Сборник. Чортів млин: Казки про чортів

   Господар-велет спав у величезному залі. Так хропів, що аж гора двигтіла.
   Іванко тихенько підійшов до нього. Витягнув золотий ключик з його лівого вуха, відтак узяв кресало й викресав вогню. Роздмухав грубку й підпалив на столі книгу життя господаря-велета.
   Чорний як ніч дим піднявся в широкій залі… Господар корчився спочатку, а потім почав кудись пропадати. Зникали ноги, тулуб, руки, шия… Частинка книги не догоріла, впала на долівку й погасла. Тоді очі велета піднялися й почали блукати по залі. Іванко вийшов з темного кутка, підійшов до золотої скриньки, відімкнув і забрав перстень. Господареві очі весь час пливли за ним, але Іванко не боявся. Він відкрив двері й вигукнув:
   – Егей, дівчата! Принесіть якийсь глечик, аби набрав води з озерця, з якого ще ніхто не пив.
   – На, маєш глечик, – сказали дівчата.
   Котик повів його до озерця. Набрали води. Тоді котик сказав:
   – Треба тікати, доки баба не дізналася про смерть свого сина. Вона може біди нам наробити.
   Прийшли перед страшну залізну браму.
   – Постукай, Іванку, три рази золотим ключиком.
   Іванко постукав. Брама відчинилася. Іванко, котик і дівчата побігли до моря. За ними пливли очі господаря-велета.
   Іванко кинув чарівні капці в хвилі. З води виріс човен. Всі сіли в нього й попливли морем. Іванко оглянувся. На березі блищали очі господаря-велета… З них текли сльози, великі і круглі, як яблука, і падали в море.
   Коли допливли до другого берега, дівчата повибігали на зелене поле. Парубок сховав чарівні капці в пазуху й сказав:
   – Ну, красуні, тепер ідіть додому, бо у нас з котиком – своя дорога.
   Дівчата подякували хлопцеві й розійшлися.
   Іванко подався до відьминої хати. Полляв два камені водою з озерця, з якого ще ніхто не пив. Два парубки ніби зі сну прокинулися.
   – Ми довго спали, – сказали.
   – Ого, були б ви спали, поки світу й сонця, якби я вас не розбудив водичкою з цього глечика. Ідіть, хлопці, додому. Відьма, як бачу, вже не має ніякої сили.
   Парубки пішли. А Іванко з котиком подалися до очерету на березі ріки. Іванко вийняв перстень і поклав його на вершок тростини. Тростина захиталася, і на її місці раптом постала дівчина – гарна, як перша весняна квітка.
   Іванко сказав:
   – Я не зможу ні одного дня прожити без тебе. Будь моєю…
   Дівчина дала йому золотий перстень, і вони пішли до її тата і мами. То були чесні гуцули, які виплакали очі за своєю єдиною донькою.
   Вони зробили весілля. І котик все життя був з ними – пряв золоте прядиво й казки розповідав.

Дідова донька і бабина донька

   Про дідову доньку і бабину доньку є багато казок, але це не така. Давно-давно одна баба, як ще дівкою була, нажила собі дитину. Дід тоді парубкував і цієї баби не знав, а як оженився, то щасливо ґаздував з гідною жінкою. Та сталося так, що жінка його вмерла, і люди підмовили, аби сватав з другого села бабу з донькою.
   Вдовець теж мав доньку і вирішив оженитися. Жили вони, жили, але баба страшно ненавиділа дідову доньку, бо та була дуже гарною, і лише почала відданичити^[16] – відбою від женихів не було. Дідова донька гарна та ще й працьовита, а бабина негарна та ще й лежебока. Бідкається баба сама собі:
   – Та як так може бути – дідову доньку сватають, а з моєю ніхто й розмовляти не хоче.
   І надумала позбутися дідової доньки. А як? Каже їй одного разу:
   – Набери в мішки попелу і відвези до того млина, де дванадцять чортів мелють, а звідти маєш привезти дванадцять мішків питльованої^[17] муки.
   Набрала попелу дідова донька, сіла на воза і повезла. До того млина було далеко, і доїхала вона аж на вечір. Розпрягла коней, зайшла до млина і стала чекати.
   Десь коло дванадцятої години млин сам почав молоти, і з’явилося дванадцять чортів.
