Страница:
Лана завезла до кімнати невеличку тацю. На ній стояли дві філіжанки із кавою та вазочка з цукерками.
– Будь ласка, пригощайтеся! – вона поставила тацю на стіл.
Роман ніяк не наважувався подивитися на неї прямо. Дивлячися кудись униз, він бачив лише край її довгої темно-синьої спідниці та руку, що механічно поглажувала маленьку пласку подушечку, з трьох боків вишиту бісером.
– Ви хотіли про щось зі мною поговорити, – порушила мовчання господиня.
– Так, – сказав Містер Марпл, – Ви вже знаєте, що протягом останнього часу було вбито двох працівників фірми «Ескорт-сервіс». Кожного разу хлопця «замовляла» не визначена слідством клієнтка. Приймали замовлення саме ви. Що ви можете сказати про цю нічну клієнтку? Наскільки я знаю, хлопців завжди супроводжувала менеджер Марина, яка брала гроші готівкою…
– Так. Але в нічний час, а тим більше без попередньої домовлености, все виглядало трохи інакше. Самі розумієте, ніч… Не піднімати ж Марину з ліжка! Іноді гроші й розписку брав сам ескортер. Якось домовлялися.
– І як домовлялися у цих двох випадках?
Зависла довга пауза, протягом якої Роман знову спостерігав за рухами її пальців, що гладили подушечку. Чомусь ці рухи раптом здалися йому непристойними, і від цієї думки десь усередині, нижче від шлунка, миттєво виникла пекуча кулька. Зусиллям волі Містер Марпл відігнав її в найдальший куток свого єства й загасив під холодним душем чистого сумління…
– Розумієте, я сама взяла на себе відповідальність… – затуркотіла Лана. – Справа в тому, що ця жінка обіцяла заплатити фірмі через банк. І, крім того… – вона замовкла й нервово застукала по подушечці маленьким кулачком.
– Я вас слухаю, – напружився Містер Марпл.
– Я прошу мене вибачити… І благаю не казати про це на фірмі… – вона почала схлипувати. – Вона, ця жінка, обіцяла заплатити мені окремо… За послугу.
– Заплатила? – ледь стримався, аби не підскочити на своєму стільці, слідчий.
– Заплатила…
– Де? Як? Коли? Як вона виглядала?! – він усе ж таки підвівся й закружляв по кімнаті, натикаючись у темряві то на її крісло, то на вазони з квітами, що стояли на підлозі.
– Я її не бачила, – сказала Лана, і він знову опинився перед нею на своєму стільці.
– Тобто?
– Вона пообіцяла, що покладе конверт із грошима під килимок біля моїх дверей.
– Що це за дитячі ігри?
– Вона пообіцяла.
– І ви повірили?
– У моєму стані неможливо не вірити людям. Краще помилитися, ніж подумати про людину щось недобре.
– Ну, і як? Був під дверима конверт?
– Був, – спокійно відповіла вона. – Я навіть зберегла його, хоча гроші витратила – заплатила своїй домашній помічниці.
Лана дістала з шухляди звичайний стандартний конверт без жодного запису на ньому. Містер Марпл навіть понюхав його, як це робив слідчий із «Діамантової руки», – але «Шанеллю № 5» навіть не пахло.
– За друге замовлення з вами також розрахувалися? – він починав дратуватися.
– Поки що ні. Адже першого разу гроші з'явилися через чотири дні… Ось чекаю…
– Скажіть, що змусило вас порушити правила вашої фірми?
– Благаю вас, не кажіть про це нікому! Я лишуся без заробітку. Я просто пропаду… – прошепотіла вона. – Ця жінка була дуже приємною. Такий голос… Вона соромилася сама себе. До того ж, вона сказала, що має фізичну ваду… І це розчулило мене… Зрозумійте, я ні в чому не винна… – Лана схилила голову й витягла звідкись маленький мереживний носовичок. Рука з носовичком зникла під завісою кисеї. Мабуть, жінка витирала сльози.
Роман Олексійович був розчарований. Єдиний вихід – можна було б приставити до Ланиних дверей спостерігача, але він був упевнений, що грошей більше не буде. Жінку просто обдурили.
Нарешті маленький носовичок знову опинився у її кишені.
– Я вам хоч трохи допомогла? – запитала вона.
Він зам'явся, пробурмотів щось незрозуміле й нарешті випалив, дивуючися своєму нахабству:
– Ви б мені дуже допомогли, якби у вас знайшовся коньяк або, на крайній випадок – горілка…
– Хвилиночку! – Лана майстерно виїхала з кімнати й так само швидко повернулася з пляшкою «Десни».
Перша ж чарка подіяла заспокійливо, і він навіть насмілився запитати, чому вона в капелюсі.
– Коли в мене гості, я ніколи його не знімаю… – сказала вона. – Не хочу псувати враження. Краще дивіться на руки…
Руки в неї справді були красивої аристократичної форми. Вона увімкнула нічник над диваном, і в короткі миті споглядання її обличчя й фігури крізь темну вуаль Роман бачив відблиск чорних зіниць. Очі у неї, мабуть, були великі й вологі, як у туркені.
Робочий день закінчився. І Містер Марпл міг трохи посидіти у цій приємній затишній обстановці, за чаркою свого улюбленого ужгородського коньяку.
– Ви не дивитеся цей серіал… тобто, як там його?… Саме зараз починається – «Розколоте серце», здається?
Матір Божа! Про що це він? «Ідіот, повний кретин!» – подумки вилаяв себе Містер Марпл.
Вона засміялася. Сміх її був хриплуватий.
– У мене й телевізора немає! Він тільки заважає…
Після чергової чарки Роман дізнався, що близько п'ятнадцяти років тому Лана отримала травму на виробництві, після якої одна частина тіла лишилася паралізованою. До того ж один бік обличчя звело судомами, тому вона завжди носить капелюх із широкими крисами. Поки вона говорила, Роман намагався проникнути за щільну кисею, що закривала пів-обличчя. Йому здавалося, шо вона бреше, адже те, що він бачив навпроти усе більше подобалося йому: тендітна, витончена фігурка у довгій темно-синій, із полиском, сукні. На приступочці крісла вимальовувався загострений носок лакованого черевика. Усе – вишукане, дороге. Навіть шовковий клаптик носовичка.
«Я, мабуть, збоченець…» – подумав Містер Марпл, знову відчуваючи нижче від шлунка гарячу кульку.
– Ну, мені вже пора… – піднявся він.
– Що ж, можете колись завітати ще, – сказала Лана. – До мене не так часто заглядають гості. Я буду вам дуже вдячна.
– Обов'язково зайду. Якщо буде знову подібне замовлення, негайно потелефонуйте мені. Ось моя візитівка. Усього найкращого, дуже приємно було із вами познайомитися! – розкланявся Містер Марпл, відчиняючи двері, – До побачення!
