Страница:
Я підвівся і гукнув вершників. Вони, налякані нещастям, яке щойно трапилось, зупинилися. Я одразу впізнав їх. Вершник, що скакав позаду, виявився саме тим підлітком, котрий зголосився поїхати за доктором Лівсі. Інші були службовцями митниці. Він зустрів їх по дорозі і зметикував попросити допомоги. Чутки про невідомий люгер у Лігвищі Кітта і раніше доходили до наглядача містера Данса. Дорога до Лігвища Кітта йшла повз наш заїжджий двір. Дане одразу ж поскакав туди у супроводі свого загону. Щасливий випадок урятував життя нам з матір'ю.
П'ю був убитий, сумнівів не було. Мою маму ми віднесли в село. Там їй дали понюхати запашної солі, збризнули обличчя холодною водою – і вона отямилася. Попри всі страхи, яких вона натерпілась, мама з годину скаржилася, що не встигла взяти з капітанових грошей усієї суми, яка належала їй по закону.
Тим часом митний наглядач Дане прямував до Лігвища Кітта. Але охоронці, побоюючись засідки, позіскакували з коней і насторожено спускались схилом, ведучи коней за вуздечки, а то і підтримуючи їх. Зрозуміло, що поки вони дісталися врешті-решт бухти, судно встигло знятися з якоря, хоча й недалеко відпливло від берега. Дане наказав екіпажу повернутися. Але у відповідь йому порадили уникати освітлених нічним світилом місць, якщо він не хоче дістати добрячу порцію свинцю. Після цих слів повз його плече просвистіла куля. Незабаром люгер обігнув мис і зник з поля зору. Містер Дане, за його словами, почувався як «риба без води». Він одразу послав у Б…, по охоронний катер.
– Усе це даремно, – сказав він. – Вони втекли, їх не наздоженеш. Одне мене втішає, – що я зрівняв з землею цього добродія П'ю.
Я йому вже встиг розповісти про сліпця.
Разом із Дансом ми повернулися до «Адмірала Бенбоу». Важко описати, який там був погром. Шукаючи нас, бандити навіть годинника зі стіни скинули. І хоч вони з собою нічого, крім мішка з грошима капітана та кількох срібняків з каси, не взяли, я зрозумів, що ми розорені.
Містер Дане довго не міг збагнути, що ще вони шукали, якщо їм дісталися капітанові гроші.
– Пояснюй, Гокінсе, що ще їм треба було? Вони шукали ще якихось грошей?
– Ні, сер, не грошей, – відповів я. – Те, що вони шукали, лежить у мене в бічній кишені. Правду кажучи, ця річ достойна безпечнішого місця. – Ти правий, хлопче, правий, – погодився він. – Якщо хочеш, дай її мені.
– Я мав намір віддати це доктору Лі всі… – почав я.
– Ти знову маєш рацію! – запально перебив він мене. Так і треба вчинити. Доктор Лі всі – джентльмен і суддя. Мабуть, мені годиться поїхати до нього або й до самого сквайра і доповісти про те, що трапилось. Хай там що, а П'ю таки помер. Я про це не жалкую, але можуть знайтися такі доброзичливці, які повісять провину за його смерть на мене, королівського митного наглядача. Знаєш що, Гокінсе, їдьмо зі мною. Я візьму тебе з собою, якщо захочеш.
Я подякував, радо погодився, і ми пішли в село по коней. Поки я прощався з матір'ю, всі вже чекали на мене в сідлах.
– Догере, – сказав містер Дане, – ти маєш доброго коня. Посадови цього хлопця у себе за спиною.
Тільки-но я всівся позаду Догера і вхопився за його пояс, наглядач наказав рушати в путь, і загін риссю поскакав дорогою до дому доктора Лівсі.
Розділ 6
Ми мчали з вітром навзаводи, коні неймовірно швидко довезли нас до дому доктора Лівсі. Півмороком був укутаний увесь фасад дому.
Містер Дане звелів мені зіскочити з коня і постукати у двері. Доґер підставив мені стремено, щоб я міг зручніше зійти. Двері відчинила служниця.
– Чи вдома доктор Лівсі? – запитав її я. – Ні, – відповіла служниця. – Він заходив додому вдень, але потім пішов до фільварку пообідати. Він планував провести вечір зі сквайром у його обійсті.
– їдьмо туди, – сказав містер Дане.
Обійстя сквайра було по-сусідству. Я навіть не сідав у сідло, а біг поруч із конем, тримаючись за стремено Догера.
Ми побачили браму парку. Довга алея, що вела до поміщицького обійстя і господарських приміщень по обидва боки просторого старого саду, була безлиста, її освітлював місяць. Містер Дане зіскочив із коня і повів мене у дім. Нам одразу дозволили увійти.
Слуга провів нас довгим коридором, застеленим килимом, до кабінету господаря. Кабінет сквайра був оформлений як бібліотека, на кожній книжковій шафі стояв бюст. Господар і доктор Лівсі сиділи біля каміна і курили.
Я ніколи не бачив пана сквайра зблизька. Це був огрядний, високий мужчина, більше шести футів заввишки. Його товсте, добродушне, живе обличчя огрубіло під час довгих мандрів. Чорні енергійні брови видавали незлий, проте зарозумілий і запальний норов.
– Заходьте, містере Дансе, – сказав він із показною важністю.
– Доброго вечора, Дансе, – сказав доктор, кивнув, окремо привітався зі мною. – Який вітер вас заніс сюди?
Наглядач таможні випростався і, як на екзамені, розповів про всі наші пригоди. Варто було бачити, як неоднозначно переглядались обидва джентльмени поки він говорив! Вони понахилялися вперед і слухали його так уважно, що аж перестали курити. А коли вони почули, як ми з матір'ю увечері вирішили повернутися у свій дім, доктор Лівсі вдарив себе по коліну, а сквайр, вигукнувши «браво», розтрощив свою довгу люльку об камінну решітку. Містер Трілоні (нагадаю, що так звали сквайра) встав із крісла і продовжував слухати, міряючи кабінет кроками уздовж і впоперек. А доктор зняв свою припудрену перуку, ніби це допомагало краще чути. Усі звикли до його перуки, тому зараз його коротко підстрижене чорне волосся виглядало дивно.
Нарешті містер Дане завершив свою розповідь.
– Містере Дансе, – сказав сквайр, – ви благородна людина! Прибивши одного найзапеклішого злодія, ви вчинили гідно. Таких, як він, треба душити, як тарганів… а ти Гокінсе, я бачу, теж хвацький хлопець. Задзвони у той дзвіночок, Гокінсе, містеру Дансу необхідно випити пива.
– Отже, Джиме, – сказав доктор, – те, що вони шукали в тебе, з собою маєш, чи не так!
– Ось воно, сер, – сказав я і протягнув йому загорнутий у целофан згорток.
