Він був невеличкий, проте затишний: вивіска недавно пофарбована, на вікнах чепурні червоні фіранки, на підлозі чистий пісок. Увійти до шинку можна було з двох вулиць. Двоє вхідних дверей були відчинені навстіж. У просторій низькій кімнаті було досить світло, хоча дим стояв тут стовпом.
За столиками сиділи моряки. Вони дуже голосно говорили, через що я зупинився у дверях і не наважувався увійти.
З бічної кімнати вийшов мужчина. Я відразу впізнав у ньому Довганя Джона. Його ліва нога була відрізана аж по стегно. Під лівим плечем він тримав милицю і напрочуд спритно справлявся з нею, підскакуючи з кожним кроком, як це роблять птахи. Він був дуже високим і сильним чоловіком із широким, пласким і блідим обличчям. Видно було, що він мудрий. Здавалось, у нього є причини для веселощів. Посвистуючи, він гарцював між столиками, увесь час жартував та поплескував по плечу деяких знайомих відвідувачів.
Коли я прочитав про Довганя Джона у листі сквайра, то, зізнаюся, аж затремтів від думки, що це і є той самий одноногий моряк, якого я так довго виглядав у старому «Бенбоу». Та всі мої підозри розвіяв добродушний вигляд цього веселуна. Охайний усміхнений господар шинку не був подібним до жодного з розбійників, яких мені довелося бачити раніше. Капітан, Чорний Пес, сліпий волоцюга П'ю та його ватага, – ось якими мають бути пірати, – так тоді мені здавалось.
Дещо підбадьорившись, я переступив поріг і рушив просто до Сільвера, який у той момент розмовляв з якимось відвідувачем, обпершись на свою милицю. – Містер Сільвер, сер? – запитав я, подаючи йому записку.
– Так, мій хлопчику, – відповів він, – Мене звати Сільвер. А ти хто такий?
Мені здалося, що він здригнувся, коли побачив листа від сквайра.
– Та я вже здогадався, – вигукнув він дуже голосно, простягаючи мені руку для привітання. – Ти наш юнга. Радий зустрічі.
І він сильно стиснув мою руку у своїй кремезній долоні.
У цей момент якийсь чоловік, котрий сидів у глибині кімнати, звернув на себе увагу всіх присутніх тим, що різко звівся з місця і прожогом кинувся до дверей, які були недалеко від його столика. Він хутко щез, та я встиг упізнати його: це був той самий трипалий гість капітана.
– Агей, – закричав я, – ловіть його! Це Чорний Пес!
– Мені начхати, як його звати! – але він утік, не розрахувавшись за випивку. Ґаррі, наздожени його!
Один із тих, хто сидів поблизу дверей, підскочив і рвонув наздоганяти втікача.
– Хоч би він був самим Гоком, а за випивку він мені заплатить. – Кричав Сільвер.
Несподівано відпустивши мою руку, він спитав:
– То як його звати? Ти сказав Чорний… як далі?
– Пес, сер! – сказав я. – Хіба містер Трілоні не розповідав вам про розбійників. Чорний Пес із їхньої банди.
– Що? – заревів Сільвер. – У моєму домі!.. Бене, біжи допоможи Ґаррі наздогнати паршивця… То він один із тих волоцюг?… Гей, Моргане, ти, здається, сидів з ним за одним столом? Ходи-но сюди.
Чолов'яга, якого він назвав Морганом, старий сивий моряк, покірно підійшов до нього, ремиґаючи тютюнову жуйку.
– Ну, Моргане, – суворо запитав Довгань, – ти ж раніше цього… як там його… Чорного Пса ніколи не бачив, правда?
– Ніколи, сер, – спокійно відповів Морган і віддав честь.
– І навіть імені такого не чув?
– Не чув, сер.
– Маєш щастя, Томе Моргане! – вигукнув господар шинку. – Якщо ти водитимешся з усякою наволоччю, ноги твоєї не буде у мене в шинку! Про що ви балакали?
