Страница:
Два плани виникли в голові мисливця: або різними хитрощами викрасти у людей Огонь, перш ніж вони дійдуть до своєї околиці, або ж випередити їх та дістатися в табір ворогів і, користаючись відсутністю кращих воїнів, добути Вогонь силоміць.
Та щоб не заблудити, треба було спочатку йти слідом. У первісній уяві Нао яскраво виникли постаті ворогів, що через води, горби й степи несли з собою запоруку найвищої могутності людини. Ця картина вставала перед ним наче жива, повна руху, енергії й погрози. Мисливець довго не міг позбутися свого видіння; тим часом вітер м'якшав, слабшав і зникав, ледве мавши силу переплигнути з листка на листок, із стеблинки на стеблинку.
Розділ другий
Розділ третій
Розділ четвертий
Та щоб не заблудити, треба було спочатку йти слідом. У первісній уяві Нао яскраво виникли постаті ворогів, що через води, горби й степи несли з собою запоруку найвищої могутності людини. Ця картина вставала перед ним наче жива, повна руху, енергії й погрози. Мисливець довго не міг позбутися свого видіння; тим часом вітер м'якшав, слабшав і зникав, ледве мавши силу переплигнути з листка на листок, із стеблинки на стеблинку.
Розділ другий
ВАРТА БІЛЯ ВОГНЮ
Вже три дні простували уламри слідом людожерів. Так пройшли вопи берегом до горбів і вступили в місцевість, де ліс часто-густо межував з полем. Триматися сліду було неважко, бо людожери посувалися поволі й не остерігаючись; вони завжди розводили великі вогнища, щоб пекти свою здобич та захищатися від холоду й вологості ночей.
Нао ж повсякчасно вживав різних хитрощів, щоб обдурити кожного, хто схотів би йти слідом уламрів. Він вибирав твердий грунт, м'яку траву, що швидко розправляється, ішов водою струмочків, перебрідав чи перепливав деякі затоки озера, ховаючи таким чином сліди. І хоч ішли обережно й повільно, вони все ж наздоганяли людожерів. Надвечір третього дня вони були вже так близько, що Нао сподівався за одну ніч дістатися до місця їх відпочинку.
– Хай Нам і Гав готують свою зброю й мужність, – сказав він. – Сю ніч вони побачать Огонь!
Молодих мисливців бадьорила радість побачити хвилі полум'я і водночас лякала згадка про нелюдську силу ворогів.
– Спочатку треба відпочити! – говорив далі син Леопарда. – Треба наблизитись до людожерів, коли вони спатимуть, і спробувати одурити варту.
Нам і Гав розуміли, що небезпека чекає на них тепер значно більша, ніж усі попередні: оповіді про людожерів могли навіяти жах. Їхня сила, мужність і лютість не знали собі рівних у жодному іншому племені. Уламри інколи захоплювали й винищували їхні ватаги, коли вони були невеличкі, але куди більше гинуло самих уламрів під їхніми гострими сокирами та ясеновими киями.
Коли вірити Гунові, то людожери походили від сірого ведмедя. Їхні руки були довші, ніж у інших людей, їхні тіла позаростали волоссям, як у Агу з братами. Живлячись трупами своїх ворогів, вони наводили божевільний жах на полохливі племена.
Нам і Гав тремтіли, слухаючи сина Леопарда, але покірно похилили голови на знак згоди.
Встали вони, ще коли серп місяця не засяяв у глибині неба. Нао заздалегідь визначив шлях, і всі вирушили в повній темряві. Коли зійшов місяць, уламри побачили, що збочили, а потім знову натрапили на слід. Так вони перейшли чагарник, потім заболочену місцевість, а далі мусили перепливти річку.
Нарешті з горбочка, заховані в густій траві, вони побачили Огонь.
Нам і Гав затремтіли від захвату; Нао застиг на колінах, хрипко дихаючи. Нарешті-таки він побачив його, цей сліпучий знак людей, після тієї безлічі ночей, пере-бутих у холоді, під дощем, у темряві, після невпинної боротьби проти голоду й спраги, після ведмедя, тигриці, лева-велетня!
На галявинці, оточеній соснами й сикоморами, [4]недалечко від чималої калюжі, півколом палало вогнище, жеручи своїм полум'ям головешки. Огонь розганяв сутінки, пронизуючи їх наскрізь та оживляючи навколо себе речі.
Іскри, ніби червоні коники та рубінові, карбункулові й топазові світлячки, гасали в повітрі. Полум'я підлітало червоними крильми й зникало; з-під нього вихоплювався дим, в'ючись угору та розпливаючись у місячному світлі.
Полум'я корчилось, мов гадюка, ходило ніби хвиля, було подібне до хмар.
Вкрившись шкурами оленів, вовків, муфлонів, шерстю до тіла, спали люди. Сокири, киї й списи валялися на траві; двоє воїнів вартували. Один сидів на купі хмизу, вкрившись шкурою козла та тримаючи в руках свого списа. Мідно-червоні відблиски грали на його обличчі, зарослому аж по очі рудим волоссям; його волохата шкіра була схожа на шкуру муфлона. Величезні губи висувалися з-під плескатого з круглими ніздрями носа, руки були довгі, як у лісової людини, а ноги – криві, грубі й короткі.
Другий вартовий тихенько ходив біля багаття. Часом він спинявся, наставляв вуха, втягав носом вогке повітря, що з усіх боків пливло на галявку. Він був однакового а Нао зросту, мав величезну голову з гострими, настовбурченими, як у вовка, вухами; чуб і борода росли суцільними копицями, розділяючись невеличкими острівцями жовтої, як шафран, шкіри. Його очі фосфоресціювали в темряві, відбиваючи світло вогнища кривавим блиском; він мав опуклі груди, плескатий живіт, мускулясті стегна, гострі, як сокира, гомілки й короткі, з довгими пальцями, ноги. Все тіло, важке й сутулувате, наче в буйвола, свідчило про величезну силу, але про меншу, ніж в уламрів, здатність до бігу.
Вартовий перервав свою ходу, витягши голову до горба. Його, безперечно, збентежив якийсь непевний дух, що не нагадував йому ні звіра, пі людини з його племені. Його товариш, чий нюх був, очевидно, не такий гострий, дрімав.
– Ми надто близько від людожерів, – пошепки зауважив Гав. – Вітер доносить їм шелест нашої ходи.
Нао похитав головою, бо більше боявся нюху ворога, аніж його зору чи слуху.
– Треба обійти вітер! – сказав Нам.
– Вітер дме в напрямку їхньої ходи, – відповів Нао. – Коли ми станемо за ним, будемо йти попереду.
Йому не довелося пояснювати свою думку: Нам і Гав, так само, як і він, знали, що, переслідуючи здобич, треба не випереджати її, раз не можна було зробити засідку.
