І каже другий:
– Не можеш ти називатися Богом.
І запитав цар:
– Чому?
Він же відповів:
– Мовить пророк Єремія: «Боги, що не створили неба і землі, нехай загинуть». Якщо хочеш загинути, царю, то називайся Богом.
І сказав третій:
– Господине мій, царю, допоможи мені якнайшвидше!
І каже цар:
– Що з тобою?
І відповів філософ:
– Корабель мій за три версти звідси тоне, а все багатство моє на ньому.
Відповів цар:
– Не бійся, я пошлю людей, і вони доставлять його сюди.
І каже філософ:
– Навіщо, царю, утруднювати людей своїх? Пошли тихий вітер, нехай врятує його.
Він же, зрозумівши, промовчав, і неприємно йому стало, і пішов він до цариці в палату.
І сказала цариця:
– Філософи випробовували тебе, царю, сказавши тобі, що не можеш називатися Богом. – Прагнучи втішити його в печалі тій, сказала вона: – Ти єси цар, ти багатий і достойний честі великої, але здійсни бодай одне чудо, тоді називайся Богом.
І запитав цар:
– Яке саме?
Відповіла цариця:
– Дар Божий, котрий маєш в собі, поверни Богові.
Він же сказав:
– Який дар?
– Верни назад душу свою, яку тобі вдихнув Бог в тіло твоє, тоді звися Богом.
Він же відповів:
– Якщо не буде душі в мені, в тілі моєму, як наречуся Богом?
Цариця ж сказала йому:
– Якщо душею своєю не володієш, то й Богом не можеш називатися.
Як творилися псалми
Легенда про двох розбійників Гесту і Дизму
Різдвяні легенди
Як господар врятував пречисту
Чому колосок завбільшки з долоню
Христос в яслах
Хрест
Літературні казки
Константина Малицька[1]
Горда пава
Коза Гаїза
Гарфа Леілі
Утеча до Єгипту
Трепета
– Не можеш ти називатися Богом.
І запитав цар:
– Чому?
Він же відповів:
– Мовить пророк Єремія: «Боги, що не створили неба і землі, нехай загинуть». Якщо хочеш загинути, царю, то називайся Богом.
І сказав третій:
– Господине мій, царю, допоможи мені якнайшвидше!
І каже цар:
– Що з тобою?
І відповів філософ:
– Корабель мій за три версти звідси тоне, а все багатство моє на ньому.
Відповів цар:
– Не бійся, я пошлю людей, і вони доставлять його сюди.
І каже філософ:
– Навіщо, царю, утруднювати людей своїх? Пошли тихий вітер, нехай врятує його.
Він же, зрозумівши, промовчав, і неприємно йому стало, і пішов він до цариці в палату.
І сказала цариця:
– Філософи випробовували тебе, царю, сказавши тобі, що не можеш називатися Богом. – Прагнучи втішити його в печалі тій, сказала вона: – Ти єси цар, ти багатий і достойний честі великої, але здійсни бодай одне чудо, тоді називайся Богом.
І запитав цар:
– Яке саме?
Відповіла цариця:
– Дар Божий, котрий маєш в собі, поверни Богові.
Він же сказав:
– Який дар?
– Верни назад душу свою, яку тобі вдихнув Бог в тіло твоє, тоді звися Богом.
Він же відповів:
– Якщо не буде душі в мені, в тілі моєму, як наречуся Богом?
Цариця ж сказала йому:
– Якщо душею своєю не володієш, то й Богом не можеш називатися.
Як творилися псалми
Коли Давид сів писати Псалтир, то не відав, звідки у нього думки беруться, з чого вони походять. Один вельможа іменем Віор хотів щось таємно сказати цареві. Давид сказав:
– Прийди вночі і розкажи мені.
Віор прийшов увечері і побачив юнака, який щось нашіптував цареві на вухо. Не посмів він їх потривожити і пішов. Наступного дня говорить йому цар:
– Чому не прийшов таємно? То ж прийди ввечері і повідай мені про все, що бачив.
Віор прийшов і, побачивши юнака, котрий на вухо цареві щось нашіптував, повернувся назад. На другий день цар сказав йому гнівно:
– Чому не прийшов, як я сказав тобі?
Віор же відповів:
– Тричі я приходив, але жодної ночі не застав тебе самого.
Тоді цар зрозумів, що сталося, і говорить:
– Прийди ввечері.
Коли ж Віор прийшов увечері, Давид запитав його:
– Чи є сьогодні чоловік біля мене, як і завжди?
І зрозумів Давид, що то ангел Господній говорив йому, як писати Псалтир. І сів Давид на особливому місці писати Псалтир. А було болото перед палацом царським. А в тому болоті безперервно квакали жаби, Давид же через той гамір не міг писати. І наказав Давид засипати болото соломою, камінням, землею, щоб не кричали жаби. Однієї ночі побачив Давид велику жабу, яка роз’ярилася на його писання і показала йому на нього. Здивувався вельми Давид. І знову другий раз показала йому писання. Засмутився дуже Давид, не знаючи, що робити. І знову в третій раз показала вона Давиду написане. Тоді сказав Давид:
– Заклинаю тебе, дияволе, Богом Вишнім, чому таку капость мені робиш?
Тоді жаба промовила до Давида:
– Не дам тобі Бога хвалити, як ти нам не даєш Бога хвалити.
Тоді звелів Давид слугам очистити болото те, солому, каміння, землю викидати, і стало болото чистим. В той час заквакали жаби всі однаково. Тоді Давид написав і промовив:
– Всяке життя хай хвалить Господа!
Написав Давид Псалтир, усіх псалмів 365. І залив Псалтир оловом, вкинув у море і сказав:
– Якщо правдиве слово буде, то випливе з моря, а якщо зле, то там залишиться і загине.
Після смерті Давидової закинув Соломон сіті в море, виловив олово і знайшов Псалтир і всіх псалмів було 153, а решта псалмів загинула. І проповідував їх світові, і наповнився світ пісень псалтирних.
Так і Господь наш Ісус Христос пізніше в тому ж місці звелів закинути сіті і зловив риб 153. Як Соломон наповнив весь світ співом псалтирним, так Ісус Христос наповнив весь світ Божеством правої віри.
Риби – це Новий Завіт і хрещення Христове.
– Прийди вночі і розкажи мені.
Віор прийшов увечері і побачив юнака, який щось нашіптував цареві на вухо. Не посмів він їх потривожити і пішов. Наступного дня говорить йому цар:
– Чому не прийшов таємно? То ж прийди ввечері і повідай мені про все, що бачив.
Віор прийшов і, побачивши юнака, котрий на вухо цареві щось нашіптував, повернувся назад. На другий день цар сказав йому гнівно:
– Чому не прийшов, як я сказав тобі?
Віор же відповів:
– Тричі я приходив, але жодної ночі не застав тебе самого.
Тоді цар зрозумів, що сталося, і говорить:
– Прийди ввечері.
Коли ж Віор прийшов увечері, Давид запитав його:
– Чи є сьогодні чоловік біля мене, як і завжди?
І зрозумів Давид, що то ангел Господній говорив йому, як писати Псалтир. І сів Давид на особливому місці писати Псалтир. А було болото перед палацом царським. А в тому болоті безперервно квакали жаби, Давид же через той гамір не міг писати. І наказав Давид засипати болото соломою, камінням, землею, щоб не кричали жаби. Однієї ночі побачив Давид велику жабу, яка роз’ярилася на його писання і показала йому на нього. Здивувався вельми Давид. І знову другий раз показала йому писання. Засмутився дуже Давид, не знаючи, що робити. І знову в третій раз показала вона Давиду написане. Тоді сказав Давид:
– Заклинаю тебе, дияволе, Богом Вишнім, чому таку капость мені робиш?
Тоді жаба промовила до Давида:
– Не дам тобі Бога хвалити, як ти нам не даєш Бога хвалити.
Тоді звелів Давид слугам очистити болото те, солому, каміння, землю викидати, і стало болото чистим. В той час заквакали жаби всі однаково. Тоді Давид написав і промовив:
– Всяке життя хай хвалить Господа!
Написав Давид Псалтир, усіх псалмів 365. І залив Псалтир оловом, вкинув у море і сказав:
– Якщо правдиве слово буде, то випливе з моря, а якщо зле, то там залишиться і загине.
Після смерті Давидової закинув Соломон сіті в море, виловив олово і знайшов Псалтир і всіх псалмів було 153, а решта псалмів загинула. І проповідував їх світові, і наповнився світ пісень псалтирних.
Так і Господь наш Ісус Христос пізніше в тому ж місці звелів закинути сіті і зловив риб 153. Як Соломон наповнив весь світ співом псалтирним, так Ісус Христос наповнив весь світ Божеством правої віри.
Риби – це Новий Завіт і хрещення Христове.
Легенда про двох розбійників Гесту і Дизму
Коли Ірод, шукаючи Господа нашого, убивав немовлят, Йосип взяв Пречисту Богородицю з Ісусом Христом і прийшов у Єгипет, як йому й звелів ангел Господній. На горі жило двоє розбійників з жінками та двома немовлятами. Жінка одного з розбійників була хвора вже три дні, дитина ж голодувала, а жінка іншого розбійника не звертала уваги на ту дитину. Загледіли вони Йосипа з Марією, яка несла на руках Ісуса Христа. Побачив розбійник, у якого захворіла жінка, Марію з дитиною, зрадів і сказав своєму товаришеві:
– Не завдамо, брате, ніякого зла ні чоловікові цьому, ні його жінці.
Запросили вони Йосипа з Марією до своєї хати. Розбійник взяв свою дитину, дав її Марії і сказав:
– Нагодуй, жінко, дитя моє, і не зроблю нічого злого ні тобі, ні твоєму чоловікові.
Свята Богородиця взяла дитину розбійника і шість днів годувала її своїми святими грудьми. І зраділа жінка розбійника. Розбійник же сказав:
– Коли б не прийшла ця жінка до нас, то наше дитя уже б померло.
І відпустили вони Йосипа та Марію з великими дарами. Пройшов час, діти розбійників виросли і стали розбійниками, як і їхні батьки. Коли ж розіп’яли Господа нашого Ісуса Христа на горі Голгофі, в той же час піймали тих двох розбійників на місці злочину і привели до Пілата. Пілат звелів їх засудити й розіп’яти на тій самій горі Голгофі. І зробили три хреста: із сосни, кипариса й кедра. На кедрі розіп’яли Ісуса Христа, на кипарисі Дизму – праведного розбійника, а на сосні Гесту – невірного розбійника. Дизму розіп’яли праворуч від Господа, а Гесту – ліворуч.
Хрест Господній був закопаний на голові Адамовій, і в той час Адам охрестився кров’ю Христовою. Той розбійник, що був праворуч, голосно закричав:
– Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш в царство Своє!
І язиком своїм рай для себе відкрив. А той, що був ліворуч, прокляв Господа і за це потрапив у пекло.
– Не завдамо, брате, ніякого зла ні чоловікові цьому, ні його жінці.
Запросили вони Йосипа з Марією до своєї хати. Розбійник взяв свою дитину, дав її Марії і сказав:
– Нагодуй, жінко, дитя моє, і не зроблю нічого злого ні тобі, ні твоєму чоловікові.
Свята Богородиця взяла дитину розбійника і шість днів годувала її своїми святими грудьми. І зраділа жінка розбійника. Розбійник же сказав:
– Коли б не прийшла ця жінка до нас, то наше дитя уже б померло.
І відпустили вони Йосипа та Марію з великими дарами. Пройшов час, діти розбійників виросли і стали розбійниками, як і їхні батьки. Коли ж розіп’яли Господа нашого Ісуса Христа на горі Голгофі, в той же час піймали тих двох розбійників на місці злочину і привели до Пілата. Пілат звелів їх засудити й розіп’яти на тій самій горі Голгофі. І зробили три хреста: із сосни, кипариса й кедра. На кедрі розіп’яли Ісуса Христа, на кипарисі Дизму – праведного розбійника, а на сосні Гесту – невірного розбійника. Дизму розіп’яли праворуч від Господа, а Гесту – ліворуч.
Хрест Господній був закопаний на голові Адамовій, і в той час Адам охрестився кров’ю Христовою. Той розбійник, що був праворуч, голосно закричав:
– Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш в царство Своє!
І язиком своїм рай для себе відкрив. А той, що був ліворуч, прокляв Господа і за це потрапив у пекло.
Різдвяні легенди
Як господар врятував пречисту
Засмутився Ірод, що Бог народився, бо гадав-думав: «А ось амінь мому царству-королівству, Маріїн Син відбере від мене мій трон, прийдеться мені, старому, тікати з Єрусалима».
Та й скликає Ірод жовнірів, посилає у Вифлеєм-місто та каже вирізати усі маленькі діти. Пішли жовніри шукати Христа.
Пречиста ж тим часом вночі сіла на ослицю та з Христом скоріш до Єгипту. Їдучи дорогою, стріла вона хлопа, як сіяв пшеницю:
– Помагай Біг, – каже, – господарю, а куди дорога до Єгипту?
– Туди, – показав хлоп.
Пречиста поїхала.
Посіявши пшеницю, господар сів до полуденку. Аж чує – земля задудніла: хлоп глянув, а перед ним Іродові жовніри.
– Чуєш, хлопе, не їхала туди яка жінка? – питають.
– Їхала, – каже хлоп.
– А коли?
– Тоді, як я сіяв тоту пшеницю.
Жовніри глянули на пшеницю, а пшениця як гай висока, уже спіє під серп.
– Давно уже тото було! – озвалися жовніри та й вернулися до Єрусалима.
Та й скликає Ірод жовнірів, посилає у Вифлеєм-місто та каже вирізати усі маленькі діти. Пішли жовніри шукати Христа.
Пречиста ж тим часом вночі сіла на ослицю та з Христом скоріш до Єгипту. Їдучи дорогою, стріла вона хлопа, як сіяв пшеницю:
– Помагай Біг, – каже, – господарю, а куди дорога до Єгипту?
– Туди, – показав хлоп.
Пречиста поїхала.
Посіявши пшеницю, господар сів до полуденку. Аж чує – земля задудніла: хлоп глянув, а перед ним Іродові жовніри.
– Чуєш, хлопе, не їхала туди яка жінка? – питають.
– Їхала, – каже хлоп.
– А коли?
– Тоді, як я сіяв тоту пшеницю.
Жовніри глянули на пшеницю, а пшениця як гай висока, уже спіє під серп.
– Давно уже тото було! – озвалися жовніри та й вернулися до Єрусалима.
Чому колосок завбільшки з долоню
Родила колись земля суцільне колосся від самісенької землі аж до самого верху. Однак люди не вміли шанувати Божого дару. І коли одного разу вступив Христос з Пречистою до одної хати, побачив, як дитина змішала хліб з болотом. За те Христос хотів страшно покарати людей: колосся зачало влазити в землю і було би все пішло під землю, якби була Пречиста не злапала кулаком та не сказала:
– Тото для котика і песика.
І нині колосся таке завелике, що у кулаку сховається.
– Тото для котика і песика.
І нині колосся таке завелике, що у кулаку сховається.
Христос в яслах
Ото як народився Господь, то лежав у яслах. А віл, що там стояв, не смів порушити з ясел жодного стебла, а ще дихав і зігрівав Бога. А кінь стояв із другого боку та й тягнув сіно, яке тілько було. Ото ж то Божа Мати і сказала:
– Будеш же ти, добрий воле, завсіди в Бога ситий, а ти, коню, усе будеш голодний, хоч скільки б не їв!
І справдились тії слова. Кінь їсть і все голоден, а віл хоч голоден, та має жуйку в роті.
– Будеш же ти, добрий воле, завсіди в Бога ситий, а ти, коню, усе будеш голодний, хоч скільки б не їв!
І справдились тії слова. Кінь їсть і все голоден, а віл хоч голоден, та має жуйку в роті.
Хрест
Ще за треблаженне древо кажуть, що Матір Божа зі Спасителем їдного часу спіткнулась на нього та й сказала з переляку:
– О треблаженнеє древо! На тобі Син Мій розіпнеться!
А Син і промовив:
– Правда, Моя Мати!
І справді, скілько потім хрестів не підбирали, на жоднім не могли його розіпняти, а тілько на їднім треблаженнім древі, котре ще тоді, як росло, мало вигляд хреста.
– О треблаженнеє древо! На тобі Син Мій розіпнеться!
А Син і промовив:
– Правда, Моя Мати!
І справді, скілько потім хрестів не підбирали, на жоднім не могли його розіпняти, а тілько на їднім треблаженнім древі, котре ще тоді, як росло, мало вигляд хреста.
Літературні казки
Константина Малицька[1]
Горда пава
Першим убогим пастирям сповістив янгол Божий про народження Ісуса Христа. Та ось послухайте, як розповідають дуже старі люди.
Не пастирі дізналися про це перші, а волові очка, найменші з усіх пташок, що мали свої гнізда в вертепі при дорозі до Вифлеєму.
Раннім ранком з’явився перед ними білий янгол і мовить:
– Сьогодні народиться тут поміж вами Дитятко Боже. Подбайте, щоб достойно Його прийняти.
І щез, а пташки заніміли, зачудовані незвичайною новиною і великою честю, яка їм припала, – побачити першими Божого Сина.
А потім кинулися порядкувати домівку.
– Та що зробимо з волом і ослом? Вони так багато місця займають і так голосно ремиґають, – журилися.
– Не бійтеся! – відізвався осел. – Ми теж хочемо побачити Дитятко, та будемо гріти Його своїм подихом, бо ніч холодна.
– То залишайтесь! Але миші треба доконче прогнати, вони цілу ніч шарудять і гризуть, спати не зможе Маленький.
– О, ні! Залиште нас! – просилися мишки. – Ми вам долівку позамітаємо хвостиками чистенько, а потім заховаємося в куточку. І ми хочемо бачити Боже Дитятко.
– Ну, то залишайтесь і робіть порядки. Але павуків не можна ніяк залишити, вони позатягали скрізь по стінах і кутках своє павутиння. Це ж негарно!
– О, ні! Залиште нас! – просились павуки. – У стінах і стелі є діри, крізь них дує вночі холодний вітер, а ми заснуємо їх щільно нашим полотенцем, щоб Дитятко не змерзло.
– Ну, то залишайтесь і робіть свою роботу! Та де покладе Мати Дитину? – питали волові очка один одного.
– Авжеж ніде інде, тільки в наших яслах, – відізвався віл. – Господар приніс нам ще звечора свіжого сіна, м’якенько й тепло буде в ньому лежати.
– Ні, сіно колотиме тільце Дитини, треба подбати про щось краще, – говорили мишки.
– А що ж м’якше від пташиного пір’я? – сказала волове очко-мати. – Я своїм дітям вистеляю завжди гніздо пір’ям. Скиньмося по пір’ячку і буде Дитинці постілька.
– Справді! Полечу я і сповіщу всіх птахів довкола, чого нам треба, – промовив волове очко-батько.
– А ми, – задзибоніли мишки, – скочимо до лисиць і вивірок, – у них є завжди багато вичесаної шерсти.
Ще далеко було до вечора, а вже птахи й звірі стали сходитися до вертепу зі своїми приносами. Найкраще пір’ячко принесли голуби й дикі гуси, – найм’якішу шерсть кози-ангори.
– Ах! – зітхнула волове очко-мати. – Коли б сотникова пава схотіла нам дати кілька пер зі свого хвоста! Ми ними прибрали б ясла в головах Дитятка.
– Можна її спитати, – порадив голуб. – Я з нею знайомий, полечу, попрошу.
А та пава жила в городі римського сотника Кая Клявдія. А була вона і справді гарна, не звичайна, як бувають наші пави, а вся сніжно-біла, тільки чубок на голові й пера в хвості мала блідо-рожеві. І пишалася ж вона цією красою, а ще більш своїм голосом, яким чарувала оточення.
Перед нею з’явився посол-голуб і, вклонившися низенько, мовить:
– Я до вашої милости з проханням.
– А саме? – спитала пава, гордо крутнувши головою.
– У вертепі, недалеко відсіля, має народитися цієї ночі Боже Дитятко. Волові очка прибирають домівку на Його прийняття. Чи не схотіли б і ви дати нам для прикраси кілька своїх пер – тих із хвоста?
– Я? – засміялася пава. – Чудне справді прохання! Для якогось бідного Дитяти – адже багаті не родяться в стайні – маю я псувати свою красу! Зрештою, сьогодні я виступаю у пана сотника перед римськими гістьми зі співом, і якраз чекає мене проба. Прощайте!
І голуб повернувся з нічим до вертепу.
– Не журіться! – потішав він волові очка. – Обійдемося без її пер. А ось що я вам пораджу: запросіть польових коників на музикантів, а світлячків на свічкарів.
– Ми таки зараз по них скочимо! – зголосилися мишки, завжди готові до послуг.
А коли сонце зайшло і стало сутеніти, вилетіли волові очка на дах вертепу, щоб зорити на дорогу, чи не йдуть сподівані гості.
Ось вони! Молода жінка і білобородий старець підходять поволі, втомлені довгою дорогою.
А коли ввійшли в вертеп, Пречиста Діва поклала Дитятко в яслах на пір’яній постільці.
І в цю мить засяяла над вертепом велика косата зоря, а світлячки засвітили свої ліхтарики, польові коники настроїли свої інструменти, а павучки поспускали зі стелі вниз тонесенькі срібні ниточки, що переливалися кольорами веселки. Мишки з куточків виставляли раз у раз свої мордочки, а віл і осел стояли мовчки, киваючи тільки повагом головами над Малим у яслах.
І було тихо, неначе світ увесь передумував якусь велику думу.
Раптом серед тієї тиші почувся знадвору пронизливий, хрипливий крик-зойк.
– Що воно таке? – питали стривожені волові очка. – Хто це сміє непокоїти в пізню ніч Боже Дитятко?
За часок прилетів голуб з розвідки.
– Новина в віллі римського сотника. Біла пава втратила голос. Лікарі кажуть, що вже ніколи не буде співати ні вона, ні її рід.
– А так хизувалася своїм співом і своєю красою, – промовила волове очко-мати, і глянула на Дитятко в яслах.
Але Воно лежало тихенько, тільки ручкою перебирало м’яке пір’ячко своєї постільки.
Не пастирі дізналися про це перші, а волові очка, найменші з усіх пташок, що мали свої гнізда в вертепі при дорозі до Вифлеєму.
Раннім ранком з’явився перед ними білий янгол і мовить:
– Сьогодні народиться тут поміж вами Дитятко Боже. Подбайте, щоб достойно Його прийняти.
І щез, а пташки заніміли, зачудовані незвичайною новиною і великою честю, яка їм припала, – побачити першими Божого Сина.
А потім кинулися порядкувати домівку.
– Та що зробимо з волом і ослом? Вони так багато місця займають і так голосно ремиґають, – журилися.
– Не бійтеся! – відізвався осел. – Ми теж хочемо побачити Дитятко, та будемо гріти Його своїм подихом, бо ніч холодна.
– То залишайтесь! Але миші треба доконче прогнати, вони цілу ніч шарудять і гризуть, спати не зможе Маленький.
– О, ні! Залиште нас! – просилися мишки. – Ми вам долівку позамітаємо хвостиками чистенько, а потім заховаємося в куточку. І ми хочемо бачити Боже Дитятко.
– Ну, то залишайтесь і робіть порядки. Але павуків не можна ніяк залишити, вони позатягали скрізь по стінах і кутках своє павутиння. Це ж негарно!
– О, ні! Залиште нас! – просились павуки. – У стінах і стелі є діри, крізь них дує вночі холодний вітер, а ми заснуємо їх щільно нашим полотенцем, щоб Дитятко не змерзло.
– Ну, то залишайтесь і робіть свою роботу! Та де покладе Мати Дитину? – питали волові очка один одного.
– Авжеж ніде інде, тільки в наших яслах, – відізвався віл. – Господар приніс нам ще звечора свіжого сіна, м’якенько й тепло буде в ньому лежати.
– Ні, сіно колотиме тільце Дитини, треба подбати про щось краще, – говорили мишки.
– А що ж м’якше від пташиного пір’я? – сказала волове очко-мати. – Я своїм дітям вистеляю завжди гніздо пір’ям. Скиньмося по пір’ячку і буде Дитинці постілька.
– Справді! Полечу я і сповіщу всіх птахів довкола, чого нам треба, – промовив волове очко-батько.
– А ми, – задзибоніли мишки, – скочимо до лисиць і вивірок, – у них є завжди багато вичесаної шерсти.
Ще далеко було до вечора, а вже птахи й звірі стали сходитися до вертепу зі своїми приносами. Найкраще пір’ячко принесли голуби й дикі гуси, – найм’якішу шерсть кози-ангори.
– Ах! – зітхнула волове очко-мати. – Коли б сотникова пава схотіла нам дати кілька пер зі свого хвоста! Ми ними прибрали б ясла в головах Дитятка.
– Можна її спитати, – порадив голуб. – Я з нею знайомий, полечу, попрошу.
А та пава жила в городі римського сотника Кая Клявдія. А була вона і справді гарна, не звичайна, як бувають наші пави, а вся сніжно-біла, тільки чубок на голові й пера в хвості мала блідо-рожеві. І пишалася ж вона цією красою, а ще більш своїм голосом, яким чарувала оточення.
Перед нею з’явився посол-голуб і, вклонившися низенько, мовить:
– Я до вашої милости з проханням.
– А саме? – спитала пава, гордо крутнувши головою.
– У вертепі, недалеко відсіля, має народитися цієї ночі Боже Дитятко. Волові очка прибирають домівку на Його прийняття. Чи не схотіли б і ви дати нам для прикраси кілька своїх пер – тих із хвоста?
– Я? – засміялася пава. – Чудне справді прохання! Для якогось бідного Дитяти – адже багаті не родяться в стайні – маю я псувати свою красу! Зрештою, сьогодні я виступаю у пана сотника перед римськими гістьми зі співом, і якраз чекає мене проба. Прощайте!
І голуб повернувся з нічим до вертепу.
– Не журіться! – потішав він волові очка. – Обійдемося без її пер. А ось що я вам пораджу: запросіть польових коників на музикантів, а світлячків на свічкарів.
– Ми таки зараз по них скочимо! – зголосилися мишки, завжди готові до послуг.
А коли сонце зайшло і стало сутеніти, вилетіли волові очка на дах вертепу, щоб зорити на дорогу, чи не йдуть сподівані гості.
Ось вони! Молода жінка і білобородий старець підходять поволі, втомлені довгою дорогою.
А коли ввійшли в вертеп, Пречиста Діва поклала Дитятко в яслах на пір’яній постільці.
І в цю мить засяяла над вертепом велика косата зоря, а світлячки засвітили свої ліхтарики, польові коники настроїли свої інструменти, а павучки поспускали зі стелі вниз тонесенькі срібні ниточки, що переливалися кольорами веселки. Мишки з куточків виставляли раз у раз свої мордочки, а віл і осел стояли мовчки, киваючи тільки повагом головами над Малим у яслах.
І було тихо, неначе світ увесь передумував якусь велику думу.
Раптом серед тієї тиші почувся знадвору пронизливий, хрипливий крик-зойк.
– Що воно таке? – питали стривожені волові очка. – Хто це сміє непокоїти в пізню ніч Боже Дитятко?
За часок прилетів голуб з розвідки.
– Новина в віллі римського сотника. Біла пава втратила голос. Лікарі кажуть, що вже ніколи не буде співати ні вона, ні її рід.
– А так хизувалася своїм співом і своєю красою, – промовила волове очко-мати, і глянула на Дитятко в яслах.
Але Воно лежало тихенько, тільки ручкою перебирало м’яке пір’ячко своєї постільки.
Коза Гаїза
Була вся біла з чорними вушками – тому і звали її пастирі Чорновушкою, хоч правдиве її ймення було Гаїза.
Лежала на Вифлеємському полі в стаді кіз і овець, але не спала. Цієї ночі ніяк не брався її сон. Бо ж і чудна якась була це ніч! Небо без зір, без місяця, а ясно, мов удень. Тільки якась велика зоря з довгою косою світить на сході. Такої зорі Гаїза ніколи ще не бачила, ні найстарші кози про неї не розказували.
Та ось пастирі, що спали при погаслому вогнищі, зірвалися на рівні ноги. Гаїза нашорошила вуха. Згори сходили якісь ясні крилаті постаті і повели пастирів із собою. Гаїза не могла вийти з дива. Пастирі навіть не оглянулися на отару, а пішли кудись за провідниками. Що воно все те значить?
Вона хвилинку переждала, а потім і собі подалася за пастирями. Дорогу показувала ясна зоря, що саме в ту сторону посувалася. Тихо було довкола, але якась чудна видавалась ця тиша. Поміж сухими травами сунуло гаддя, мурашки копошилися в своїх кіпчиках, птахи тріпоталися в гніздах, вода в потоці якось нечутно переливалася, пальми кивали гіллям, навіть степовий вовк пересунувся нишком попри стадо кіз і овець, а сторожкі собаки не забрехали.
Косата зоря спинилася над вертепом, що стояв при дорозі до Вифлеєму. Гаїза знала цей вертеп, бо часто заскакувала туди, щоб скубнути сінця з ясел і подратувати осла, що мав там своє стійло. Тепер не могла зрозуміти, що це таке є в тому вертепі, де спинилася косата зоря і крилаті постаті і пастирі.
Вона сміливо пересунулася вперед. Ніхто її не займав, усі з пошаною віддавали комусь поклін. Гаїза і собі заглянула туди і з дива мало не замекала. У яслах на сіні лежало мале Дитятко, а при ньому по один бік стояла молода жінка, а по другий – старець із довгою бородою.
«Бог народився! Я так і знала, що це не звичайна людська дитина», – говорила до себе Гаїза, вкладаючися на ніч у своєму стаді. – Та що з Нею станеться в майбутньому? А я таки забіжу ранком у вертеп, щоб знову порадувати Дитятко моїм танком».
І мала Чорновушка заснула сном безжурних козенят.
Лежала на Вифлеємському полі в стаді кіз і овець, але не спала. Цієї ночі ніяк не брався її сон. Бо ж і чудна якась була це ніч! Небо без зір, без місяця, а ясно, мов удень. Тільки якась велика зоря з довгою косою світить на сході. Такої зорі Гаїза ніколи ще не бачила, ні найстарші кози про неї не розказували.
Та ось пастирі, що спали при погаслому вогнищі, зірвалися на рівні ноги. Гаїза нашорошила вуха. Згори сходили якісь ясні крилаті постаті і повели пастирів із собою. Гаїза не могла вийти з дива. Пастирі навіть не оглянулися на отару, а пішли кудись за провідниками. Що воно все те значить?
Вона хвилинку переждала, а потім і собі подалася за пастирями. Дорогу показувала ясна зоря, що саме в ту сторону посувалася. Тихо було довкола, але якась чудна видавалась ця тиша. Поміж сухими травами сунуло гаддя, мурашки копошилися в своїх кіпчиках, птахи тріпоталися в гніздах, вода в потоці якось нечутно переливалася, пальми кивали гіллям, навіть степовий вовк пересунувся нишком попри стадо кіз і овець, а сторожкі собаки не забрехали.
Косата зоря спинилася над вертепом, що стояв при дорозі до Вифлеєму. Гаїза знала цей вертеп, бо часто заскакувала туди, щоб скубнути сінця з ясел і подратувати осла, що мав там своє стійло. Тепер не могла зрозуміти, що це таке є в тому вертепі, де спинилася косата зоря і крилаті постаті і пастирі.
Вона сміливо пересунулася вперед. Ніхто її не займав, усі з пошаною віддавали комусь поклін. Гаїза і собі заглянула туди і з дива мало не замекала. У яслах на сіні лежало мале Дитятко, а при ньому по один бік стояла молода жінка, а по другий – старець із довгою бородою.
«Бог народився! Я так і знала, що це не звичайна людська дитина», – говорила до себе Гаїза, вкладаючися на ніч у своєму стаді. – Та що з Нею станеться в майбутньому? А я таки забіжу ранком у вертеп, щоб знову порадувати Дитятко моїм танком».
І мала Чорновушка заснула сном безжурних козенят.
Гарфа Леілі
Далеко-далеко на Сході, в Арабії, жили колись три царі: Мельхіор, Каспар і Вальтасар. Та не тільки царями вони були, але й вельми вченими мудрецями, що вміли читати в зорях і з них провіщати майбутнє.
А саме в той час появилася на небі чудна косата зоря, – і з неї виворожили ті мудрі царі, що в Юдеї народилося Дитя, яке стане Месією, Спасителем світу. І ось порішили всі три вибратися з поклоном до Новонародженця.
А була в одного з цих царів, у Мельхіора, молода донечка – на ймення Леіля. Гарна вона була, як весняна квітка, здорова, але – німа. Не зроду. Коли їй ішло на шостий рочок, налякалася пустельного лева, що вдерся під мури палацу і пронизливим ревом сіяв пострах довкола. Тоді-то Леіля заніміла і стала сумна-пресумна. Бо в неї було багато думок і питань у голівці, багато почувань у серденьку, а не могла їх висловити. Зате вухо стало в неї дуже чутке на всякі звуки. Вона годинами вслухувалася у плюскіт водиці в палацових водограях, у щебетання пташок і шелестіння широколистих високих пальм у батьківських городах.
Щоб заспокоїти жадобу звуків Леілі, цар Мельхіор велів зробити для неї малу золотострунну гарфу. І тепер Леіля проводила цілі дні, граючи на своїй гарфі орлиним пером, як це водилося в Арабії.
Коли вирішено, що всі три царі виберуться в дорогу до Юдеї, Леіля стала знаками просити батька, щоб і її взяв із собою.
– Хочу теж побачити Новонародженця, малого Царевича, – немов говорили її очі й рухи. – Хочу завезти Йому теж дарунок від себе.
Але ні цар Мельхіор, ні цариця-мати не згодилися на прохання доні. Казали: дорога далека, непевна для старих, а що й говорити про дитину!
Тоді Леіля принесла свою золотострунну гарфу і, кладучи її між подорожні батькові клунки, давала зрозуміти, що хоче свою цінну забавку подарувати малому Дитяткові.
Але царі не знали, де саме народився майбутній Месія, тому рішили вступити раніш до Єрусалиму і в тамтешнього царя Ірода про все розпитати.
Ірод збентежився дуже, коли почув про якогось нового Царевича. Він же ладив на престіл по собі свого сина. Скликав Ірод учених у письмі і священиків та спитав їх, чи справді і де народився новий Цар.
А вчені духівники відповіли:
– Написано в книгах пророків: «І ти, Вифлеєме, не найгірше з міст, бо з тебе вийде князь – пастир народу, а ім’я його Ісус».
Налякався Ірод цього віщування, покликав до себе потайки арабських мудреців і каже до них:
– Ідіть до Вифлеєму і розвідайте про Немовля, а повертаючи, вступіть знову до мене з вісткою, щоб я міг Йому поклонитися.
І подалися три царі в дорогу, а косата зоря вгорі стелила шлях перед ними. І весь час чекали мудреці, що побачать здалеку мури пишного палацу майбутнього володаря світу, коли це зоря-провідниця стала перед бідним вертепом.
Зупинилися три царі, злізли з верблюдів і з дарами увійшли в стайню. І побачили Дитятко, і Його Матір Марію, і старенького Йосипа, і вола, і осла, і дрібну пташню в щілинах покрівлі.
І впали мудреці на коліна перед Ісусом і поклонилися Йому. Почули серцем, що хоч народжений у бідності, Царем світу стане колись. І зрозуміли теж у покорі, що їх дари – ніщо для Малого. Золота Йому не треба, бо Його царство не від світу цього, ні пахучих кадил, що ними поганські жерці обкурюють своїх мертвих ідолів, ні дорогих бальзамів.
І засумували три мудреці, що вони, хоч багаті володарі, не мають чим обдарувати оцю вбогу Дитину. Та ось пригадав собі цар Мельхіор, що в нього у клунках є ще дарунок Леілі, єдина розрада його каліки-донечки, золотострунна мала гарфа. І приніс її і поклав несміливо в яслах перед Дитятком. А Ісусик ухопив її радісно в руки і доторкнувся струн, і полилася музика, якої не чули ще в своїм житті царі-мудреці, хоч мали на своїх дворах неабияких музик і співаків. А серце царя Мельхіора стрепенулося передчуттям якогось великого щастя.
Коли мудреці поверталися вже додому, об’явився їм у сні янгол Божий і остеріг:
– Не вступайте до Ірода, бо він недобре задумує на Дитятко. Хоче вбити Його.