– Точно не пам'ятаю, сер, – відповів Морган.
– Що у тебе на плечах, голова чи юферс? – загорланив Довгань. Не пам'ятає він точно! Може, ти не усвідомлюєш, із ким щойно базікав? Швидше розповідай, яку брехню він тобі зводив. Про плавання, кораблі, капітанів? Ну, кажи мерщій!
– Ми говорили про те, як людей під кілем протягують, – відповів Морган.
– Під кілем! Бесіда саме для тебе, Моргане. Ах ти! Йди, сідай на місце, Томе, дурень ти…
Коли Морган зайняв місце за своїм столиком, Сільвер по-панібратськи нахилився до мого вуха (це неабияк лестило мені) і прошепотів:
– Він дуже чесний, цей Том Морган, але останній дурень. Що ж, – продовжив він уголос, – спробую згадати. Чорний Пес? Ніколи й не чув про такого. І все ж, мені здається, що десь я його бачив. А, згадав… він частенько заходив сюди з якимсь сліпим жебраком.
– Так, зі сліпцем! – вигукнув я. – Я і сліпця цього знав. Його звали П'ю. – Так і є! – скрикнув Сільвер цього разу схвильовано. – П'ю, саме так його звали. Вигляд у нього був, скажу я вам, волоцюги і негідника. Якщо ми впіймаємо Чорного Пса, містер Трілоні буде дуже задоволений. Бен чудовий бігун. Ніхто з моряків не бігає прудкіше за Бена. Ні-ні, від Бена він точно не втече, він і зайця впіймає… Отже, він говорив про те, як моряків протягують на канаті? От і добре, ми протягнемо під кілем його самого…
Сільвер скакав на своєму костурі, гримав кулаком по столах і так щиро обурювався, що й сам суддя Олд Бейлі або й лондонський поліцейський повірив би в його абсолютну невинність.
Зустріч із Чорним Псом у «Підзорній Трубі» воскресила усі мої підозри щодо одноногого моряка, і я пильно стежив за кухарем. Але він був дуже мудрий, хитрий і завбачливий.
Нарешті повернулися ті двоє і, важко дихаючи, повідомили, що Чорному Псові вдалося заплутати сліди в натовпі. Господар шинку заходився їх сварити з такою люттю, яка остаточно переконала мене в безвинності Довганя.
– Послухай, Гокінсе, – сказав він, – уся ця історія може погано для мене скінчитися. Що подумає про мене капітан Трілоні? Цей вражий син сидів у мене в шинку і дудлив мою випивку! Потім приходиш ти і кажеш, що він належить до бандитської братії. І все ж я дозволяю йому втекти з-під самого мого носу. Ну, Гокінсе, підтримай мене перед капітаном Трілоні. Ти юний, але тямущий. Тебе не обдуриш. Це я помітив одразу. То поясни капітану, що я на своєму поліні ніяк не міг наздогнати цього бісового пса. Якби я був зараз тим колишнім першокласним моряком, йому б не вдалося втекти, я б його покрутив на рожні, але тепер…
Він раптом замовк і широко роззявив рота, ніби згадав щось. – А гроші? – крикнув він. – За три порції рому! Дідько, я зовсім забув про гроші!
Він гепнувся на лаву і реготав, реготав аж до сліз. Сміх його був настільки заразним, що я не втримався і теж сміявся разом із ним, аж поки увесь шинок не затрясся від сміху.
– Гарно ж я пошився в дурні! – сказав він, витираючи сльози зі щік. – Щось мене наводить на думку, Гокінсе, що ми з тобою заприятелюємо. Зараз я був не кращий юнгу… Та нехай. Все одно треба йти владнати справи, хлопці. Я вдягну свого старого трикутного капелюха і піду разом з тобою до капітана Трілоні доповісти йому про те, що трапилося. Адже справа серйозна, юний Гокінсе, і, хочу зауважити, не робить честі ні мені, ні тобі. Саме так: ні мені, ні тобі – нас обох обвели навколо пальця. І, дідько забирай, як же він обдурив мене з грошима!