   Підходить найстарший чорт і каже:
   – Ходи, дівко, танцювати.
   – Та як я піду танцювати, коли стрічки не маю? – каже дідова донька.
   Принесли чорти стрічку. Вона заплела косу, але танцювати знову не хоче.
   – Як я піду танцювати у старій сорочці?
   Принесли чорти й сорочку.
   – Ходи, дівко, танцювати! – сердиться найстарший чорт.
   – Та як танцювати, коли стара спідниця?
   Пішли чорти, принесли спідницю. Одяглася дівчина, а танцювати не йде.
   – Та ще чобіток не маю, – каже.
   Бігали кудись чорти, бігали, а принесли й чобітки.
   – Ходи, дівко, танцювати, – лютує чорт.
   – Та ще сережок не маю, – озивається дівчина.
   Метнулися чорти по сережки, так усе носили, поки дівчину не одягли з ніг до голови. А тоді вона ще й скрині з одягом та золотими речами забагла. Несуть чорти скриню, але донесли лише до порога – бо когут запіяв, і всі втекли до пекла.
   Дівчина в млині набрала мішків із борошном, висадила їх на віз, зверху висадила скриню і приїхала додому, як цісарева дочка.
   – Де ти все дістала? – питає баба.
   – У млині, – відповіла дівчина.
   І розказала, як чорти просили її до танцю.
   На другий день баба свою доньку відправляє попіл молоти.
   Приїхала дівчина до млина, чекає півночі. Дочекалася, прийшли чорти, і найстарший кличе її до танцю.
   – Принесіть мені те і те, – каже бабина донька, – то піду.
   Чорти кинулися в різні боки, позносили все, чого забажала, одяглася дівчина, взулася – і гайда з найстаршим чортом у танець. Як обкрутив нею чорт, то цілої кісточки не залишилося.
   А дідова донька живе й досі.

Донька вітру

   Бідному парубку Тимофію захотілося оженитися. Він кинув очима поміж дівчатами, позалицявся, але ні одна не схотіла стати його жінкою, бо він не мав ні хати, ні хліба, ані стайні, щоб худобу загнати, котрої теж не мав.
   На краю села був пустир, якого ніхто ніколи не займав. Вирішив Тимофій збудувати там хатину. Назбирав у полі купу соняшничиння, і за тиждень хатина була готова. Прибрав її квітами, обгородив і думає, до котрої дівчини посилати сватів. Цілу ніч не спав, все думав. Та на світанку здійнявся скажений вітер і завалив хатину, розкидавши соняшничиння хтозна-куди. Розсердився Тимофій і погрозив проклятому вітрові:
   – Тепер я піду твою доньку сватати!..
   Й почулася йому вітрова відповідь:
   – У-у-ху-ху, прихо-о-дь!.. А-а-ха-ха, при-хо-о-одь!
   Пішов до сусідів і сказав:
   – Я хочу побратися з Вітровою донькою. Ходіть зі мною і будете моїми старостами.
   Сусіди витріщили очі – думали, що Тимофій здурів.
   – Що, хочеш шукати вітру в полі? – кажуть. – Ой, будеш, небоже, тонко свистіти. Будь парубком, а не пустим зіллям.
   Ніхто не пішов з ним.
   Тимофій склав свої нехитрі пожитки, прив’язав торбину до палиці і, закинувши на плечі, подався туди, звідки віяв вітер. Ішов не годину і не дві, коли раптом побачив, як яструб з неба шугнув на маленького зайчика і схопив його своїми пазурами. Парубок закричав, засвистав, шпурнув капелюхом у яструба, і той випустив бідне зайченя.
   – Як віддячити тобі за те, що ти врятував життя моїй дитині? – спитала зайчиха з-за корча.
   – Чим ви мені допоможете, малі та безсилі зайчики? Якщо знаєте, то скажіть, де живе Вітер зі своєю донькою, бо я хочу її засватати.
   – Не тільки скажемо, а й покажемо дорогу. Мій син, якого ти врятував від смерті, поведе тебе до самого Батька вітрів, – відповіла зайчиха.
