Страница:
У її дворі було вже темно. Він сів на лаву та запалив. Заходити до жінки він не збирався (вони домовились про зустріч на наступному тижні), але, дивлячись на її зашторені вікна, він відчував ніжність і малював в уяві картину: вона сидить у своєму кріслі під лампою і читає книгу. Минулого разу він так і не наважився запитати про зовсім свіжий запах парфумів, який долинав від її темно-синьої сукні. Та й навіщо було питати? Він упевнився, що жінка – зовсім безпорадна. А ще… Він і досі відчував на своїх губах ніжний оксамит її маленьких долонь і мріяв, що наступного разу буде значно сміливішим.
Після першого ж візиту до Лани він відчував, що його тягне сюди ніби магнітом. Відверто кажучи, він був тут уже тричі і так само не наважувався зайти, як і зараз. Він помічав, що заспокоюється від одного погляду на її вікна на п'ятому поверсі. Він соромився признатися самому собі, що всі його думки та мрії заполонила жінка в інвалідному кріслі. Це було неможливо! Хіба мало навкруг інших жінок, питав він себе, здорових, балакучих, здатних на необтяжливі стосунки із одруженим підтоптаним слідчим сорока п'яти років, перевтомленим горілкою та телевізійними серіалами? Але його ніби пронизувало струмом при згадці про її воскові пальці, що ніби світилися в темряві, яка завжди огортала її, про хвилю смоляного блискучого волосся, яке він бачив тільки у ляльок або в Елізабет Тейлор у ролі Клеопатри. Паморочилося в голові й від особливого запаху трав в її квартирі. А голос! Уривчастий, хриплуватий. Хоч би що вона казала – все цей голос перетворював на одкровення.
Коли вона тільки починала працювати в «Ескорт-сервісі», Дана відправила її в поїздку до Вашингтона на якусь жіночу конференцію. Це було потрібно, адже свій бізнес вони розпочинали під «соусом» захисту прав жінок. Коли вона повернулася, подруги із захопленням розпитували її про цей омріяний та оспіваний континент свободи. «Вивірки, пацюки та чорні бомжі!» – відповідала Марина. її вразили натовпи товстунів на вулицях й атмосфера суцільної байдужости до всього, що не стосується заробляння грошей. Співвітчизники витягалися з усіх сил, аби довести свою вдячність країні щастя за те, що впустила їх у свої простори: старанно вивчали сленг, аби в магазині чи у пральні їх приймали за своїх, накопичували гроші на пристойний котедж та машину, методично роз'їдалися на гамбургерах та вчилися вловлювати гумор третьосортних кінокомедій. Ні, туди вона не прагнула. «Треба вигадати щось інше, – міркувала Марина. – Полювання на чоловіків набридло…»
Їй усе життя кортіло написати роман. Але як тільки вона починала складати слова, принаймні подумки, виходила якась нісенітниця і Марина розуміла, що вона безнадійно бездарна. І в ту ж мить, як піґулку від тієї бездарности, вона застосовувала рятівну фразу, якою продовжувала своє недосконале творіння: «…мине багато років, і полковник, стоячи біля стіни й очікуючи на розстріл, згадає той далекий вечір, коли батько взяв його із собою подивитися на лід…». «А, взагалі, кому потрібен мій сопливий роман?» – майнула твереза думка, і Марина відкоркувала чергову пляшку. На цей раз їй до рук потрапила стандартна півлітрівка «Ізабели». Вона гострим ножем підрізала пластиковий корок і налила рідину («У романі можна було б написати – «важке, тягуче зілля, що пахне чорним виноградом») у великий глиняний кухлик. «Мабуть, це дуже соромно, – подумала Марина, – напиватися наодинці!» Вона голосно засміялася. Отже, про що це вона? Так, так – треба написати роман… Але десяток полиць, рясно заставлених книжками, закликали ЇЇ до обачности: усе вже написане! Якось треба балансувати поміж убивчою іронією, трагедією, фарсом та рефлексіями. І з усього цього створити бліде відлуння правди. Марина знову зробила жадібний ковток і замислилася: «Мине багато років і… Ми всі зіграємо в одну гру: кожен продовжить цю фразу, як зможе. Моя звучатиме просто: мине багато років… На цьому – все.»
«Можливо, – продовжувала міркувати Марина, усе глибше поринаючи в хмільні хвилі, – питання тільки в тому, хто вийде з гри раніше? А хто залишиться гравцем? І той, хто залишиться, нарешті відчує себе безнадійно самотнім у цьому світі. Сюжет мого роману – довгі, безтямні, нудотні спогади, які я видобуваю з цього великого кухля і які миттєво гинуть у ньому ж, не встигаючи скапнути масною червоною сльозою на клапоть паперу. А ви усе чекаєте від мене зав'язки? – погрозила Марина пальчиком книжковим полицям. – Або хоча б мізерного натяку на інтригуючий початок? Ну, ось вам: «Я сидів (відверто кажучи, жіночі закінчення у словах – це якесь жахливе знущання над художнім текстом!) за письмовим столом. Було близько дванадцятої години ночі. Я пив вино і подумував – чи не закурити мені? Але у сусідній кімнаті спали мої дуже пильні батьки, які вважали, що куріння – гріх. Я сидів за столом із великою метою – написати безсмертний твір без «сантиментів та національних ідей» і дивився на видовжене стебло чорної троянди. Я нікого не чекав. Я був один у всьому світі – мені було легко померти в цей час…» Ось так?» – Марина знову зробила ковток. Справа не зрушилася далі від її наполегливого уникання жіночих закінчень. Вона одним порухом руки зруйнувала купу журналів та журнальчиків, у яких крилися літери та словосполучення інших мучеників пера. Вона була готова ридати над кожним з них, тому що твердо знала: її роман ніколи не зблисне химерним натяком на будь-який сюжет. Адже на цей громадянський подвиг у неї не вистачало ані часу, ані паперу. Героями ЇЇ роману мають стати ця самотня «хрущовка», довге стебло зів'ялої чорної троянди та кухоль із таким же чорним вином… Вона уявляла, як вийде на роботу і скаже колегам:
– Класну штуку я написала за ці дні!
– Яку? – запитає її Орест. – Як вона називається?
– «Сто років», – відповість вона.