Доктор оглянув його з усіх боків. Судячи з усього, він дуже хотів відкрити його, однак стримався і спокійно засунув пакета до кишені.
– Сквайре, – сказав він, – коли Дане вип'є пива, він, безперечно, мусить повернутися на службу. А Джим Гокінс переночує у мене. З вашого дозволу, я попрошу зараз подати йому холодного паштету на вечерю.
– Ну, звичайно, будь ласка, Лівсі! – щиро погодився сквайр. – Сьогодні Гокінс ще й не того вартий.
На маленький столик, за який мене запросили сісти, поставили велику порцію голубиного паштету. Я ладен був вовка з'їсти – так зголоднів, тому повечеряв із задоволенням. А тим часом Дане, наслухавшись чимало нових компліментів, відкланявся.
– Що ж, сквайре…
– Що ж, Лівсі…
Одночасно вимовили доктор і сквайр.
– Не все відразу, по порядку, – засміявся доктор Лівсі. – Сподіваюсь, ви чули про того Флінта?
– Чи чув я про Флінта?! – вигукнув сквайр. – Це ви мене питаєте? Та це ж був найлютіший кровопивця серед усіх піратів, які коли-небудь плавали по морях. Чорна Борода – немовля супроти Флінта! Іспанці так його боялися, що я навіть пишався, що він англієць. Одного разу поблизу Трінідаду я на власні очі бачив здалеку його вітрила. Але наш капітан боягуз, він скомандував повертати назад, у Порт-оф-Спейн.
– Я чув про нього тут, в Англії, – сказав доктор. «Славний» він, та справа не в цьому, цікаво, чи мав він гроші насправді?
– Гроші! – вигукнув сквайр. Ви хіба не чули, що говорив Дане? Що ще могли шукати ці розбійники крім грошей? Заради чого, якщо не заради грошей, вони б ризикували своїми головами?
– Дуже скоро ми дізнаємося, заради чого, – відповів доктор. – Ви так гарячкуєте, що не даєте мені й слова сказати. З'ясувати потрібно ось що: припустімо, у моїй кишені зараз знаходиться ключ, який відкриє таємницю – місце схову скарбу Флінта. Та чи справді він вартісний?
– Чи вартісний?! Та якщо ми маємо цей ключ, я негайно споряджаю корабель у брістольських доках, беру з собою вас і Гокінса та відчалюю за цим скарбом, хоч би його довелося шукати й цілий рік!
– Чудово, сказав доктор. – У такому випадку, якщо Джим не заперечує, відкриймо згорток. І він поклав згорток на стіл перед собою.
Згорток був ретельно зшитий нитками. Доктор вийняв зі своєї валізки хірургічні ножиці й розрізав ними нитки. У згортку було дві речі: зошит і заклеєний конверт.
– Спершу подивимося, що це за зошит, – запропонував доктор.
Він лагідно покликав мене до себе, і я встав з-за столу, де вечеряв, щоб бути присутнім при розкритті таємниці паперів капітана. Доктор почав перегортати сторінки зошита, а сквайр і я з цікавістю дивилися на зошит через його плече.
На першій сторінці було нашкрябано всіляку абракадабру. Так, ніби там писали від нічого робити або для проби пера. Поміж іншими, тут був такий самий напис, як одне з татуювань капітанової руки: «Щасти Біллі Бонсу». Інші були в тому ж стилі, ну хоча б ці: «Містер Б. Боне, штурман», «Досить рому» або «Біля Палм-Кі він дістав те, на що заслуговував». Були й інші написи, здебільшого однослівні й цілком незрозумілі. Я мимоволі задумався, хто ж це був, який «дістав те, на що заслуговував», і що таке він заслужив. Може, удар ножем у спину?
– Із цієї сторінки дізнаємося не більше, ніж знали й без неї, – розчаровано сказав доктор Лівсі.
На наступних десяти-дванадцяти сторінках було багато записів, які ніяк не прояснювали стан справ. Вони містили дані, подібні до бухгалтерських книг: на початку рядка – дата, в кінці – сума. А замість якихось коментарів поміж цими даними різна кількість хрестиків. Дванадцятого червня 1745 року, наприклад, значилася сума сімдесят фунтів стерлінгів і шість хрестиків замість будь-яких пояснень кому, за що… Зрідка траплялися назви місцевостей, одна з них – «Навпроти Каракаса», а ще вказувались широта і довгота, наприклад: «62°17′20″, 19°2′40″».
Хтось вів ці записи упродовж майже двадцяти років. Звітні суми чим далі ставали «круглішими», а під кінець, після кількох закреслених помилкових сум, було написано: «Частка Бонса».
– Я нічого не розумію, – сказав доктор Лівсі.
– Все ясно, як у білий день! – вигукнув сквайр. Перед нами – книга доходів цього паршивого пса. Хрестики – це затоплені кораблі й пограбовані міста. Цифри означають частку цього душогуба від загальної здобичі. Там, де він не був упевнений, подавав додаткову інформацію, підказку. Так, «Навпроти Каракаса» означає, що поблизу «Каракаса» вони пограбували якесь нещасне судно, бідолашний екіпаж якого вже давно з'їли риби, – упокой, Господи, їхні душі!
– Точно! – сказав доктор. – Ось що значить бути мандрівником! Точно! І його частка збільшувалась разом із саном.
У тому зошиті більше нічого не значилось, окрім назв деяких місцевостей, записаних на чистих сторінках у кінці, та ще порівняльної таблиці вартості англійських, іспанських і французьких грошей.
– Цього обрахуєш! Не вийде, ощадливий дядько, – висловив своє захоплення завбачливістю Бонса доктор.
– А тепер, – сказав сквайр, – саме час подивитися, що тут.
Конверт був заклеєний у кількох місцях. Печаткою слугував наперсток, можливо, той самий, який я знайшов у кишені капітана. Доктор обережно зламав печатки, і на стіл з конверта випала карта якогось острова із вказівками широти і довготи, з позначенням параметрів дна, з назвами гір, заток і бухт. Взагалі-то тут було достатньо інформації для того, щоб спокійно, не ризикуючи, підпливти до невідомого острова і закинути якір.
Острів був дев'ять миль завдовжки і п'ять завширшки. За формою він нагадував крупного дракона, який став дибки. Там були позначені також дві гавані, надійно захищені від штормів, і гора посередині, яка значилася під назвою «Підзорна Труба».
На карті було багато додаткових даних, які вносилися, очевидно, поступово. Найбільше привернули нашу увагу три хрестики, намальовані червоним чорнилом, – два в північній частині острова і один у південно-західній. Біля цього самотнього хрестика тим же червоним чорнилом було написано дрібним, проте чітким почерком, зовсім несхожим на закарлючки капітана:
«Основна частина скарбу – тут».
На зворотному боці карти були роз'яснення, написані тим самим почерком. Ось вони:
«Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок до пн. від пн. – пн.-сх.
