Спохмурнівши, Мелфой кинув Нагадайка назад на стіл.
– Я тільки подивився, – буркнув він і пішов геть разом із Кребом і Ґойлом.
О пів на четверту пополудні Гаррі, Рон та решта ґрифіндорців збігли сходами на подвір'я, де мав початися їхній перший урок польотів. Був ясний прохолодний день, і вони йшли травичкою, яка шелестіла під їхніми ногами, до рівненької галявини навпроти забороненого лісу, дерева якого похитувалися вдалині.
Там уже були слизеринці, а також двадцять мітел, що лежали рядочками на землі. Гаррі чув, як Фред і Джордж Візлі говорили про шкільні мітли, нарікаючи, що декотрі з них вібрують, коли залетіти надто високо, або постійно завертають трохи ліворуч.
Прибула вчителька, мадам Гуч. Вона мала ко-ротке сиве волосся і жовті, наче в яструба, очі.
– Чого ви тут поставали? – гримнула вона. – Розбирайте мітли. Швиденько.
Гаррі глянув на свою мітлу. Вона була стара, й деякі прутики стирчали з неї навсібіч.
– Простягніть праву руку над своєю мітлою, – звеліла мадам Гуч, – і скажіть: "Гоп!"
– ГОП! – заволали всі.
Мітла Гаррі зразу стрибнула йому до рук. Але не всі мітли виявилися такими проворними. Мітла Герміони Ґрейнджер лише перекотилася в траві, а Невілова взагалі не зрушила з місця. Можливо, мітли, як і коні, відчувають, коли їх бояться, подумав Гаррі. Тремтячий голосок Невіла явно свідчив про його небажання відривати ноги від землі.
Тоді мадам Гуч показала, як треба сідати на мітлу, щоб не сповзти з неї, і пройшла вздовж рядів, перевіряючи, чи міцно тримають учні свої мітли. Гаррі й Рон були втішені, коли вона дорікнула Мелфоєві, що той неправильно тримає мітлу.
– А тепер, після мого свистка, щосили відштовхуйтесь від землі, – давала настанови мадам Гуч. – Міцно тримайте мітли, підніміться на метр чи два, а тоді відразу приземляйтеся, нахилившись трохи вперед. Слухайте свисток! Один!.. Два!..
Аж тут Невіл, стривожений і переляканий, що не зуміє злетіти, зненацька, не дочекавшись свистка мадам Гуч, з усієї сили штовхнувся ногами.
– Назад, хлопче! – крикнула вчителька, але Невіл уже полетів угору, немов корок, що вистрелив із пляшки. Ось він піднявся на чотири метри… шість метрів. Гаррі бачив Невілове сполотніле обличчя й нажахані очі, що дивилися, як кудись провалюється земля, бачив, як Невіл роззявив рота, сповз на один бік і…
БАХ! Удар, страхітливий хрускіт, і ось уже Невіл незграбною грудкою лежить обличчям у траві. Його мітла й далі шугала вгору, а згодом стала поволі посуватися в бік забороненого лісу, аж доки зникла з очей.
Мадам Гуч схилилася над Невілом, і її обличчя також поблідло.
– Зламав зап'ясток, – почув Гаррі її бурмотіння. – Давай, хлопче, підводься, все гаразд.
Вона обернулася до решти учнів:
– Щоб ніхто навіть не рухався, доки я не заведу цього хлопця до лікарні! Залиште мітли на місці, якщо не хочете, щоб вас негайно вигнали з Гоґвортсу! Ходімо, любий.
Невіл із заплаканим обличчям, підтримуючи зламану руку, пошкандибав услід за мадам Гуч, яка супроводила його, обійнявши за плечі.
Тілько-но вони відійшли трохи далі, як Мелфой розреготався:
– Кльово йому розквасило пику, га? Засміялася й решта слизеринців.
– Стули пельку, Мелфою! – крикнула Парваті Патіл.
– О, захисниця Лонґботома? – глузливо мовила Пенсі Паркінсон, слизеринська дівчина з бездушним обличчям. – Я й не думала, що тобі, Парваті, подобаються товстенькі заплакані писклявчики.
– Дивіться! – гукнув Мелфой, метнувшись упе-ред і вихопивши щось із трави. – Це та ідіотська штучка, яку баба прислала Лонґботому!
Він підняв руку, і на сонці зблиснув Нагадайко.
– Дай-но сюди, Мелфою, – спокійно проказав Гаррі, і всі зразу замовкли.
Мелфой огидно вишкірився:
– Карочє, я покладу це десь тут, щоб Лонґботом потім підібрав – наприклад, на дереві!
– Дай сюди! – ревнув Гаррі, але Мелфой скочив на мітлу і злетів у повітря. Він не брехав, бо таки справді вмів добре літати. Зависнувши нарівні з найвищим гіллям дуба, Мелфой гукнув:
– Давай, відбери його, Поттере! Гаррі вхопився за мітлу.
– Ні! – закричала Герміона Ґрейнджер. – Мадам Гуч звеліла не рухатись, ми будемо через тебе мати клопіт!
Гаррі не зважав. Кров пульсувала йому в скронях. Він скочив на мітлу, щосили підстрибнув – і зринув у повітря. Вітер куйовдив йому волосся і розвівав його мантію. Гаррі нестямно зрадів, усвідомивши, що може робити те, чого навіть не вчився, – це було легко, це було чудово! Він трішки підняв держак мітли, щоб злетіти вище, і почув верески дівчат і захоплений вигук Рона.
Круто розвернув мітлу, щоб зустрітися віч у віч з Мелфоєм.
Мелфой був ошелешений.
– Віддавай, – крикнув Гаррі, – бо зіб'ю з мітли!
– Невже?! – спробував глузувати Мелфой, проте його обличчя виказувало тривогу.
Неймовірно, але Гаррі якимось чином знав, щоробити. Він нахилився вперед, міцно стиснув мітлу обома руками, й вона понеслася на Мелфоя, мов спис. Мелфой насилу ухилився, а Гаррі ще раз круто розвернувся й зупинив мітлу. Дехто внизу заплескав у долоні.
– Тут, Мелфою, тебе не врятують ні Креб, ні Ґойл! – вигукнув Гаррі.
Мелфой, здається, і сам це розумів.
– Тоді лови, якщо можеш! – крикнув він і підкинув скляну кульку високо вгору, а сам помчав назад до землі.
Мовби на уповільнених кадрах, Гаррі побачив, як куля шугнула вгору, а тоді почала падати. Нахилившись, він спрямував держак донизу і наступної миті пішов у круте піке, доганяючи кульку. у вухах йому свистів вітер, а з землі долинали зойки учнів. Гаррі простяг руку й піймав кулю над самісінькою землею, – саме вчасно, щоб вирівняти мітлу і м'яко впасти на траву, надійно тримаючи Нагадайка.
– ГАРРІ ПОТТЕР!
Серце Гаррі опустилося швидше, ніж він сам. До учнів бігла професорка Макґонеґел. Тремтячи, Гаррі звівся на ноги.
– Скільки років у Гоґвортсі, а я ще ніколи!…– розхвилювавшись, професорка Макґонеґел насилу могла говорити, а її окуляри люто виблискували: – Як ти посмів, ти міг скрутити собі в'язи!
– Пані професорко, він не винен!
– Мовчіть, міс Патіл!
– Але Мелфой…
– Досить, містере Візлі… Поттере, йди за мною!
