Страница:
– Ти нащо, псявіро, без суда і права людям шкоду робиш? Тепер я з тебе живого не злізу.
– Даруй життя, Федьку, – просився чортище.
– У мене вже давно сверблять руки на тебе…
Федько вийняв з пазухи цизорика[10], відрізав у чорта кінчик лівого вуха й засунув за пояс.
– Тепер ти, дияволе, маєш запрягтися в цього плуга і виорати Камінну гору так, аби на ній родила золота пшениця.
– Я не люблю, парубче, орати. Зроблю щось інше…
Та Федько й не слухав. Здіймив ярмо з волів і повісив чортові на шию. Потім так ушкварив батогом нечистого, що той аж підскочив.
– Гайда, іродів сину!
Чорт тягне-тягне плуга, аж очі вилізають, а Федько тримає за чепіги і собі співає. Довго чи мало так орали, – того вже не знаю, але рілля на Камінній горі зробилася м’якенька, як гусяче пір’я.
З чорта піт лив дзюрком.
– Ну, Федьку, біжи за пшеницею, а я тим часом відпочину, – сказав дідько хлопцеві. – Але борзо, бо в мене є й інша робота.
Прибіг Федько захеканий додому, став перед ворітьми й закричав:
– Тату, давайте борзенько насіння, бо чорт не має часу!
Бідняк виніс торбину зерна. Більше не хотів дати – боявся, що Федько все тільки змарнує.
Чорт засіяв ріллю, хвостом заволочив, а потім скривився перед парубком:
– Віддай мені кінчик лівого вуха.
– А кольки в бік не хочеш? Щоб мені зараз Петра і Дмитра сюди привів, бо засвічу тобі лойову свічку!
– Не світи лойових свічок, Федьку! Все буде так, як хочеш.
У ту ж хвилину несподівано розперезалася страшна буря. Лютий вихор розгулявся, як дурень на хрестинах. Чорт сів на нього верхи і полетів кудись на псю-маму. Невдовзі вернувся з Петром і Дмитром.
– Маєш братів, – сказав леґеневі. – Давай кінчик лівого вуха!
– А ти, дурний мацапуро, нащо поламав плуги? Щоб вони мені з волами були тут, як новенькі!
Чорт беркицьнувся і полетів у прірву. За хвилину витягнув з безодні два нові плуги з живими волами.
– Віддай мені кінчик лівого вуха, – застогнав чортище.
Федько вийняв з-під пояса той кавальчик шкірки, шпурнув дідькові:
– Щоб і твого сопуху тут не було чути! – крикнув йому Федько. – Щоб тебе носило тільки по ярах та по болотах, бо матимеш зі мною справу.
Дідько схопив кінчик свого вуха і так тікав, що аж світив п’ятами.
Брати сіли на фіри й поїхали додому. Бідняк дуже втішився, коли їх побачив. Петро й Дмитро сіли за стіл, розповідали про свої пригоди, а Федько виліз на піч і грався з котом.
Другого дня бідняк пішов на Камінну гору подивитися, чи все добре зроблено. Він став, як укопаний, очам своїм не вірив: пшениця вже виросла й достигла! Стебельця в неї срібні, а колоски – золоті.
Прибіг додому і гукає:
– Ану, сини, серпи в руки і на Камінну гору! У нас уже настали жнива!
Петро й Дмитро зібралися жати, а Федько і далі сидів на печі.
Не знаємо, що було потому, бо про це у казці не розповідається.
Діамантовий паркан
Дівчина-тростинка
– Даруй життя, Федьку, – просився чортище.
– У мене вже давно сверблять руки на тебе…
Федько вийняв з пазухи цизорика[10], відрізав у чорта кінчик лівого вуха й засунув за пояс.
– Тепер ти, дияволе, маєш запрягтися в цього плуга і виорати Камінну гору так, аби на ній родила золота пшениця.
– Я не люблю, парубче, орати. Зроблю щось інше…
Та Федько й не слухав. Здіймив ярмо з волів і повісив чортові на шию. Потім так ушкварив батогом нечистого, що той аж підскочив.
– Гайда, іродів сину!
Чорт тягне-тягне плуга, аж очі вилізають, а Федько тримає за чепіги і собі співає. Довго чи мало так орали, – того вже не знаю, але рілля на Камінній горі зробилася м’якенька, як гусяче пір’я.
З чорта піт лив дзюрком.
– Ну, Федьку, біжи за пшеницею, а я тим часом відпочину, – сказав дідько хлопцеві. – Але борзо, бо в мене є й інша робота.
Прибіг Федько захеканий додому, став перед ворітьми й закричав:
– Тату, давайте борзенько насіння, бо чорт не має часу!
Бідняк виніс торбину зерна. Більше не хотів дати – боявся, що Федько все тільки змарнує.
Чорт засіяв ріллю, хвостом заволочив, а потім скривився перед парубком:
– Віддай мені кінчик лівого вуха.
– А кольки в бік не хочеш? Щоб мені зараз Петра і Дмитра сюди привів, бо засвічу тобі лойову свічку!
– Не світи лойових свічок, Федьку! Все буде так, як хочеш.
У ту ж хвилину несподівано розперезалася страшна буря. Лютий вихор розгулявся, як дурень на хрестинах. Чорт сів на нього верхи і полетів кудись на псю-маму. Невдовзі вернувся з Петром і Дмитром.
– Маєш братів, – сказав леґеневі. – Давай кінчик лівого вуха!
– А ти, дурний мацапуро, нащо поламав плуги? Щоб вони мені з волами були тут, як новенькі!
Чорт беркицьнувся і полетів у прірву. За хвилину витягнув з безодні два нові плуги з живими волами.
– Віддай мені кінчик лівого вуха, – застогнав чортище.
Федько вийняв з-під пояса той кавальчик шкірки, шпурнув дідькові:
– Щоб і твого сопуху тут не було чути! – крикнув йому Федько. – Щоб тебе носило тільки по ярах та по болотах, бо матимеш зі мною справу.
Дідько схопив кінчик свого вуха і так тікав, що аж світив п’ятами.
Брати сіли на фіри й поїхали додому. Бідняк дуже втішився, коли їх побачив. Петро й Дмитро сіли за стіл, розповідали про свої пригоди, а Федько виліз на піч і грався з котом.
Другого дня бідняк пішов на Камінну гору подивитися, чи все добре зроблено. Він став, як укопаний, очам своїм не вірив: пшениця вже виросла й достигла! Стебельця в неї срібні, а колоски – золоті.
Прибіг додому і гукає:
– Ану, сини, серпи в руки і на Камінну гору! У нас уже настали жнива!
Петро й Дмитро зібралися жати, а Федько і далі сидів на печі.
Не знаємо, що було потому, бо про це у казці не розповідається.
Діамантовий паркан
Це було дуже давно. Тоді ще колія не ходила, дідичі гнали людей на панщину, били, мордували їх і нікого не боялися – ні Бога, ні чорта. Мали страх тільки перед чумою, яка ходила, мов королева, по світі. Як приходила, то навіть великі пани покидали свої палаци і тікали, мов зайці від бубона.
Одного дідича вона застала вдома. Він і його жінка врятувалися тим, що вилізли на дерево і там перечекали, доки чума лютувала в хаті. Вона задушила всіх панських дітей. Пан і пані поплакали, поховали дітей і жили у великому смутку. Минали дні, тижні, місяці, а в хаті не було чути дитячого крику.
Якось пан із панею поверталися з ярмарку й побачили в шанці[11] якусь дитину.
– Чий це хлопчик? – спитав пан людей.
– Його тата й маму забрала чума.
– Що він робить у шанці?
– Вмирає з голоду.
– Ні, не вмре, – сказав пан, – я його візьму до себе.
Забрав дитину на бричку й поїхав додому. Пані помила хлопчика, нагодувала і одягла у панське убрання. Він був такий гарний, що серце раділо. Але минуло кілька років і сталася біда – хлопчик чомусь осліп. Пан і пані знов засумували. Одного разу пані каже:
– Нащо нам чужого та ще й сліпого хлопця? Поведи його до стайні ночувати.
Дідич не вивів його з хати, але стелили хлопцеві в кутку, а годували зі старої миски. Ходив немитий, пірваний, ніхто з ним не хотів і заговорити.
Дідич, щоб мати забавку, купив собі рушницю й ходив на полювання. І одного разу зайшов у темний ліс. Раптом перед ним, ніби із землі, з’явився олень. Дідич вистрілив і не поцілив. Вистрілив ще раз – і даремно. Вистрілив утретє, а олень повернувся до нього і навіть не тікає. Це розсердило дідича. Прицілився знову, але вже не вистрілив, бо один чорт хапнув за рушницю, другий – за руки, а третій – за ногу. Упав панисько на траву, як дерево.
Чорти йому не дали лежати. Поволочили в пекло, а там кинули в яму. Посидів панисько в ямі днину, другу, а на третю покликав чортів:
– Пустіть мене, добродії, додому, бо моя жінка й сліпий хлопець журяться і плачуть.
Старший чорт відповів:
– Я тебе відпущу, але спочатку підпишеш папір, де говориться, що будеш наш назавжди. Через два тижні коло твоєї хати зчиниться великий вихор, – то я прийду за тобою.
– Най буде так, добродію, – погодився пан. – Давайте сюди той папір, най його підпишу, бо хочу додому.
Чорт приніс папір і пляшку з чорнилом. Пан підписав, навіть не прочитавши.
Вернувся додому. Ходив кілька днів своїми покоями, в полі, в саду – дивився на все і не міг надивитися. Потім почав журитися. Почорнів від гризоти, не їв і не пив, аж зістарівся.
– Чого ти, чоловіче, зажурився? – спитала його жінка.
– Як мені не журитися, коли я чортам підписав цидулку, що через два тижні буду назавжди їхнім. Я від чуми втік на дерево, а від чортів не втечу. До пекла так не хочу вертатися, що просто вмираю. Врятуй мене, жінко!
Пані мовчала. Весь час нічого не робила, тільки думала, як має врятувати від чортів чоловіка.
Два тижні минули, ніби в долоні сплеснув. Настала остання днина. Пан не лягав спати, бо знав, що не засне. Сидів на стільці й дзвонив від страху зубами. Раптом надворі щось загуділо, завило, заскиглило, завужкотіло. То був страшенний вихор. Так крутився навколо хати, що дах підіймав.
Хтось постукав у шибку і каже:
– Виходь надвір, бо вже час настав.
Пані до чоловіка:
– Пусти Іванка, най вийде до стайні й подивиться, чи вихор не зірвав із неї дах.
Дідич зрозумів її. Взяв хлопця за руку, повів до дверей:
– Піди, Іванку, і помацай, чи зачинена стайня.
Отворив двері і пхнув хлопця вихорові у зуби. Той схопив його, як соломинку, підняв угору й полетів.
Довго летів Іванко аж попід самі хмари. В широкій долині вихор опустив його на землю, перекинувся на чорта й запитує хлопця:
– Ти є той пан, що підписав нам цидулку?
– Ні, я – Іванко. В мене сліпі очі. Пан знайшов мене у шанці і привіз до себе, але пані, коли я осліп, навіть не хотіла їсти мені дати, як людині.
– Ходи зі мною, – сказав чорт і повів хлопця до криниці. Зачерпнув жменю води і бризнув йому в очі.
– Ану витріщися, хлопче!
Іванко розплющив очі й усміхнувся.
– Мої очі все бачать! Я вже не сліпий?
– Ні, але за це маєш нам служити, – прохрипів старий чорт.
Хлопець втішився.
Чорт повів його до стайні, вказав на трьох коней:
– Чорному давай щоднини три відра грані[12] й три гарапники[13]. Білому – два відра грані й два гарапники. Сивому – одно відро грані і більше нічого.
Чорт дав Іванкові дротяний гарапник і повів до кринички, зарослої зіллям. Вода ледве світилася в ній.
– До цієї кринички не підходь, воду з неї не бери.
– Нащо мені ця вода? – відповідає байдуже Іванко.
Звідти пішли до трьох казанів. Чорт ударив патиком по найбільшому й промовив:
– Під нього клади багато дров, аби весь час булькало у ньому, а під цими двома підтримуй лише маленький вогник. І не смій дивитися, хто в них вариться.
– Не журися, господарю, все буде так, як хочеш.
Чорт лишив його самого. У пеклі була така спека, що у роті висохло. Іванко не привик смажитися й паритися, його так мучила спрага, що не міг витримати. Пішов до кринички, засунув у воду руку, щоб напитися. Коли витягнув, побачив, що рука позолотіла.
«Диви, чудасія!» – подумав і засунув у криничку голову. Голова теж позолотіла. Натягнув капелюха аж на вуха і пішов до казанів.
У найбільшому казані уже ледве булькало. Хлопець підкинув дров і сів спочивати. Але спочинку не мав, бо увесь час свербіла кортячка подивитися, кого варять чорти. Нарешті став на купу дров, заглянув у казан: там кипіли у смолі його пан і пані. Вони впізнали хлопця і жалібно почали просити:
– Погаси, Іванку, той вогонь, бо в нас уже кістки розпадаються.
– Ага, погасити? Ніколи не погашу!
– За що така страшна кара, Йванку?
– За те, що ви мене чортам віддали.
– Скільки ми тут будемо кипіти?
– Доти, поки вас чорний шляк не трафить.
Іванко ще підкинув дров і пішов до коней.
У стайні знайшов гарапника, почав вимахувати ним і ляскати в повітрі. Сивий коник спитав:
– За що нас будеш бити?
– Не знаю. Так велів найстарший чорт.
– Не слухай чорта, Йванку. Не бий нас, бо ми маємо таку саму душу, як і ти. Колись чорт зробить і тебе конем, буде гранню годувати й гарапником частувати. Ліпше тікаймо звідси. Сідай на мене і – гайда…
Хлопець подумав і дав згоду.
– Але спочатку повідв’язуй нас усіх від жолобів, бо ми – чесні люди.
Іванко повідв’язував і випустив зі стайні цілий табун коней. Сів на сивого коника і рвонув так, що пекло загуділо. Табун, спущений з припонів, біг слідом за ними. Тікали, мов шалені, полями, лісами, горбами, ярами.
Найстарший чорт спав після обіду. Його збудили крики, від яких двигтіло пекло.
– Що там сталося? – спитав.
– Повтікали коні, а разом з ними й сліпий хлопець.
Чорт скочив із ліжка, як ошпарений, і кинувся їх наздоганяти. Біг, рвучи землю під собою.
Іванкові почало вже плечі пекти. Не міг стерпіти болю і сказав:
– Конику, мені в плечі пече… Чорт наздоганяє. Що робити?
– Не бійся, Йванку, потерпи ще трохи. Витягни з мого правого вуха два рушники. Як чорт буде близько – кинь один рушник йому на голову.
І коли чорт наблизився, Іванко фурнув на нього рушника. А той рушник був незвичайний: так замотав йому голову, що чорт спіткнувся об камінь і запоров носом. Почав швидко розмотувати рушник. Але хіба його розмотаєш, коли він звивається, як найжвавіша змія! Чорт нарешті кинув рушника на землю, але той сплутав ноги, зв’язавши їх, як добрий воловід. Чорт упав і ще раз розбив носа. Доки він розплутався, Іванко був далеко. Чорт гнався, як скажений. От-от знову наздожене втікачів. Іванко промовив:
– Конику, чорт пече мене в плечі. Що маю робити?
– Кинь на нього і другий рушник.
Коли чорт був уже зовсім близько, Іванко шпурнув у нього другим рушником. І той наробив дідькові повно клопоту: так його затемнював і заплутував, що чортисько шалено качався у порохах, у глині, у болоті. Став такий, як свиня в спеку. Бив ногами в землю, ніби на нього напала якась трясучка. Потім знову біг, аж язика вивалив. Почав пекти пекельним вогнем Іванкові плечі. Парубок закричав:
– Конику, так пече, що, відай, згорю. Що маю робити?
– Витягни з мого лівого вуха гарапник.
– Вже витягнув, конику.
– Кидай чортові під ноги.
Кинув. Ой, як схопиться гарапник, як упереже чорта! Той звився учетверо. Гарапник так різав і краяв чорта, що тільки свистав. Дідько побачив, що гарапник не пустить уперед, почав тікати геть до пекла. Гарапник підганяв.
Іванко добрався до самої столиці. Кінь став, віддихався і каже:
– Отут розлучимося, Йванку. Вирви з моєї гриви три волоски. Як будеш у біді, потри один волосок, і я прибіжу, аби стати тобі у пригоді.
Кінь полетів, а Йванко затис у жмені волосочки й пішов шукати заробітку, бо дуже зголоднів. Та куди не заходив, люди від нього бокували:
– Він не такий, як усі. Ніби золотий…
Другого дня проходив попри величезний королівський сад. Побачив там садівника, вклонився низенько і спитав:
– Чи нема для мене якоїсь роботи?
– А що вмієш робити?
– Все, що скажете.
– Тоді підтинай квіти і дерева. Але знай: коли підітнеш так, що вони зів’януть, то твоя голова буде там, де стоять ноги.
Іванко ходив з ножицями по саду й підстригав квіти та дерева. Там були три квітки, які дуже любила сама королівна. Вона щоранку приходила до них, милувалась ними. Та сталося так, що Іванко підтяв оті три квітки. Вони опустили головки і почали в’янути.
Парубок зажурився. Увечері не лягав спати, бо гризота йому не давала чистої години. Королівна дізнається, що її квітки зів’яли, і садівник зітне йому голову. Вийшов надвір і потер волосок. Тої ж хвилини прилетів до нього кінь і спитав.
– Чого ти хочеш, приятелю?
– Біда, конику. Хочу, аби паркан, який огороджує королівський сад, зробився до ранку діамантовим.
– Все буде по-твоєму. Йди спати.
Кінь полетів, а Йванко невдовзі заснув. Уранці побачив високий діамантовий паркан навколо королівського саду. Коли сонце зійшло, паркан так виблискував, що не можна було дивитися на нього. Садівник ходив попри нього й очам своїм не вірив.
Ось і королівна. Як побачила паркан, то забула і про свої квіти.
– Хто це збудував? – спитала садівника.
Садівник поклонився їй і відповів:
– Не знаю. Спитайте мого челядника.
Покликали челядника.
– Як тебе звуть? – спитала королівна.
– Іванко.
– Це ти змайстрував діамантовий паркан?
– Так.
– То як його зробив?
– У мене є сила, що може будувати діамантові паркани.
– Ходи зі мною на шпацир[14], – запросила його королівна.
Серце дівчини почало стукати скоріше, аніж завжди. Від першого разу так закохалася в Іванка, що уже не бачила й діамантовий паркан.
Другого дня король сповістив усіх людей світу, що його єдина донька хоче вийти заміж. Той, хто принесе найфайніший букет квітів, стане її чоловіком.
З усіх кінців світу до королівського палацу приносили чарівні букети.
Іванко зажурився. Він теж закохався в юну королівну. Блукав, як п’яний, по саду й чекав, аби вона вийшла хоч на хвильку. Зустрілися нарешті. Королівна каже:
– Без твоїх квіток не буде в мене весілля.
Іванко ще не встиг нічого відповісти, як вона побігла до палацу.
Коли настав вечір, Іванко потер другий волосок. Прилетів сивий кінь.
– Чого хочеш, приятелю? – спитав парубка.
– Хочу завтра уранці мати такий букет, якого ще на світі не бувало.
– Не гризися. Все буде по-твоєму. Іди лягай спати.
Кінь полетів, а Йванко ліг спати. Вранці, коли прокинувся, на столі стояв чарівний букет. Яких тільки квіток у ньому не було! І білі, і жовті, і червоні, і блакитні. Всілякі. Але вони не були такі, як усі інші квіти. Від них розливалося таке ясне світло, як від сонця.
Іванко відніс квіти до палацу і поклав коло інших букетів.
Король дав наказ, щоб другого дня до палацу зійшлися всі ті, хто приніс букети.
Іванко зажурився: а в чому він увійде між панів?
Потер третій волосок. Прилетів сивий кінь.
– Чого тобі, приятелю, треба?
– Біда, конику. Я мушу мати таке вбрання, якого не мають найбагатші принци.
– Не журися, лягай собі спати. Завтра вранці усе будеш мати.
Коник полетів. Іванко добре виспався, а вранці на лаві побачив те убрання, яке собі просив. Одягнувся у нього файненько і пішов до палацу. Там уже були всілякі королі, королевичі, принци і князі…
Іванко поклонився королю, королеві й королівні. Став коло стіни й чекає, що з того буде далі.
Король встав з престолу і промовив:
– Ану, дорогі гості, беріть до рук свої букети. Най моя донька вибере нареченого.
Всі зробили так, як сказав король.
Квітки королевичів, князів і всяких принців одразу зів’яли, а букет Іванка блищав собі, як сонечко. Та й він був такий файний, що словом не розкажеш і пером не опишеш.
Королівна підходила до всіх женихів, дивилася на їхні букети, але нічого не казала. Потім стала коло Йванка й мовила:
– Оцей букет мені найбільше любиться…
Того ж таки дня було весілля.
Я саме заблукав до королівської столиці. Почув музику, співи і гойки в палаці і теж зайшов туди чарку горілки спорожнити. Мене запросили за весільний стіл, добре частували, аби мав що людям розповідати…
Одного дідича вона застала вдома. Він і його жінка врятувалися тим, що вилізли на дерево і там перечекали, доки чума лютувала в хаті. Вона задушила всіх панських дітей. Пан і пані поплакали, поховали дітей і жили у великому смутку. Минали дні, тижні, місяці, а в хаті не було чути дитячого крику.
Якось пан із панею поверталися з ярмарку й побачили в шанці[11] якусь дитину.
– Чий це хлопчик? – спитав пан людей.
– Його тата й маму забрала чума.
– Що він робить у шанці?
– Вмирає з голоду.
– Ні, не вмре, – сказав пан, – я його візьму до себе.
Забрав дитину на бричку й поїхав додому. Пані помила хлопчика, нагодувала і одягла у панське убрання. Він був такий гарний, що серце раділо. Але минуло кілька років і сталася біда – хлопчик чомусь осліп. Пан і пані знов засумували. Одного разу пані каже:
– Нащо нам чужого та ще й сліпого хлопця? Поведи його до стайні ночувати.
Дідич не вивів його з хати, але стелили хлопцеві в кутку, а годували зі старої миски. Ходив немитий, пірваний, ніхто з ним не хотів і заговорити.
Дідич, щоб мати забавку, купив собі рушницю й ходив на полювання. І одного разу зайшов у темний ліс. Раптом перед ним, ніби із землі, з’явився олень. Дідич вистрілив і не поцілив. Вистрілив ще раз – і даремно. Вистрілив утретє, а олень повернувся до нього і навіть не тікає. Це розсердило дідича. Прицілився знову, але вже не вистрілив, бо один чорт хапнув за рушницю, другий – за руки, а третій – за ногу. Упав панисько на траву, як дерево.
Чорти йому не дали лежати. Поволочили в пекло, а там кинули в яму. Посидів панисько в ямі днину, другу, а на третю покликав чортів:
– Пустіть мене, добродії, додому, бо моя жінка й сліпий хлопець журяться і плачуть.
Старший чорт відповів:
– Я тебе відпущу, але спочатку підпишеш папір, де говориться, що будеш наш назавжди. Через два тижні коло твоєї хати зчиниться великий вихор, – то я прийду за тобою.
– Най буде так, добродію, – погодився пан. – Давайте сюди той папір, най його підпишу, бо хочу додому.
Чорт приніс папір і пляшку з чорнилом. Пан підписав, навіть не прочитавши.
Вернувся додому. Ходив кілька днів своїми покоями, в полі, в саду – дивився на все і не міг надивитися. Потім почав журитися. Почорнів від гризоти, не їв і не пив, аж зістарівся.
– Чого ти, чоловіче, зажурився? – спитала його жінка.
– Як мені не журитися, коли я чортам підписав цидулку, що через два тижні буду назавжди їхнім. Я від чуми втік на дерево, а від чортів не втечу. До пекла так не хочу вертатися, що просто вмираю. Врятуй мене, жінко!
Пані мовчала. Весь час нічого не робила, тільки думала, як має врятувати від чортів чоловіка.
Два тижні минули, ніби в долоні сплеснув. Настала остання днина. Пан не лягав спати, бо знав, що не засне. Сидів на стільці й дзвонив від страху зубами. Раптом надворі щось загуділо, завило, заскиглило, завужкотіло. То був страшенний вихор. Так крутився навколо хати, що дах підіймав.
Хтось постукав у шибку і каже:
– Виходь надвір, бо вже час настав.
Пані до чоловіка:
– Пусти Іванка, най вийде до стайні й подивиться, чи вихор не зірвав із неї дах.
Дідич зрозумів її. Взяв хлопця за руку, повів до дверей:
– Піди, Іванку, і помацай, чи зачинена стайня.
Отворив двері і пхнув хлопця вихорові у зуби. Той схопив його, як соломинку, підняв угору й полетів.
Довго летів Іванко аж попід самі хмари. В широкій долині вихор опустив його на землю, перекинувся на чорта й запитує хлопця:
– Ти є той пан, що підписав нам цидулку?
– Ні, я – Іванко. В мене сліпі очі. Пан знайшов мене у шанці і привіз до себе, але пані, коли я осліп, навіть не хотіла їсти мені дати, як людині.
– Ходи зі мною, – сказав чорт і повів хлопця до криниці. Зачерпнув жменю води і бризнув йому в очі.
– Ану витріщися, хлопче!
Іванко розплющив очі й усміхнувся.
– Мої очі все бачать! Я вже не сліпий?
– Ні, але за це маєш нам служити, – прохрипів старий чорт.
Хлопець втішився.
Чорт повів його до стайні, вказав на трьох коней:
– Чорному давай щоднини три відра грані[12] й три гарапники[13]. Білому – два відра грані й два гарапники. Сивому – одно відро грані і більше нічого.
Чорт дав Іванкові дротяний гарапник і повів до кринички, зарослої зіллям. Вода ледве світилася в ній.
– До цієї кринички не підходь, воду з неї не бери.
– Нащо мені ця вода? – відповідає байдуже Іванко.
Звідти пішли до трьох казанів. Чорт ударив патиком по найбільшому й промовив:
– Під нього клади багато дров, аби весь час булькало у ньому, а під цими двома підтримуй лише маленький вогник. І не смій дивитися, хто в них вариться.
– Не журися, господарю, все буде так, як хочеш.
Чорт лишив його самого. У пеклі була така спека, що у роті висохло. Іванко не привик смажитися й паритися, його так мучила спрага, що не міг витримати. Пішов до кринички, засунув у воду руку, щоб напитися. Коли витягнув, побачив, що рука позолотіла.
«Диви, чудасія!» – подумав і засунув у криничку голову. Голова теж позолотіла. Натягнув капелюха аж на вуха і пішов до казанів.
У найбільшому казані уже ледве булькало. Хлопець підкинув дров і сів спочивати. Але спочинку не мав, бо увесь час свербіла кортячка подивитися, кого варять чорти. Нарешті став на купу дров, заглянув у казан: там кипіли у смолі його пан і пані. Вони впізнали хлопця і жалібно почали просити:
– Погаси, Іванку, той вогонь, бо в нас уже кістки розпадаються.
– Ага, погасити? Ніколи не погашу!
– За що така страшна кара, Йванку?
– За те, що ви мене чортам віддали.
– Скільки ми тут будемо кипіти?
– Доти, поки вас чорний шляк не трафить.
Іванко ще підкинув дров і пішов до коней.
У стайні знайшов гарапника, почав вимахувати ним і ляскати в повітрі. Сивий коник спитав:
– За що нас будеш бити?
– Не знаю. Так велів найстарший чорт.
– Не слухай чорта, Йванку. Не бий нас, бо ми маємо таку саму душу, як і ти. Колись чорт зробить і тебе конем, буде гранню годувати й гарапником частувати. Ліпше тікаймо звідси. Сідай на мене і – гайда…
Хлопець подумав і дав згоду.
– Але спочатку повідв’язуй нас усіх від жолобів, бо ми – чесні люди.
Іванко повідв’язував і випустив зі стайні цілий табун коней. Сів на сивого коника і рвонув так, що пекло загуділо. Табун, спущений з припонів, біг слідом за ними. Тікали, мов шалені, полями, лісами, горбами, ярами.
Найстарший чорт спав після обіду. Його збудили крики, від яких двигтіло пекло.
– Що там сталося? – спитав.
– Повтікали коні, а разом з ними й сліпий хлопець.
Чорт скочив із ліжка, як ошпарений, і кинувся їх наздоганяти. Біг, рвучи землю під собою.
Іванкові почало вже плечі пекти. Не міг стерпіти болю і сказав:
– Конику, мені в плечі пече… Чорт наздоганяє. Що робити?
– Не бійся, Йванку, потерпи ще трохи. Витягни з мого правого вуха два рушники. Як чорт буде близько – кинь один рушник йому на голову.
І коли чорт наблизився, Іванко фурнув на нього рушника. А той рушник був незвичайний: так замотав йому голову, що чорт спіткнувся об камінь і запоров носом. Почав швидко розмотувати рушник. Але хіба його розмотаєш, коли він звивається, як найжвавіша змія! Чорт нарешті кинув рушника на землю, але той сплутав ноги, зв’язавши їх, як добрий воловід. Чорт упав і ще раз розбив носа. Доки він розплутався, Іванко був далеко. Чорт гнався, як скажений. От-от знову наздожене втікачів. Іванко промовив:
– Конику, чорт пече мене в плечі. Що маю робити?
– Кинь на нього і другий рушник.
Коли чорт був уже зовсім близько, Іванко шпурнув у нього другим рушником. І той наробив дідькові повно клопоту: так його затемнював і заплутував, що чортисько шалено качався у порохах, у глині, у болоті. Став такий, як свиня в спеку. Бив ногами в землю, ніби на нього напала якась трясучка. Потім знову біг, аж язика вивалив. Почав пекти пекельним вогнем Іванкові плечі. Парубок закричав:
– Конику, так пече, що, відай, згорю. Що маю робити?
– Витягни з мого лівого вуха гарапник.
– Вже витягнув, конику.
– Кидай чортові під ноги.
Кинув. Ой, як схопиться гарапник, як упереже чорта! Той звився учетверо. Гарапник так різав і краяв чорта, що тільки свистав. Дідько побачив, що гарапник не пустить уперед, почав тікати геть до пекла. Гарапник підганяв.
Іванко добрався до самої столиці. Кінь став, віддихався і каже:
– Отут розлучимося, Йванку. Вирви з моєї гриви три волоски. Як будеш у біді, потри один волосок, і я прибіжу, аби стати тобі у пригоді.
Кінь полетів, а Йванко затис у жмені волосочки й пішов шукати заробітку, бо дуже зголоднів. Та куди не заходив, люди від нього бокували:
– Він не такий, як усі. Ніби золотий…
Другого дня проходив попри величезний королівський сад. Побачив там садівника, вклонився низенько і спитав:
– Чи нема для мене якоїсь роботи?
– А що вмієш робити?
– Все, що скажете.
– Тоді підтинай квіти і дерева. Але знай: коли підітнеш так, що вони зів’януть, то твоя голова буде там, де стоять ноги.
Іванко ходив з ножицями по саду й підстригав квіти та дерева. Там були три квітки, які дуже любила сама королівна. Вона щоранку приходила до них, милувалась ними. Та сталося так, що Іванко підтяв оті три квітки. Вони опустили головки і почали в’янути.
Парубок зажурився. Увечері не лягав спати, бо гризота йому не давала чистої години. Королівна дізнається, що її квітки зів’яли, і садівник зітне йому голову. Вийшов надвір і потер волосок. Тої ж хвилини прилетів до нього кінь і спитав.
– Чого ти хочеш, приятелю?
– Біда, конику. Хочу, аби паркан, який огороджує королівський сад, зробився до ранку діамантовим.
– Все буде по-твоєму. Йди спати.
Кінь полетів, а Йванко невдовзі заснув. Уранці побачив високий діамантовий паркан навколо королівського саду. Коли сонце зійшло, паркан так виблискував, що не можна було дивитися на нього. Садівник ходив попри нього й очам своїм не вірив.
Ось і королівна. Як побачила паркан, то забула і про свої квіти.
– Хто це збудував? – спитала садівника.
Садівник поклонився їй і відповів:
– Не знаю. Спитайте мого челядника.
Покликали челядника.
– Як тебе звуть? – спитала королівна.
– Іванко.
– Це ти змайстрував діамантовий паркан?
– Так.
– То як його зробив?
– У мене є сила, що може будувати діамантові паркани.
– Ходи зі мною на шпацир[14], – запросила його королівна.
Серце дівчини почало стукати скоріше, аніж завжди. Від першого разу так закохалася в Іванка, що уже не бачила й діамантовий паркан.
Другого дня король сповістив усіх людей світу, що його єдина донька хоче вийти заміж. Той, хто принесе найфайніший букет квітів, стане її чоловіком.
З усіх кінців світу до королівського палацу приносили чарівні букети.
Іванко зажурився. Він теж закохався в юну королівну. Блукав, як п’яний, по саду й чекав, аби вона вийшла хоч на хвильку. Зустрілися нарешті. Королівна каже:
– Без твоїх квіток не буде в мене весілля.
Іванко ще не встиг нічого відповісти, як вона побігла до палацу.
Коли настав вечір, Іванко потер другий волосок. Прилетів сивий кінь.
– Чого хочеш, приятелю? – спитав парубка.
– Хочу завтра уранці мати такий букет, якого ще на світі не бувало.
– Не гризися. Все буде по-твоєму. Іди лягай спати.
Кінь полетів, а Йванко ліг спати. Вранці, коли прокинувся, на столі стояв чарівний букет. Яких тільки квіток у ньому не було! І білі, і жовті, і червоні, і блакитні. Всілякі. Але вони не були такі, як усі інші квіти. Від них розливалося таке ясне світло, як від сонця.
Іванко відніс квіти до палацу і поклав коло інших букетів.
Король дав наказ, щоб другого дня до палацу зійшлися всі ті, хто приніс букети.
Іванко зажурився: а в чому він увійде між панів?
Потер третій волосок. Прилетів сивий кінь.
– Чого тобі, приятелю, треба?
– Біда, конику. Я мушу мати таке вбрання, якого не мають найбагатші принци.
– Не журися, лягай собі спати. Завтра вранці усе будеш мати.
Коник полетів. Іванко добре виспався, а вранці на лаві побачив те убрання, яке собі просив. Одягнувся у нього файненько і пішов до палацу. Там уже були всілякі королі, королевичі, принци і князі…
Іванко поклонився королю, королеві й королівні. Став коло стіни й чекає, що з того буде далі.
Король встав з престолу і промовив:
– Ану, дорогі гості, беріть до рук свої букети. Най моя донька вибере нареченого.
Всі зробили так, як сказав король.
Квітки королевичів, князів і всяких принців одразу зів’яли, а букет Іванка блищав собі, як сонечко. Та й він був такий файний, що словом не розкажеш і пером не опишеш.
Королівна підходила до всіх женихів, дивилася на їхні букети, але нічого не казала. Потім стала коло Йванка й мовила:
– Оцей букет мені найбільше любиться…
Того ж таки дня було весілля.
Я саме заблукав до королівської столиці. Почув музику, співи і гойки в палаці і теж зайшов туди чарку горілки спорожнити. Мене запросили за весільний стіл, добре частували, аби мав що людям розповідати…
Дівчина-тростинка
У одному селі жив сирота Іванко. Як умирали його тато й мама, то лишили йому стару хатку й городу латку.
А в тому селі був пан Стульморда. Люди його обходили десятою дорогою, бо ніхто з ним не хотів мати справи. Якось пан став коло Іванкової хати і крикнув:
– А ти хто такий?
– Я собі Іванко.
– А нащо тобі хата, та ще й город?
– У хаті живу, а з города годуюся. Про це й дурень знає.
Пан подумав і сказав:
– Іди до мене візником, бо цей город я забираю. На ньому буде пасіка.
– Хіба у вас, паночку, мало свого поля? Гріх будете мати!
– Гріх нехай іде в міх – зверху макогоном. Не хочеш бути візником, то забирайся із села.
Іванко напік собі картопляників, кинув у торбину кілька яблук і помандрував. На березі Пруту побачив журавку. Підійшов – а птаха не тікає, взяв у руки – крило перебите. Вона попросила:
– Допоможи, парубче. Уже п’ять днів сиджу тут голодна, бо рани болять.
Іванко помив рани, порвав сорочку й перев’язав їх. Відтак зловив у Пруті рибку й нагодував птицю. Хотів зробити їй і хатку, але тільки підійшов до очерету, то почув:
– Не рви мене, парубче, бо, може, прийде той, що я його чекаю.
– А ти що за одна?
– Дівчина-тростинка.
– Кого чекаєш?
– Свого визволителя.
– Ану, покажися.
Голос відповів:
– Два рази я вже показувалася… Та що з того? Як пішли, так і нема по сьогоднішній день. Ще можу показатись один-єдиний раз.
– Останній раз мені й покажись. Бог мій, не обдурю.
– Ну, добре, дивися на вершечок очерету.
Раптом Іванко побачив перед собою чарівну дівчину. Вона була така гарна, як перша квітка навесні, але дуже сумна.
– Чому ти сумна?
– Мене украла від батьків зла відьма. Хотіла, щоб я віддалась за її сина-велетня. Я не схотіла і втекла, сховалася в цій трощі[15]. Відьма мене знайшла і обернула в тростинку. Аби мене визволити, треба викрасти мій перстень і покласти його на вершечок…
І дівчина зникла. Вона дуже сподобалася нашому Іванкові. І вирішив він їй допомогти. Повернувся до журавки й каже:
– Нам треба розлучитися.
– Куди підеш? – спитала журавка.
– Піду шукати те, про що не можна говорити.
– Нехай тобі щастить!
Іванко йшов полями, лісами. Якось при дорозі побачив хатку. Увійшов. У сінях були три коти, прив’язані до трьох стовпів. Іванко погладив кожного кота й дав по шматку риби.
– Няв, няв, няв… – озвалися до нього коти.
З хатки почувся якийсь голос:
– Хто там збиткується над вами?
– Не збиткується ніхто. Парубок дав нам їсти.
– Тоді заходь до хати, парубче!
У хаті Іванко нікого не побачив, бо там було темно. Викресав вогню й посвітив. На печі лежала стара-старезна баба.
– Добре, синку, що не минув моєї хатки, бо в мене щось у боку коле. Нема кому водиці принести.
– Водиці? Зараз, бабко…
– Сам не принесеш, бо заблудишся. Спусти одного кота, він очима буде присвічувати дорогу.
Іванко вийшов у сіни і спитав:
– Котрий із вас піде зі мною по воду?
– Всі по одному разові, – відповів найстаріший.
І пішли. Дорогою Іванко зацікавився:
– Скажи, котику, чому це ви прив’язані?
– Не можу сказати, стара прожене мене. Спитай другого.
Іванко зварив кулешу, нагодував бабку і котів. Переночував і хоче йти далі. А стара не пускає:
– Побудь тут ще трохи, доки не перестане мені боліти поперек.
Другого дня Іванко пішов по воду з другим котом.
– Скажи, котику, чому це ви прив’язані?
– Не можу сказати, я боюсь баби…
На третій день Іванко пішов по воду з третім котом. Напоїв його, погладив, дав шматочок рибки.
– Скажи, котику, чому це ви на прив’язі?
– Боюся говорити, але тобі скажу. Баба – найстарша відьма. Вночі до неї злітаються всі нечисті сили й радяться, як мають людям шкодити. Сьогодні теж зберуться на збіговисько. А щоб ти не чув, баба заліпить тобі вуха воском. То я про все тобі розповім.
– Скажи мені, котику, вони ніколи не говорили про дівчину, що стала тростинкою?
– Як ні? Баба навіть казала, що вже були два парубки, які хотіли вкрасти в неї перстень. Вона їх обернула у два камені. Там, під хатою, й лежать. Як припече сонечко, баба на них сідає й вигрівається.
– А що треба робити, щоб повернути їм життя?
– Треба скропити камені водою з озерця, з якого ще ніхто не пив.
Іванко зварив вечерю, нагодував бабу, котів і ліг спати. Стара сказала:
– Іванку, сеї ночі буде дуже гриміти. Я тобі заліплю вуха свіжим воском, щоб не оглух.
Опівночі до хати почали злітатись всілякі відьми, упирі й чорти. Набилося їх стільки, що не було де ні спати, ні стати. Іванко вийняв віск з одного вуха й почув:
– Чула, що йде й третій парубок визволяти дівчину з тростини. Але я йому покажу, по чому лікоть кваші. Я перстень заховала в Залізній горі.
Уранці відьма розбудила хлопця й спитала:
– Ти щось чув, Іванку?
– Ні, бабко, я спав як камінь.
Хлопець почав збиратися в дорогу.
– Я йду з тобою, – сказав третій кіт. – Бабу ми обдуримо. Ти зловиш кота й прив’яжеш замість мене. Баба стара й підсліпувата, не скоро помітить.
Іванко так і зробив. Довго йшли чи мало – прийшли у чисте поле. Раптом у повітрі загуділо. Котик сказав:
– Це баба вже летить за нами. Видно, упізнала підкинутого кота. Але я хитріший…
Він вигріб яму й сказав:
– Залізай сюди!
Іванко заліз, сховався разом з котиком.
Баба пролетіла й пропала.
Іванко і котик вибралися з ями і вирушили далі. Ішли день, другий, третій – прибули до печери. Котик сказав:
– Тут живе ворожбит, який дуже сердитий на відьму. Ти зайди до нього, а я доти мишей половлю.
Ворожбит був старий і слабий, як муха восени. Лежав і ледве дихав. Побачивши Іванка, сказав:
– Добре, що прийшов, парубче. Принеси водички, бо я негоден встати.
Іванко приніс води, зварив обід, нагодував старого. Ворожбит розповів:
– Як я був молодий, то всі відьми мене шанували. А коли зістарився, то спалили мою книгу й покинули мене в цій печері. Мене чекає смерть. Я тобі, парубче, видам найбільшу таємницю. Хочеш знайти Залізну гору? Тоді слухай добре. Коло печери, з південного боку, закопані чарівні капці. Розкопай їх і візьми собі. Як прийдеш до моря, кинь їх у воду – вони стануть човником і повезуть тебе до Залізної гори. Там є й озерце, з якого ще ніхто не пив…
Ворожбит не встиг більше сказати. Заплющив очі й помер.
Іванко поховав ворожбита так, як це має бути. Відтак викопав собі чарівні капці і вирушив з котиком в дорогу. Довго йшли чи мало – але дійшли до синього моря.
Іванко кинув капці у хвилі, і перед ним виріс із води човен. Сіли й попливли. За одну днину допливли до якогось острова. Коли вийшли на берег, човен знову обернувся в капці.
На острові був дуже густий ліс. Височезні дерева піднімалися до самого неба.
Тоді котик видряпався на верх найвищого дерева і роздивився в усі боки. Крикнув:
– Іванку, Залізна гора – близько.
Побігли туди, куди повів кіт. Перед горою залізли в кущі й почали дивитися, з якого боку в неї увійти. Вони мовчали, і гора мовчала.
Раптом гора заскреготала й відчинилася. З неї вийшли дванадцять дівчат з кошиками в руках.
– Добридень, дівчата, – привітався Іванко. – Куди йдете?
– По ягоди. А ти хто такий?
– Я прийшов до вас у гості.
– Ми гостей не приймаємо, нам вони заказані. Як наш господар-велет побачить тебе, більше не будеш ні до кого в гості ходити.
– А ви що за одні?
– Ми – полонянки господаря-велета.
– А він не боїться пускати вас по ягоди самих?
– Не боїться, бо із цього острова не можна втекти. Є лише один-єдиний човен, якого приймає це море.
– А де той човен?
– У ворожбита, що доживає віку в якійсь печері. Того човна не наздожене ніяка сила.
Іванко збирав з дівчатами ягоди й розповідав, як гарно жити там, де є багато людей і де нема таких диких нетрів.
Потім запитав:
– А ви не знаєте, де ховає господар-велет золотий перстень?
– У золотій скриньці. А ключик від скриньки – ховає в ліве вухо. Але якщо ти забереш перстень, то заплатиш за нього життям. Господар-велет прокинеться і вб’є тебе одразу. Він сильніший від цієї гори!
– А що маю робити, аби перстень забрати?
– Треба спочатку взяти ключик з його лівого вуха, а потім підпалити книгу життя господаря-велета, яка лежить у нього на столі.
Дівчата назбирали повні кошики ягід. Коли повернулися, брама відчинилася, хлопець сховався серед дівчат і зайшов з ними всередину.
А в тому селі був пан Стульморда. Люди його обходили десятою дорогою, бо ніхто з ним не хотів мати справи. Якось пан став коло Іванкової хати і крикнув:
– А ти хто такий?
– Я собі Іванко.
– А нащо тобі хата, та ще й город?
– У хаті живу, а з города годуюся. Про це й дурень знає.
Пан подумав і сказав:
– Іди до мене візником, бо цей город я забираю. На ньому буде пасіка.
– Хіба у вас, паночку, мало свого поля? Гріх будете мати!
– Гріх нехай іде в міх – зверху макогоном. Не хочеш бути візником, то забирайся із села.
Іванко напік собі картопляників, кинув у торбину кілька яблук і помандрував. На березі Пруту побачив журавку. Підійшов – а птаха не тікає, взяв у руки – крило перебите. Вона попросила:
– Допоможи, парубче. Уже п’ять днів сиджу тут голодна, бо рани болять.
Іванко помив рани, порвав сорочку й перев’язав їх. Відтак зловив у Пруті рибку й нагодував птицю. Хотів зробити їй і хатку, але тільки підійшов до очерету, то почув:
– Не рви мене, парубче, бо, може, прийде той, що я його чекаю.
– А ти що за одна?
– Дівчина-тростинка.
– Кого чекаєш?
– Свого визволителя.
– Ану, покажися.
Голос відповів:
– Два рази я вже показувалася… Та що з того? Як пішли, так і нема по сьогоднішній день. Ще можу показатись один-єдиний раз.
– Останній раз мені й покажись. Бог мій, не обдурю.
– Ну, добре, дивися на вершечок очерету.
Раптом Іванко побачив перед собою чарівну дівчину. Вона була така гарна, як перша квітка навесні, але дуже сумна.
– Чому ти сумна?
– Мене украла від батьків зла відьма. Хотіла, щоб я віддалась за її сина-велетня. Я не схотіла і втекла, сховалася в цій трощі[15]. Відьма мене знайшла і обернула в тростинку. Аби мене визволити, треба викрасти мій перстень і покласти його на вершечок…
І дівчина зникла. Вона дуже сподобалася нашому Іванкові. І вирішив він їй допомогти. Повернувся до журавки й каже:
– Нам треба розлучитися.
– Куди підеш? – спитала журавка.
– Піду шукати те, про що не можна говорити.
– Нехай тобі щастить!
Іванко йшов полями, лісами. Якось при дорозі побачив хатку. Увійшов. У сінях були три коти, прив’язані до трьох стовпів. Іванко погладив кожного кота й дав по шматку риби.
– Няв, няв, няв… – озвалися до нього коти.
З хатки почувся якийсь голос:
– Хто там збиткується над вами?
– Не збиткується ніхто. Парубок дав нам їсти.
– Тоді заходь до хати, парубче!
У хаті Іванко нікого не побачив, бо там було темно. Викресав вогню й посвітив. На печі лежала стара-старезна баба.
– Добре, синку, що не минув моєї хатки, бо в мене щось у боку коле. Нема кому водиці принести.
– Водиці? Зараз, бабко…
– Сам не принесеш, бо заблудишся. Спусти одного кота, він очима буде присвічувати дорогу.
Іванко вийшов у сіни і спитав:
– Котрий із вас піде зі мною по воду?
– Всі по одному разові, – відповів найстаріший.
І пішли. Дорогою Іванко зацікавився:
– Скажи, котику, чому це ви прив’язані?
– Не можу сказати, стара прожене мене. Спитай другого.
Іванко зварив кулешу, нагодував бабку і котів. Переночував і хоче йти далі. А стара не пускає:
– Побудь тут ще трохи, доки не перестане мені боліти поперек.
Другого дня Іванко пішов по воду з другим котом.
– Скажи, котику, чому це ви прив’язані?
– Не можу сказати, я боюсь баби…
На третій день Іванко пішов по воду з третім котом. Напоїв його, погладив, дав шматочок рибки.
– Скажи, котику, чому це ви на прив’язі?
– Боюся говорити, але тобі скажу. Баба – найстарша відьма. Вночі до неї злітаються всі нечисті сили й радяться, як мають людям шкодити. Сьогодні теж зберуться на збіговисько. А щоб ти не чув, баба заліпить тобі вуха воском. То я про все тобі розповім.
– Скажи мені, котику, вони ніколи не говорили про дівчину, що стала тростинкою?
– Як ні? Баба навіть казала, що вже були два парубки, які хотіли вкрасти в неї перстень. Вона їх обернула у два камені. Там, під хатою, й лежать. Як припече сонечко, баба на них сідає й вигрівається.
– А що треба робити, щоб повернути їм життя?
– Треба скропити камені водою з озерця, з якого ще ніхто не пив.
Іванко зварив вечерю, нагодував бабу, котів і ліг спати. Стара сказала:
– Іванку, сеї ночі буде дуже гриміти. Я тобі заліплю вуха свіжим воском, щоб не оглух.
Опівночі до хати почали злітатись всілякі відьми, упирі й чорти. Набилося їх стільки, що не було де ні спати, ні стати. Іванко вийняв віск з одного вуха й почув:
– Чула, що йде й третій парубок визволяти дівчину з тростини. Але я йому покажу, по чому лікоть кваші. Я перстень заховала в Залізній горі.
Уранці відьма розбудила хлопця й спитала:
– Ти щось чув, Іванку?
– Ні, бабко, я спав як камінь.
Хлопець почав збиратися в дорогу.
– Я йду з тобою, – сказав третій кіт. – Бабу ми обдуримо. Ти зловиш кота й прив’яжеш замість мене. Баба стара й підсліпувата, не скоро помітить.
Іванко так і зробив. Довго йшли чи мало – прийшли у чисте поле. Раптом у повітрі загуділо. Котик сказав:
– Це баба вже летить за нами. Видно, упізнала підкинутого кота. Але я хитріший…
Він вигріб яму й сказав:
– Залізай сюди!
Іванко заліз, сховався разом з котиком.
Баба пролетіла й пропала.
Іванко і котик вибралися з ями і вирушили далі. Ішли день, другий, третій – прибули до печери. Котик сказав:
– Тут живе ворожбит, який дуже сердитий на відьму. Ти зайди до нього, а я доти мишей половлю.
Ворожбит був старий і слабий, як муха восени. Лежав і ледве дихав. Побачивши Іванка, сказав:
– Добре, що прийшов, парубче. Принеси водички, бо я негоден встати.
Іванко приніс води, зварив обід, нагодував старого. Ворожбит розповів:
– Як я був молодий, то всі відьми мене шанували. А коли зістарився, то спалили мою книгу й покинули мене в цій печері. Мене чекає смерть. Я тобі, парубче, видам найбільшу таємницю. Хочеш знайти Залізну гору? Тоді слухай добре. Коло печери, з південного боку, закопані чарівні капці. Розкопай їх і візьми собі. Як прийдеш до моря, кинь їх у воду – вони стануть човником і повезуть тебе до Залізної гори. Там є й озерце, з якого ще ніхто не пив…
Ворожбит не встиг більше сказати. Заплющив очі й помер.
Іванко поховав ворожбита так, як це має бути. Відтак викопав собі чарівні капці і вирушив з котиком в дорогу. Довго йшли чи мало – але дійшли до синього моря.
Іванко кинув капці у хвилі, і перед ним виріс із води човен. Сіли й попливли. За одну днину допливли до якогось острова. Коли вийшли на берег, човен знову обернувся в капці.
На острові був дуже густий ліс. Височезні дерева піднімалися до самого неба.
Тоді котик видряпався на верх найвищого дерева і роздивився в усі боки. Крикнув:
– Іванку, Залізна гора – близько.
Побігли туди, куди повів кіт. Перед горою залізли в кущі й почали дивитися, з якого боку в неї увійти. Вони мовчали, і гора мовчала.
Раптом гора заскреготала й відчинилася. З неї вийшли дванадцять дівчат з кошиками в руках.
– Добридень, дівчата, – привітався Іванко. – Куди йдете?
– По ягоди. А ти хто такий?
– Я прийшов до вас у гості.
– Ми гостей не приймаємо, нам вони заказані. Як наш господар-велет побачить тебе, більше не будеш ні до кого в гості ходити.
– А ви що за одні?
– Ми – полонянки господаря-велета.
– А він не боїться пускати вас по ягоди самих?
– Не боїться, бо із цього острова не можна втекти. Є лише один-єдиний човен, якого приймає це море.
– А де той човен?
– У ворожбита, що доживає віку в якійсь печері. Того човна не наздожене ніяка сила.
Іванко збирав з дівчатами ягоди й розповідав, як гарно жити там, де є багато людей і де нема таких диких нетрів.
Потім запитав:
– А ви не знаєте, де ховає господар-велет золотий перстень?
– У золотій скриньці. А ключик від скриньки – ховає в ліве вухо. Але якщо ти забереш перстень, то заплатиш за нього життям. Господар-велет прокинеться і вб’є тебе одразу. Він сильніший від цієї гори!
– А що маю робити, аби перстень забрати?
– Треба спочатку взяти ключик з його лівого вуха, а потім підпалити книгу життя господаря-велета, яка лежить у нього на столі.
Дівчата назбирали повні кошики ягід. Коли повернулися, брама відчинилася, хлопець сховався серед дівчат і зайшов з ними всередину.