Страница:
Після важкої боротьби з кущами іти стало легше. Колючих рослин поменшало; з'явилися стежки, протоптані звіром поміж тисячолітніх дерев; просвітліли зелені сутінки. Хмари птаства метушилися на деревах, помічалася присутність хижаків, плазунів та комах, скрізь ішла уперта й нещадна боротьба, в якій рослини й звірі множились та гинули…
Одного дня жінка-ватажок з таємничим виглядом простягла руку, показуючи щось під деревами. Поміж листям фіг майнуло якесь блакитне тіло, і в ньому Нао признав людину. Пригадуючи карликів, він затремтів од ненависті й тривоги. Тіло зникло. Настала повна тиша. Ва спинились і збилися докупи.
Найстарший чоловік почав промовляти до них.
Він сказав, що сила й гнів синьолюдків неймовірні, нізащо в світі не можна ставати на їхньому шляху; він нагадав, що вони не терплять криків і жестів.
– Батьки наших батьків, – заявив він, – жили з ними сусідами і ніколи не воювали між собою. Вони завжди давали дорогу синьолюдкам у їхньому лісі. Ті ж так само обминали ва на полях і болотах.
Жінка-ватажок ствердила ці слова і подала своєю палицею знак. Плем'я негайно ж звернуло вбік, зникло у гущавині сикомор і врешті виринуло на чималій галявині, випаленій недавно ударом блискавки; внизу видно було ще попіл від обгорілого дерева. Ледве ва й уламри вийшли на галявинку, Нао знову помітив праворуч себе блакитне тіло, подібне до того, що він оце недавно бачив поміж листям фіг. За ним із сіро-зеленої пітьми виткнулося ще дві постаті. Захрустіли сухі гілки, і перед очима мисливців з'явилось гнучке могутнє створіння. Ніхто не міг би сказати, як воно прийшло: чи на чотирьох ногах, як звірі, чи на двох, як птахи й люди. Воно ніби сиділо на задніх лапах, витятши передні та поклавши їх на великий корінь дерева. У створіння була велика голова з величезними шелепами гієни, круглими, жвавими, повними вогню очима та низьким лобом; тулуб був довгий, як у лева, але ширший, лапи дуже скидалися на руки людини. Темна, в блакитним відтінком шерсть укривала все тіло. Подивившись на груди й плечі створіння, Нао визнав його за людину; її чотири руки справляли дуже дивне враження, а голова одночасно нагадувала буйвола, ведмедя й собаку. З недовір'ям і гнівом озирнувшись на всі боки, синьолюдок підвівся на йоги й глухо заревів.
На його голос із гущавини вибіг цілий гурт схожих на нього істот. Тут було троє самців і близько десятка самиць, малеча ховалася поміж кущів. Один із самців був справжній велетень; зі своїми вузлуватими, як стовбур платана, руками він міг легко перекинути зубра чи задавити тигра; груди були вдвічі ширші, ніж груди Нао. Людина була без зброї, двоє чи троє її товаришів мали в руках пооброблені палиці, якими вони копали землю в пошуках їстівних корінців.
Під загальний рев племені велетень попростував до ва й уламрів. Він бив себе в груди, показуючи в гніві білі зуби під важкими, тремтячими од гніву губами.
З наказу жінки-ватажка ва почали відступати. Вони робили це повагом, корячись стародавньому законові – утримуватись від усякого жесту й слова. Нао приєднався до них, довіряючи їх досвідові. Нам же і Гав, що йшли на чолі племені, трохи загаялись і коли схотіли й собі приєднатись до ватажка, то відступ їм уже був загороджений: синьолюдки розпорошилися по всій галявині. Гав устиг шугнути в гущавину; Намові треба було ще перебігти рівне місце. Він біг зигзагами і так жваво, що міг би врятуватись. Аж ось одним скоком перед ним виросла котрась із самиць; він стрибнув убік і, ухиляючись від двох самців, що вже бігли назустріч, зачепився ногою за корінь і поточився.
Важкі обійми стиснули Нама. Він опинився в ланах у велетня.
Нам не мав часу вхопитися за зброю – неймовірний тиск паралізував йому тіло, і він ночував себе так само безсилим, як сайгак, що опинився під тигром. І тоді, знаючи, що Нао не встигне прийти па допомогу, він здався напризволяще, м'язи його ослабли, очі загасли; він покірно чекав смерті, не роблячи жодного руху.
Нао не міг витерпіти, дивлячись, як у нього па очах вбивають товариша; він схопився за спис і кий та хотів кинутись у бій, але жіика-ватажок спинила його.
– Не лізь! – сказала вона.
Жінка пояснила йому, що досить Нао підняти списа, як Нам загине. Вагаючись між прагненням позмагатися за життя Нама і побоюванням прискорити кінець сина Тополі, Нао важко зітхнув, зупинився і почав дивитись.
Людина з блакитною шерстю, скрегочучи зубами, підняла мисливця вгору й ладналась розтрощити його об стовбур дерева… Але зненацька її рішучість десь зникла, і вона уважно пригледілась до зомлілого тіла. Не відчувши ніякого опору, вона вгамувала свій гнів, якась невиразна лагідність засяяла в її очах; потім стиха поклала Нама на землю.
Коли б юнак хоч трохи поворухнувся для оборони чи просто а переляку, нещадна рука схопила б його знову. Але він відчув це інстинктом і лежав нерухомо.
На це видовище збіглося все плем'я: самці, самиці й малеча. І всі вони пересвідчились, що Нам майже однакової з ними породи. Для карликів чи уламрів це було б якраз причиною, щоб убити його. Але ці лісові створіння стояли на дуже низькому щаблі розвитку; вони не знали війни, не їли м'яса і жили без стародавніх звичаїв. Інстинкт підбурював їх проти хижаків, що крали у них молодь і жерли поранених; тих же тварин, що їдять траву, вони не чіпали.
Отже, вони не знали, що їм робити з Намом. їх заспокоювала і його нерухомість, і раптова лагідність великого самця. А цьому самцеві вони не опиралися вже протягом кількох років, і він водив їх у лісі, вибираючи шляхи й місця для відпочинку та женучи геть лютих ворогів – левів.
Нам і досі не вкусив і не вдарив нікого з них, тож і вони поставилися до нього миролюбно. Що довше дивилися вони на простягнуте долі Намове тіло, то менше ставало їм охоти вбити його. Намове життя було врятоване.
Тепер він міг би, не турбуючи їх, іти з ними, може, навіть жити разом.
Як спершу він почув подих смерті, так тепер помітив, що нещастя минуло, і повагом підвівся та став чекати Хвилину вони ще дивилися на нього, сповнені недовір'я. Та ось одна з самиць, спокушена якимсь ніжним паростком, заходилась біля нього; один із самців почав поратися біля коріння за ними и усі інші почали заспокоювати голод. Синьолюдки харчувалися лише рослинами і їли не все, що їдять олені та зубри, щоб підтримувати свою силу, тому добування їжі було для них справою довгою й копіткою.
Уламр був вільний. Він негайно приєднався до Нао, і обидва почали дивитися, як з'являються й зникають між деревами синьолюдки. Ще тремтячи від цієї пригоди, Нам залюбки убив би їх усіх. Нао ж не відчував ненависті до цих чудних людей; він дивувався їхній ведмежій силі й міркував собі, що вони вільно могли б винищити ва, рудих карликів, людожерів і уламрів, коли б тільки того схотіли.
Розділ восьмий
Розділ дев'ятий
Одного дня жінка-ватажок з таємничим виглядом простягла руку, показуючи щось під деревами. Поміж листям фіг майнуло якесь блакитне тіло, і в ньому Нао признав людину. Пригадуючи карликів, він затремтів од ненависті й тривоги. Тіло зникло. Настала повна тиша. Ва спинились і збилися докупи.
Найстарший чоловік почав промовляти до них.
Він сказав, що сила й гнів синьолюдків неймовірні, нізащо в світі не можна ставати на їхньому шляху; він нагадав, що вони не терплять криків і жестів.
– Батьки наших батьків, – заявив він, – жили з ними сусідами і ніколи не воювали між собою. Вони завжди давали дорогу синьолюдкам у їхньому лісі. Ті ж так само обминали ва на полях і болотах.
Жінка-ватажок ствердила ці слова і подала своєю палицею знак. Плем'я негайно ж звернуло вбік, зникло у гущавині сикомор і врешті виринуло на чималій галявині, випаленій недавно ударом блискавки; внизу видно було ще попіл від обгорілого дерева. Ледве ва й уламри вийшли на галявинку, Нао знову помітив праворуч себе блакитне тіло, подібне до того, що він оце недавно бачив поміж листям фіг. За ним із сіро-зеленої пітьми виткнулося ще дві постаті. Захрустіли сухі гілки, і перед очима мисливців з'явилось гнучке могутнє створіння. Ніхто не міг би сказати, як воно прийшло: чи на чотирьох ногах, як звірі, чи на двох, як птахи й люди. Воно ніби сиділо на задніх лапах, витятши передні та поклавши їх на великий корінь дерева. У створіння була велика голова з величезними шелепами гієни, круглими, жвавими, повними вогню очима та низьким лобом; тулуб був довгий, як у лева, але ширший, лапи дуже скидалися на руки людини. Темна, в блакитним відтінком шерсть укривала все тіло. Подивившись на груди й плечі створіння, Нао визнав його за людину; її чотири руки справляли дуже дивне враження, а голова одночасно нагадувала буйвола, ведмедя й собаку. З недовір'ям і гнівом озирнувшись на всі боки, синьолюдок підвівся на йоги й глухо заревів.
На його голос із гущавини вибіг цілий гурт схожих на нього істот. Тут було троє самців і близько десятка самиць, малеча ховалася поміж кущів. Один із самців був справжній велетень; зі своїми вузлуватими, як стовбур платана, руками він міг легко перекинути зубра чи задавити тигра; груди були вдвічі ширші, ніж груди Нао. Людина була без зброї, двоє чи троє її товаришів мали в руках пооброблені палиці, якими вони копали землю в пошуках їстівних корінців.
Під загальний рев племені велетень попростував до ва й уламрів. Він бив себе в груди, показуючи в гніві білі зуби під важкими, тремтячими од гніву губами.
З наказу жінки-ватажка ва почали відступати. Вони робили це повагом, корячись стародавньому законові – утримуватись від усякого жесту й слова. Нао приєднався до них, довіряючи їх досвідові. Нам же і Гав, що йшли на чолі племені, трохи загаялись і коли схотіли й собі приєднатись до ватажка, то відступ їм уже був загороджений: синьолюдки розпорошилися по всій галявині. Гав устиг шугнути в гущавину; Намові треба було ще перебігти рівне місце. Він біг зигзагами і так жваво, що міг би врятуватись. Аж ось одним скоком перед ним виросла котрась із самиць; він стрибнув убік і, ухиляючись від двох самців, що вже бігли назустріч, зачепився ногою за корінь і поточився.
Важкі обійми стиснули Нама. Він опинився в ланах у велетня.
Нам не мав часу вхопитися за зброю – неймовірний тиск паралізував йому тіло, і він ночував себе так само безсилим, як сайгак, що опинився під тигром. І тоді, знаючи, що Нао не встигне прийти па допомогу, він здався напризволяще, м'язи його ослабли, очі загасли; він покірно чекав смерті, не роблячи жодного руху.
Нао не міг витерпіти, дивлячись, як у нього па очах вбивають товариша; він схопився за спис і кий та хотів кинутись у бій, але жіика-ватажок спинила його.
– Не лізь! – сказала вона.
Жінка пояснила йому, що досить Нао підняти списа, як Нам загине. Вагаючись між прагненням позмагатися за життя Нама і побоюванням прискорити кінець сина Тополі, Нао важко зітхнув, зупинився і почав дивитись.
Людина з блакитною шерстю, скрегочучи зубами, підняла мисливця вгору й ладналась розтрощити його об стовбур дерева… Але зненацька її рішучість десь зникла, і вона уважно пригледілась до зомлілого тіла. Не відчувши ніякого опору, вона вгамувала свій гнів, якась невиразна лагідність засяяла в її очах; потім стиха поклала Нама на землю.
Коли б юнак хоч трохи поворухнувся для оборони чи просто а переляку, нещадна рука схопила б його знову. Але він відчув це інстинктом і лежав нерухомо.
На це видовище збіглося все плем'я: самці, самиці й малеча. І всі вони пересвідчились, що Нам майже однакової з ними породи. Для карликів чи уламрів це було б якраз причиною, щоб убити його. Але ці лісові створіння стояли на дуже низькому щаблі розвитку; вони не знали війни, не їли м'яса і жили без стародавніх звичаїв. Інстинкт підбурював їх проти хижаків, що крали у них молодь і жерли поранених; тих же тварин, що їдять траву, вони не чіпали.
Отже, вони не знали, що їм робити з Намом. їх заспокоювала і його нерухомість, і раптова лагідність великого самця. А цьому самцеві вони не опиралися вже протягом кількох років, і він водив їх у лісі, вибираючи шляхи й місця для відпочинку та женучи геть лютих ворогів – левів.
Нам і досі не вкусив і не вдарив нікого з них, тож і вони поставилися до нього миролюбно. Що довше дивилися вони на простягнуте долі Намове тіло, то менше ставало їм охоти вбити його. Намове життя було врятоване.