Покірно плентаючись слідом за професоркою Макґонеґел, яка йшла до замку, Гаррі помітив переможні обличчя Мелфоя, Креба і Ґойла. Він уже знав: тепер його відрахують. Хотів якось виправдатися перед професоркою, але йому немов заціпило. Професорка Макґонеґел простувала, навіть не озираючись, і Гаррі був змушений бігти підтюпцем, Щоб не відстати. Оце й усе. Він не протримався і двох тижнів. Через десять хвилин пакуватиме речі. Що скажуть Дурслі, коли він з'явиться в них на порозі?
Вони піднялися зовнішніми, а тоді внутрішніми мармуровими сходами, а професорка Макґонеґел не озвалася й словом. Відчиняла двері і йшла коридорами, а Гаррі жалюгідно дріботів за нею. Може, вона веде його до Дамблдора. Гаррі згадав Геґріда, якого відрахували, але дозволили йому бути ключником. Гаррі міг би стати його помічником. Йому аж закрутило в шлунку, коли він уявив, як Рон і решта учнів будуть учитися на чарівників, а він тим часом тягатиме за Геґрідом його торбу.
Професорка Макґонеґел зупинилася біля якогось класу. Прочинила двері й зазирнула всередину.
– Перепрошую, професоре Флитвік, можна на хвилинку Вуда?
"Вуда? – здивувася Гаррі. – Що це, лозина, якою його лупцюватимуть?"
Але Вуд виявився кремезним п'ятикласником, що збентежено вийшов із класу Флитвіка.
– Ідіть обидва за мною, – звеліла професорка Макґонеґел, і вони рушили коридором, а Вуд допитливо зиркав на Гаррі.
– Сюди.
Професорка Макґонеґел завела їх до класу, де не було нікого, крім Півза, що ретельно виписував на дошці непристойні слова.
– Геть, Півзе! – гаркнула вона. Півз пожбурив крейду у сміттєвий кошик і, проклинаючи все на світі, вислизнув з кімнати. Професорка Макґонеґел хряснула за ним дверима й повернулася до хлопців.
– Поттере, це – Олівер Вуд. Вуд, я знайшла тобі ловця.
Розгубленість на обличчі Вуда щезла і з'явився захват.
– Пані професорко, ви серйозно?
– Абсолютно, – рішуче мовила Макґонеґел. – Він абсолютно природний. Я такого ще зроду не бачила.Поттере, ти вперше сів на мітлу?
Гаррі мовчки кивнув. Він ще не розумів, що діється, але його, здається, не виженуть, тож тепер він потроху повертався до тями.
– Він пішов у піке з висоти п'ятнадцять метрів і упіймав рукою цю кульку! – сказала Вудові професорка Макґонеґел. – І навіть не подряпався. Чарлі Візлі на таке не спромігся б!
Вуд тепер сяяв так, ніби раптом здійснилися всі його мрії.
– Поттере, ти бачив коли-небудь, як грають у квідич? – схвильовано запитав він.
– Вуд – капітан ґрифіндорської команди, – пояснила професорка Макґонеґел.
– Він просто створений для ловця, – сказав Вуд, оглядаючи Поттера з усіх боків. – Легкий, меткий… Пані професорко, йому треба дати якусь пристойну мітлу, я б сказав "Німбус-2000" або "Клінсвіп-7".
– Я поговорю з професором Дамблдором і спитаю, чи можна зробити виняток із правил для першокласників. Присягаюся небом, нам потрібна краща команда, ніж торік. Так продути Слизерину в останньому матчі, – я потім кілька тижнів не могла глянути у вічі Северусу Снейпу!..
Професорка Макґонеґел суворо подивилася на Гаррі поверх окулярів.
– Сподіваюся, ти будеш наполегливо тренуватися, щоб мені згодом таки не довелося тебе покарати. – А тоді раптом усміхнулася: —Твій батько пишався б тобою. Він і сам чудово грав у квідич.
– Жартуєш!
Була вечеря, і Гаррі щойно розповів Ронові, що сталося відтоді, коли разом з професоркою Макґо-неґел він покинув учнів на галявині. М'ясний пиріжок у Роновій руці завмер на півдорозі до рота.
– Ловцем?– перепитав він. – Але ж першокласники ніколи…Ти, мабуть, будеш наймолодшим гравцем за ціле…
– …століття, – докінчив за нього Гаррі, запи-хаючи до рота пиріжок. Він надзвичайно зголоднів після всіх денних пригод. – Вуд сам мені про це сказав.
Рон був такий вражений, такий приголомшений, що просто завмер, роззявивши рота й дивлячись на Гаррі.
– Наступного тижня почну тренуватися, – повідомив Гаррі. – Тільки нікому не кажи. Вуд хоче зберегти це в таємниці.
До зали увійшли Фред і Джордж Візлі й, помітивши Гаррі, поспішили до нього.
– Це супер! – сказав Джордж стишеним голосом. – Вуд нам розповів. Ми теж у команді – відбивачі.
– Ось побачите: цього року ми таки виграємо кубок із квідичу! – запевнив Фред. – Ми не вигравали відтоді, як пішов Чарлі, але цьогорічна команда буде класна. Ти маєш стати добрим гравцем, Гаррі. Вуд на радощах мало не стрибав, розповідаючи про тебе.
– Все це супер, але нам треба йти. Лі Джордан каже, що знайшов новий секретний вихід зі школи.
– Можу заприсягтися, що це той хід за статуєю Григорія Улесливого, на який ми натрапили ще першого тижня. До зустрічі.
Не встигли відійти Фред і Джордж, як з'явилися не такі любі гості: Медфой у супроводі Креба і Ґойла.
– Що, Поттер, остання вечеря? Коли там поїзд до маґлів?
– Бачу, тут ти зі своїми шмаркачами сміливіший, ніж у повітрі, – незворушно промовив Гаррі.
Креб із Ґойлом, звісно, аж ніяк не були шмаркачами, але за Високим столом сиділо багато вчителів, тож слизеринці могли тільки стискати кулаки і скреготіти зубами.
– Я й сам будь-якої секунди справлюся з тобою, – пригрозив Мелфой. – Карочє, можна й сьогодні. Дуель чарівників. Лише на паличках – ніякого контакту… Що таке?.. Ніколи не чув про дуель чарівників?
– Звичайно, чув, – втрутився раптом Рон. – Я буду його секундантом, а хто твоїм?
Мелфой зміряв очима Креба і Ґойла.
– Креб, – вибрав він. – Опівночі, о'кей? Зустрічаємось у кімнаті трофеїв, її ніколи не замикають.
Коли Мелфой пішов, Гаррі подивився на Рона.
– Що за дуель чарівників? – запитав він. – І що означає бути секундантом?
– Ну, секундант замінює тебе в разі смерті, – недбало відповів Рон, нарешті доїдаючи вже холодний пиріжок. Помітивши, як змінилось обличчя Гаррі, він швиденько додав: – Але, розумієш, помирають тільки під час справжніх дуелей, зі справжніми чарівниками. Ви з Мелфоєм щонайбільше нашлете один на одного іскри. Жоден з вас ще не знає тих чарів, які завдають серйозної шкоди. До того ж я впевнений: він сподівався, що ти відмовишся.
– А що, як я махну паличкою, й нічого не трапиться?
– Тоді викинь її і розтовчи йому носа, – сказав Рон.
– Перепрошую.