Ступивши за поріг, він не міг втриматися від того, щоб не кинути останній погляд на прикуту до крісла фігурку. Протяг, що утворився від відчиненої у кімнаті кватирки, різко й безжально відкинув кисею із правого боку її обличчя. І, перш ніж заклацнулися двері, Роман помітив потворно стягнуту аж до скроні шкіру обличчя, ніби художник одним порухом пензля розмазюкав портрет…
ЧАСТИНА ДРУГА
Роман Олексійович домовився зустрітися з Орестом у псевдокитайській кав'ярні-альтанці «Шанхай» о пів на другу. Координати молодика він вирахував ще під час першої зустрічі на порозі «Ескорт-сервісу». І тепер у його голові склався непоганий план дій.
Він із нетерпінням чекав на головного героя свого, як йому здавалося, геніального сценарію. Заздалегідь слідчий подбав про дві піали доволі мутної рисової горілки та дві порції локшини з рибною стружкою. І те, і те виглядало напрочуд огидно.
Орест запізнився на п'ять хвилин. Розмова із якимось нудним слідчим не входила до його сьогоднішніх планів. Увійшов до кав'ярні й одразу побачив схилену голову Романа Олексійовича, що якраз прискіпливо роздивлявся «рибну стружку».
– Ви збираєтеся це їсти? – посміхнувся, сідаючи поруч, Орест.
– А як же ж! – образився Містер Марал. – Не знаю, як ви – а я зголоднів. Ваше здоров'я!
І він влив у себе рисову горілку.
– Ви хотіли зі мною про щось поговорити? – із нетерпінням промовив Орест.
– Так. Але спочатку скажіть мені – чи влаштувалися ви на роботу в «Ескорт-сервіс»?
– По-перше, це моя особиста справа. А по-друге, я б не хотів, аби хтось втручався у мої справи. Тим більше такі.
– Не гарячкуйте, юначе. Я не зрозумів відповіді. Орест сердито засопів і процідів крізь зуби:
– Ні. Ця робота не для мене!
– Так ось, що я вам скажу, шановний, – гаряче заговорив Містер Марал. – Я розумію, що ви шукаєте роботу для справжніх чоловіків, і вона у вас буде, якщо ви уважно мене вислухаєте.
– Я слухаю! – в очах Ореста засвітився інтерес.
– Вам неодмінно треба влашуватися на роботу в «Ескорт-сервіс»!
Вогник в очах Ореста миттєво згас, він навіть почав підводитись аби скоріше піти звідси, але Містер Марпл міцно ухопив його за руку, змушуючи сісти.
– Ви мене не дослухали. Вам хочеться справжньої роботи, за яку вам платили б хороші «бабки». Так ось, «бабки» ви отримуватимете в фірмі, а роботу – справжню й навіть небезпечну – гарантую вам я!
– Ким же ви можете мене призначити у цій фірмі? Сутенером?
– Ні – «наживкою»!!!
– Наживкою для багатеньких клієнток? – криво посміхнувся Орест, знову пориваючись підвестися зі свого місця.
– Наживкою для вбивці… – зробивши круглі очі, прошепотів Містер Марпл й відкинувся, споглядаючи за ефектом, який мали справити його слова. Але Орест лише дістав з кишені пачку цигарок і повільно запалив.
– Поясніть ще раз, для особливо тупих… – попросив він, випускаючи з рота кільце диму.
– Господи, що за покоління! – зітхнув Містер Марпл, – Почнемо з самого початку. Чи знаєте ви про вбивство двох працівників цієї фірми?
– Щось чув…
– Так от. Мені здається, що у місті з'явився маніяк. Журналісти вже охрестили його «перукарем». Його жертви різні, але є дещо, що їх об'єднує, – їхня зовнішність. Обидва – високі, русоволосі. Ваш типаж. Гадаю, я на вірному шляху. Але для підтверження цієї думки мені потрібні аргументи. Головний аргумент – безпосередній свідок. Хоча, скажу відверто, я не маю права залучати до процесу слідства приватних особ. Тому звертаюся до вас із проханням. Як до громадянина! Я впевнений: якби ви влаштувалися на цю роботу, мали б шанс стати наступною жертвою…
– Блискуча перспектива!
– Ви не дослухали, юначе. Знаєте, як кажуть: той, хто попереджений – озброєний! Я завжди буду поруч. «Перукар» полюватиме за вами, я – за ним. Ось яку «наживку» я мав на увазі. Вам треба буде лише трохи попрацювати, освоїтись, увійти в довіру. Вже не кажучи про те, що там добре платять. Майже ні за що… Одне задоволення – погуляти з гарними жінками. Я б і сам не відмовився.
– Ви когось підозрюєте?
– Придивитися уважно, гадаю, слід до хазяйки та її менеджера. Щось вони у мене не викликають довіри. Ну як, ви згодні? Це ж справжня чоловіча робота. Врешті, я також ризикую, звертаючися до вас. І тому моє прохання – суто людське, приватне.
Орест думав кілька хвилин.
– Біс із вами, давайте спробуємо… Але якщо я загину смертю хоробрих, обіцяйте сказати на поминках, що я був вашим агентом і виконував складне державне завдання з ліквідації маніяка.
– Обіцяю, я завжди буду поруч! – посміхнувся Містер Марал, і чоловіки потисли один одному руки.
Орест попрямував до найближчого телефону-автомату домовитися з Мариною про зустріч. А Роман Олексійович із тяжким зітханням узяв грубі нестругані палички й почав тицяти ними в «китайську страву».
– Знаєте, що страшніше за пораненого тигра? Самотня жінка! – сказала Олена. – Ви, чоловіки, цього просто не знаєте. Якби ви могли почути наші розмови… Самотня жінка – то монстр, здатний на все. Заміжня жінка – також монстр. Особливо тоді, коли починає прискіпуватися до власного чоловіка. Тому для таких, як я, важливіше – престиж та спокій. Я достатньо заробляю, набагато більше, ніж усі мої чоловіки. Пов'язати себе черговим шлюбом – то не для мене. Але вийти кудись «у світ» я повинна із презентабельним мужчиною. На щось більше у мене не вистачає часу і, кажучи відверто, сил та нервів.
– А як же любов?
– Не знаю… Можливо, я ще колись дійду цієї думки. Але не зараз.
Приблизно так відповідали йому й інші. Так само казала й Марина. Зрештою, він перестав ставити такі запитання й зосередився на головному – завданні Романа Олексійовича. Але поки що всі його «побачення» не викликали підозри.
Він старанно спостерігав за життям фірми. Потоваришував із Сергієм, якого Марина чомусь іменувала «Чорним королем».