Тим часом вартовий звернувся до свого товариша, щось йому кажучи. Той похитав головою. Вартовий зібрався вже теж сісти, але роздумав і пішов просто до горба.
– Треба відійти назад, – сказав Нао.
Він озирнувся навкруги, шукаючи очима перешкоди, що затримала б їхній дух. Біля горба ріс густий кущ. Уламри причаїлися за ним. Вітрець дув тихенький і, розбиваючись об кущ, ніс із собою дух надто слабкий, щоб людина могла його відчути. Вартовий скоро спинився, кілька раз глибоко потяг носом повітря і знову повернувся до табору.
Тривалий час уламри навіть не ворушилися. Син Леопарда не спускав очей з багаття, що догорало вдалечині. Безліч задумів, один химерніший за інший, роїлися в його голові. Але нічого не міг придумати. Бо коли навіть за кущиком можна сховатися від гострого зору, коли степом можна йти так тихо, щоб обдурити антилопу чи дикого осла, то дух шириться в повітрі і затримується в слідах, знищити його можуть лише віддаль та протилежний вітер…
Тут скавчання шакала перебило великому мисливцеві думку. Він хвилину мовчки слухав його, а потім стиха засміявся.
– Ми в країні шакалів, – сказав він. – Нам і Гав спробують убити одного з них.
Юнаки здивовано повернулися до нього, а він розвивав свою думку далі:
– Нао постереже в цьому кущі… Шакал хитрий, як вовк, ще ніколи людина не могла до нього наблизитись. Але віп завжди голодний. Нам і Гав покладуть на землю шматок м'яса, а самі недалечко стануть напоготові. Шакал прийде – він наблизиться і втече. Далі він знову наблизиться і знову втече. Потім він почне кружляти. Коли ви не будете ворушитись, коли ваші голови й руки будуть як камінь, він, хоч і після довгого ваганпя, все ж шатнеться до м'яса. Вхопить його і миттю побіжить. Ваші списи мусять наздогнати його.
Нам і Гав пішли шукати шакалів. Їх неважко було вислідити, їхнє скавчання одразу вказує, де вони: вони знають, що звір неохоче полює на них. Уламри знайшли шакалів біля купи дерев. Їх було четверо, і вони люто гризли якийсь кістяк, де не було й малесенького шматочка м'яса. Вони не втекли від людей, лише з тривогою вп'ялися в них очима і, тихо повискуючи, готові були в одну мить зникнути, коли б люди підійшли ще ближче.
Нам і Гав зробили все так, як їм наказав Нао. Вони поклали на землю шматок оленини і, віддалившись, застигли нерухомо, наче сталії стовпами. Шакали почали обережно кружляти по траві. Від пахощів м'яса їхній острах став слабнути. Вони хоч і часто зустрічалися з двоногими істотами, та жоден з них не зазнавав їхніх хитрощів. Однак, здогадуючись, що вони дужчі за них, шакали крутились оддалік, а бувши розумними звірами і знаючи, що небезпека триває завжди – і вдень і вночі, вони були сповнені недовір'я. Отже, шакали дуже довго блукали біля уламрів, багато разів обходили їх, засідали в купі дерев, знову виходили звідти і знову починали кружляти біля нерухомих постатей. Серп місяця встиг почервоніти на сході, перше ніж терпець їм увірвався.
Вони почали смілішати, наближатись уже на двадцять ліктів до принади й довго чекали, тихо гавкаючи. Нарешті голод переміг їх обережність, і вони стрімголов кинулися до м'яса всі разом, випереджаючи одне одного. Все це сталося так швидко, як і казав Нао. Але списи майнули ще швидше, пробиваючи ребра двом шакалам, тоді як двоє інших тікали із здобиччю; сокири добили поранених звірів.
Коли Нам і Гав подавали Нао шакалячі шкури, він задоволено пояснив:
– От тепер ми вже можемо дурити людожерів. Дух шакала куди міцніший за наш.
Огонь розгорівся, підгодований свіжим хмизом. Він високо підкидав своє ненажерливе полум'я і яскравіше освітлював людей, що спали покотом, і зброю, і харч. На варті було вже двоє нових, обидва вони сиділи, похиливши голови й не передчуваючи небезпеки.
– Ну, цих легше застукати, – сказав Нао, уважно придивившись до них. – Нам і Гав полювали на шакалів, тепер піде полювати на когось і син Леопарда.
Він пішов з горба, несучи з собою шакалячу шкуру, і зник у чагарнику, що ріс на заході. Спочатку Нао віддалився від людожерів, щоб його не помітили. Він перейшов чагарник, проліз високою травою, обминув оточену очеретом калюжу, обережно проповз між липами і врешті опинився за кущем, не доходячи чотирьох сотень ліктів до Вогню.
Вартові й не поворухнулися. Невідомо, чи й відчув котрий з них шакалячий дух, та він і не міг його, звичайно, занепокоїти. А Нао тим часом розгледів усі подробиці табору. Спочатку він полічив, скільки було воїнів і якої вони сили. Майже всі були кремезні, мали широкі груди, довгі руки та короткі ноги. Уламр зауважив собі, що ніхто а них його не наздожене. Потім він оглянув місцевість. Праворуч лежав невеличкий горбочок, відділений од Нао смугою голої землі. Далі йшло кілька кущиків, а за ними, завертаючи праворуч, висока трава. Ця трава рогом доходила чи не на п'ять або шість ліктів до Вогню.
Нао вагався недовго. Вартові сиділи до нього спиною, і він поліз на підвищення. З кожним їхнім рухом він спинявся й прикипав до землі. Як чиїсь ніжні руки, почував він на собі світло огнища й місяця. Так нарешті дістався він до пагорка, проліз кущиками та травою і опинився біля Вогню.
Тіла сонних воїнів майже оточували його, до більшості можна було б докинути списом. Коли б вартові зняли тривогу, його б, напевне, спіймали. Та йому сприяло те, що вітер дув на нього, односячи геть розведений димом його й шакалячої шкури дух. До того вартові майже спали і лише коли-не-коли знову підкидали вгору похилені на груди голови…
Облитий яскравим світлом, Нао плигнув, як леопард, простяг руку і вхопив одну головешку. Він уже тікав у траву, коли залунав крик; один вартовий біг за ним, другий кидав списа. Майже в ту ж мить з землі підвелося з десяток постатей.
Перше ніж людожери кинулись навздогін, Нао вже перебіг місце, де його могли перейняти. Вигукуючи свій бойовий клич, біг він просто до горба, де на нього чекали Нам і Гав.
Кзами [5]гналися за ним поодинці, виючи, наче кабани. Своїми короткими ногами вони бігли досить прудко, але не так, щоб зловити уламра. Вимахуючи своїм факелом, він плигав перед ними, ніби мегасерос. Він випередив кзамів на п'ять сотень ліктів, коли добіг до горба й побачив там Нама і Гава.
– Біжіть попереду! – гукнув він їм.
Ставні й сильні, вони помчали майже так само швидко, як і Нао. Добре, що він узяв із собою саме цих гнучких юнаків, а не старших, хоч і дужчих мисливців. Адже, тікаючи від кзамів, вони за кожні десять скоків випереджували тих на два лікті. Син Леопарда поспівав за ними, не втомлюючись. Він іноді спинявся, щоб подивитись на свою головешку. Його турбувало і те, що за ним гнались, і те, як би не втратити свою огненну здобич, через яку він перетерпів стільки лиха. Полум'я пригасло, лише трохи жевріючи на сирому дереві. Та все ж жар був досить сильний, і Нао сподівався на першому ж спочинку оживити його в Огонь і нагодувати хмизом.
Місяць проплив уже третину своєї дороги, коли улам-ри опинилися перед болотом. Болото не перешкоджало їм, вони знали через нього стежку, якою вже колись ішли і яка довела їх до кзамів. Стежка була вузенька й кручена, але тверда, бо йшла по порфіру. Вони, не вагаючись, побігли нею і через деякий час спинились.
Стежкою важко було йти двом чоловікам, не те що битися. Кзами мусили або ризикувати, або ж обійти болото, щоб напасти ззаду. Та й на цей випадок в уламрів був час. Своїм подвійним інстинктом звіра й людини Нао вирахував, що є досить часу, щоб підживити Вогонь. Червоний жар поменшав, потемнів, ледве тлів.
Мисливці сталії шукати сухої трави й трісок. Зів'ялого очерету, пожовклої материнки та зсохлих гілок верби було багато, але все це було вогке. Тоді вони витерли об сухі шкури кілька гілочок з тоненькими кінчиками, листочків і стеблинок.
Пригаслий жар, роздмуханий Нао, трішечки ожив. Кілька разів кінчики трави займались полум'ям, що на хвилинку росло, потім нерішуче спинялось на потовщеному місці стеблинки, слабло й гинуло, переможене парою води. Тоді Нао згадав про шакалячу шкуру. Він насмикав кілька жмутів і спробував їх підпалити. Кілька волосків спалахнуло; радість і страх стиснули серця уламрів, але, хоч які обережні вони були, слабий огонь щоразу меншав і гас… Гасла й надія! Крізь плівочку попелу ледве пробився якийсь хворий блиск; остання червона плямочка стала як оса, потім – як муха, а далі – як одна з тих дрібнісіньких комашок, що танцюють над водою. Нарешті й це згасло, і безмежна туга пройняла душі уламрів…
Цей слабий вогник був би для них найціннішою річчю на світі, він мав вирости, набратися сили, мав довго жити. Він їв би сухе дерево на відпочинках, лякав би лева-велетня, сірого ведмедя, перемагав би темряву, надавав би м'ясу нового смаку. Вони мали принести цю пломенисту здобич своєму племені, і плем'я визпало б їхню силу… А тим часом ледве вони встигли його завоювати, як він і вмер, а їм після важкої боротьби із стихіями природи й хижаками тепер випадала боротьба з найпідступнішим і найнебезпечнішим ворогом – людиною.
Нао ж повсякчасно вживав різних хитрощів, щоб обдурити кожного, хто схотів би йти слідом уламрів. Він вибирав твердий грунт, м'яку траву, що швидко розправляється, ішов водою струмочків, перебрідав чи перепливав деякі затоки озера, ховаючи таким чином сліди. І хоч ішли обережно й повільно, вони все ж наздоганяли людожерів. Надвечір третього дня вони були вже так близько, що Нао сподівався за одну ніч дістатися до місця їх відпочинку.
– Хай Нам і Гав готують свою зброю й мужність, – сказав він. – Сю ніч вони побачать Огонь!
Молодих мисливців бадьорила радість побачити хвилі полум'я і водночас лякала згадка про нелюдську силу ворогів.
– Спочатку треба відпочити! – говорив далі син Леопарда. – Треба наблизитись до людожерів, коли вони спатимуть, і спробувати одурити варту.
Нам і Гав розуміли, що небезпека чекає на них тепер значно більша, ніж усі попередні: оповіді про людожерів могли навіяти жах. Їхня сила, мужність і лютість не знали собі рівних у жодному іншому племені. Уламри інколи захоплювали й винищували їхні ватаги, коли вони були невеличкі, але куди більше гинуло самих уламрів під їхніми гострими сокирами та ясеновими киями.
Коли вірити Гунові, то людожери походили від сірого ведмедя. Їхні руки були довші, ніж у інших людей, їхні тіла позаростали волоссям, як у Агу з братами. Живлячись трупами своїх ворогів, вони наводили божевільний жах на полохливі племена.
Нам і Гав тремтіли, слухаючи сина Леопарда, але покірно похилили голови на знак згоди.
Встали вони, ще коли серп місяця не засяяв у глибині неба. Нао заздалегідь визначив шлях, і всі вирушили в повній темряві. Коли зійшов місяць, уламри побачили, що збочили, а потім знову натрапили на слід. Так вони перейшли чагарник, потім заболочену місцевість, а далі мусили перепливти річку.
Нарешті з горбочка, заховані в густій траві, вони побачили Огонь.
Нам і Гав затремтіли від захвату; Нао застиг на колінах, хрипко дихаючи. Нарешті-таки він побачив його, цей сліпучий знак людей, після тієї безлічі ночей, пере-бутих у холоді, під дощем, у темряві, після невпинної боротьби проти голоду й спраги, після ведмедя, тигриці, лева-велетня!
На галявинці, оточеній соснами й сикоморами, [4]недалечко від чималої калюжі, півколом палало вогнище, жеручи своїм полум'ям головешки. Огонь розганяв сутінки, пронизуючи їх наскрізь та оживляючи навколо себе речі.
Іскри, ніби червоні коники та рубінові, карбункулові й топазові світлячки, гасали в повітрі. Полум'я підлітало червоними крильми й зникало; з-під нього вихоплювався дим, в'ючись угору та розпливаючись у місячному світлі.
Полум'я корчилось, мов гадюка, ходило ніби хвиля, було подібне до хмар.
Вкрившись шкурами оленів, вовків, муфлонів, шерстю до тіла, спали люди. Сокири, киї й списи валялися на траві; двоє воїнів вартували. Один сидів на купі хмизу, вкрившись шкурою козла та тримаючи в руках свого списа. Мідно-червоні відблиски грали на його обличчі, зарослому аж по очі рудим волоссям; його волохата шкіра була схожа на шкуру муфлона. Величезні губи висувалися з-під плескатого з круглими ніздрями носа, руки були довгі, як у лісової людини, а ноги – криві, грубі й короткі.