Хлопці озирнулися: перед ними стояла Герміона Ґрейнджер.
– Тут можна десь спокійно повечеряти? – обурився Рон.
Зігнорувавши його, Герміона заговорила до Гаррі:
– Я випадково почула вашу розмову з Мелфоєм…
– Боюсь, не випадково, – пробурмотів Рон.
– …Ви не повинні блукати школою вночі. Подумайте про ті очки, які втратить Ґрифіндор, коли вас упіймають, а саме так воно й станеться. З вашого боку це дуже егоїстично.
– Не пхай свого носа до чужого проса! – відрубав Гаррі.
– Чао! – докинув Рон.
Хай там як, але день завершувався не найкраще, думав Гаррі, лежачи з розплющеними очима і прислухаючись, як засинають Дін та Шеймус (Невіл ще не повернувся з лікарні). Рон цілісінький вечір давав йому різні поради, наприклад: "Якщо він спробує прокльони, постарайся ухилитися, бо я не знаю, як їх блокувати". Ймовірність, що їх упіймає Філч або Місіс Норіс, була досить велика, і Гаррі відчував, що спокушає долю, вже вдруге порушуючи сьогодні шкільні правила. Але в пітьмі перед Гаррі постійно бовваніло вишкірене обличчя Мелфоя, тож сьогодні була добра нагода розквитатися з ним віч-на-віч. Її не можна було втрачати.
– Пів на дванадцяту, – прошепотів нарешті Рон. – Час іти.
Хлопці накинули халати, дістали свої чарівні палички й навшпиньки пройшли через кімнату, а тоді пробралися вниз гвинтовими сходами й дісталися ґрифіндорської вітальні. В каміні ще дотлівали жаринки, перетворивши всі крісла на чорні горбаті тіні. Вони вже майже дійшли до отвору за портретом, коли з найближчого до них крісла почувся голос:
– Гаррі, я не вірю, що ти підеш на таке. Замерехтів ліхтарик. У кріслі в рожевому халатику сиділа насуплена Герміона Ґрейнджер.
– Ти! – люто засичав Рон. – Ану в ліжко!
– Краще б я розповіла твоєму братові, – огризнулася Герміона. – Персі – староста, він би швиденько це припинив.
Гаррі не міг повірити, що можна бути таким надокучливим.
– Ходімо, – сказав він Ронові. Штовхнув портрет Гладкої Пані й поліз у отвір.
Герміона і в гадці не мала так легко здаватися, тож полізла в отвір слідом за Роном, шиплячи, немов сердита гуска.
– Невже ви зовсім не дбаєте про Ґрифіндор, а думаєте тільки про себе? Я не хочу, щоб Слизерин виграв кубок гуртожитків, а через вас ми втратимо всі очки, які я заробила в професорки Макґонеґел, розповівши про перехідні замовляння.
– Іди геть!
– Гаразд, але я попередила вас! Ви ще згадаєте мої слова завтра в поїзді! Ви такі…
Але хлопцям так і не довелося почути, які вони, бо Герміона повернулася до портрета Гладкої Пані, щоб лізти назад, і побачила перед собою порожню раму. Гладка Пані пішла кудись із нічним візитом, тож Герміона не могла тепер повернутися до спальні.
– І що я маю робити? – розпачливо запитала вона.
– Роби, що хочеш, – відповів Рон. – Нам треба йти, ми запізнюємось.
Не встигли вони дійти до кінця коридору як Герміона їх наздогнала.
– Я піду з вами, – заявила вона.
– Ні, не підеш.
– Невже, по-вашому, я стоятиму тут, поки мене піймає Філч? А якщо він побачить нас утрьох, я скажу, що хотіла зупинити вас, і ви підтвердите, що це правда.
– Ото нахаба! – не стримався Рон.
– Ану, тихо! – урвав їх Гаррі. – Я щось чую. Чулося якесь сопіння.
– Місіс Норіс? – сполошився Рон, мружачись у темряві.
Але замість кицьки діти побачили Невіла. Скрутившись калачиком, він міцно спав на підлозі, але здригнувся й прокинувся, почувши їхню ходу.
– Добре, що ви мене знайшли! Я тут уже кілька годин. Не міг пригадати новий пароль, щоб дістатися до ліжка.
– Невіле, тихіше! Пароль – "Свиняче рило", але це тобі не допоможе, бо Гладка Пані кудись пішла.
– Як твоя рука? – запитав Гаррі.
– Чудово! – показав їм зап'ясток Невіл. – Мадам Помфрі вправила за секунду.
– Добре. Слухай, нам треба йти, побачимося потім…
– Не кидайте мене! – підвівся Невіл. – Я не хочу тут бути сам, повз мене вже двічі пролітав Кривавий Барон.
Рон подивився на годинник, а тоді люто зиркнув на Герміону і Невіла:
– Якщо через вас нас упіймають, я тоді точно вивчу Квірелове прокляття привидів і нашлю його на вас.
Герміона вже відкрила рота, можливо, щоб підказати Ронові, як посилати цей прокльон, але Гаррі засичав на неї й кивком голови звелів усім іти далі.
Вони скрадалися уздовж коридорів, освітлених смугами місячного сяйва, що лилося у високі вікна. На кожному розі Гаррі боявся натрапити на Філча або Місіс Норіс, але їм щастило. Піднявшись сходами на четвертий поверх, діти навшпиньки пройшли до кімнати з трофеями.
Мелфоя й Креба ще не було. Кришталеві вітрини з трофеями виблискували під місячним промінням. Кубки, щити, тарелі і статуетки вигравали в пітьмі сріблом і золотом. Діти пробиралися попід стінами, поглядаючи на двері в обох кінцях кімнати. Гаррі витяг свою паличку про випадок, якщо Мелфой вискочить зненацька й почне без попередження. Повільно спливали хвилини.
– Запізнюється… може, злякався? – прошепотів Рон.
Тут вони аж підскочили, бо в сусідній кімнаті щось зашуміло. Гаррі тільки-но підніс угору паличку, як до них долинув чийсь голос, але то був не Мелфой.
– Обнюхай усе, кицюню, вони могли в кутку десь причаїтися.
То Філч звертався до Місіс Норіс. Похолонувши від жаху, Гаррі нестямно замахав рукою, показуючи, щоб вони швиденько йшли за ним. Усі мовчки задріботіли до дверей, тікаючи від Філча. Щойно Невілова мантія зникла за рогом, як Філч крізь другі двері увійшов до кімнати з трофеями.
– Вони десь тут, – почули вони його буркіт, – мабуть, ховаються.
– Сюди! – беззвучно підказав Гаррі, й нажахані діти поповзли вздовж довжелезної галереї, де стояли лицарські обладунки. Було чути, як наближається Філч. Раптом Невіл вискнув з переляку й побіг, потім спіткнувся, схопив Рона за поперек, і вони обидва попадали на постать воїна в обладунку.
Брязкіт і гуркіт були такі, що могли розбудити увесь замок.
– ТІКАЙМО! – крикнув Гаррі, й усі четверо помчали галереєю, не озираючись, чи біжить позаду Філч. Вони завернули за ріг і помчали одним, а тоді другим коридором, хоча Гаррі навіть не уявляв, де вони й куди прямують. Проскочили крізь якийсь гобелен і опинилися в потаємному переході, пробігли його й побачили, що стоять біля класу заклинань, який був доволі далеко від кімнати з трофеями.
– Здається, він загубив нас, – насилу переводячи дух, мовив Гаррі. Притулився до холодної стіни й витер спітніле чоло. Невіл аж перегнувся навпіл, важко відсапуючись і хриплячи.
– Я ж… казала… вам, – захекано промовила Герміона, хапаючись за горло. – Я ж… казала… вам.
– Треба вертати до ґрифіндорської вежі, – прошепотів Рон, – і то якомога швидше.
– Мелфой тебе надурив, – сказала Герміона. – Ти зрозумів нарешті? Він і не збирався з тобою зустрічатися, а Філч знав, що хтось прийде до кімнати трофеїв: мабуть, йому підказав сам Мелфой. Гаррі подумав, що вона, певне, має рацію, але не хотів у цьому признаватися.
– Ходім.
Але піти було не так просто. Не ступили вони й десяти кроків, як клацнула клямка і з класу щось вилетіло просто на них.
То був Півз. Помітивши дітей, він утішено закректав.
– Півзе, будь ласка, цить! Нас усіх виженуть!
– Гуляєте опівночі, малючки-першачки? – захихотів Півз. – Фу-фу-фу! Якщо ви такі нечемні, то вас упіймають, так-таки-так!
– Півзе, благаємо, не виказуй нас!
– Мушу розповісти Філчеві, мушу! – прикидався святенником Півз, хоч його очі зловісно виблискували. – Знаєте, це для вашого ж добра!
– Забирайся геть! – у Рона урвався терпець і він щосили турнув Півза, але це була величезна помилка.
– УЧНІ, ЯКІ НЕ СПЛЯТЬ! – заверещав Півз, – БІЛЯ КЛАСУ ЗАКЛИНАНЬ Є УЧНІ, ЯКІ НЕ СПЛЯТЬ!
Прослизнувши під Півзом, діти щодуху помчали в кінець коридору, де наскочили на двері – і то замкнені.
– Гаплик! – заскімлив Рон, поки вони безпорадно напирали на двері. – Ми попалися! Нам кінець!
Уже чулися кроки: Філч щодуху біг туди, де волав Півз.
– Та відступіться ж! – скрикнула Герміона, вихопила в Гаррі паличку, постукала нею по замку й прошепотіла: "Алогомора!"
Замок клацнув і двері відчинилися; діти, штовхаючись, проскочили крізь двері, притьмом зачинили їх за собою й зачаїлися.
– Півзе, куди вони побігли? – допитувався Філч. – Ану зізнавайся!
– Скажи "будь ласка".
– Не мороч мені голову! Півзе, де вони?
– Я не скажу НІЧОГО, доки не скажеш "будь ласка"! – протягнув Півз своїм занудним співучим голосом.
– Ну… будь ласка!
– НІЧОГО! Га-га-га! Я ж казав, що не скажу "нічого", як не скажеш "будь ласка"! Га-га-га! – Діти почули, як Півз зі свистом помчав геть, а Філч лаявся як навіжений.
– Він гадає, що двері замкнені, – прошепотів Гаррі. – Думаю, ми врятовані… Відчепися, Невіле! – Якийсь час Невіл настирливо смикав його за рукав халата. – Що там?
Гаррі повернувся – й відразу побачив, щотам. Спершу Гаррі здалося, ніби йому сниться страшний сон, бо після всього, що трапилося з ними, це було вже занадто.
Вони були не в кімнаті, як гадав Гаррі, а в коридорі, – забороненому коридорі на четвертому поверсі! І аж тепер вони зрозуміли, чому туди не дозволяли ходити.
Просто перед собою вони побачили очі величезного собацюри, що заповнював увесь простір між підлогою і стелею. Пес мав три голови, три пари нестямно вирячених очей, три носи, що посіпувалися, обнюхуючи дітей, і три заслинені пащеки. Слина звисала з жовтуватих ікол, немов слизькі мотузки. Пес стояв непорушно, втупившись у них усіма шістьма очима, і Гаррі збагнув, що вони ще й досі живі тільки тому, що їхня несподівана з'ява заскочила пса зненацька. Проте пес швидко приходив до тями – про це свідчило його страхітливе гарчання.
Гаррі намацав клямку дверей: якщо вже вибирати між Філчем і смертю, то краще Філч.
Діти сахнулися й вискочили в двері. Гаррі ще встиг грюкнути ними, щоб клацнув замок, і вони не побігли, а полетіли коридором. Філч, мабуть, шукав їх десь-інде, бо вони ніде його не бачили, але навряд чи й думали про це, адже прагнули тільки одного – якнайдалі втекти від того страховиська. Вони не зупинялися, аж доки добігли до портрета Гладкої Пані на восьмому поверсі.
– Де це вас носило? – запитала Пані, дивлячись на їхні халати і спітнілі, розпашілі обличчя.
– Не має значення!.. Свиняче рило, свиняче рило! – захекано вимовив Гаррі, й портрет відхилився. Діти пролізли до вітальні й попадали знесилено у крісла.
Минуло чимало часу, перш ніж до них знову повернулася мова. А Невіл, здавалося, взагалі вже ніколи не заговорить.
– Що вони собі думають, тримаючи його в школі під замком? – озвався нарешті Рон. – Адже кому-кому, а цій собацюрі потрібні прогулянки!
До Герміони знову повернулося не тільки рівне дихання, а й нестерпна вдача:
– Ви що, не бачили нічого? Навіщо тоді вам очі? Хіба ви не помітили, на чому він стояв?
– На підлозі? – припустив Гаррі. – Я не дивився на його лапи, мене більше хвилювали його голови.
– Ні, нена підлозі. Під його ногами був якийсь люк. Він явно щось стереже.
Герміона підвелася і пильно на них подивилася.
– Сподіваюся, ви задоволені собою. Ми всі могли загинути або ще гірше – нас вигнали б зі школи. А тепер, якщо не заперечуєте, я пішла спати.
Роззявивши рота, Рон дивився їй услід.
– Не заперечуємо, – сказав він. – Можна подумати, ніби ми тягнули її за собою, правда?
Але, влягаючись у ліжко, Гаррі не міг забути слів Герміони. Той пес щось стереже… А що казав Геґрід? "Ґрінґотс" – найбезпечніше місце у світі для зберігання всього, що треба заховати, – за винятком хіба Гоґвортсу.
Здається, Гаррі зрозумів, де самележить маленький неохайний пакунок із сейфу сімсот тринадцять.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
– Я тільки подивився, – буркнув він і пішов геть разом із Кребом і Ґойлом.
О пів на четверту пополудні Гаррі, Рон та решта ґрифіндорців збігли сходами на подвір'я, де мав початися їхній перший урок польотів. Був ясний прохолодний день, і вони йшли травичкою, яка шелестіла під їхніми ногами, до рівненької галявини навпроти забороненого лісу, дерева якого похитувалися вдалині.
Там уже були слизеринці, а також двадцять мітел, що лежали рядочками на землі. Гаррі чув, як Фред і Джордж Візлі говорили про шкільні мітли, нарікаючи, що декотрі з них вібрують, коли залетіти надто високо, або постійно завертають трохи ліворуч.
Прибула вчителька, мадам Гуч. Вона мала ко-ротке сиве волосся і жовті, наче в яструба, очі.
– Чого ви тут поставали? – гримнула вона. – Розбирайте мітли. Швиденько.
Гаррі глянув на свою мітлу. Вона була стара, й деякі прутики стирчали з неї навсібіч.