Тепер він міг би, не турбуючи їх, іти з ними, може, навіть жити разом.
Як спершу він почув подих смерті, так тепер помітив, що нещастя минуло, і повагом підвівся та став чекати Хвилину вони ще дивилися на нього, сповнені недовір'я. Та ось одна з самиць, спокушена якимсь ніжним паростком, заходилась біля нього; один із самців почав поратися біля коріння за ними и усі інші почали заспокоювати голод. Синьолюдки харчувалися лише рослинами і їли не все, що їдять олені та зубри, щоб підтримувати свою силу, тому добування їжі було для них справою довгою й копіткою.
Уламр був вільний. Він негайно приєднався до Нао, і обидва почали дивитися, як з'являються й зникають між деревами синьолюдки. Ще тремтячи від цієї пригоди, Нам залюбки убив би їх усіх. Нао ж не відчував ненависті до цих чудних людей; він дивувався їхній ведмежій силі й міркував собі, що вони вільно могли б винищити ва, рудих карликів, людожерів і уламрів, коли б тільки того схотіли.
Розділ восьмий
ВЕДМІДЬ-ВЕЛЕТЕІІЬ У МІЖГІР'Ї
Минуло вже досить багато часу, як Нао перейшов ліс синьолюдків та залишив у ньому ва. Через ущелину між двох гір він вибрався на високу рівнину. Осінь тут була холодніша, хмари весь час укривали небо, вітер завивав цілими днями; трава й листя гнили на землі, і мороз винищував безліч комах, вишукуючи їх під корою, голими стеблинами, засохлими коренями, гнилими плодами, у щілинах каміння та в порепаній глині. Коли хмари часом розривалися, зорі, здавалося, заморожували темряву ночі. Ночами вовки вили майже безперестанку, собаки набридали своєю гавкотнею; іноді чути було крик вмираючого оленя, сайгака чи коня, нявчання тигра або рик лева. Уламри помічали гнучкі тіла та блискучі очі, коли вони раптом виринали з пітьми, що оточувала їхній Вогонь.
Життя ставало дедалі тяжчим. Наближалася зима, рослинної їжі меншало. Травоїдні гарячково розшукували її по голих степах, вигрібали корінці, обгризали молоді гілочки й кору; хто їв плоди, той безнадійно тинявся під деревами; гризуни укріплювали свої нори, хижаки весь час були на ловах, засідаючи біля води, визираючи з пітьми лісової гущавини та ховаючись по западинах у скелях.
Крім тих, що засинають на зиму чи заготовляють для себе їжу в своїх норах, звірі тяжко бідували, не маючи змоги як слід прохарчитися.
Нао, Нам і Гав голоду майже не відчували. Подорож і різні пригоди загострили їхні відчуття, спритність і передбачливість. Тепер уламри ще з більшої відстані помічали здобич чи ворога; вони передчували вітер, дощ, повідь. Кожен рух вони розумно пристосовували до своєї мети, зберігаючи сили. Раз кинувши оком, знаходили надійну схованку чи придатну для бою місцевість. І дороги своєї мисливці трималися так само впевнено, як то буває з перелітним птаством. Гори, озера, гнилі болота, ліси, що міняють вигляд берегів, – ніщо не перешкоджало їм з кожним днем наближатися до землі уламрів. Тенор вони вже за півмісяця сподівалися дійти до свого племені.
З усіх можливих шляхів Нао вибрав довге міжгір'я – ту дорогу, що нею він колись, як це зараз пригадав, пройшов з групою мисливців, бувши ще Гавових літ. Вона тяглася через вапняні скелі, переходила в балку і закінчувалася вузькою ущелиною, де треба було часто перелазити через велике каміння, що нападало сюди з гори.
Дві третини міжгір'я мисливці пройшли без пригод. Опівдні вони сіли поїсти, влаштувавшись на площадці, оточеній скелями. Звідси чути було гомін підземної річки, що спадала в бездонне провалля; перед очима в скелі чорніли дві печери.
Поївши, Нао попростував до однієї з печер і уважно оглянув її. Він пригадав, що Фаум показував її своїм воїнам як найкоротший шлях на рівнину. Але тоді вони йшли великою ватагою, і всипане гострим камінням дно печери ваважало б мисливцям. Для трьох же молодих уламрів печера могла б стати в пригоді, і Нао вирішив піти нею.
Він знайшов прохід і попрямував ним усе далі, аж доки побачив слабеньке світло, що свідчило про близький вихід. Тоді він повернув назад. Біля отвору печери зустрівся з Намом.
– Ведмідь-велетень у міжгір'ї! – сказав йому Нам.
Гучний рев заглушив його мову. Кинувшись до отвору, Нао побачив Гава, що вже сховався між камінням, наче підстерігав здобич. Ватажок затремтів.
Двоє страшних звірів сунули до місця відпочинку уламрів. Вони були вкриті надзвичайно густою шерстю чорного кольору, що захищала їх від холоду зими, гострого каміння та колючок рослин. Один з них, як зубр завбільшки, з короткими, дужими й гнучкими лапами, мав опуклого лоба, схожого на об'їдений лишаєм валун. Його широка пащека могла вільно замкнутися на людській голові, в одну мить стираючи її своїми жахливими щелепами. Це був самець. У самиці ж лоб був плескатий, пащека менша, хода якась коса. В рухах і поставах обох звірів було щось схоже на подобу синьолюдків.
– Так, – прошепотів Нао, – це ведмеді-велетні.
Ці створінпя не боялись жодного звіра в світі. Але ж і їх самих не доводилося боятися, принаймні коли вони не були роздратовані або ж занадто голодні, бо ця порода споконвіку до м'яса ласою не була.
Тепер же вони ревуть. Самець щирить свої зуби і люто мотає головою.
– Він поранений, – зауважив Нам.
Справді, кров текла ведмедеві крізь густу шерсть. Мисливці дуже злякались, чи не від людської часом зброї це рана, бо тоді ведмідь захоче помститись. А коли він уже почне мститись, то справу напевно закінчить, бо впертішого звіра нема в світі. Зі своєю густою шерстю та товстою шкурою він просто кепкував би із списа, сокири й кия. Одним ударом лани він міг би розпороти людині живіт, задушити її в своїх обіймах, змолоти її своїми щелепами.
– Як вони прийшли? – спитав Нао.
– Між оцими деревами, – відповів Гав, вказуючи на кілька ялинок, що примостилися на скелястій кручі. – Самець зійшов праворуч, самиця – ліворуч.
Чи випадково, чи, може, здійснюючи певпий план нападу, ведмеді загородили уламрам вихід. Видно було, що напад неминучий. Про це свідчили і лютий рев самця, і насторожена, хитра поза самиці. Коли вони ще й досі вагалися, то це через те, що міркували дуже повільно і хотіли спершу пересвідчитися, що здобичі нема куди тікати. Вони довго принюхувалися, важко сопучи, щоб краще дізнатися, як далеко сховались поміж камінням їхні вороги.
Нао хутко дав знак тікати, і, коли ведмеді пішли в наступ, уламри були вже в глибині печери; Нао послав юнаків уперед, і всі троє бігли так швидко, як лише дозволяли їм нерівність грунту та покручений шлях.
Ускочивши в порожню печеру, ведмеді-велетні загаялись, загубивши між своїми старими слідами свіжий уламрів. Потім вони дуже обережно та іноді спиняючись погналися за людьми. Не боячись жодної в світі тварини, вони, проте, були обережні зроду і боялися невідомого. Вони знали зрадливість круч, печер і ям; невиразно пригадували каміння, що відколюється й летить униз, землю, що лопається й розходиться, приховані в пітьмі ночі провалля, сніжні обвали, води, що виїдають тверді скелі. За все їхнє довге життя ні мамонт, ні лев, ні тигр їм не загрожували. Але темні сили стихії часто давалися їм взнаки. Вони зазнавали болю від гострого каміння; їх з головою завалював сніг, несли весняні річки, засипала в печерах земля.
А сьогодні вранці вперше на них напали живі істоти. Напали з вершка високої стрімкої скелі, куди могли б злізти хіба ящірки та комахи. І ось там стояло троє двоногих створінь. Побачивши велетнів, вони дико загукали і кинули свої списи. Один з них поранив самця. Осатанівши від болю й лютої злості, ведмідь втратив всяку обережність і спробував видертися прямо на гору, але скоро мусив відмовитися від цього наміру і разом з самицею пішов шукати кращої дороги.
Він на ходу вирвав списа, кілька разів нюхнув його. Ведмедеві не часто доводилося зустрічати людей. Їхній вигляд дивував його не більше, ніж вигляд якогось там вовка чи гієни. Вони завжди поступалися йому дорогою, він нічого не знав ні про їхню хитрість, ані про їхню силу, отже, анітрохи не турбувався. Через це остання пригода, як цілком несподівана, дуже його стурбувала. Вона порушувала старовинний зв'язок між речами і ставала незвичною для нього погрозою. І печерний ведмідь блукав різними проходами, здирався на горби, старанно принюхувався до запахів. Нарешті він стомився. Якби не та рана, він зберіг би лише на дні своєї свідомості невиразний спогад про пригоду, що міг би пробудитися тільки в однакових умовах. Але ж хвилі болю ще й ще раз нагадували ті три істоти на горбі з їхніми гострими списами. І тоді він починав ревти, зализуючи свою рану… Але через деякий час рана перестала боліти. Ведмідь-велетень тепер думав лише, як би відшукати собі їжу, коли раптом знову зачув дух людини. Гнів стиснув йому груди. Він покликав свою самицю, що йшла оддалік. З'ясувавши, де сиділи їхні вороги, ведмеді разом кинулися вперед.
В темному проході Нао відчував спочатку присутність тільки своїх товаришів. Потім зачулося й важке тупання звірів; важко сопучи, вони наздоганяли людей. їм легше було бігти печерою на своїх чотирьох лапах, весь час нанюхуючи носом слід… Уламри щохвилини спотикались об каміння, падали, стукались об виступи стін, а їм же ще й треба було нести важку зброю, їжу та клітки з Вогнем, які Нао не міг покинути. Вогонь, жеврів на споді їх і не освітлював шляху; його слабеньке рожеве світло летіло вгору, ледве позначаючи виступи стін. Одночасно ж на його тлі досить яскраво виступили постаті втікачів.
– Швидше! Швидше! – кричав ватажок.
Та Нам і Гав не могли бігти швидко, і велетні звірі наздоганяли їх. Щохвилини сопіння хижаків ставало все чутпішим. В міру наближення до ворога їхня лютість зростала, і вони інколи чи один, чи другий починали ревти. Голосний рев лунко одбивався від кам'яних стін. А від цього реву Нао краще уявляв собі їхню неймовірну силу, лютість обіймів та надзвичайну міць гострих щелеп.
Через деякий час звірі були на відстані кількох стрибків. Земля тремтіла під ногами Нао. Він відчував, що за мить страшний тягар упаде йому на спину… Тоді він сміливо став лицем до смерті. Несподівано повернувши клітку, Нао направив її слабке світло ведмедеві в очі. Ведмідь раптом спинився. Несподіванка збентежила його. Він здивовано позирнув на вогник і глухо покликав самицю, захитавшись на своїх чотирьох лапах. Потім, підштовхуваний лютістю, знову посунув на людину. Нао відскочив і щосили кинув свою клітку ведмедеві в голову. Клітка влучила йому просто в ніс і обпалила повіку. Од страшного болю ведмідь жалісно заревів і почав себе обмацувати. Нао ж тим часом щодуху побіг.
В отвір попливло нарешті сіре світло. Тепер уламри вже бачили грунт під ногами, не спотикались і бігли з усієї сили. Але звірі теж побігли швидше, і в міру того, як наближався вихід, син Леопарда тужливо подумав, що на волі небезпека, яка загрожувала його товаришам, не зменшиться, а навпаки, збільшиться.
А тим часом ведмідь знову наближався. Пекучий біль в оці так розлютив його, що він забув про всяку обережність. Ніщо вже не могло стримати його пориву. Нао відчув це з іще лютішого сопіння та короткого хрипкого реву. Він вже хотів повернутись для безнадійного бою, коли почув крик Нама. І тут ватажок побачив перед собою високий виступ, що значно звужував прохід. Нам уже був за пилі. Гав саме минав його. Ведмежа пащека хекала за три кроки від Нао, коли він, зіщуливши плечі, шугнув у отвір. З розгону ведмідь з силою втиснувся в щілину, але через неї пролізла лише його морда. Він вищирив свої тверді, як жорна, і гострі, як пилка, зуби і зловісно заревів. Та Нао вже не боявся ведмедя, він знав, що недосяжний для нього. Дужчий від сотні мамонтів і живучіший від тисячі поколінь, невблаганний камінь затримував ведмедя так само певно, як смерть.
Мисливець зареготав:
– Нао тепер дужчий за великого ведмедя. Нао має кия, сокиру й списи. Він може вдарити ведмедя, а ведмідь не відповість на його удари.