І поїхали мудреці іншою дорогою, а косата зоря стояла ще довго на небі, їм на втіху, а Іродові на тривогу.
– Так, це вона! – підтвердила цариця-мати.
І розповіла, що такої і такої днини, о такій і такій годині Леіля несподівано сплеснула в рученята і промовила: «Мамо, говорю!»
Тоді цар Мельхіор зміркував, що це сталося саме в той час, коли він вкладав золотострунну Леілину гарфу в руки Ісусикові.
І припав до землі, поклонився в сторону Вифлеєму і закликав голосом великим:
– Насправді живий Бог там народився!
А саме в той час появилася на небі чудна косата зоря, – і з неї виворожили ті мудрі царі, що в Юдеї народилося Дитя, яке стане Месією, Спасителем світу. І ось порішили всі три вибратися з поклоном до Новонародженця.
А була в одного з цих царів, у Мельхіора, молода донечка – на ймення Леіля. Гарна вона була, як весняна квітка, здорова, але – німа. Не зроду. Коли їй ішло на шостий рочок, налякалася пустельного лева, що вдерся під мури палацу і пронизливим ревом сіяв пострах довкола. Тоді-то Леіля заніміла і стала сумна-пресумна. Бо в неї було багато думок і питань у голівці, багато почувань у серденьку, а не могла їх висловити. Зате вухо стало в неї дуже чутке на всякі звуки. Вона годинами вслухувалася у плюскіт водиці в палацових водограях, у щебетання пташок і шелестіння широколистих високих пальм у батьківських городах.
Щоб заспокоїти жадобу звуків Леілі, цар Мельхіор велів зробити для неї малу золотострунну гарфу. І тепер Леіля проводила цілі дні, граючи на своїй гарфі орлиним пером, як це водилося в Арабії.
Коли вирішено, що всі три царі виберуться в дорогу до Юдеї, Леіля стала знаками просити батька, щоб і її взяв із собою.
– Хочу теж побачити Новонародженця, малого Царевича, – немов говорили її очі й рухи. – Хочу завезти Йому теж дарунок від себе.
Але ні цар Мельхіор, ні цариця-мати не згодилися на прохання доні. Казали: дорога далека, непевна для старих, а що й говорити про дитину!
Тоді Леіля принесла свою золотострунну гарфу і, кладучи її між подорожні батькові клунки, давала зрозуміти, що хоче свою цінну забавку подарувати малому Дитяткові.
* * *
І вибралися три царі в дорогу, їхали на верблюдах із численною службою, а везли з собою багаті дари. Золоті прикраси, пахучі кадила арабські і цінне миро, олійки, бальзами. А ясна косата зоря ішла перед ними, показуючи дорогу.Але царі не знали, де саме народився майбутній Месія, тому рішили вступити раніш до Єрусалиму і в тамтешнього царя Ірода про все розпитати.
Ірод збентежився дуже, коли почув про якогось нового Царевича. Він же ладив на престіл по собі свого сина. Скликав Ірод учених у письмі і священиків та спитав їх, чи справді і де народився новий Цар.
А вчені духівники відповіли:
– Написано в книгах пророків: «І ти, Вифлеєме, не найгірше з міст, бо з тебе вийде князь – пастир народу, а ім’я його Ісус».
Налякався Ірод цього віщування, покликав до себе потайки арабських мудреців і каже до них:
– Ідіть до Вифлеєму і розвідайте про Немовля, а повертаючи, вступіть знову до мене з вісткою, щоб я міг Йому поклонитися.
І подалися три царі в дорогу, а косата зоря вгорі стелила шлях перед ними. І весь час чекали мудреці, що побачать здалеку мури пишного палацу майбутнього володаря світу, коли це зоря-провідниця стала перед бідним вертепом.
Зупинилися три царі, злізли з верблюдів і з дарами увійшли в стайню. І побачили Дитятко, і Його Матір Марію, і старенького Йосипа, і вола, і осла, і дрібну пташню в щілинах покрівлі.
І впали мудреці на коліна перед Ісусом і поклонилися Йому. Почули серцем, що хоч народжений у бідності, Царем світу стане колись. І зрозуміли теж у покорі, що їх дари – ніщо для Малого. Золота Йому не треба, бо Його царство не від світу цього, ні пахучих кадил, що ними поганські жерці обкурюють своїх мертвих ідолів, ні дорогих бальзамів.
І засумували три мудреці, що вони, хоч багаті володарі, не мають чим обдарувати оцю вбогу Дитину. Та ось пригадав собі цар Мельхіор, що в нього у клунках є ще дарунок Леілі, єдина розрада його каліки-донечки, золотострунна мала гарфа. І приніс її і поклав несміливо в яслах перед Дитятком. А Ісусик ухопив її радісно в руки і доторкнувся струн, і полилася музика, якої не чули ще в своїм житті царі-мудреці, хоч мали на своїх дворах неабияких музик і співаків. А серце царя Мельхіора стрепенулося передчуттям якогось великого щастя.
Коли мудреці поверталися вже додому, об’явився їм у сні янгол Божий і остеріг:
– Не вступайте до Ірода, бо він недобре задумує на Дитятко. Хоче вбити Його.
І поїхали мудреці іншою дорогою, а косата зоря стояла ще довго на небі, їм на втіху, а Іродові на тривогу.
* * *
Уже цар Мельхіор доїхав до своєї столиці та увійшов зі слугами на подвір’я палацу, коли це почув дзвінкий дитячий спів у садку:– Леіля! Невже ж це вона співає? – дивувався цар, хоч давно вже, ще там у вертепі, було в нього передчуття чогось незвичайного, що стріне його дома.
У яслах на сіні
Дитя спочиває,
А моя гарфа
Йому приграває.
– Так, це вона! – підтвердила цариця-мати.
І розповіла, що такої і такої днини, о такій і такій годині Леіля несподівано сплеснула в рученята і промовила: «Мамо, говорю!»
Тоді цар Мельхіор зміркував, що це сталося саме в той час, коли він вкладав золотострунну Леілину гарфу в руки Ісусикові.
І припав до землі, поклонився в сторону Вифлеєму і закликав голосом великим:
– Насправді живий Бог там народився!
Утеча до Єгипту
А сорокового дня по народженні Ісуса понесла Марія Дитятко до святині в Єрусалимі, щоб там по закону присвятити Його Богові і найменувати. І по закону жертвувала теж пару голубів і пару горличок.
І тої самої ночі з’явився Йосифові у сні янгол і сказав:
– Устань, візьми Дитя і Матір і втікай до Єгипту, бо цар Ірод наважується на життя Малого.
І встав Йосиф і, посадивши Марію з Ісусом на осла, вирушив у дорогу.
А водночас сповістив янгол усі живі тварини, що на землі і під землею, і в повітрі, і на воді, щоб помагали втікачам. І заворушилась уся природа. Мурашки висипали високі кіпчики на шляху, куди гнали воїни Ірода, бджоли засліплювали їм очі гострими уколами, дикі звірі страшним ревом полохали коней, сонце запалювало до грані мідяні шоломи, вітер навівав гарячого піску в обличчя, річки виступали з берегів і заливали дороги, а злі гадюки й скорпіони боляче в’їдалися в ноги вершників і румаків. Нелегка була погоня за Святою Родиною, бо все довкілля їй сприяло.
Сонце гріло – не пекло, вітрець холодив знеможене тіло. Високі пальми клонили вниз своє буйне гілля і скидали солодкі овочі. Дикі кози й антилопи підходили до Марії, щоб годувала своє Дитятко їхнім молоком. А коли Вона хотіла переполоскати Ісусикові пелюшечки, де не взялося чисте джерельце, даючи Матері свою чисту водицю.
Ночами крилися подорожні в скелястих печерах, а тоді павуки розпинали перед входом густу сітку, а пустельні звірі – леви і тигри берегли спочинок втомлених цілоденним ходом. Навіть погана гієна держала варту над втікачами, вгамовуючи на той час своє жалісливе виття, щоб не турбувати Дитятка.
Іноді по дорозі стрічали вони довгі каравани людей на верблюдах, але ці байдуже проїздили повз них.
Довго-довго мандрувала Свята Родина, поки підійшла до меж Єгипту. Пречиста Марія хотіла задля Дитятка вже десь поміж людьми в безпечному захисті хоч часок спочити.
Аж ось побачили вони вдалечині велику оазу. Росли там стрункі пальми над чистим потічком, а просторі шатра і загорожа для свійських тварин указували на добробут мешканців.
– Тут треба нам проситись на нічліг, – сказала Марія. – Може, не відмовлять нам гостини.
А в тій оазі, у найбільшому шатрі, жила розбійницька мати з невісткою і маленьким онуком. Коли наші подорожні увійшли в загорожу і стали прохати захисту, стара розбійницька мати сказала:
– Не можу вас прийняти. Мій син розбійник, тепер нема його дома, але як повернеться, вас повбиває, а на мене насварить.
На те Марія:
– Однаково нам у дорозі від розбишак погибати, то вже краще хоч одну ніч спокійно прожити під покрівлею. Ми вам місця не залежимо, страви не переїмо. Згляньтеся на оце Маля.
Зиркнула розбійницька мати на Ісусика, а Він до неї ручки простягає, всміхається. Жаль стало старій Дитини, і молода невістка за них заступилася:
– Пустіть їх, мамо!
– То заходьте вже всі троє, а осла поставте в загороді.
Увійшла Марія до шатра і передусім попросила теплої води, щоб Ісусика скупати. Подала їй розбійницька жінка води у широкій посудині і дивиться, як малий Ісусик радісно хлюпається. А тіло в Нього здорове, міцне, рожеве.
І з заздрощів скипіло серце молодої розбійниці, бо її синок Дизма ввесь був укритий струпами. І думає вона собі:
– Поганий мій Дизма, хай і Дитя оцієї зайшлої набереться від нього струпів.
І саджає свого синка у купіль разом з Ісусиком. А Ісусик усміхається до товариша, обіймає його рученятами й обливає жартівливо водою.
І глянь! – струпи починають опадати з Дизми, і тільце його стає таке чисте й гладеньке, як у здорової дитини.
Із дива не може вийти розбійницька жінка. Позирає на Марію, мов на чудотворця, і дякує зі сльозами в очах. А стара мати щедру вечерю готовить для подорожніх.
Надвечір повернувся розбійник зі своєю ватагою. Побачивши чужих людей, запалав спершу гнівом, але коли почув, як його синок оздоровів на тілі, то й сам почав припадати біля незвичайних гостей.
А другої днини ранком знову вирушила Свята Родина в дальшу дорогу. Розбійницька мати дала їм на прощання чимало харчів: дактилів, сухарів, верблюжого молока і добрий шматок печеного козлячого м’яса. А сам розбійник провів їх аж ген поза межі пустелі, у замешкалі вже місця Єгипту.
Тут поблизу старовинного Геліополісу, недалеко нинішнього Каїра, натрапили вони на давню оселю земляків і в ній зупинилися, знайшовши тут спокійний захист.
І жили вони там тихо-мирно, аж знову янгол сповістив Йосифові, що цар Ірод помер, і вони можуть вертатися до рідного краю.
– Якщо ти Божий Син, спаси Себе і нас.
Але той другий скартав його, кажучи:
– Невже ж не боїшся ти Бога? Ми справедливо терпимо кару за наші злочини, але Цей невинний не заподіяв нікому ніякого лиха…
А Христос повернувся до нього і мовить:
– Дизмо! Колись давно ти дитиною в одній купелі зі Мною очистив своє тіло від струпів, сьогодні в кривавій спільній нашій муці обмивається твоя душа з гріхів.
І засяяло лице розбійника тихою радістю. І згадав він далеку оазу в пустелі, і стрункі пальми перед шатрами, і рідну матір. І малого хлопчика, що загостив до них надвечір, і батька-розбишаку, що вивів сина на дорогу злочину.
І щирий жаль за змарнованою молодістю обгорнув його душу, і сльози викотилися з очей. І тихо прошепотів він з вірою:
– Господи! Пом’яни мене, коли увійдеш у царство Твоє.
І від хреста Ісусового понеслися повні любови слова:
– Направду кажу тобі, ще сьогодні будеш зі Мною в раю.
І тої самої ночі з’явився Йосифові у сні янгол і сказав:
– Устань, візьми Дитя і Матір і втікай до Єгипту, бо цар Ірод наважується на життя Малого.
І встав Йосиф і, посадивши Марію з Ісусом на осла, вирушив у дорогу.
А водночас сповістив янгол усі живі тварини, що на землі і під землею, і в повітрі, і на воді, щоб помагали втікачам. І заворушилась уся природа. Мурашки висипали високі кіпчики на шляху, куди гнали воїни Ірода, бджоли засліплювали їм очі гострими уколами, дикі звірі страшним ревом полохали коней, сонце запалювало до грані мідяні шоломи, вітер навівав гарячого піску в обличчя, річки виступали з берегів і заливали дороги, а злі гадюки й скорпіони боляче в’їдалися в ноги вершників і румаків. Нелегка була погоня за Святою Родиною, бо все довкілля їй сприяло.
Сонце гріло – не пекло, вітрець холодив знеможене тіло. Високі пальми клонили вниз своє буйне гілля і скидали солодкі овочі. Дикі кози й антилопи підходили до Марії, щоб годувала своє Дитятко їхнім молоком. А коли Вона хотіла переполоскати Ісусикові пелюшечки, де не взялося чисте джерельце, даючи Матері свою чисту водицю.
Ночами крилися подорожні в скелястих печерах, а тоді павуки розпинали перед входом густу сітку, а пустельні звірі – леви і тигри берегли спочинок втомлених цілоденним ходом. Навіть погана гієна держала варту над втікачами, вгамовуючи на той час своє жалісливе виття, щоб не турбувати Дитятка.
Іноді по дорозі стрічали вони довгі каравани людей на верблюдах, але ці байдуже проїздили повз них.
Довго-довго мандрувала Свята Родина, поки підійшла до меж Єгипту. Пречиста Марія хотіла задля Дитятка вже десь поміж людьми в безпечному захисті хоч часок спочити.
Аж ось побачили вони вдалечині велику оазу. Росли там стрункі пальми над чистим потічком, а просторі шатра і загорожа для свійських тварин указували на добробут мешканців.
– Тут треба нам проситись на нічліг, – сказала Марія. – Може, не відмовлять нам гостини.
А в тій оазі, у найбільшому шатрі, жила розбійницька мати з невісткою і маленьким онуком. Коли наші подорожні увійшли в загорожу і стали прохати захисту, стара розбійницька мати сказала:
– Не можу вас прийняти. Мій син розбійник, тепер нема його дома, але як повернеться, вас повбиває, а на мене насварить.
На те Марія:
– Однаково нам у дорозі від розбишак погибати, то вже краще хоч одну ніч спокійно прожити під покрівлею. Ми вам місця не залежимо, страви не переїмо. Згляньтеся на оце Маля.
Зиркнула розбійницька мати на Ісусика, а Він до неї ручки простягає, всміхається. Жаль стало старій Дитини, і молода невістка за них заступилася:
– Пустіть їх, мамо!
– То заходьте вже всі троє, а осла поставте в загороді.
Увійшла Марія до шатра і передусім попросила теплої води, щоб Ісусика скупати. Подала їй розбійницька жінка води у широкій посудині і дивиться, як малий Ісусик радісно хлюпається. А тіло в Нього здорове, міцне, рожеве.
І з заздрощів скипіло серце молодої розбійниці, бо її синок Дизма ввесь був укритий струпами. І думає вона собі:
– Поганий мій Дизма, хай і Дитя оцієї зайшлої набереться від нього струпів.
І саджає свого синка у купіль разом з Ісусиком. А Ісусик усміхається до товариша, обіймає його рученятами й обливає жартівливо водою.
І глянь! – струпи починають опадати з Дизми, і тільце його стає таке чисте й гладеньке, як у здорової дитини.
Із дива не може вийти розбійницька жінка. Позирає на Марію, мов на чудотворця, і дякує зі сльозами в очах. А стара мати щедру вечерю готовить для подорожніх.
Надвечір повернувся розбійник зі своєю ватагою. Побачивши чужих людей, запалав спершу гнівом, але коли почув, як його синок оздоровів на тілі, то й сам почав припадати біля незвичайних гостей.
А другої днини ранком знову вирушила Свята Родина в дальшу дорогу. Розбійницька мати дала їм на прощання чимало харчів: дактилів, сухарів, верблюжого молока і добрий шматок печеного козлячого м’яса. А сам розбійник провів їх аж ген поза межі пустелі, у замешкалі вже місця Єгипту.
Тут поблизу старовинного Геліополісу, недалеко нинішнього Каїра, натрапили вони на давню оселю земляків і в ній зупинилися, знайшовши тут спокійний захист.
І жили вони там тихо-мирно, аж знову янгол сповістив Йосифові, що цар Ірод помер, і вони можуть вертатися до рідного краю.
* * *
На горі Голготі три хрести простягають чорні рамена. Посередині розп’ятий Він – Христос, обабіч два розбійники. І цей зліва почав насміхатися з Христа:– Якщо ти Божий Син, спаси Себе і нас.
Але той другий скартав його, кажучи:
– Невже ж не боїшся ти Бога? Ми справедливо терпимо кару за наші злочини, але Цей невинний не заподіяв нікому ніякого лиха…
А Христос повернувся до нього і мовить:
– Дизмо! Колись давно ти дитиною в одній купелі зі Мною очистив своє тіло від струпів, сьогодні в кривавій спільній нашій муці обмивається твоя душа з гріхів.
І засяяло лице розбійника тихою радістю. І згадав він далеку оазу в пустелі, і стрункі пальми перед шатрами, і рідну матір. І малого хлопчика, що загостив до них надвечір, і батька-розбишаку, що вивів сина на дорогу злочину.
І щирий жаль за змарнованою молодістю обгорнув його душу, і сльози викотилися з очей. І тихо прошепотів він з вірою:
– Господи! Пом’яни мене, коли увійдеш у царство Твоє.
І від хреста Ісусового понеслися повні любови слова:
– Направду кажу тобі, ще сьогодні будеш зі Мною в раю.
Трепета
А коли архієреї й старшина ізраїльська засудили Ісуса на смерть, то вислали своїх слуг, щоб розшукали дерева на хрест, – знаряддя муки Сина Божого.
І вийшли слуги архієрейські на гору Ливан, де росли вікові кедри.
– Дайте нам свого дерева на хрест для Ісуса Назарея! – мовлять.
Гордо виструнчився найстарший кедр і мовить їм:
– Століття ми тут ростемо, а ще досі не сплямились поганим учинком. Не дамо дерева на муки цього Праведника, адже сам намісник кесаря, Пилат, не знайшов за Ним ніякої вини й обмив руки від його засуду. Геть від нас, слуги диявола!
І зійшли висланці вниз і стали перед могутнім дубом.
– Дай нам свого дерева на хрест для Ісуса Назарея! – мовлять.
Зашуміли розлогі верхів’я дуба:
– Царем дерев зробила мене лісова громада. Не личить цареві служити знаряддям злоби й сліпоти юрби. Я бачив Назарея під моїм гіллям, як навчав народ, як благословив дітей, що їх матері приводили до Нього, як оздоровлював хворих, калік, біснуватих. І для цього добродія людства мав би я стати знаряддям муки? Геть від мене, безвіри!
І спустилися слуги ще нижче на пустельні простори, де росли гінкі пальми.
– Дай нам, пальмо, свого дерева на хрест для Ісуса Назарея! – мовлять.
Згорда глянула на них широколиста пальма.
– Для Ісуса з Назарету? Того, що годував тисячі народу рибою і хлібом? Що воскресив єдину доньку Яїра і мертвого від чотирьох днів Лазаря, брата Марії і Марти? Цьому справжньому Синові Божому мала б я завдати муки? Геть від мене, поганці!
І далі помандрували слуги архієрейські. Аж перейшовши потік Кедрон, вийшли на гору в сад Гетсиманський. Росли тут оливні дерева-маслини і до них приступили висланці, мовлячи:
– Дайте нам свого дерева на хрест для Ісуса Назарея!
Сумно зашелестіла найстарша маслина:
І вийшли слуги архієрейські на гору Ливан, де росли вікові кедри.
– Дайте нам свого дерева на хрест для Ісуса Назарея! – мовлять.
Гордо виструнчився найстарший кедр і мовить їм:
– Століття ми тут ростемо, а ще досі не сплямились поганим учинком. Не дамо дерева на муки цього Праведника, адже сам намісник кесаря, Пилат, не знайшов за Ним ніякої вини й обмив руки від його засуду. Геть від нас, слуги диявола!
І зійшли висланці вниз і стали перед могутнім дубом.
– Дай нам свого дерева на хрест для Ісуса Назарея! – мовлять.
Зашуміли розлогі верхів’я дуба:
– Царем дерев зробила мене лісова громада. Не личить цареві служити знаряддям злоби й сліпоти юрби. Я бачив Назарея під моїм гіллям, як навчав народ, як благословив дітей, що їх матері приводили до Нього, як оздоровлював хворих, калік, біснуватих. І для цього добродія людства мав би я стати знаряддям муки? Геть від мене, безвіри!
І спустилися слуги ще нижче на пустельні простори, де росли гінкі пальми.
– Дай нам, пальмо, свого дерева на хрест для Ісуса Назарея! – мовлять.
Згорда глянула на них широколиста пальма.
– Для Ісуса з Назарету? Того, що годував тисячі народу рибою і хлібом? Що воскресив єдину доньку Яїра і мертвого від чотирьох днів Лазаря, брата Марії і Марти? Цьому справжньому Синові Божому мала б я завдати муки? Геть від мене, поганці!
І далі помандрували слуги архієрейські. Аж перейшовши потік Кедрон, вийшли на гору в сад Гетсиманський. Росли тут оливні дерева-маслини і до них приступили висланці, мовлячи:
– Дайте нам свого дерева на хрест для Ісуса Назарея!
Сумно зашелестіла найстарша маслина:
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента