Геґрід зненацька витяг бруднющу, засмальцо-вану хустинку і гучно висякався, а Гаррі здалося, ніби заревіла сирена.
– Вибачєй, – перепросив велетень, – але такий жаль мене бере… Знаєш, кращих людей за твоїх мамусю й татуся не було на світі… та… однаково їх убив Відомо-Хто. А відтак – і це вже справжня таємниця – він си й тебе хотів убити. Певне, щоб і вашого сліду си не лишило, а може, йому просто подобалося вбивати. Але він не зміг. Ти ніколи не думав, звідки в тебе сей знак на чолі? Се не просто шрам. Таке з'являється тоді, коли на тебе падає могутнє зловісне прокляття. Та клятьба вбила твоїх маму й тата, зруйнувала вашу хату, але на тебе не подіяла, і тому ти є такий славетний, Гаррі. Ніхто не виживав, як він си вирішував когось убити, – ніхто, а ти вижив, хоч він замордував багатьох найславніших чаклунів і чарівниць нашої доби: Маккінонів, Боунів, Преветів… А ти ж був ще немовлєтком – і вижив.
Голову Гаррі переповнював гострий, пекучий біль. Коли Геґрід уже закінчував, він знову побачив сліпучий спалах зеленого світла, – найвиразніше, ніж будь-коли раніше, – і вперше в житті йому пригадався уїдливий, холодний, жорстокий регіт.
Геґрід сумно дивися на хлопця.
– Я сам тебе забрав з розваленої хати, з наказу Дамблдора. А відтак привіз до цих…
– Дурниці! – озвався дядько Вернон.
Гаррі аж підскочив, бо вже й забув про тих Дурслі.
До дядька Вернона, здається, знову повернулася відвага. Стиснувши кулаки, він люто позирав на Геґріда.
– Слухай-но мене, хлопче, – прогарчав дядько. – Я згоден, ти й справді якийсь дивакуватий, хоч, гадаю, все це можна направити доброю різкою! Ну а твої батьки – вони таки й справді були ненормальні, тут годі заперечити, і, як на мене, без них на світі й дихається легше! Чого прагнули, те й отримали! Плуталися з усякими відьмаками, а я знав, я завжди знав, що добром це не закінчиться!..
Тієї миті Геґрід зіскочив з канапи і витяг з-під плаща пошарпану рожеву парасольку. Направивши її, немов шпагу, на дядька Вернона, вигукнув:
– Попереджаю тебе, Дурслі, попереджаю: ще одно слово…
Побачивши, що його от-от проткне гострий кінець парасольки бородатого велетня, дядько Вернон знов утратив відвагу, припав до стіни й затих.
– Гаразд, – кивнув Геґрід, важко дихаючи й сідаючи назад на канапу, яка цього разу прогнулася до самої підлоги.
Тим часом у Гарріній голові роїлися ще сотні запитань.
– А що сталося з Вол… ой, тобто… з Відомо-Ким?
– Добре питання, Гаррі. Він си зник. Щез. Тієї самої ночі, коли си намірив тебе вбити. Це тілько збільшило твою славу. В цьому й полягає найбільша таємниця… Видиш, він ставав дедалі могутнішим – і чому тоді щез? Одні кажут, помер. По-моєму, це дурниці. Не знаю, чи було в нього досить людського, щоб померти. Інші кажут, що він десь є, чекає слушного часу й таке інше, але я не вірю. Хто був з ним, ті вернулися до нас. Дехто з них був наче без пам'яті, в якомусь трансі. Не думаю, що вони вийшли б із трансу, якби він мав си повертати. Більшість із нас гадає, ніби він ще десь є, але втратив силу. Надто охляв, щоб діяти. Його прибило щось те, що є тілько в тебе, Гаррі. Тієї ночі він спіткався з тим, чого си не сподівав, – не знаю, щото, й ніхто сього не знає, але щось у тобі є таке, що збило його з пантелику, – отак.
Геґрід дивився на Гаррі ласкавими й шанобливими очима, але Гаррі, замість запишатися й зрадіти, відчув, що сталася жахлива помилка. Він – чарівник? Він? Хіба таке може бути? Все життя його штурхав Дадлі і допікали тітка Петунія й дядько Вернон; якщо він і справді чарівник, чому ж, замикаючи його в комірчині, вони не оберталися щоразу на бридких жаб? Якщо він колись переміг найбільшого у світі чаклуна, то чого ж тоді Дадлі завжди його копав, немов футбольного м'яча?
– Геґріде, – сказав він тихенько, – мені здається, ви помилилися. Не думаю, що я чарівник.
На його подив, Геґрід розреготався.
– Не думаєш, га? А хіба ніколи нічого не ставалося, коли ти був переляканий чи сердитий?
Гаррі задивився на вогонь. Тепер він уже пригадував… Кожна химерна подія, яка розлючувала тітку з дядьком, ставалася тоді, коли він, Гаррі, був засмучений або розгніваний… Коли його цькувала Дадлова зграя, він щоразу якось тікав від неї… Не хотів іти до школи з тією ідіотською стрижкою, і йому відросло волосся, а останнього разу, коли його штурхнув Дадлі, хіба він не помстився, навіть не усвідомивши цього, хіба не напустив на нього боа-констриктора?
Усміхнувшись, Гаррі знову глянув на Геґріда й побачив, що той просто сяяв.
– Видиш? – сказав Геґрід. – І ще кажеш, що ти, Гаррі Поттер, – не чарівник; зачекай, ти си ще прославиш у Гоґвортсі!
Проте дядько Вернон не збирався здаватися без бою.
– Хіба я не сказав, що він нікуди не піде? – прошипів він. – Він ходитиме до школи "Стоун-вол" і буде мені за це вдячний. Я ж читав ті листи: йому будуть потрібні такі дурниці, як книжки з замовляннями, чарівні палички і…
– Якщо він си захоче піти, то його не зупинит такий цілковитий маґл, як ти, – гаркнув Геґрід. – Не пускати сина Лілі та Джеймса Поттерів до Гоґвортсу! Та ти здурів. Його ім'я було у списках, відколи він вродивси. Його берут до найліпшої в світі школи чарів і чаклунства. За сім років він себе не впізнає. Гаррі там буде, нарешті, поміж таких самих дітей, як і він, і то під наглядом найкращого директора, який керував коли-небудь Гоґвортсом, – Албуса Дамбл…
– Я НЕ ПЛАТИТИМУ ЗАТЕ, ЩОБ ЯКИЙСЬ БОЖЕВІЛЬНИЙ СТАРИЙ ДУРЕНЬ НАВЧАВ ЙОГО ТАМ РІЗНИХ ФОКУСІВ! – заверещав дядько Вернон.
Але цього разу він зайшов задалеко. Геґрід схопив парасольку й розкрутив її над головою:
– НІКОЛИ, – загримів він, – НЕ… ОБРАЖАЙ… У МОЇЙ… ПРИСУТНОСТІ… АЛБУСА… ДАМБЛДОРА!
Геґрід зі свистом опустив парасольку донизу, спрямувавши її на Дадлі: спалахнуло фіалкове сяйво, щось стрельнуло, немов феєрверк, залунав пронизливий вереск і наступної миті Дадлі вже підстрибував на місці, вхопившись руками за свій товстий задок і завиваючи з болю. Коли він повернувся до них плечима, Гаррі побачив, що з дірки в його штанях стирчить закручений свинячий хвостик.
Дядько Вернон аж заревів. Тягнучи тітку Петунію й Дадлі, він востаннє нажахано глипнув на Геґріда, вибіг до сусідньої кімнати і щосили гримнув дверима.
Глянувши на парасольку, Геґрід почухав собі бороду.
– Не варто було нервуватиси, – винувато промовив він, – але всьо одно нічого не вийшло. Хтів обернути його на свиню, але, бачу, він уже й так був справжнісінький свинтус, тож бракувало тілько Дрібнички. – Нахмуривши кошлаті брови, Геґрід спідлоба подивився на Гаррі. – Я був би вдячний, якби в Гоґвортсі ти нікому не казав про се, – попросив він. – Я… е-е… взагалі не повинен насилати чари. Мені дозволено тілько трошки скористатиси з магії, аби йти за тобов, передавати листи й таке інше, і це одна з причин, чому я так прагнув сього завдання…
– А чому вам не можна насилати чари? – запитав Гаррі.
– Ну… я також вчивси у Гоґвортсі, але мене… е-е… відрахували, якщо чесно. Третого року. Зламали навпіл мою чарівну паличку і таке інше. Але Дамблдор дозволив мені зостатиси охоронцем дичини. Йой, яка то файна людина, Дамблдор!
– А чому вас відрахували?
– Уже пізно, а завтра в нас купа роботи, – згадав раптом Геґрід. – Треба піти до міста, купити тобі книжки і ще дещо. – Він скинув свого грубого чорного плаща і жбурнув його Гаррі. – Можеш си накрити, – сказав він. – Не зважай, як там щось си заворушит. Я міг лишити в кишенях пару мишок.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
– Вибачєй, – перепросив велетень, – але такий жаль мене бере… Знаєш, кращих людей за твоїх мамусю й татуся не було на світі… та… однаково їх убив Відомо-Хто. А відтак – і це вже справжня таємниця – він си й тебе хотів убити. Певне, щоб і вашого сліду си не лишило, а може, йому просто подобалося вбивати. Але він не зміг. Ти ніколи не думав, звідки в тебе сей знак на чолі? Се не просто шрам. Таке з'являється тоді, коли на тебе падає могутнє зловісне прокляття. Та клятьба вбила твоїх маму й тата, зруйнувала вашу хату, але на тебе не подіяла, і тому ти є такий славетний, Гаррі. Ніхто не виживав, як він си вирішував когось убити, – ніхто, а ти вижив, хоч він замордував багатьох найславніших чаклунів і чарівниць нашої доби: Маккінонів, Боунів, Преветів… А ти ж був ще немовлєтком – і вижив.
Голову Гаррі переповнював гострий, пекучий біль. Коли Геґрід уже закінчував, він знову побачив сліпучий спалах зеленого світла, – найвиразніше, ніж будь-коли раніше, – і вперше в житті йому пригадався уїдливий, холодний, жорстокий регіт.
Геґрід сумно дивися на хлопця.
– Я сам тебе забрав з розваленої хати, з наказу Дамблдора. А відтак привіз до цих…
– Дурниці! – озвався дядько Вернон.
Гаррі аж підскочив, бо вже й забув про тих Дурслі.
До дядька Вернона, здається, знову повернулася відвага. Стиснувши кулаки, він люто позирав на Геґріда.
– Слухай-но мене, хлопче, – прогарчав дядько. – Я згоден, ти й справді якийсь дивакуватий, хоч, гадаю, все це можна направити доброю різкою! Ну а твої батьки – вони таки й справді були ненормальні, тут годі заперечити, і, як на мене, без них на світі й дихається легше! Чого прагнули, те й отримали! Плуталися з усякими відьмаками, а я знав, я завжди знав, що добром це не закінчиться!..
Тієї миті Геґрід зіскочив з канапи і витяг з-під плаща пошарпану рожеву парасольку. Направивши її, немов шпагу, на дядька Вернона, вигукнув:
– Попереджаю тебе, Дурслі, попереджаю: ще одно слово…
Побачивши, що його от-от проткне гострий кінець парасольки бородатого велетня, дядько Вернон знов утратив відвагу, припав до стіни й затих.
– Гаразд, – кивнув Геґрід, важко дихаючи й сідаючи назад на канапу, яка цього разу прогнулася до самої підлоги.
Тим часом у Гарріній голові роїлися ще сотні запитань.
– А що сталося з Вол… ой, тобто… з Відомо-Ким?
– Добре питання, Гаррі. Він си зник. Щез. Тієї самої ночі, коли си намірив тебе вбити. Це тілько збільшило твою славу. В цьому й полягає найбільша таємниця… Видиш, він ставав дедалі могутнішим – і чому тоді щез? Одні кажут, помер. По-моєму, це дурниці. Не знаю, чи було в нього досить людського, щоб померти. Інші кажут, що він десь є, чекає слушного часу й таке інше, але я не вірю. Хто був з ним, ті вернулися до нас. Дехто з них був наче без пам'яті, в якомусь трансі. Не думаю, що вони вийшли б із трансу, якби він мав си повертати. Більшість із нас гадає, ніби він ще десь є, але втратив силу. Надто охляв, щоб діяти. Його прибило щось те, що є тілько в тебе, Гаррі. Тієї ночі він спіткався з тим, чого си не сподівав, – не знаю, щото, й ніхто сього не знає, але щось у тобі є таке, що збило його з пантелику, – отак.
Геґрід дивився на Гаррі ласкавими й шанобливими очима, але Гаррі, замість запишатися й зрадіти, відчув, що сталася жахлива помилка. Він – чарівник? Він? Хіба таке може бути? Все життя його штурхав Дадлі і допікали тітка Петунія й дядько Вернон; якщо він і справді чарівник, чому ж, замикаючи його в комірчині, вони не оберталися щоразу на бридких жаб? Якщо він колись переміг найбільшого у світі чаклуна, то чого ж тоді Дадлі завжди його копав, немов футбольного м'яча?
– Геґріде, – сказав він тихенько, – мені здається, ви помилилися. Не думаю, що я чарівник.
На його подив, Геґрід розреготався.
– Не думаєш, га? А хіба ніколи нічого не ставалося, коли ти був переляканий чи сердитий?
Гаррі задивився на вогонь. Тепер він уже пригадував… Кожна химерна подія, яка розлючувала тітку з дядьком, ставалася тоді, коли він, Гаррі, був засмучений або розгніваний… Коли його цькувала Дадлова зграя, він щоразу якось тікав від неї… Не хотів іти до школи з тією ідіотською стрижкою, і йому відросло волосся, а останнього разу, коли його штурхнув Дадлі, хіба він не помстився, навіть не усвідомивши цього, хіба не напустив на нього боа-констриктора?
Усміхнувшись, Гаррі знову глянув на Геґріда й побачив, що той просто сяяв.
– Видиш? – сказав Геґрід. – І ще кажеш, що ти, Гаррі Поттер, – не чарівник; зачекай, ти си ще прославиш у Гоґвортсі!
Проте дядько Вернон не збирався здаватися без бою.
– Хіба я не сказав, що він нікуди не піде? – прошипів він. – Він ходитиме до школи "Стоун-вол" і буде мені за це вдячний. Я ж читав ті листи: йому будуть потрібні такі дурниці, як книжки з замовляннями, чарівні палички і…
– Якщо він си захоче піти, то його не зупинит такий цілковитий маґл, як ти, – гаркнув Геґрід. – Не пускати сина Лілі та Джеймса Поттерів до Гоґвортсу! Та ти здурів. Його ім'я було у списках, відколи він вродивси. Його берут до найліпшої в світі школи чарів і чаклунства. За сім років він себе не впізнає. Гаррі там буде, нарешті, поміж таких самих дітей, як і він, і то під наглядом найкращого директора, який керував коли-небудь Гоґвортсом, – Албуса Дамбл…
– Я НЕ ПЛАТИТИМУ ЗАТЕ, ЩОБ ЯКИЙСЬ БОЖЕВІЛЬНИЙ СТАРИЙ ДУРЕНЬ НАВЧАВ ЙОГО ТАМ РІЗНИХ ФОКУСІВ! – заверещав дядько Вернон.
Але цього разу він зайшов задалеко. Геґрід схопив парасольку й розкрутив її над головою:
– НІКОЛИ, – загримів він, – НЕ… ОБРАЖАЙ… У МОЇЙ… ПРИСУТНОСТІ… АЛБУСА… ДАМБЛДОРА!
Геґрід зі свистом опустив парасольку донизу, спрямувавши її на Дадлі: спалахнуло фіалкове сяйво, щось стрельнуло, немов феєрверк, залунав пронизливий вереск і наступної миті Дадлі вже підстрибував на місці, вхопившись руками за свій товстий задок і завиваючи з болю. Коли він повернувся до них плечима, Гаррі побачив, що з дірки в його штанях стирчить закручений свинячий хвостик.
Дядько Вернон аж заревів. Тягнучи тітку Петунію й Дадлі, він востаннє нажахано глипнув на Геґріда, вибіг до сусідньої кімнати і щосили гримнув дверима.
Глянувши на парасольку, Геґрід почухав собі бороду.
– Не варто було нервуватиси, – винувато промовив він, – але всьо одно нічого не вийшло. Хтів обернути його на свиню, але, бачу, він уже й так був справжнісінький свинтус, тож бракувало тілько Дрібнички. – Нахмуривши кошлаті брови, Геґрід спідлоба подивився на Гаррі. – Я був би вдячний, якби в Гоґвортсі ти нікому не казав про се, – попросив він. – Я… е-е… взагалі не повинен насилати чари. Мені дозволено тілько трошки скористатиси з магії, аби йти за тобов, передавати листи й таке інше, і це одна з причин, чому я так прагнув сього завдання…
– А чому вам не можна насилати чари? – запитав Гаррі.
– Ну… я також вчивси у Гоґвортсі, але мене… е-е… відрахували, якщо чесно. Третого року. Зламали навпіл мою чарівну паличку і таке інше. Але Дамблдор дозволив мені зостатиси охоронцем дичини. Йой, яка то файна людина, Дамблдор!
– А чому вас відрахували?
– Уже пізно, а завтра в нас купа роботи, – згадав раптом Геґрід. – Треба піти до міста, купити тобі книжки і ще дещо. – Він скинув свого грубого чорного плаща і жбурнув його Гаррі. – Можеш си накрити, – сказав він. – Не зважай, як там щось си заворушит. Я міг лишити в кишенях пару мишок.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Алея Діаґон
Наступного дня Гаррі прокинувся досить рано. Він відчував, що вже день, але очей не розплющував.
– Це був сон, – рішуче сказав він сам собі. – Мені снилося, ніби велетень на ймення Геґрід прийшов забрати мене до школи чарівників. Коли я розплющу очі, то буду вдома у своїй комірчині.
Раптом почувся гучний стукіт.
"А ось і тітка Петунія грюкає в мої двері", – подумав Гаррі, і серце йому опустилося. Але він і далі не розплющував очей. Адже був такий гарний сон.
– Тук-тук-тук!
– Гаразд, – пробурмотів Гаррі, – вже встаю. Він сів, і важкий Геґрідів плащ сповз додолу.
Хатинку затопило сонячне сяйво, буря вщухла, Геґрід ще спав на поламаній канапі, а у вікно, тримаючи в дзьобі газету, стукала пазурами сова. Гаррі скочив на ноги, відчуваючи, що весь вибухає від щастя, мовби в ньому надувається повітряна кулька. Він підбіг до вікна і відчинив його навстіж. Сова залетіла до кімнати і жбурнула газету на Геґріда, який навіть не ворухнувся. Тоді сіла на підлогу й напалася на Геґрідів плащ.
– Не роби цього!
Гаррі спробував прогнати сову, але та грізно замахнулася дзьобом і далі люто шматувала плащ.
– Геґріде! – закричав Гаррі. – Тут якась сова…
– Треба заплатити, – буркнув з канапи Геґрід.
– Що?
– Треба заплатити їй за газету. Пошукай си в кишенях.
Геґрідів плащ складався з самих кишень, і там було що завгодно: в'язки ключів, слимакові мушельки, клубочки, м'ятні льодяники, торбиночки чаю і… нарешті Гаррі знайшов жменю чудернацьких монет.
– Дай їй п'єть кнатів, – заспано промимрив Геґрід.
– Кнатів?
– Маленьких мідяків.
Гаррі відрахував п'ять мідних монеток, а сова простягла ногу, щоб він міг покласти гроші до невеличкого шкіряного гаманця, прив'язаного до тієї ноги. А тоді випурхнула у відчинене вікно.
Геґрід голосно позіхнув, випростався й потягся.
– Треба си вже рухати, Гаррі, нині маємо багацько справ, треба поїхати до Льондона, купити всьо до школи.
Гаррі крутив на всі боки чарівні монетки, розглядаючи їх, аж раптом подумав про щось таке, що ніби цвяшком прокололо його радісну кульку.
– Е-е… Геґріде!
– Га? – відгукнувся Геґрід, натягуючи величезні чоботи.
– Я не маю грошей, а ви чули, що казав уночі дядько Вернон? Він не платитиме, щоб я навчався чарів.
– Цим не журиси, – сказав Геґрід, підводячись і чухаючи потилицю. – Думаєш, батьки нічого тобі не лишили, га?
– Але ж якщо хата завалилася…
– Вони не тримали грошей у хаті, хлопче! Отож спершу ми зайдемо до "Ґрінґотсу". Це банк для чарівників. З'їж трохи ковбаски, вона й холодна непогана. До речі, я б си не відмовив і від кавальчика вчорашнього торта.
– Чарівники мають банки?
Тілько один. "Ґрінґотс". Ним керуют ґобліни.
Ковбаса, яку тримав Гаррі, випала йому з рук.
– Ґобліни?
– Так, і тому тілько божевільний спробує грабувати його. Затям, Гаррі: ніколи не чіпай ґоблінів. "Ґрінґотс" – найбезпечніше місце в світі, окрім хіба Гоґвортсу. До речі, мені однаково треба навідати "Ґрінґотс". Дамблдор попросив залагодити деякі справи. – Геґрід гордо випнув груди. – Найважливіше він переважно доручає мені, – знайти тебе, щось узяти в "Ґрінґотсі"… Ти вже готовий? То рушаймо!
Гаррі вийшов з халупи слідом за Геґрідом. Небо прояснилося, море мерехтіло під сонячним промінням. Човен, що його позичив дядько Вернон, стояв біля берега, проте в човні після бурі зібралося чимало води.
– Як ви сюди дісталися? – запитав Гаррі, не помітивши ніде іншого човна.
– Прилетів, – відповів Геґрід.
– Прилетіли?
– Атож, але назад попливемо човном. Я вже знайшов тебе і не маю си права користати чарами.
Вони залізли до човна, а Гаррі дивився на Геґріда, намагаючись уявити, як той летить.
– Але веслувати було би встидно, – сказав Геґрід, знову спідлоба зиркнувши на Гаррі. – Якби я… е-е… трошки всьо пришвидшив, чи міг би ти не згадувати про це в Гоґвортсі?
– Звичайно, – відповів Гаррі, якому не терпілося побачити нові чари.
Геґрід знову витяг рожеву парасольку, двічі вдарив нею по борту, і човен помчав до берега.
– А чому тільки божевільний може піти грабувати "Ґрінґотс"? – поцікавився Гаррі.
– Заклинання… замовляння, – пояснив Геґрід, розгортаючи газету. – Кажуть, сейфи там охороняють дракони. А ще треба знайти дорогу: "Ґрінґотс" лежить під Льондоном на глибині сотень миль. Глибше, ніж метро. Можна си вмерти з голоду, намагаючись звідти вийти, навіть як пощастит щось украсти.
Гаррі сидів, міркуючи над цими словами, а Геґрід переглядав газету "Щоденний віщун". Гаррі навчився від дядька Вернона, що, коли хтось гортає газету, краще його не чіпати, але втриматись було годі, ще ніколи в житті він не мав так багато запитань.
– О, маєш! Міністерство магії, як завжди, все наплутало, – пробурмотів Геґрід, перегортаючи сторінку.
– А що, існує Міністерство магії? – не зміг не запитати Гаррі.
– А запевно, – відказав Геґрід. – Вони, звичайно, хотіли, щоб міністром був Дамблдор, але він си ніколи не покине Гоґвортсу, тож посаду дістав старий Корнеліус Фадж. Телепень, якого світ не видів! Щоранку посилає Дамблдорові сов і прохає поради.
– А що робить Міністерство магії?
– Ну, передусім намагається приховати від маґлів, що в країні й досі є відьми та чаклуни.
– Навіщо?
– Навіщо? Таж тоді, Гаррі, всім закортит вирішити свої проблеми чарами. Ні, нехай си нам дадуть спокій.
Тієї миті човен легенько торкнувся берега.
Геґрід склав газету, і вони кам'яними східцями вийшли на вулицю. Поки вони прямували містечком до вокзалу, на Геґріда задивлялися всі перехожі. І Гаррі, в принципі, їх розумів. Адже Геґрід не тільки був удвічі за них вищий, а й чіплявся до звичайнісіньких речей, як-от лічильників на пар-кувальних майданчиках, вигукуючи:
– Диви, Гаррі? Чого тілько ті маґли не вигадают, га?
– Геґріде, – насилу переводячи подих, мовив Гаррі, що намагався не відставати, – то ви казали, що в "Ґрінґотсі" є дракони?
– Та ніби так кажут, – відповів Геґрід. – От би мені дракончика!
– Дракончика?
– Я змалку про нього мрію… О, вже прийшли.
Вони опинилися на вокзалі. Поїзд до Лондона вирушав за п'ять хвилин. Геґрід, нічого не тямлячи в тих, за його словами, "маґлівських" грошах, дав Гаррі кілька банкнот, щоб той купив квитки.
Люди в поїзді ще більше витріщалися на них. Геґрід сів на два місця зразу й почав плести шпицями щось подібне до жовтого циркового шатра.
– Не загубив листа, Гаррі? – запитав він, рахуючи петлі.
Гаррі витяг з кишені конверт.
– Файно, – кивнув Геґрід. – Там є список усіх причандалів.
Гаррі розгорнув ще один аркуш, якого не зауважив уночі, і прочитав:
– Якщо знаєш де, – відповів Геґрід.
Гаррі ще ніколи не був у Лондоні. Хоча Геґрід, здавалося, знав, куди він прямує, та він, мабуть, ніколи не діставався туди звичайним способом. Він застряг у турнікеті метро й голосно обурювався, що сидіння замалі, а поїзди надто повільні.
– Не розумію, як ті маґли дают собі раду без чарів, – нарікав він, видираючись нагору поламаним ескалатором, що вів на галасливу вулицю з крамничками.
Геґрід був такий величезний, що йому легко вдавалося протискатися крізь юрбу, а Гаррі мусив лише не відставати. Вони минали книгарні й музичні крамниці, ресторани й кінотеатри, але ніде й знаку не було, що тут можуть продавати чарівні палички. То була звичайнісінька вулиця з юрмами звичайнісіньких перехожих. Невже десь тут глибоко під землею лежать купи чаклунського золота? Невже справді існують крамниці, де торгують підручниками заклинань і мітлами? А може, це все просто грандіозний жарт, який задумали Дурслі? Якби Гаррі не знав, що в Дурслів абсолютно відсутнє почуття гумору, він так і гадав би, але, хоча все, про що досі розповідав йому Геґрід, видавалося неймовірним, Гаррі чомусь йому вірив.
– Ось тута, – сказав, зупиняючись, Геґрід, – "Дірявий Казан". Популярне місце.
То був маленький і задрипаний шинок. Якби Геґрід не показав його, Гаррі взагалі б нічого не помітив. Люди, кваплячись, не звертали на нього уваги. їхні погляди прилипали до вітрин великої книгарні з одного боку та музичної крамниці – з другого, а "Дірявий Казан" для них ніби не існував. Власне, Гаррі мав таке дивне відчуття, мовби тільки вони з Геґрідомможуть його бачити. Перш ніж він сказав про це Геґрідові, той завів його досередини.
Там, як для популярного місця, було надто темно й убого. Кілька старших жінок сиділи в куточку, цмулячи з келишків херес. Одна з них курила довгу люльку. Чоловічок у циліндрі розмовляв із старим барменом, що був зовсім лисий і скидався на липкий горіх. Коли вони увійшли, розмови вщухли. Геґріда, здається, знали всі – вони вітали й усміхалися йому, а бармен потягнувся за чаркою, запитавши:
– Як завжди, Геґріде?
