Сборник. Біблійні казки: Казки та легенди про святих

   – То годуйтесь, як діти, ложками через стіл!
   Послухали люди та й стали годуватись. Приходить цар, – усі їдять. Розпитався, – йому й кажуть, що так і так було. За Соломоном, – але його поминай як звали!
   То так і умер Давид, а не відпитав Соломона. І як умер Давид, то Соломон став на його царство, і як став на царство, то і задумав ізміряти небо.
   Зробив собі такого круга та й став підійматись до неба.
   Ото вже піднявся у самую хмару, аж святий Петро ходить у хмарі та й до нього каже:
   – Стань, Соломоне, тут твоя границя! А то далі як підеш, то й не вернешся. Повертайся назад та дивися добре! Під тобою буде синєє поле і чорнеє пятно, не спускайся на синє, а спускайся на чорне: чорне – то земля, а синє – то море!
   Спустився Соломон та й думає собі: «Не зміряв я неба, – хоч зміряю море!» І ото зробив шкляную хату, сів у неї та й казав себе на мірянім ланцюгу опускати в море. Ото вже його спускають та й спускають, аж лізе морський рак: а морські раки такі-такі здорові, що два чоловіка на собі потягнуть. Ото і каже він до Соломона:
   – Соломоне, Соломоне! Не зміряєш ти моря! Двадцять літ шукав я колись дна та й то не найшов, а тобі, Соломоне, його не видати! Повертайся ти назад, бо й то може бути, що який-небудь молодий рак клешнями тобі ланцюг перетне!
   Послухав Соломон та й вийшов із моря. А тут йому уже й небагато жити оставалось.
   Ото і думає Соломон, як би йому утекти від смерті. Дочувся він, що десь то є на білім світі безсмертная гора, та й став до неї доставатись.
   А під тою горою жили черці та монастирі будували. Ото Господь і каже тим черцям:
   – Покидайте живо всю роботу та робіте гріб і домовину! До вас іде премудрий Соломон умирати!
   Ото вони й роблять і гріб, і домовину, аж надходить Соломон:
   – А що ви, люди, робите? – питає.
   А вони і кажуть:
   – Гріб на Соломона.
   Почув Соломон, – крути не верти, а треба вмерти.
   – А маєте ж ви міру? – питає їх.
   – Ні, не маєм! – кажуть черці.
   – То беріть міру з мене: він такий, як я, – каже Соломон.
   Взяли черці з нього міру, збили домовину, по домовині припустили й гріб, а Соломон і каже:
   – Ану чекайте, я зміряю домовину!
   Положився в домовину…
   – Ну! – каже, – до міри!.. А впустіть в яму!
   Впустили в яму.
   – Тепер засипайте, – каже Соломон. – А Соломона вам не треба ждати, бо я сам Соломон…

Як Соломон море міряв

   Премудрий Соломон хотів змірити море і зробив собі такий човен і казав чотирьом ковалям робити чотири роки ланцюг. Зробили вони йому той ланцюг, а він учепив його до того човна і прив’язав його до берега моря, і пустився їхати морем. Аж тут надпливає рак, як вхопив своїми щипцями за той ланцюг, як потис, та й перекусив. А Соломон на човні плине та й плине щораз далі. Аж тут надпливає риба та й проковтнула той човен разом із Соломоном.
   А то було вночі, як Соломон спав у човні. Будиться він вже в рибі, обзирається та й гадає собі: що за диво! На морі все видно, чи вдень чи вночі, а тут не видно, хоч око вийми. Тоді почав мацати довкола себе і пізнав, що він у рибі. Вийняв він ножика і почав різати. Як почало тую рибу дуже боліти, то вона з болю вискочила аж на берег і там загибла. Побачили люди тоту рибу на березі, прийшли та зачали її різати. Як розпороли, дивляться, а з риби вилізає чоловік. Вони його спитали:
   – А ти де тут узявся?
   А він каже, що плив по морі та й його риба з човном проковтнула. Приймали його ті люди до себе.
   – Жий, – кажуть, – межи нами.
   Добре. Жив він там у тім селі. А тим часом старий цісар, його отець, не знає, що це з ним сталося, розпитує всюди – нема ніякої відомости. Тоді він казав зробити золотий плуг, дав його двом своїм слугам і післав їх у світ, щоби ходили від села до села і щоби питали, кілько той плуг варт? Раз вони прийшли до того самого села, де жив Соломон, та й питають у людей, але ніхто не знає, що би той плуг міг бути варт. А Соломон як то почув, то перебіг їм дорогу та й став перед ними. От вони приходять просто до нього та й питають його:
   – Слухайте, господарю, що той плуг може бути варт?
   А він їм каже:
   – Якби до нього з травня рясний дощ, то би щось був варт, а так то він нічого не варт.
   Тоді вони догадалися, що то мусить бути Соломон, і взяли його з собою, але цісар не міг його пізнати. То він скликав велику силу людей на гостину, посадив їх за стіл, казав поставити страву, але ложки подав дуже довгі, ще й казав кожному прив’язати до руки. То вони сидять з тими ложками та й не їдять. Аж ту приходить Соломон та й каже:
   – А ви для чого не їсте?
   А вони кажуть:
   – Бо не можемо, ади, які ложки довгі.
   А він їм каже:
   – Ото дурні! Оден другого годуйте!
   Аж тоді цісар пізнав, що то його син.

Цар Соломон і жона його

   Був собі вірний і премудрий цар Соломон, та оженився на доньці невірного царя. Жінка дуже не любила його й не хотіла його слухати. Бувало, Соломон йде в церкву, а жінка його не хоче йти, але раз Соломон заставив-таки її піти в церкву. Тільки вона йому й каже:
   – Піду в церкву, але як буду христиться, то не буду молиться, а як буду молиться, то не буду христиться.
   Пішли вони до церкви, але ж жінка й не христилася, й не молилась. Прийшли додому, а жінка й каже Соломонові:
   – Ходім же тепер в нашу церкву.
   – Добре, – каже Соломон, – але ж я буду стояти так, як ти стояла в нашій церкві, й не буду кланятися.
   Але ж хитра жінка: ще наперед приказала зробити так двері, щоб спускались зверху вниз. Прийшли вони до невірної церкви, цариця прийшла вперед, а Соломон тільки що на поріг, – а двері його по потилиці буц! Ну, думає, перехитрила бісова віра! Я ж тобі доїду кінця, й пішов додому.
   Раз його жінка зговорилась з одним невірним царевичем втекти від Соломона й змовились так: жінка приставиться мертвою, і як поховають її, то тоді царевич викопає її, й вони втечуть. Зробили так. Царицю вбрали, положили на стіл й покликали Соломона. Прийшов Соломон, обдивився кругом жінки й думає: ні, бісова віро, не обдуриш в другий раз, не вмерла ти. Взяв та розпік залізний прут, та як держала вона руки складені, – так і припік наскрізь. Але ж вона хоч би писнула – така була завзята! Соломон нічого не сказав. Увечері поховали жінку.
   Тільки що її поховали, невірний царевич зараз під’їхав до кладовища, відкопав її, повіз до себе жінку Соломонову. А Соломон на другий день прийшов до її батька та й каже:
   – Біжіть, тату, та подивіться, чи є в труні ваша дочка.
   – Бога ти бійся, – каже батько, – я буду ще тривожити тіло мертвої дочки!
   Але Соломон настояв на свойому. Пішли, заглянули в яму, та тільки руками сплеснули – труна була пуста. Думав Соломон, думав, а далі приказав зробити собі тачку й насипати туди землі. Взяв з собою військо одно чорне, друге біле, третє червоне. Звелів він, щоб його везли до невірного царевича і вкотили в ту хату, де царевич з його жінкою п’ють чай. Взяв він ще з собою три сопілки.
   Привезли його до царевича і вкотили в хату. Царевич і жінка Соломонова засміялись та й кажуть:
   – А чого тобі тут треба?
   – Приїхав, – каже, – вас побачить.
   – То випий же з нами хоч чаю.
   – Не хочу, – каже, – вставати з своєї землі, подайте сюди.
   А жінка каже:
   – Ото дурний! Отак і вік з таким дурним скоротала, але тепер він в наших руках.
   Дала Соломонові чаю. Царевич пішов й приказав зробити шибеницю на Соломона. Випили чаю, а царевич і каже:
   – Йди з нами, Соломоне, на балкон.
   – Ні, – каже, – з своєї землі не оступлюсь, хіба винесете мене.
   Царевич приказав винести його на балкон. Сидить царевич з Соломоновою жінкою на стільцях, а Соломон – в тачці. Царевич показує на шибеницю й питає Соломона:
   – Кому то хата строїться?
   – Або тобі, або мені, але скоріш тобі, – каже Соломон.
   Ті обоє засміялись та й кажуть:
   – В наших руках, а ще каже, що шибениця скоріш на мене, ніж на нього.
   Соломон просить царевича:
   – Нехай я перед смертю хоч заграю.
   Як заграв в одну сопілку, – ого! Біле військо біжить, як може заскочить. А царевич питає:
   – Що то таке?
   – То, – каже, – моя смерть.
   Як заграв у другу сопілку, – червоне військо летить як може. Царевич питає:
   – Що це таке?
   – Це, – каже, – вибігає моя невинна кров.
   Як заграв у третю сопілку, – чорне військо в одну мить прилетіло.
   – А це що таке?
   – Це, – каже, – чорти по твою душу приїхали. А що я на твоїй землі, то й повішу тебе.
   Як крикнув на своє військо, та царевич і шмигнув вверх на шибеницю.
   Цариця тоді в ноги Соломонові:
   – Прости, – каже, – мені, мій голубчику.
   – Ні, – каже Соломон, – бісова віра! З тобою вже мені не жити.
   Приказав зараз прив’язати її косами до конячого хвоста й пустити його в чисте поле. Отакий-то був премудрий Соломон!

Суд Соломона

   Було собі три брати. Їден же такий, – ніяк не може нічого всмак попоїсти, а другий знов такий, що ніяк не може господарства розвести, а третій, – сміх казати, – оженився та жінку дуже лиху взяв. Такі-то три брати, сказано – біда! В біді чоловік без ради не буде. Всім трьом погано, всі три радяться…
   Далі кажуть:
   – Ходімо до премудрого Соломона, він нас порадить.
   Приходять до царя. Спершу старшого впустили до нього. Розказує старший йому. Вислухав цар – і крикнув:
   – У ліс!
   Середульший входить, йому Соломон крикнув:
   – Рано вставай.
   Вже йде той, що жінку має лиху. Розказав Соломонові.
   – В кузню, – крикнув цар.
   Зійшлися брати, розпитали один у другого. Самі собі не вірять, щоб це Соломон їм так порадив, не хтять вони робити того нічого, що чули у Соломона.
   – Ет! Це дурисвіт якийсь, нам така біда, а він що плете…
   Але далі радяться, що не трудно. Можна спробувати того, що він нам каже. Іде старший брат у ліс… В лісі дивиться: люди зрубали дерево і ніяк не вкладуть на віз дуба того. Став він помагати тим людям, став помагати, поподвигавсь-таки добре, вернувсь додому, з’їв хліба, такий йому хліб смачний придався, ще й не їв він такого смачного хліба ніколи. Розказує він братам, вони роблять і собі теє, що сказав їм Соломон. Почали робити. Середульший став рано вставати. Почало господарство поправлятись. Знаєте, як він раньше всіх встане, а пізніше всіх ляже, у нього скрізь робота, скрізь лад… Менший дивиться на тих братів, йде до кузні: що ж він бачить там? Нічого більш, окрім того, що залізо в огні і під молотом м’якшає.. Гріють, думає він, ковалі залізо, можна і мені жінку попогріти… І справді, жінка таки зм’якла трохи… Так вийшло з тими братами…

Як Соломон помирив братів

   У дні Соломона жив чоловік і мав він трьох синів. Коли той чоловік помирав, то покликав своїх синів і сказав їм:
   – Є у мене клад в землі, і сховав я в тому місці три скриньки, що стоять одна на одній. Після моєї смерті старший син нехай візьме верхню скриньку, середній – середню, а менший – нижню.
   Після смерті батька сини відкрили скриньки перед людьми. У верхній було повно золота, в середній – купа кісток, а в нижній – сама земля. І були між ними сварки та бійки і пішли вони до Соломона.
   Розумний Соломон розсудив їх так:
   – Золото – старшому, худоба (тобто кістки) – середньому, а виноградники і ниви із збіжжям (тобто земля) молодшому. Батько ваш був мудрим чоловіком і розділив своє добро між вами ще за життя справедливо.

Йосип та його брати

   Було дванадцять братів. А тринадцятий вродився Йосип. Йосип був такий поважний і розумний, що батьки його дуже любили.
   А старші браття пасли худобу десь дуже далеко на полі. Старших родичі гірше кормили, а Йосипа ліпше дозирали і з їдою, і з одягом – з усім. Тоді старші браття його зненавиділи. І просили тата й маму, аби пустили Йосипа з ними в поле. Вони поклали його на коня і повезли з собою. А там хотіли його знищити, бо думали, що їм більше їди лишиться, та й жалували п’ятирічного вбивати. Порадилися і кинули його в криницю. Тота криниця була дуже близько попри головну дорогу.
   Їхали чумаки з цеї держави в іншу і коло тої криниці стали напоювати воли. Крутять вони води, дивляться: хлопець у криниці голий сидить. Чумаки його відти вибрали і питають:
   – Чого ти тут, у криниці?
   – Мене браття кинули тут, аби я втопився.
   Тоті чужі люди зрозуміли, що браття вже й так його знищать, і закликали братів до криниці, і цього хлопця в них купили. І завезли його в другу державу, і там перепродали панові, що не мав дітей, а мав великі маєтки, і хлопець був у того пана наймитом.
   Коли він підріс у пана до п’ятнадцяти років, то зачав розгадувати сни. Панові снилося, що вийшли з Чорного моря сім дуже ситих коров, а відтак виходять сім худих, і ті худі пожерли тих ситих. Пан рано встає і розказує, що йому снилося. А Йосип говорить, що сім рік буде великий урожай, а відтак сім рік буде великий голод. Що коштує тепер пшениця, то буде в десять разів більше коштувати.
   Як у тій державі кому що снилося, то йшов до Йосипа. І що він кому сказав – так все і було. Пан спитався Йосипа, що робити.
   – Великі шпихліри (зерносховища) будуйте, і скуповуймо хліб, – сказав Йосип.
   Відтак, як минуло сім років, постав великий голод. І тато Йосипа післав його братів у тоту державу купити збіжжя. І вони попадають до Йосипа, до свого брата, і просять, аби він їм продав сім мішків пшениці. А він їх питає:
   – Звідки ви є?
   Вони йому кажуть, звідки та й що. Він їх питає, як вони називаються, чи мають тата, маму.
   – А гроші маєте?
   – Маємо. Тато дав гроші на шість мішків пшениці.
   – А голодні-сте?
   Він їх пізнав, а вони його не пізнають. Він їм дав хліба, вони розділили його і з’їли, та й беруть їдять пшеницю – такі голодні. А Йосип подивився на то і дав їм шість мішків пшениці за гроші, а один передає татові задурно і говорить їм:
   – Цей мішок я даю вашому татові. Аби ви в нього не заглядали. Як я зав’яжу, так аби ви передали татові.
   І гроші, що тато передав синами, забиває він у татів мішок і каже їм:
   – Як це поїсте, приїдете до мене знов, і я знов вам продам.
   Вони приїздять з тою пшеницею додому й кажуть:
   – Тату, ми купували цю пшеницю в такого й такого пана.
   І розказали, що сьомий мішок пшениці він передав татові і сказав їм, аби вони в той мішок не дивилися. Тато подивився в той мішок, а там усі його гроші. Він пізнав їх і каже:
   – Господи, що це за добрий пан! Дав пшеницю та й гроші мені вернув!
   А сини кажуть:
   – Ми не знаємо, чого він так зробив.
   Як вони за якийсь час знов приїхали до Йосипа з тими грішми, то той признався, що він їх брат, і пригадав, як вони його вкинули в криницю і як продали. Та сказав, щоби привели до нього тата та й маму, аби вони пережили коло нього голод. А їм буде давати ці сім рік пшениці, аби вони також не померли з голоду.
   І забрали тата й маму до Йосипа. І там вони були, поки не було врожаю в їх державі. А відтак повернувся він з ними у свій рідний край.

Самсон

   Був такий чоловік Самсон. Він був моцний на цілий світ і мав силу в волоссі. Та мав він коханку. Вона його ніби дуже любила і раз запитала його:
   – Ти дуже велику силу маєш. Повідай мені, в чім твоя сила?
   А він каже, що в волоссі.
   – Якби мене хто обстриг, я вже, – каже, – ніякої не мав би сили.
   А вона мала чоловіка поляка і повідала чоловікові:
   – Коби його обстригти, він втратить усю свою силу.
   А чоловік повідав тото Самсоновим ворогам. Другим разом він прийшов до коханки та ліг спати, а вони його обстригли. Та й очі йому вибрали, щоби не видів. Що буде робити? – цапки лазить по землі.
   Лазив він так і молився, аж тут надійшла якась жінка та й каже:
   – Самсоне, іди цапки далі. Там буде такий дім великий, і буде камінь коло вугла. Помацай той камінь, і щоби той камінь підняв. Під тим каменем буде болото, щоби тим болотом очі помазав.
   Найшов він той камінь, помацав, підняв його, помазав болотом очі і відразу провидів.
   А волосся на його голові вже зачало підростати, і зачав він знов робитися такий моцний, як був.
   А в тім домі були його вороги, що волосся йому стригли, їх там було доста, і був у них баль: вони пили, гуляли й співали. А той дім був на камінних стовпах. Самсон підійшов під той дім і так собі подумав: «Я тепер моцний. Але вони знають, в чім моя сила, і знов мене можуть обстригти».
   Самсон найбільше виступав проти польських панів. Так, як той Довбуш. І тоті пани були на нього злосні та й тому йому очі вибрали.
   Підійшов Самсон під той дім, де пили й гуляли тоті польські пани, хотів він їм заплатити за свої очі та й за все. Та й взявся за той стовп, та й потряс домом, та й той завалився. І Самсона там завалило, і всіх тих ворогів побило.

Цар Давид

   Давид – то був собі такий цар. І добрий то, кажуть, був цар, та тілько не християнин. Ото ж то Господь і задумав його до пуття привести, нарядився купцем та й приїжджає до Давида купувати палац. А палац у Давида був такий, що не було кращого в цілім світі.
   Ото купець і каже до Давида:
   – А що, – каже, – царю Давиде! Не можна у тебе палац торгувати?
   – А чому не можна? – каже Давид. – Та тілько не знаю, чи будемо сватами!
   – Або чом?
   – А так, – каже, – купче чужоземний! Коли маєш стілько злота, що всі мої люди наберуться і скажуть, що вони довільні, то палац твій, а ні – то й не думай!
   – А добре, – каже, – царю Давиде! Вели збирати народ!
   Зібрався народ із цілого царства, купець і веде його до їдної гори, і як поблагословив купець тую гору, то так вона злотом і розсипалась перед ними. Кинулися люди до того злота, понабирали стільки, скілько хто здужав підійняти.
   Ото купець їх і питає:
   – Що ж ви, люди, довільні?
   – Довільні, довільні! – закричали люди та й усі розійшлися.
   – А що, Давиде, – говорить купець, – не програв-єсь може?
   – Не дуже і програв! – каже Давид. – Моя земля, то моє й злото.
   – Та чия хата, того й правда, – каже купець, – а все-таки треба, щоби хто нас розсудив.
   – А хто ж нас розсудить? – питає Давид.
   – Та про теє не журися! – каже купець. – Єсть на світі такії люди, у которих обидва ми рівні. Ходімо на цвинтар, там нас розсудять умерлії.
   – То ходімо, купче! – каже Давид.
   От вони й пішли на цвинтар. Приходять, а купець і каже:
   – Правдивії люди! Люди умерлії! Встаньте, люди, та розсудіть мене з царем Давидом!
   А вмерці повставали, упали купцеві до ніг та й сказали:
   – Правдивий Боже! Не нам тебе судити, а Тобі судити нас на вторім пришествії!
   Аж тоді пізнав Давид, з ким судився, і з того часу став християнином. Все, бувало, тілько і робив, що писав святії пісні та грав їх на гуслях. І писав він та писав, і як списав уже цілую книгу, то і розрізав листи та й кинув на море. Ті листи, котрі були не святі, то ті потонули, а ті, що були святії, ті пливали по морю. Ото ангели і зібрали тії листи та й понесли до Бога, а Бог їх перечитав та й казав передати людям. От звідки-то почалась наша Псалтир.

Морські люди

   Морські люди повстали з тих єгиптян, що гналися за ізраїльтянами, коли Мойсей виводив їх із єгипетської неволі, і потопилися в Червонім морі.
   Коли Мойсей вів народ єврейський через море, то Бог звелів йому махнути на воду рукою. Мойсей махнув – і постав міст через воду. А «фараони» (єгиптяни під проводом фараона) женуться за народом. Народ через міст – «фараони» й собі на міст. Тоді Бог прорік до Мойсея:
   – Махни рукою на міст!
   Мойсей махнув. «Фараони» були в цей час посередині мосту, посередині моря. Міст миттю зник – і їх не стало. Бог так зробив, що води зімкнулися, і від «фараонів» не лишилося й сліду.
   Коли їх поглинуло море, то вони перетворилися до пояса на людину, а нижче пояса – на рибу. І коні їхні, і зброя перетворилися на риб, і на рибах з коней постала шерсть кінська, і шкура на них завтовшки з палець. Цих морських коней ловлять і шкури з них здирають, а м’ясо коптять. А із шкур тих чоботи шиють: води ті шкури не терплять, а по сухому носити на рік стане.
   Бог для них і їжу особливу призначив.
   Вони все довідуються, коли буде кінець світа, і бажають, аби він прийшов якнайскорше. Коли буває шторм на морі, тоді «фараони» вистрибують з води, пливуть поблизу корабля і весь час питають:
   – Чи скоро кінець світу настане?
   На це питання треба відповідати:
   – Вчора світ кінчився, вчора!
   Вони були б раді, аби світ кінчився. Морські жінки наділені надзвичайною вродою і знадливим голосом. Жінки ці підпливають до кораблів і починають співати. Якщо, за недосвідченістю тих, хто пливе на кораблі, їх не відганяти гарматними пострілами, то вони так устигають захопити своїми співами, що всі на кораблі засинають, і тоді «морські люди» перекидають його.
   Пісень і казок народ сам не складає, а складають їх морські люди і навіть перекладають на ноти. По суботах звичайно грає море, на поверхню його випливають «морські люди» й починають співати різних пісень, а чумаки стоять у цей час на березі й навчаються від них пісень, які потім і виспівуються всюди по містах і селах.
   Інколи вони виходять на берег і марширують закуті в залізо, а зброя їхня аж ряхтить до сонця.
   Впіймати Морську Людину дуже важко, бо вона здатна перерізати хвостом будь-яку сіть. За народними переказами, одного такого були впіймали і три дні тримали у шаплику. Він сидів, скулившись і витріщивши очі, та коли врешті випустили його в море, він почав стрибати й плескати в долоні.

Легенда про Пілата Понтійського
(Давньоукраїнська легенда)

   Був собі якийсь король іменем Литус в Римі, що мав за наложницю дівицю-однодумницю, а ту звали Пілла. Вона народила йому сина. Мати (згідно зі своїм іменем) назвала сина Пілатом. Коли минуло три роки, вона віддала сина до королівського двору батькові. А його батько мав ще одного сина від поштивої жінки. І виховувались вони разом із Пілатом, а, дійшовши певного віку, часто між собою сварилися і билися, бо той поштивий королівський син був вродливішим, мудрішим і сміливішим від Пілата. Позаздривши йому, Пілат зрадою убив свого брата наодинці.
   Почув про це король, і жаль йому стало сина. Скликав він своїх мудрих вельмож і запитав їх, що йому з таким вбивцею робити. Ті відповіли:
   – Покарати на смерть.
   Король, не бажаючи ні вбивати Пілата, ані при собі тримати, подарував його римлянам, аби він загинув там без його відома. Такий подарунок король звик робити кожного року. В той час у Римі був невільником син франкського короля, якого теж віддали в неволю замість данини. І був він мудрішим і здібнішим від Пілата. Пілат позаздрив йому і теж убив. Дізнавшись про це, римляни засумнівалися і почали радитись, що з ним робити. Спочатку Пілат брата убив, потім франкського королевича, а скоро захоче бути володарем їхніх земель.
   Отже, – вирішили римляни, – він винен і засуджений на смерть, то пошлімо його в ув’язнення на острів Понтійський до підступних людей, яких Понтус залишив для великих збитків. Вони звикли не підкорятись нікому, то ж нехай він буде для них суддею. Може, він своєю злістю і суворістю приборкає їх. А що заслужить, те нехай і терпить. І послали його римляни на острів. Пілат і сам не знав, куди його посилають, то ж мусив думати і старатись, аби не загинути від тих підступних людей. Незабаром він став старостою на острові Понті, і його назвали Пілатом Понтійським.
   Потім єрусалимський цесар Ірод Ідумейчик, пан дуже мудрий і хитрий, довідавшись через своїх послів про спритність і сміливість Пілата і про його приїзд, покликав до себе і віддав під його владу всю місцеву старшину. Після смерті Ірода Пілат, даючи римському імператору Тиберію різні скарби, просив його, щоб той доручив йому все, чим володів Ірод в Єрусалимі. Тиберій дозволив, Пілат пообіцяв за це кожного року давати данину різними речами і грішми. І від того часу аж до мученицької смерті Христа панував Пілат над євреями Єрусалима.
   Після смерті Ісуса Христа мудрі люди порадили Тиберію стратити Пілата. Почувши про це, Пілат сам себе проштрикнув ножем. Довідавшись про загибель Пілата, Тиберій сказав:
   – О правда, він злою смертю помер від власної руки, яка не помилувала і убила Христа, а ми ще б могли змилуватись над ним. Якщо ж він так зробив, то прив’яжіть йому до шиї великий камінь і вкиньте в річку, щоб і пам’ять про нього з шумом навіки згинула.
   Так і зробили. Євреї ж, радіючи, метали те смердюче тіло по воді, по повітрю й по землі, і були великі хмари, вітри, дощі і блискавиці, що аж люд дуже налякався. А потім римляни взяли те тіло і недалеко від Йордана-ріки вкинули його в глибоку порожню криницю, звідки й тепер, як розповідають, виходять злі духи і багато зла творять людям.
   Так за несправедливий суд над Христом Пілат помер злою смертю, і пам’ять про нього з шумом на віки вічні згинула.

Казка про царя Адаріана

   Був цар Адаріан і звелів боярам своїм називати себе Богом.
   І не захотіли бояри, сказавши:
   – Царю наш, чи ти думаєш, що не було Бога до тебе? Тоді назвемо тебе Вишнім, царем над царями, коли приймеш Вишній Єрусалим і святая святих.
   Він же спорядив багатьох воїнів, пішов і взяв Єрусалим і, повернувшись назад, сказав їм:
   – Як Бог звелить і скаже, так і створить, так і я створив; тепер називайте мене Богом.
   Мав же він трьох філософів. Відповідаючи йому, перший сказав:
   – Як неможливо боярину в царській палаті назватися царем і не вилетіти геть, так і ти, якщо хочеш називатись Богом, то виступи із Всесвіту всього і там звися Богом.