Острів Скелета сх. – пд.-сх. і на сх.
Десять футів.
Злитки срібла у північній ямі. її віднайдеш на схилі східного пагорба, в десяти сажнях на південь від чорної скелі, якщо стояти обличчям до неї.
Зброю неважко знайти в піщаному пагорбі на пн. у кінці Північного мису, тримай курс на сх. і на четверть румба до пн.
Дж. Ф.»
Оце й усе. Ці записи були зовсім незрозумілі для мене. І хоча вони були короткі, сквайр і доктор Лівсі були у захваті від них.
– Лівсі, – сказав серйозно сквайр, – вам слід негайно покинути свою жалюгідну практику. Завтра я їду до Брістоля. Через три тижні… через два тижні… ні, через десять днів до наших послуг буде найкращий корабель, сер, і команда першокласних моряків, найкраща, яка є в Англії. Гокінса беремо за юнгу… Ти будеш чудовим юнгою, Гокінсе… Ви, Лівсі, – судновий лікар. Я – адмірал. Ми візьмемо з собою Рекрута, Джойса і Гантера. Попутний вітер швидко допоможе нам дістатися острова. Відшукати скарби – остання справа, це буде неважко. І грошенята наші, робитимемо з ними, що заманеться: захочемо, прогуляємо, захочемо пустимо на вітер…
– Трілоні, – сказав доктор, – я їду з вами. І за Джима я ручаюсь, він нас не підведе. Але є одна людина, якій я не схильний довіряти на усі сто відсотків.
– Кому? – вигукнув сквайр, – назвіть його, сер.
– Вам, – відповів доктор, – бо ви не вмієте тримати язика за зубами. Ми не єдині, хто знає про ці папери. Розбійники, які увечері розтрощили «Адмірал Бенбоу», відчайдушні хлопці, а ще ті, що залишилися на судні, та ще й шпигунів у селі вистарчає, – усі вони неодмінно зроблять усе можливе й неможливе, аби заволодіти скарбами. Нас ніхто не повинен бачити поодинці аж до нашого відплиття. Ми з Джимом залишимося до від'їзду тут. Ви беріть Джойса і Гантера і їдьте з ними до Брістоля. І найголовніше: ні пари з уст про нашу знахідку.
– Лівсі, – смиренно відповів сквайр, – ви, як завжди, маєте рацію. Я – могила.
Частина друга
Розділ 7
Підготовка до плавання зайняла набагато більше часу, ніж уявляв собі сквайр. Взагалі наші плани довелося змінити. По-перше, доктор Лівсі не міг увесь час бути зі мною, він мусив поїхати в Лондон, щоб знайти лікаря, який замінив би його на період відсутності. Сквайр був дуже зайнятий пошуком корабля і екіпажу у Брістолі. А я жив в обійсті під наглядом старого єгеря, Редрута, ніби в полоні, і мріяв про незнані острови та морські пригоди. Але я не гаяв часу даремно. Довго я просидів над картою і через деякий час знав її на зубок. Сидячи біля каміна в кімнаті мажордома, я уявляв, як підпливаю до острова то з півночі, то з півдня. У своїх мріях я дослідив кожну його вершину, тисячі разів підіймався на гору Підзорна Труба і милувався звідти прекрасним краєвидом, який щоразу видозмінювався. Іноді уява малювала мені, як ми відбиваємося від дикунів-людожерів, якими аж кишів острів. А іноді мені ввижалось, як хижі звірі женуться за нами. Та усі ці уявні пригоди виявилися дитячими забавками порівняно з тими дивними і трагічними подіями, які відбулися насправді.
Минали тижні. Нарешті одного щасливого дня ми отримали листа. Він був адресований доктору Лівсі, але на конверті значилася примітка:
«Якщо доктор Лівсі досі відсутній, лист можна розпечатати Тому Редруту або юному Гокінсу».
Розірвавши конверта, ми прочитали (точніше, я прочитав, бо єгер умів читати лише друковані літери) важливе повідомлення такого змісту:
«Готель «Старий якір», Брістоль, 1 березня 17… року.
Любий Лівсі!
Не знаю, де ви зараз перебуваєте, у мене в обійсті чи все ще у Лондоні, – тому пишу одночасно туди й туди.
Корабель придбаний і споряджений. Він стоїть на якорі, готовий вийти в море. Кращої за нашу шхуну годі й шукати. Навіть дитина зможе керувати нею. Водомісткість – двісті тонн. Назва – «Іспаньйола».
Роздобути її допоміг мій давній приятель Блендлі, який проявив себе напрочуд успішною діловою людиною. Цей люб'язний чоловік працював для мене не покладаючи рук. Загалом, кожен мешканець Брістоля охоче допомагав мені, досить було лише натякнути, що ми вирушаємо за скарбами…»
– Редруте, перервавши читання, сказав я, – доктору Лівсі це не сподобається. Сквайр таки проговорився…
– А хто поважніший: сквайр чи доктор? – пробурмотів єгер. – Хіба сквайр повинен мовчати, щоб догодити якомусь докторові Лівсі?
Я вирішив більше не вставляти своїх п'ять копійок і продовжив читати листа.
«…Блендлі сам відшукав «Іспаньйолу». Завдячуючи його хитрості, вона дісталася нам за копійки. Однак у Брістолі є такі, що недолюблюють Блендлі. Вони дозволяють собі стверджувати, що цей надзвичайно чесний чоловік старається лише заради вигоди. А вигода полягає в тому, що «Іспаньйола» – його власність і начебто він продав її мені втридорога. Це, безсумнівно, наклеп. Крім того, ніхто не посміє заперечити, що «Іспаньйола» – прекрасний корабель.
Отже, корабель я знайшов легко. От тільки робочі – такелажники й решта братії – спочатку оснащували його дуже повільно, та скоро вони втягнулися в роботу і справи пішли на лад. Набагато більше часу витратили на підбір команди.
Я хотів найняти зо два десятки осіб, на випадок зустрічі з дикунами, піратами чи триклятими французами. Я з ніг збився, та знайшов лише шістьох. А потім доля змилосердилася і послала мені людину, яка відразу залагодила справу.
Із цією людиною я випадково розговорився у порту. Він був старим моряком. Живе на березі й утримує шинок. Знається з усіма мореплавцями Брістоля. Життя на березі підірвало його здоров'я, він хоче знову повернутися в море і підшукує місце бодай корабельного кухаря. Він каже, що того ранку, коли ми з ним зустрілися, вийшов у порт лише заради того, щоб подихати солоним морським повітрям.
Така любов до моря розчулила мене, думаю, і вас вона зворушила б також. Я пожалів його і відразу ж запропонував йому місце кока на нашому кораблі. Його звати Довгань Джон Сільвер. У нього немає однієї ноги. Це найкраща рекомендація, адже він втратив ногу, воюючи за батьківщину під командуванням безсмертного Гока. Він навіть не отримує пенсії, Лівсі. Вдумайтесь, у який жахливий час ми живемо!