   Поскакав зайчик вперед, а Тимофій пішов за ним. Вийшли з лісу, ідуть полями. Коли при дорозі бачать чоловіка, височенного, як стара ялина. Замість волосся на голові в нього листя і яблуневий цвіт. Він був заклопотаний роботою – здіймав і випрямляв усохлі й поламані вітром деревця, потім набирав повний рот води із зеленого горщика, зробленого із стовбура груші, нахилявся і порскав на них. Робив це так кумедно, ніби чхав.
   Тимофій розреготався.
   – Що ти дієш, чоловіче? – спитав дивака.
   – Зціляю і оживлюю дерева.
   – А хто ти будеш?
   – Я – Батько дерев. А ти хто і куди мандруєш із зайченям?
   – Я – Тимофій. Іду сватати Вітрову доньку.
   – І я піду з тобою. Попрохаю Батька вітрів, аби його шибеники не ламали моїх дерев.
   – Ходімо.
   Ідуть удвох, розмовляють, а зайчик скаче попереду. Прийшли до палацу старого вітриська. Той зачинився у величезній залі і бігав там, немов скажений. Так свистів і ревів, що аж палац хитався і дах здіймався. Стали вони перед дверима і стоять. Боязко заходити.
   – Ти відчиняй, – промовив Тимофій.
   – Та ні, я знаю силу і лють Батька вітрів. Нема дурних, – відповів Батько дерев. Листя, що його прикрашало, аж залопотіло від страху.
   Довго б ще стояли, якби Тимофій не подумав, що ліпше вмерти, ніж свій вік неодруженим звікувати. Він заплющив очі і відчинив двері.
   Боже мій! Вітрисько як дмухнув на них, то вони, задерши ноги, полетіли, мов віхті соломи, зачепилися за якісь дерева й повиснули.
   – Чого вам, люди, треба? – спитав Батько вітрів, коли підійшов і зняв їх із гілляк.
   Батько дерев першим заговорив, бо Тимофій, коли летів, то десь загубив свого язика.
   – Я прийшов просити, аби ти не дозволяв своїм синам ламати під час гуляння мої дерева.
   – Добре, нехай буде так. А тобі чого треба? – спитав Тимофія.
   Тимофій знайшов нарешті язика, правда, трохи заїкуватого, і відповів:
   – Же-же-женитися хо-хочу. Твої си-сини завалили ме-мені ха-ха-хату і тепер ні-ні-ні одна дівчина не хоче ви-вийти за ме-ме-мене. Я прийшов сватати твою до-до-доньку.
   Батько вітрів махнув байдуже рукою.
   – Я не займаюсь бабськими справами. Іди до моєї жінки.
   Пішли вони разом до Матері вітрів. Вона варила обід.
   – Так і так, – заговорив Тимофій, – я прийшов сватати вашу доньку.
   – Ха-ха-ха! – розреготалася вітриха, аж вогонь у печі забуркотів. – Коли на цій кочерзі виросте зелене листя і вродять рум’яні яблука, і коли цей віник стане виноградною лозою, покритою гронами, тоді і наша донька стане твоєю жінкою.
   Тимофій не знав, що йому робити. А Батько дерев забив посеред хати кочергу і віник, потім набрав із горщечка повен рот живлющої води, надувся і ніби чхнув. Яблуня зазеленіла, зацвіла, опустила додолу гілочки з рум’яними яблуками, а віник став виноградною лозиною, що потягнулась до стелі і заблищала гронами.
   Мати вітрів аж засичала від злості. Але доньку все-таки привела. Тимофій вклонився їй, а вона – Тимофієві. Дівчина мала сині, наче небо, очі, біле, наче літня хмаринка, обличчя. Була вона вбрана в сорочку, вишиту блакитними цяточками, і спідницю, що переливалася кольорами, як веселка.
   Батько вітрів і Мати вітрів справили молодятам гарне, як у казці, весілля, обдарували їх і вирядили у Тимофієве село. Там молоді разом назбирали соняшничиння і збудували собі хатку. Батько дерев понасаджав навкруг неї багато вишень, черешень, груш і яблунь. А до ранку хата стала такою гарною, якої не мав ні піп, ні корчмар, ні жандарм.
   Втішалися молоді, жили в любові і злагоді. Але сільському корчмарю вони прийшлися дуже не до вподоби.
   – Слухай, – промовив він до жандарма, – Тимофій справив весілля десь на стороні, аби не брати горілки в моїй корчмі. Ніби в мене не така добра, як у інших корчмарів.
   – Правду кажеш, – відповів жандарм. – Він і не думав почастувати мене чаркою горілки і шматком весільного калача. Хіба люди не знають, що він збудував свою хату на землі старости? Ходімо, скажемо про це старості.
   І пішли.
   – Пане, – прошепотів корчмар старості, – Тимофій збудував хату на вашій землі.
   – Пане, – додав жандарм, – у Тимофія така гарна жінка, що аж у очах темно. Він кудкудакає коло неї цілими днями, як коло писаного яйця. Вашому синові таку б… То була б пара, як пиріг і сметана…
   А у старости син був такий, що як вигляне у вікно, то собаки три дні брешуть, а як подивиться на кого, той може скиснути. Ні одна дівчина на світі не хотіла й бачити його.
   Староста гукнув, аби привели Тимофія.
   – Звідки це ти знову приблудився? – спитав, тільки-но Тимофій переступив поріг.
   – З широкого світу.
   – З того світу? – недочув староста, що був трохи глухуватий і дурнуватий.
   – Ага, з того, – кепкував Тимофій.
   – А мого тата не бачив там?
   – А то ні! Він, пане, весь час у пеклі дрова на плечах носить. Сорочка на ньому розлізлася, не має що їсти. Як останній злидень. Мене пустили з пекла принести хліба, солонини, а я оженився в дорозі.
   – Я передам татові вбрання, їжу і пару коней, аби мав чим дрова возити, а ти мусиш мені принести персня з пальця його лівої руки. Як не принесеш, то знай: заберу твою жінку, а хату, яку ти збудував на моїй землі, завалю.
   Старостиха насмажила курок, винесла вбрання, а староста дав двох вороних, і Тимофій поїхав.
   Їде і журиться. Тяжко було йому розлучатися з Вітровою донькою і новою хатою, де він зазнав трохи щастя. Та що робити? Роздав людям вбрання, смажених курок і коней, а сам подався до Батька вітрів за порадою.
   – Так і так, – сказав, – староста хоче, аби я приніс йому персня з пальця лівої руки його покійного батька, а якщо не принесу, то забере мою жінку і завалить хату. А я навіть не знаю, де те пекло.
   – Не журися, зятю, – заспокоїв його Батько вітрів. – Я пошлю з тобою свого найменшого сина, він знає туди дорогу.
   Батько вітрів тупнув ногою, і з’явився Вихорець, який пританцьовував і вельми тішився, що вже і йому дадуть якусь роботу.
   – Поведеш Тимофія до самої брами пекла, – промовив Батько вітрів до найменшого.
   Вихорець подався вулицею. Там, де він проходив, здіймалася хмарка пороху, а як біг по полю, то трава ніби танцювала. Тимофій ішов слідом за ним і незабаром дійшов до темної печери. Там Вихорець почав кружляти на одному місці.
   – Ге-ге-ге-е-ей! – крикнув Тимофій.
   У темряві печери дзенькнув замок і показався чорт.
   – Чого ти хочеш, Тимофію?
   – Витягни сюди на хвилину батька нашого старости.
   Чорт зник, та через якусь мить знову з’явився, тримаючи батька старости за чуприну. Той був у вовчій шкурі. Тимофій кинувся до нього і зняв з його пальця золотого персня.
   Повернувся до старости і простягнув йому золотий перстень.
   Староста розглянув персня і спитав:
   – А що робив мій батько?
   – Що мав бідний робити? Лежав у соломі і блохи зубами ловив. Просив, аби прийшли до нього в гості разом з онуками.
   Староста дуже зрадів, що побачить тата, який залишив йому повну бочку золота. Він покликав сина і сказав:
   – Готуйся, поїдемо до твого дідуся в гості.
   Вони натовкли у кілька мішків всілякого добра, одягнули святкове вбрання і запрягли до брички четверо коней.
   – Бери віжки в свої руки, бо ти знаєш дорогу, – промовив староста до Тимофія.
   Коні так рвонули, що за ними тільки закурилося. За кілька днів Тимофій опинився перед входом до пекла.
   – Ге-ге-ге-гей! – крикнув.
   У темряві печери дзенькнув ключ, і в ту ж мить з’явилося кілька чортів.
   – Чого тобі треба, Тимофію? – спитали.
   – Пани просяться до вас, прийміть молодих до старих.