Другий вартовий тихенько ходив біля багаття. Часом він спинявся, наставляв вуха, втягав носом вогке повітря, що з усіх боків пливло на галявку. Він був однакового а Нао зросту, мав величезну голову з гострими, настовбурченими, як у вовка, вухами; чуб і борода росли суцільними копицями, розділяючись невеличкими острівцями жовтої, як шафран, шкіри. Його очі фосфоресціювали в темряві, відбиваючи світло вогнища кривавим блиском; він мав опуклі груди, плескатий живіт, мускулясті стегна, гострі, як сокира, гомілки й короткі, з довгими пальцями, ноги. Все тіло, важке й сутулувате, наче в буйвола, свідчило про величезну силу, але про меншу, ніж в уламрів, здатність до бігу.
Вартовий перервав свою ходу, витягши голову до горба. Його, безперечно, збентежив якийсь непевний дух, що не нагадував йому ні звіра, пі людини з його племені. Його товариш, чий нюх був, очевидно, не такий гострий, дрімав.
– Ми надто близько від людожерів, – пошепки зауважив Гав. – Вітер доносить їм шелест нашої ходи.
Нао похитав головою, бо більше боявся нюху ворога, аніж його зору чи слуху.
– Треба обійти вітер! – сказав Нам.
– Вітер дме в напрямку їхньої ходи, – відповів Нао. – Коли ми станемо за ним, будемо йти попереду.
Йому не довелося пояснювати свою думку: Нам і Гав, так само, як і він, знали, що, переслідуючи здобич, треба не випереджати її, раз не можна було зробити засідку.
Тим часом вартовий звернувся до свого товариша, щось йому кажучи. Той похитав головою. Вартовий зібрався вже теж сісти, але роздумав і пішов просто до горба.
– Треба відійти назад, – сказав Нао.
Він озирнувся навкруги, шукаючи очима перешкоди, що затримала б їхній дух. Біля горба ріс густий кущ. Уламри причаїлися за ним. Вітрець дув тихенький і, розбиваючись об кущ, ніс із собою дух надто слабкий, щоб людина могла його відчути. Вартовий скоро спинився, кілька раз глибоко потяг носом повітря і знову повернувся до табору.
Тривалий час уламри навіть не ворушилися. Син Леопарда не спускав очей з багаття, що догорало вдалечині. Безліч задумів, один химерніший за інший, роїлися в його голові. Але нічого не міг придумати. Бо коли навіть за кущиком можна сховатися від гострого зору, коли степом можна йти так тихо, щоб обдурити антилопу чи дикого осла, то дух шириться в повітрі і затримується в слідах, знищити його можуть лише віддаль та протилежний вітер…
Тут скавчання шакала перебило великому мисливцеві думку. Він хвилину мовчки слухав його, а потім стиха засміявся.
– Ми в країні шакалів, – сказав він. – Нам і Гав спробують убити одного з них.
Юнаки здивовано повернулися до нього, а він розвивав свою думку далі:
– Нао постереже в цьому кущі… Шакал хитрий, як вовк, ще ніколи людина не могла до нього наблизитись. Але віп завжди голодний. Нам і Гав покладуть на землю шматок м'яса, а самі недалечко стануть напоготові. Шакал прийде – він наблизиться і втече. Далі він знову наблизиться і знову втече. Потім він почне кружляти. Коли ви не будете ворушитись, коли ваші голови й руки будуть як камінь, він, хоч і після довгого ваганпя, все ж шатнеться до м'яса. Вхопить його і миттю побіжить. Ваші списи мусять наздогнати його.
Нам і Гав пішли шукати шакалів. Їх неважко було вислідити, їхнє скавчання одразу вказує, де вони: вони знають, що звір неохоче полює на них. Уламри знайшли шакалів біля купи дерев. Їх було четверо, і вони люто гризли якийсь кістяк, де не було й малесенького шматочка м'яса. Вони не втекли від людей, лише з тривогою вп'ялися в них очима і, тихо повискуючи, готові були в одну мить зникнути, коли б люди підійшли ще ближче.
Нам і Гав зробили все так, як їм наказав Нао. Вони поклали на землю шматок оленини і, віддалившись, застигли нерухомо, наче сталії стовпами. Шакали почали обережно кружляти по траві. Від пахощів м'яса їхній острах став слабнути. Вони хоч і часто зустрічалися з двоногими істотами, та жоден з них не зазнавав їхніх хитрощів. Однак, здогадуючись, що вони дужчі за них, шакали крутились оддалік, а бувши розумними звірами і знаючи, що небезпека триває завжди – і вдень і вночі, вони були сповнені недовір'я. Отже, шакали дуже довго блукали біля уламрів, багато разів обходили їх, засідали в купі дерев, знову виходили звідти і знову починали кружляти біля нерухомих постатей. Серп місяця встиг почервоніти на сході, перше ніж терпець їм увірвався.
Вони почали смілішати, наближатись уже на двадцять ліктів до принади й довго чекали, тихо гавкаючи. Нарешті голод переміг їх обережність, і вони стрімголов кинулися до м'яса всі разом, випереджаючи одне одного. Все це сталося так швидко, як і казав Нао. Але списи майнули ще швидше, пробиваючи ребра двом шакалам, тоді як двоє інших тікали із здобиччю; сокири добили поранених звірів.
Коли Нам і Гав подавали Нао шакалячі шкури, він задоволено пояснив:
– От тепер ми вже можемо дурити людожерів. Дух шакала куди міцніший за наш.
Огонь розгорівся, підгодований свіжим хмизом. Він високо підкидав своє ненажерливе полум'я і яскравіше освітлював людей, що спали покотом, і зброю, і харч. На варті було вже двоє нових, обидва вони сиділи, похиливши голови й не передчуваючи небезпеки.
– Ну, цих легше застукати, – сказав Нао, уважно придивившись до них. – Нам і Гав полювали на шакалів, тепер піде полювати на когось і син Леопарда.
Він пішов з горба, несучи з собою шакалячу шкуру, і зник у чагарнику, що ріс на заході. Спочатку Нао віддалився від людожерів, щоб його не помітили. Він перейшов чагарник, проліз високою травою, обминув оточену очеретом калюжу, обережно проповз між липами і врешті опинився за кущем, не доходячи чотирьох сотень ліктів до Вогню.
Вартові й не поворухнулися. Невідомо, чи й відчув котрий з них шакалячий дух, та він і не міг його, звичайно, занепокоїти. А Нао тим часом розгледів усі подробиці табору. Спочатку він полічив, скільки було воїнів і якої вони сили. Майже всі були кремезні, мали широкі груди, довгі руки та короткі ноги. Уламр зауважив собі, що ніхто а них його не наздожене. Потім він оглянув місцевість. Праворуч лежав невеличкий горбочок, відділений од Нао смугою голої землі. Далі йшло кілька кущиків, а за ними, завертаючи праворуч, висока трава. Ця трава рогом доходила чи не на п'ять або шість ліктів до Вогню.
Нао вагався недовго. Вартові сиділи до нього спиною, і він поліз на підвищення. З кожним їхнім рухом він спинявся й прикипав до землі. Як чиїсь ніжні руки, почував він на собі світло огнища й місяця. Так нарешті дістався він до пагорка, проліз кущиками та травою і опинився біля Вогню.