За столиками сиділи моряки. Вони дуже голосно говорили, через що я зупинився у дверях і не наважувався увійти.
З бічної кімнати вийшов мужчина. Я відразу впізнав у ньому Довганя Джона. Його ліва нога була відрізана аж по стегно. Під лівим плечем він тримав милицю і напрочуд спритно справлявся з нею, підскакуючи з кожним кроком, як це роблять птахи. Він був дуже високим і сильним чоловіком із широким, пласким і блідим обличчям. Видно було, що він мудрий. Здавалось, у нього є причини для веселощів. Посвистуючи, він гарцював між столиками, увесь час жартував та поплескував по плечу деяких знайомих відвідувачів.
Коли я прочитав про Довганя Джона у листі сквайра, то, зізнаюся, аж затремтів від думки, що це і є той самий одноногий моряк, якого я так довго виглядав у старому «Бенбоу». Та всі мої підозри розвіяв добродушний вигляд цього веселуна. Охайний усміхнений господар шинку не був подібним до жодного з розбійників, яких мені довелося бачити раніше. Капітан, Чорний Пес, сліпий волоцюга П'ю та його ватага, – ось якими мають бути пірати, – так тоді мені здавалось.
Дещо підбадьорившись, я переступив поріг і рушив просто до Сільвера, який у той момент розмовляв з якимось відвідувачем, обпершись на свою милицю. – Містер Сільвер, сер? – запитав я, подаючи йому записку.
– Так, мій хлопчику, – відповів він, – Мене звати Сільвер. А ти хто такий?
Мені здалося, що він здригнувся, коли побачив листа від сквайра.
– Та я вже здогадався, – вигукнув він дуже голосно, простягаючи мені руку для привітання. – Ти наш юнга. Радий зустрічі.
І він сильно стиснув мою руку у своїй кремезній долоні.
У цей момент якийсь чоловік, котрий сидів у глибині кімнати, звернув на себе увагу всіх присутніх тим, що різко звівся з місця і прожогом кинувся до дверей, які були недалеко від його столика. Він хутко щез, та я встиг упізнати його: це був той самий трипалий гість капітана.
– Агей, – закричав я, – ловіть його! Це Чорний Пес!
– Мені начхати, як його звати! – але він утік, не розрахувавшись за випивку. Ґаррі, наздожени його!
Один із тих, хто сидів поблизу дверей, підскочив і рвонув наздоганяти втікача.
– Хоч би він був самим Гоком, а за випивку він мені заплатить. – Кричав Сільвер.
Несподівано відпустивши мою руку, він спитав:
– То як його звати? Ти сказав Чорний… як далі?
– Пес, сер! – сказав я. – Хіба містер Трілоні не розповідав вам про розбійників. Чорний Пес із їхньої банди.
– Що? – заревів Сільвер. – У моєму домі!.. Бене, біжи допоможи Ґаррі наздогнати паршивця… То він один із тих волоцюг?… Гей, Моргане, ти, здається, сидів з ним за одним столом? Ходи-но сюди.
Чолов'яга, якого він назвав Морганом, старий сивий моряк, покірно підійшов до нього, ремиґаючи тютюнову жуйку.
– Ну, Моргане, – суворо запитав Довгань, – ти ж раніше цього… як там його… Чорного Пса ніколи не бачив, правда?
– Ніколи, сер, – спокійно відповів Морган і віддав честь.
– І навіть імені такого не чув?
– Не чув, сер.
– Маєш щастя, Томе Моргане! – вигукнув господар шинку. – Якщо ти водитимешся з усякою наволоччю, ноги твоєї не буде у мене в шинку! Про що ви балакали?
– Точно не пам'ятаю, сер, – відповів Морган.
– Що у тебе на плечах, голова чи юферс? – загорланив Довгань. Не пам'ятає він точно! Може, ти не усвідомлюєш, із ким щойно базікав? Швидше розповідай, яку брехню він тобі зводив. Про плавання, кораблі, капітанів? Ну, кажи мерщій!
– Ми говорили про те, як людей під кілем протягують, – відповів Морган.
– Під кілем! Бесіда саме для тебе, Моргане. Ах ти! Йди, сідай на місце, Томе, дурень ти…
Коли Морган зайняв місце за своїм столиком, Сільвер по-панібратськи нахилився до мого вуха (це неабияк лестило мені) і прошепотів:
– Він дуже чесний, цей Том Морган, але останній дурень. Що ж, – продовжив він уголос, – спробую згадати. Чорний Пес? Ніколи й не чув про такого. І все ж, мені здається, що десь я його бачив. А, згадав… він частенько заходив сюди з якимсь сліпим жебраком.
– Так, зі сліпцем! – вигукнув я. – Я і сліпця цього знав. Його звали П'ю. – Так і є! – скрикнув Сільвер цього разу схвильовано. – П'ю, саме так його звали. Вигляд у нього був, скажу я вам, волоцюги і негідника. Якщо ми впіймаємо Чорного Пса, містер Трілоні буде дуже задоволений. Бен чудовий бігун. Ніхто з моряків не бігає прудкіше за Бена. Ні-ні, від Бена він точно не втече, він і зайця впіймає… Отже, він говорив про те, як моряків протягують на канаті? От і добре, ми протягнемо під кілем його самого…
Сільвер скакав на своєму костурі, гримав кулаком по столах і так щиро обурювався, що й сам суддя Олд Бейлі або й лондонський поліцейський повірив би в його абсолютну невинність.
Зустріч із Чорним Псом у «Підзорній Трубі» воскресила усі мої підозри щодо одноногого моряка, і я пильно стежив за кухарем. Але він був дуже мудрий, хитрий і завбачливий.
Нарешті повернулися ті двоє і, важко дихаючи, повідомили, що Чорному Псові вдалося заплутати сліди в натовпі. Господар шинку заходився їх сварити з такою люттю, яка остаточно переконала мене в безвинності Довганя.
– Послухай, Гокінсе, – сказав він, – уся ця історія може погано для мене скінчитися. Що подумає про мене капітан Трілоні? Цей вражий син сидів у мене в шинку і дудлив мою випивку! Потім приходиш ти і кажеш, що він належить до бандитської братії. І все ж я дозволяю йому втекти з-під самого мого носу. Ну, Гокінсе, підтримай мене перед капітаном Трілоні. Ти юний, але тямущий. Тебе не обдуриш. Це я помітив одразу. То поясни капітану, що я на своєму поліні ніяк не міг наздогнати цього бісового пса. Якби я був зараз тим колишнім першокласним моряком, йому б не вдалося втекти, я б його покрутив на рожні, але тепер…
Він раптом замовк і широко роззявив рота, ніби згадав щось. – А гроші? – крикнув він. – За три порції рому! Дідько, я зовсім забув про гроші!
Він гепнувся на лаву і реготав, реготав аж до сліз. Сміх його був настільки заразним, що я не втримався і теж сміявся разом із ним, аж поки увесь шинок не затрясся від сміху.
– Гарно ж я пошився в дурні! – сказав він, витираючи сльози зі щік. – Щось мене наводить на думку, Гокінсе, що ми з тобою заприятелюємо. Зараз я був не кращий юнгу… Та нехай. Все одно треба йти владнати справи, хлопці. Я вдягну свого старого трикутного капелюха і піду разом з тобою до капітана Трілоні доповісти йому про те, що трапилося. Адже справа серйозна, юний Гокінсе, і, хочу зауважити, не робить честі ні мені, ні тобі. Саме так: ні мені, ні тобі – нас обох обвели навколо пальця. І, дідько забирай, як же він обдурив мене з грошима!
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента