Страница:
– Ось мамонт роздушить Нао, Нам і Гав лишаться самі перед кзамами, хижаками й водами.
Але в ту ж мить вони помітили, що рука Нао ласкаво чухає звіра, і їхні серця сповнилися радістю й гордощами.
– Нао уклав спілку з мамонтом! – вигукнув Нам. – Нао – наймогутніший з усіх людей на світі.
Тим часом син Леопарда кричав їм:
– Хай і Нам та Гав підійдуть, як Нао… Хай нарвуть трави й пагонів і подадуть мамонтові.
Вони вислухали його з палкою вірою і потихеньку, як те робив Нао, рушили до мамонта, рвучи траву й молоді гілочки.
Наблизившись, вони простяглії свої оберемки. А тому, що разом з ними подавав зелень і Нао, мамонт почав їсти од усіх трьох.
Так зміцніла спілка уламрів з мамонтом.
Молодик місяця ріс; надходила ніч, коли місяць мав уже зійти так само круглий, як і сонце. Одного вечора кзами й уламри розташувалися на ніч на відстані двадцяти тисяч ліктів одні від одних на тому ж березі річки. Кзамй посідали на сухому місці, гріючись біля веселого Вогню, і їли великі шматки м'яса, бо того дня їм добре пощастило на полюванні. Уламри ж ділились у вологій темряві кількома корінцями та м'ясом однісінького дикого голуба.
За десять тисяч ліктів від берега зупинилися поміж сикоморами мамонти. Вдень вони ставилися до людей цілком доброзичливо; ввечері ж виявляли певну нетерплячість, може, тому, що вони вже трохи тямили людські хитрощі, а може, й тому, що їм заважала присутність чужої породи. Отже, уламри щовечора відходили геть, щоб не турбувати спільників своїм духом.
І ось цього вечора Нао спитав у своїх товаришів:
– Чи Нам і Гав здатні до виступу? Чи гнучкі у них ноги, чи свіжі груди?
Син Тополі відповів:
– Нам проспав частину дня. Чому б йому не бути готовим до бою?
А Гав заявив:
– Син Сайгака ні на хвилинку не спиниться, пробіжить скоріше, ніж будь-коли, аж до кзамів.
– Добре! Нао і його юнаки підуть до ворогів. Вони мусять боротися цілу ніч, щоб завоювати Огонь.
Нам і Гав в одну мить підвелися з землі й рушили за ватажком. Не можна було надіятися зненацька поночі застукати ворога: вже майже зовсім круглий місяць сходив на тім боці Великої річки. Він червоною плямою плив понад островами, коловся на дрібні частинки крізь віття високих тополь, одбивався від чорних хвиль, де його тремтяче лице або пломеніло, наче літня хмарка, або корчилося мідянкою, або пливло сріблястим лебедем, а з того місця аж до обох берегів стелилася світла, блискуча скатертина.
Уламри спочатку йшли хутко, вибираючи шлях по низькій траві. Наближаючись до табору кзамів, вони стишили свою ходу. Йшли однією лінією далеко один від одного, щоб бачити якомога більше наЕкруги себе і не бути оточеними. Зненацька з-за очерету блиснуло полум'я; воно було ще далеко і блідло в місячному сяйві.
Кзами спали. Троє вартових стежили за багаттям. Сховавшись за кущиками, уламри з лютими заздрощами позирали на табір. Ех, коли б вони могли вкрасти хоч іскру! Тепер вони вже мали й сухі стеблиночки, і тонесенькі гілочки: тепер Огонь уже не вмре у них у руках, тепер вони засадять його в клітку з кори, вимощену зсередини плескатими камінчиками. Але як дістатися до нього? Як обдурити обережність кзамів, що так зросла з тієї ночі, коли Нао раптом з'явився перед їхнім огнищем?..
Нао сказав:
– Ось як буде. Нао піде берегом угору, а Нам і Гав почнуть блукати лугом навколо табору людожерів. Вони покажуться й сховаються. Коли вороги поженуться за ними, вони почнуть тікати, але не на повну ходу, бо треба, щоб кзами надіялися їх спіймати і бігли б за ними довший час. Нам і Гав хоробрі воїни і не побіжать занадто швидко… Вони затягнуть кзамів аж до червоної скелі. Коли Нао там не буде, вони пройдуть між мамонтами і Великою річкою. Нао їхній слід знайде.
Юнаки затремтіли. Їм було боязко розлучатися із Нао перед лицем тих лютих кзамів. Але вони слухняно шугнули в кущі, а син Леопарда пішов до річки. Минуло трохи часу… Аж ось з'явився і зник Нам, і в ту ж мить над травою полохливо майнула постать Гава. Вартові зняли тривогу; кзами з безладними вигуками посхоплювалися з землі й скупчилися біля свого ватажка. Це була людина середнього зросту, кремезна, як печерний ведмідь. Він двічі труснув над головою своїм києм, хрипко щось вигукнув і подав знак.
Кзами поділилися на шість груп, утворивши широке півколо; Нао з тривогою заклопотано проводив їх очима, а потім став міркувати лише про здобуття Огню.
Його стерегло четверо воїнів, вибраних із найдужчих. Один з них вигляд мав особливо страшний. Він був та її само кремезний, як і ватажок, зате трохи вищого зросту; уже один розмір його кия свідчив про велику силу. Вогонь добре освітлював його постать. Нао побачив величезні щелепи, затінені густими бровами очі, короткі міцні й криві ноги. Решта троє, хоч і були трохи менші, все ж мали міцні тулуби й довгі руки з добре розвиненими м'язами.
Місцевість сприяла Нао: легенький, але постійний вітер дув на нього, далеко відносячи його дух; по траві блукали шакали, ширячи свій гострий сморід; до всього того Нао мав з собою одну з шакалячих шкур. Все не дозволило йому непомітно наблизитися до вогнища на шістдесят ліктів. Місяць випливав з-за тополь, коли Нао раптом підвівся з бойовим кличем.
Здивовані його несподіваного появою, кзами вирячили на нього очі. Але вже за хвилину попи з криком похапали кам'яні сокири, киї й списи.
Нао закричав їм:
– Син Леопарда пройшов степи, ліси, гори й ріки, бо його плем'я сидить без Огню… Коли кзами дозволять йому взяти від свого вогнища кілька головешок, він піде собі геть без бою.
Вони так само не розуміли цих слів чужої мови, як не зрозуміли б і виття вовків. Бачачи, що він один, вони міркували тільки про те, як би його швидше вбити. Нао почав тікати, сподіваючись, що вони бігтимуть поодинці і що він затягне їх далеко від Огню, але вони кинулися всі разом.
Найбільший з них, добігши на потрібну відстань, кинув свого списа з крем'яним вістрям. Він шпурнув його з силою і спритністю, але зброя лише дряпнула Нао плече і вп'ялася в землю.
Уламр, бережуча власну зброю, витяг ворожу з землі і кинув її в свою чергу. З свистом майнула вона в повітрі, пробила кзамові горло, і він, захитавшись, упав. Тоді його товариші завили, наче пси, і всі троє разом кинули свої списи. Нао ледве мав час припасти до землі, уникаючи гострої зброї, людожери ж, думаючи, що вони його поранили, поспішили добивати його. Але він раптом схопився на ноги і бився далі. Ще один із кзамів упав, поранений у живіт; решта ж двоє невпинно кидали один за одним свої списи. Кров пирснула у Нао із стегна, але він, почуваючи, що рана неглибока, почав тепер кружляти коло своїх ворогів, не боячись уже, що вони його оточать. Отак кружляючи, він поволі опинився між ними та Вогнем.
– Нао бігає швидше за кзамів, – крикнув тоді він. – Син Леопарда візьме Вогонь, а кзами втратять двох воїнів.
І він хутко побіг до полум'я. Нао простяг уже й руки по головешку, коли раптом побачив, що вони всі вже майже догоріли. Уламр оббіг вогнище, сподіваючись знайти хоч одну придатну гілочку, але його розшуки були марними.
А кзами добігали.
Нао кинувся тікати, але зачепився за корінь і поточився, а тим часом вороги загородили йому вихід, притиснувши його до Вогню. Вогнище було широке й лежало на горбі, однак він міг би перестрибнути через нього, та лютий відчай пройняв йому груди; думка про ганебну втечу в холодну ніч стала йому нестерпною. Трясучи разом сокирою й києм, він пішов на бій.
Розділ п'ятий
Розділ шостий
Але в ту ж мить вони помітили, що рука Нао ласкаво чухає звіра, і їхні серця сповнилися радістю й гордощами.
– Нао уклав спілку з мамонтом! – вигукнув Нам. – Нао – наймогутніший з усіх людей на світі.
Тим часом син Леопарда кричав їм:
– Хай і Нам та Гав підійдуть, як Нао… Хай нарвуть трави й пагонів і подадуть мамонтові.
Вони вислухали його з палкою вірою і потихеньку, як те робив Нао, рушили до мамонта, рвучи траву й молоді гілочки.
Наблизившись, вони простяглії свої оберемки. А тому, що разом з ними подавав зелень і Нао, мамонт почав їсти од усіх трьох.
Так зміцніла спілка уламрів з мамонтом.
Молодик місяця ріс; надходила ніч, коли місяць мав уже зійти так само круглий, як і сонце. Одного вечора кзами й уламри розташувалися на ніч на відстані двадцяти тисяч ліктів одні від одних на тому ж березі річки. Кзамй посідали на сухому місці, гріючись біля веселого Вогню, і їли великі шматки м'яса, бо того дня їм добре пощастило на полюванні. Уламри ж ділились у вологій темряві кількома корінцями та м'ясом однісінького дикого голуба.
За десять тисяч ліктів від берега зупинилися поміж сикоморами мамонти. Вдень вони ставилися до людей цілком доброзичливо; ввечері ж виявляли певну нетерплячість, може, тому, що вони вже трохи тямили людські хитрощі, а може, й тому, що їм заважала присутність чужої породи. Отже, уламри щовечора відходили геть, щоб не турбувати спільників своїм духом.
І ось цього вечора Нао спитав у своїх товаришів:
– Чи Нам і Гав здатні до виступу? Чи гнучкі у них ноги, чи свіжі груди?
Син Тополі відповів:
– Нам проспав частину дня. Чому б йому не бути готовим до бою?
А Гав заявив:
– Син Сайгака ні на хвилинку не спиниться, пробіжить скоріше, ніж будь-коли, аж до кзамів.
– Добре! Нао і його юнаки підуть до ворогів. Вони мусять боротися цілу ніч, щоб завоювати Огонь.
Нам і Гав в одну мить підвелися з землі й рушили за ватажком. Не можна було надіятися зненацька поночі застукати ворога: вже майже зовсім круглий місяць сходив на тім боці Великої річки. Він червоною плямою плив понад островами, коловся на дрібні частинки крізь віття високих тополь, одбивався від чорних хвиль, де його тремтяче лице або пломеніло, наче літня хмарка, або корчилося мідянкою, або пливло сріблястим лебедем, а з того місця аж до обох берегів стелилася світла, блискуча скатертина.
Уламри спочатку йшли хутко, вибираючи шлях по низькій траві. Наближаючись до табору кзамів, вони стишили свою ходу. Йшли однією лінією далеко один від одного, щоб бачити якомога більше наЕкруги себе і не бути оточеними. Зненацька з-за очерету блиснуло полум'я; воно було ще далеко і блідло в місячному сяйві.
Кзами спали. Троє вартових стежили за багаттям. Сховавшись за кущиками, уламри з лютими заздрощами позирали на табір. Ех, коли б вони могли вкрасти хоч іскру! Тепер вони вже мали й сухі стеблиночки, і тонесенькі гілочки: тепер Огонь уже не вмре у них у руках, тепер вони засадять його в клітку з кори, вимощену зсередини плескатими камінчиками. Але як дістатися до нього? Як обдурити обережність кзамів, що так зросла з тієї ночі, коли Нао раптом з'явився перед їхнім огнищем?..
Нао сказав:
– Ось як буде. Нао піде берегом угору, а Нам і Гав почнуть блукати лугом навколо табору людожерів. Вони покажуться й сховаються. Коли вороги поженуться за ними, вони почнуть тікати, але не на повну ходу, бо треба, щоб кзами надіялися їх спіймати і бігли б за ними довший час. Нам і Гав хоробрі воїни і не побіжать занадто швидко… Вони затягнуть кзамів аж до червоної скелі. Коли Нао там не буде, вони пройдуть між мамонтами і Великою річкою. Нао їхній слід знайде.
Юнаки затремтіли. Їм було боязко розлучатися із Нао перед лицем тих лютих кзамів. Але вони слухняно шугнули в кущі, а син Леопарда пішов до річки. Минуло трохи часу… Аж ось з'явився і зник Нам, і в ту ж мить над травою полохливо майнула постать Гава. Вартові зняли тривогу; кзами з безладними вигуками посхоплювалися з землі й скупчилися біля свого ватажка. Це була людина середнього зросту, кремезна, як печерний ведмідь. Він двічі труснув над головою своїм києм, хрипко щось вигукнув і подав знак.
Кзами поділилися на шість груп, утворивши широке півколо; Нао з тривогою заклопотано проводив їх очима, а потім став міркувати лише про здобуття Огню.
Його стерегло четверо воїнів, вибраних із найдужчих. Один з них вигляд мав особливо страшний. Він був та її само кремезний, як і ватажок, зате трохи вищого зросту; уже один розмір його кия свідчив про велику силу. Вогонь добре освітлював його постать. Нао побачив величезні щелепи, затінені густими бровами очі, короткі міцні й криві ноги. Решта троє, хоч і були трохи менші, все ж мали міцні тулуби й довгі руки з добре розвиненими м'язами.
Місцевість сприяла Нао: легенький, але постійний вітер дув на нього, далеко відносячи його дух; по траві блукали шакали, ширячи свій гострий сморід; до всього того Нао мав з собою одну з шакалячих шкур. Все не дозволило йому непомітно наблизитися до вогнища на шістдесят ліктів. Місяць випливав з-за тополь, коли Нао раптом підвівся з бойовим кличем.
Здивовані його несподіваного появою, кзами вирячили на нього очі. Але вже за хвилину попи з криком похапали кам'яні сокири, киї й списи.
Нао закричав їм:
– Син Леопарда пройшов степи, ліси, гори й ріки, бо його плем'я сидить без Огню… Коли кзами дозволять йому взяти від свого вогнища кілька головешок, він піде собі геть без бою.
Вони так само не розуміли цих слів чужої мови, як не зрозуміли б і виття вовків. Бачачи, що він один, вони міркували тільки про те, як би його швидше вбити. Нао почав тікати, сподіваючись, що вони бігтимуть поодинці і що він затягне їх далеко від Огню, але вони кинулися всі разом.
Найбільший з них, добігши на потрібну відстань, кинув свого списа з крем'яним вістрям. Він шпурнув його з силою і спритністю, але зброя лише дряпнула Нао плече і вп'ялася в землю.
Уламр, бережуча власну зброю, витяг ворожу з землі і кинув її в свою чергу. З свистом майнула вона в повітрі, пробила кзамові горло, і він, захитавшись, упав. Тоді його товариші завили, наче пси, і всі троє разом кинули свої списи. Нао ледве мав час припасти до землі, уникаючи гострої зброї, людожери ж, думаючи, що вони його поранили, поспішили добивати його. Але він раптом схопився на ноги і бився далі. Ще один із кзамів упав, поранений у живіт; решта ж двоє невпинно кидали один за одним свої списи. Кров пирснула у Нао із стегна, але він, почуваючи, що рана неглибока, почав тепер кружляти коло своїх ворогів, не боячись уже, що вони його оточать. Отак кружляючи, він поволі опинився між ними та Вогнем.
– Нао бігає швидше за кзамів, – крикнув тоді він. – Син Леопарда візьме Вогонь, а кзами втратять двох воїнів.
І він хутко побіг до полум'я. Нао простяг уже й руки по головешку, коли раптом побачив, що вони всі вже майже догоріли. Уламр оббіг вогнище, сподіваючись знайти хоч одну придатну гілочку, але його розшуки були марними.
А кзами добігали.
Нао кинувся тікати, але зачепився за корінь і поточився, а тим часом вороги загородили йому вихід, притиснувши його до Вогню. Вогнище було широке й лежало на горбі, однак він міг би перестрибнути через нього, та лютий відчай пройняв йому груди; думка про ганебну втечу в холодну ніч стала йому нестерпною. Трясучи разом сокирою й києм, він пішов на бій.
Розділ п'ятий
ЗА ВОГОНЬ
Двоє кзамів невпинно наближалися, стишуючи ходу. Дужчий з них тряс своїм останнім списом і кинув його уламрові майже в очі. Нао одбився сокирою, але тонка зброя впала в огнище. В ту ж мить завертілося троє київ.
Кий Нао зустрівся одночасно з обома ворожими і спинив напад противників. Слабший кзам похитнувся. Нао помітив це, насів на нього і страшним ударом строщив йому потилицю. Але ж і сам він був поранений: сучок ворожого кия глибоко роздер йому ліве плече, – це так вивернувся він з-під удару, що цілив йому просто в голову. Важко дихаючи, він одхитнувся назад, щоб зпову приготуватись до бою, і, замірившись києм, став чекати.
Хоч на нього йшов тепер лише один ворог, однак справа Нао була дуже погана. Його ліва рука майже не служила йому. Кзам же стояв перед ним з обома цілими руками і в повній силі. Це був вояк великого зросту; він мав довгий тулуб з боками, що нагадували більше зубра, ніж людину, та з руками, що на третину були довші, ніж у Нао. Його криві, непридатні до бігу ноги забезпечували йому дивовижну непохитність на місці.
Перед рішучим нападом він похмуро зміряв очима дужого уламра, вхопив кий обіруч і пішов у наступ.
Киї майже однакової ваги, виготовлені з твердого дуба, зустрілися. Кзам ударив дужче, ніж Нао, що не міг використати лівої руки. Але син Леопарда відбив удар. Коли кзам махнув києм удруге, його зброя лише свиснула в повітрі. Нао вивернувся і тепер сам перейшов у наступ. За третім разом кий Нао упав на голову противника, як уламок скелі. Він, напевно, строщив би її, коли б кзам заздалегідь не звів своїх довгих жилавих рук догори; знову грюкнули дубові киї; кзам подався назад, але відповів таким скаженим ударом, що ледве не вибив з рук Нао зброї. І перше ніж той знову зготувався до бою, його руки вже несли уламрові смертельний удар. Нао зм'якшив, але не міг спинити його, кий поцілив йому просто по голові. Коліна йому зігнулись, земля, дерева й Вогонь завертілись в очах. Неймовірним зусиллям волі він утримався на ногах і навскіс, перше ніж противник опам'ятався, люто витягнув його своїм києм у бік. Хруснули ребра, і кзам поточився; його зойк заглушила смерть.
Буйна радість охопила Нао. Хрипко сміючись, дивився він на вогнище, на полум'я, що плигало над ним. Тільки глибокі зорі, плюскіт річки, шелест вітру, перериваний гавкотнею шакалів та ревом заблуди лева на тім боці, були єдиними свідками його безмежної радості.
Уривчастим від хвилювання голосом він закричав:
– Нао – володар Огню!
Вогонь здавався йому самим життям усього світу. Нао поволі ходив біля цього червоного звіра, простягав до нього руки, наставляв груди під його ласку, втрачену на такий довгий час. І в буйному захопленні ще не один раз шепотів:
– Нао завоював Огонь!
Та врешті гарячка його щастя почала вщухати. Він пригадав, що кзами можуть повернутися; отже треба було забирати свою здобич. Шукаючи, з чого б зробити клітку для вогню, Нао несподівано в одній ямці на місці табору знайшов клітку, що в ній носили з собою Вогонь людожери.
Це було ніби гніздо з кори, вимощене плескуватими камінчиками, добраними один до одного з великою ретельністю, впертістю і знанням справи; невеликий вогник ще блищав у ній. Нао хоч і вмів виготовляти клітки краще від будь-кого іншого з племені, проте і йому було б важко зробити таку гарну. Для цього треба мати багато вільного часу і дуже уважно вишукувати камінчики. Клітка кзамів складалася з трьох шарів сланцю, підтримуваних зокола корою зеленого дуба, кора ж була оплетена гнучкою лозою. Дірочка зісподу забезпечувала невеличку тягу.
Клітки вимагали повсякчасного догляду; треба було боронити Вогонь від дощу й вітрів та берегтися, щоб полум'я і не зменшувалось, і не збільшувалось поза межі, встановлені тисячолітнім досвідом. Окрім того, необхідно було часто міняти кору.
Нао знав усі звичаї предків; він трохи роздмухав Огонь, змочив водою з калюжки кору, оглянув дірку і стап сланцю. Ідучи з табору, він позбирав розкидані сокири й списи і востаннє оглянув галявину.
Двоє ворогів були мертві і наче дивилися на зорі; двоє ж інших, терплячи страшні муки від ран, лежали, затамувавши подих і вдаючи з себе мертвих. Обережність і закон людей вимагали, щоб їх було добито.
Нао наблизився до пораненого в живіт і вже намірився на нього списом, але раптом якась незбагненна огида до вбивства охопила його серце, вся ненависть розтопилася в радості перемоги, і тому не схотілося нових жертв.
А от куди корисніше знищити вогнище. Отже, києм переможепого ворога він розкидав головешки і потрощив вугілля на дрібні шматочки, щоб вони не дожили до повернення кзамів. Потім, скрутивши поранених комишем і лозою, він гукнув їм:
– Кзами не схотіли дати синові Леопарда одної головешки і тепер втратили увесь Огонь. Воші блукатимуть у темряві й на холоді, аж доки дійдуть до свого племені!.. А уламри тепер дужчі за кзамів!
Під червоною скелею, де Нао мав зустрітися з Намок і Гавом, він не застав нікого. Він не здивувався: молоді воїни мусили водити своїх ворогів якомога довше…
Вкривши свою рану вербовим листом, він сів біля слабесенького вогника, що яснів йому, паче вся його доля.
Пливла велика річка, пливло з неба місячне сяйво, плив і час. Коли місяць дійшов зо зеніту, Нао підвів голову. Серед тисячі різних безладних звуків він пізнав особливий ритмічний звук, властивий людині… Це була швидка хода, виразніша, ніж тупотіння чотириногих. Спочатку нерозбірлива, вона потім стала чутнішою, а трохи згодом подих вітру доніс і запах людини. Тоді уламр сказав сам до себе:
– Це син Тополі, і він утік від ворогів.
Справді, ніщо не показувало, що за ним хтось женеться.
Незабаром між двох сикомор виринула гнучка постать. Нао не помилився: в сяйві місячного світла йшов на нього Нам. За хвилину він був уже біля підніжжя скелі.
Нао спитався в нього:
– Кзами, певне, втратили слід Нама?
Нам затяг їх далеко на північ, потім хутко втік від них і довгий час ішов водою річки. Потім він спинився. Він більше не бачив людожерів і ні вухом, ні носом їх не чув.
– Добре, – сказав Нао, погладивши гопака по потилиці. – Нам – прудкий і розумний. Але що сталося з Гавом?
– За сином Сайгака погнався інший гурт кзамів. Нам не зустрічав його сліду.
– Ми почекаємо Гава! А тепер нехай Нам подивиться.
Нао потяг свого товариша. На тім боці скелі, в щілині, Нам побачив огник, тремтячий і гарячий огник.
– Ось! – просто сказав ватажок. – Нао завоював Огонь.
Юнак голосно крикнув; очі його запалали вогнем божевільної радості, і він впав ниць перед сином Леопарда, шепочучи:
– Нао хитрий, як ціла орда людей!.. Нао стане великим ватажком уламрів, і жоден ворог не здолає його.
Вони сіли перед вогником, і це нагадало їм рідні печери під холодними зорями біля Великого болота та вогнище, що захищало уламрів своєю силою від багатьох нещасть.
Думка про труднощі довгої путі додому не гнітила їх; коли вони відійдуть од Великої річки, кзами перестануть гнатися за ними, і вони попростують через краї, де блукають самі лише звірі.
Мисливці довго віддавалися мріям. Майбутнє тепер за ними і для них, широке, повне надій і обіцянок. Але, коли місяць почав гаснути на заході, тривога заворушилася їм у грудях.
– Де Гав? – прошепотів ватажок. – Невже він не зумів утекти від кзамів? Чи його спинило болото, чи, може, він ускочив у пастку?
На рівнині все стихло, звірі мовчали; навіть вітер ослаб над річкою і заснув в осиках, чути було лише приглушений плюскіт води. Чи чекати світанку, чи йти шукати товариша? Нао дуже не хотілося кидати Вогонь на догляд Нама. До того ж його лютила вже сама думка про те, що кзами можуть заганяти молодого воїна. Щоб зберегти Вогонь, Нао міг би покинути Нама напризволяще, він навіть мусив так зробити, але якась чудна дикунська ніжність в'язала Нао до товаришів, вони ніби були частиною його особи, небезпека їм так само загрожувала, як і йому самому. Він добре знав, що юнакам легше вскочити в халепу, що їм більшою мірою загрожують стихії та живі істоти.
– Нао піде шукати слід Гава, – сказав він нарешті. – Він залишить сина Тополі стерегти Огонь. Нам не матиме відпочинку; він мочитиме кору, коли вона нагріватиметься; він не відходитиме на довший час, ніж потрібно, щоб дійти до річки й повернутися назад.
– Нам стерегтиме Огонь, як своє життя! – твердо відповів молодий мисливець і з гордістю додав: – Нам знає, як підтримувати Огонь. Його мати навчила цього діла, коли він був ще малий, як вовча.
– Добре. Якщо Нао не повернеться, коли сонце зійде над тополями, Нам побіжить до мамонтів… А якщо Нао не повернеться до вечора, Нам побіжить до уламрів сам…
Він пішов, усе його тіло тремтіло від смутку, і він кілька разів озирався на Нама та на маленьку клітку з Вогнем, слабке світло якої він бачив ще й тоді, коли воно вже давно зникло в місячному сяйві.
Кий Нао зустрівся одночасно з обома ворожими і спинив напад противників. Слабший кзам похитнувся. Нао помітив це, насів на нього і страшним ударом строщив йому потилицю. Але ж і сам він був поранений: сучок ворожого кия глибоко роздер йому ліве плече, – це так вивернувся він з-під удару, що цілив йому просто в голову. Важко дихаючи, він одхитнувся назад, щоб зпову приготуватись до бою, і, замірившись києм, став чекати.
Хоч на нього йшов тепер лише один ворог, однак справа Нао була дуже погана. Його ліва рука майже не служила йому. Кзам же стояв перед ним з обома цілими руками і в повній силі. Це був вояк великого зросту; він мав довгий тулуб з боками, що нагадували більше зубра, ніж людину, та з руками, що на третину були довші, ніж у Нао. Його криві, непридатні до бігу ноги забезпечували йому дивовижну непохитність на місці.
Перед рішучим нападом він похмуро зміряв очима дужого уламра, вхопив кий обіруч і пішов у наступ.
Киї майже однакової ваги, виготовлені з твердого дуба, зустрілися. Кзам ударив дужче, ніж Нао, що не міг використати лівої руки. Але син Леопарда відбив удар. Коли кзам махнув києм удруге, його зброя лише свиснула в повітрі. Нао вивернувся і тепер сам перейшов у наступ. За третім разом кий Нао упав на голову противника, як уламок скелі. Він, напевно, строщив би її, коли б кзам заздалегідь не звів своїх довгих жилавих рук догори; знову грюкнули дубові киї; кзам подався назад, але відповів таким скаженим ударом, що ледве не вибив з рук Нао зброї. І перше ніж той знову зготувався до бою, його руки вже несли уламрові смертельний удар. Нао зм'якшив, але не міг спинити його, кий поцілив йому просто по голові. Коліна йому зігнулись, земля, дерева й Вогонь завертілись в очах. Неймовірним зусиллям волі він утримався на ногах і навскіс, перше ніж противник опам'ятався, люто витягнув його своїм києм у бік. Хруснули ребра, і кзам поточився; його зойк заглушила смерть.
Буйна радість охопила Нао. Хрипко сміючись, дивився він на вогнище, на полум'я, що плигало над ним. Тільки глибокі зорі, плюскіт річки, шелест вітру, перериваний гавкотнею шакалів та ревом заблуди лева на тім боці, були єдиними свідками його безмежної радості.
Уривчастим від хвилювання голосом він закричав:
– Нао – володар Огню!
Вогонь здавався йому самим життям усього світу. Нао поволі ходив біля цього червоного звіра, простягав до нього руки, наставляв груди під його ласку, втрачену на такий довгий час. І в буйному захопленні ще не один раз шепотів:
– Нао завоював Огонь!
Та врешті гарячка його щастя почала вщухати. Він пригадав, що кзами можуть повернутися; отже треба було забирати свою здобич. Шукаючи, з чого б зробити клітку для вогню, Нао несподівано в одній ямці на місці табору знайшов клітку, що в ній носили з собою Вогонь людожери.
Це було ніби гніздо з кори, вимощене плескуватими камінчиками, добраними один до одного з великою ретельністю, впертістю і знанням справи; невеликий вогник ще блищав у ній. Нао хоч і вмів виготовляти клітки краще від будь-кого іншого з племені, проте і йому було б важко зробити таку гарну. Для цього треба мати багато вільного часу і дуже уважно вишукувати камінчики. Клітка кзамів складалася з трьох шарів сланцю, підтримуваних зокола корою зеленого дуба, кора ж була оплетена гнучкою лозою. Дірочка зісподу забезпечувала невеличку тягу.
Клітки вимагали повсякчасного догляду; треба було боронити Вогонь від дощу й вітрів та берегтися, щоб полум'я і не зменшувалось, і не збільшувалось поза межі, встановлені тисячолітнім досвідом. Окрім того, необхідно було часто міняти кору.
Нао знав усі звичаї предків; він трохи роздмухав Огонь, змочив водою з калюжки кору, оглянув дірку і стап сланцю. Ідучи з табору, він позбирав розкидані сокири й списи і востаннє оглянув галявину.
Двоє ворогів були мертві і наче дивилися на зорі; двоє ж інших, терплячи страшні муки від ран, лежали, затамувавши подих і вдаючи з себе мертвих. Обережність і закон людей вимагали, щоб їх було добито.
Нао наблизився до пораненого в живіт і вже намірився на нього списом, але раптом якась незбагненна огида до вбивства охопила його серце, вся ненависть розтопилася в радості перемоги, і тому не схотілося нових жертв.
А от куди корисніше знищити вогнище. Отже, києм переможепого ворога він розкидав головешки і потрощив вугілля на дрібні шматочки, щоб вони не дожили до повернення кзамів. Потім, скрутивши поранених комишем і лозою, він гукнув їм:
– Кзами не схотіли дати синові Леопарда одної головешки і тепер втратили увесь Огонь. Воші блукатимуть у темряві й на холоді, аж доки дійдуть до свого племені!.. А уламри тепер дужчі за кзамів!
Під червоною скелею, де Нао мав зустрітися з Намок і Гавом, він не застав нікого. Він не здивувався: молоді воїни мусили водити своїх ворогів якомога довше…
Вкривши свою рану вербовим листом, він сів біля слабесенького вогника, що яснів йому, паче вся його доля.
Пливла велика річка, пливло з неба місячне сяйво, плив і час. Коли місяць дійшов зо зеніту, Нао підвів голову. Серед тисячі різних безладних звуків він пізнав особливий ритмічний звук, властивий людині… Це була швидка хода, виразніша, ніж тупотіння чотириногих. Спочатку нерозбірлива, вона потім стала чутнішою, а трохи згодом подих вітру доніс і запах людини. Тоді уламр сказав сам до себе:
– Це син Тополі, і він утік від ворогів.
Справді, ніщо не показувало, що за ним хтось женеться.
Незабаром між двох сикомор виринула гнучка постать. Нао не помилився: в сяйві місячного світла йшов на нього Нам. За хвилину він був уже біля підніжжя скелі.
Нао спитався в нього:
– Кзами, певне, втратили слід Нама?
Нам затяг їх далеко на північ, потім хутко втік від них і довгий час ішов водою річки. Потім він спинився. Він більше не бачив людожерів і ні вухом, ні носом їх не чув.
– Добре, – сказав Нао, погладивши гопака по потилиці. – Нам – прудкий і розумний. Але що сталося з Гавом?
– За сином Сайгака погнався інший гурт кзамів. Нам не зустрічав його сліду.
– Ми почекаємо Гава! А тепер нехай Нам подивиться.
Нао потяг свого товариша. На тім боці скелі, в щілині, Нам побачив огник, тремтячий і гарячий огник.
– Ось! – просто сказав ватажок. – Нао завоював Огонь.
Юнак голосно крикнув; очі його запалали вогнем божевільної радості, і він впав ниць перед сином Леопарда, шепочучи:
– Нао хитрий, як ціла орда людей!.. Нао стане великим ватажком уламрів, і жоден ворог не здолає його.
Вони сіли перед вогником, і це нагадало їм рідні печери під холодними зорями біля Великого болота та вогнище, що захищало уламрів своєю силою від багатьох нещасть.
Думка про труднощі довгої путі додому не гнітила їх; коли вони відійдуть од Великої річки, кзами перестануть гнатися за ними, і вони попростують через краї, де блукають самі лише звірі.
Мисливці довго віддавалися мріям. Майбутнє тепер за ними і для них, широке, повне надій і обіцянок. Але, коли місяць почав гаснути на заході, тривога заворушилася їм у грудях.
– Де Гав? – прошепотів ватажок. – Невже він не зумів утекти від кзамів? Чи його спинило болото, чи, може, він ускочив у пастку?
На рівнині все стихло, звірі мовчали; навіть вітер ослаб над річкою і заснув в осиках, чути було лише приглушений плюскіт води. Чи чекати світанку, чи йти шукати товариша? Нао дуже не хотілося кидати Вогонь на догляд Нама. До того ж його лютила вже сама думка про те, що кзами можуть заганяти молодого воїна. Щоб зберегти Вогонь, Нао міг би покинути Нама напризволяще, він навіть мусив так зробити, але якась чудна дикунська ніжність в'язала Нао до товаришів, вони ніби були частиною його особи, небезпека їм так само загрожувала, як і йому самому. Він добре знав, що юнакам легше вскочити в халепу, що їм більшою мірою загрожують стихії та живі істоти.
– Нао піде шукати слід Гава, – сказав він нарешті. – Він залишить сина Тополі стерегти Огонь. Нам не матиме відпочинку; він мочитиме кору, коли вона нагріватиметься; він не відходитиме на довший час, ніж потрібно, щоб дійти до річки й повернутися назад.