І він замірився своїм києм. Та ведмідь уже пізнав лукавство каменю, проти якого мусив боротися з самого дитинства. Перше ніж людина встигла вдарити, він уже висмикнув голову і сховався за виступом. Гнів його не минав; волохаті боки ходили ходором, кров стугоніла в скронях, штовхаючи на нерозважливі вчинки. Але ним керував мудрий інстинкт, що звик зважувати й на обставини. Зранку оце вже вдруге ведмідь мав нагоду пересвідчитися, що людина якимсь незрозумілим для нього способом здатна завдати йому болючих ударів. Він починав коритися долі.
Ведмедиця грізно ревла ззаду, зустріч з двоногими істотами нічого її не навчила, бо вона не постраждала від них, а як голос самця закликав її до обережності, то вона спинилася, гадаючи, що попереду зустрілася якась природна пастка. Їй і на думку не могло спасти, щоб небезпека могла йти від нікчемних істот, які поховалися за виступом.
Життя ставало дедалі тяжчим. Наближалася зима, рослинної їжі меншало. Травоїдні гарячково розшукували її по голих степах, вигрібали корінці, обгризали молоді гілочки й кору; хто їв плоди, той безнадійно тинявся під деревами; гризуни укріплювали свої нори, хижаки весь час були на ловах, засідаючи біля води, визираючи з пітьми лісової гущавини та ховаючись по западинах у скелях.
Крім тих, що засинають на зиму чи заготовляють для себе їжу в своїх норах, звірі тяжко бідували, не маючи змоги як слід прохарчитися.
Нао, Нам і Гав голоду майже не відчували. Подорож і різні пригоди загострили їхні відчуття, спритність і передбачливість. Тепер уламри ще з більшої відстані помічали здобич чи ворога; вони передчували вітер, дощ, повідь. Кожен рух вони розумно пристосовували до своєї мети, зберігаючи сили. Раз кинувши оком, знаходили надійну схованку чи придатну для бою місцевість. І дороги своєї мисливці трималися так само впевнено, як то буває з перелітним птаством. Гори, озера, гнилі болота, ліси, що міняють вигляд берегів, – ніщо не перешкоджало їм з кожним днем наближатися до землі уламрів. Тенор вони вже за півмісяця сподівалися дійти до свого племені.
З усіх можливих шляхів Нао вибрав довге міжгір'я – ту дорогу, що нею він колись, як це зараз пригадав, пройшов з групою мисливців, бувши ще Гавових літ. Вона тяглася через вапняні скелі, переходила в балку і закінчувалася вузькою ущелиною, де треба було часто перелазити через велике каміння, що нападало сюди з гори.
Дві третини міжгір'я мисливці пройшли без пригод. Опівдні вони сіли поїсти, влаштувавшись на площадці, оточеній скелями. Звідси чути було гомін підземної річки, що спадала в бездонне провалля; перед очима в скелі чорніли дві печери.
Поївши, Нао попростував до однієї з печер і уважно оглянув її. Він пригадав, що Фаум показував її своїм воїнам як найкоротший шлях на рівнину. Але тоді вони йшли великою ватагою, і всипане гострим камінням дно печери ваважало б мисливцям. Для трьох же молодих уламрів печера могла б стати в пригоді, і Нао вирішив піти нею.
Він знайшов прохід і попрямував ним усе далі, аж доки побачив слабеньке світло, що свідчило про близький вихід. Тоді він повернув назад. Біля отвору печери зустрівся з Намом.
– Ведмідь-велетень у міжгір'ї! – сказав йому Нам.
Гучний рев заглушив його мову. Кинувшись до отвору, Нао побачив Гава, що вже сховався між камінням, наче підстерігав здобич. Ватажок затремтів.
Двоє страшних звірів сунули до місця відпочинку уламрів. Вони були вкриті надзвичайно густою шерстю чорного кольору, що захищала їх від холоду зими, гострого каміння та колючок рослин. Один з них, як зубр завбільшки, з короткими, дужими й гнучкими лапами, мав опуклого лоба, схожого на об'їдений лишаєм валун. Його широка пащека могла вільно замкнутися на людській голові, в одну мить стираючи її своїми жахливими щелепами. Це був самець. У самиці ж лоб був плескатий, пащека менша, хода якась коса. В рухах і поставах обох звірів було щось схоже на подобу синьолюдків.
– Так, – прошепотів Нао, – це ведмеді-велетні.
Ці створінпя не боялись жодного звіра в світі. Але ж і їх самих не доводилося боятися, принаймні коли вони не були роздратовані або ж занадто голодні, бо ця порода споконвіку до м'яса ласою не була.
Тепер же вони ревуть. Самець щирить свої зуби і люто мотає головою.
– Він поранений, – зауважив Нам.
Справді, кров текла ведмедеві крізь густу шерсть. Мисливці дуже злякались, чи не від людської часом зброї це рана, бо тоді ведмідь захоче помститись. А коли він уже почне мститись, то справу напевно закінчить, бо впертішого звіра нема в світі. Зі своєю густою шерстю та товстою шкурою він просто кепкував би із списа, сокири й кия. Одним ударом лани він міг би розпороти людині живіт, задушити її в своїх обіймах, змолоти її своїми щелепами.
– Як вони прийшли? – спитав Нао.
– Між оцими деревами, – відповів Гав, вказуючи на кілька ялинок, що примостилися на скелястій кручі. – Самець зійшов праворуч, самиця – ліворуч.
Чи випадково, чи, може, здійснюючи певпий план нападу, ведмеді загородили уламрам вихід. Видно було, що напад неминучий. Про це свідчили і лютий рев самця, і насторожена, хитра поза самиці. Коли вони ще й досі вагалися, то це через те, що міркували дуже повільно і хотіли спершу пересвідчитися, що здобичі нема куди тікати. Вони довго принюхувалися, важко сопучи, щоб краще дізнатися, як далеко сховались поміж камінням їхні вороги.
Нао хутко дав знак тікати, і, коли ведмеді пішли в наступ, уламри були вже в глибині печери; Нао послав юнаків уперед, і всі троє бігли так швидко, як лише дозволяли їм нерівність грунту та покручений шлях.
Ускочивши в порожню печеру, ведмеді-велетні загаялись, загубивши між своїми старими слідами свіжий уламрів. Потім вони дуже обережно та іноді спиняючись погналися за людьми. Не боячись жодної в світі тварини, вони, проте, були обережні зроду і боялися невідомого. Вони знали зрадливість круч, печер і ям; невиразно пригадували каміння, що відколюється й летить униз, землю, що лопається й розходиться, приховані в пітьмі ночі провалля, сніжні обвали, води, що виїдають тверді скелі. За все їхнє довге життя ні мамонт, ні лев, ні тигр їм не загрожували. Але темні сили стихії часто давалися їм взнаки. Вони зазнавали болю від гострого каміння; їх з головою завалював сніг, несли весняні річки, засипала в печерах земля.
А сьогодні вранці вперше на них напали живі істоти. Напали з вершка високої стрімкої скелі, куди могли б злізти хіба ящірки та комахи. І ось там стояло троє двоногих створінь. Побачивши велетнів, вони дико загукали і кинули свої списи. Один з них поранив самця. Осатанівши від болю й лютої злості, ведмідь втратив всяку обережність і спробував видертися прямо на гору, але скоро мусив відмовитися від цього наміру і разом з самицею пішов шукати кращої дороги.
Він на ходу вирвав списа, кілька разів нюхнув його. Ведмедеві не часто доводилося зустрічати людей. Їхній вигляд дивував його не більше, ніж вигляд якогось там вовка чи гієни. Вони завжди поступалися йому дорогою, він нічого не знав ні про їхню хитрість, ані про їхню силу, отже, анітрохи не турбувався. Через це остання пригода, як цілком несподівана, дуже його стурбувала. Вона порушувала старовинний зв'язок між речами і ставала незвичною для нього погрозою. І печерний ведмідь блукав різними проходами, здирався на горби, старанно принюхувався до запахів. Нарешті він стомився. Якби не та рана, він зберіг би лише на дні своєї свідомості невиразний спогад про пригоду, що міг би пробудитися тільки в однакових умовах. Але ж хвилі болю ще й ще раз нагадували ті три істоти на горбі з їхніми гострими списами. І тоді він починав ревти, зализуючи свою рану… Але через деякий час рана перестала боліти. Ведмідь-велетень тепер думав лише, як би відшукати собі їжу, коли раптом знову зачув дух людини. Гнів стиснув йому груди. Він покликав свою самицю, що йшла оддалік. З'ясувавши, де сиділи їхні вороги, ведмеді разом кинулися вперед.
В темному проході Нао відчував спочатку присутність тільки своїх товаришів. Потім зачулося й важке тупання звірів; важко сопучи, вони наздоганяли людей. їм легше було бігти печерою на своїх чотирьох лапах, весь час нанюхуючи носом слід… Уламри щохвилини спотикались об каміння, падали, стукались об виступи стін, а їм же ще й треба було нести важку зброю, їжу та клітки з Вогнем, які Нао не міг покинути. Вогонь, жеврів на споді їх і не освітлював шляху; його слабеньке рожеве світло летіло вгору, ледве позначаючи виступи стін. Одночасно ж на його тлі досить яскраво виступили постаті втікачів.
– Швидше! Швидше! – кричав ватажок.
Та Нам і Гав не могли бігти швидко, і велетні звірі наздоганяли їх. Щохвилини сопіння хижаків ставало все чутпішим. В міру наближення до ворога їхня лютість зростала, і вони інколи чи один, чи другий починали ревти. Голосний рев лунко одбивався від кам'яних стін. А від цього реву Нао краще уявляв собі їхню неймовірну силу, лютість обіймів та надзвичайну міць гострих щелеп.
Через деякий час звірі були на відстані кількох стрибків. Земля тремтіла під ногами Нао. Він відчував, що за мить страшний тягар упаде йому на спину… Тоді він сміливо став лицем до смерті. Несподівано повернувши клітку, Нао направив її слабке світло ведмедеві в очі. Ведмідь раптом спинився. Несподіванка збентежила його. Він здивовано позирнув на вогник і глухо покликав самицю, захитавшись на своїх чотирьох лапах. Потім, підштовхуваний лютістю, знову посунув на людину. Нао відскочив і щосили кинув свою клітку ведмедеві в голову. Клітка влучила йому просто в ніс і обпалила повіку. Од страшного болю ведмідь жалісно заревів і почав себе обмацувати. Нао ж тим часом щодуху побіг.
В отвір попливло нарешті сіре світло. Тепер уламри вже бачили грунт під ногами, не спотикались і бігли з усієї сили. Але звірі теж побігли швидше, і в міру того, як наближався вихід, син Леопарда тужливо подумав, що на волі небезпека, яка загрожувала його товаришам, не зменшиться, а навпаки, збільшиться.
А тим часом ведмідь знову наближався. Пекучий біль в оці так розлютив його, що він забув про всяку обережність. Ніщо вже не могло стримати його пориву. Нао відчув це з іще лютішого сопіння та короткого хрипкого реву. Він вже хотів повернутись для безнадійного бою, коли почув крик Нама. І тут ватажок побачив перед собою високий виступ, що значно звужував прохід. Нам уже був за пилі. Гав саме минав його. Ведмежа пащека хекала за три кроки від Нао, коли він, зіщуливши плечі, шугнув у отвір. З розгону ведмідь з силою втиснувся в щілину, але через неї пролізла лише його морда. Він вищирив свої тверді, як жорна, і гострі, як пилка, зуби і зловісно заревів. Та Нао вже не боявся ведмедя, він знав, що недосяжний для нього. Дужчий від сотні мамонтів і живучіший від тисячі поколінь, невблаганний камінь затримував ведмедя так само певно, як смерть.
Мисливець зареготав:
– Нао тепер дужчий за великого ведмедя. Нао має кия, сокиру й списи. Він може вдарити ведмедя, а ведмідь не відповість на його удари.
І він замірився своїм києм. Та ведмідь уже пізнав лукавство каменю, проти якого мусив боротися з самого дитинства. Перше ніж людина встигла вдарити, він уже висмикнув голову і сховався за виступом. Гнів його не минав; волохаті боки ходили ходором, кров стугоніла в скронях, штовхаючи на нерозважливі вчинки. Але ним керував мудрий інстинкт, що звик зважувати й на обставини. Зранку оце вже вдруге ведмідь мав нагоду пересвідчитися, що людина якимсь незрозумілим для нього способом здатна завдати йому болючих ударів. Він починав коритися долі.
Ведмедиця грізно ревла ззаду, зустріч з двоногими істотами нічого її не навчила, бо вона не постраждала від них, а як голос самця закликав її до обережності, то вона спинилася, гадаючи, що попереду зустрілася якась природна пастка. Їй і на думку не могло спасти, щоб небезпека могла йти від нікчемних істот, які поховалися за виступом.
Розділ дев'ятий
СКЕЛЯ НА БЕРЕЗІ
Деякий час Нао горів бажанням знищити хижаків. Злість опанувала його серце. Пронизуючи очима пітьму, він тримав напоготові гострий спис. Але ведмідь не висувався, самиця його не підходила, і Нао потроху заспокоївся; потім же він згадав, що час минає, а йому треба ще завидна дістатися до рівнини. Тоді з серцем пішов вія на світло, що з кожним кроком яскравішало. Прохід раптом поширшав, і уламри в один голос скрикнули, коли побачили важкі осінні хмари над дикою безмежною, всіяною камінням, вибоїстою рівниною.