Так, сер, я думав, що знайшов кока, а насправді я знайшов усю команду.
За допомогою Сільвера мені за лічені дні вдалося завербувати екіпаж зі справжніх, досвідчених, просолених океаном моряків. Не можу сказати, що зовнішній вигляд цих хлопців дуже приємний, та, дивлячись на їхні обличчя, розумієш: усі вони відчайдушні сміливці. Маючи таку команду, ми можемо битися навіть із фрегатом.
Довгань Джон порадив мені відмовитися від декого з тих шести чи семи добровольців, яких я найняв. Мені довелося сплатити їм заруку. Він миттю довів мені, що вони – прісноводні мамії, з якими не можна мати справу, якщо вирушаєш у небезпечне плавання.
Я почуваюся чудово, їм, як бик, сплю, як убитий. І все ж я не буду абсолютно щасливим, доки мої морячки не зберуться довкола шпилю. Швидше б у море! До біса скарби! Від моря, а не від скарбів, я втрачаю розум. Тому, Лівсі, приїжджайте швидше! Не зволікайте жодної години, якщо поважаєте мене.
Відпустіть юного Гокінса попрощатися з матір'ю. Редрут може супроводжувати його. Потім нехай обидва, не втрачаючи часу, мчать до Брістоля.
Джон Трілоні.
Postscriptum. Забув вам повідомити, що Блендлі, який, до речі, обіцяв послати нам на допомогу другий корабель, якщо ми не повернемося до серпня, знайшов для нас першокласного капітана. Цей капітан безцінний, але, на жаль, упертий, як віслюк. Довгань Джон Сільвер відшукав нам доладного штурмана на ім'я Ерроу. А я, Лівсі, роздобув боцмана, який уміє висвистувати сигнали на боцманській дудці. Бачите, на нашій хорошій «Іспаньйолі» буде все, як на гідному військовому кораблі.
Забув ще написати, що Сільвер – заможна людина. Мені вдалося дізнатися, що він має поточний рахунок у банку, причому чималенький. Справами шинку на час його відсутності займатиметься дружина. Вона не належить до білої раси. І таким затятим холостякам, якими є ми з вами, не гріх запідозрити, що саме вона, а не поганий стан здоров'я, женуть його у відкрите море.»
Дж. Т.
Р. Р. 5. Дозвольте Гокінсові переночувати в матері.
Дж. Т.»
Можете уявити, як розхвилював мене цей лист. Я був просто у захваті. Усією душею я зневажав старого Тома Редрута за те, що він безперестанку бурчав і скавулів. Кожен із молодших єгерів із задоволенням поїхав би замість нього. Але сквайр хотів, аби поїхав Том Редрут, а бажання сквайра було законом для його слуг. Ніхто, крім старого Рекрута, не посмів би навіть виказати своє невдоволення.
Наступного ранку ми удвох пішки пішли до «Адмірала Бенбоу». Свою маму я застав здоровою і в гарному гуморі. Зі смертю капітана закінчились усі її неприємності. Сквайр за свій рахунок наказав відремонтувати наш дім: стіни і вивіска були наново пофарбовані. На додачу він нам подарував дещо з меблів, серед яких чудове крісло, щоб матері було зручно сидіти за стійкою. Допомагати їй повинен був найнятий сквайром хлопчина. До його обов'язків входило виконувати усе те, що раніше робив я.
І тільки тоді, коли я побачив чужого хлопця у нашому шинку, усвідомив, що покидаю рідний дім надовго. До цього моменту я думав лише про пригоди, які чекають на мене у майбутньому, а не про дім, який залишаю. Побачивши незграбного хлопчину на своєму місці, я розплакався. Тепер мені здається, що я засмикав його зауваженнями. Бідолаха ще не призвичаївся до нового місця, а я помічав усі його помилки і зловтішався з кожного його промаху.
Минула ніч, а вже після обіду ми з Редрутом вийшли на дорогу. Я попрощався з матір'ю, з бухтою, біля якої жив від самого народження, з дорогим серцю старим «Адміралом Бенбоу», хоча відтоді як його перефарбували, він уже не був для мене таким рідним, як раніше. Згадався і капітан, його прогулянки цим берегом, його трикутний капелюх, шрам від шаблі на щоці і мідна підзорна труба… Ми повернули за поворот, і мій дім залишився там.
Коли ми сіли у поштовий диліжанс біля «Готелю короля Георга», вже смеркало. Мене запхали між Редрутом і якимсь старим товстим паном. І хоча ніч була холодна, а їхали ми доволі швидко, я одразу заснув. Мені розповідали, що ми їхали то вгору, то вниз, але я спав, як немовля, і проспав усі станції. Аж перед ранком мене розбудив удар під бік. Я розплющив очі: ми стояли на одній із вулиць міста.
– Де це ми? – запитав я.
– У Брістолі, – відповів Том. – Вискакуй.
Містер Трілоні зупинився у заїзді біля самих доків, аби спостерігати за тим, як просувається робота на кораблі. Радість моя була безмежною, адже нам довелося йти туди набережною, повз велику кількість кораблів, найрізноманітніших за розмірами і оснащенням, із різних країн. На одному з них працювали і співали. На іншому матроси висіли високо над нашими головами на канатах, які знизу здавалися тонкими, як павутинки.
І хоча все життя я прожив на березі моря, тут воно вразило мене так, ніби я побачив його вперше. Незвичним для мене був запах солі впереміж із дьогтем. З цікавістю я розглядав різні фігури на носах заокеанських кораблів. Я пожирав очима старих моряків із сережками у вухах, із закрученими бакенбардами, із масними кісками, зі специфічною морською ходою перевальцем. Вони вешталися по берегу. Такого захоплення не викликали б у мене навіть королі чи архієпископи.
Я також виходжу в море! Я виходжу в море на кораблі – з боцманом, який грає на дудці, з матросами, які заплітають волосся в косички і співають пісень! Я вирушаю морем до невідомого острова шукати закопані в землі скарби!
Я упивався цими солодкими мріями аж поки ми не дійшли до великого заїзду, де нас зустрів Трілоні. Він був одягнений у синій мундир. Такий, які зазвичай носять морські офіцери. Він виходив назустріч нам, щиро всміхаючись. В око впадало, що сквайр дуже старався іти перевальцем, наслідуючи ходу моряків.
– Ось ви і приїхали! – радісно вигукнув він. – А доктор ще вчора ввечері прибув із Лондона. Чудово. Аж тепер уся команда у зборі.
– О, сер, – нетерпляче запитав я, – коли ж ми відпливаємо?
– Відпливаємо? – перепитав він. – Завтра.
Розділ 8
Коли я поснідав, сквайр дав мені записку для Джона Сільвера, якого я мав знайти в шинку «Підзорна Труба». Він пояснив, як туди дійти: іди по набережній, уважно розглядай усе довкола, аж поки не побачиш шинок, над дверима якого поряд із вивіскою висітиме мідна підзорна труба.
Я втішився, що маю нагоду ще раз полюбуватися кораблями та матросами, тож негайно пішов, куди сказав сквайр. Уранці в порту вирує життя. Важко пробираючись у натовпі, лавіруючи між людьми, тюками і фургонами, я нарешті знайшов той шинок.
П'ю був убитий, сумнівів не було. Мою маму ми віднесли в село. Там їй дали понюхати запашної солі, збризнули обличчя холодною водою – і вона отямилася. Попри всі страхи, яких вона натерпілась, мама з годину скаржилася, що не встигла взяти з капітанових грошей усієї суми, яка належала їй по закону.
Тим часом митний наглядач Дане прямував до Лігвища Кітта. Але охоронці, побоюючись засідки, позіскакували з коней і насторожено спускались схилом, ведучи коней за вуздечки, а то і підтримуючи їх. Зрозуміло, що поки вони дісталися врешті-решт бухти, судно встигло знятися з якоря, хоча й недалеко відпливло від берега. Дане наказав екіпажу повернутися. Але у відповідь йому порадили уникати освітлених нічним світилом місць, якщо він не хоче дістати добрячу порцію свинцю. Після цих слів повз його плече просвистіла куля. Незабаром люгер обігнув мис і зник з поля зору. Містер Дане, за його словами, почувався як «риба без води». Він одразу послав у Б…, по охоронний катер.
– Усе це даремно, – сказав він. – Вони втекли, їх не наздоженеш. Одне мене втішає, – що я зрівняв з землею цього добродія П'ю.
Я йому вже встиг розповісти про сліпця.
Разом із Дансом ми повернулися до «Адмірала Бенбоу». Важко описати, який там був погром. Шукаючи нас, бандити навіть годинника зі стіни скинули. І хоч вони з собою нічого, крім мішка з грошима капітана та кількох срібняків з каси, не взяли, я зрозумів, що ми розорені.
Містер Дане довго не міг збагнути, що ще вони шукали, якщо їм дісталися капітанові гроші.
– Пояснюй, Гокінсе, що ще їм треба було? Вони шукали ще якихось грошей?
– Ні, сер, не грошей, – відповів я. – Те, що вони шукали, лежить у мене в бічній кишені. Правду кажучи, ця річ достойна безпечнішого місця. – Ти правий, хлопче, правий, – погодився він. – Якщо хочеш, дай її мені.
– Я мав намір віддати це доктору Лі всі… – почав я.
– Ти знову маєш рацію! – запально перебив він мене. Так і треба вчинити. Доктор Лі всі – джентльмен і суддя. Мабуть, мені годиться поїхати до нього або й до самого сквайра і доповісти про те, що трапилось. Хай там що, а П'ю таки помер. Я про це не жалкую, але можуть знайтися такі доброзичливці, які повісять провину за його смерть на мене, королівського митного наглядача. Знаєш що, Гокінсе, їдьмо зі мною. Я візьму тебе з собою, якщо захочеш.
Я подякував, радо погодився, і ми пішли в село по коней. Поки я прощався з матір'ю, всі вже чекали на мене в сідлах.
– Догере, – сказав містер Дане, – ти маєш доброго коня. Посадови цього хлопця у себе за спиною.
Тільки-но я всівся позаду Догера і вхопився за його пояс, наглядач наказав рушати в путь, і загін риссю поскакав дорогою до дому доктора Лівсі.
Розділ 6
Капітанові папери
Містер Дане звелів мені зіскочити з коня і постукати у двері. Доґер підставив мені стремено, щоб я міг зручніше зійти. Двері відчинила служниця.
– Чи вдома доктор Лівсі? – запитав її я. – Ні, – відповіла служниця. – Він заходив додому вдень, але потім пішов до фільварку пообідати. Він планував провести вечір зі сквайром у його обійсті.
– їдьмо туди, – сказав містер Дане.
Обійстя сквайра було по-сусідству. Я навіть не сідав у сідло, а біг поруч із конем, тримаючись за стремено Догера.
Ми побачили браму парку. Довга алея, що вела до поміщицького обійстя і господарських приміщень по обидва боки просторого старого саду, була безлиста, її освітлював місяць. Містер Дане зіскочив із коня і повів мене у дім. Нам одразу дозволили увійти.
Слуга провів нас довгим коридором, застеленим килимом, до кабінету господаря. Кабінет сквайра був оформлений як бібліотека, на кожній книжковій шафі стояв бюст. Господар і доктор Лівсі сиділи біля каміна і курили.
Я ніколи не бачив пана сквайра зблизька. Це був огрядний, високий мужчина, більше шести футів заввишки. Його товсте, добродушне, живе обличчя огрубіло під час довгих мандрів. Чорні енергійні брови видавали незлий, проте зарозумілий і запальний норов.
– Заходьте, містере Дансе, – сказав він із показною важністю.
– Доброго вечора, Дансе, – сказав доктор, кивнув, окремо привітався зі мною. – Який вітер вас заніс сюди?
Наглядач таможні випростався і, як на екзамені, розповів про всі наші пригоди. Варто було бачити, як неоднозначно переглядались обидва джентльмени поки він говорив! Вони понахилялися вперед і слухали його так уважно, що аж перестали курити. А коли вони почули, як ми з матір'ю увечері вирішили повернутися у свій дім, доктор Лівсі вдарив себе по коліну, а сквайр, вигукнувши «браво», розтрощив свою довгу люльку об камінну решітку. Містер Трілоні (нагадаю, що так звали сквайра) встав із крісла і продовжував слухати, міряючи кабінет кроками уздовж і впоперек. А доктор зняв свою припудрену перуку, ніби це допомагало краще чути. Усі звикли до його перуки, тому зараз його коротко підстрижене чорне волосся виглядало дивно.
Нарешті містер Дане завершив свою розповідь.
– Містере Дансе, – сказав сквайр, – ви благородна людина! Прибивши одного найзапеклішого злодія, ви вчинили гідно. Таких, як він, треба душити, як тарганів… а ти Гокінсе, я бачу, теж хвацький хлопець. Задзвони у той дзвіночок, Гокінсе, містеру Дансу необхідно випити пива.
– Отже, Джиме, – сказав доктор, – те, що вони шукали в тебе, з собою маєш, чи не так!
– Ось воно, сер, – сказав я і протягнув йому загорнутий у целофан згорток.
Доктор оглянув його з усіх боків. Судячи з усього, він дуже хотів відкрити його, однак стримався і спокійно засунув пакета до кишені.
– Сквайре, – сказав він, – коли Дане вип'є пива, він, безперечно, мусить повернутися на службу. А Джим Гокінс переночує у мене. З вашого дозволу, я попрошу зараз подати йому холодного паштету на вечерю.
– Ну, звичайно, будь ласка, Лівсі! – щиро погодився сквайр. – Сьогодні Гокінс ще й не того вартий.
На маленький столик, за який мене запросили сісти, поставили велику порцію голубиного паштету. Я ладен був вовка з'їсти – так зголоднів, тому повечеряв із задоволенням. А тим часом Дане, наслухавшись чимало нових компліментів, відкланявся.
– Що ж, сквайре…
– Що ж, Лівсі…
Одночасно вимовили доктор і сквайр.
– Не все відразу, по порядку, – засміявся доктор Лівсі. – Сподіваюсь, ви чули про того Флінта?
– Чи чув я про Флінта?! – вигукнув сквайр. – Це ви мене питаєте? Та це ж був найлютіший кровопивця серед усіх піратів, які коли-небудь плавали по морях. Чорна Борода – немовля супроти Флінта! Іспанці так його боялися, що я навіть пишався, що він англієць. Одного разу поблизу Трінідаду я на власні очі бачив здалеку його вітрила. Але наш капітан боягуз, він скомандував повертати назад, у Порт-оф-Спейн.
– Я чув про нього тут, в Англії, – сказав доктор. «Славний» він, та справа не в цьому, цікаво, чи мав він гроші насправді?
– Гроші! – вигукнув сквайр. Ви хіба не чули, що говорив Дане? Що ще могли шукати ці розбійники крім грошей? Заради чого, якщо не заради грошей, вони б ризикували своїми головами?
– Дуже скоро ми дізнаємося, заради чого, – відповів доктор. – Ви так гарячкуєте, що не даєте мені й слова сказати. З'ясувати потрібно ось що: припустімо, у моїй кишені зараз знаходиться ключ, який відкриє таємницю – місце схову скарбу Флінта. Та чи справді він вартісний?
– Чи вартісний?! Та якщо ми маємо цей ключ, я негайно споряджаю корабель у брістольських доках, беру з собою вас і Гокінса та відчалюю за цим скарбом, хоч би його довелося шукати й цілий рік!
– Чудово, сказав доктор. – У такому випадку, якщо Джим не заперечує, відкриймо згорток. І він поклав згорток на стіл перед собою.
Згорток був ретельно зшитий нитками. Доктор вийняв зі своєї валізки хірургічні ножиці й розрізав ними нитки. У згортку було дві речі: зошит і заклеєний конверт.
– Спершу подивимося, що це за зошит, – запропонував доктор.
Він лагідно покликав мене до себе, і я встав з-за столу, де вечеряв, щоб бути присутнім при розкритті таємниці паперів капітана. Доктор почав перегортати сторінки зошита, а сквайр і я з цікавістю дивилися на зошит через його плече.
На першій сторінці було нашкрябано всіляку абракадабру. Так, ніби там писали від нічого робити або для проби пера. Поміж іншими, тут був такий самий напис, як одне з татуювань капітанової руки: «Щасти Біллі Бонсу». Інші були в тому ж стилі, ну хоча б ці: «Містер Б. Боне, штурман», «Досить рому» або «Біля Палм-Кі він дістав те, на що заслуговував». Були й інші написи, здебільшого однослівні й цілком незрозумілі. Я мимоволі задумався, хто ж це був, який «дістав те, на що заслуговував», і що таке він заслужив. Може, удар ножем у спину?
– Із цієї сторінки дізнаємося не більше, ніж знали й без неї, – розчаровано сказав доктор Лівсі.
На наступних десяти-дванадцяти сторінках було багато записів, які ніяк не прояснювали стан справ. Вони містили дані, подібні до бухгалтерських книг: на початку рядка – дата, в кінці – сума. А замість якихось коментарів поміж цими даними різна кількість хрестиків. Дванадцятого червня 1745 року, наприклад, значилася сума сімдесят фунтів стерлінгів і шість хрестиків замість будь-яких пояснень кому, за що… Зрідка траплялися назви місцевостей, одна з них – «Навпроти Каракаса», а ще вказувались широта і довгота, наприклад: «62°17′20″, 19°2′40″».
Хтось вів ці записи упродовж майже двадцяти років. Звітні суми чим далі ставали «круглішими», а під кінець, після кількох закреслених помилкових сум, було написано: «Частка Бонса».
– Я нічого не розумію, – сказав доктор Лівсі.
– Все ясно, як у білий день! – вигукнув сквайр. Перед нами – книга доходів цього паршивого пса. Хрестики – це затоплені кораблі й пограбовані міста. Цифри означають частку цього душогуба від загальної здобичі. Там, де він не був упевнений, подавав додаткову інформацію, підказку. Так, «Навпроти Каракаса» означає, що поблизу «Каракаса» вони пограбували якесь нещасне судно, бідолашний екіпаж якого вже давно з'їли риби, – упокой, Господи, їхні душі!
– Точно! – сказав доктор. – Ось що значить бути мандрівником! Точно! І його частка збільшувалась разом із саном.
У тому зошиті більше нічого не значилось, окрім назв деяких місцевостей, записаних на чистих сторінках у кінці, та ще порівняльної таблиці вартості англійських, іспанських і французьких грошей.
– Цього обрахуєш! Не вийде, ощадливий дядько, – висловив своє захоплення завбачливістю Бонса доктор.
– А тепер, – сказав сквайр, – саме час подивитися, що тут.
Конверт був заклеєний у кількох місцях. Печаткою слугував наперсток, можливо, той самий, який я знайшов у кишені капітана. Доктор обережно зламав печатки, і на стіл з конверта випала карта якогось острова із вказівками широти і довготи, з позначенням параметрів дна, з назвами гір, заток і бухт. Взагалі-то тут було достатньо інформації для того, щоб спокійно, не ризикуючи, підпливти до невідомого острова і закинути якір.
Острів був дев'ять миль завдовжки і п'ять завширшки. За формою він нагадував крупного дракона, який став дибки. Там були позначені також дві гавані, надійно захищені від штормів, і гора посередині, яка значилася під назвою «Підзорна Труба».
На карті було багато додаткових даних, які вносилися, очевидно, поступово. Найбільше привернули нашу увагу три хрестики, намальовані червоним чорнилом, – два в північній частині острова і один у південно-західній. Біля цього самотнього хрестика тим же червоним чорнилом було написано дрібним, проте чітким почерком, зовсім несхожим на закарлючки капітана:
«Основна частина скарбу – тут».
На зворотному боці карти були роз'яснення, написані тим самим почерком. Ось вони:
«Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок до пн. від пн. – пн.-сх.
Острів Скелета сх. – пд.-сх. і на сх.
Десять футів.
Злитки срібла у північній ямі. її віднайдеш на схилі східного пагорба, в десяти сажнях на південь від чорної скелі, якщо стояти обличчям до неї.
Зброю неважко знайти в піщаному пагорбі на пн. у кінці Північного мису, тримай курс на сх. і на четверть румба до пн.
Дж. Ф.»
Оце й усе. Ці записи були зовсім незрозумілі для мене. І хоча вони були короткі, сквайр і доктор Лівсі були у захваті від них.
– Лівсі, – сказав серйозно сквайр, – вам слід негайно покинути свою жалюгідну практику. Завтра я їду до Брістоля. Через три тижні… через два тижні… ні, через десять днів до наших послуг буде найкращий корабель, сер, і команда першокласних моряків, найкраща, яка є в Англії. Гокінса беремо за юнгу… Ти будеш чудовим юнгою, Гокінсе… Ви, Лівсі, – судновий лікар. Я – адмірал. Ми візьмемо з собою Рекрута, Джойса і Гантера. Попутний вітер швидко допоможе нам дістатися острова. Відшукати скарби – остання справа, це буде неважко. І грошенята наші, робитимемо з ними, що заманеться: захочемо, прогуляємо, захочемо пустимо на вітер…
– Трілоні, – сказав доктор, – я їду з вами. І за Джима я ручаюсь, він нас не підведе. Але є одна людина, якій я не схильний довіряти на усі сто відсотків.
– Кому? – вигукнув сквайр, – назвіть його, сер.
– Вам, – відповів доктор, – бо ви не вмієте тримати язика за зубами. Ми не єдині, хто знає про ці папери. Розбійники, які увечері розтрощили «Адмірал Бенбоу», відчайдушні хлопці, а ще ті, що залишилися на судні, та ще й шпигунів у селі вистарчає, – усі вони неодмінно зроблять усе можливе й неможливе, аби заволодіти скарбами. Нас ніхто не повинен бачити поодинці аж до нашого відплиття. Ми з Джимом залишимося до від'їзду тут. Ви беріть Джойса і Гантера і їдьте з ними до Брістоля. І найголовніше: ні пари з уст про нашу знахідку.
– Лівсі, – смиренно відповів сквайр, – ви, як завжди, маєте рацію. Я – могила.
Частина друга
Корабельний кухар
Розділ 7
Я їду до Брістоля
Підготовка до плавання зайняла набагато більше часу, ніж уявляв собі сквайр. Взагалі наші плани довелося змінити. По-перше, доктор Лівсі не міг увесь час бути зі мною, він мусив поїхати в Лондон, щоб знайти лікаря, який замінив би його на період відсутності. Сквайр був дуже зайнятий пошуком корабля і екіпажу у Брістолі. А я жив в обійсті під наглядом старого єгеря, Редрута, ніби в полоні, і мріяв про незнані острови та морські пригоди. Але я не гаяв часу даремно. Довго я просидів над картою і через деякий час знав її на зубок. Сидячи біля каміна в кімнаті мажордома, я уявляв, як підпливаю до острова то з півночі, то з півдня. У своїх мріях я дослідив кожну його вершину, тисячі разів підіймався на гору Підзорна Труба і милувався звідти прекрасним краєвидом, який щоразу видозмінювався. Іноді уява малювала мені, як ми відбиваємося від дикунів-людожерів, якими аж кишів острів. А іноді мені ввижалось, як хижі звірі женуться за нами. Та усі ці уявні пригоди виявилися дитячими забавками порівняно з тими дивними і трагічними подіями, які відбулися насправді.
Минали тижні. Нарешті одного щасливого дня ми отримали листа. Він був адресований доктору Лівсі, але на конверті значилася примітка:
«Якщо доктор Лівсі досі відсутній, лист можна розпечатати Тому Редруту або юному Гокінсу».
Розірвавши конверта, ми прочитали (точніше, я прочитав, бо єгер умів читати лише друковані літери) важливе повідомлення такого змісту:
«Готель «Старий якір», Брістоль, 1 березня 17… року.
Любий Лівсі!
Не знаю, де ви зараз перебуваєте, у мене в обійсті чи все ще у Лондоні, – тому пишу одночасно туди й туди.
Корабель придбаний і споряджений. Він стоїть на якорі, готовий вийти в море. Кращої за нашу шхуну годі й шукати. Навіть дитина зможе керувати нею. Водомісткість – двісті тонн. Назва – «Іспаньйола».
Роздобути її допоміг мій давній приятель Блендлі, який проявив себе напрочуд успішною діловою людиною. Цей люб'язний чоловік працював для мене не покладаючи рук. Загалом, кожен мешканець Брістоля охоче допомагав мені, досить було лише натякнути, що ми вирушаємо за скарбами…»
– Редруте, перервавши читання, сказав я, – доктору Лівсі це не сподобається. Сквайр таки проговорився…
– А хто поважніший: сквайр чи доктор? – пробурмотів єгер. – Хіба сквайр повинен мовчати, щоб догодити якомусь докторові Лівсі?
Я вирішив більше не вставляти своїх п'ять копійок і продовжив читати листа.
«…Блендлі сам відшукав «Іспаньйолу». Завдячуючи його хитрості, вона дісталася нам за копійки. Однак у Брістолі є такі, що недолюблюють Блендлі. Вони дозволяють собі стверджувати, що цей надзвичайно чесний чоловік старається лише заради вигоди. А вигода полягає в тому, що «Іспаньйола» – його власність і начебто він продав її мені втридорога. Це, безсумнівно, наклеп. Крім того, ніхто не посміє заперечити, що «Іспаньйола» – прекрасний корабель.
Отже, корабель я знайшов легко. От тільки робочі – такелажники й решта братії – спочатку оснащували його дуже повільно, та скоро вони втягнулися в роботу і справи пішли на лад. Набагато більше часу витратили на підбір команди.
Я хотів найняти зо два десятки осіб, на випадок зустрічі з дикунами, піратами чи триклятими французами. Я з ніг збився, та знайшов лише шістьох. А потім доля змилосердилася і послала мені людину, яка відразу залагодила справу.
Із цією людиною я випадково розговорився у порту. Він був старим моряком. Живе на березі й утримує шинок. Знається з усіма мореплавцями Брістоля. Життя на березі підірвало його здоров'я, він хоче знову повернутися в море і підшукує місце бодай корабельного кухаря. Він каже, що того ранку, коли ми з ним зустрілися, вийшов у порт лише заради того, щоб подихати солоним морським повітрям.
Така любов до моря розчулила мене, думаю, і вас вона зворушила б також. Я пожалів його і відразу ж запропонував йому місце кока на нашому кораблі. Його звати Довгань Джон Сільвер. У нього немає однієї ноги. Це найкраща рекомендація, адже він втратив ногу, воюючи за батьківщину під командуванням безсмертного Гока. Він навіть не отримує пенсії, Лівсі. Вдумайтесь, у який жахливий час ми живемо!
Так, сер, я думав, що знайшов кока, а насправді я знайшов усю команду.