Тіла сонних воїнів майже оточували його, до більшості можна було б докинути списом. Коли б вартові зняли тривогу, його б, напевне, спіймали. Та йому сприяло те, що вітер дув на нього, односячи геть розведений димом його й шакалячої шкури дух. До того вартові майже спали і лише коли-не-коли знову підкидали вгору похилені на груди голови…
Облитий яскравим світлом, Нао плигнув, як леопард, простяг руку і вхопив одну головешку. Він уже тікав у траву, коли залунав крик; один вартовий біг за ним, другий кидав списа. Майже в ту ж мить з землі підвелося з десяток постатей.
Перше ніж людожери кинулись навздогін, Нао вже перебіг місце, де його могли перейняти. Вигукуючи свій бойовий клич, біг він просто до горба, де на нього чекали Нам і Гав.
Кзами [5]гналися за ним поодинці, виючи, наче кабани. Своїми короткими ногами вони бігли досить прудко, але не так, щоб зловити уламра. Вимахуючи своїм факелом, він плигав перед ними, ніби мегасерос. Він випередив кзамів на п'ять сотень ліктів, коли добіг до горба й побачив там Нама і Гава.
– Біжіть попереду! – гукнув він їм.
Ставні й сильні, вони помчали майже так само швидко, як і Нао. Добре, що він узяв із собою саме цих гнучких юнаків, а не старших, хоч і дужчих мисливців. Адже, тікаючи від кзамів, вони за кожні десять скоків випереджували тих на два лікті. Син Леопарда поспівав за ними, не втомлюючись. Він іноді спинявся, щоб подивитись на свою головешку. Його турбувало і те, що за ним гнались, і те, як би не втратити свою огненну здобич, через яку він перетерпів стільки лиха. Полум'я пригасло, лише трохи жевріючи на сирому дереві. Та все ж жар був досить сильний, і Нао сподівався на першому ж спочинку оживити його в Огонь і нагодувати хмизом.
Місяць проплив уже третину своєї дороги, коли улам-ри опинилися перед болотом. Болото не перешкоджало їм, вони знали через нього стежку, якою вже колись ішли і яка довела їх до кзамів. Стежка була вузенька й кручена, але тверда, бо йшла по порфіру. Вони, не вагаючись, побігли нею і через деякий час спинились.
Стежкою важко було йти двом чоловікам, не те що битися. Кзами мусили або ризикувати, або ж обійти болото, щоб напасти ззаду. Та й на цей випадок в уламрів був час. Своїм подвійним інстинктом звіра й людини Нао вирахував, що є досить часу, щоб підживити Вогонь. Червоний жар поменшав, потемнів, ледве тлів.
Мисливці сталії шукати сухої трави й трісок. Зів'ялого очерету, пожовклої материнки та зсохлих гілок верби було багато, але все це було вогке. Тоді вони витерли об сухі шкури кілька гілочок з тоненькими кінчиками, листочків і стеблинок.
Пригаслий жар, роздмуханий Нао, трішечки ожив. Кілька разів кінчики трави займались полум'ям, що на хвилинку росло, потім нерішуче спинялось на потовщеному місці стеблинки, слабло й гинуло, переможене парою води. Тоді Нао згадав про шакалячу шкуру. Він насмикав кілька жмутів і спробував їх підпалити. Кілька волосків спалахнуло; радість і страх стиснули серця уламрів, але, хоч які обережні вони були, слабий огонь щоразу меншав і гас… Гасла й надія! Крізь плівочку попелу ледве пробився якийсь хворий блиск; остання червона плямочка стала як оса, потім – як муха, а далі – як одна з тих дрібнісіньких комашок, що танцюють над водою. Нарешті й це згасло, і безмежна туга пройняла душі уламрів…
Цей слабий вогник був би для них найціннішою річчю на світі, він мав вирости, набратися сили, мав довго жити. Він їв би сухе дерево на відпочинках, лякав би лева-велетня, сірого ведмедя, перемагав би темряву, надавав би м'ясу нового смаку. Вони мали принести цю пломенисту здобич своєму племені, і плем'я визпало б їхню силу… А тим часом ледве вони встигли його завоювати, як він і вмер, а їм після важкої боротьби із стихіями природи й хижаками тепер випадала боротьба з найпідступнішим і найнебезпечнішим ворогом – людиною.
Розділ третій
НА БЕРЕГАХ ВЕЛИКОЇ РІЧКИ
Нао тікав од кзамів. Вони гналися за ним уже восьмий день, гналися завзято й невпинно. Чи через турботи про майбутнє (адже уламри могли бути розвідкою якогось сусіднього племені), чи через інстинкт убивства й ненависті до чужих, кзами виявляли надзвичайну впертість. У витривалості уламри не поступалися кзамам, а в прудкості переважували їх: за один день вони могли втекти від ворогів на п'ять чи шість тисяч ліктів. Але Нао взявся завоювати Вогонь. Щоночі, залишивши На-ма й Гава на безпечній відстані, він блукав біля ворожого табору. Спав же він мало, хоч і міцно.
Тікаючи, синові Леопарда доводилося повсякчас кружляти, що змусило його збочити далеко на схід, і на восьмий день він уже опинився біля Великої річки. Він стояв на високій гранітній скелі, якій повідь, дощі, рослинність поїли боки, подовбали дірки, поодламували багато шматків, але вона протягом сотень тисячоліть витривало противилась як непомітному під'їданню, так і раптовим ударам ворожих стихій.
Річка котила свої могутні хвилі. З тисячі кам'янистих, степових та лісових місцевостей пила вона кринички, струмочки, менші річки. Для неї купчився лід по щілинах високих похмурих гір, дзюрчала з печер вода криниць, цокотіли камінчиками з граніту й вапняку джерела, спадали дощами велетенські пухнаті губки-хма-ри, текли в своїх глиняних ложах підземні води. Бадьора, бурхлива, з шумовинням пролітала вона поміж тісних скелястих берегів, розливалася тихими озерами по рівних місцевостях, освіжувала стоячу воду боліт, розбивалась об острови, лютувала на порогах, несамовито ревла на водоспадах.
Повна життя, вона скрізь невпинно плодила нове. Від теплих до холодних країв, від тисячолітніх родючих намулів до сухих земель – скрізь завдяки їй виникали цілі держави дерев: орди фіг, маслин, сосон та ясенів; племена сикомор, платанів, каштанів, кленів, буків та дубів; табуни горіхів, ялинок, берестів, беріз; низки білих, чорних, попелястих, тремтячих та сріблястих тополь; родини вільх і білих, рожевих та плакучих верб.
У її глибинах ворушиться безліч німих молюсків, ховаючись у свої перлові домівки, ракоподібні з міцним панциром; прудкі риби, що від одного маху хвоста пронизують важку воду так само швидко, як птахи хмару; риби мляві, що повагом хлюпаються біля намулу; гади, гнучкі, як очерет, чорні, шершаві й міцні. У певні сезони, чи через негоду, стихійні катастрофи, чи через війну, річку відвідують трикутні табуни журавлів, гурти жирних гусей, зграї качок, турпанів, сивок і чапель, хмари ластівок, чайок і чорних куликів, дрохви, лебеді, деркачі, мартини і безліч горобців. Яструби, круки й ворони раюють, маючи досхочу падла; орли чатують під хмарами, соколи крають повітря своїми гострими крильми; кібці й кібчики кружляють над високими горбами; несподівано й полохливо з'являються та швидко зникають шуліки, а вночі нечутно для вуха линуть на своїх волохатих крилах сови й пугачі.
Хитаючись, сунеться грубий, наче стовбур клена, гіпопотам; нищечком сновигають в очеретах куниці та водяні пацюки, схожі на зайців; біжать до води табуни полохливих оленів, сарн, козуль, мегасеросів, прудконогих сайгаків, гірських козлів, ослів і коней, важкі армії мамонтів, турів та зубрів. Носоріг обхлюпує в затоці свій міцний панцир; кабан трощить і ламає сухий верболіз; перевалюється, мов чорна гора, миролюбний, хоч і страшний, печерний ведмідь; рись, пантера, леопард, сірий ведмідь, тигр, жовтий і чорний леви ховаються в засідки і хапають звідти теплу здобич; смердючий дух свідчить про присутність лисиці, шакала й гієни. Зграї вовків і собак вистежують слабих, поранених та потомлених звірів. Скрізь гомозиться дрібна звірипа: зайці, кролі, польові миші, гадюки й ужі; черви, хробаки, гусінь; коники, комашки, жужелиці; свинки, бабки, довгорожці, джмелі, оси, бджоли, шершні й мухи; білани-капустянки, довгоносики, цвіркуни, світлячки, хрущі, таргани…
Річка несла з собою гниле дерево, пісок, глину, трупи, листя, стовбури, коріння.
Нао любив її могутні хвилі.
Він з захопленням стежив за ними очима, як вони переможними лавами бігли в осінньому роздратуванні. Вони бились об острови і налітали на береги лютими горами піни, широкими, рівними, як озеро, просторами, малахітовими вирами – все це на бризки розбивалось об стрімкий берег, пінячись та молодо, жваво й захоплено ревучи.
Уламр визнавав Воду, як і Огонь, за незліченну істоту. Як і Огонь, вона зменшується, росте з непомітної краплинки і шириться по величезних просторах, поїдаю-чи звірів і людей; вона падає з неба і напуває землю; невтомно їсть кручі, тягне каміння, пісок і глину; жодна рослина чи звір не можуть жити без неї. Вона свистить, реве, гуде; вона співає, сміється й плаче; вона проходить там, де не пройде найдрібніша комашка; її чути під землею; вона слаба в криничці, дужчає в струмені, могутня, як мамонт, у річці, широка, як ліс, у великій річці. Вона спить у болоті, відпочиває в озері, моторна в ручаях, вона перекидається на порогах, плигає, як тигр чи муфлон, на водоспадах.
Так міркував Нао перед могутніми водами. Однак треба було знайти притулок. Можна розташуватися на якомусь з островів, але, даючи спокій від звірів, він не забезпечував од людей; острів зв'язав би вільний рух, зробив би неможливим завоювання Вогню, сприяв би всякій ворожій засідці. Нао волів краще лишитися на березі. Він вибрав для спочинку високу скелю, яка трохи панувала над місцевістю. Боки її спадали сторч, а шпиль являв собою площину, де вільно могло б уміститися десять чоловік.
Розшуки притулку уламри закінчили вже смерком. Між ними та їхніми ворогами була чимала відстань, що давало їм безпеку майже до ранку.
Було холодно. Кілька хмарок пливло над червоним заходом.
Сидячи за вечерею з сирого м'яса, горіхів та грибів, мисливці в присмерках оглядали місцевість… Пригасле світло дозволяло ще бачити коли не той берег, то острови. Пробігли осли; спустився до води табун коней. Це були кремезні звірі, скуйовджені гриви збільшували їхні голови. їхні рухи милували око; очі, широкі й свавільні, горіли блакитним огнем, вічна турбота за своє життя тримала їх у постійній напрузі. Нахилившись над водою, вони похапцем пили воду, сповнені страху й недовіри. Швидко напившись, коні так само швидко й утекли.
Ніч огортала землю своїм попелястим крилом. Вона панувала вже на сході, борючися з рожевим пурпуром на заході. Несподівано повітря розітнув рев.
– Лев! – прошепотів Гав.
– На березі безліч здобичі, – відповів йому Нао. – Лев розумний: він плигне швидше на антилопу або оленя, ніж на людей.
Рик віддалився, потім загавкали шакали, і можна було бачити їхні легкі тіні. Уламри поспали по черзі до світанку, а потім знову рушили берегом.
Шлях їм перегородили мамонти. Їхній табун займав площу в тисячу ліктів завдовжки і втричі більшу завширшки. Вони паслися, висмикуючи молоді рослинки з корінням. Уламри бачили їх життя – щасливе, упевнене, розкішне. Подеколи вони з життєвої радості чи з повноти своїх сил починали ганятися по м'якій землі, жартівливо оперізуючи одне одного своїми волохатими хоботами. Для їхніх велетенських ніг лев-велетень був би як глина; своїми величезними іклами вони виривали з корінням дуби, ламаючи їх міцними, як граніт, головами. І, дивлячись на їхні гнучкі хоботи, Нао не міг утриматися, щоб не сказати:
– Мамонт – володар усього, що тільки живе на землі.
Він анітрохи не боявся мамонтів, він знав, що мамонти не чіпають звіра, коли той їм не надокучає. Нао ще додав:
– Аум, син Крука, подружився був з мамонтами.
– Чому ж і нам не зробити, як Аум? – спитав Гав.
– Аум розумів мамонтів, – відповів Нао. – А ми їх не розуміємо.
Однак це питання вразило його; він увесь час думав про нього, кружляючи оддалік біля табуна велетнів. Думаючи голосно, він заявив:
– Мамонти не мають слів, як люди. Але вони розуміють одне одного, розуміють і крики своїх ватажків.
Гун каже, що вони по команді стають, де їм наказано, і перед тим, як рушати в нову місцевість, радять раду… Коли б розуміли їхні знаки, ми б уклали з ними спілку.
Тут він побачив велетенського мамонта, що дивився на них. Самотній, серед молодих тополь на низькому березі, він з'їдав молоді паростки. Нао ще ніколи не бачив такого великого мамонта. Росту він мав більше дванадцяти ліктів, на потилиці у нього росла густа, як у лева, грива; волохатий хобот був схожий на якусь окрему істоту, що скидалась і на дерево, і на велику гадюку.
Троє людей, мабуть, зацікавили його, адже не можна ж було думати, щоб вони його стривожили. Тоді Нао закричав йому:
– Мамонти – могутні! Великий мамонт – дужчий за всіх: він роздавив би тигра й лева, як хробаків, він перекинув би десяток зубрів одним ударом своїх грудей… Нао, Нам і Гав – приятелі великого мамонта!
Мамонт наставив свої великі вуха, вислухав розмірені звуки двоногої істоти, тихо похитав своїм хоботом і ревнув.
– Мамонт зрозумів, – радісно вигукнув Нао. – Він знає, що уламри визнають його могутність.
Потім він ще закричав:
– Коли сини Леопарда, Сайгака й Тополі знайдуть Огонь, вони напечуть каштанів і жолудів, щоб подарувати їх великому мамонтові!
Говорячи це, він побачив калюжу, де росли водяні лілеї. Нао знав, що мамонти люблять їх підводні стовбурці. Тож він гукнув своїх товаришів і разом з ними почав рвати ці довгі руді рослини. Нарвавши чималий оберемок, вони старанно виполоскали його у воді і понесли до велетенського звіра.
Наблизившись на п'ятдесят ліктів, Нао знов заговорив:
– Ось! Ми нарвали цих рослин, щоб ти ними поласував. Тепер ти знатимеш, що уламри – приятелі мамонтів.
Сказавши це, Нао відійшов.
Зацікавлений велетень підійшов до корінців. Він добре знав, якого вони смаку. Мамонт повагом, з довгими перервами почав їх їсти, одночасно оглядаючи людей. Кілька разів він витягав свого хобота, нюхаючи, і потім доброзичливо похитував ним.
Тоді Нао непомітно наблизився до нього, він спинився перед цими величезними ногами, перед дим хоботом, що вириває дерева, перед цими довгими, як тіло тура, іклами, він був наче миша перед пантерою. Одним махом звір міг би стерти його на крихти. Але, весь опанований творчою вірою, Нао тремтів також від надії й натхнення… Хобот тернувся об нього, проплив уздовж усього тіла, нюхаючи. Нао, затамувавши подих, теж торкнувся волосатого хобота. Потім він нарвав трави й молодих пагонів і подав їх мамонтові на знак спілки; він почував, що робить щось неймовірне, щось надзвичайно глибоке, і його серце сповнилося захопленням.
Тікаючи, синові Леопарда доводилося повсякчас кружляти, що змусило його збочити далеко на схід, і на восьмий день він уже опинився біля Великої річки. Він стояв на високій гранітній скелі, якій повідь, дощі, рослинність поїли боки, подовбали дірки, поодламували багато шматків, але вона протягом сотень тисячоліть витривало противилась як непомітному під'їданню, так і раптовим ударам ворожих стихій.
Річка котила свої могутні хвилі. З тисячі кам'янистих, степових та лісових місцевостей пила вона кринички, струмочки, менші річки. Для неї купчився лід по щілинах високих похмурих гір, дзюрчала з печер вода криниць, цокотіли камінчиками з граніту й вапняку джерела, спадали дощами велетенські пухнаті губки-хма-ри, текли в своїх глиняних ложах підземні води. Бадьора, бурхлива, з шумовинням пролітала вона поміж тісних скелястих берегів, розливалася тихими озерами по рівних місцевостях, освіжувала стоячу воду боліт, розбивалась об острови, лютувала на порогах, несамовито ревла на водоспадах.
Повна життя, вона скрізь невпинно плодила нове. Від теплих до холодних країв, від тисячолітніх родючих намулів до сухих земель – скрізь завдяки їй виникали цілі держави дерев: орди фіг, маслин, сосон та ясенів; племена сикомор, платанів, каштанів, кленів, буків та дубів; табуни горіхів, ялинок, берестів, беріз; низки білих, чорних, попелястих, тремтячих та сріблястих тополь; родини вільх і білих, рожевих та плакучих верб.
У її глибинах ворушиться безліч німих молюсків, ховаючись у свої перлові домівки, ракоподібні з міцним панциром; прудкі риби, що від одного маху хвоста пронизують важку воду так само швидко, як птахи хмару; риби мляві, що повагом хлюпаються біля намулу; гади, гнучкі, як очерет, чорні, шершаві й міцні. У певні сезони, чи через негоду, стихійні катастрофи, чи через війну, річку відвідують трикутні табуни журавлів, гурти жирних гусей, зграї качок, турпанів, сивок і чапель, хмари ластівок, чайок і чорних куликів, дрохви, лебеді, деркачі, мартини і безліч горобців. Яструби, круки й ворони раюють, маючи досхочу падла; орли чатують під хмарами, соколи крають повітря своїми гострими крильми; кібці й кібчики кружляють над високими горбами; несподівано й полохливо з'являються та швидко зникають шуліки, а вночі нечутно для вуха линуть на своїх волохатих крилах сови й пугачі.
Хитаючись, сунеться грубий, наче стовбур клена, гіпопотам; нищечком сновигають в очеретах куниці та водяні пацюки, схожі на зайців; біжать до води табуни полохливих оленів, сарн, козуль, мегасеросів, прудконогих сайгаків, гірських козлів, ослів і коней, важкі армії мамонтів, турів та зубрів. Носоріг обхлюпує в затоці свій міцний панцир; кабан трощить і ламає сухий верболіз; перевалюється, мов чорна гора, миролюбний, хоч і страшний, печерний ведмідь; рись, пантера, леопард, сірий ведмідь, тигр, жовтий і чорний леви ховаються в засідки і хапають звідти теплу здобич; смердючий дух свідчить про присутність лисиці, шакала й гієни. Зграї вовків і собак вистежують слабих, поранених та потомлених звірів. Скрізь гомозиться дрібна звірипа: зайці, кролі, польові миші, гадюки й ужі; черви, хробаки, гусінь; коники, комашки, жужелиці; свинки, бабки, довгорожці, джмелі, оси, бджоли, шершні й мухи; білани-капустянки, довгоносики, цвіркуни, світлячки, хрущі, таргани…
Річка несла з собою гниле дерево, пісок, глину, трупи, листя, стовбури, коріння.
Нао любив її могутні хвилі.
Він з захопленням стежив за ними очима, як вони переможними лавами бігли в осінньому роздратуванні. Вони бились об острови і налітали на береги лютими горами піни, широкими, рівними, як озеро, просторами, малахітовими вирами – все це на бризки розбивалось об стрімкий берег, пінячись та молодо, жваво й захоплено ревучи.