– «Сто років самотности»? – насмішкувато перепитає він.
– Ні, просто – «Сто років»… А починається вона так: «Мине багато часу, і я помиратиму від раку шлунка в шостому відділенні онкологічного інституту, в палаті номер шість…»
Міркуючи в такий спосіб, Марина ходила по своїй квартирі, як примара, не знімаючи нічної сорочки та халата. Вона навіть не розчісувала волосся впродовж цього, такого тривалого часу. Їй здавалося, що вона зараз – лише лялечка, з якої має вилупитися метелик. І обпечене обличчя, що має «відновитися», свідчило, що оновитися треба не тільки іззовні. За три дні вона відчула, що скучила за Орестом. Саме за ним. За його гітарою, за його презирливою байдужістю та удаваною коректністю. Марина розуміла, що вона для нього лише «прекрасна сутенерка», – так він колись назвав її. Але ж вона чудово пам'ятала їхню першу балачку в кав'ярні, що була доволі приємною й підсвідомо забарвленою чимось справжнім. Аж доки вона не взялася за свої, як казала Дана, прямі обов'язки…
Марина кілька разів навіть телефонувала йому, але слухавка відповідала короткими гудками. Лишалося тільки сидіти вдома й «відновлюватися» чарками дорогого французького коньяку, зручно влашувавшися на своєму улюбленому місці перед вікном. Була п'ята година вечора четвертого дня її вимушеного домашнього ув'язнення, коли Марина раптом побачила на дорозі, що вела до її під'їзду, Ореста. Вона навіть потерла очі, але це справді був він. Хлопець йшов повільно, роздивляючися номери будинків. В руках у нього був букет… Марина аж присвиснула. Вона миттєво схопилася з крісла і тільки зараз із жахом зрозуміла, що зовсім п'яна, роздягнута й не розчесана… От халепа! Вона заметушилася, розкидаючи все на своєму шляху. Кудись поділися гребінець та зубна щітка, а джинси, немов живі, вислизали з рук. Вода з крана, який вона відкрутила на повну потужність, облила її з голови до ніг, рухи були непевні… «І шляк би це все трафив!» – розсердилася нарешті Марина, полишаючи марні спроби вдягнутися й привести себе до пристойного вигляду.
До дзвінка, що пролунав у передпокої за кілька хвилин, вона ще встигла випити три чарки й відчула себе трохи краще.
Натикаючися на стільці й плутаючись у полах свого довгого халата, вона добрела до дверей і буквально впала на руки здивованого Ореста. Відкинувши букет убік, він підхопив її і заніс до кімнати.
– Це ти… Ти… – солодко посміхаючись, прошепотіла вона, а потім після ще кількох не зрозумілих йому фраз, відвернулася до стіни й миттєво відключилася.
Усе це трапилося так швидко, що Орест не встиг нічого второпати. Ідучи до Марини, він прокручував довгу бесіду, в якій мав дотепно вмотивувати причину свого візиту. А тепер усе це було непотрібним. Дівчина спокійно й глибоко сопіла, уткнувшись носом у подушку. Це було найкращим виходом з ситуації. Орест огледівся: в хаті панував безлад. Та ще який! Скрізь валялися порожні пляшки, книги та залишки бутербродів. «Де ж у неї можуть зберігатися голки та нитки? -напружив мізки Орест. – Тут сам біс ногу вламає!» Він почав тихенько відсувати шухляди. У них також усе перемішалося. Орест вийшов на кухню. Й одразу помітив велику коробку на підвіконні. Кілька разів вколовши пальця, він видобув з-під гори ниток та клаптів ножиці й уважно роздивився їх.
Потім, ніби уві сні, налив собі чарку коньяку, випив і стрімголов вискочив із квартири. Він увесь тремтів: одне лезо великих грубих ножиць було заіржавіле. Мало того – до нього приліпилися кілька тоненьких білявих волосинок…
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Орест вирішив якнайшвидше кинути свою службу в «Ескорт-сервісі», тим більше, що у зв'язку з останніми подіями робота зупинилася, клієнток майже не було. Офіс спорожнів. Тільки при дверях ще стояв охоронець, а в своєму кабінеті, темніша за хмару, сиділа Дана. Двері було прочинені, й Орест усе не міг зібратися з силами, аби зайти й повідомити шефиню про своє звільнення. Лишалося ще одне завдання Містера Марпла… Але як до нього приступити, Орест не знав. Він крадькома спостерігав за Даною та порівнював її із жінкою-Лисицею. Він тільки зараз зауважив, що майже ніколи не чув голосу Дани В'ячеславівни, адже ніколи не спілкувався із нею. Голос Лисиці він розпізнав би з тисячі – дзвінкий, глибокий, збудливий. Фігура? Та була, здається, вищою… Але зараз, по цій погоді, Дана змінила взуття, а жінка була в черевиках з високими обцасами. Він міг би впізнати її руки, але ж на Лисиці були задовгі руковички… Шия? Вона ховалася за рудим боа. Йому залишалися тільки чуттєві інстинкти – запах, дотик, сміх… Але Дана жодним жестом не видавала себе і трималася на відстані й велично пропливала повз нього, як біла мініатюрна ладдя повз чорний човен рибалки.
Нарешті Оресту набридло ламати голову й сидіти в цій напруженій атмосфері, до того ж на вулиці починалася злива і треба було встигнути доїхати додому, поки вона не зарядила на всю ніч. «Сьогодні нічого не вдасться», – подумав він і вийшов з офісу. Холодні змійки дощу одразу ж заповзли йому за комір. Він вийшов на шосе з надією упіймати машину.
– Можу підвезти! – біля нього зупинилася машина Дані В'ячеславівни.
Він не помітив, коли вона встигла вийти з офісу та сісти за кермо свого сріблястого «Пежо». Це була удача!
– Дякую! – він відкрив передні дверцята та сів поруч із нею.
– Вам куди?
Орест уже знав, що він відповість, але навмисне витримав паузу та набрав у легені повітря, ніби плавець перед стартом. І назвав адресу того будинка, до якого підвіз після побачення у ресторані жінку-Лисицю… Реакція Дани була незрозумілою, невиразною. Вона мовчки кивнула головою й натисла на ґаз. Він дивився на її пальці із двома тоненькими діамантовими обручками, що стискали кермо, намагався вдихнути запах її парфумів, поглядав на її коліна, яких не закривала вузька блідо-рожева спідниця. її очі були закриті скельцями окулярів у рожевій оправі, світлі спіральки волосся вибивалися з-під ніжної газової косинки-батика такого самого кольору. «Вона також дуже красива! – подумав Орест, – Але що означає це – «також»? Хіба ти бачив обличчя Лисиці?» – і сам собі відповів: «Але ж я цілував її! І ті поцілунки я не сплутаю з іншими… Це закарбовується на рівні підсвідомости». «Отже, – знову скептично промовив до нього внутрішній голос, – лишається «найпростіше» – поцілувати її! А ще краще – зґвалтувати у тому брудному дворі, куди вона тебе так удавано спокійно везе… Ніби не знає, що це – пастка». «А якщо й справді не знає? – продовжував діалог із невидимим співбесідником Орест. – Тоді… Тоді сьогодні фокус не вдасться і завтра я вигадаю щось інше. Або просто потелефоную Романові – нехай іде до неї з обшуком власною персоною!»
Машина в'їхала у двір й зупинилася якраз біля того самого під'їзду. «Ось ти і попалась!» – подумав Орест.
– Дивовижно! – удав здивування він. – Звідки ви знаєте, що моя квартира саме у цьому під'їзді, адже їх тут п'ять?
Він не бачив її очей за темними скельцями окулярів, не бачив щік, прикритих косинкою, але помітив, як порожевіла її шия у вирізі білої мереживної блузки. Вона мовчала і не випускала з рук керма, ніби це був рятувальний круг. Дивно!
Орест тільки зараз водночас відчув її запах – той самий, із ненав'язливою прохолодною гамою, запах осени, до якого ніби примішувався легкий гіркуватий димок від спаленого листя… Чомусь саме зараз чіткіше вималювалися її коліна, зап'ястя, вузька талія під тоненьким рожевим паском із шкіри пітона… Він здивувався, що одразу – наступного ж дня! – не упізнав її! Він уже не боявся порушити субординацію – це була вона, жінка-Лисиця. Орест упевненим рухом розвернув її до себе, зняв з її очей окуляри та, вже цілуючи, розв'язав та пожбурив убік косинку…
Коли вона запропонувала поїхати до неї, він вже й про своє «відповідальне завдання» і про небезпеку, яку таїла в собі ця недоступна жінка.
– До людей?
– До тебе, дурнику… А через тебе, можливо, й до людей… Хто зна?…
Вони лежали на пухнастому килимі її спальні, серед розкиданих речей та подушок.
«Як дивно, – думав Орест, – усе, що я зараз можу сказати, все, що кажуть у такі хвилини тисячі інших людей, здається повною банальністю: «Я тебе нікому не віддам», «Не щезай!»… А хіба це не так?…»
– Хіба це не так? – запитав він вголос.
– Усе так… – сказала вона. – Ми житимемо довго й щасливо і… помремо в один день. І я тебе нікому не віддам!
– А як же твій чоловік?
– Пет-Пет?… Колись він узяв мене просто з двору, як підбирають викинуте кошеня. Зі мною він зістарівся, досяг своїх висот – я завжди служила йому, як то кажуть, вірою і правдою. Ти – мій перший коханець за десять років. Це правда. Гадаю, я заслужила на щастя… Крім того, підозрюю, він зраджує мені. Мабуть, настав час мирно розійтись.
– А хто він?
– Був модельєром, багато разів перемагав на конкурсах, тепер очолює фірму, спільну з італійцями, шиють одяг… Увесь час у роз'їздах.
Він знову, як в машині, розвернув її обличчям до себе:
– Відтепер ти тільки моя…
– Хочеш їсти? – запитала вона згодом і потяглася за своїм шовковим халатиком.
– Ні, не це! – попросив він. – Одягни ту сукню… Ту темно-синю. Ти в ній виглядала як середньовічний алхімік… Дивовижно…
– Я тобі направду сподобалася? Ти не жартуєш?
– Я збожеволів від тебе…
– Тоді я обов'язково куплю цю сукню, хоч би скільки за неї просили!
– Тобто?
– Це сукня моєї подруги, вона позичила її на один вечір.
– Тоді я сам тобі її куплю. Дозволиш?
– Добре. Ходімо вечеряти! – скомандувала вона, відбираючи в нього халатик й накидаючи його на плечі. – У мене якраз сьогодні – повний холодильник різної смакоти! І потім, ти ще не бачив квартири! Не можна ж увесь вечір пролежати на одному килимі!
Вона подала йому руку і, як дитину, повела квартирою.
– Ось тут – спальня чоловіка…
– У вас різні спальні?
– А як же!
– Це добре! – він притиснув її до стіни. Вона зі сміхом уникла його обіймів і потягнула далі.
– Це – приймальня. Круто?
– Круто… – сумно погодився Орест, оглядаючи шкіряні крісла темно-бузкового кольору, мармуровий столик, інкрустований «під золото», на якому стояли раритетні порцелянові статуетки.
– Це – «куточок слави» по «Фен-шуй» – Пет-Пет нещодавно захопився цією теорією…
У так званому «куточку слави» на стіні висіли кілька десятків дипломів, фотографії самого модельєра із найвідомішими кутюрьє світу, якісь медальйони та медалі на срібних та золотих ланцюжках…
– А це – його особлива гордість! – вказала Дана на відполіровану дерев'яну рамку, яка своєю формою більше нагадувала скриньку. – Позаторік він отримав цю найпрестижнішу відзнаку – «Діамантові ножиці»!
У рамці-скриньці на золотому цвяхові висіли великі ножиці…
– Вони насправді діамантові? – ледь тамуючи серцебиття, запитав Орест.
– Майже. На лезах – алмазне напилення…
– Це муляж?!
– Чому – муляж? Вони чудово ріжуть будь-яку грубу тканину – як по маслу!
– І це – ЙОГО ножиці?
– Господи, чому тебе це так дивує?
– Ні, нічого… просто цікаво… Пішли їсти – я дуже зголоднів…
Але, перш ніж дійти до кухні, вони ще надовго затрималися в сусідній кімнаті.
І цього разу шалена пристрасть, яку він відчував до цієї жінки, змішалася з відчуттям дикої, збудливої небезпеки та… радости. Орест зрозумів, що розлучення Дани, про яке вона мріяла, може відбутися за зовсім іншим сценарієм.
За тим, який запропонує Петру Петровичу слідчий на прізвисько Містер Марпл.
– Загадки людської психіки… – відповів він тоді. – Зараз триває психіатрична експертиза. Але я гадаю…
І він вдався до розлогих міркувань, з велемовними екскурсами у свою попередню практику. Він бачив, як працюють диктофони та телекамери, як старанно занотовують його слова журналісти, але не міг зізнатися, що, попри багатогодинні допити підозрюваних, так і не з'ясував, принаймні для себе, це саме запитання – навіщо?
Експертиза обох ножиць довела, що саме ними було зрізане волосся небіжчиків. Знаряддя вбивств у двох перших випадках – пневматичний пістолет (обидва постріли зроблено з близької відстані, а тому – смертельні), трете скоєне звичайним кухонним ножем фірми «Берґ Оф». І пістолет, і ніж знайдено при обшуках. Але й Марина, і Петро Петрович Заславський відмовилися називатися співучасниками, ба більше – на очній ставці вони із непідробним здивуванням дивились одне на одного. І Роман відчув у цьому здивуванні якусь таємницю. «Невже і ти також?…» – ніби промовляли ці погляди.
Але факти були незаперечні: відбитки пальців, мікроскопічні волосинки, що співпадали із результатами експертизи волосся трьох убитих хлопців… Щоправда, Петро Петрович гаряче відмовлявся від другого вбивства і навіть намагався довести своє алібі: Костянтина, який отримав у казино виклик від аноніма, було вбито саме тоді, коли Петро Петрович Заславський їздив у чергове відрядження неподалік від столиці – з перевіркою однієї з філій фірми. Але у готелі, де він зупинявся, ніхто не міг підтвердити, що модельєр усю ніч перебував у своєму номері.
Марина ж доволі спокійно розповіла, як наказала Сергію чекати на неї обабіч траси, що веде з аеропорту…
Справу можна було передавати до суду. Але повна відсутність будь-яких мотивів не давала Романові спокою. «Мені було цікаво, на що я здатна…» – як заведена, твердила Марина. «Я ревнував дружину…» – безбарвним голосом відповідав Петро Петрович. А на запитання, навіщо зрізано у жертв волосся, і дівчина, і модельєр відповідали майже однаково: «просто так…» – і категорично заперечували скоординованість своїх дій. І Містер Марпл почувався незадоволеним.
Роман скривився так, ніби у нього заболів зуб. Останнім часом він відчував гостру огиду до всього, що стосувалося побуту. Як він міг раніше не помічати цих розшитих квітками скатертин, керамічних статуеток та запилюжених штучних квітів на стінах кухні?! Як він міг споживати недосмажену картоплю та засинати під імітовані страждання героїв мильних опер? Але головним було й інше – як він, двадцятирічний відмінник бойової та політичної підготовки, кучерявий красень міцної статури та відомий донжуан місцевого масштабу, міг потрапити в обійми лялькоподібної Мірри. І за ці роки, у свої сорок «з хвостиком», перетворитися на стару розвалюху, з єдиним бажанням – виспатися. «Це все, мабуть, через страх, – міркував Роман Олексійович. – Через Свєтку…» Він уперше за багато років згадав своє перше кохання. В пам'яті лишився його солоний присмак, який потім змінився на відчуття огиди й небезпеки, а потім і зовсім стерся – як і не було…
І от тепер беззахисна маленька жінка в темно-синій сукні розбудила його до життя. Він хотів бути потрібним, сильним, здатним до прийняття рішень. Він міг би бути потрібним, якби вона була поруч…
– Що ти сопеш, як сич? – знову донісся до нього голос дружини. – Я питаю, чи дадуть тобі хоч якусь копійку?!
– Справа ще не завершна! – відрізав він.
Мірра помахала перед його носом скрученою газетою:
– Хіба? А що ж тут пишуть? Брешуть? Знову хочеш проциндрити всі гроші на якийсь карданний вал?! Нікчема!
Вона вийшла з кухні, грюкнувши дверима, і навмисне голосно увімкнула телевізор.
Роман ще трохи посидів, потім пробрався у коридор, тихенько накинув на себе куртку і так само нечутно причинив двері. Тепер йому було куди піти. І від цієї думки у нього радісно затріпотіло серце…
Він узяв її маленьку ручку, що зазвичай лежала на її улюбленій подушечці, і сміливо поцілував кінчики пальців. З її уривчастого дихання, яке межувало зі схлипами, він зрозумів, що перед його приходом вона плакала. Це було зрозуміло – фірма припинила свою діяльність і їй, мабуть, тепер буде нелегко…
– Вони зізналися? – ледь чутно запитала Лана.
– Так.
Йому не хотілося згадувати події останніх днів, тим більше, що інформація вже пройшла всіма газетами.
– Вони сказали, навіщо це вчинили? – знову запитала вона.
Після першого ж візиту до Лани він відчував, що його тягне сюди ніби магнітом. Відверто кажучи, він був тут уже тричі і так само не наважувався зайти, як і зараз. Він помічав, що заспокоюється від одного погляду на її вікна на п'ятому поверсі. Він соромився признатися самому собі, що всі його думки та мрії заполонила жінка в інвалідному кріслі. Це було неможливо! Хіба мало навкруг інших жінок, питав він себе, здорових, балакучих, здатних на необтяжливі стосунки із одруженим підтоптаним слідчим сорока п'яти років, перевтомленим горілкою та телевізійними серіалами? Але його ніби пронизувало струмом при згадці про її воскові пальці, що ніби світилися в темряві, яка завжди огортала її, про хвилю смоляного блискучого волосся, яке він бачив тільки у ляльок або в Елізабет Тейлор у ролі Клеопатри. Паморочилося в голові й від особливого запаху трав в її квартирі. А голос! Уривчастий, хриплуватий. Хоч би що вона казала – все цей голос перетворював на одкровення.
* * *
Ні, тільки не це! Марина майже через кожні півгодини зупинялася перед люстром і роздивлялася своє почервоніле обличчя. Ні, ні, ні! Лікарі запевнили, що за тиждень усе минеться й шкіра оновиться. Дана Вячеславівна дістала якусь дефіцитну імпортну мазь і, в зв'язку з призупиненням діяльності служби, дозволила розслабитись. А розслаблятися Марина не вміла, хіба що… І вона почала використовувати заборонені запаси вин та коньяків, якими її щедро обдаровували задоволені клієнтки. «Я видужаю та піду з «Ескорту»! – вирішила Марина. – Цей життєвий відтинок для мене закінчився! А що далі?» Можна було б звалити кудись за кордон, як зробили багато з її знайомих. Але те саме питання – що далі? – змушувало відкинути цю ідею. Ті, хто виїжджав і пропонував зробити їй те саме, здавалися їй гиндиками, що мріють лише про одне – добре відгодуватися й… потрапити на різдвяний стіл у фешенебельному готелі. Але яка різниця, хто й коли тебе з'їсть, якщо це взагалі не виключено?Коли вона тільки починала працювати в «Ескорт-сервісі», Дана відправила її в поїздку до Вашингтона на якусь жіночу конференцію. Це було потрібно, адже свій бізнес вони розпочинали під «соусом» захисту прав жінок. Коли вона повернулася, подруги із захопленням розпитували її про цей омріяний та оспіваний континент свободи. «Вивірки, пацюки та чорні бомжі!» – відповідала Марина. її вразили натовпи товстунів на вулицях й атмосфера суцільної байдужости до всього, що не стосується заробляння грошей. Співвітчизники витягалися з усіх сил, аби довести свою вдячність країні щастя за те, що впустила їх у свої простори: старанно вивчали сленг, аби в магазині чи у пральні їх приймали за своїх, накопичували гроші на пристойний котедж та машину, методично роз'їдалися на гамбургерах та вчилися вловлювати гумор третьосортних кінокомедій. Ні, туди вона не прагнула. «Треба вигадати щось інше, – міркувала Марина. – Полювання на чоловіків набридло…»
Їй усе життя кортіло написати роман. Але як тільки вона починала складати слова, принаймні подумки, виходила якась нісенітниця і Марина розуміла, що вона безнадійно бездарна. І в ту ж мить, як піґулку від тієї бездарности, вона застосовувала рятівну фразу, якою продовжувала своє недосконале творіння: «…мине багато років, і полковник, стоячи біля стіни й очікуючи на розстріл, згадає той далекий вечір, коли батько взяв його із собою подивитися на лід…». «А, взагалі, кому потрібен мій сопливий роман?» – майнула твереза думка, і Марина відкоркувала чергову пляшку. На цей раз їй до рук потрапила стандартна півлітрівка «Ізабели». Вона гострим ножем підрізала пластиковий корок і налила рідину («У романі можна було б написати – «важке, тягуче зілля, що пахне чорним виноградом») у великий глиняний кухлик. «Мабуть, це дуже соромно, – подумала Марина, – напиватися наодинці!» Вона голосно засміялася. Отже, про що це вона? Так, так – треба написати роман… Але десяток полиць, рясно заставлених книжками, закликали ЇЇ до обачности: усе вже написане! Якось треба балансувати поміж убивчою іронією, трагедією, фарсом та рефлексіями. І з усього цього створити бліде відлуння правди. Марина знову зробила жадібний ковток і замислилася: «Мине багато років і… Ми всі зіграємо в одну гру: кожен продовжить цю фразу, як зможе. Моя звучатиме просто: мине багато років… На цьому – все.»
«Можливо, – продовжувала міркувати Марина, усе глибше поринаючи в хмільні хвилі, – питання тільки в тому, хто вийде з гри раніше? А хто залишиться гравцем? І той, хто залишиться, нарешті відчує себе безнадійно самотнім у цьому світі. Сюжет мого роману – довгі, безтямні, нудотні спогади, які я видобуваю з цього великого кухля і які миттєво гинуть у ньому ж, не встигаючи скапнути масною червоною сльозою на клапоть паперу. А ви усе чекаєте від мене зав'язки? – погрозила Марина пальчиком книжковим полицям. – Або хоча б мізерного натяку на інтригуючий початок? Ну, ось вам: «Я сидів (відверто кажучи, жіночі закінчення у словах – це якесь жахливе знущання над художнім текстом!) за письмовим столом. Було близько дванадцятої години ночі. Я пив вино і подумував – чи не закурити мені? Але у сусідній кімнаті спали мої дуже пильні батьки, які вважали, що куріння – гріх. Я сидів за столом із великою метою – написати безсмертний твір без «сантиментів та національних ідей» і дивився на видовжене стебло чорної троянди. Я нікого не чекав. Я був один у всьому світі – мені було легко померти в цей час…» Ось так?» – Марина знову зробила ковток. Справа не зрушилася далі від її наполегливого уникання жіночих закінчень. Вона одним порухом руки зруйнувала купу журналів та журнальчиків, у яких крилися літери та словосполучення інших мучеників пера. Вона була готова ридати над кожним з них, тому що твердо знала: її роман ніколи не зблисне химерним натяком на будь-який сюжет. Адже на цей громадянський подвиг у неї не вистачало ані часу, ані паперу. Героями ЇЇ роману мають стати ця самотня «хрущовка», довге стебло зів'ялої чорної троянди та кухоль із таким же чорним вином… Вона уявляла, як вийде на роботу і скаже колегам:
– Класну штуку я написала за ці дні!
– Яку? – запитає її Орест. – Як вона називається?
– «Сто років», – відповість вона.
– «Сто років самотности»? – насмішкувато перепитає він.
– Ні, просто – «Сто років»… А починається вона так: «Мине багато часу, і я помиратиму від раку шлунка в шостому відділенні онкологічного інституту, в палаті номер шість…»
Міркуючи в такий спосіб, Марина ходила по своїй квартирі, як примара, не знімаючи нічної сорочки та халата. Вона навіть не розчісувала волосся впродовж цього, такого тривалого часу. Їй здавалося, що вона зараз – лише лялечка, з якої має вилупитися метелик. І обпечене обличчя, що має «відновитися», свідчило, що оновитися треба не тільки іззовні. За три дні вона відчула, що скучила за Орестом. Саме за ним. За його гітарою, за його презирливою байдужістю та удаваною коректністю. Марина розуміла, що вона для нього лише «прекрасна сутенерка», – так він колись назвав її. Але ж вона чудово пам'ятала їхню першу балачку в кав'ярні, що була доволі приємною й підсвідомо забарвленою чимось справжнім. Аж доки вона не взялася за свої, як казала Дана, прямі обов'язки…
Марина кілька разів навіть телефонувала йому, але слухавка відповідала короткими гудками. Лишалося тільки сидіти вдома й «відновлюватися» чарками дорогого французького коньяку, зручно влашувавшися на своєму улюбленому місці перед вікном. Була п'ята година вечора четвертого дня її вимушеного домашнього ув'язнення, коли Марина раптом побачила на дорозі, що вела до її під'їзду, Ореста. Вона навіть потерла очі, але це справді був він. Хлопець йшов повільно, роздивляючися номери будинків. В руках у нього був букет… Марина аж присвиснула. Вона миттєво схопилася з крісла і тільки зараз із жахом зрозуміла, що зовсім п'яна, роздягнута й не розчесана… От халепа! Вона заметушилася, розкидаючи все на своєму шляху. Кудись поділися гребінець та зубна щітка, а джинси, немов живі, вислизали з рук. Вода з крана, який вона відкрутила на повну потужність, облила її з голови до ніг, рухи були непевні… «І шляк би це все трафив!» – розсердилася нарешті Марина, полишаючи марні спроби вдягнутися й привести себе до пристойного вигляду.
До дзвінка, що пролунав у передпокої за кілька хвилин, вона ще встигла випити три чарки й відчула себе трохи краще.
Натикаючися на стільці й плутаючись у полах свого довгого халата, вона добрела до дверей і буквально впала на руки здивованого Ореста. Відкинувши букет убік, він підхопив її і заніс до кімнати.
– Це ти… Ти… – солодко посміхаючись, прошепотіла вона, а потім після ще кількох не зрозумілих йому фраз, відвернулася до стіни й миттєво відключилася.
Усе це трапилося так швидко, що Орест не встиг нічого второпати. Ідучи до Марини, він прокручував довгу бесіду, в якій мав дотепно вмотивувати причину свого візиту. А тепер усе це було непотрібним. Дівчина спокійно й глибоко сопіла, уткнувшись носом у подушку. Це було найкращим виходом з ситуації. Орест огледівся: в хаті панував безлад. Та ще який! Скрізь валялися порожні пляшки, книги та залишки бутербродів. «Де ж у неї можуть зберігатися голки та нитки? -напружив мізки Орест. – Тут сам біс ногу вламає!» Він почав тихенько відсувати шухляди. У них також усе перемішалося. Орест вийшов на кухню. Й одразу помітив велику коробку на підвіконні. Кілька разів вколовши пальця, він видобув з-під гори ниток та клаптів ножиці й уважно роздивився їх.
Потім, ніби уві сні, налив собі чарку коньяку, випив і стрімголов вискочив із квартири. Він увесь тремтів: одне лезо великих грубих ножиць було заіржавіле. Мало того – до нього приліпилися кілька тоненьких білявих волосинок…
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
* * *
«Невже це була вона? Не може бути!» – придивлявся Орест до Дани В'ячеславівни, що проходила повз нього у глибокій задумі, навіть не вітаючися. Кілька днів тому було заарештовано Марину. Орест не вдавався в подробиці, не розпитував слідчого, але йому чомусь було прикро за цю дівчину, можливо – хвору, можливо – дивакувату, але не жорстоку. А ще хвилював клаптик паперу, який він захопив зі столу, крадькома виходячи з її помешкання. На ньому він побачив своє ім'я, написане разів зо двісті… Добре, що здогадався прихопити цей клаптик, інакше не уникнути б йому ускладнень із зайвими розпитами!Орест вирішив якнайшвидше кинути свою службу в «Ескорт-сервісі», тим більше, що у зв'язку з останніми подіями робота зупинилася, клієнток майже не було. Офіс спорожнів. Тільки при дверях ще стояв охоронець, а в своєму кабінеті, темніша за хмару, сиділа Дана. Двері було прочинені, й Орест усе не міг зібратися з силами, аби зайти й повідомити шефиню про своє звільнення. Лишалося ще одне завдання Містера Марпла… Але як до нього приступити, Орест не знав. Він крадькома спостерігав за Даною та порівнював її із жінкою-Лисицею. Він тільки зараз зауважив, що майже ніколи не чув голосу Дани В'ячеславівни, адже ніколи не спілкувався із нею. Голос Лисиці він розпізнав би з тисячі – дзвінкий, глибокий, збудливий. Фігура? Та була, здається, вищою… Але зараз, по цій погоді, Дана змінила взуття, а жінка була в черевиках з високими обцасами. Він міг би впізнати її руки, але ж на Лисиці були задовгі руковички… Шия? Вона ховалася за рудим боа. Йому залишалися тільки чуттєві інстинкти – запах, дотик, сміх… Але Дана жодним жестом не видавала себе і трималася на відстані й велично пропливала повз нього, як біла мініатюрна ладдя повз чорний човен рибалки.
Нарешті Оресту набридло ламати голову й сидіти в цій напруженій атмосфері, до того ж на вулиці починалася злива і треба було встигнути доїхати додому, поки вона не зарядила на всю ніч. «Сьогодні нічого не вдасться», – подумав він і вийшов з офісу. Холодні змійки дощу одразу ж заповзли йому за комір. Він вийшов на шосе з надією упіймати машину.
– Можу підвезти! – біля нього зупинилася машина Дані В'ячеславівни.
Він не помітив, коли вона встигла вийти з офісу та сісти за кермо свого сріблястого «Пежо». Це була удача!
– Дякую! – він відкрив передні дверцята та сів поруч із нею.
– Вам куди?
Орест уже знав, що він відповість, але навмисне витримав паузу та набрав у легені повітря, ніби плавець перед стартом. І назвав адресу того будинка, до якого підвіз після побачення у ресторані жінку-Лисицю… Реакція Дани була незрозумілою, невиразною. Вона мовчки кивнула головою й натисла на ґаз. Він дивився на її пальці із двома тоненькими діамантовими обручками, що стискали кермо, намагався вдихнути запах її парфумів, поглядав на її коліна, яких не закривала вузька блідо-рожева спідниця. її очі були закриті скельцями окулярів у рожевій оправі, світлі спіральки волосся вибивалися з-під ніжної газової косинки-батика такого самого кольору. «Вона також дуже красива! – подумав Орест, – Але що означає це – «також»? Хіба ти бачив обличчя Лисиці?» – і сам собі відповів: «Але ж я цілував її! І ті поцілунки я не сплутаю з іншими… Це закарбовується на рівні підсвідомости». «Отже, – знову скептично промовив до нього внутрішній голос, – лишається «найпростіше» – поцілувати її! А ще краще – зґвалтувати у тому брудному дворі, куди вона тебе так удавано спокійно везе… Ніби не знає, що це – пастка». «А якщо й справді не знає? – продовжував діалог із невидимим співбесідником Орест. – Тоді… Тоді сьогодні фокус не вдасться і завтра я вигадаю щось інше. Або просто потелефоную Романові – нехай іде до неї з обшуком власною персоною!»
Машина в'їхала у двір й зупинилася якраз біля того самого під'їзду. «Ось ти і попалась!» – подумав Орест.
– Дивовижно! – удав здивування він. – Звідки ви знаєте, що моя квартира саме у цьому під'їзді, адже їх тут п'ять?
Він не бачив її очей за темними скельцями окулярів, не бачив щік, прикритих косинкою, але помітив, як порожевіла її шия у вирізі білої мереживної блузки. Вона мовчала і не випускала з рук керма, ніби це був рятувальний круг. Дивно!
Орест тільки зараз водночас відчув її запах – той самий, із ненав'язливою прохолодною гамою, запах осени, до якого ніби примішувався легкий гіркуватий димок від спаленого листя… Чомусь саме зараз чіткіше вималювалися її коліна, зап'ястя, вузька талія під тоненьким рожевим паском із шкіри пітона… Він здивувався, що одразу – наступного ж дня! – не упізнав її! Він уже не боявся порушити субординацію – це була вона, жінка-Лисиця. Орест упевненим рухом розвернув її до себе, зняв з її очей окуляри та, вже цілуючи, розв'язав та пожбурив убік косинку…
Коли вона запропонувала поїхати до неї, він вже й про своє «відповідальне завдання» і про небезпеку, яку таїла в собі ця недоступна жінка.
* * *
– Тепер треба жити за волею долі, так, ніби йдеш по замінованому полю – ніде не помилитися, нічого не порушити, не перечепитися… – двома годинами потому говорила Дана. – Знаєш, я вирішила закрити свій бізнес. Я розпочала його з ненависти до людей, а закінчу – з любови…– До людей?
– До тебе, дурнику… А через тебе, можливо, й до людей… Хто зна?…
Вони лежали на пухнастому килимі її спальні, серед розкиданих речей та подушок.
«Як дивно, – думав Орест, – усе, що я зараз можу сказати, все, що кажуть у такі хвилини тисячі інших людей, здається повною банальністю: «Я тебе нікому не віддам», «Не щезай!»… А хіба це не так?…»
– Хіба це не так? – запитав він вголос.
– Усе так… – сказала вона. – Ми житимемо довго й щасливо і… помремо в один день. І я тебе нікому не віддам!
– А як же твій чоловік?
– Пет-Пет?… Колись він узяв мене просто з двору, як підбирають викинуте кошеня. Зі мною він зістарівся, досяг своїх висот – я завжди служила йому, як то кажуть, вірою і правдою. Ти – мій перший коханець за десять років. Це правда. Гадаю, я заслужила на щастя… Крім того, підозрюю, він зраджує мені. Мабуть, настав час мирно розійтись.
– А хто він?
– Був модельєром, багато разів перемагав на конкурсах, тепер очолює фірму, спільну з італійцями, шиють одяг… Увесь час у роз'їздах.
Він знову, як в машині, розвернув її обличчям до себе:
– Відтепер ти тільки моя…
– Хочеш їсти? – запитала вона згодом і потяглася за своїм шовковим халатиком.
– Ні, не це! – попросив він. – Одягни ту сукню… Ту темно-синю. Ти в ній виглядала як середньовічний алхімік… Дивовижно…
– Я тобі направду сподобалася? Ти не жартуєш?
– Я збожеволів від тебе…
– Тоді я обов'язково куплю цю сукню, хоч би скільки за неї просили!
– Тобто?
– Це сукня моєї подруги, вона позичила її на один вечір.
– Тоді я сам тобі її куплю. Дозволиш?
– Добре. Ходімо вечеряти! – скомандувала вона, відбираючи в нього халатик й накидаючи його на плечі. – У мене якраз сьогодні – повний холодильник різної смакоти! І потім, ти ще не бачив квартири! Не можна ж увесь вечір пролежати на одному килимі!
Вона подала йому руку і, як дитину, повела квартирою.
– Ось тут – спальня чоловіка…
– У вас різні спальні?
– А як же!
– Це добре! – він притиснув її до стіни. Вона зі сміхом уникла його обіймів і потягнула далі.
– Це – приймальня. Круто?
– Круто… – сумно погодився Орест, оглядаючи шкіряні крісла темно-бузкового кольору, мармуровий столик, інкрустований «під золото», на якому стояли раритетні порцелянові статуетки.
– Це – «куточок слави» по «Фен-шуй» – Пет-Пет нещодавно захопився цією теорією…
У так званому «куточку слави» на стіні висіли кілька десятків дипломів, фотографії самого модельєра із найвідомішими кутюрьє світу, якісь медальйони та медалі на срібних та золотих ланцюжках…
– А це – його особлива гордість! – вказала Дана на відполіровану дерев'яну рамку, яка своєю формою більше нагадувала скриньку. – Позаторік він отримав цю найпрестижнішу відзнаку – «Діамантові ножиці»!
У рамці-скриньці на золотому цвяхові висіли великі ножиці…
– Вони насправді діамантові? – ледь тамуючи серцебиття, запитав Орест.
– Майже. На лезах – алмазне напилення…
– Це муляж?!
– Чому – муляж? Вони чудово ріжуть будь-яку грубу тканину – як по маслу!
– І це – ЙОГО ножиці?
– Господи, чому тебе це так дивує?
– Ні, нічого… просто цікаво… Пішли їсти – я дуже зголоднів…
Але, перш ніж дійти до кухні, вони ще надовго затрималися в сусідній кімнаті.
І цього разу шалена пристрасть, яку він відчував до цієї жінки, змішалася з відчуттям дикої, збудливої небезпеки та… радости. Орест зрозумів, що розлучення Дани, про яке вона мріяла, може відбутися за зовсім іншим сценарієм.
За тим, який запропонує Петру Петровичу слідчий на прізвисько Містер Марпл.
* * *
Містер Марпл ішов заплутаними коридорами відділку з купою газет під пахвою. Усі віталися з ним. Навіть цей пихатий молодик Лошкарьов приязно потис руку: «Ну, старий, з тебе пляшка! Молодець!» Але жодного задоволення він не відчував. Не радували й заголовки, якими пістрявили майже всі газети: «Відомий підприємець зізнався у вбивстві двох молодиків!», «Маньяк на прізвисько «перукар», «Солодка парочка вбивць свідчить…» тощо. Його мучило запитання журналістки на вчорашній прес-конференції: «Навіщо?»– Загадки людської психіки… – відповів він тоді. – Зараз триває психіатрична експертиза. Але я гадаю…
І він вдався до розлогих міркувань, з велемовними екскурсами у свою попередню практику. Він бачив, як працюють диктофони та телекамери, як старанно занотовують його слова журналісти, але не міг зізнатися, що, попри багатогодинні допити підозрюваних, так і не з'ясував, принаймні для себе, це саме запитання – навіщо?
Експертиза обох ножиць довела, що саме ними було зрізане волосся небіжчиків. Знаряддя вбивств у двох перших випадках – пневматичний пістолет (обидва постріли зроблено з близької відстані, а тому – смертельні), трете скоєне звичайним кухонним ножем фірми «Берґ Оф». І пістолет, і ніж знайдено при обшуках. Але й Марина, і Петро Петрович Заславський відмовилися називатися співучасниками, ба більше – на очній ставці вони із непідробним здивуванням дивились одне на одного. І Роман відчув у цьому здивуванні якусь таємницю. «Невже і ти також?…» – ніби промовляли ці погляди.
Але факти були незаперечні: відбитки пальців, мікроскопічні волосинки, що співпадали із результатами експертизи волосся трьох убитих хлопців… Щоправда, Петро Петрович гаряче відмовлявся від другого вбивства і навіть намагався довести своє алібі: Костянтина, який отримав у казино виклик від аноніма, було вбито саме тоді, коли Петро Петрович Заславський їздив у чергове відрядження неподалік від столиці – з перевіркою однієї з філій фірми. Але у готелі, де він зупинявся, ніхто не міг підтвердити, що модельєр усю ніч перебував у своєму номері.
Марина ж доволі спокійно розповіла, як наказала Сергію чекати на неї обабіч траси, що веде з аеропорту…
Справу можна було передавати до суду. Але повна відсутність будь-яких мотивів не давала Романові спокою. «Мені було цікаво, на що я здатна…» – як заведена, твердила Марина. «Я ревнував дружину…» – безбарвним голосом відповідав Петро Петрович. А на запитання, навіщо зрізано у жертв волосся, і дівчина, і модельєр відповідали майже однаково: «просто так…» – і категорично заперечували скоординованість своїх дій. І Містер Марпл почувався незадоволеним.
* * *
– Тобі хоч премію якусь дадуть? – питала увечері Мірра.Роман скривився так, ніби у нього заболів зуб. Останнім часом він відчував гостру огиду до всього, що стосувалося побуту. Як він міг раніше не помічати цих розшитих квітками скатертин, керамічних статуеток та запилюжених штучних квітів на стінах кухні?! Як він міг споживати недосмажену картоплю та засинати під імітовані страждання героїв мильних опер? Але головним було й інше – як він, двадцятирічний відмінник бойової та політичної підготовки, кучерявий красень міцної статури та відомий донжуан місцевого масштабу, міг потрапити в обійми лялькоподібної Мірри. І за ці роки, у свої сорок «з хвостиком», перетворитися на стару розвалюху, з єдиним бажанням – виспатися. «Це все, мабуть, через страх, – міркував Роман Олексійович. – Через Свєтку…» Він уперше за багато років згадав своє перше кохання. В пам'яті лишився його солоний присмак, який потім змінився на відчуття огиди й небезпеки, а потім і зовсім стерся – як і не було…
І от тепер беззахисна маленька жінка в темно-синій сукні розбудила його до життя. Він хотів бути потрібним, сильним, здатним до прийняття рішень. Він міг би бути потрібним, якби вона була поруч…
– Що ти сопеш, як сич? – знову донісся до нього голос дружини. – Я питаю, чи дадуть тобі хоч якусь копійку?!
– Справа ще не завершна! – відрізав він.
Мірра помахала перед його носом скрученою газетою:
– Хіба? А що ж тут пишуть? Брешуть? Знову хочеш проциндрити всі гроші на якийсь карданний вал?! Нікчема!
Вона вийшла з кухні, грюкнувши дверима, і навмисне голосно увімкнула телевізор.
Роман ще трохи посидів, потім пробрався у коридор, тихенько накинув на себе куртку і так само нечутно причинив двері. Тепер йому було куди піти. І від цієї думки у нього радісно затріпотіло серце…
* * *
Лана сиділа на дивані в оточенні великих і маленьких подушок, закутана в пістряву «перську» ковдру. У напівтемряві, що завжди панувала у її квартирі, на тлі цієї ковдри та гобелену, що висів на стіні за її спиною, вона скидалася на чорноволосу маленьку дівчинку з картини Врубеля. Роман одразу ж помітив цю схожість. Лана була без свого звичного капелюха, одну сторону обличчя закривала хвиля густого чорного волосся.Він узяв її маленьку ручку, що зазвичай лежала на її улюбленій подушечці, і сміливо поцілував кінчики пальців. З її уривчастого дихання, яке межувало зі схлипами, він зрозумів, що перед його приходом вона плакала. Це було зрозуміло – фірма припинила свою діяльність і їй, мабуть, тепер буде нелегко…
– Вони зізналися? – ледь чутно запитала Лана.
– Так.
Йому не хотілося згадувати події останніх днів, тим більше, що інформація вже пройшла всіма газетами.
– Вони сказали, навіщо це вчинили? – знову запитала вона.