Адже цю країну вони добре знали. Вони змалечку пробігали цими лісами, степами та горбами; переходили ці болота, отаборювалися на березі цієї річки чи під кручами цих горбів. Ще два дні ходу – і вони дістануться до Великого болота, куди уламри завжди вертаються з війни чи полювання і звідки вони, як каже старовинна легенда, ведуть свій рід.
Нам сміявся, як мала дитина, Гав у радісному захопленні простягав руки, а Нао стояв нерухомо, схвильований безліччю спогадів.
– Ми знову побачимо плем'я!
Всі троє вже відчували близькість рідного табору. Він ввижався їм усюди: і в пишному уборі осінніх дерев, і в спокійних водах річки, і у величаних хмарах, що пливли по небу. Та й місцевість мала зовсім інший вигляд, ніж там, далеко позаду, на південному сході. Вони надували тепер лише щасливі дні. Нам і Гав, що так часто зазнавали горя від жорстокості старших та важких кулаків лютого Фаума, тепер ночували безмежну ніжність до рідного племені. Вони гордовито поглядали на невеличкі вогники, що їх пронесли живими через стільки пригод у боротьбі, знесиленнях і муках. Нао шкодував, що йому довелося пожертвувати своєю кліткою: забобони глибоко коренилися в його мозкові. Та хіба ж він не ніс камінчики, що мають у собі Вогонь, хіба не знав секрету, як його звідти видобувати? Однаково! Він дуже був би радий сам зберегти трішечки цього блискучого життя, відвойованого у кзамів…
Спускатися було важко. Осінь принесла з собою багато нових обвалів та щілин. Уламри мусили використати сокири й списи. Коли мисливці вже дісталися до рівнини, остання перешкода лишилася за плечима: тепер перед ними лежала рівна, добре знана дорога. Повні радісних надій, уламри вже звертали менш уваги на безліч тих пасток, що трапляються навкруги і підстерігають живі істоти.
Так ішли аж до смерку. Нао шукав доброго місця на березі річки, де хотів зупинитись на спочинок. День поволі згасав під важкими хмарами. Зловісний червоний відблиск поплив по землі; розляглося в повітрі виття вовків і довга сумна гавкотня собак; полохливими зграями бігали вони в кущах та попід лісом. Число їх здивувало мисливців. Очевидно, якесь переселення травоїдних вигнало їх із сусідніх місцевостей у цей багатий на здобич куток. І, очевидно, вони вже встигли його спустошити, бо їхнє виття було голодним, їхнє нишпорення було якесь гарячкове. Знаючи, що коли вони бігають зграями, то їх треба боятися, Нао прискорив ходу. Через деякий час уже збилося дві великі зграї: праворуч – собаки, ліворуч – вовки. Бігши одним слідом, вони часом спинялися, щоб гарчанням налякати одна одну. Вовки були вищі зростом і м'язистіші, але собаки переважали їх кількістю. Чим швидше пітьма їла вечірні сутінки, тим дужче блищали їхні очі. Нам, Гав і Нао помічали силу зелених вогників, що роїлися, наче світляки. Тоді уламри відповідали на виття голосним бойовим кличем, після чого всі ці вогники віддалялися.
Спочатку звірі тримались оддалік, а як почало зовсім темніти, то стали наближатися: вже досить ясно можна було чути тупотіння їхніх м'яких лап. Собаки виявляли більше зухвальства. Декотрі з них випереджали людей, потім раптом спинялися і або плигали з лютою гавкотнею, або лукаво підкрадалися. Вовки, збентежені тим, що їх випереджають, сунули всією зграєю, ріжучи повітря своїм виттям. Здавалося, між обома зграями ось-ось спалахне бійка. Собаки, зімкнувши тісно свої лави і добре усвідомлюючи свою чисельну перевагу, ладналися дати відсіч. Вовків же гризла за серце люта нетерплячка. В останніх відблисках попелястого смерку обидві зграї стояли одна проти одної наїжачившись та здіймали великий галас.
Але бійки не сталося. Кілька звірів, голодних і знахабнілих, знову побігли за людьми, і їх приклад потяг за собою і зграї. Голодні собаки й вовки бігли поруч, погрожуючи одні одним. Це вперте переслідування нарешті стурбувало людей. На заході вже майже зовсім потемніло, і посеред безлічі агресивних ворогів уламри відчули подих смерті.
Купка собак випередила Гава, що йшов ліворуч, і одна з них, завбільшки з вовка, спинилася, вищирила зуби й плигнула. Юнак нервово кинув списа, і поранений у ребра звір, голосно виючи, завертівся на землі. Гав добив його довбнею.
На передсмертний зойк прибігла ціла зграя; собак єднала вища, ніж у вовків, солідарність, і коли якійсь одній загрожувала небезпека, то вони здатні були напасти навіть на великих хижаків. Нао занепокоївся, чи не нападе на них уся собача зграя. Він покликав Нама й Гава, щоб укупі налякати собак. Мисливці щільно притиснулися один до одного, собаки, спантеличені такою відсіччю, загарчали. Коли б лише одна насмілилася напасти, всі посунули б за нею, і назавтра кістки людей уже біліли б на широкому полі…
Тут Нао раптом кинув списа, і одна з собак перекинулася з пробитими грудьми. Ватажок ухопив її за задню лапу і шпурнув у зграю вовків. Поранена собака впала поміж них, і звірі, роздратовані голодом та духом крові цієї легкої здобичі, почали гризти ще живе тіло. Тоді собаки, забувши про людей, купою сипнули па вовків.
Не чекаючи закінчення бійки, мисливці кинулися навтіки. Туман свідчив про близьке сусідство річки, і Нао іноді помічав її блиск. Двічі чи тричі він зупинявся, щоб визначити правильний напрямок. Нарешті, вказуючи на якусь сіру масу над берегом, він сказав:
– Нао, Нам і Гав сміятимуться тепер і з вовків, і з собак.
Це був великий, майже кубічної форми стрімчак, заввишки в п'ять чоловік, куди можна було дістатися лише з одного боку. Нао, знавши його вже давно, вибрався на нього в одну мить. Коли Нам і Гав теж піднялися за ним, вони опинилися на рівній площині, на якій рослії кущі й ялинка. Тут вільно могли б розташуватися тридцять чоловік.
Внизу, в сірій пітьмі на рівнині йшла люта війна вовків і собак. Дикий галас і скавчання пронизували вологе повітря, а мисливці раювали собі в своєму безпечному куточку.
Захрустіло гілля, запалало червоне вогнище, оповившись жовтим димом, і веселе світло його попливло по воді. Від самотнього стрімчака в обидва боки тягся зовсім голий берег; очерет, верби й тополі росли оддалеки, і видно було все в двадцять разів далі, ніж можна кинути списом.
Адже цю країну вони добре знали. Вони змалечку пробігали цими лісами, степами та горбами; переходили ці болота, отаборювалися на березі цієї річки чи під кручами цих горбів. Ще два дні ходу – і вони дістануться до Великого болота, куди уламри завжди вертаються з війни чи полювання і звідки вони, як каже старовинна легенда, ведуть свій рід.
Нам сміявся, як мала дитина, Гав у радісному захопленні простягав руки, а Нао стояв нерухомо, схвильований безліччю спогадів.
– Ми знову побачимо плем'я!
Всі троє вже відчували близькість рідного табору. Він ввижався їм усюди: і в пишному уборі осінніх дерев, і в спокійних водах річки, і у величаних хмарах, що пливли по небу. Та й місцевість мала зовсім інший вигляд, ніж там, далеко позаду, на південному сході. Вони надували тепер лише щасливі дні. Нам і Гав, що так часто зазнавали горя від жорстокості старших та важких кулаків лютого Фаума, тепер ночували безмежну ніжність до рідного племені. Вони гордовито поглядали на невеличкі вогники, що їх пронесли живими через стільки пригод у боротьбі, знесиленнях і муках. Нао шкодував, що йому довелося пожертвувати своєю кліткою: забобони глибоко коренилися в його мозкові. Та хіба ж він не ніс камінчики, що мають у собі Вогонь, хіба не знав секрету, як його звідти видобувати? Однаково! Він дуже був би радий сам зберегти трішечки цього блискучого життя, відвойованого у кзамів…
Спускатися було важко. Осінь принесла з собою багато нових обвалів та щілин. Уламри мусили використати сокири й списи. Коли мисливці вже дісталися до рівнини, остання перешкода лишилася за плечима: тепер перед ними лежала рівна, добре знана дорога. Повні радісних надій, уламри вже звертали менш уваги на безліч тих пасток, що трапляються навкруги і підстерігають живі істоти.
Так ішли аж до смерку. Нао шукав доброго місця на березі річки, де хотів зупинитись на спочинок. День поволі згасав під важкими хмарами. Зловісний червоний відблиск поплив по землі; розляглося в повітрі виття вовків і довга сумна гавкотня собак; полохливими зграями бігали вони в кущах та попід лісом. Число їх здивувало мисливців. Очевидно, якесь переселення травоїдних вигнало їх із сусідніх місцевостей у цей багатий на здобич куток. І, очевидно, вони вже встигли його спустошити, бо їхнє виття було голодним, їхнє нишпорення було якесь гарячкове. Знаючи, що коли вони бігають зграями, то їх треба боятися, Нао прискорив ходу. Через деякий час уже збилося дві великі зграї: праворуч – собаки, ліворуч – вовки. Бігши одним слідом, вони часом спинялися, щоб гарчанням налякати одна одну. Вовки були вищі зростом і м'язистіші, але собаки переважали їх кількістю. Чим швидше пітьма їла вечірні сутінки, тим дужче блищали їхні очі. Нам, Гав і Нао помічали силу зелених вогників, що роїлися, наче світляки. Тоді уламри відповідали на виття голосним бойовим кличем, після чого всі ці вогники віддалялися.
Спочатку звірі тримались оддалік, а як почало зовсім темніти, то стали наближатися: вже досить ясно можна було чути тупотіння їхніх м'яких лап. Собаки виявляли більше зухвальства. Декотрі з них випереджали людей, потім раптом спинялися і або плигали з лютою гавкотнею, або лукаво підкрадалися. Вовки, збентежені тим, що їх випереджають, сунули всією зграєю, ріжучи повітря своїм виттям. Здавалося, між обома зграями ось-ось спалахне бійка. Собаки, зімкнувши тісно свої лави і добре усвідомлюючи свою чисельну перевагу, ладналися дати відсіч. Вовків же гризла за серце люта нетерплячка. В останніх відблисках попелястого смерку обидві зграї стояли одна проти одної наїжачившись та здіймали великий галас.
Але бійки не сталося. Кілька звірів, голодних і знахабнілих, знову побігли за людьми, і їх приклад потяг за собою і зграї. Голодні собаки й вовки бігли поруч, погрожуючи одні одним. Це вперте переслідування нарешті стурбувало людей. На заході вже майже зовсім потемніло, і посеред безлічі агресивних ворогів уламри відчули подих смерті.
Купка собак випередила Гава, що йшов ліворуч, і одна з них, завбільшки з вовка, спинилася, вищирила зуби й плигнула. Юнак нервово кинув списа, і поранений у ребра звір, голосно виючи, завертівся на землі. Гав добив його довбнею.
На передсмертний зойк прибігла ціла зграя; собак єднала вища, ніж у вовків, солідарність, і коли якійсь одній загрожувала небезпека, то вони здатні були напасти навіть на великих хижаків. Нао занепокоївся, чи не нападе на них уся собача зграя. Він покликав Нама й Гава, щоб укупі налякати собак. Мисливці щільно притиснулися один до одного, собаки, спантеличені такою відсіччю, загарчали. Коли б лише одна насмілилася напасти, всі посунули б за нею, і назавтра кістки людей уже біліли б на широкому полі…
Тут Нао раптом кинув списа, і одна з собак перекинулася з пробитими грудьми. Ватажок ухопив її за задню лапу і шпурнув у зграю вовків. Поранена собака впала поміж них, і звірі, роздратовані голодом та духом крові цієї легкої здобичі, почали гризти ще живе тіло. Тоді собаки, забувши про людей, купою сипнули па вовків.
Не чекаючи закінчення бійки, мисливці кинулися навтіки. Туман свідчив про близьке сусідство річки, і Нао іноді помічав її блиск. Двічі чи тричі він зупинявся, щоб визначити правильний напрямок. Нарешті, вказуючи на якусь сіру масу над берегом, він сказав:
– Нао, Нам і Гав сміятимуться тепер і з вовків, і з собак.
Це був великий, майже кубічної форми стрімчак, заввишки в п'ять чоловік, куди можна було дістатися лише з одного боку. Нао, знавши його вже давно, вибрався на нього в одну мить. Коли Нам і Гав теж піднялися за ним, вони опинилися на рівній площині, на якій рослії кущі й ялинка. Тут вільно могли б розташуватися тридцять чоловік.
Внизу, в сірій пітьмі на рівнині йшла люта війна вовків і собак. Дикий галас і скавчання пронизували вологе повітря, а мисливці раювали собі в своєму безпечному куточку.
Захрустіло гілля, запалало червоне вогнище, оповившись жовтим димом, і веселе світло його попливло по воді. Від самотнього стрімчака в обидва боки тягся зовсім голий берег; очерет, верби й тополі росли оддалеки, і видно було все в двадцять разів далі, ніж можна кинути списом.