– Нам стерегтиме Огонь, як своє життя! – твердо відповів молодий мисливець і з гордістю додав: – Нам знає, як підтримувати Огонь. Його мати навчила цього діла, коли він був ще малий, як вовча.
– Добре. Якщо Нао не повернеться, коли сонце зійде над тополями, Нам побіжить до мамонтів… А якщо Нао не повернеться до вечора, Нам побіжить до уламрів сам…
Він пішов, усе його тіло тремтіло від смутку, і він кілька разів озирався на Нама та на маленьку клітку з Вогнем, слабке світло якої він бачив ще й тоді, коли воно вже давно зникло в місячному сяйві.
Розділ шостий
РОЗШУКИ ГАВА
Щоб знайти слід Гава, Нао мусив спочатку повернутися до табору людожерів. Ішов він тихше, ніж хотів. Поранене плече пекло під вербовим листом, у голові гуло. Рана дуже боліла, навіюючи смутні думки, що навіть після здобуття Вогню йому доводиться терпіти не менше лихо й небезпеку. З такою думкою прибув Нао до того місця, звідки разом із своїми товаришами помітив табір кзамів. Тоді червоне вогнище забивало своїм світлом сяйво місяця, нині ж табір навівав журбу: вугілля, розкидане Нао, все загасло, срібляста піч укривала нерухомі тіла; чути було лише уривчастий стогін пораненого.
Всі чуття Нао доводили йому, що кзами не поверталися. Він пішов просто на табір. Стогін пораненого припинився; здавалося, що тут були самі трупи. Нао не затримувався, він пішов туди, звідки Гав почав тікати, і там знайшов його слід. Спочатку цим слідом було йти легко, чому сприяла й безліч слідів кзамів; почавшись прямою лінією, він потім відхилявся, крутився поміж горбів, перетинав сам себе, вів чагарниками. Раптом слід зник перед болотом, і Нао відшукав його лише на тім боці. Слід був вогкий. Гав і його вороги мусили тут перебрести.
Перед гаєм із сикомор кзами поділилися на кілька груп. Нао зумів, однак, розшукати Гавів слід і пройшов ще три чи чотири тисячі ліктів. Але тут він мусив спинитися. Густі хмари заступили місяць, а світати ще не починало. Син Леопарда сів під стовбуром сикомори, що росла вже, мабуть, десять людських поколінь. Хижаки відполювали, а денні звірі ще не рухалися, поховавшись по норах, нетрях, дуплах та поміж гіллям.
Нао відпочив. Потім по вершечках дерев попливло холодне, важке й неживе світло осіннього ранку; воно торкнулося виснаженого листу та поруйнованих гнізд, женучи перед собою кволий вітрець, що нагадував зітхання сикомор.
Побачивша це світло, ще бліде, наче попіл вогнища, Нао встав, з'їв шматок сухого м'яса і знову пішов слідом, час від часу нахиляючись до нього. Слід вів його кілька тисяч ліктів. Вийшовши з лісу та перетнувши піщане поле з рідкою травицею й кволими кущиками, слід повернув до місцевості, де в болоті гнили червоні комиші, після чого збіг на гору і почав кружляти поміж горбочків, аж поки не спинився на березі річки, що її Гав, певно, переплив. Нао теж переплив її і після довгої ходи спостеріг, що сліди двох гуртів кзамів простували до однієї точки. Гава могли оточити.
Тоді ватажкові спало на думку, що варто було б залишити втікача на його долю, щоб через одну людину не ризикувати своїм життям, Нама й Вогню. Але ця гонитва дуже розлютила його; крім того, у скроні стукала гарячка і не хотіла гинути надія. І він пішов закінчувати вже розпочату справу.
Крім двох груп кзамів, чиї хитрощі Нао щойно розгадав, треба було берегтися того гурту, який ловив Нама і втратив його слід. Зустріч а цим гуртом таїла особливу небезпеку. Кзами, що втратили слід сина Тополі, мали досить часу на те, щоб зайняти добру позицію, оточити Нао і відрізати йому шлях до відступу, навіть не розбиваючись для облави на окремі групи. Надіючись, отже, на свою прудкість і свої хитрощі, син Леопарда без вагання пішов слідом Гава, інколи спиняючись, щоб озирнути місцевість.
Грунт під ногами почав тверднути, з-під тоненького шару чорно-синьої землі прозирав граніт. Перед Нао виріс крутий горб – на нього він і вирішив вибратись, бо поблизу сліди були такі свіжі, що можна було надіятись побачити згори і Гава, і частину кзамів. Уламр продерся через кущі і скоро опинився на горбі. Тут Нао стиха скрикнув: він побачив Гава, що біг по червоній, наче залитій кров'ю безлічі звірів, смузі землі.
За ним на відстані тисячу ліктів безладно гналися люди з довгими тулубами та короткими ногами. З півночі біг другий гурт. Син Сайгака, здавалося, ще не виснажився, хоч як довго за ним гналися. Щодо кзамів, то вони притомилися не менш, ніж він. Протягом цілої осінньої ночі Гав біг швидко лише тоді, коли треба було уникнути засідки або ж коли він хотів роздратувати ворогів. На жаль, під час втечі він заблукав і біг тепер навмання, не знаючи, де він тепер – чи на захід, чи на південь від скелі, де він мав зустрітися з Нао.
Нао бачив тепер усі подробиці цього полювання на людину. Гав біг до соснового лісу на північний схід. Перший гурт гнався за ним ламаною лінією довжиною у тисячу ліктів, що загороджувала йому втечу. Другий, північний гурт, уже почав відхилятися, намагаючись досягти лісу одночасно з утікачем, але Гав добіг би з південного заходу, вони ж – зі сходу. Таке становище не було ні безнадійним, ні дуже прикрим, аби лише утікач повернув на північний захід, аби встиг ускочити в ліс. Тоді б він хутко втік від ворогів, до нього приєднався б Нао, і вони могли б іти собі до Великої річки.
Ватажок в одну мить знайшов потрібний шлях: це був чагарник, що мав би його і укрити, й довести до лісу з заходу. І він уже ладнався сходити з горба, коли пова страшна поява примусила його здригнутися: з північного заходу з'явився третій гурт кзамів. Тепер, щоб кзами його не оточили, Гав мусив би щодуху бігти на захід; він же, певна річ, не помітив небезпеки та й біг собі просто далі.
Ще раз Нао завагався між необхідністю зберегти Вогонь, Нама, себе самого і спробою врятувати Гава.
Уважно оглянувши місцевість та добре запам'ятавши всі її подробиці, син Леопарда скотився з горба.
Він ускочив у чагарник і побіг до його західної межі, потім зробив гака по рудій траві і, випередивши кзамів і Гава, що мусили берегти свої сили, опинився перед лісом перше, ніж утікач.
Тепер йому треба було повідомити про свою присутність. Наслідуючи голос оленя, він тричі вигукнув. Це був звичайний сигнал племені уламрів. Але відстань була велика; Гав, може, й почув би сигнал в інший час, але тепер вся його увага звернена була на кзамів, і він, утомлений, не почув Нао.
Тоді Нао зважився показатись. Він вистрибнув з високої трави і став перед ворогами, вигукуючи свій бойовий клич. Дикий галас, повторений гуртами кзамів з заходу і зі сходу лісу, струсонув повітря. Гав спинився, від радості й здивування у нього затрусилися коліна, а потім він щодуху побіг до сина Леопарда. Той же, певпий, що Гав побіжить слідом за ним, уже летів потрібною стежкою. Але третя ватага кзамів, побачившії це, змінила напрям і стрімголов кинулася навперейми. Одночасно задні кзами бігли майже поруч утікачів. Кзамам щастило: шлях на захід був перегороджений втікачам одночасно воїнами і лавою скелястих горбів, а на південний захід – широким півколом вояків.
А що Нао вів Гава просто на горби, то кзами, стискуючи своє коло, радісно загомоніли; дехто з них уже добіг до уламрів на п'ятдесят ліктів і кидав списа. Але Нао, проминувши чагарник, уже вів свого товариша через прохід, помічений ним заздалегідь з вершечка скелі.
Кзами заверещали, декотрі кинулися за уламрами в прохід, інші ж посунули за горб навперейми.
Тим часом Нао й Гав поспішали як могли; вони набагато випередили б кзамів, якби грунт тут не був такий нерівний і грузький. Коли вони вже вибігали з проходу, троє кзамів з півночі встигли загородити їм дорогу. Нао міг би ухилитись від них на південь, але він чув звідти тупіт і знав, що його спинили б і там. Найменше вагання несло за собою смерть. Отже, віп, як вихор, насів на коротконогих кзамів з сокирою в одній руці і києм у другій. Гав же схопився за списа. Кзами бігли, розсіявшись, боячись випустити уламрів. Нао напав на того, хто був від нього ліворуч. Це був молодий моторний вояк. Він підняв свого сокиру, щоб відбитись, але кий за першим разом вибив у нього цю зброю, а за другим – поклав його на місці.
Двоє інших людожерів напали на Гава, бажаючи швидко розправитися з ним, а потім спільними силами насісти на Нао.
Молодий уламр кинув свого дротика і поранив одного з напасників, але не дуже глибоко. Перш ніж він устиг вхопитися за списа, його самого поранили в груди. Але він швидко плигнув назад і вбік і тим уберігся. В ту ж мить один кзам уже знову нападав на нього спереду, другий же силкувався вдарити ззаду. Гав мав загинути, аж коли на поміч прибув Нао. Свиснув його величезний кий, хруснули кістки одного з кзамів, і він грудкою упав на землю, другий же тікав до ватаги воїнів, що стрімголов мчалася з півночі.
Та вже було пізно. Уламри вийшли з оточення і бігли на захід, де не було ні душі, щоб їх спинити. А вони з кожним стрибком вигравали у відстані.
Вони бігли довго; бігли сухою землею, болотами, сухою травою, чагарниками, торфовищами, збігали на горби й вихором з них скочувались. Кілька разів їм уже здавалося, що ворог залишив гонитву, але, вибігши на гору, вони завжди помічали здалеку його осатанілу зграю.
Тим часом Гав почав слабнути. З його рани сочилася кров; іноді вона текла ледве помітною цівкою, і тоді уламри сподівалися, що рана закривається. Часом же, після раптових зусиль чи невдалих стрибків на баюрах, червона рідина починала текти дужче. Пробігаючи пова молоді тополі, Нао заткнув Гавову рану тополевим листом, але кров текла й з-під затички. Поволі Гав зменшив свою швидкість до швидкості кзамів, а потім став бігти й ще тихше. Тепер, оглядаючись, утікачі щоразу бачили, що кзами їх наздоганяють. І син Леопарда з лютим розпачем усвідомлював, що, коли Гав не зуміє зібратися з силами, кзами доженуть їх, перше ніж вони добіжать до табуна мамонтів. Але сили не верталися до Гава, на перший горб він вибіг уже зовсім виснажений. На вершечку гори ноги йому затремтіли, серце ослабло, обличчя стало попелястим, і він захитався. Нао ж, повернувшись до хижого племені, що вже почало бігти на горб, побачив, що відстань між ними й переслідувачами скоротилася.
Всі чуття Нао доводили йому, що кзами не поверталися. Він пішов просто на табір. Стогін пораненого припинився; здавалося, що тут були самі трупи. Нао не затримувався, він пішов туди, звідки Гав почав тікати, і там знайшов його слід. Спочатку цим слідом було йти легко, чому сприяла й безліч слідів кзамів; почавшись прямою лінією, він потім відхилявся, крутився поміж горбів, перетинав сам себе, вів чагарниками. Раптом слід зник перед болотом, і Нао відшукав його лише на тім боці. Слід був вогкий. Гав і його вороги мусили тут перебрести.
Перед гаєм із сикомор кзами поділилися на кілька груп. Нао зумів, однак, розшукати Гавів слід і пройшов ще три чи чотири тисячі ліктів. Але тут він мусив спинитися. Густі хмари заступили місяць, а світати ще не починало. Син Леопарда сів під стовбуром сикомори, що росла вже, мабуть, десять людських поколінь. Хижаки відполювали, а денні звірі ще не рухалися, поховавшись по норах, нетрях, дуплах та поміж гіллям.
Нао відпочив. Потім по вершечках дерев попливло холодне, важке й неживе світло осіннього ранку; воно торкнулося виснаженого листу та поруйнованих гнізд, женучи перед собою кволий вітрець, що нагадував зітхання сикомор.
Побачивша це світло, ще бліде, наче попіл вогнища, Нао встав, з'їв шматок сухого м'яса і знову пішов слідом, час від часу нахиляючись до нього. Слід вів його кілька тисяч ліктів. Вийшовши з лісу та перетнувши піщане поле з рідкою травицею й кволими кущиками, слід повернув до місцевості, де в болоті гнили червоні комиші, після чого збіг на гору і почав кружляти поміж горбочків, аж поки не спинився на березі річки, що її Гав, певно, переплив. Нао теж переплив її і після довгої ходи спостеріг, що сліди двох гуртів кзамів простували до однієї точки. Гава могли оточити.
Тоді ватажкові спало на думку, що варто було б залишити втікача на його долю, щоб через одну людину не ризикувати своїм життям, Нама й Вогню. Але ця гонитва дуже розлютила його; крім того, у скроні стукала гарячка і не хотіла гинути надія. І він пішов закінчувати вже розпочату справу.
Крім двох груп кзамів, чиї хитрощі Нао щойно розгадав, треба було берегтися того гурту, який ловив Нама і втратив його слід. Зустріч а цим гуртом таїла особливу небезпеку. Кзами, що втратили слід сина Тополі, мали досить часу на те, щоб зайняти добру позицію, оточити Нао і відрізати йому шлях до відступу, навіть не розбиваючись для облави на окремі групи. Надіючись, отже, на свою прудкість і свої хитрощі, син Леопарда без вагання пішов слідом Гава, інколи спиняючись, щоб озирнути місцевість.
Грунт під ногами почав тверднути, з-під тоненького шару чорно-синьої землі прозирав граніт. Перед Нао виріс крутий горб – на нього він і вирішив вибратись, бо поблизу сліди були такі свіжі, що можна було надіятись побачити згори і Гава, і частину кзамів. Уламр продерся через кущі і скоро опинився на горбі. Тут Нао стиха скрикнув: він побачив Гава, що біг по червоній, наче залитій кров'ю безлічі звірів, смузі землі.
За ним на відстані тисячу ліктів безладно гналися люди з довгими тулубами та короткими ногами. З півночі біг другий гурт. Син Сайгака, здавалося, ще не виснажився, хоч як довго за ним гналися. Щодо кзамів, то вони притомилися не менш, ніж він. Протягом цілої осінньої ночі Гав біг швидко лише тоді, коли треба було уникнути засідки або ж коли він хотів роздратувати ворогів. На жаль, під час втечі він заблукав і біг тепер навмання, не знаючи, де він тепер – чи на захід, чи на південь від скелі, де він мав зустрітися з Нао.
Нао бачив тепер усі подробиці цього полювання на людину. Гав біг до соснового лісу на північний схід. Перший гурт гнався за ним ламаною лінією довжиною у тисячу ліктів, що загороджувала йому втечу. Другий, північний гурт, уже почав відхилятися, намагаючись досягти лісу одночасно з утікачем, але Гав добіг би з південного заходу, вони ж – зі сходу. Таке становище не було ні безнадійним, ні дуже прикрим, аби лише утікач повернув на північний захід, аби встиг ускочити в ліс. Тоді б він хутко втік від ворогів, до нього приєднався б Нао, і вони могли б іти собі до Великої річки.
Ватажок в одну мить знайшов потрібний шлях: це був чагарник, що мав би його і укрити, й довести до лісу з заходу. І він уже ладнався сходити з горба, коли пова страшна поява примусила його здригнутися: з північного заходу з'явився третій гурт кзамів. Тепер, щоб кзами його не оточили, Гав мусив би щодуху бігти на захід; він же, певна річ, не помітив небезпеки та й біг собі просто далі.
Ще раз Нао завагався між необхідністю зберегти Вогонь, Нама, себе самого і спробою врятувати Гава.
Уважно оглянувши місцевість та добре запам'ятавши всі її подробиці, син Леопарда скотився з горба.
Він ускочив у чагарник і побіг до його західної межі, потім зробив гака по рудій траві і, випередивши кзамів і Гава, що мусили берегти свої сили, опинився перед лісом перше, ніж утікач.
Тепер йому треба було повідомити про свою присутність. Наслідуючи голос оленя, він тричі вигукнув. Це був звичайний сигнал племені уламрів. Але відстань була велика; Гав, може, й почув би сигнал в інший час, але тепер вся його увага звернена була на кзамів, і він, утомлений, не почув Нао.
Тоді Нао зважився показатись. Він вистрибнув з високої трави і став перед ворогами, вигукуючи свій бойовий клич. Дикий галас, повторений гуртами кзамів з заходу і зі сходу лісу, струсонув повітря. Гав спинився, від радості й здивування у нього затрусилися коліна, а потім він щодуху побіг до сина Леопарда. Той же, певпий, що Гав побіжить слідом за ним, уже летів потрібною стежкою. Але третя ватага кзамів, побачившії це, змінила напрям і стрімголов кинулася навперейми. Одночасно задні кзами бігли майже поруч утікачів. Кзамам щастило: шлях на захід був перегороджений втікачам одночасно воїнами і лавою скелястих горбів, а на південний захід – широким півколом вояків.
А що Нао вів Гава просто на горби, то кзами, стискуючи своє коло, радісно загомоніли; дехто з них уже добіг до уламрів на п'ятдесят ліктів і кидав списа. Але Нао, проминувши чагарник, уже вів свого товариша через прохід, помічений ним заздалегідь з вершечка скелі.
Кзами заверещали, декотрі кинулися за уламрами в прохід, інші ж посунули за горб навперейми.
Тим часом Нао й Гав поспішали як могли; вони набагато випередили б кзамів, якби грунт тут не був такий нерівний і грузький. Коли вони вже вибігали з проходу, троє кзамів з півночі встигли загородити їм дорогу. Нао міг би ухилитись від них на південь, але він чув звідти тупіт і знав, що його спинили б і там. Найменше вагання несло за собою смерть. Отже, віп, як вихор, насів на коротконогих кзамів з сокирою в одній руці і києм у другій. Гав же схопився за списа. Кзами бігли, розсіявшись, боячись випустити уламрів. Нао напав на того, хто був від нього ліворуч. Це був молодий моторний вояк. Він підняв свого сокиру, щоб відбитись, але кий за першим разом вибив у нього цю зброю, а за другим – поклав його на місці.
Двоє інших людожерів напали на Гава, бажаючи швидко розправитися з ним, а потім спільними силами насісти на Нао.
Молодий уламр кинув свого дротика і поранив одного з напасників, але не дуже глибоко. Перш ніж він устиг вхопитися за списа, його самого поранили в груди. Але він швидко плигнув назад і вбік і тим уберігся. В ту ж мить один кзам уже знову нападав на нього спереду, другий же силкувався вдарити ззаду. Гав мав загинути, аж коли на поміч прибув Нао. Свиснув його величезний кий, хруснули кістки одного з кзамів, і він грудкою упав на землю, другий же тікав до ватаги воїнів, що стрімголов мчалася з півночі.
Та вже було пізно. Уламри вийшли з оточення і бігли на захід, де не було ні душі, щоб їх спинити. А вони з кожним стрибком вигравали у відстані.
Вони бігли довго; бігли сухою землею, болотами, сухою травою, чагарниками, торфовищами, збігали на горби й вихором з них скочувались. Кілька разів їм уже здавалося, що ворог залишив гонитву, але, вибігши на гору, вони завжди помічали здалеку його осатанілу зграю.
Тим часом Гав почав слабнути. З його рани сочилася кров; іноді вона текла ледве помітною цівкою, і тоді уламри сподівалися, що рана закривається. Часом же, після раптових зусиль чи невдалих стрибків на баюрах, червона рідина починала текти дужче. Пробігаючи пова молоді тополі, Нао заткнув Гавову рану тополевим листом, але кров текла й з-під затички. Поволі Гав зменшив свою швидкість до швидкості кзамів, а потім став бігти й ще тихше. Тепер, оглядаючись, утікачі щоразу бачили, що кзами їх наздоганяють. І син Леопарда з лютим розпачем усвідомлював, що, коли Гав не зуміє зібратися з силами, кзами доженуть їх, перше ніж вони добіжать до табуна мамонтів. Але сили не верталися до Гава, на перший горб він вибіг уже зовсім виснажений. На вершечку гори ноги йому затремтіли, серце ослабло, обличчя стало попелястим, і він захитався. Нао ж, повернувшись до хижого племені, що вже почало бігти на горб, побачив, що відстань між ними й переслідувачами скоротилася.