«Чорний король» помітно вилюднів. Одягався, як справжній денді, й не згадував про свою колишню наречену, з якою його бачила Марина. Гроші та численні пригоди зробили свою справу – у глибині «Серьожиного» єства прокинувся професійний альфонс, улесливий, послужливий, ласий до подарунків та грошей, із м'якою котячою ходою. Подумки Орест охрестив його «пересувним вірусом кохання».
Але найбільше його цікавила Дана В'ячеславівна, дама приємна, стримана, загадкова, за якою завжди тягнувся шлейф дивовижного запаху французьких парфумів.
Нещодавно вони повним складом фірми переглядали телевізійну передачу, в якій брала участь їхня начальниця. Ефір було призначено на сьому годину вечора і Дана поїхала на нього з роботи. їхати на телебачення їй не хотілося. Ток-шоу, на яке її запросили, мало претензійну та солодкаву назву «Берегиня», вела його незграбна жіночка Ганна Ладокур, дружина режисера та продюсера цієї програми. Протягом усієї розмови вона полюбляла посилатися на авторитет свого
чоловіка, час від часу вимовляючи свою коронну фразу: «Ми з моїм Ладокуром…» або «Мій Ладокур не дасть збрехати, що…». Одне слово, її таємничий позакадровий цензор скидався на білий рояль у кущах. Ток-шоу подружжя Ладокурів було доволі посереднім, але Дана розуміла, що трибуна на сьогоднішній день їй необхідна – занадто згустилися хмари над «Ескорт-сервісом» і треба було негайно відновлювати своє реноме.
– Сьогодні в студії багато журналюг! – казала їй пані Ганна у гримерці, поки над Даниним обличчям ворожила стиліст зйомок Еллочка. – Уявляю, що вони напишуть про мене, як обіллють брудом мого Ладокура. Це така публіка! Чорнуху їм подавай, стьоб, заморочки! А ми з Ладокуром сіємо добре та вічне. Кому це зараз потрібно? Ненавиджу журналістів!
– А хіба ви не з їхньої когорти? – здивувалася Дана.
– Ну, що ви! Я п'ятнадцять років пропрацювала у бібліотеці… Пушкін, Блок, Єсенін. От з'явилася можливість підзаробити на телебаченні, хто ж відмовиться?
– Я сподіваюсь, у нашій розмові не буде несподіванок? – запитала її Дана.
– Звичайно ж! Нічого «смаженого» вони не отримають! Не хвилюйтеся. Це не наш стиль.
– Як я можу не хвилюватися? – сказала Дана, відводячи руку Еллочки від свого й так уже добре нафарбованого обличчя. – Це ж прямий ефір! Я могла б не хвилюватися за запис. І взагалі, навіщо ви працюєте у прямому?
– Ну, як же? – обурилася пані Ганна, – А дзвінки телеглядачів? А результати опитувань в інтернеті? І, нарешті, у нас зовсім інші розцінки на рекламу.
Дані було смішно спостерігати за цією жіночкою, яка скидалася на діжку в англійському костюмі і запросто могла би стати її клієнткою. Вона навіть уявляла, як їй, мабуть, першій співачці у нехитрих сільських застіллях, набрид винахідливий Ладокур, що змушує її кривлятися перед камерою та сіяти «добре й вічне» за рахунок нерозбірливих рекламодавців.
– Дівчата, на вихід! – не забарився нагадати про себе режисер, заглядаючи до гримерки. – Швиденько у студію! Час пішов!
Дану всадовили на високий стілець-кілок, що стирчав посеред студії, біля неї стала пані Ганна, судомно стискаючи в руках мікрофон.
– Три, два, один! – викрикнув режисер. Гості студії, чи, як їх називала ведуча – «експерти», зарухалися, закашляли, зашурхотіли фірмовими «ладокурівськими» нотатниками, які їм роздали на вході.
– Ми знову зустрічаємося з вами у цій затишній студії, аби поговорити про вічні цінності. Я рада вітати усіх своїх прихильників! – задекламувала в мікрофон пані Ганна. – Сьогодні у нас в гостях людина незвичайної – я б сказала надзвичайної! – професії. А ще точніше – не професії, а покликання. Ось уже кілька років вона рятує нас, жінок, від самотности, вчить бути розкутими, сміливими, боротися за свої права та любов. Трохи незвичайним бізнесом займається пані Дана… Відкрию таємницю – сьогодні зранку ми посварилися з моїм Ладокуром, адже, як усякий чоловік, він спочатку був проти тих ідей, які пропагує наша гостя, але потім…
Пані Ганна докладно розповіла студії про вранішні суперечки з чоловіком і після ще кількох словесних пасажів перейшла до благородної місії, яку виконує «Ескорт-сервіс». Після того слово було надано «експертам».
«Ви справді вважаєте вашу справу благородною?», «Ви – феміністка?», «Як ставиться до вашої роботи ваш чоловік?» – посипалися запитання. Пані Ганна підходила із мікрофоном не до всіх. Дана уважно роздивлялася публіку й добре бачила, що ті, кого Ганна назвала «журналюгами», старанно тягнуть руки та марно клацають своїми диктофонами: Ганна їх ігнорувала. Нарешті одна з самовпевнених дівчаток сама вискочила до ведучої:
– Як ви поясните серію вбивств у вашій фірмі? Чи правда, що в місті з'явився маньяк-«перукар»? Чи не підпадають під підозру працівники вашої фірми?
Дівчина ледь не вихопила мікрофон з рук розгубленої Ладокурихи, за нею вистрибнув інший молодик:
– Чи не є вбивства ваших працівників – акцією протесту проти вашого брудного бізнесу?
Згодом вискочила солідна дама і так само шалено зарепетувала, видираючи у ведучої мікрофон:
– Ваш «Ескорт» – осереддя проституції та розпусти! Ви паплюжите честь та гідність наших чоловіків!
Пані Ганна нарешті змогла висмикнути мікрофон з рук обурених глядачів та з жахом подивилася на Дану. Порухом очей Дана показала, що здатна відповідати на запитання.
– Ви заміжня? – запитала вона галасливу жінку.
– Я порядна самотня жінка! – з гідністю відповіла та.
– З вами все зрозуміло… – Дана посміхнулася та граційно змахнула невидиму пір'їнку зі свого блідо-фіолетового кардігана, потім взяла зі столика черевату прозору склянку із соком і зробила кілька ковтків. Вона, як хороша актриса, знала, як впливає й заворожує вміло і вчасно витримана пауза.