   Чорти аж підскочили від радощів. Накинули на старосту і його сина вовчі шкури і затягли їх у пекло.
   Коли знову дзенькнув ключ, Тимофій сів у бричку, ляснув батогом і понісся, як вітер, до своєї жінки, за якою весь час тужив.
   Але корчмар і жандарм не давали йому ні одної світлої днини – ладні були втопити його в ложці води.
   Якось вони прийшли і сказали:
   – Ти повіз пана старосту на той світ у гості, а тепер мусиш і нас повезти.
   – Добре, поїдемо, – згодився Тимофій.
   Корчмаревими кіньми повіз їх у дубовий ліс, вибрав найвище дерево і промовив:
   – Лізьте… Як прилетять ангели, я закричу: «Плигайте!»
   Корчмар і жандарм роззулися і почали дряпатись один за одним на стовбур високого дуба. Коли схопилися за гілляки, корчмар спитав:
   – Плигати?
   – Ні, лізьте вище! Звідси ангели не схоплять вас.
   Коли вони добралися до середини дуба, жандарм злякався й спитав:
   – Плигати?
   – Ні, лізьте ще вище! Звідти ангели вас ще не схоплять.
   Нарешті дісталися з гіркою бідою на саму верхівку дуба.
   Тимофій крикнув:
   – Ангели вже прилетіли! Візьміться за руки і плигайте.
   Корчмар скочив першим і потягнув за собою жандарма. Ангели взяли їх на крила і понесли до Бога вівці пасти, а Тимофій ляснув батогом і вернувся до Вітрової доньки. Прожив з нею багато років, діточок годував і ніколи їх не покидав.

Дурні чорти та хитрий наймит

   У попа був наймит і гонив товар^[18] пасти. Вигнав товар пасти, сів, плете собі постоли, виходить до його чортик і питає:
   – Що ти, Іване, робиш?
   Каже:
   – Плету сітки, щоб виловити усіх чортів.
   – Ех, – каже, – зроби милість, усіх лови, тільки мене не лови.
   – Еге, – каже, – тебе на самий перед зловлю.
   – Еге, – каже, – зроби милість, не лови. Я тобі, що хоч, те й дам.
   – Що ж ти мені даси?
   – Я тобі дам мішок грошей.
   – Ну, – каже, – добре, іди, – каже, – принеси.
   Приходить він до батька і каже:
   – Там Іван сидить, плете сітки, щоб виловить усіх чортів, то я йому обіцявся мішок грошей, щоб він мене не ловив.
   – Іди, – каже той, – у поле, там стоїть озеро, і коло озера стоїть кобила. Хто тую кобилу не обнесе кругом озера, той тому дасть мішок грошей.
   Приходить чортик до Івана та й каже:
   – Ходімо, Йване, там коло озера стоїть кобила. Хто не обнесе кругом озера тую кобилу, той тому дасть мішок грошей.
   Прийшли. Чортик узяв ту кобилу, обніс кругом озера й поставив коло Йвана. Іван і каже:
   – Е, дурню, дурню! Я, – каже, – між ноги візьму та й обнесу.
   Сів Іван на ту кобилу, об’їхав кругом озера.
   Приходить чортик до батька та й каже:
   – Я взяв кобилу на руки та насилу обніс, а він узяв між ноги і духом обніс її кругом.
   – Іди, – каже, – до його: котрий котрого поборе, то той тому дасть мішок грошей.
   Той прийшов да й каже:
   – Ну, давай будемо бороться.
   – Ех, – каже, – дурню, дурню! Що мені з тобою бороться! В мене, – каже, – батько старий єсть, і то він тебе поборе.
   – А де він? – каже, – покажи його.
   А з ним був ведмідь.
   – Бери, – каже Іван, – зачинай, бо він тебе не візьме, а треба, щоб ти роздражнив його.
   Він як почав дражнить, а ведмідь як схватиться да як почне давить! Да тільки що його живого пустив.
   Приходить чортик до батька да й розказує все, як було.
   – Ну, – каже батько, – іди. Котрий котрого пересміє, то той тому оддасть гроші.
   Прийшов чортик до Івана да й каже:
   – Давай будем сміяться – хто кого пересміє.
   – Е, – каже, – дурню, дурню! В мене, – каже, – мати старая і то тебе пересміє.
   Найшов кобилячу голову, привів до неї чортика та й каже:
   – Смійся!
   Скільки не сміявся той, а не міг пересміяти кобилячу голову. Прийшов чортик до батька та й каже:
   – Його мати стара, та й то я не міг пересміяти.
   – На ж, – каже, – сюю булаву, котрий вище підкине.
   Приніс чортик тую булаву та як кинув, то й не видно. А далі каже до Івана:
   – На, – каже, – кидай!
   Той узяв у руки і насилу з місця зворухне та й дивиться на небо, а чорт його питає:
   – Чого ти дивишся на небо? Кидай уже!
   – Е, я, – каже, – дивлюся на небо, там на небі мій брат, я, – каже, – дивлюся, щоб він її вловив.
   – Ей, – каже, – не кидай, а то мені шкода буде. На, – каже, – тобі дудочку.
   (У нього така дудочка була…)
   Той узяв дудочку, а оддав булаву.
   Приходить чортик знову додому, а батько його й питає:
   – А що, – каже, – хто вище підкинув?
   Він каже:
   – Я кинув, то вона зараз же упала, а він хотів кинуть на небо до свого брата, да я не дав, а оддав йому свою дудочку.
   – На ж, – каже, – неси йому мішок грошей та хай тільки не ловить нас.
   Той приніс тії гроші та й каже:
   – На гроші да тільки нас не лови.
   – Як тебе не ловити? Коли занесеш мішок до мого дому, то тоді не буду ловить.
   Каже:
   – Занесу, тільки не лови вже.
   Заніс він йому тії гроші, поставив, а той каже:
   – Тепер не буду вже тебе ловити, іди.
   Той пішов, а Іван на другий день гонить собі товар пасти і бере з собою дудку тую, що чортик йому дав.
   Понаїдався товар, полягав оддихать, а Іван як заграв на тую дудку, так увесь товар почав гуляти. Він радується, що товар так гуляє.
   Товар так повигулювався, як наче усю неділю стояв голодний – так повитрухувався.
   Пригонить увечері товар додому, піп вийшов подивиться, чи понаїдався товар. Каже:
   – Де ти його пас так, що він такий голодний, наче увесь день нічого не їв.
   – Я не знаю, чого він такий, я його пас увесь день.
   На другий день знов бере товар, гонить пасти.
   Товар понаїдався і тільки хотів лягать, а він знов давай грать на дудку.
   Увечері пригонить додому, а товар ще гірший, як був першого дня.
   Піп вийшов, глянув на товар і нічого вже не сказав йому.
   На третій день гонить той пасти, а піп каже:
   – Піду подивлюсь, що він йому робить, що товар такий худий.
   Товар пасеться, а піп сів у терні. Тільки товар понаїдався да хотів лягать, а той як заграв!
   А товар давай підскакувать, а піп у терні давай і собі танцювать та вигукувать: «Гу, гу!»
   Іван побачив, як піп поліз у терен та навмисно грав, грав і не переставав до самого вечора. У попа обідрався увесь одяг, і він сам обдерся об терен, увечері приходить додому, а його попадя побачила да й питає:
   – Що це, – каже, – тобі зробилося?
   – А се, – каже, – душко, у нашого Івана є така хороша дудка. Я засів його підглядіть, як він товар пасе, а він як заграє на ту дудку, то увесь товар і я гуляли до самого вечора. От, – каже, – скажи йому, нехай він тобі заграє, то ти послухаєш.
   Увійшов Іван у хату, а піп каже:
   – Ану, Іване, заграй-но попаді, нехай послухає, як ти граєш. А я вилізу на гору, а ти накриєш мене солом’яником, щоб я не чув, як ти гратимеш.
   Виліз піп на гору, він накрив там його солом’яником. Увійшов Іван у хату, – попадя діжу місила, – як заграв! А попадя як ухватить діжу да й пішла з діжею гулять, а піп як схватиться да давай і собі гулять!
   Гуляв, гуляв, а далі як полетить з гори разом із солом’яником.
   – Нехай, – каже, – тебе чорт візьме з твоєю дудкою! Трохи, – каже, – не вбився!

Жона над чорта

   Ішли два хлопці глядати роботу. І коли були в столичному місті, увиділи царську доньку.
   – Якби узяв її за жону, то аж би мене чорт потому взяв.
   На ті слова підійшов до них панок і каже:
   – Що, хлопці, роботу глядаєте?
   – Атож!
   – То йдіть мені в котел води наносити.
   Відійшли трохи вбік – там на них чекала кочія.^[19]
   Сіли на кочію й поїхали, їхали довго лісами, а далі – між скелями, доки дорога не стала тунелем. У тому тунелі зупинилися. Там стояв величезний котел.
   – Наносіть у сей котел води! – каже пан.
   – Ачей купіль? – зазвідав один.
   – Купіль, – каже панок.
   – То великі пани мають тут купатися? – зазвідав другий.
   – Великі. Сам цар.
   Криниця була в тому ж тунелі, недалеко. Але добре наробилися, доки наповнили котел. Панок дав їм по золотому й каже:
   – Сідайте в кочію, та відвезу вас назад. Час і мені на роботу.
   Виїхали із тунеля, а то вже ніч. А в тунелі було світло електричне, то вони й не думали, що вже так пізно. Привіз їх панок на одне роздоріжжя й каже:
   – Злізайте! Звідси недалеко до міста, дійдете.
   Злізли вони, бо почали догадуватися, що неладно походили. Пан поїхав, а вони дорадилися накласти там ватру і переночувати, вранці увидять, що робити.
   Пригрілися коло ватри і поснули. І тому, що хотів царську доньку взяти, сниться сон, ніби до нього підійшов панок, якому воду носили, й сказав: «Іди у місто і дуже реви коло гроба царського. Сяк вженишся на царській доньці й проживеш із нею тридцять років. Через тридцять років я за тобою прийду».
   Проснувся леґінь, але нічого не розказує про свій сон. Думає: «Провірю чи збудеться». І каже товарищу:
   – Тут розпуття – тут і наші дороги розходяться. Ти собі, а я собі.
   Прийшли оба у місто, ніби й не були товаришами. А там усе в чорному: цар уночі вмер. Перший побіг до гроба плакати, а другий пішов свічку глядати. За той золотий, що заробив, купив свічку і запалив коло царського гроба. Перший то увидів – і теж купив свічку за свій золотий та й далі реве коло гроба. Царська донька увиділа, що леґінь дуже плаче за її вітцем, підійшла до нього, взяла за руку й каже:
   – Будеш моїм мужем.
   Так простак став царем. Живе собі, не журиться. Пройшло десять років, і той панок, якому він колись воду носив, вночі покликав:
   – Час у дорогу!
   – Та ти ж обіцяв мені тридцять років! – каже цар.
   – Обіцяти обіцяв, бо в тому котлі, що ви з товаришем водою наповнили, старий цар мав варитися тридцять років, а потому міг собі вибрати у пеклі місце, яке захоче. Але ви з цімборою запалили мертвому дві свічки, куплені за мої гроші, і тим скоротили йому муки на двадцять років. А котел не може бути порожнім.
   – Не можна нарушати договір! – розсердився цар.
   – Знаєш що? Дай мені три завдання. Коли їх зроблю – йдеш зі мною в котел. А коли хоч одне не виконаю – ти вільний.
   – Най буде! – пристав цар і почав думати, яке перше завдання дати чортові. А перед садом була велика гора.
   – Сюю гору зрівняй, аби завтра на тому місці ріс сад і в ньому аби співали райські птахи.
   Встає вранці – все зроблено, як він розпорядився. Цариця чудується, весело бігає доріжками саду. А її чоловікові не до сміху.
   Другої ночі чорт знову з’явився. Вони, осика би їм, мають силу від одинадцятої до першої години по півночі.
   – Давай друге завдання!
   – Аби за садом було величезне озеро, наполовину вкрите льодом, а в другій половині вода аби була теплою.
   Вранці встав цар і видить чудо: на одній половині озера крига, а на другій – лебеді плавають. Зажурився він, аж почорнів. Жона се помітила й каже:
   – Чи не з чортом ти зв’язався?
   – З чортом. Коли не дам йому таке завдання, яке він не зробить, то завтра мене вже не буде.
   – Не журися. Я вже придумала, – і вона вирвала волосок з голови. – Най чортяка зробить із нього стометровий.
   Прийшов чорт опівночі – а на нього вже чекає завдання. Узяв волосок і поніс у пекло. Почали чорти мудрувати, як би той волосок витягнути у стометровий. Нагрівають – волосок корчиться, натягають – рветься. Прибіг чорт до царя, доки когути не запіли, й каже:
   – На свій волосок, та живи собі скільки хочеш і зможеш. Пропав ти від нас.
   Що то жона може!

Залізноноса баба

   Десь за темними лісами, за глибокими морями, від нас на сімдесят сім держав, а ще далі – на десять горобиних кроків і на двадцять блошиних скоків жив-був один чоловік, який мав стільки діточок, як на решеті дірочок, і ще одним більше. Діти такі, ніби хто з лантуха картоплі насипав: малі, більші, ще більші.
   Журився чоловік, що йому робити з діточками, бо був такий бідний, як церковна миша. Коли дивився на дітей, то серце його розривалося: бліді, голодні й такі слабенькі, що хиляться від вітру. Думав, думав чоловік, як зарадити біді, але ніяк не зміг щось надумати. Ще доки жила жінка, сяк-так тягнули з дня на день, а як померла, то всі біди посипалися на його бідну голову. Крутив, вертів на всі боки, як жити далі, але тільки гірше виходило.
   Каже собі чоловік: «Гей, та цього вже не можна терпіти! Піду світом, щастя пошукаю, бо як удома сидітиму, усі згинемо».
   Так і зробив. Нагодував дітей, чим було, взяв на плече сокиру і пішов широким шляхом.
   Іде, йде, йде. І зайшов до глибокого лісу. Застала його така ніч, що в темряву можна було сокирою встряти. Але чоловік не зупиняється, а все далі йде. Коло півночі вже й сили не має іти, але боїться лягти відпочити, щоб звір його не розірвав.
   Раптом далеко перед ним щось блиснуло. Чоловік – за світлом, за світлом і дійшов: світло лилося з маленької хижки, що була серед лісу.
   Чоловік заглянув у вікно: лампа світить, і вогонь у пічці горить, аж іскри розлітаються, начебто якась невидима сила гребе там жар.
   Чоловік подумав: «Ото б добре зігрітися й просушитися». Бо падав дощ, і одяг подорожнього геть-чисто промок. Тут і грім так вдарив, що душа із чоловіка мало не вискочила.
   – Нехай буде, що буде, а зайду я до хижі. Може-таки, мене не вб’ють, а як будуть бити, то і я маю сокиру!
   Погрюкав у двері. Ніхто – нічого. Погрюкав удруге. Тиша. Натиснув на двері – вони відчинилися. Переступив поріг, а в хижі тепло-тепло, і чимось приємно пахне. Але хижа порожня. Розглядає, ходить чоловік по хаті, але ніде живої душі!
   Став коло вогню, сушить одяг. Потім сів на лавицю і гріється. Тут так добре, а надворі темна ніч, дощ ллє, грім бухає! Чоловік думає собі: «Хто тут живе й чим так гарно пахне?..» Подивився на стіл, а там усяка їжа й пиття: м’ясо печене, курка, калачі – що лише загадати!
   «От, – каже собі чоловік, – вже нагрівся, а тепер наїмся…»
   Сів до столу й почав уплітати, їсть то одне, то друге, й попиває. Їв і пив доти, доки в нього лізло. А потім набив люльку, запалив її та й палить…
   Раптом дивиться, а поряд на лавці паскудна чорна кішка на нього очі витріщила. Хотів відігнати, а вона тієї ж хвилини щезла.
   «Гм! – думає чоловік, – не бачив, коли з’явилася, не бачив, куди й зникла. Здається, на своє нещастя потрапив я у чортову хижу».
   – Так і є… – озвався голос.
   Бідолашний чоловік глянув у той бік, звідки почув голос, а там таке собі бабище сидить, що на неї й дивитися страшно: стільки на ній зморщок, як у циганки на спідниці зборок, носище такий довгий, що коли голову схиляє, то в землю впинає. А той ніс із заліза: коли по ньому ударити, то гуде, як дзвін… Баба говорить:
   – Так, так, чоловіче, потрапив ти до чортової хижі. Я чортова мати. Зараз прийде із пекла мій син і візьме тебе в руки. А коли я йому скажу, що ти його обід з’їв, то ніхто тобі не позаздрить!..