За допомогою Сільвера мені за лічені дні вдалося завербувати екіпаж зі справжніх, досвідчених, просолених океаном моряків. Не можу сказати, що зовнішній вигляд цих хлопців дуже приємний, та, дивлячись на їхні обличчя, розумієш: усі вони відчайдушні сміливці. Маючи таку команду, ми можемо битися навіть із фрегатом.
Довгань Джон порадив мені відмовитися від декого з тих шести чи семи добровольців, яких я найняв. Мені довелося сплатити їм заруку. Він миттю довів мені, що вони – прісноводні мамії, з якими не можна мати справу, якщо вирушаєш у небезпечне плавання.
Я почуваюся чудово, їм, як бик, сплю, як убитий. І все ж я не буду абсолютно щасливим, доки мої морячки не зберуться довкола шпилю. Швидше б у море! До біса скарби! Від моря, а не від скарбів, я втрачаю розум. Тому, Лівсі, приїжджайте швидше! Не зволікайте жодної години, якщо поважаєте мене.
Відпустіть юного Гокінса попрощатися з матір'ю. Редрут може супроводжувати його. Потім нехай обидва, не втрачаючи часу, мчать до Брістоля.
Джон Трілоні.
Postscriptum. Забув вам повідомити, що Блендлі, який, до речі, обіцяв послати нам на допомогу другий корабель, якщо ми не повернемося до серпня, знайшов для нас першокласного капітана. Цей капітан безцінний, але, на жаль, упертий, як віслюк. Довгань Джон Сільвер відшукав нам доладного штурмана на ім'я Ерроу. А я, Лівсі, роздобув боцмана, який уміє висвистувати сигнали на боцманській дудці. Бачите, на нашій хорошій «Іспаньйолі» буде все, як на гідному військовому кораблі.
Забув ще написати, що Сільвер – заможна людина. Мені вдалося дізнатися, що він має поточний рахунок у банку, причому чималенький. Справами шинку на час його відсутності займатиметься дружина. Вона не належить до білої раси. І таким затятим холостякам, якими є ми з вами, не гріх запідозрити, що саме вона, а не поганий стан здоров'я, женуть його у відкрите море.»
Дж. Т.
Р. Р. 5. Дозвольте Гокінсові переночувати в матері.
Дж. Т.»
Можете уявити, як розхвилював мене цей лист. Я був просто у захваті. Усією душею я зневажав старого Тома Редрута за те, що він безперестанку бурчав і скавулів. Кожен із молодших єгерів із задоволенням поїхав би замість нього. Але сквайр хотів, аби поїхав Том Редрут, а бажання сквайра було законом для його слуг. Ніхто, крім старого Рекрута, не посмів би навіть виказати своє невдоволення.
Наступного ранку ми удвох пішки пішли до «Адмірала Бенбоу». Свою маму я застав здоровою і в гарному гуморі. Зі смертю капітана закінчились усі її неприємності. Сквайр за свій рахунок наказав відремонтувати наш дім: стіни і вивіска були наново пофарбовані. На додачу він нам подарував дещо з меблів, серед яких чудове крісло, щоб матері було зручно сидіти за стійкою. Допомагати їй повинен був найнятий сквайром хлопчина. До його обов'язків входило виконувати усе те, що раніше робив я.
І тільки тоді, коли я побачив чужого хлопця у нашому шинку, усвідомив, що покидаю рідний дім надовго. До цього моменту я думав лише про пригоди, які чекають на мене у майбутньому, а не про дім, який залишаю. Побачивши незграбного хлопчину на своєму місці, я розплакався. Тепер мені здається, що я засмикав його зауваженнями. Бідолаха ще не призвичаївся до нового місця, а я помічав усі його помилки і зловтішався з кожного його промаху.
Минула ніч, а вже після обіду ми з Редрутом вийшли на дорогу. Я попрощався з матір'ю, з бухтою, біля якої жив від самого народження, з дорогим серцю старим «Адміралом Бенбоу», хоча відтоді як його перефарбували, він уже не був для мене таким рідним, як раніше. Згадався і капітан, його прогулянки цим берегом, його трикутний капелюх, шрам від шаблі на щоці і мідна підзорна труба… Ми повернули за поворот, і мій дім залишився там.
Коли ми сіли у поштовий диліжанс біля «Готелю короля Георга», вже смеркало. Мене запхали між Редрутом і якимсь старим товстим паном. І хоча ніч була холодна, а їхали ми доволі швидко, я одразу заснув. Мені розповідали, що ми їхали то вгору, то вниз, але я спав, як немовля, і проспав усі станції. Аж перед ранком мене розбудив удар під бік. Я розплющив очі: ми стояли на одній із вулиць міста.
– Де це ми? – запитав я.
– У Брістолі, – відповів Том. – Вискакуй.
Містер Трілоні зупинився у заїзді біля самих доків, аби спостерігати за тим, як просувається робота на кораблі. Радість моя була безмежною, адже нам довелося йти туди набережною, повз велику кількість кораблів, найрізноманітніших за розмірами і оснащенням, із різних країн. На одному з них працювали і співали. На іншому матроси висіли високо над нашими головами на канатах, які знизу здавалися тонкими, як павутинки.
І хоча все життя я прожив на березі моря, тут воно вразило мене так, ніби я побачив його вперше. Незвичним для мене був запах солі впереміж із дьогтем. З цікавістю я розглядав різні фігури на носах заокеанських кораблів. Я пожирав очима старих моряків із сережками у вухах, із закрученими бакенбардами, із масними кісками, зі специфічною морською ходою перевальцем. Вони вешталися по берегу. Такого захоплення не викликали б у мене навіть королі чи архієпископи.
Я також виходжу в море! Я виходжу в море на кораблі – з боцманом, який грає на дудці, з матросами, які заплітають волосся в косички і співають пісень! Я вирушаю морем до невідомого острова шукати закопані в землі скарби!
Я упивався цими солодкими мріями аж поки ми не дійшли до великого заїзду, де нас зустрів Трілоні. Він був одягнений у синій мундир. Такий, які зазвичай носять морські офіцери. Він виходив назустріч нам, щиро всміхаючись. В око впадало, що сквайр дуже старався іти перевальцем, наслідуючи ходу моряків.
– Ось ви і приїхали! – радісно вигукнув він. – А доктор ще вчора ввечері прибув із Лондона. Чудово. Аж тепер уся команда у зборі.
– О, сер, – нетерпляче запитав я, – коли ж ми відпливаємо?
– Відпливаємо? – перепитав він. – Завтра.
Розділ 8
Під вивіскою «Підзорна Труба»
Я втішився, що маю нагоду ще раз полюбуватися кораблями та матросами, тож негайно пішов, куди сказав сквайр. Уранці в порту вирує життя. Важко пробираючись у натовпі, лавіруючи між людьми, тюками і фургонами, я нарешті знайшов той шинок.