– Якщо можна, підніміть руки ті, в кого зараз немає друга, партнера або супутника життя, – попросила вона, звертаючись до молодих жінок, що зі своїх місць захоплено спостерігали за нею і – вона це бачила по їхніх очах – заздрили її красі та самовпевненості. Камера ковзнула по залу й зафіксувала ліс піднятих угору рук, – Чи були б ви проти, якщо б інтелігентний, порядний, красивий та ненав'язливий чоловік запросив вас у дансинг або в театр і не псував вам при тому нерви ревнощами та зауваженнями? Чи не хотіли б ви мати практику спілкування із чоловіками на вищому рівні? Чи, можливо, краще сидіти вдома та плести шкарпетки своєму дідусеві?! Який вибір ви зробите, ви – сучасні, розумні, талановиті жінки, єдиною проблемою яких є самотність у цьому доволі жорстокому світі?
Відповіддю їй були шалені оплески. Очі пані Ганни нарешті перестали випромінювати суцільний жах.
– А про вбивства… – зітхнула Дана, – читайте у жовтій пресі! Ми тут зібралися, щоби поговорити про інші проблеми…
– Так, звичайно ж, у вас «інші проблеми», – із ядучою посмішкою заговорив до неї інший «експерт», як тільки пані Ганна надала йому слово. – Народ голодує, а ви задовольняєте потреби багатих та розпусних жінок…
– Я ж не винна, шо ці потреби не можете задовольнити ви, чоловіки! – посміхнулася Дана. – А що стосується злиднів, вважаю, вони починаються в голові. І при цьому зовсім не має значення, скільки грошей лежить у вашій кишені – три тисячі доларів чи три гривні.
– Поясніть, будь ласка, цю цікаву думку! – голосом масовика-заводія перебила її Ладокуриха, якій здалося, що Дана перебирає на себе всю увагу аудиторії.
– Це дуже просто, варто лише прислухатися до власних розмов на роботі чи вдома. У дев'яти із десятьох випадків вони – про гроші! І не важливо, рахуєте ви копійки чи тисячі. Важливо те, що люди скаржаться один одному на те, що грошей не вистачає. І говорять про це з особливою гордістю жебраків, яку в нас виховували останні вісімдесят років.
– А невже ви не рахуєте своїх грошей? – вставив хтось з «експертів».
– Звичайно ж, рахую! – посміхнулася Дана. – Але в ті часи, коли у мене в кишені було останні три гривні, я ніколи не дозволяла собі про це говорити вголос. От і весь секрет…
– …секрет її успіху! – підхопила Ладокуриха. – Секрет її краси та жіночої гордости! А тепер – рекламна пауза під, час якої ми проведемо міні-опитування на тему: чи потрібні нам служби ескорту?
Далі усе тривало більш-менш нормально. Але Дана постійно відчувала себе на перехресті поглядів: одні випромінювали ненависть, інші – заздрість та захоплення. Вона знала, що виглядає чудово. Вона знала, що саме зараз по той бік екрану на ній зупиняється зовсім інший погляд. Власне, задля цього погляду вона й зголосилася на це ідіотське шоу, під кінець якого нічого, крім ненависти до цікавих «експертів», до себе та дощу, що розпочинався за вікнами студії, вона не відчувала…
…Кілька останніх тижнів вона жила так, ніби стояла на гребені даху й протяг обвівав її з усіх боків. Дана боялася цього відчуття і водночас шалено бажала ще раз пережити ці божевільні, захоплюючі хвилини передчуття смерті. Вона знала, що це таке… Тоді їй виповнилося чотири роки. Зі своєю вірною подружкою Свєткою вони порпалися в пісочнику, намагаючися зробити з купи сирого, тільки-но завезеного з берега річки піску, пиріг для ляльок. Хто не знає, що таке вологий, ніжний, мілкий пісочок, той ніколи не був дитиною! Свєтка навіть хотіла спробувати його на смак. Дівчата не одразу зрозуміли, що трапилося, коли з під'їзду вискочила їхня сусідка – двадцятирічна красуня з циганським іменем Зарема – і, вхопивши обох за руки, потягла сходами їхнього чотирьохповерхового будинку на самий дах. Дівчата реготали й не пручалися. Вони давно і зацікавлено спостерігали за чорнокосою красунею й вважали, що вона схожа на Білосніжку із казки про сімох гномів. Зарема тягла їх сходами, потім відчинила люк та силоміць втягнула обох на заборонене для дитячих ігор горище. Потім вони піднялися на дах, і Зарема, міцно тримаючи подруг за руки, стала на самісінький край.
А далі почалося щось незрозуміле.
Зарема щось кричала страшним голосом і боляче, ніби лещатами, стискала дитячі долоні. Під будинком одразу ж почали збиратися люди. Крізь сльози Дана бачила, як чоловіки розстеляють на асфальті ковдри та перини, як голосять жінки, а у двір заїжджають дві машини – темно-синя, міліцейська та червона, пожежна. Потім із пронизливим виттям приїхала ще одна – «швидка»…
– Я зараз скину їх униз! – кричала Зарема. – І стрибну сама! Нам усім – не жити! Відпустіть його, суки! Я хочу його бачити! Він ні в чому не винен! Ще один крок – і я скину їх униз! – кричала вона одному з пожежників, який почав підніматися на дах блискучими розсувними сходами.
– Відпусти! – ревіла Свєтка та намагалася вкусити божевільну за руку.
Зловісно зареготавши, Зарема почала кружляти на самому краю, розкручуючи у двох руках, як баласт, переляканих подруг. Дана бачила, як під її ногами страшна порожнеча із крихітними фігурками людей, що скупчилися внизу, змінюється на смоляне покриття даху. Внизу здійнявся страшний галас. У натовпі знепритомніли кілька сусідок. Під самими носаками своїх сандалів Дана бачила прірву і… раптом їй закортіло стрибнути. Вона була впевнена, що – полетить, що її нинішня оболонка одразу ж розтане в повітрі, а натомість вона перетвориться на пташку. Тоді вона вперше зрозуміла, що має недосконалу оболонку, не здатну на політ… Як потім розповідали сусіди, це тривало кілька годин, аж поки у міліцейському «ґазику» до будинка підвезли ув'язненого чоловіка Зареми й він умовив дружину відпустити дітей. Що було потім, Дана не пам'ятала, але відчуття безмежного простору, який обіцяв спокій та політ, лишилося із нею назавжди.
– Будь ласка, пригощайтеся! – вона поставила тацю на стіл.
Роман ніяк не наважувався подивитися на неї прямо. Дивлячися кудись униз, він бачив лише край її довгої темно-синьої спідниці та руку, що механічно поглажувала маленьку пласку подушечку, з трьох боків вишиту бісером.
– Ви хотіли про щось зі мною поговорити, – порушила мовчання господиня.
– Так, – сказав Містер Марпл, – Ви вже знаєте, що протягом останнього часу було вбито двох працівників фірми «Ескорт-сервіс». Кожного разу хлопця «замовляла» не визначена слідством клієнтка. Приймали замовлення саме ви. Що ви можете сказати про цю нічну клієнтку? Наскільки я знаю, хлопців завжди супроводжувала менеджер Марина, яка брала гроші готівкою…
– Так. Але в нічний час, а тим більше без попередньої домовлености, все виглядало трохи інакше. Самі розумієте, ніч… Не піднімати ж Марину з ліжка! Іноді гроші й розписку брав сам ескортер. Якось домовлялися.
– І як домовлялися у цих двох випадках?
Зависла довга пауза, протягом якої Роман знову спостерігав за рухами її пальців, що гладили подушечку. Чомусь ці рухи раптом здалися йому непристойними, і від цієї думки десь усередині, нижче від шлунка, миттєво виникла пекуча кулька. Зусиллям волі Містер Марпл відігнав її в найдальший куток свого єства й загасив під холодним душем чистого сумління…
– Розумієте, я сама взяла на себе відповідальність… – затуркотіла Лана. – Справа в тому, що ця жінка обіцяла заплатити фірмі через банк. І, крім того… – вона замовкла й нервово застукала по подушечці маленьким кулачком.
– Я вас слухаю, – напружився Містер Марпл.
– Я прошу мене вибачити… І благаю не казати про це на фірмі… – вона почала схлипувати. – Вона, ця жінка, обіцяла заплатити мені окремо… За послугу.
– Заплатила? – ледь стримався, аби не підскочити на своєму стільці, слідчий.
– Заплатила…
– Де? Як? Коли? Як вона виглядала?! – він усе ж таки підвівся й закружляв по кімнаті, натикаючись у темряві то на її крісло, то на вазони з квітами, що стояли на підлозі.
– Я її не бачила, – сказала Лана, і він знову опинився перед нею на своєму стільці.
– Тобто?
– Вона пообіцяла, що покладе конверт із грошима під килимок біля моїх дверей.
– Що це за дитячі ігри?
– Вона пообіцяла.
– І ви повірили?
– У моєму стані неможливо не вірити людям. Краще помилитися, ніж подумати про людину щось недобре.
– Ну, і як? Був під дверима конверт?
– Був, – спокійно відповіла вона. – Я навіть зберегла його, хоча гроші витратила – заплатила своїй домашній помічниці.
Лана дістала з шухляди звичайний стандартний конверт без жодного запису на ньому. Містер Марпл навіть понюхав його, як це робив слідчий із «Діамантової руки», – але «Шанеллю № 5» навіть не пахло.
– За друге замовлення з вами також розрахувалися? – він починав дратуватися.
– Поки що ні. Адже першого разу гроші з'явилися через чотири дні… Ось чекаю…
– Скажіть, що змусило вас порушити правила вашої фірми?
– Благаю вас, не кажіть про це нікому! Я лишуся без заробітку. Я просто пропаду… – прошепотіла вона. – Ця жінка була дуже приємною. Такий голос… Вона соромилася сама себе. До того ж, вона сказала, що має фізичну ваду… І це розчулило мене… Зрозумійте, я ні в чому не винна… – Лана схилила голову й витягла звідкись маленький мереживний носовичок. Рука з носовичком зникла під завісою кисеї. Мабуть, жінка витирала сльози.
Роман Олексійович був розчарований. Єдиний вихід – можна було б приставити до Ланиних дверей спостерігача, але він був упевнений, що грошей більше не буде. Жінку просто обдурили.
Нарешті маленький носовичок знову опинився у її кишені.
– Я вам хоч трохи допомогла? – запитала вона.
Він зам'явся, пробурмотів щось незрозуміле й нарешті випалив, дивуючися своєму нахабству:
– Ви б мені дуже допомогли, якби у вас знайшовся коньяк або, на крайній випадок – горілка…
– Хвилиночку! – Лана майстерно виїхала з кімнати й так само швидко повернулася з пляшкою «Десни».
Перша ж чарка подіяла заспокійливо, і він навіть насмілився запитати, чому вона в капелюсі.
– Коли в мене гості, я ніколи його не знімаю… – сказала вона. – Не хочу псувати враження. Краще дивіться на руки…
Руки в неї справді були красивої аристократичної форми. Вона увімкнула нічник над диваном, і в короткі миті споглядання її обличчя й фігури крізь темну вуаль Роман бачив відблиск чорних зіниць. Очі у неї, мабуть, були великі й вологі, як у туркені.
Робочий день закінчився. І Містер Марпл міг трохи посидіти у цій приємній затишній обстановці, за чаркою свого улюбленого ужгородського коньяку.
– Ви не дивитеся цей серіал… тобто, як там його?… Саме зараз починається – «Розколоте серце», здається?
Матір Божа! Про що це він? «Ідіот, повний кретин!» – подумки вилаяв себе Містер Марпл.
Вона засміялася. Сміх її був хриплуватий.
– У мене й телевізора немає! Він тільки заважає…
Після чергової чарки Роман дізнався, що близько п'ятнадцяти років тому Лана отримала травму на виробництві, після якої одна частина тіла лишилася паралізованою. До того ж один бік обличчя звело судомами, тому вона завжди носить капелюх із широкими крисами. Поки вона говорила, Роман намагався проникнути за щільну кисею, що закривала пів-обличчя. Йому здавалося, шо вона бреше, адже те, що він бачив навпроти усе більше подобалося йому: тендітна, витончена фігурка у довгій темно-синій, із полиском, сукні. На приступочці крісла вимальовувався загострений носок лакованого черевика. Усе – вишукане, дороге. Навіть шовковий клаптик носовичка.
«Я, мабуть, збоченець…» – подумав Містер Марпл, знову відчуваючи нижче від шлунка гарячу кульку.
– Ну, мені вже пора… – піднявся він.
– Що ж, можете колись завітати ще, – сказала Лана. – До мене не так часто заглядають гості. Я буду вам дуже вдячна.
– Обов'язково зайду. Якщо буде знову подібне замовлення, негайно потелефонуйте мені. Ось моя візитівка. Усього найкращого, дуже приємно було із вами познайомитися! – розкланявся Містер Марпл, відчиняючи двері, – До побачення!
Ступивши за поріг, він не міг втриматися від того, щоб не кинути останній погляд на прикуту до крісла фігурку. Протяг, що утворився від відчиненої у кімнаті кватирки, різко й безжально відкинув кисею із правого боку її обличчя. І, перш ніж заклацнулися двері, Роман помітив потворно стягнуту аж до скроні шкіру обличчя, ніби художник одним порухом пензля розмазюкав портрет…
ЧАСТИНА ДРУГА
* * *
У центрі міста зруйнували всі дешеві забігайлівки під невибагливими, але такими зрозумілими назвами – «Пиріжкова», «Рюмочна», «Пельменна» або «Варенична». Натомість, як гриби, повиростали «Санта-Барба-ри», «Голівуди», «Аль Капоне» й навіть – «Притулок грішників».Роман Олексійович домовився зустрітися з Орестом у псевдокитайській кав'ярні-альтанці «Шанхай» о пів на другу. Координати молодика він вирахував ще під час першої зустрічі на порозі «Ескорт-сервісу». І тепер у його голові склався непоганий план дій.
Він із нетерпінням чекав на головного героя свого, як йому здавалося, геніального сценарію. Заздалегідь слідчий подбав про дві піали доволі мутної рисової горілки та дві порції локшини з рибною стружкою. І те, і те виглядало напрочуд огидно.
Орест запізнився на п'ять хвилин. Розмова із якимось нудним слідчим не входила до його сьогоднішніх планів. Увійшов до кав'ярні й одразу побачив схилену голову Романа Олексійовича, що якраз прискіпливо роздивлявся «рибну стружку».
– Ви збираєтеся це їсти? – посміхнувся, сідаючи поруч, Орест.
– А як же ж! – образився Містер Марал. – Не знаю, як ви – а я зголоднів. Ваше здоров'я!
І він влив у себе рисову горілку.
– Ви хотіли зі мною про щось поговорити? – із нетерпінням промовив Орест.
– Так. Але спочатку скажіть мені – чи влаштувалися ви на роботу в «Ескорт-сервіс»?
– По-перше, це моя особиста справа. А по-друге, я б не хотів, аби хтось втручався у мої справи. Тим більше такі.
– Не гарячкуйте, юначе. Я не зрозумів відповіді. Орест сердито засопів і процідів крізь зуби:
– Ні. Ця робота не для мене!
– Так ось, що я вам скажу, шановний, – гаряче заговорив Містер Марал. – Я розумію, що ви шукаєте роботу для справжніх чоловіків, і вона у вас буде, якщо ви уважно мене вислухаєте.
– Я слухаю! – в очах Ореста засвітився інтерес.
– Вам неодмінно треба влашуватися на роботу в «Ескорт-сервіс»!
Вогник в очах Ореста миттєво згас, він навіть почав підводитись аби скоріше піти звідси, але Містер Марпл міцно ухопив його за руку, змушуючи сісти.
– Ви мене не дослухали. Вам хочеться справжньої роботи, за яку вам платили б хороші «бабки». Так ось, «бабки» ви отримуватимете в фірмі, а роботу – справжню й навіть небезпечну – гарантую вам я!
– Ким же ви можете мене призначити у цій фірмі? Сутенером?
– Ні – «наживкою»!!!
– Наживкою для багатеньких клієнток? – криво посміхнувся Орест, знову пориваючись підвестися зі свого місця.
– Наживкою для вбивці… – зробивши круглі очі, прошепотів Містер Марпл й відкинувся, споглядаючи за ефектом, який мали справити його слова. Але Орест лише дістав з кишені пачку цигарок і повільно запалив.
– Поясніть ще раз, для особливо тупих… – попросив він, випускаючи з рота кільце диму.
– Господи, що за покоління! – зітхнув Містер Марпл, – Почнемо з самого початку. Чи знаєте ви про вбивство двох працівників цієї фірми?
– Щось чув…
– Так от. Мені здається, що у місті з'явився маніяк. Журналісти вже охрестили його «перукарем». Його жертви різні, але є дещо, що їх об'єднує, – їхня зовнішність. Обидва – високі, русоволосі. Ваш типаж. Гадаю, я на вірному шляху. Але для підтверження цієї думки мені потрібні аргументи. Головний аргумент – безпосередній свідок. Хоча, скажу відверто, я не маю права залучати до процесу слідства приватних особ. Тому звертаюся до вас із проханням. Як до громадянина! Я впевнений: якби ви влаштувалися на цю роботу, мали б шанс стати наступною жертвою…
– Блискуча перспектива!
– Ви не дослухали, юначе. Знаєте, як кажуть: той, хто попереджений – озброєний! Я завжди буду поруч. «Перукар» полюватиме за вами, я – за ним. Ось яку «наживку» я мав на увазі. Вам треба буде лише трохи попрацювати, освоїтись, увійти в довіру. Вже не кажучи про те, що там добре платять. Майже ні за що… Одне задоволення – погуляти з гарними жінками. Я б і сам не відмовився.
– Ви когось підозрюєте?
– Придивитися уважно, гадаю, слід до хазяйки та її менеджера. Щось вони у мене не викликають довіри. Ну як, ви згодні? Це ж справжня чоловіча робота. Врешті, я також ризикую, звертаючися до вас. І тому моє прохання – суто людське, приватне.
Орест думав кілька хвилин.
– Біс із вами, давайте спробуємо… Але якщо я загину смертю хоробрих, обіцяйте сказати на поминках, що я був вашим агентом і виконував складне державне завдання з ліквідації маніяка.
– Обіцяю, я завжди буду поруч! – посміхнувся Містер Марал, і чоловіки потисли один одному руки.
Орест попрямував до найближчого телефону-автомату домовитися з Мариною про зустріч. А Роман Олексійович із тяжким зітханням узяв грубі нестругані палички й почав тицяти ними в «китайську страву».
* * *
«Орестея» – ось як називалася комедія, що тривала в офісі ось уже другий тиждень. Про загибель двох працівників намагалися не говорити. Натомість Марина подвоїла зусилля з добору кадрів. Але останнім часом їй не таланило, і єдиним, ким вона могла б пишатися, був Орест. Навіть Дана В'ячеславівна оцінила якості нового співробітника та спритність Марини. Орест постійно перебував у кімнаті відпочинку, тихенько награвав на гітарі. Він майже ні з ким не розмовляв, але слухняно збирався на чергове «завдання» і з таким же незворушним виглядом повертався назад, знову беручися за гітару. Він ніколи не замислювався над тим, що у світі існує стільки самотніх та самостійних жінок, здатних заплатити за годинний супровід шалені гроші. Він не розумів, навіщо їм це потрібно. Й одного разу не втримався, запитав про це свою чергову супутницю. Вона назвала себе Оленою, хоча, як відзначив про себе Орест, на знімках у газетах, на кшталт «Ділового вісника», вона фігурувала під зовсім іншим іменем…– Знаєте, що страшніше за пораненого тигра? Самотня жінка! – сказала Олена. – Ви, чоловіки, цього просто не знаєте. Якби ви могли почути наші розмови… Самотня жінка – то монстр, здатний на все. Заміжня жінка – також монстр. Особливо тоді, коли починає прискіпуватися до власного чоловіка. Тому для таких, як я, важливіше – престиж та спокій. Я достатньо заробляю, набагато більше, ніж усі мої чоловіки. Пов'язати себе черговим шлюбом – то не для мене. Але вийти кудись «у світ» я повинна із презентабельним мужчиною. На щось більше у мене не вистачає часу і, кажучи відверто, сил та нервів.
– А як же любов?
– Не знаю… Можливо, я ще колись дійду цієї думки. Але не зараз.
Приблизно так відповідали йому й інші. Так само казала й Марина. Зрештою, він перестав ставити такі запитання й зосередився на головному – завданні Романа Олексійовича. Але поки що всі його «побачення» не викликали підозри.
Він старанно спостерігав за життям фірми. Потоваришував із Сергієм, якого Марина чомусь іменувала «Чорним королем».
«Чорний король» помітно вилюднів. Одягався, як справжній денді, й не згадував про свою колишню наречену, з якою його бачила Марина. Гроші та численні пригоди зробили свою справу – у глибині «Серьожиного» єства прокинувся професійний альфонс, улесливий, послужливий, ласий до подарунків та грошей, із м'якою котячою ходою. Подумки Орест охрестив його «пересувним вірусом кохання».
Але найбільше його цікавила Дана В'ячеславівна, дама приємна, стримана, загадкова, за якою завжди тягнувся шлейф дивовижного запаху французьких парфумів.
Нещодавно вони повним складом фірми переглядали телевізійну передачу, в якій брала участь їхня начальниця. Ефір було призначено на сьому годину вечора і Дана поїхала на нього з роботи. їхати на телебачення їй не хотілося. Ток-шоу, на яке її запросили, мало претензійну та солодкаву назву «Берегиня», вела його незграбна жіночка Ганна Ладокур, дружина режисера та продюсера цієї програми. Протягом усієї розмови вона полюбляла посилатися на авторитет свого
чоловіка, час від часу вимовляючи свою коронну фразу: «Ми з моїм Ладокуром…» або «Мій Ладокур не дасть збрехати, що…». Одне слово, її таємничий позакадровий цензор скидався на білий рояль у кущах. Ток-шоу подружжя Ладокурів було доволі посереднім, але Дана розуміла, що трибуна на сьогоднішній день їй необхідна – занадто згустилися хмари над «Ескорт-сервісом» і треба було негайно відновлювати своє реноме.
– Сьогодні в студії багато журналюг! – казала їй пані Ганна у гримерці, поки над Даниним обличчям ворожила стиліст зйомок Еллочка. – Уявляю, що вони напишуть про мене, як обіллють брудом мого Ладокура. Це така публіка! Чорнуху їм подавай, стьоб, заморочки! А ми з Ладокуром сіємо добре та вічне. Кому це зараз потрібно? Ненавиджу журналістів!
– А хіба ви не з їхньої когорти? – здивувалася Дана.
– Ну, що ви! Я п'ятнадцять років пропрацювала у бібліотеці… Пушкін, Блок, Єсенін. От з'явилася можливість підзаробити на телебаченні, хто ж відмовиться?
– Я сподіваюсь, у нашій розмові не буде несподіванок? – запитала її Дана.
– Звичайно ж! Нічого «смаженого» вони не отримають! Не хвилюйтеся. Це не наш стиль.
– Як я можу не хвилюватися? – сказала Дана, відводячи руку Еллочки від свого й так уже добре нафарбованого обличчя. – Це ж прямий ефір! Я могла б не хвилюватися за запис. І взагалі, навіщо ви працюєте у прямому?
– Ну, як же? – обурилася пані Ганна, – А дзвінки телеглядачів? А результати опитувань в інтернеті? І, нарешті, у нас зовсім інші розцінки на рекламу.
Дані було смішно спостерігати за цією жіночкою, яка скидалася на діжку в англійському костюмі і запросто могла би стати її клієнткою. Вона навіть уявляла, як їй, мабуть, першій співачці у нехитрих сільських застіллях, набрид винахідливий Ладокур, що змушує її кривлятися перед камерою та сіяти «добре й вічне» за рахунок нерозбірливих рекламодавців.
– Дівчата, на вихід! – не забарився нагадати про себе режисер, заглядаючи до гримерки. – Швиденько у студію! Час пішов!
Дану всадовили на високий стілець-кілок, що стирчав посеред студії, біля неї стала пані Ганна, судомно стискаючи в руках мікрофон.
– Три, два, один! – викрикнув режисер. Гості студії, чи, як їх називала ведуча – «експерти», зарухалися, закашляли, зашурхотіли фірмовими «ладокурівськими» нотатниками, які їм роздали на вході.
– Ми знову зустрічаємося з вами у цій затишній студії, аби поговорити про вічні цінності. Я рада вітати усіх своїх прихильників! – задекламувала в мікрофон пані Ганна. – Сьогодні у нас в гостях людина незвичайної – я б сказала надзвичайної! – професії. А ще точніше – не професії, а покликання. Ось уже кілька років вона рятує нас, жінок, від самотности, вчить бути розкутими, сміливими, боротися за свої права та любов. Трохи незвичайним бізнесом займається пані Дана… Відкрию таємницю – сьогодні зранку ми посварилися з моїм Ладокуром, адже, як усякий чоловік, він спочатку був проти тих ідей, які пропагує наша гостя, але потім…
Пані Ганна докладно розповіла студії про вранішні суперечки з чоловіком і після ще кількох словесних пасажів перейшла до благородної місії, яку виконує «Ескорт-сервіс». Після того слово було надано «експертам».
«Ви справді вважаєте вашу справу благородною?», «Ви – феміністка?», «Як ставиться до вашої роботи ваш чоловік?» – посипалися запитання. Пані Ганна підходила із мікрофоном не до всіх. Дана уважно роздивлялася публіку й добре бачила, що ті, кого Ганна назвала «журналюгами», старанно тягнуть руки та марно клацають своїми диктофонами: Ганна їх ігнорувала. Нарешті одна з самовпевнених дівчаток сама вискочила до ведучої:
– Як ви поясните серію вбивств у вашій фірмі? Чи правда, що в місті з'явився маньяк-«перукар»? Чи не підпадають під підозру працівники вашої фірми?
Дівчина ледь не вихопила мікрофон з рук розгубленої Ладокурихи, за нею вистрибнув інший молодик:
– Чи не є вбивства ваших працівників – акцією протесту проти вашого брудного бізнесу?
Згодом вискочила солідна дама і так само шалено зарепетувала, видираючи у ведучої мікрофон:
– Ваш «Ескорт» – осереддя проституції та розпусти! Ви паплюжите честь та гідність наших чоловіків!
Пані Ганна нарешті змогла висмикнути мікрофон з рук обурених глядачів та з жахом подивилася на Дану. Порухом очей Дана показала, що здатна відповідати на запитання.
– Ви заміжня? – запитала вона галасливу жінку.
– Я порядна самотня жінка! – з гідністю відповіла та.
– З вами все зрозуміло… – Дана посміхнулася та граційно змахнула невидиму пір'їнку зі свого блідо-фіолетового кардігана, потім взяла зі столика черевату прозору склянку із соком і зробила кілька ковтків. Вона, як хороша актриса, знала, як впливає й заворожує вміло і вчасно витримана пауза.
– Якщо можна, підніміть руки ті, в кого зараз немає друга, партнера або супутника життя, – попросила вона, звертаючись до молодих жінок, що зі своїх місць захоплено спостерігали за нею і – вона це бачила по їхніх очах – заздрили її красі та самовпевненості. Камера ковзнула по залу й зафіксувала ліс піднятих угору рук, – Чи були б ви проти, якщо б інтелігентний, порядний, красивий та ненав'язливий чоловік запросив вас у дансинг або в театр і не псував вам при тому нерви ревнощами та зауваженнями? Чи не хотіли б ви мати практику спілкування із чоловіками на вищому рівні? Чи, можливо, краще сидіти вдома та плести шкарпетки своєму дідусеві?! Який вибір ви зробите, ви – сучасні, розумні, талановиті жінки, єдиною проблемою яких є самотність у цьому доволі жорстокому світі?
Відповіддю їй були шалені оплески. Очі пані Ганни нарешті перестали випромінювати суцільний жах.
– А про вбивства… – зітхнула Дана, – читайте у жовтій пресі! Ми тут зібралися, щоби поговорити про інші проблеми…
– Так, звичайно ж, у вас «інші проблеми», – із ядучою посмішкою заговорив до неї інший «експерт», як тільки пані Ганна надала йому слово. – Народ голодує, а ви задовольняєте потреби багатих та розпусних жінок…
– Я ж не винна, шо ці потреби не можете задовольнити ви, чоловіки! – посміхнулася Дана. – А що стосується злиднів, вважаю, вони починаються в голові. І при цьому зовсім не має значення, скільки грошей лежить у вашій кишені – три тисячі доларів чи три гривні.
– Поясніть, будь ласка, цю цікаву думку! – голосом масовика-заводія перебила її Ладокуриха, якій здалося, що Дана перебирає на себе всю увагу аудиторії.
– Це дуже просто, варто лише прислухатися до власних розмов на роботі чи вдома. У дев'яти із десятьох випадків вони – про гроші! І не важливо, рахуєте ви копійки чи тисячі. Важливо те, що люди скаржаться один одному на те, що грошей не вистачає. І говорять про це з особливою гордістю жебраків, яку в нас виховували останні вісімдесят років.
– А невже ви не рахуєте своїх грошей? – вставив хтось з «експертів».
– Звичайно ж, рахую! – посміхнулася Дана. – Але в ті часи, коли у мене в кишені було останні три гривні, я ніколи не дозволяла собі про це говорити вголос. От і весь секрет…
– …секрет її успіху! – підхопила Ладокуриха. – Секрет її краси та жіночої гордости! А тепер – рекламна пауза під, час якої ми проведемо міні-опитування на тему: чи потрібні нам служби ескорту?
Далі усе тривало більш-менш нормально. Але Дана постійно відчувала себе на перехресті поглядів: одні випромінювали ненависть, інші – заздрість та захоплення. Вона знала, що виглядає чудово. Вона знала, що саме зараз по той бік екрану на ній зупиняється зовсім інший погляд. Власне, задля цього погляду вона й зголосилася на це ідіотське шоу, під кінець якого нічого, крім ненависти до цікавих «експертів», до себе та дощу, що розпочинався за вікнами студії, вона не відчувала…
* * *
Під рясним і вже доволі холодним осіннім дощем Дана побігла до свого авта і, не слухаючи помічника режисера, що наздоганяв її з якимись папірцями в руках, люто грюкнула дверима машини перед самим його носом. «Бридота! Не хочу більш нічого!» – крутилося в її голові.…Кілька останніх тижнів вона жила так, ніби стояла на гребені даху й протяг обвівав її з усіх боків. Дана боялася цього відчуття і водночас шалено бажала ще раз пережити ці божевільні, захоплюючі хвилини передчуття смерті. Вона знала, що це таке… Тоді їй виповнилося чотири роки. Зі своєю вірною подружкою Свєткою вони порпалися в пісочнику, намагаючися зробити з купи сирого, тільки-но завезеного з берега річки піску, пиріг для ляльок. Хто не знає, що таке вологий, ніжний, мілкий пісочок, той ніколи не був дитиною! Свєтка навіть хотіла спробувати його на смак. Дівчата не одразу зрозуміли, що трапилося, коли з під'їзду вискочила їхня сусідка – двадцятирічна красуня з циганським іменем Зарема – і, вхопивши обох за руки, потягла сходами їхнього чотирьохповерхового будинку на самий дах. Дівчата реготали й не пручалися. Вони давно і зацікавлено спостерігали за чорнокосою красунею й вважали, що вона схожа на Білосніжку із казки про сімох гномів. Зарема тягла їх сходами, потім відчинила люк та силоміць втягнула обох на заборонене для дитячих ігор горище. Потім вони піднялися на дах, і Зарема, міцно тримаючи подруг за руки, стала на самісінький край.
А далі почалося щось незрозуміле.
Зарема щось кричала страшним голосом і боляче, ніби лещатами, стискала дитячі долоні. Під будинком одразу ж почали збиратися люди. Крізь сльози Дана бачила, як чоловіки розстеляють на асфальті ковдри та перини, як голосять жінки, а у двір заїжджають дві машини – темно-синя, міліцейська та червона, пожежна. Потім із пронизливим виттям приїхала ще одна – «швидка»…
– Я зараз скину їх униз! – кричала Зарема. – І стрибну сама! Нам усім – не жити! Відпустіть його, суки! Я хочу його бачити! Він ні в чому не винен! Ще один крок – і я скину їх униз! – кричала вона одному з пожежників, який почав підніматися на дах блискучими розсувними сходами.
– Відпусти! – ревіла Свєтка та намагалася вкусити божевільну за руку.
Зловісно зареготавши, Зарема почала кружляти на самому краю, розкручуючи у двох руках, як баласт, переляканих подруг. Дана бачила, як під її ногами страшна порожнеча із крихітними фігурками людей, що скупчилися внизу, змінюється на смоляне покриття даху. Внизу здійнявся страшний галас. У натовпі знепритомніли кілька сусідок. Під самими носаками своїх сандалів Дана бачила прірву і… раптом їй закортіло стрибнути. Вона була впевнена, що – полетить, що її нинішня оболонка одразу ж розтане в повітрі, а натомість вона перетвориться на пташку. Тоді вона вперше зрозуміла, що має недосконалу оболонку, не здатну на політ… Як потім розповідали сусіди, це тривало кілька годин, аж поки у міліцейському «ґазику» до будинка підвезли ув'язненого чоловіка Зареми й він умовив дружину відпустити дітей. Що було потім, Дана не пам'ятала, але відчуття безмежного простору, який обіцяв спокій та політ, лишилося із нею назавжди.