Уламр визнавав Воду, як і Огонь, за незліченну істоту. Як і Огонь, вона зменшується, росте з непомітної краплинки і шириться по величезних просторах, поїдаю-чи звірів і людей; вона падає з неба і напуває землю; невтомно їсть кручі, тягне каміння, пісок і глину; жодна рослина чи звір не можуть жити без неї. Вона свистить, реве, гуде; вона співає, сміється й плаче; вона проходить там, де не пройде найдрібніша комашка; її чути під землею; вона слаба в криничці, дужчає в струмені, могутня, як мамонт, у річці, широка, як ліс, у великій річці. Вона спить у болоті, відпочиває в озері, моторна в ручаях, вона перекидається на порогах, плигає, як тигр чи муфлон, на водоспадах.
Так міркував Нао перед могутніми водами. Однак треба було знайти притулок. Можна розташуватися на якомусь з островів, але, даючи спокій від звірів, він не забезпечував од людей; острів зв'язав би вільний рух, зробив би неможливим завоювання Вогню, сприяв би всякій ворожій засідці. Нао волів краще лишитися на березі. Він вибрав для спочинку високу скелю, яка трохи панувала над місцевістю. Боки її спадали сторч, а шпиль являв собою площину, де вільно могло б уміститися десять чоловік.
Розшуки притулку уламри закінчили вже смерком. Між ними та їхніми ворогами була чимала відстань, що давало їм безпеку майже до ранку.
Було холодно. Кілька хмарок пливло над червоним заходом.
Сидячи за вечерею з сирого м'яса, горіхів та грибів, мисливці в присмерках оглядали місцевість… Пригасле світло дозволяло ще бачити коли не той берег, то острови. Пробігли осли; спустився до води табун коней. Це були кремезні звірі, скуйовджені гриви збільшували їхні голови. їхні рухи милували око; очі, широкі й свавільні, горіли блакитним огнем, вічна турбота за своє життя тримала їх у постійній напрузі. Нахилившись над водою, вони похапцем пили воду, сповнені страху й недовіри. Швидко напившись, коні так само швидко й утекли.
Ніч огортала землю своїм попелястим крилом. Вона панувала вже на сході, борючися з рожевим пурпуром на заході. Несподівано повітря розітнув рев.
– Лев! – прошепотів Гав.
– На березі безліч здобичі, – відповів йому Нао. – Лев розумний: він плигне швидше на антилопу або оленя, ніж на людей.
Рик віддалився, потім загавкали шакали, і можна було бачити їхні легкі тіні. Уламри поспали по черзі до світанку, а потім знову рушили берегом.
Шлях їм перегородили мамонти. Їхній табун займав площу в тисячу ліктів завдовжки і втричі більшу завширшки. Вони паслися, висмикуючи молоді рослинки з корінням. Уламри бачили їх життя – щасливе, упевнене, розкішне. Подеколи вони з життєвої радості чи з повноти своїх сил починали ганятися по м'якій землі, жартівливо оперізуючи одне одного своїми волохатими хоботами. Для їхніх велетенських ніг лев-велетень був би як глина; своїми величезними іклами вони виривали з корінням дуби, ламаючи їх міцними, як граніт, головами. І, дивлячись на їхні гнучкі хоботи, Нао не міг утриматися, щоб не сказати:
– Мамонт – володар усього, що тільки живе на землі.
Він анітрохи не боявся мамонтів, він знав, що мамонти не чіпають звіра, коли той їм не надокучає. Нао ще додав:
– Аум, син Крука, подружився був з мамонтами.
– Чому ж і нам не зробити, як Аум? – спитав Гав.
– Аум розумів мамонтів, – відповів Нао. – А ми їх не розуміємо.
Однак це питання вразило його; він увесь час думав про нього, кружляючи оддалік біля табуна велетнів. Думаючи голосно, він заявив:
– Мамонти не мають слів, як люди. Але вони розуміють одне одного, розуміють і крики своїх ватажків.
Гун каже, що вони по команді стають, де їм наказано, і перед тим, як рушати в нову місцевість, радять раду… Коли б розуміли їхні знаки, ми б уклали з ними спілку.
Тут він побачив велетенського мамонта, що дивився на них. Самотній, серед молодих тополь на низькому березі, він з'їдав молоді паростки. Нао ще ніколи не бачив такого великого мамонта. Росту він мав більше дванадцяти ліктів, на потилиці у нього росла густа, як у лева, грива; волохатий хобот був схожий на якусь окрему істоту, що скидалась і на дерево, і на велику гадюку.
Троє людей, мабуть, зацікавили його, адже не можна ж було думати, щоб вони його стривожили. Тоді Нао закричав йому:
– Мамонти – могутні! Великий мамонт – дужчий за всіх: він роздавив би тигра й лева, як хробаків, він перекинув би десяток зубрів одним ударом своїх грудей… Нао, Нам і Гав – приятелі великого мамонта!
Мамонт наставив свої великі вуха, вислухав розмірені звуки двоногої істоти, тихо похитав своїм хоботом і ревнув.
– Мамонт зрозумів, – радісно вигукнув Нао. – Він знає, що уламри визнають його могутність.
Потім він ще закричав:
– Коли сини Леопарда, Сайгака й Тополі знайдуть Огонь, вони напечуть каштанів і жолудів, щоб подарувати їх великому мамонтові!
Говорячи це, він побачив калюжу, де росли водяні лілеї. Нао знав, що мамонти люблять їх підводні стовбурці. Тож він гукнув своїх товаришів і разом з ними почав рвати ці довгі руді рослини. Нарвавши чималий оберемок, вони старанно виполоскали його у воді і понесли до велетенського звіра.
Наблизившись на п'ятдесят ліктів, Нао знов заговорив:
– Ось! Ми нарвали цих рослин, щоб ти ними поласував. Тепер ти знатимеш, що уламри – приятелі мамонтів.
Сказавши це, Нао відійшов.
Зацікавлений велетень підійшов до корінців. Він добре знав, якого вони смаку. Мамонт повагом, з довгими перервами почав їх їсти, одночасно оглядаючи людей. Кілька разів він витягав свого хобота, нюхаючи, і потім доброзичливо похитував ним.
Тоді Нао непомітно наблизився до нього, він спинився перед цими величезними ногами, перед дим хоботом, що вириває дерева, перед цими довгими, як тіло тура, іклами, він був наче миша перед пантерою. Одним махом звір міг би стерти його на крихти. Але, весь опанований творчою вірою, Нао тремтів також від надії й натхнення… Хобот тернувся об нього, проплив уздовж усього тіла, нюхаючи. Нао, затамувавши подих, теж торкнувся волосатого хобота. Потім він нарвав трави й молодих пагонів і подав їх мамонтові на знак спілки; він почував, що робить щось неймовірне, щось надзвичайно глибоке, і його серце сповнилося захопленням.
Розділ четвертий
СПІЛКА ЛЮДИНИ Й МАМОНТА
Бачивши, як мамонт рухався біля їхнього ватажка, Нам і Гав ще більше зрозуміли всю мізерність людини; коли ж велетенський хобот наліг на Нао, вони з відчаєм прошепотіли: