Страница:
Часом, коли дощ ішов надто рясно й уперто, Вогонь ховали у якомусь захистку. Коли ж такого захистку не можна було знайти під скелею, деревом чи в землі, його доводилось робити самим. Так втрачали вони багато днів, особливо тоді, коли мусили обмішати різні перешкоди. Мисливці силкувалися йти навпростець, хоч не завжди це був найкоротший шлях. Але вони не знали цього, простуючи до країни уламрів інстинктивно, лише зрідка звіряючи напрямок за сонцем.
Нарешті дійшли вони до піщаної землі, вкритої горбами граніту й базальту. Одноманітна, злиденна й похмура, вона зовсім закривала шлях на північний захід. Подекуди росли по ній кущики твердої трави, животіли на дюнах поодинокі покручені сосонки, гризли каміння лишаї, гойдаючи на вітрі своїми сивими пасмами. На косогорах горбів та ніж ними інколи пробігали прудконогі зайці та антилопи. Дощ трохи вгамувався. Разом з пошматованими хмарами летіли зграї журавлів, гусей та бекасів.
Нао спочатку не зважувався йти цією злиденною землею. Почипало вже вечоріти, світло по дюнах стелилось якесь брудне, повівав слабкий нудний вітер…
Дивлячись на дюни й на кам'яні горби, всі троє відчували звідти подих пустині. Але, маючи з собою цілий оберемок м'яса та яскраве полум'я у клітках, вони вирушили назустріч своїй долі.
Минуло п'ять днів, а мисливці ще не бачили краю голим дюнам. їм доводилося голодувати: сухорляві прудконогі звірі тікали від них; допікала їм і спрага. Дощі припинились, і пісок випив усю воду. Крім того, кілька разів у них ледве пе помер Вогонь. Та на шостий день трава стала траплятися частіше і не така вже квола; сосни поступилися місцем сикоморам, платанам та тополям. Побільшало калюжок, почорніла земля, чорними хмарами низько пависло небо. Уламри розташувалися на ніч під осикою, розпаливши з вогкого дерева й листу Вогонь, що шипів і пускав під дощем задушливий дим.
Спочатку вартував Нао, а потім його заступив Нам. Юнак ходив біля вогнища, обережно перегортаючи його в разі потреби гострою ломакою та просушуючи гілля, перше ніж класти на багаття. Крізь пару й дим вихоплювалося кволе світло; воно лилося па глину, прослизало поміж кущиків, ледве червонило пожовкле листя. Навкруги ж нього гойдалася темрява. Вона сповнювала собою все, а в струмочках і калюжках лежала чорною зловісною смолою. Нам нахилився над Вогнем погріти руки, а потім прислухався. В тій чорній безодні могла ховатися небезпека: могли пошматувати звірячі пазурі та щелепи, стовкти ноги табуна, смертельно куснути гадюка, потрощити кістки сокира, пробити груди спис…
Раптом мисливець здригнувся, всі його почуття й інстинкт напружилися. Він відчув, що біля огнища блукало життя, і стиха штовхнув ватажка.
Нао підхопився і собі прислухався до темряви. Нам не помилився. Навкруги них нишпорили якісь істоти; волога рослинність і дим перебивали їхній дух, а все ж син Леопарда був певний, що це були люди. Тоді він розворушив огнище списом, підскочило червоно-жовте полум'я й осяло кілька постатей, що поховалися оддалік.
Нао збудив третього товариша.
– Люди! – прошепотів він.
Довго стоячи один біля одного, вони вдивлялися в темряву, але ніщо більше не виявляло себе. Жодне шарудіння, жоден непевний дух не долітав до них крізь хлюпання дощу та подихи вітру. Де ж небезпека? Чи це плем'я, чи лише кілька чоловік блукає тут на самоті? І куди ж іти, щоб тікати, чи битися?
– Стережіть Огонь! – сказав нарешті ватажок.
Юнаки дивилися йому в спину, його постать меншала й блідла, наче привид, і врешті зникла в темряві. Непомітно змінивши напрям, Нао попростував до кущиків, в яких ховалися люди. Вогонь допомагав йому. Сам Нао хоч і тримався в темряві, але міг роздивлятися в рожевих сутінках. Він час від часу спинявся, тримаючи кия й сокиру напоготові; інколи припадав вухом до землі. Посувався ж Нао не навпростець, а по колу. Він так обережно скрадався по м'якій землі, що найтонше вовче вухо не почуло б його ходи. Біля кущів Нао спинився. Минуло чимало часу, а він не почув і не помітив нічого, крім шелесту листя та шарудіння дрібних звірят.
Тоді мисливець навскіс перейшов кущі і повернувся туди, де був досі. Чужих людей немає й сліду.
Віп не здивувався, бо його інстинкт йому це вже підказував, і тому подався до горбочка, що маячив у темряві. Нао обережно піднявся на вершечок: далеко між горбами виднівся блідий вогонь. Це був Вогонь людей. Але він горів так далеко, а повітря було таке густе, що ледве-ледве можна було помітити кілька невиразних постатей. Це були люди, але хто вони, з якого племені, розпізнати не можна було ніяк. Цього разу Нао так само затремтів, як колись на березі озера. Але нині небезпека була ще більша, ніж тоді, бо чужі помітили присутність уламрів перше, ніж ті викрили їх.
Нао повернувся до своїх юнаків, посуваючися спочатку так само обережно, а потім і швидше, коли вже стало видно Вогонь.
– Люди там! – прошепотів він, простягаючи, руку па схід.
– Треба підживити Вогонь у клітках, – додав Нам за хвилину.
Цю справу Нао доручив юнакам, а сам заходився накидати навкруг вогнища гілляки, роблячії щось схоже на загорожу. Світло від полум'я тепер було видно добре, але сказати, чи є біля нього люди, чи ні, вороги не змогли б. Коли клітки були готові й тріски для них теж, Нао наказав виступати.
Дощ переставав, а вітер ущух зовсім. Якщо вороги не переймуть їх на дорозі й не помітять їхньої втечі, вони оточать Вогонь, що горить і далі на самоті, та, думаючи, що його оборонятимуть, не зважаться напасти, доки не використають усіх можливих хитрощів. А тим часом уламри встигнуть далеко відбігти.
Удосвіта дощ ущух. Бліде світло вибилося з безодні, зоря ледь-ледь прозирала крізь хмари. Деякий час уламри сходили на похилу гору. Коли вони дісталися вершини, то побачили за собою лише степи, чагарники й ліски, одноманітний сіро-жовтий краєвид з плямами блакитної та пожовклої рослинності.
– Люди загубили наш слід, – сказав Нам. А Нао заперечив:
– Люди женуться за нами!
Справді, на березі річки з'явилося спочатку дві постаті, а за ними ще з тридцятеро. Хоч було дуже далеко, але Нао помітив, що всі вони були навдивовижу маленького зросту, їхньої ж зброї ще ніяк не можна було розгледіти. Вони не бачили уламрів у схованці за деревами і час від часу спинялися, щоб перевірити сліди. Число їх зростало, син Леопарда нарахував уже більше п'ятдесяти. Не можна було сказати, що вони були моторніші від утікачів.
Щоб найменш ухилятися від свого шляху, уламри мусили б перейти зараз майже оголену місцевість, де лите подекуди росла коротенька травичка. Уламри так і пішли, покладаючись на втому ворога. Довгий час вони спускалися з гори, не відчуваючи втоми. Коли ж, обернувшись, мисливці побачили своїх ворогів на горі, вони вже мали значний виграш у відстані.
Дедалі місцевість ставала все дужче порізаною. Зустрілося крейдяне поле, що ніби заклякло, скорчившись у муках; потім порослі колючками степи, всі у вибоїнах та згортках, де щокроку можна було провалитися в тріщину землі або впасти в яму, налиту водою.
Боліт було так багато, що уламри ледве посувалися вперед, бо, обминувши одне, натрапляли одразу ж на друге. Та врешті вони вибралися з цих боліт і ступили на руду землю з кількома високими та кволими соснами, оточену торфовищами. Звідси вони побачили рівне поле, і Нао вже відчував велику радість, коли тут, як на зло, ліворуч несподівано виткнулася ватага людей уже відомого чудернацького зросту.
Чи це були перші, що, знавши місцевість, короткою дорогою прийшли сюди, випередивши втікачів? Чи це була друга ватага того самого роду? Вони досить наблизились, щоб можна було добре розгледіти їхню будову тіла. Найвищий з них ледве чи дістав би лобом до грудей Нао. Голови у них були наче без шиї, обличчя – трикутні, шкіра – наче руда вохра. І хоч вигляд вони мали сухорлявих карликів, але по рухах та блиску очей можна було гадати про велику силу. Побачивши уламрів, вони зняли крик, схожий на воронячий галас, і погрозливо затрясли рогатинами та списами.
Син Леопарда дивився на них із здивуванням. Коли б не кущики волосся на обличчі, не пристаркуватий вигляд декотрих та не зброя, то Нао, незважаючи на їх широкі груди, визнав би переслідувачів за дітей.
Нао ані хвилинки не міг подумати, щоб вони насмілилися напасти на уламрів. Карлики й не наважувались. І коли уламри схопилися за свої киї й списи, коли, розлігшись по полю, голос Нао покрив їхні погрозливі крики, як рик лева воронячий галас, вони одразу ж поховались. Але, мабуть, вдача у них була войовнича, бо через хвилину знову залунав їхній погрозливий крик, після чого вони почали розміщатися півколом. Нао побачив, що карлики хочуть оточити його. Боячись їх хитрості більше, ніж їхньої сили, він дав знак відступати. Великі мисливці одразу ж притьмом випередили напасників, які бігали ще повільніше, аніж людожери; якби не оті болота, вони нізащо не наздогнали б утікачів, хоч і навантажених клітками з Вогнем.
Нао стерігся різних несподіванок, що могли виникнути під час втечі. Він наказав своїм юнакам іти далі, а сам поклав Вогонь на землю і став чекати ворогів. У своїм запалі вони розпорошилися. Троє чи четверо найжвавіших значно випередили ватагу. Син Леопарда не гаяв часу. Він ухопив кілька каменюк та зброю і щодуху побіг назустріч рудим карликам. Це їх дуже здивувало; вони злякалися якоїсь хитрості. Один а них, певне ватажок, щось пронизливо вигукнув, і всі спинилися. Нао добіг уже так, що міг докинути каменюкою в найближчого, і голосно закричав:
– Нао, син Леопарда, не хоче людям зла. Він не стане їх бити, коли вони припинять гонитву!
Вони нерухомо вислухали це, але бачачи, що уламр стоїть на місці, знову почали оточувати його. Тоді Нао, погрожуючи каменем, вигукнув:
– Син Леопарда битиме рудих карликів!
Троє чи четверо списів полетіло у відповідь на погрозу, але жоден з них не долетів до уламра. Він же кинув каменюку і влучив у найближчого. Той упав. Другим каменем він не поцілив, а третім ударив одного з ворогів у груди. Після того він з усмішкою показав четвертий камінь, а потім люто замірився списом.
Руді карлики, не вміючи добре говорити, краще від уламрів і людожерів розуміли жести. Вони знали, що спис – куди небезпечніша річ, ніж камінь; отже, хто вибіг наперед, мусив вертатися назад до гурту, а Нао міг повагом відступати. Вони весь час ішли за Нао, тримаючись оддалеки, і коли хто починав випереджувати інших, Нао грізно гукав і націлявся на нього своєю зброєю. Таким чином, вороги зрозуміли, що розпорошуватись їм небезпечніше, ніж бути вкупі, а Нао, досягши цієї мети, міг іти далі вже спокійніше.
Так уламри тікали більшу частину для; вони опинилися на відпочинок, коли рудих карликів давно вже не
було видно. Хмари подерлися, і сонце світило на степові простори через блакитні щілини. Твердий суцільний грунт перейшов у грузький, що інколи хапав за ноги і затягав, ніби в провалля. На горбочках плазували великі ящірки; полискували зелені й жовті гадюки, плигали, скрекочучи, жаби; полохливо тікали довгоногі птахи і тремтячих, наче листя осики, крилах.
Мисливці похапцем попоїли. Боячись різних несподіванок від цієї непривітної місцевості, вони одразу ж почали шукати виходу з неї. Інколи вони вже думали, що досяглії цього. Грунт твердішав; буки й сикомори з папороттю заступали місце верб, тополь та болотяної трави. Але незабаром знову починалися болота, знову оточував їх лукавий і зрадницький грунт, і марно пропадали зусилля.
Надходила ніч. Криваве сонце лягло на грузькі торфовища і провалилося в болото.
Уламрам доводилось тепер покластися лише на свою мужність та інстинкт. Вопи йшли, поки стало зовсім темно. Тоді мисливці спинилися на відпочинок; перед ними лежав степ, а позаду якась похмура місцевість з плямами невиразного світла на ній.
Наламавши гілляк та скотивши докупи кілька валунів, вони пов'язали все це ліанами й лозою, забезпечивши себе від раптового нічного нападу. Але вони не зважилися розпалити вогнище і лише підгодували вогонь в напівсхованих у землю клітках, чекаючи на появу всіляких незрозумілих їм сил, що інколи загрожують людському життю, а інколи й рятують його.
Розділ другий
Розділ третій
Нарешті дійшли вони до піщаної землі, вкритої горбами граніту й базальту. Одноманітна, злиденна й похмура, вона зовсім закривала шлях на північний захід. Подекуди росли по ній кущики твердої трави, животіли на дюнах поодинокі покручені сосонки, гризли каміння лишаї, гойдаючи на вітрі своїми сивими пасмами. На косогорах горбів та ніж ними інколи пробігали прудконогі зайці та антилопи. Дощ трохи вгамувався. Разом з пошматованими хмарами летіли зграї журавлів, гусей та бекасів.
Нао спочатку не зважувався йти цією злиденною землею. Почипало вже вечоріти, світло по дюнах стелилось якесь брудне, повівав слабкий нудний вітер…
Дивлячись на дюни й на кам'яні горби, всі троє відчували звідти подих пустині. Але, маючи з собою цілий оберемок м'яса та яскраве полум'я у клітках, вони вирушили назустріч своїй долі.
Минуло п'ять днів, а мисливці ще не бачили краю голим дюнам. їм доводилося голодувати: сухорляві прудконогі звірі тікали від них; допікала їм і спрага. Дощі припинились, і пісок випив усю воду. Крім того, кілька разів у них ледве пе помер Вогонь. Та на шостий день трава стала траплятися частіше і не така вже квола; сосни поступилися місцем сикоморам, платанам та тополям. Побільшало калюжок, почорніла земля, чорними хмарами низько пависло небо. Уламри розташувалися на ніч під осикою, розпаливши з вогкого дерева й листу Вогонь, що шипів і пускав під дощем задушливий дим.
Спочатку вартував Нао, а потім його заступив Нам. Юнак ходив біля вогнища, обережно перегортаючи його в разі потреби гострою ломакою та просушуючи гілля, перше ніж класти на багаття. Крізь пару й дим вихоплювалося кволе світло; воно лилося па глину, прослизало поміж кущиків, ледве червонило пожовкле листя. Навкруги ж нього гойдалася темрява. Вона сповнювала собою все, а в струмочках і калюжках лежала чорною зловісною смолою. Нам нахилився над Вогнем погріти руки, а потім прислухався. В тій чорній безодні могла ховатися небезпека: могли пошматувати звірячі пазурі та щелепи, стовкти ноги табуна, смертельно куснути гадюка, потрощити кістки сокира, пробити груди спис…
Раптом мисливець здригнувся, всі його почуття й інстинкт напружилися. Він відчув, що біля огнища блукало життя, і стиха штовхнув ватажка.
Нао підхопився і собі прислухався до темряви. Нам не помилився. Навкруги них нишпорили якісь істоти; волога рослинність і дим перебивали їхній дух, а все ж син Леопарда був певний, що це були люди. Тоді він розворушив огнище списом, підскочило червоно-жовте полум'я й осяло кілька постатей, що поховалися оддалік.
Нао збудив третього товариша.
– Люди! – прошепотів він.
Довго стоячи один біля одного, вони вдивлялися в темряву, але ніщо більше не виявляло себе. Жодне шарудіння, жоден непевний дух не долітав до них крізь хлюпання дощу та подихи вітру. Де ж небезпека? Чи це плем'я, чи лише кілька чоловік блукає тут на самоті? І куди ж іти, щоб тікати, чи битися?
– Стережіть Огонь! – сказав нарешті ватажок.
Юнаки дивилися йому в спину, його постать меншала й блідла, наче привид, і врешті зникла в темряві. Непомітно змінивши напрям, Нао попростував до кущиків, в яких ховалися люди. Вогонь допомагав йому. Сам Нао хоч і тримався в темряві, але міг роздивлятися в рожевих сутінках. Він час від часу спинявся, тримаючи кия й сокиру напоготові; інколи припадав вухом до землі. Посувався ж Нао не навпростець, а по колу. Він так обережно скрадався по м'якій землі, що найтонше вовче вухо не почуло б його ходи. Біля кущів Нао спинився. Минуло чимало часу, а він не почув і не помітив нічого, крім шелесту листя та шарудіння дрібних звірят.
Тоді мисливець навскіс перейшов кущі і повернувся туди, де був досі. Чужих людей немає й сліду.
Віп не здивувався, бо його інстинкт йому це вже підказував, і тому подався до горбочка, що маячив у темряві. Нао обережно піднявся на вершечок: далеко між горбами виднівся блідий вогонь. Це був Вогонь людей. Але він горів так далеко, а повітря було таке густе, що ледве-ледве можна було помітити кілька невиразних постатей. Це були люди, але хто вони, з якого племені, розпізнати не можна було ніяк. Цього разу Нао так само затремтів, як колись на березі озера. Але нині небезпека була ще більша, ніж тоді, бо чужі помітили присутність уламрів перше, ніж ті викрили їх.
Нао повернувся до своїх юнаків, посуваючися спочатку так само обережно, а потім і швидше, коли вже стало видно Вогонь.
– Люди там! – прошепотів він, простягаючи, руку па схід.
– Треба підживити Вогонь у клітках, – додав Нам за хвилину.
Цю справу Нао доручив юнакам, а сам заходився накидати навкруг вогнища гілляки, роблячії щось схоже на загорожу. Світло від полум'я тепер було видно добре, але сказати, чи є біля нього люди, чи ні, вороги не змогли б. Коли клітки були готові й тріски для них теж, Нао наказав виступати.
Дощ переставав, а вітер ущух зовсім. Якщо вороги не переймуть їх на дорозі й не помітять їхньої втечі, вони оточать Вогонь, що горить і далі на самоті, та, думаючи, що його оборонятимуть, не зважаться напасти, доки не використають усіх можливих хитрощів. А тим часом уламри встигнуть далеко відбігти.
Удосвіта дощ ущух. Бліде світло вибилося з безодні, зоря ледь-ледь прозирала крізь хмари. Деякий час уламри сходили на похилу гору. Коли вони дісталися вершини, то побачили за собою лише степи, чагарники й ліски, одноманітний сіро-жовтий краєвид з плямами блакитної та пожовклої рослинності.
– Люди загубили наш слід, – сказав Нам. А Нао заперечив:
– Люди женуться за нами!
Справді, на березі річки з'явилося спочатку дві постаті, а за ними ще з тридцятеро. Хоч було дуже далеко, але Нао помітив, що всі вони були навдивовижу маленького зросту, їхньої ж зброї ще ніяк не можна було розгледіти. Вони не бачили уламрів у схованці за деревами і час від часу спинялися, щоб перевірити сліди. Число їх зростало, син Леопарда нарахував уже більше п'ятдесяти. Не можна було сказати, що вони були моторніші від утікачів.
Щоб найменш ухилятися від свого шляху, уламри мусили б перейти зараз майже оголену місцевість, де лите подекуди росла коротенька травичка. Уламри так і пішли, покладаючись на втому ворога. Довгий час вони спускалися з гори, не відчуваючи втоми. Коли ж, обернувшись, мисливці побачили своїх ворогів на горі, вони вже мали значний виграш у відстані.
Дедалі місцевість ставала все дужче порізаною. Зустрілося крейдяне поле, що ніби заклякло, скорчившись у муках; потім порослі колючками степи, всі у вибоїнах та згортках, де щокроку можна було провалитися в тріщину землі або впасти в яму, налиту водою.
Боліт було так багато, що уламри ледве посувалися вперед, бо, обминувши одне, натрапляли одразу ж на друге. Та врешті вони вибралися з цих боліт і ступили на руду землю з кількома високими та кволими соснами, оточену торфовищами. Звідси вони побачили рівне поле, і Нао вже відчував велику радість, коли тут, як на зло, ліворуч несподівано виткнулася ватага людей уже відомого чудернацького зросту.
Чи це були перші, що, знавши місцевість, короткою дорогою прийшли сюди, випередивши втікачів? Чи це була друга ватага того самого роду? Вони досить наблизились, щоб можна було добре розгледіти їхню будову тіла. Найвищий з них ледве чи дістав би лобом до грудей Нао. Голови у них були наче без шиї, обличчя – трикутні, шкіра – наче руда вохра. І хоч вигляд вони мали сухорлявих карликів, але по рухах та блиску очей можна було гадати про велику силу. Побачивши уламрів, вони зняли крик, схожий на воронячий галас, і погрозливо затрясли рогатинами та списами.
Син Леопарда дивився на них із здивуванням. Коли б не кущики волосся на обличчі, не пристаркуватий вигляд декотрих та не зброя, то Нао, незважаючи на їх широкі груди, визнав би переслідувачів за дітей.
Нао ані хвилинки не міг подумати, щоб вони насмілилися напасти на уламрів. Карлики й не наважувались. І коли уламри схопилися за свої киї й списи, коли, розлігшись по полю, голос Нао покрив їхні погрозливі крики, як рик лева воронячий галас, вони одразу ж поховались. Але, мабуть, вдача у них була войовнича, бо через хвилину знову залунав їхній погрозливий крик, після чого вони почали розміщатися півколом. Нао побачив, що карлики хочуть оточити його. Боячись їх хитрості більше, ніж їхньої сили, він дав знак відступати. Великі мисливці одразу ж притьмом випередили напасників, які бігали ще повільніше, аніж людожери; якби не оті болота, вони нізащо не наздогнали б утікачів, хоч і навантажених клітками з Вогнем.
Нао стерігся різних несподіванок, що могли виникнути під час втечі. Він наказав своїм юнакам іти далі, а сам поклав Вогонь на землю і став чекати ворогів. У своїм запалі вони розпорошилися. Троє чи четверо найжвавіших значно випередили ватагу. Син Леопарда не гаяв часу. Він ухопив кілька каменюк та зброю і щодуху побіг назустріч рудим карликам. Це їх дуже здивувало; вони злякалися якоїсь хитрості. Один а них, певне ватажок, щось пронизливо вигукнув, і всі спинилися. Нао добіг уже так, що міг докинути каменюкою в найближчого, і голосно закричав:
– Нао, син Леопарда, не хоче людям зла. Він не стане їх бити, коли вони припинять гонитву!
Вони нерухомо вислухали це, але бачачи, що уламр стоїть на місці, знову почали оточувати його. Тоді Нао, погрожуючи каменем, вигукнув:
– Син Леопарда битиме рудих карликів!
Троє чи четверо списів полетіло у відповідь на погрозу, але жоден з них не долетів до уламра. Він же кинув каменюку і влучив у найближчого. Той упав. Другим каменем він не поцілив, а третім ударив одного з ворогів у груди. Після того він з усмішкою показав четвертий камінь, а потім люто замірився списом.
Руді карлики, не вміючи добре говорити, краще від уламрів і людожерів розуміли жести. Вони знали, що спис – куди небезпечніша річ, ніж камінь; отже, хто вибіг наперед, мусив вертатися назад до гурту, а Нао міг повагом відступати. Вони весь час ішли за Нао, тримаючись оддалеки, і коли хто починав випереджувати інших, Нао грізно гукав і націлявся на нього своєю зброєю. Таким чином, вороги зрозуміли, що розпорошуватись їм небезпечніше, ніж бути вкупі, а Нао, досягши цієї мети, міг іти далі вже спокійніше.
Так уламри тікали більшу частину для; вони опинилися на відпочинок, коли рудих карликів давно вже не
було видно. Хмари подерлися, і сонце світило на степові простори через блакитні щілини. Твердий суцільний грунт перейшов у грузький, що інколи хапав за ноги і затягав, ніби в провалля. На горбочках плазували великі ящірки; полискували зелені й жовті гадюки, плигали, скрекочучи, жаби; полохливо тікали довгоногі птахи і тремтячих, наче листя осики, крилах.
Мисливці похапцем попоїли. Боячись різних несподіванок від цієї непривітної місцевості, вони одразу ж почали шукати виходу з неї. Інколи вони вже думали, що досяглії цього. Грунт твердішав; буки й сикомори з папороттю заступали місце верб, тополь та болотяної трави. Але незабаром знову починалися болота, знову оточував їх лукавий і зрадницький грунт, і марно пропадали зусилля.
Надходила ніч. Криваве сонце лягло на грузькі торфовища і провалилося в болото.
Уламрам доводилось тепер покластися лише на свою мужність та інстинкт. Вопи йшли, поки стало зовсім темно. Тоді мисливці спинилися на відпочинок; перед ними лежав степ, а позаду якась похмура місцевість з плямами невиразного світла на ній.
Наламавши гілляк та скотивши докупи кілька валунів, вони пов'язали все це ліанами й лозою, забезпечивши себе від раптового нічного нападу. Але вони не зважилися розпалити вогнище і лише підгодували вогонь в напівсхованих у землю клітках, чекаючи на появу всіляких незрозумілих їм сил, що інколи загрожують людському життю, а інколи й рятують його.
Розділ другий
НА ГРАНІТНОМУ ВИСТУПІ
Ніч минула. Під зоряним світлом ні Нам, ні Гав, ні ватажок ні разу не помітили людської постаті. Вони чули тільки вологий вітер, болотяних звіряток та хижих птахів з волохатими крильми. Коли, наче срібна пара, попливло ранкове світло, вони побачили перед собою невиразний болотяний луг понад широкою річкою з багатьма острівцями з намулу.
Коли б уламри пішли від берега, вони б знову опинилися перед рудими карликами. Шукаючи виходу, треба було отже, йти межею лугу й болота. Кращого шляху не було видно, тут же їм загрожувало принаймні менше небезпек. Спочатку йти було добре. Аж до самого берега тяглася досить тверда земля, вкрита невисокою травою та невеличкими калюжами. Опівдні почали траплятися кущики й кволі деревця, і треба було повсякчас поглядати на вузьку смугу обрію. Але Нао не думав, щоб руді карлики були близько. Коли вони не покинули гнатися, то, мабуть, ішли слідом уламрів, тож мусили дуже затриматися.