– Не можу, Томе, я ж у справах Гоґвортсу – відповів Геґрід, ляснувши Гаррі по плечу своєю велетенською рукою, аж той присів.
– О Господи! – вигукнув бармен, позираючи на Гаррі. – Це… Невже це?!.
У "Дірявому Казані" раптом усе завмерло і стихло.
– Боже мій милий! – прошепотів старий бармен. – Гаррі Поттер… Яка честь!
Він вибіг з-за шинквасу, підступив до Гаррі й зі слізьми на очах узяв його за руку.
– Вітаю вас із поверненням, пане Поттере, щиро вітаю!
Гаррі не знав, що й казати. Геть усі дивилися на нього. Стара жінка смоктала люльку, не помічаючи, що та згасла. Геґрід аж сяяв.
Нараз зарипіли стільці, а наступної миті Гаррі вже ручкався з усіма присутніми в "Дірявому Казані".
– Доріс Крокфорд. Пане Поттере, я просто не вірю, що нарешті побачила вас.
– Я так пишаюся, пане Поттере, так пишаюся!
– Завжди мріяла потиснути вам руку… Я така зворушена!
– Я в захваті, пане Поттере, тут слів замало. Моє ім'я Діґл, Дідалус Діґл.
– А я вас уже бачив! – вигукнув Гаррі, а в Дідалуса Діґла від хвилювання аж упав з голови циліндр. – Ви якось мені вклонилися в крамниці.
– Він пам'ятає! – закричав Дідалус Діґл, озираючи всіх довкола. – Ви чули? Він пам'ятає мене!
Гаррі знову і знову тиснув руки, Доріс Крокфорд підійшла вже вдруге.
Підступив дуже нервовий і блідий молодик. Одне око в нього сіпалося.
– Професор Квірел! – відрекомендував його Геґрід. – Гаррі, професор Квірел буде в Гоґвортсі одним із твоїх учителів.
– П-п-поттере, – затинаючись, вимовив професор Квірел і вхопив Гаррі за руку, – немає с-слів, як п-п-приємно з тобою з-з-зустрітися.
–А яких ви навчаєте чарів, професоре Квіреле?
– 3-з-захисту від т-т-темних м-мистецтв, – пробурмотів неохоче професор Квірел, ніби волів і не згадувати про те. – Т-тобі, м-мабуть, це й не п-п-потрібне, П-п-поттере, га? – він нервово реготнув. – Ти, н-напевне, зби-би-раєшся до школи? Я й с-сам хочу п-п-придбати нову к-книжку про в-вампірів. – (Професора, здається, злякала сама думка про тих створінь.)
Проте решта відвідувачів не дали професорові Квірелу одноосібно спілкуватися з Гаррі. Минуло ще з десять хвилин, поки він спекався їх усіх, а Геґрід нарешті перекричав загальний гамір:
– Мусимо си вже рухати. Багато закупів. Ходім, Гаррі.
Доріс Крокфорд востаннє потисла Гаррі руку, і Геґрід вивів його попри шинквас на невеличке, обгороджене муром подвір'я, де не було нічого, окрім сміттєвого бачка та бур'янів.
– Хіба я не казав тобі? – усміхнувся Геґрід до Гаррі. – Я ж казав, що ти знаменитий. Навіть професор Квірел затремтів, побачивши тебе; до речі, він си завше отак трясе.
– Завжди такий нервовий?
– О, так. Бідолаха. Блискучий розум. І всьо було файно, поки він штудіював самі книжки, а відтак він раптом узяв на рік відпустку, щоб набути безпосереднього досвіду… Кажуть, він стрівси у Чорному лісі з вампірами, а тоді мав прикру пригоду з якоюсь відьмою, – і відтоді геть змінивси. Він си боїть учнів, свого предмета… Еге, а де ж моя парасолька?
Вампіри? Відьми? Гаррі запаморочилася голова. Тим часом Геґрід рахував цеглини в мурі над сміттєвим бачком:
– Три вгору, дві впоперек, – бурмотів він. – Ось, відступи-но, Гаррі. – І тричі вдарив у мур кінчиком парасольки.
Цеглина, по якій він стукав, задрижала, тоді прогнулася, посередині з'явився маленький отвір, що ставав дедалі ширшим. Ще мить – і перед ними виник прохід у формі арки, достатньо високий навіть для Геґріда; далі тягнулася брукована вуличка, звиваючись і зникаючи десь удалині.
– Ласкаво просимо на алею Діаґон, – сказав Геґрід і усміхнувся, помітивши, як збентежився Гаррі.
Вони увійшли в арку, а коли Гаррі швиденько озирнувся, то побачив, як арковий прохід миттю зменшився і щез, і там знову постав суцільний мур.
Сонце яскраво виблискувало на цілій горі казанів біля найближчої крамниці. На рекламному плакаті над ними виднів напис: "Казани – Всіх Розмірів – Мідні, Латунні, Олов'яні, Срібні – Самомішалки – Розкладні".
– О, тобі теж потрібний казан, – мовив Геґрід, – але спершу треба взєти гроші.
Гаррі волів би мати ще з восьмеро очей. Ідучи вулицею, він крутив головою, намагаючись побачити все зразу: крамнички, виставлені біля них товари, покупців. Огрядна жіночка похитувала головою біля аптеки, примовляючи: "Сімнадцять серпиків за унцію драконячої печінки!.. Та вони здуріли…"
З темної крамнички під вивіскою "Совиний Торговельний Центр Айлопс – Сичі, Сипухи, Сірі, Бурі й Білі Полярні" долинало низьке приглушене ухкання. Кілька хлопчаків десь такого віку, як Гаррі, вперлися носами у вітрину з мітлами. "Диви! – почув Гаррі чиїсь слова, – "Німбус-2000" – нова й найшвидша". Далі були крамниці з мантіями, магазини, де продавали телескопи й чудернацькі срібні інструменти, яких Гаррі ніколи й не бачив, вітрини, заставлені діжками кажанячої селезінки та вугрячих очей, хиткими стосами книжок із замовляннями, гусячими перами й сувоями пергаменту, пляшечками з зіллям, місячними глобусами…
– "Ґрінґотс", – повідомив Геґрід, коли вони підійшли до білосніжної будівлі, що височіла над усіма крамничками. Біля її блискучих мідних дверей у багряно-золотому мундирі стояв…
– Атож, ґоблін, – тихенько мовив Геґрід, підіймаючись разом з Гаррі до дверей білими кам'яними сходами.
Ґоблін був майже на голову нижчий від Гаррі. Він мав смагляве кмітливе обличчя, гостру борідку і, як помітив Гаррі, довжелезні пальці та ступні.
Коли вони заходили, він уклонився. Тепер вони опинилися перед другими дверима, цього разу срібними, на яких було викарбувано:
Двійко ґоблінів, уклонившись, провели їх через срібні двері, і вони опинилися у просторій мармуровій залі. Близько сотні ґоблінів сиділи на високих стільчиках за довгою стійкою, щось пишучи в товстелезних гросбухах, зважуючи на латунних терезах монети, розглядаючи через лінзи коштовне каміння. Годі було полічити двері, що виходили з зали, і біля кожних дверей теж стояли ґобліни, впускаючи та випускаючи відвідувачів.
Геґрід з Гаррі підійшли до стійки.
– Добрий ранок! – звернувся Геґрід до вільного ґобліна. – Ми прийшли, аби взяти троха грошиків із сейфу містера Гаррі Поттера.
– Сер, а ключ від нього у вас є?
– Десь тут мав бути, – відказав Геґрід і почав вивалювати на стійку все зі своїх кишень, розкидавши по конторській книзі ґобліна цілу пригорщу запліснявілих галет.
Ґоблін гидливо скривився.
Гаррі приглядався, як праворуч інший ґоблін зважував купку рубінів – величезних, немов роз-жарені вуглини.
– Осьдечки він, – гукнув нарешті Геґрід, діставши маленького золотого ключика.
– Це був сон, – рішуче сказав він сам собі. – Мені снилося, ніби велетень на ймення Геґрід прийшов забрати мене до школи чарівників. Коли я розплющу очі, то буду вдома у своїй комірчині.
Раптом почувся гучний стукіт.
"А ось і тітка Петунія грюкає в мої двері", – подумав Гаррі, і серце йому опустилося. Але він і далі не розплющував очей. Адже був такий гарний сон.
– Тук-тук-тук!
– Гаразд, – пробурмотів Гаррі, – вже встаю. Він сів, і важкий Геґрідів плащ сповз додолу.
Хатинку затопило сонячне сяйво, буря вщухла, Геґрід ще спав на поламаній канапі, а у вікно, тримаючи в дзьобі газету, стукала пазурами сова. Гаррі скочив на ноги, відчуваючи, що весь вибухає від щастя, мовби в ньому надувається повітряна кулька. Він підбіг до вікна і відчинив його навстіж. Сова залетіла до кімнати і жбурнула газету на Геґріда, який навіть не ворухнувся. Тоді сіла на підлогу й напалася на Геґрідів плащ.
– Не роби цього!
Гаррі спробував прогнати сову, але та грізно замахнулася дзьобом і далі люто шматувала плащ.
– Геґріде! – закричав Гаррі. – Тут якась сова…
– Треба заплатити, – буркнув з канапи Геґрід.
– Що?
– Треба заплатити їй за газету. Пошукай си в кишенях.
Геґрідів плащ складався з самих кишень, і там було що завгодно: в'язки ключів, слимакові мушельки, клубочки, м'ятні льодяники, торбиночки чаю і… нарешті Гаррі знайшов жменю чудернацьких монет.
– Дай їй п'єть кнатів, – заспано промимрив Геґрід.
– Кнатів?
– Маленьких мідяків.
Гаррі відрахував п'ять мідних монеток, а сова простягла ногу, щоб він міг покласти гроші до невеличкого шкіряного гаманця, прив'язаного до тієї ноги. А тоді випурхнула у відчинене вікно.
Геґрід голосно позіхнув, випростався й потягся.
– Треба си вже рухати, Гаррі, нині маємо багацько справ, треба поїхати до Льондона, купити всьо до школи.
Гаррі крутив на всі боки чарівні монетки, розглядаючи їх, аж раптом подумав про щось таке, що ніби цвяшком прокололо його радісну кульку.
– Е-е… Геґріде!
– Га? – відгукнувся Геґрід, натягуючи величезні чоботи.
– Я не маю грошей, а ви чули, що казав уночі дядько Вернон? Він не платитиме, щоб я навчався чарів.
– Цим не журиси, – сказав Геґрід, підводячись і чухаючи потилицю. – Думаєш, батьки нічого тобі не лишили, га?
– Але ж якщо хата завалилася…
– Вони не тримали грошей у хаті, хлопче! Отож спершу ми зайдемо до "Ґрінґотсу". Це банк для чарівників. З'їж трохи ковбаски, вона й холодна непогана. До речі, я б си не відмовив і від кавальчика вчорашнього торта.
– Чарівники мають банки?
Тілько один. "Ґрінґотс". Ним керуют ґобліни.
Ковбаса, яку тримав Гаррі, випала йому з рук.
– Ґобліни?
– Так, і тому тілько божевільний спробує грабувати його. Затям, Гаррі: ніколи не чіпай ґоблінів. "Ґрінґотс" – найбезпечніше місце в світі, окрім хіба Гоґвортсу. До речі, мені однаково треба навідати "Ґрінґотс". Дамблдор попросив залагодити деякі справи. – Геґрід гордо випнув груди. – Найважливіше він переважно доручає мені, – знайти тебе, щось узяти в "Ґрінґотсі"… Ти вже готовий? То рушаймо!
Гаррі вийшов з халупи слідом за Геґрідом. Небо прояснилося, море мерехтіло під сонячним промінням. Човен, що його позичив дядько Вернон, стояв біля берега, проте в човні після бурі зібралося чимало води.
– Як ви сюди дісталися? – запитав Гаррі, не помітивши ніде іншого човна.
– Прилетів, – відповів Геґрід.
– Прилетіли?
– Атож, але назад попливемо човном. Я вже знайшов тебе і не маю си права користати чарами.
Вони залізли до човна, а Гаррі дивився на Геґріда, намагаючись уявити, як той летить.
– Але веслувати було би встидно, – сказав Геґрід, знову спідлоба зиркнувши на Гаррі. – Якби я… е-е… трошки всьо пришвидшив, чи міг би ти не згадувати про це в Гоґвортсі?
– Звичайно, – відповів Гаррі, якому не терпілося побачити нові чари.
Геґрід знову витяг рожеву парасольку, двічі вдарив нею по борту, і човен помчав до берега.
– А чому тільки божевільний може піти грабувати "Ґрінґотс"? – поцікавився Гаррі.
– Заклинання… замовляння, – пояснив Геґрід, розгортаючи газету. – Кажуть, сейфи там охороняють дракони. А ще треба знайти дорогу: "Ґрінґотс" лежить під Льондоном на глибині сотень миль. Глибше, ніж метро. Можна си вмерти з голоду, намагаючись звідти вийти, навіть як пощастит щось украсти.
Гаррі сидів, міркуючи над цими словами, а Геґрід переглядав газету "Щоденний віщун". Гаррі навчився від дядька Вернона, що, коли хтось гортає газету, краще його не чіпати, але втриматись було годі, ще ніколи в житті він не мав так багато запитань.
– О, маєш! Міністерство магії, як завжди, все наплутало, – пробурмотів Геґрід, перегортаючи сторінку.
– А що, існує Міністерство магії? – не зміг не запитати Гаррі.
– А запевно, – відказав Геґрід. – Вони, звичайно, хотіли, щоб міністром був Дамблдор, але він си ніколи не покине Гоґвортсу, тож посаду дістав старий Корнеліус Фадж. Телепень, якого світ не видів! Щоранку посилає Дамблдорові сов і прохає поради.
– А що робить Міністерство магії?
– Ну, передусім намагається приховати від маґлів, що в країні й досі є відьми та чаклуни.
– Навіщо?
– Навіщо? Таж тоді, Гаррі, всім закортит вирішити свої проблеми чарами. Ні, нехай си нам дадуть спокій.
Тієї миті човен легенько торкнувся берега.
Геґрід склав газету, і вони кам'яними східцями вийшли на вулицю. Поки вони прямували містечком до вокзалу, на Геґріда задивлялися всі перехожі. І Гаррі, в принципі, їх розумів. Адже Геґрід не тільки був удвічі за них вищий, а й чіплявся до звичайнісіньких речей, як-от лічильників на пар-кувальних майданчиках, вигукуючи:
– Диви, Гаррі? Чого тілько ті маґли не вигадают, га?
– Геґріде, – насилу переводячи подих, мовив Гаррі, що намагався не відставати, – то ви казали, що в "Ґрінґотсі" є дракони?
– Та ніби так кажут, – відповів Геґрід. – От би мені дракончика!
– Дракончика?
– Я змалку про нього мрію… О, вже прийшли.
Вони опинилися на вокзалі. Поїзд до Лондона вирушав за п'ять хвилин. Геґрід, нічого не тямлячи в тих, за його словами, "маґлівських" грошах, дав Гаррі кілька банкнот, щоб той купив квитки.
Люди в поїзді ще більше витріщалися на них. Геґрід сів на два місця зразу й почав плести шпицями щось подібне до жовтого циркового шатра.
– Не загубив листа, Гаррі? – запитав він, рахуючи петлі.
Гаррі витяг з кишені конверт.
– Файно, – кивнув Геґрід. – Там є список усіх причандалів.
Гаррі розгорнув ще один аркуш, якого не зауважив уночі, і прочитав:
– Невже це все можна купити в Лондоні? – здивувався вголос Гаррі.
ГОҐВОРТСЬКА ШКОЛА ЧАРІВ І ЧАКЛУНСТВА
Форма: Учням першого року навчання необхідно мати:
1. Три комплекти звичайних робочих мантій (чорних).
2. Один звичайний повсякденний гостроверхий капелюх (чорний).
3. Одну пару захисних рукавиць (з драконячої шкіри або подібного до неї матеріалу).
4. Одну зимову мантію (чорну, зі срібними застібками). Зверніть, будь ласка, увагу: увесь учнівський одяг повинен мати бірки з іменами.
Підручники:
Всі учні повинні мати по одному примірнику таких книжок: "Стандартна книга заклинань" (1-ий курс) Міранди Ґошоук. "Історія магії" Батільди Беґшот. "Магічна теорія" Адальберта Вофлінґа. "Початковий курс трансфігурації" Емеріка Свіча. "Тисяча магічних трав і грибів" Філіди Спор. "Магічні зілля й настійки" Арсеніуса Джиґера. "Чарівні звірі і де їх знайти" Ньюта Скамандера. 'Темні сили – посібник для самозахисту" Квентіна Тримбла.
Інші знаряддя:1 чарівна паличка. 1 казанок (олов'яний, стандартного розміру 2). 1 комплект скляних або кришталевих піал. 1 телескоп. 1 комплект мідних терезів. Учні можуть також взяти з собою сову, АБО кота, АБО жабу.
НАГАДУЄМО БАТЬКАМ: ПЕРШОКЛАСНИКАМ НЕ ДОЗВОЛЕНО МАТИ ВЛАСНУ МІТЛУ
– Якщо знаєш де, – відповів Геґрід.
Гаррі ще ніколи не був у Лондоні. Хоча Геґрід, здавалося, знав, куди він прямує, та він, мабуть, ніколи не діставався туди звичайним способом. Він застряг у турнікеті метро й голосно обурювався, що сидіння замалі, а поїзди надто повільні.
– Не розумію, як ті маґли дают собі раду без чарів, – нарікав він, видираючись нагору поламаним ескалатором, що вів на галасливу вулицю з крамничками.
Геґрід був такий величезний, що йому легко вдавалося протискатися крізь юрбу, а Гаррі мусив лише не відставати. Вони минали книгарні й музичні крамниці, ресторани й кінотеатри, але ніде й знаку не було, що тут можуть продавати чарівні палички. То була звичайнісінька вулиця з юрмами звичайнісіньких перехожих. Невже десь тут глибоко під землею лежать купи чаклунського золота? Невже справді існують крамниці, де торгують підручниками заклинань і мітлами? А може, це все просто грандіозний жарт, який задумали Дурслі? Якби Гаррі не знав, що в Дурслів абсолютно відсутнє почуття гумору, він так і гадав би, але, хоча все, про що досі розповідав йому Геґрід, видавалося неймовірним, Гаррі чомусь йому вірив.
– Ось тута, – сказав, зупиняючись, Геґрід, – "Дірявий Казан". Популярне місце.
То був маленький і задрипаний шинок. Якби Геґрід не показав його, Гаррі взагалі б нічого не помітив. Люди, кваплячись, не звертали на нього уваги. їхні погляди прилипали до вітрин великої книгарні з одного боку та музичної крамниці – з другого, а "Дірявий Казан" для них ніби не існував. Власне, Гаррі мав таке дивне відчуття, мовби тільки вони з Геґрідомможуть його бачити. Перш ніж він сказав про це Геґрідові, той завів його досередини.
Там, як для популярного місця, було надто темно й убого. Кілька старших жінок сиділи в куточку, цмулячи з келишків херес. Одна з них курила довгу люльку. Чоловічок у циліндрі розмовляв із старим барменом, що був зовсім лисий і скидався на липкий горіх. Коли вони увійшли, розмови вщухли. Геґріда, здається, знали всі – вони вітали й усміхалися йому, а бармен потягнувся за чаркою, запитавши:
– Як завжди, Геґріде?
– Не можу, Томе, я ж у справах Гоґвортсу – відповів Геґрід, ляснувши Гаррі по плечу своєю велетенською рукою, аж той присів.
– О Господи! – вигукнув бармен, позираючи на Гаррі. – Це… Невже це?!.
У "Дірявому Казані" раптом усе завмерло і стихло.
– Боже мій милий! – прошепотів старий бармен. – Гаррі Поттер… Яка честь!
Він вибіг з-за шинквасу, підступив до Гаррі й зі слізьми на очах узяв його за руку.
– Вітаю вас із поверненням, пане Поттере, щиро вітаю!
Гаррі не знав, що й казати. Геть усі дивилися на нього. Стара жінка смоктала люльку, не помічаючи, що та згасла. Геґрід аж сяяв.
Нараз зарипіли стільці, а наступної миті Гаррі вже ручкався з усіма присутніми в "Дірявому Казані".
– Доріс Крокфорд. Пане Поттере, я просто не вірю, що нарешті побачила вас.
– Я так пишаюся, пане Поттере, так пишаюся!
– Завжди мріяла потиснути вам руку… Я така зворушена!
– Я в захваті, пане Поттере, тут слів замало. Моє ім'я Діґл, Дідалус Діґл.
– А я вас уже бачив! – вигукнув Гаррі, а в Дідалуса Діґла від хвилювання аж упав з голови циліндр. – Ви якось мені вклонилися в крамниці.
– Він пам'ятає! – закричав Дідалус Діґл, озираючи всіх довкола. – Ви чули? Він пам'ятає мене!
Гаррі знову і знову тиснув руки, Доріс Крокфорд підійшла вже вдруге.
Підступив дуже нервовий і блідий молодик. Одне око в нього сіпалося.
– Професор Квірел! – відрекомендував його Геґрід. – Гаррі, професор Квірел буде в Гоґвортсі одним із твоїх учителів.
– П-п-поттере, – затинаючись, вимовив професор Квірел і вхопив Гаррі за руку, – немає с-слів, як п-п-приємно з тобою з-з-зустрітися.
–А яких ви навчаєте чарів, професоре Квіреле?
– 3-з-захисту від т-т-темних м-мистецтв, – пробурмотів неохоче професор Квірел, ніби волів і не згадувати про те. – Т-тобі, м-мабуть, це й не п-п-потрібне, П-п-поттере, га? – він нервово реготнув. – Ти, н-напевне, зби-би-раєшся до школи? Я й с-сам хочу п-п-придбати нову к-книжку про в-вампірів. – (Професора, здається, злякала сама думка про тих створінь.)
Проте решта відвідувачів не дали професорові Квірелу одноосібно спілкуватися з Гаррі. Минуло ще з десять хвилин, поки він спекався їх усіх, а Геґрід нарешті перекричав загальний гамір:
– Мусимо си вже рухати. Багато закупів. Ходім, Гаррі.
Доріс Крокфорд востаннє потисла Гаррі руку, і Геґрід вивів його попри шинквас на невеличке, обгороджене муром подвір'я, де не було нічого, окрім сміттєвого бачка та бур'янів.
– Хіба я не казав тобі? – усміхнувся Геґрід до Гаррі. – Я ж казав, що ти знаменитий. Навіть професор Квірел затремтів, побачивши тебе; до речі, він си завше отак трясе.
– Завжди такий нервовий?
– О, так. Бідолаха. Блискучий розум. І всьо було файно, поки він штудіював самі книжки, а відтак він раптом узяв на рік відпустку, щоб набути безпосереднього досвіду… Кажуть, він стрівси у Чорному лісі з вампірами, а тоді мав прикру пригоду з якоюсь відьмою, – і відтоді геть змінивси. Він си боїть учнів, свого предмета… Еге, а де ж моя парасолька?
Вампіри? Відьми? Гаррі запаморочилася голова. Тим часом Геґрід рахував цеглини в мурі над сміттєвим бачком:
– Три вгору, дві впоперек, – бурмотів він. – Ось, відступи-но, Гаррі. – І тричі вдарив у мур кінчиком парасольки.
Цеглина, по якій він стукав, задрижала, тоді прогнулася, посередині з'явився маленький отвір, що ставав дедалі ширшим. Ще мить – і перед ними виник прохід у формі арки, достатньо високий навіть для Геґріда; далі тягнулася брукована вуличка, звиваючись і зникаючи десь удалині.
– Ласкаво просимо на алею Діаґон, – сказав Геґрід і усміхнувся, помітивши, як збентежився Гаррі.
Вони увійшли в арку, а коли Гаррі швиденько озирнувся, то побачив, як арковий прохід миттю зменшився і щез, і там знову постав суцільний мур.
Сонце яскраво виблискувало на цілій горі казанів біля найближчої крамниці. На рекламному плакаті над ними виднів напис: "Казани – Всіх Розмірів – Мідні, Латунні, Олов'яні, Срібні – Самомішалки – Розкладні".
– О, тобі теж потрібний казан, – мовив Геґрід, – але спершу треба взєти гроші.
Гаррі волів би мати ще з восьмеро очей. Ідучи вулицею, він крутив головою, намагаючись побачити все зразу: крамнички, виставлені біля них товари, покупців. Огрядна жіночка похитувала головою біля аптеки, примовляючи: "Сімнадцять серпиків за унцію драконячої печінки!.. Та вони здуріли…"
З темної крамнички під вивіскою "Совиний Торговельний Центр Айлопс – Сичі, Сипухи, Сірі, Бурі й Білі Полярні" долинало низьке приглушене ухкання. Кілька хлопчаків десь такого віку, як Гаррі, вперлися носами у вітрину з мітлами. "Диви! – почув Гаррі чиїсь слова, – "Німбус-2000" – нова й найшвидша". Далі були крамниці з мантіями, магазини, де продавали телескопи й чудернацькі срібні інструменти, яких Гаррі ніколи й не бачив, вітрини, заставлені діжками кажанячої селезінки та вугрячих очей, хиткими стосами книжок із замовляннями, гусячими перами й сувоями пергаменту, пляшечками з зіллям, місячними глобусами…
– "Ґрінґотс", – повідомив Геґрід, коли вони підійшли до білосніжної будівлі, що височіла над усіма крамничками. Біля її блискучих мідних дверей у багряно-золотому мундирі стояв…
– Атож, ґоблін, – тихенько мовив Геґрід, підіймаючись разом з Гаррі до дверей білими кам'яними сходами.
Ґоблін був майже на голову нижчий від Гаррі. Він мав смагляве кмітливе обличчя, гостру борідку і, як помітив Гаррі, довжелезні пальці та ступні.
Коли вони заходили, він уклонився. Тепер вони опинилися перед другими дверима, цього разу срібними, на яких було викарбувано:
– Як я й мовив: тілько божевільний міг би тут наважитися на грабунок, – сказав Геґрід.
Заходь, чужинцю, та – вважай: гріху жадоби не сприяй. Хто візьме незароблене, тому відплатять ґобліни. Бо як шукатимеш у нас багатств, яких ти не припас, тоді, злочинцю, не забудь, що не лише скарби є тут.
Двійко ґоблінів, уклонившись, провели їх через срібні двері, і вони опинилися у просторій мармуровій залі. Близько сотні ґоблінів сиділи на високих стільчиках за довгою стійкою, щось пишучи в товстелезних гросбухах, зважуючи на латунних терезах монети, розглядаючи через лінзи коштовне каміння. Годі було полічити двері, що виходили з зали, і біля кожних дверей теж стояли ґобліни, впускаючи та випускаючи відвідувачів.
Геґрід з Гаррі підійшли до стійки.
– Добрий ранок! – звернувся Геґрід до вільного ґобліна. – Ми прийшли, аби взяти троха грошиків із сейфу містера Гаррі Поттера.
– Сер, а ключ від нього у вас є?
– Десь тут мав бути, – відказав Геґрід і почав вивалювати на стійку все зі своїх кишень, розкидавши по конторській книзі ґобліна цілу пригорщу запліснявілих галет.
Ґоблін гидливо скривився.
Гаррі приглядався, як праворуч інший ґоблін зважував купку рубінів – величезних, немов роз-жарені вуглини.
– Осьдечки він, – гукнув нарешті Геґрід, діставши маленького золотого ключика.