– Простягніть праву руку над своєю мітлою, – звеліла мадам Гуч, – і скажіть: "Гоп!"
– ГОП! – заволали всі.
Мітла Гаррі зразу стрибнула йому до рук. Але не всі мітли виявилися такими проворними. Мітла Герміони Ґрейнджер лише перекотилася в траві, а Невілова взагалі не зрушила з місця. Можливо, мітли, як і коні, відчувають, коли їх бояться, подумав Гаррі. Тремтячий голосок Невіла явно свідчив про його небажання відривати ноги від землі.
Тоді мадам Гуч показала, як треба сідати на мітлу, щоб не сповзти з неї, і пройшла вздовж рядів, перевіряючи, чи міцно тримають учні свої мітли. Гаррі й Рон були втішені, коли вона дорікнула Мелфоєві, що той неправильно тримає мітлу.
– А тепер, після мого свистка, щосили відштовхуйтесь від землі, – давала настанови мадам Гуч. – Міцно тримайте мітли, підніміться на метр чи два, а тоді відразу приземляйтеся, нахилившись трохи вперед. Слухайте свисток! Один!.. Два!..
Аж тут Невіл, стривожений і переляканий, що не зуміє злетіти, зненацька, не дочекавшись свистка мадам Гуч, з усієї сили штовхнувся ногами.
– Назад, хлопче! – крикнула вчителька, але Невіл уже полетів угору, немов корок, що вистрелив із пляшки. Ось він піднявся на чотири метри… шість метрів. Гаррі бачив Невілове сполотніле обличчя й нажахані очі, що дивилися, як кудись провалюється земля, бачив, як Невіл роззявив рота, сповз на один бік і…
БАХ! Удар, страхітливий хрускіт, і ось уже Невіл незграбною грудкою лежить обличчям у траві. Його мітла й далі шугала вгору, а згодом стала поволі посуватися в бік забороненого лісу, аж доки зникла з очей.
Мадам Гуч схилилася над Невілом, і її обличчя також поблідло.
– Зламав зап'ясток, – почув Гаррі її бурмотіння. – Давай, хлопче, підводься, все гаразд.
Вона обернулася до решти учнів:
– Щоб ніхто навіть не рухався, доки я не заведу цього хлопця до лікарні! Залиште мітли на місці, якщо не хочете, щоб вас негайно вигнали з Гоґвортсу! Ходімо, любий.
Невіл із заплаканим обличчям, підтримуючи зламану руку, пошкандибав услід за мадам Гуч, яка супроводила його, обійнявши за плечі.
Тілько-но вони відійшли трохи далі, як Мелфой розреготався:
– Кльово йому розквасило пику, га? Засміялася й решта слизеринців.
– Стули пельку, Мелфою! – крикнула Парваті Патіл.
– О, захисниця Лонґботома? – глузливо мовила Пенсі Паркінсон, слизеринська дівчина з бездушним обличчям. – Я й не думала, що тобі, Парваті, подобаються товстенькі заплакані писклявчики.
– Дивіться! – гукнув Мелфой, метнувшись упе-ред і вихопивши щось із трави. – Це та ідіотська штучка, яку баба прислала Лонґботому!
Він підняв руку, і на сонці зблиснув Нагадайко.
– Дай-но сюди, Мелфою, – спокійно проказав Гаррі, і всі зразу замовкли.
Мелфой огидно вишкірився:
– Карочє, я покладу це десь тут, щоб Лонґботом потім підібрав – наприклад, на дереві!
– Дай сюди! – ревнув Гаррі, але Мелфой скочив на мітлу і злетів у повітря. Він не брехав, бо таки справді вмів добре літати. Зависнувши нарівні з найвищим гіллям дуба, Мелфой гукнув:
– Давай, відбери його, Поттере! Гаррі вхопився за мітлу.
– Ні! – закричала Герміона Ґрейнджер. – Мадам Гуч звеліла не рухатись, ми будемо через тебе мати клопіт!
Гаррі не зважав. Кров пульсувала йому в скронях. Він скочив на мітлу, щосили підстрибнув – і зринув у повітря. Вітер куйовдив йому волосся і розвівав його мантію. Гаррі нестямно зрадів, усвідомивши, що може робити те, чого навіть не вчився, – це було легко, це було чудово! Він трішки підняв держак мітли, щоб злетіти вище, і почув верески дівчат і захоплений вигук Рона.
Круто розвернув мітлу, щоб зустрітися віч у віч з Мелфоєм.
Мелфой був ошелешений.
– Віддавай, – крикнув Гаррі, – бо зіб'ю з мітли!
– Невже?! – спробував глузувати Мелфой, проте його обличчя виказувало тривогу.
Неймовірно, але Гаррі якимось чином знав, щоробити. Він нахилився вперед, міцно стиснув мітлу обома руками, й вона понеслася на Мелфоя, мов спис. Мелфой насилу ухилився, а Гаррі ще раз круто розвернувся й зупинив мітлу. Дехто внизу заплескав у долоні.
– Тут, Мелфою, тебе не врятують ні Креб, ні Ґойл! – вигукнув Гаррі.
Мелфой, здається, і сам це розумів.
– Тоді лови, якщо можеш! – крикнув він і підкинув скляну кульку високо вгору, а сам помчав назад до землі.
Мовби на уповільнених кадрах, Гаррі побачив, як куля шугнула вгору, а тоді почала падати. Нахилившись, він спрямував держак донизу і наступної миті пішов у круте піке, доганяючи кульку. у вухах йому свистів вітер, а з землі долинали зойки учнів. Гаррі простяг руку й піймав кулю над самісінькою землею, – саме вчасно, щоб вирівняти мітлу і м'яко впасти на траву, надійно тримаючи Нагадайка.
– ГАРРІ ПОТТЕР!
Серце Гаррі опустилося швидше, ніж він сам. До учнів бігла професорка Макґонеґел. Тремтячи, Гаррі звівся на ноги.
– Скільки років у Гоґвортсі, а я ще ніколи!…– розхвилювавшись, професорка Макґонеґел насилу могла говорити, а її окуляри люто виблискували: – Як ти посмів, ти міг скрутити собі в'язи!
– Пані професорко, він не винен!
– Мовчіть, міс Патіл!
– Але Мелфой…
– Досить, містере Візлі… Поттере, йди за мною!
Покірно плентаючись слідом за професоркою Макґонеґел, яка йшла до замку, Гаррі помітив переможні обличчя Мелфоя, Креба і Ґойла. Він уже знав: тепер його відрахують. Хотів якось виправдатися перед професоркою, але йому немов заціпило. Професорка Макґонеґел простувала, навіть не озираючись, і Гаррі був змушений бігти підтюпцем, Щоб не відстати. Оце й усе. Він не протримався і двох тижнів. Через десять хвилин пакуватиме речі. Що скажуть Дурслі, коли він з'явиться в них на порозі?
Вони піднялися зовнішніми, а тоді внутрішніми мармуровими сходами, а професорка Макґонеґел не озвалася й словом. Відчиняла двері і йшла коридорами, а Гаррі жалюгідно дріботів за нею. Може, вона веде його до Дамблдора. Гаррі згадав Геґріда, якого відрахували, але дозволили йому бути ключником. Гаррі міг би стати його помічником. Йому аж закрутило в шлунку, коли він уявив, як Рон і решта учнів будуть учитися на чарівників, а він тим часом тягатиме за Геґрідом його торбу.
Професорка Макґонеґел зупинилася біля якогось класу. Прочинила двері й зазирнула всередину.
– Перепрошую, професоре Флитвік, можна на хвилинку Вуда?
"Вуда? – здивувася Гаррі. – Що це, лозина, якою його лупцюватимуть?"
Але Вуд виявився кремезним п'ятикласником, що збентежено вийшов із класу Флитвіка.
– Ідіть обидва за мною, – звеліла професорка Макґонеґел, і вони рушили коридором, а Вуд допитливо зиркав на Гаррі.
– Сюди.
Професорка Макґонеґел завела їх до класу, де не було нікого, крім Півза, що ретельно виписував на дошці непристойні слова.
– Геть, Півзе! – гаркнула вона. Півз пожбурив крейду у сміттєвий кошик і, проклинаючи все на світі, вислизнув з кімнати. Професорка Макґонеґел хряснула за ним дверима й повернулася до хлопців.
– Поттере, це – Олівер Вуд. Вуд, я знайшла тобі ловця.
Розгубленість на обличчі Вуда щезла і з'явився захват.
– Пані професорко, ви серйозно?
– Абсолютно, – рішуче мовила Макґонеґел. – Він абсолютно природний. Я такого ще зроду не бачила.Поттере, ти вперше сів на мітлу?
Гаррі мовчки кивнув. Він ще не розумів, що діється, але його, здається, не виженуть, тож тепер він потроху повертався до тями.
– Він пішов у піке з висоти п'ятнадцять метрів і упіймав рукою цю кульку! – сказала Вудові професорка Макґонеґел. – І навіть не подряпався. Чарлі Візлі на таке не спромігся б!
Вуд тепер сяяв так, ніби раптом здійснилися всі його мрії.
– Поттере, ти бачив коли-небудь, як грають у квідич? – схвильовано запитав він.
– Вуд – капітан ґрифіндорської команди, – пояснила професорка Макґонеґел.
– Він просто створений для ловця, – сказав Вуд, оглядаючи Поттера з усіх боків. – Легкий, меткий… Пані професорко, йому треба дати якусь пристойну мітлу, я б сказав "Німбус-2000" або "Клінсвіп-7".
– Я поговорю з професором Дамблдором і спитаю, чи можна зробити виняток із правил для першокласників. Присягаюся небом, нам потрібна краща команда, ніж торік. Так продути Слизерину в останньому матчі, – я потім кілька тижнів не могла глянути у вічі Северусу Снейпу!..
Професорка Макґонеґел суворо подивилася на Гаррі поверх окулярів.
– Сподіваюся, ти будеш наполегливо тренуватися, щоб мені згодом таки не довелося тебе покарати. – А тоді раптом усміхнулася: —Твій батько пишався б тобою. Він і сам чудово грав у квідич.
– Жартуєш!
Була вечеря, і Гаррі щойно розповів Ронові, що сталося відтоді, коли разом з професоркою Макґо-неґел він покинув учнів на галявині. М'ясний пиріжок у Роновій руці завмер на півдорозі до рота.
– Ловцем?– перепитав він. – Але ж першокласники ніколи…Ти, мабуть, будеш наймолодшим гравцем за ціле…
– …століття, – докінчив за нього Гаррі, запи-хаючи до рота пиріжок. Він надзвичайно зголоднів після всіх денних пригод. – Вуд сам мені про це сказав.
Рон був такий вражений, такий приголомшений, що просто завмер, роззявивши рота й дивлячись на Гаррі.
– Наступного тижня почну тренуватися, – повідомив Гаррі. – Тільки нікому не кажи. Вуд хоче зберегти це в таємниці.
До зали увійшли Фред і Джордж Візлі й, помітивши Гаррі, поспішили до нього.
– Це супер! – сказав Джордж стишеним голосом. – Вуд нам розповів. Ми теж у команді – відбивачі.
– Ось побачите: цього року ми таки виграємо кубок із квідичу! – запевнив Фред. – Ми не вигравали відтоді, як пішов Чарлі, але цьогорічна команда буде класна. Ти маєш стати добрим гравцем, Гаррі. Вуд на радощах мало не стрибав, розповідаючи про тебе.
– Все це супер, але нам треба йти. Лі Джордан каже, що знайшов новий секретний вихід зі школи.
– Можу заприсягтися, що це той хід за статуєю Григорія Улесливого, на який ми натрапили ще першого тижня. До зустрічі.
Не встигли відійти Фред і Джордж, як з'явилися не такі любі гості: Медфой у супроводі Креба і Ґойла.
– Що, Поттер, остання вечеря? Коли там поїзд до маґлів?
– Бачу, тут ти зі своїми шмаркачами сміливіший, ніж у повітрі, – незворушно промовив Гаррі.
Креб із Ґойлом, звісно, аж ніяк не були шмаркачами, але за Високим столом сиділо багато вчителів, тож слизеринці могли тільки стискати кулаки і скреготіти зубами.
– Я й сам будь-якої секунди справлюся з тобою, – пригрозив Мелфой. – Карочє, можна й сьогодні. Дуель чарівників. Лише на паличках – ніякого контакту… Що таке?.. Ніколи не чув про дуель чарівників?
– Звичайно, чув, – втрутився раптом Рон. – Я буду його секундантом, а хто твоїм?
Мелфой зміряв очима Креба і Ґойла.
– Креб, – вибрав він. – Опівночі, о'кей? Зустрічаємось у кімнаті трофеїв, її ніколи не замикають.
Коли Мелфой пішов, Гаррі подивився на Рона.
– Що за дуель чарівників? – запитав він. – І що означає бути секундантом?
– Ну, секундант замінює тебе в разі смерті, – недбало відповів Рон, нарешті доїдаючи вже холодний пиріжок. Помітивши, як змінилось обличчя Гаррі, він швиденько додав: – Але, розумієш, помирають тільки під час справжніх дуелей, зі справжніми чарівниками. Ви з Мелфоєм щонайбільше нашлете один на одного іскри. Жоден з вас ще не знає тих чарів, які завдають серйозної шкоди. До того ж я впевнений: він сподівався, що ти відмовишся.
– А що, як я махну паличкою, й нічого не трапиться?
– Тоді викинь її і розтовчи йому носа, – сказав Рон.
– Перепрошую.
Хлопці озирнулися: перед ними стояла Герміона Ґрейнджер.
– Тут можна десь спокійно повечеряти? – обурився Рон.
Зігнорувавши його, Герміона заговорила до Гаррі:
– Я випадково почула вашу розмову з Мелфоєм…
– Боюсь, не випадково, – пробурмотів Рон.
– …Ви не повинні блукати школою вночі. Подумайте про ті очки, які втратить Ґрифіндор, коли вас упіймають, а саме так воно й станеться. З вашого боку це дуже егоїстично.
– Не пхай свого носа до чужого проса! – відрубав Гаррі.
– Чао! – докинув Рон.
Хай там як, але день завершувався не найкраще, думав Гаррі, лежачи з розплющеними очима і прислухаючись, як засинають Дін та Шеймус (Невіл ще не повернувся з лікарні). Рон цілісінький вечір давав йому різні поради, наприклад: "Якщо він спробує прокльони, постарайся ухилитися, бо я не знаю, як їх блокувати". Ймовірність, що їх упіймає Філч або Місіс Норіс, була досить велика, і Гаррі відчував, що спокушає долю, вже вдруге порушуючи сьогодні шкільні правила. Але в пітьмі перед Гаррі постійно бовваніло вишкірене обличчя Мелфоя, тож сьогодні була добра нагода розквитатися з ним віч-на-віч. Її не можна було втрачати.
– Пів на дванадцяту, – прошепотів нарешті Рон. – Час іти.
Хлопці накинули халати, дістали свої чарівні палички й навшпиньки пройшли через кімнату, а тоді пробралися вниз гвинтовими сходами й дісталися ґрифіндорської вітальні. В каміні ще дотлівали жаринки, перетворивши всі крісла на чорні горбаті тіні. Вони вже майже дійшли до отвору за портретом, коли з найближчого до них крісла почувся голос:
– Гаррі, я не вірю, що ти підеш на таке. Замерехтів ліхтарик. У кріслі в рожевому халатику сиділа насуплена Герміона Ґрейнджер.
– Ти! – люто засичав Рон. – Ану в ліжко!
– Краще б я розповіла твоєму братові, – огризнулася Герміона. – Персі – староста, він би швиденько це припинив.
Гаррі не міг повірити, що можна бути таким надокучливим.
– Ходімо, – сказав він Ронові. Штовхнув портрет Гладкої Пані й поліз у отвір.
Герміона і в гадці не мала так легко здаватися, тож полізла в отвір слідом за Роном, шиплячи, немов сердита гуска.
– Невже ви зовсім не дбаєте про Ґрифіндор, а думаєте тільки про себе? Я не хочу, щоб Слизерин виграв кубок гуртожитків, а через вас ми втратимо всі очки, які я заробила в професорки Макґонеґел, розповівши про перехідні замовляння.
– Іди геть!
– Гаразд, але я попередила вас! Ви ще згадаєте мої слова завтра в поїзді! Ви такі…
Але хлопцям так і не довелося почути, які вони, бо Герміона повернулася до портрета Гладкої Пані, щоб лізти назад, і побачила перед собою порожню раму. Гладка Пані пішла кудись із нічним візитом, тож Герміона не могла тепер повернутися до спальні.
– І що я маю робити? – розпачливо запитала вона.
– Роби, що хочеш, – відповів Рон. – Нам треба йти, ми запізнюємось.
Не встигли вони дійти до кінця коридору як Герміона їх наздогнала.
– Я піду з вами, – заявила вона.
– Ні, не підеш.
– Невже, по-вашому, я стоятиму тут, поки мене піймає Філч? А якщо він побачить нас утрьох, я скажу, що хотіла зупинити вас, і ви підтвердите, що це правда.
– Ото нахаба! – не стримався Рон.
– Ану, тихо! – урвав їх Гаррі. – Я щось чую. Чулося якесь сопіння.
– Місіс Норіс? – сполошився Рон, мружачись у темряві.
Але замість кицьки діти побачили Невіла. Скрутившись калачиком, він міцно спав на підлозі, але здригнувся й прокинувся, почувши їхню ходу.
– Добре, що ви мене знайшли! Я тут уже кілька годин. Не міг пригадати новий пароль, щоб дістатися до ліжка.
– Невіле, тихіше! Пароль – "Свиняче рило", але це тобі не допоможе, бо Гладка Пані кудись пішла.
– Як твоя рука? – запитав Гаррі.
– Чудово! – показав їм зап'ясток Невіл. – Мадам Помфрі вправила за секунду.
– Добре. Слухай, нам треба йти, побачимося потім…
– Не кидайте мене! – підвівся Невіл. – Я не хочу тут бути сам, повз мене вже двічі пролітав Кривавий Барон.
Рон подивився на годинник, а тоді люто зиркнув на Герміону і Невіла:
– Якщо через вас нас упіймають, я тоді точно вивчу Квірелове прокляття привидів і нашлю його на вас.
Герміона вже відкрила рота, можливо, щоб підказати Ронові, як посилати цей прокльон, але Гаррі засичав на неї й кивком голови звелів усім іти далі.
Вони скрадалися уздовж коридорів, освітлених смугами місячного сяйва, що лилося у високі вікна. На кожному розі Гаррі боявся натрапити на Філча або Місіс Норіс, але їм щастило. Піднявшись сходами на четвертий поверх, діти навшпиньки пройшли до кімнати з трофеями.
Мелфоя й Креба ще не було. Кришталеві вітрини з трофеями виблискували під місячним промінням. Кубки, щити, тарелі і статуетки вигравали в пітьмі сріблом і золотом. Діти пробиралися попід стінами, поглядаючи на двері в обох кінцях кімнати. Гаррі витяг свою паличку про випадок, якщо Мелфой вискочить зненацька й почне без попередження. Повільно спливали хвилини.
– Запізнюється… може, злякався? – прошепотів Рон.
Тут вони аж підскочили, бо в сусідній кімнаті щось зашуміло. Гаррі тільки-но підніс угору паличку, як до них долинув чийсь голос, але то був не Мелфой.
– Обнюхай усе, кицюню, вони могли в кутку десь причаїтися.
То Філч звертався до Місіс Норіс. Похолонувши від жаху, Гаррі нестямно замахав рукою, показуючи, щоб вони швиденько йшли за ним. Усі мовчки задріботіли до дверей, тікаючи від Філча. Щойно Невілова мантія зникла за рогом, як Філч крізь другі двері увійшов до кімнати з трофеями.
– Вони десь тут, – почули вони його буркіт, – мабуть, ховаються.
– Сюди! – беззвучно підказав Гаррі, й нажахані діти поповзли вздовж довжелезної галереї, де стояли лицарські обладунки. Було чути, як наближається Філч. Раптом Невіл вискнув з переляку й побіг, потім спіткнувся, схопив Рона за поперек, і вони обидва попадали на постать воїна в обладунку.
Брязкіт і гуркіт були такі, що могли розбудити увесь замок.
– ТІКАЙМО! – крикнув Гаррі, й усі четверо помчали галереєю, не озираючись, чи біжить позаду Філч. Вони завернули за ріг і помчали одним, а тоді другим коридором, хоча Гаррі навіть не уявляв, де вони й куди прямують. Проскочили крізь якийсь гобелен і опинилися в потаємному переході, пробігли його й побачили, що стоять біля класу заклинань, який був доволі далеко від кімнати з трофеями.
– Здається, він загубив нас, – насилу переводячи дух, мовив Гаррі. Притулився до холодної стіни й витер спітніле чоло. Невіл аж перегнувся навпіл, важко відсапуючись і хриплячи.
– Я ж… казала… вам, – захекано промовила Герміона, хапаючись за горло. – Я ж… казала… вам.
– Треба вертати до ґрифіндорської вежі, – прошепотів Рон, – і то якомога швидше.
– Мелфой тебе надурив, – сказала Герміона. – Ти зрозумів нарешті? Він і не збирався з тобою зустрічатися, а Філч знав, що хтось прийде до кімнати трофеїв: мабуть, йому підказав сам Мелфой. Гаррі подумав, що вона, певне, має рацію, але не хотів у цьому признаватися.
– Ходім.
Але піти було не так просто. Не ступили вони й десяти кроків, як клацнула клямка і з класу щось вилетіло просто на них.
То був Півз. Помітивши дітей, він утішено закректав.
– Півзе, будь ласка, цить! Нас усіх виженуть!
– Гуляєте опівночі, малючки-першачки? – захихотів Півз. – Фу-фу-фу! Якщо ви такі нечемні, то вас упіймають, так-таки-так!
– Півзе, благаємо, не виказуй нас!
– Мушу розповісти Філчеві, мушу! – прикидався святенником Півз, хоч його очі зловісно виблискували. – Знаєте, це для вашого ж добра!
– Забирайся геть! – у Рона урвався терпець і він щосили турнув Півза, але це була величезна помилка.
– УЧНІ, ЯКІ НЕ СПЛЯТЬ! – заверещав Півз, – БІЛЯ КЛАСУ ЗАКЛИНАНЬ Є УЧНІ, ЯКІ НЕ СПЛЯТЬ!
Прослизнувши під Півзом, діти щодуху помчали в кінець коридору, де наскочили на двері – і то замкнені.
– Гаплик! – заскімлив Рон, поки вони безпорадно напирали на двері. – Ми попалися! Нам кінець!
Уже чулися кроки: Філч щодуху біг туди, де волав Півз.
– Та відступіться ж! – скрикнула Герміона, вихопила в Гаррі паличку, постукала нею по замку й прошепотіла: "Алогомора!"
Замок клацнув і двері відчинилися; діти, штовхаючись, проскочили крізь двері, притьмом зачинили їх за собою й зачаїлися.
– Півзе, куди вони побігли? – допитувався Філч. – Ану зізнавайся!
– Скажи "будь ласка".
– Не мороч мені голову! Півзе, де вони?
– Я не скажу НІЧОГО, доки не скажеш "будь ласка"! – протягнув Півз своїм занудним співучим голосом.
– Ну… будь ласка!
– НІЧОГО! Га-га-га! Я ж казав, що не скажу "нічого", як не скажеш "будь ласка"! Га-га-га! – Діти почули, як Півз зі свистом помчав геть, а Філч лаявся як навіжений.
– Він гадає, що двері замкнені, – прошепотів Гаррі. – Думаю, ми врятовані… Відчепися, Невіле! – Якийсь час Невіл настирливо смикав його за рукав халата. – Що там?
Гаррі повернувся – й відразу побачив, щотам. Спершу Гаррі здалося, ніби йому сниться страшний сон, бо після всього, що трапилося з ними, це було вже занадто.
Вони були не в кімнаті, як гадав Гаррі, а в коридорі, – забороненому коридорі на четвертому поверсі! І аж тепер вони зрозуміли, чому туди не дозволяли ходити.
Просто перед собою вони побачили очі величезного собацюри, що заповнював увесь простір між підлогою і стелею. Пес мав три голови, три пари нестямно вирячених очей, три носи, що посіпувалися, обнюхуючи дітей, і три заслинені пащеки. Слина звисала з жовтуватих ікол, немов слизькі мотузки. Пес стояв непорушно, втупившись у них усіма шістьма очима, і Гаррі збагнув, що вони ще й досі живі тільки тому, що їхня несподівана з'ява заскочила пса зненацька. Проте пес швидко приходив до тями – про це свідчило його страхітливе гарчання.
Гаррі намацав клямку дверей: якщо вже вибирати між Філчем і смертю, то краще Філч.
Діти сахнулися й вискочили в двері. Гаррі ще встиг грюкнути ними, щоб клацнув замок, і вони не побігли, а полетіли коридором. Філч, мабуть, шукав їх десь-інде, бо вони ніде його не бачили, але навряд чи й думали про це, адже прагнули тільки одного – якнайдалі втекти від того страховиська. Вони не зупинялися, аж доки добігли до портрета Гладкої Пані на восьмому поверсі.
– Де це вас носило? – запитала Пані, дивлячись на їхні халати і спітнілі, розпашілі обличчя.
– Не має значення!.. Свиняче рило, свиняче рило! – захекано вимовив Гаррі, й портрет відхилився. Діти пролізли до вітальні й попадали знесилено у крісла.
Минуло чимало часу, перш ніж до них знову повернулася мова. А Невіл, здавалося, взагалі вже ніколи не заговорить.
– Що вони собі думають, тримаючи його в школі під замком? – озвався нарешті Рон. – Адже кому-кому, а цій собацюрі потрібні прогулянки!
До Герміони знову повернулося не тільки рівне дихання, а й нестерпна вдача:
– Ви що, не бачили нічого? Навіщо тоді вам очі? Хіба ви не помітили, на чому він стояв?
– На підлозі? – припустив Гаррі. – Я не дивився на його лапи, мене більше хвилювали його голови.
– Ні, нена підлозі. Під його ногами був якийсь люк. Він явно щось стереже.
Герміона підвелася і пильно на них подивилася.
– Сподіваюся, ви задоволені собою. Ми всі могли загинути або ще гірше – нас вигнали б зі школи. А тепер, якщо не заперечуєте, я пішла спати.
Роззявивши рота, Рон дивився їй услід.
– Не заперечуємо, – сказав він. – Можна подумати, ніби ми тягнули її за собою, правда?
Але, влягаючись у ліжко, Гаррі не міг забути слів Герміони. Той пес щось стереже… А що казав Геґрід? "Ґрінґотс" – найбезпечніше місце у світі для зберігання всього, що треба заховати, – за винятком хіба Гоґвортсу.
Здається, Гаррі зрозумів, де самележить маленький неохайний пакунок із сейфу сімсот тринадцять.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Гелловін
Мелфой не повірив своїм очам, побачивши наступного дня, що Гаррі й Рон ще й досі в Гоґвортсі. Вони мали втомлений, але цілком безжурний вигляд. І справді, прокинувшись уранці, Гаррі й Рон вирішили, що зустріч із триголовим псом була чудовою пригодою, і тепер їм кортіло знову зіткнутися з чимсь несподіваним і цікавим. Тим часом Гаррі розповів Ронові про пакунок, який, здається, перенесли з "Ґрінґотсу" до ГЬґвортсу, й вони довго міркували над тим,
щомогло потребувати такої поважної охорони.
– Це щось або дуже цінне, або дуже небезпечне, – припустив Рон.
– Або те і те, – додав Гаррі.
Але напевне хлопці знали тільки те, що загадковий предмет був завдовжки десь п'ять сантиметрів, проте без додаткової інформації здогадатися, що то,шансів майже не було.
Ані Невіл, ні Герміона абсолютно не цікавилися, Що сховано під псом і тим люком. Невіл думав тільки про те, щоб уже більше ніколи не наближатися до пса.
Герміона поки що не хотіла розмовляти з Гаррі та Роном, але була таким самовпевненим всезнайком, що могла й здогадатися про щось. Ну, а найДужче хлопці прагнули якось помститися Мелфоєві, і така нагода, на превелику втіху для них, трапилася наступного тижня, коли прибула пошта.
– Це щось або дуже цінне, або дуже небезпечне, – припустив Рон.
– Або те і те, – додав Гаррі.
Але напевне хлопці знали тільки те, що загадковий предмет був завдовжки десь п'ять сантиметрів, проте без додаткової інформації здогадатися, що то,шансів майже не було.
Ані Невіл, ні Герміона абсолютно не цікавилися, Що сховано під псом і тим люком. Невіл думав тільки про те, щоб уже більше ніколи не наближатися до пса.
Герміона поки що не хотіла розмовляти з Гаррі та Роном, але була таким самовпевненим всезнайком, що могла й здогадатися про щось. Ну, а найДужче хлопці прагнули якось помститися Мелфоєві, і така нагода, на превелику втіху для них, трапилася наступного тижня, коли прибула пошта.