У мисливців скінчилися харчі. Вони пішли до берега, де водилося багато дичини. Тут вони сполохали дрохву, що втекла від них на острівець. Гав зловив невеличкого ляща, Нао влучив дротиком у деркача, а Нам витяг кілька вугрів. Розпаливши багаття з сухої трави та верболозу, вони жадібно втягали в себе дух смаженого м'яса. Життя здавалося їм розкішним, молоді сили буяли в грудях, вони були певні, що позбулися вже рудих карликів, і весело кінчали обгризати кістки деркача, коли несподівано через чагарник стрімголов заплигали звірі. Нао зміркував, що це вони тікають од дужого ворога. Він підвівся і встиг помітити, як між кущами полохливо майнула знайома постать.
– Руді карлики знову тут! – сказав він.
Небезпека була грізніша, ніж досі. Тепер руді карлики могли йти лугом, ховаючись і повсякчас влаштовуючи засідки.
Між болотом і чагарником тяглася майже гола та зручна до втечі смуга землі. Уламри похапцем навантажилися клітками, зброєю і залишками харчів. Ніщо не перешкоджало їм тікати. Якби ворог погнався за ними чагарником, він спізнився б, бо взагалі не міг так бігати, як уламри, та й кущі б його затримували. Смуга сухої землі стала ширшати, та потім почала звужуватись: дерева, кущі і висока трава вкривали її. Все ж грунт був твердий, і Нао переконався, що він обов'язково втече від рудих карликів, якщо не стане йому на дорозі якась прикра перешкода.
Та перешкоди з'явились. Болото знову простигло до них свої пастки – глибокі ями, калюжі з болотяною травою та намулом. Незабаром утікачі побачили, що їм іти вже нікуди: доводилось обминати, ухилятись, а той просто вертатися назад. Нарешті вони опинилися на гранітному плато, праворуч лежали безмежні простори води, а ліворуч – залита осінньою повіддю низька місцевість. Гранітний виступ поволі знижувався і зникав у воді. Вода оточувала уламрів з трьох боків, і їм доводилось або йти назад, або здатися на волю невблаганної долі.
Це була надзвичайпо прикра хвилина. Якби руді карлики з'явилися біля виступу, тоді втеча стала б зовсім неможливою. Нао щиро пошкодував, що розлучився з мамонтами. Він занепав духом, був у розпачі. Але жвавість і хитрість незабаром повернулися до нього, і він уже думав лише про те, як врятуватися. Вболівання й жаль за минулим зникли. Вся увага скупчилася на останній хвилипі, а та хвилина вимагала напруження всіх сил.
Мисливці негайно заходилися шукати виходу. Недалеко видно було якусь руду масу, що могла бути і островом, і продовженням гранітного виступу. Гав і Нао спробували знайти брід, але не знайшли нічого, крім глибокої води та зрадницького намулу.
Отже, останнім порятунком було повернення пазад. Вони вирішили це не гаючись і притьмом побігли. Так пробігли вони дві тисячі ліктів і вже опинилися поза болотом перед чагарником з галявками низької трави, коли Нам, що біг перший, раптом спинився і сказав:
– Руді карлики там!
Нао, щоб краще впевнитися в цьому, ухопив кілька каменюк і пошпурив їх туди, куди показував Нам, – тихе, але властиве людям шарудіння викрило ворогів.
Тепер уже тікати справді було нікуди, треба було ставати до бою. Але тут місцевість не сприяла б улам-рам, бо дозволяла ворогам оточити їх; краще було розташуватись на виступі, де світло Вогню забезпечило б їх од несподіванок.
Нао, Нам і Гав зняли войовничий галас. Трясучи своєю зброєю, Нао загукав:
– Руді карлики чинять нерозумно, женучись за уламрами! Уламри дужі, як ведмеді, і прудкі, як сайгаки. Коли карлики нападуть на них, вони втратять багато своїх воїнів! Нао один заб'є десятеро їх… Нам і Гав теж битимуть їх. Невже ж вони хочуть втратити стільки чоловік, аби лише знищити трьох уламрів?
У відповідь на це в кущах і високій траві знявся галас. Син Леопарда зрозумів, що карлики хочуть війни. Це його не здивувало. Хіба ж і уламри не знищували так само чужих людей, захопивши їх біля свого племені? Нао не зважився б убивати рудих карликів, коли б вони дали йому дорогу. Він добре розумів також, що вороги його бояться.
Кров його запалала гнівом, і син Леопарда кинувся до чагарника, голосно викликаючи ворогів на бій. Засвистіли тонесенькі списи, і жоден не долетів до нього. Нао дико зареготав:
– У рудих карликів кволі руки!.. Це – дитячі руки!.. За кожним замахом Нао вбиватиме одного києм, одного – сокирою…
З-поміж листу дикого винограду майнула руда голова, майже невидна па тлі червонувато-жовтого листя, але Нао помітив блиск її очей. Ще раз схотів він показати свою силу, не вдаючись до зброї: його каменюка протнула листя, і звідти почувся пронизливий лемент.
– Ось! Ось сила Нао… Гострим списом він проб'є кожного рудого.
Лише тепер він почав відступати серед неймовірного галасу ворогів. Він волів битися вже краще на виступі. Там було місця тільки для кількох чоловік, і руді карлики могли нападати лише спереду. Водою через густе і зрадницьке баговиння ніхто не міг до них дістатися ні бродом, ні плавом.
Так само не можна було дістатися до скелястого острівця, що стримів з води за шістдесят ліктів від гранітного виступу.
Назбиравши пожовклого очерету для вечірнього вогнища, уламри почали чекати нападу. З усіх їхніх пригод це була найстрашніша. Коли вони готувалися зустрічати сірого ведмедя, то сподівалися подужати звіра кількома влучними ударами. Коли їх було оточено під базальтовими брилами, вони знали, що велетень муситиме колись піти на полювання. Жодного разу не оточували їх так і людожери…
Нині ж застукало їх хитре й численне плем'я, і вибити його все було неможливо. Воно днями невтомно стерегтиме їх на виступі, а коли врешті насмілиться напасти, то як же три чоловіки зможуть його одбити?
Так Нао опинився в руках подібних до себе істот, а вони ж, як на глум, були найслабші з усієї породи людей. Ніхто з них не зміг би задушити вовка, ніколи їхні тонесенькі списи не могли б досягти серця лева, як уламрівські; їхні списи безсилі проти зубра, але можуть пробити серце людини…
Син Леопарда на хвилину зненавидів могутність людського роду. Пригадуючи лагідність мамонтів, він тяжко зітхає, і в душі його народжується й росте обожнення їх, таке ж, як і Вогню, але ніжніше й приємніше…
Тим часом сонце й вода утворюють суцільне море блиску. Вода неосяжна, нема їй краю. Сонце ж мале, як лист латаття. Але світла в сонці більше, ніж є на світі води, воно пливе над болотом і заливає собою небо, більше за всі простори на світі. Не перестаючи стурбовано думати про рудих карликів, про бій, про засідки та про те, як би його визволитися, Нао водночас дивується, чому так багато світла пливе з такого невеликого Вогню. Важкий тягар лягає йому на плечі, серце стрибає, наче пантера, і гучно стукає в ребра…
Іноді мисли нень, повний бойового запалу, зривається й хапається за довбню. Йому кортить битися, нападати, трощити ворогів. Але негайно ж до нього повертаються обережність і розум, без чого жодна людина не може прожити. Іти смерті назустріч – значить тільки розважати ворогів. Треба добре потомити рудих карликів, добре настрахати їх і чимало вибити. Та, крім того, він і не хоче гинути, він хоче побачити Гамлу. І хоч Нао і не знає, яким чином має він обдурити ворожу орду, все ж мужність його непохитна.
Спочатку карлики, чи боячись засідки, чи, може, чекаючи на якусь необережність уламрів, не висувались, Вони з'явилися лише смерком, залишивши свої схованки. Хто стрибками, хто поповзом діставалися вони до гранітного виступу. Тут усі зупинились і вигукнули бойовий клич, ватажки ж, чогось вичікуючи, мовчали. Ворушачись у попелястому світлі смерку, їхні руді постаті нагадували якихось чудних шакалів на задніх лапах. Налягла ніч. Вогонь уламрів закривавив воду. За кущами боролися з темрявою жовті вогні нападників. На тлі вогнищ вирізувались і знову вникали постаті вартових. Удаючи, ніби хочуть напасти, вороги весь час трималися далі, ніж можна було докинути списом.
Новий день тягся нестерпно довго. Тепер карлики нишпорили безперестанку – і окремими групами, і цілою ватагою. Безперечно, їм будь-що кортіло повбивати чужинців. Цього вимагав їхній інстинкт, вироблений протягом сотень поколінь, без чого вони загинули б перед расою дужчих, але менш солідарних людей.
Вони не наважились напасти й другої ночі; їх не було помітно, навколо панувала повна тиша. Навіть вогнищ не було видно: вони або зовсім не запалювали їх, або ж розклали десь далеко. Перед світанком, однак, знявся страшенний галас, і в темряві почалася якась метушня. Мисливцям здалося, що разом а людьми заворушилися й кущі. Коли вже трохи розвиднілось, Нао побачив, що вхід на гранітний виступ загороджений купою гілляк. І уламр зрозумів, що руді карлики будуть пересувати цю загорожу чимраз ближче. Таким чином вони кидатимуть свої списи з-під захисту, а також матимуть змогу вискочити всі разом для рішучої атаки.
Становище ж уламрів гіршало. Харчі знову вийшли, і доводилося ловити болотяну рибу. Але місце не сприяло рибальству. Дуже важко було зловити якогось вугра чи ляща, і хоч вони додавали до них різне безхвосте гаддя, все ж їхні молоді шлунки дуже гостро відчували недоїдання. Нам і Гав, підлітки, які не перестали ще рости, виснажувалися. На третій вечір, сидячії перед Вогнем, Нао тяжко засумував. Він добре укріпив свій притулок, але це його не тішило, бо коли риби буде й далі так мало, то його товариші стануть слабші за рудих карликів, а сам він гірше кидатиме свого списа. Чи ж так само вбивчо молотитиме ворогів його довбня?
Інстинкт велів йому тікати під захистом темряви. Але для цього треба захопити ворогів зненацька і силою пробитися крізь їхній табір. Це було майже неможливо…
Він позирнув на захід. Молодик уже сідав разом з великою блакитною зорею, що мерехтіла у вологому повітрі; роги місяця зблідли. Журливо кумкали жаби, гасав за метеликами кажан, пропливав на своїх сірих крилах пугач, блискала інколи гадюка. Вечір нагадав йому один з вечорів у його племені, коли воно отаборювалося біля води під ясним небом. Хвилею набігли спогади минулого. Серед них одна сцена зворушила його, як дитину. Плем'я сиділо біля Вогню; старий Гун ділився своїми спогадами; смачно пахло печеним м'ясом, ззаду видно було хащі очерету та широкі простори осяяііого місячним світлом болота.
З гурту жінок підвелися троє діпчат і рушили блукати біля вогнів. Вони пройшлися повз Нао, заливаючись веселим молодим сміхом. Вітер несподівано підхопив волосся одної з них і вдарив ним молодого уламра по обличчю. Це було волосся Гамли, і Нао затремтів. На далекій чужині серед лукавства людей і жорстокостей світу цей спогад виплив як живий. Нао схилився до води і хрипко застогнав. Спогад зник. Нао похитав головою і знову почав міркувати, яким би його чином визволитися з неволі. Його затрусило, наче в пропасниці, він підвівся, перегорнув багаття і рушив до рудих карликів.
Тут він заскреготав зубами: загорожа з гілляк присунулася ще ближче. Очевидно, на ту ніч ворог призначає атаку.
Раптом пронизливий крик струсонув повітря, і якась тінь виткнулася з води, вилазячи на берег; Нао признав у ній людину. Вона повзла по землі, з стегна у неї текла кров. Це була якась чудна постать, майже без плечей і з вузенькою головою. Першу мить руді ніби не помітили її, але потім списи полетіли хмарою. Це дуже вразило й обурило Нао. Він забув, що ця людина могла б бути його ворогом, відчував лише божевільну лють на карликів і тому побіг до пораненого так, ніби це був Нам чи Гав. Спис влучив йому в плече, але не спинив його, уламр вихором проскочив до пораненого, в одну мить ухопив його на руки й стрімголов побіг назад. Камінь зачепив його за тім'я, другий спис кольнув у лопатку… але він уже був поза небезпекою. Вороги не зважилися дати вирішальний бій і цього вечора,
Коли б уламри пішли від берега, вони б знову опинилися перед рудими карликами. Шукаючи виходу, треба було отже, йти межею лугу й болота. Кращого шляху не було видно, тут же їм загрожувало принаймні менше небезпек. Спочатку йти було добре. Аж до самого берега тяглася досить тверда земля, вкрита невисокою травою та невеличкими калюжами. Опівдні почали траплятися кущики й кволі деревця, і треба було повсякчас поглядати на вузьку смугу обрію. Але Нао не думав, щоб руді карлики були близько. Коли вони не покинули гнатися, то, мабуть, ішли слідом уламрів, тож мусили дуже затриматися.
У мисливців скінчилися харчі. Вони пішли до берега, де водилося багато дичини. Тут вони сполохали дрохву, що втекла від них на острівець. Гав зловив невеличкого ляща, Нао влучив дротиком у деркача, а Нам витяг кілька вугрів. Розпаливши багаття з сухої трави та верболозу, вони жадібно втягали в себе дух смаженого м'яса. Життя здавалося їм розкішним, молоді сили буяли в грудях, вони були певні, що позбулися вже рудих карликів, і весело кінчали обгризати кістки деркача, коли несподівано через чагарник стрімголов заплигали звірі. Нао зміркував, що це вони тікають од дужого ворога. Він підвівся і встиг помітити, як між кущами полохливо майнула знайома постать.
– Руді карлики знову тут! – сказав він.
Небезпека була грізніша, ніж досі. Тепер руді карлики могли йти лугом, ховаючись і повсякчас влаштовуючи засідки.
Між болотом і чагарником тяглася майже гола та зручна до втечі смуга землі. Уламри похапцем навантажилися клітками, зброєю і залишками харчів. Ніщо не перешкоджало їм тікати. Якби ворог погнався за ними чагарником, він спізнився б, бо взагалі не міг так бігати, як уламри, та й кущі б його затримували. Смуга сухої землі стала ширшати, та потім почала звужуватись: дерева, кущі і висока трава вкривали її. Все ж грунт був твердий, і Нао переконався, що він обов'язково втече від рудих карликів, якщо не стане йому на дорозі якась прикра перешкода.
Та перешкоди з'явились. Болото знову простигло до них свої пастки – глибокі ями, калюжі з болотяною травою та намулом. Незабаром утікачі побачили, що їм іти вже нікуди: доводилось обминати, ухилятись, а той просто вертатися назад. Нарешті вони опинилися на гранітному плато, праворуч лежали безмежні простори води, а ліворуч – залита осінньою повіддю низька місцевість. Гранітний виступ поволі знижувався і зникав у воді. Вода оточувала уламрів з трьох боків, і їм доводилось або йти назад, або здатися на волю невблаганної долі.
Це була надзвичайпо прикра хвилина. Якби руді карлики з'явилися біля виступу, тоді втеча стала б зовсім неможливою. Нао щиро пошкодував, що розлучився з мамонтами. Він занепав духом, був у розпачі. Але жвавість і хитрість незабаром повернулися до нього, і він уже думав лише про те, як врятуватися. Вболівання й жаль за минулим зникли. Вся увага скупчилася на останній хвилипі, а та хвилина вимагала напруження всіх сил.
Мисливці негайно заходилися шукати виходу. Недалеко видно було якусь руду масу, що могла бути і островом, і продовженням гранітного виступу. Гав і Нао спробували знайти брід, але не знайшли нічого, крім глибокої води та зрадницького намулу.
Отже, останнім порятунком було повернення пазад. Вони вирішили це не гаючись і притьмом побігли. Так пробігли вони дві тисячі ліктів і вже опинилися поза болотом перед чагарником з галявками низької трави, коли Нам, що біг перший, раптом спинився і сказав:
– Руді карлики там!
Нао, щоб краще впевнитися в цьому, ухопив кілька каменюк і пошпурив їх туди, куди показував Нам, – тихе, але властиве людям шарудіння викрило ворогів.
Тепер уже тікати справді було нікуди, треба було ставати до бою. Але тут місцевість не сприяла б улам-рам, бо дозволяла ворогам оточити їх; краще було розташуватись на виступі, де світло Вогню забезпечило б їх од несподіванок.
Нао, Нам і Гав зняли войовничий галас. Трясучи своєю зброєю, Нао загукав:
– Руді карлики чинять нерозумно, женучись за уламрами! Уламри дужі, як ведмеді, і прудкі, як сайгаки. Коли карлики нападуть на них, вони втратять багато своїх воїнів! Нао один заб'є десятеро їх… Нам і Гав теж битимуть їх. Невже ж вони хочуть втратити стільки чоловік, аби лише знищити трьох уламрів?
У відповідь на це в кущах і високій траві знявся галас. Син Леопарда зрозумів, що карлики хочуть війни. Це його не здивувало. Хіба ж і уламри не знищували так само чужих людей, захопивши їх біля свого племені? Нао не зважився б убивати рудих карликів, коли б вони дали йому дорогу. Він добре розумів також, що вороги його бояться.
Кров його запалала гнівом, і син Леопарда кинувся до чагарника, голосно викликаючи ворогів на бій. Засвистіли тонесенькі списи, і жоден не долетів до нього. Нао дико зареготав:
– У рудих карликів кволі руки!.. Це – дитячі руки!.. За кожним замахом Нао вбиватиме одного києм, одного – сокирою…
З-поміж листу дикого винограду майнула руда голова, майже невидна па тлі червонувато-жовтого листя, але Нао помітив блиск її очей. Ще раз схотів він показати свою силу, не вдаючись до зброї: його каменюка протнула листя, і звідти почувся пронизливий лемент.
– Ось! Ось сила Нао… Гострим списом він проб'є кожного рудого.
Лише тепер він почав відступати серед неймовірного галасу ворогів. Він волів битися вже краще на виступі. Там було місця тільки для кількох чоловік, і руді карлики могли нападати лише спереду. Водою через густе і зрадницьке баговиння ніхто не міг до них дістатися ні бродом, ні плавом.
Так само не можна було дістатися до скелястого острівця, що стримів з води за шістдесят ліктів від гранітного виступу.
Назбиравши пожовклого очерету для вечірнього вогнища, уламри почали чекати нападу. З усіх їхніх пригод це була найстрашніша. Коли вони готувалися зустрічати сірого ведмедя, то сподівалися подужати звіра кількома влучними ударами. Коли їх було оточено під базальтовими брилами, вони знали, що велетень муситиме колись піти на полювання. Жодного разу не оточували їх так і людожери…
Нині ж застукало їх хитре й численне плем'я, і вибити його все було неможливо. Воно днями невтомно стерегтиме їх на виступі, а коли врешті насмілиться напасти, то як же три чоловіки зможуть його одбити?
Так Нао опинився в руках подібних до себе істот, а вони ж, як на глум, були найслабші з усієї породи людей. Ніхто з них не зміг би задушити вовка, ніколи їхні тонесенькі списи не могли б досягти серця лева, як уламрівські; їхні списи безсилі проти зубра, але можуть пробити серце людини…
Син Леопарда на хвилину зненавидів могутність людського роду. Пригадуючи лагідність мамонтів, він тяжко зітхає, і в душі його народжується й росте обожнення їх, таке ж, як і Вогню, але ніжніше й приємніше…
Тим часом сонце й вода утворюють суцільне море блиску. Вода неосяжна, нема їй краю. Сонце ж мале, як лист латаття. Але світла в сонці більше, ніж є на світі води, воно пливе над болотом і заливає собою небо, більше за всі простори на світі. Не перестаючи стурбовано думати про рудих карликів, про бій, про засідки та про те, як би його визволитися, Нао водночас дивується, чому так багато світла пливе з такого невеликого Вогню. Важкий тягар лягає йому на плечі, серце стрибає, наче пантера, і гучно стукає в ребра…
Іноді мисли нень, повний бойового запалу, зривається й хапається за довбню. Йому кортить битися, нападати, трощити ворогів. Але негайно ж до нього повертаються обережність і розум, без чого жодна людина не може прожити. Іти смерті назустріч – значить тільки розважати ворогів. Треба добре потомити рудих карликів, добре настрахати їх і чимало вибити. Та, крім того, він і не хоче гинути, він хоче побачити Гамлу. І хоч Нао і не знає, яким чином має він обдурити ворожу орду, все ж мужність його непохитна.
Спочатку карлики, чи боячись засідки, чи, може, чекаючи на якусь необережність уламрів, не висувались, Вони з'явилися лише смерком, залишивши свої схованки. Хто стрибками, хто поповзом діставалися вони до гранітного виступу. Тут усі зупинились і вигукнули бойовий клич, ватажки ж, чогось вичікуючи, мовчали. Ворушачись у попелястому світлі смерку, їхні руді постаті нагадували якихось чудних шакалів на задніх лапах. Налягла ніч. Вогонь уламрів закривавив воду. За кущами боролися з темрявою жовті вогні нападників. На тлі вогнищ вирізувались і знову вникали постаті вартових. Удаючи, ніби хочуть напасти, вороги весь час трималися далі, ніж можна було докинути списом.
Новий день тягся нестерпно довго. Тепер карлики нишпорили безперестанку – і окремими групами, і цілою ватагою. Безперечно, їм будь-що кортіло повбивати чужинців. Цього вимагав їхній інстинкт, вироблений протягом сотень поколінь, без чого вони загинули б перед расою дужчих, але менш солідарних людей.
Вони не наважились напасти й другої ночі; їх не було помітно, навколо панувала повна тиша. Навіть вогнищ не було видно: вони або зовсім не запалювали їх, або ж розклали десь далеко. Перед світанком, однак, знявся страшенний галас, і в темряві почалася якась метушня. Мисливцям здалося, що разом а людьми заворушилися й кущі. Коли вже трохи розвиднілось, Нао побачив, що вхід на гранітний виступ загороджений купою гілляк. І уламр зрозумів, що руді карлики будуть пересувати цю загорожу чимраз ближче. Таким чином вони кидатимуть свої списи з-під захисту, а також матимуть змогу вискочити всі разом для рішучої атаки.
Становище ж уламрів гіршало. Харчі знову вийшли, і доводилося ловити болотяну рибу. Але місце не сприяло рибальству. Дуже важко було зловити якогось вугра чи ляща, і хоч вони додавали до них різне безхвосте гаддя, все ж їхні молоді шлунки дуже гостро відчували недоїдання. Нам і Гав, підлітки, які не перестали ще рости, виснажувалися. На третій вечір, сидячії перед Вогнем, Нао тяжко засумував. Він добре укріпив свій притулок, але це його не тішило, бо коли риби буде й далі так мало, то його товариші стануть слабші за рудих карликів, а сам він гірше кидатиме свого списа. Чи ж так само вбивчо молотитиме ворогів його довбня?
Інстинкт велів йому тікати під захистом темряви. Але для цього треба захопити ворогів зненацька і силою пробитися крізь їхній табір. Це було майже неможливо…
Він позирнув на захід. Молодик уже сідав разом з великою блакитною зорею, що мерехтіла у вологому повітрі; роги місяця зблідли. Журливо кумкали жаби, гасав за метеликами кажан, пропливав на своїх сірих крилах пугач, блискала інколи гадюка. Вечір нагадав йому один з вечорів у його племені, коли воно отаборювалося біля води під ясним небом. Хвилею набігли спогади минулого. Серед них одна сцена зворушила його, як дитину. Плем'я сиділо біля Вогню; старий Гун ділився своїми спогадами; смачно пахло печеним м'ясом, ззаду видно було хащі очерету та широкі простори осяяііого місячним світлом болота.
З гурту жінок підвелися троє діпчат і рушили блукати біля вогнів. Вони пройшлися повз Нао, заливаючись веселим молодим сміхом. Вітер несподівано підхопив волосся одної з них і вдарив ним молодого уламра по обличчю. Це було волосся Гамли, і Нао затремтів. На далекій чужині серед лукавства людей і жорстокостей світу цей спогад виплив як живий. Нао схилився до води і хрипко застогнав. Спогад зник. Нао похитав головою і знову почав міркувати, яким би його чином визволитися з неволі. Його затрусило, наче в пропасниці, він підвівся, перегорнув багаття і рушив до рудих карликів.
Тут він заскреготав зубами: загорожа з гілляк присунулася ще ближче. Очевидно, на ту ніч ворог призначає атаку.
Раптом пронизливий крик струсонув повітря, і якась тінь виткнулася з води, вилазячи на берег; Нао признав у ній людину. Вона повзла по землі, з стегна у неї текла кров. Це була якась чудна постать, майже без плечей і з вузенькою головою. Першу мить руді ніби не помітили її, але потім списи полетіли хмарою. Це дуже вразило й обурило Нао. Він забув, що ця людина могла б бути його ворогом, відчував лише божевільну лють на карликів і тому побіг до пораненого так, ніби це був Нам чи Гав. Спис влучив йому в плече, але не спинив його, уламр вихором проскочив до пораненого, в одну мить ухопив його на руки й стрімголов побіг назад. Камінь зачепив його за тім'я, другий спис кольнув у лопатку… але він уже був поза небезпекою. Вороги не зважилися дати вирішальний бій і цього вечора,
Розділ третій
НІЧ НА БОЛОТІ
Син Леопарда поклав людину на суху траву біля вогню і почав із здивуванням та недовір'ям розглядати її. Це була істота, не подібна ні до уламрів, ні до кзамів, ні до рудих карликів. Її довгий і вузький череп укривало рідке мізерне волосся; вузькі очі, темні, каламутні й сумні, дивилися так, наче нічого не бачили. Щоки позападали, нижні зуби ховалися за передніми, як у пацюка. Але що найбільше дивувало ватажка, так це циліндричний тулуб, на якому майже не видно було плечей, руки ж виходили, наче лапи крокодила. Шкіра була суха й тверда, схожа на гадючу, з глибокими зморшками. Людина нагадувала синові Леопарда одночасно і змію, і ящірку.