Страница:
Морські казки: Казки про мелюзину і морських людей
Водяне царство
(Легенди, перекази та повір'я)
У багатьох українських легендах вода виступає у ролі первинного хаосу, з якого формується світовий простір. В одній легенді, в якій збереглося це архаїчне уявлення, розповідається, що «з самого початку не було нічого: ні неба, ні землі, а була тільки тьма та вода, а Бог літав Святим Духом понад водою».
У народному уявленні водяний простір – канал зв'язку з потойбічним царством, це місце, де мешкають душі «неправильно» померлих, тобто тих, хто рано пішов з життя та не вичерпав свій життєвий потенціал; такі душі стають нечистою силою – русалками, поторчатами, потопельниками, водяниками, болотяниками, з якою треба правильно поводитися.
З давніх-давен люди шанували водяні джерела, це безумовно пов'язано з традиційними уявленнями, що вода – джерело життя, вона має життєдійну силу, яка сприяє росту рослин та взагалі розвитку життя усього живого на землі. У спеціальні дні – Водохрещення, в канун Пасхи та на Івана Купала – вода освячується, набирає магічної сили. Таку воду використовували протягом року для лікування від різних хвороб.
Шанування води, принесення їй дарів та читання молитв біля води співвідноситься з образом Параскеви П'ятниці, функції якої восходять до язичницької Мокоші – володарки темряви (нижчої частини світу), богині родючості, її ім'я пов'язане з вологою, водою. Вона покровительствовала жіночому рукоділлю. Особливістю шанування Параскеви П'ятниці було принесення та кидання у воду предметів, створених жіночими руками: пряжі, холстів, сорочок, рушників.
У казках водяний простір – річка, море, океан або криниця – це межа між світом живих та мертвих, це канал зв'язку між світом людей та потойбічним царством. Щоб потрапити у тридев'яте (незнайоме, потойбічне) царство, герою треба побувати у водяному царстві.
Водяне царство чарівної казки – це світ перетворень, світ мінливостей, який взагалі пов'язаний з чарівництвом. У ньому мешкають такі фантастичні істоти, як морський цар (цар-риба, морський диявол, морський чорт, морське чудерство, морський петух, морський змій), морські люди (морське військо), морські коні, риба краснопера, яка приносить дарунки з морських глибин. А також у морі живе красуня-чарівниця, якою милується весь природно-тваринний світ: пташки починають співати, коли її бачуть, сонце червоніти, та взагалі у природно-тваринному світі у неї багато родичів та помічників. Вона допомагає герою розгадати загадки та набути нових знань про процеси творіння, дарує йому чарівні предмети та повертається разом з ним до царства людей. Свої здібності, придбані у природно-тваринному – Змієвому – царстві, такі чарівниці використовують лише для створіння свого сімейного царства та для захисту від злих чаклунів та відьм.
У народному уявленні водяний простір – канал зв'язку з потойбічним царством, це місце, де мешкають душі «неправильно» померлих, тобто тих, хто рано пішов з життя та не вичерпав свій життєвий потенціал; такі душі стають нечистою силою – русалками, поторчатами, потопельниками, водяниками, болотяниками, з якою треба правильно поводитися.
З давніх-давен люди шанували водяні джерела, це безумовно пов'язано з традиційними уявленнями, що вода – джерело життя, вона має життєдійну силу, яка сприяє росту рослин та взагалі розвитку життя усього живого на землі. У спеціальні дні – Водохрещення, в канун Пасхи та на Івана Купала – вода освячується, набирає магічної сили. Таку воду використовували протягом року для лікування від різних хвороб.
Шанування води, принесення їй дарів та читання молитв біля води співвідноситься з образом Параскеви П'ятниці, функції якої восходять до язичницької Мокоші – володарки темряви (нижчої частини світу), богині родючості, її ім'я пов'язане з вологою, водою. Вона покровительствовала жіночому рукоділлю. Особливістю шанування Параскеви П'ятниці було принесення та кидання у воду предметів, створених жіночими руками: пряжі, холстів, сорочок, рушників.
У казках водяний простір – річка, море, океан або криниця – це межа між світом живих та мертвих, це канал зв'язку між світом людей та потойбічним царством. Щоб потрапити у тридев'яте (незнайоме, потойбічне) царство, герою треба побувати у водяному царстві.
Водяне царство чарівної казки – це світ перетворень, світ мінливостей, який взагалі пов'язаний з чарівництвом. У ньому мешкають такі фантастичні істоти, як морський цар (цар-риба, морський диявол, морський чорт, морське чудерство, морський петух, морський змій), морські люди (морське військо), морські коні, риба краснопера, яка приносить дарунки з морських глибин. А також у морі живе красуня-чарівниця, якою милується весь природно-тваринний світ: пташки починають співати, коли її бачуть, сонце червоніти, та взагалі у природно-тваринному світі у неї багато родичів та помічників. Вона допомагає герою розгадати загадки та набути нових знань про процеси творіння, дарує йому чарівні предмети та повертається разом з ним до царства людей. Свої здібності, придбані у природно-тваринному – Змієвому – царстві, такі чарівниці використовують лише для створіння свого сімейного царства та для захисту від злих чаклунів та відьм.
Про створення землі
Коли Бог створив землю, він установив її на рибі (або на двох рибах), які плавають в морі. Кожні сім років риба то піднімається, то знижається – від цього залежить, який буде рік (багато чи мало буде у цей рік дощу). Коли риба перевертається на інший бік, тоді бувають землетруси. Деякі кажуть, що риба, яка держить на собі землю, лежить звернута в кільце та тримає зубами свій хвіст; коли хвіст із рота вискоче, тоді теж трапляються землетруси.
Існує повір'я, що землю держать на собі дві риби – самець та самка: коли самець – земля піднімається вище над поверхнею моря і в той рік буває мало дощу, а коли самка – земля стає ближче до води, тому весь рік багато опадів, річки та моря виходять з берегів.
Існує повір'я, що землю держать на собі дві риби – самець та самка: коли самець – земля піднімається вище над поверхнею моря і в той рік буває мало дощу, а коли самка – земля стає ближче до води, тому весь рік багато опадів, річки та моря виходять з берегів.
Вогонь і вода
Колись сперечався вогонь з водою, хто сильніший? То що підніме вогонь полум'я, то вода й заллє; де покажеться вогонь, то вода і лине на нього. Вогонь бачить, що не подужає, та й утік в камінь – там уже йому нічого вода не зробить. Нема в світі мудрішого й хитрішого, як вогонь: він все чисто переробить. Потоне чоловік, то хоть тіло витягнеш; а вже як згорить, то хіба попілець згребеш в купку, та й то – вітер дуне, то й розлетиться.
Бог, Христос і диявол
До Христового народження в Бога з дияволом була розписка: поки людина жива, вона Божа, а як помре – дияволова. Бог поклав ту розписку в скриню й кинув її в Ордань-річку.
Народився Христос. Прийшов час хреститься. Він пішов до Ордані й прийняв хрещення. Став виходить із води – Ордань загорілась. Згоріла й скриня з розпискою. Пішов Христос у пекло за душами, а диявол не пускає:
– У мене, – каже, – розписка є…
– Ну, покажи, – каже Христос.
Лукавий пірнув раз – не знайшов, пірнув удруге – не знайшов, пірнув утретє, а Господь і заморозив Ордань на три аршини. Товкся той лукавий, товкся і пробив лід рогами… Вискочив із води, а Ордань знову замерзла.
Надворі мороз, вітер – аж дух забився! Лукавий змерз, хотів у воду, так лід товстий. Він і зостався мерзнути.
Христос питає:
– А що, дістав розписку?
– Нема.
Взяв Христос і повипускав душі з пекла.
Від Водохреща до шести тижнів баби не ходять прати сорочок, бо гріх: як баба ляпне сорочкою, то чорт і вскочить в ополонку. Хай краще чорт мерзне: менше людям шкоди.
Народився Христос. Прийшов час хреститься. Він пішов до Ордані й прийняв хрещення. Став виходить із води – Ордань загорілась. Згоріла й скриня з розпискою. Пішов Христос у пекло за душами, а диявол не пускає:
– У мене, – каже, – розписка є…
– Ну, покажи, – каже Христос.
Лукавий пірнув раз – не знайшов, пірнув удруге – не знайшов, пірнув утретє, а Господь і заморозив Ордань на три аршини. Товкся той лукавий, товкся і пробив лід рогами… Вискочив із води, а Ордань знову замерзла.
Надворі мороз, вітер – аж дух забився! Лукавий змерз, хотів у воду, так лід товстий. Він і зостався мерзнути.
Христос питає:
– А що, дістав розписку?
– Нема.
Взяв Христос і повипускав душі з пекла.
Від Водохреща до шести тижнів баби не ходять прати сорочок, бо гріх: як баба ляпне сорочкою, то чорт і вскочить в ополонку. Хай краще чорт мерзне: менше людям шкоди.
Чого дощ іде, як косять
Як сотворився світ, прийшли Сонце, Вітер, Мороз, Сніг до Бога за порадою.
– Що нам, – кажуть, – Боже, робити? Коли кому яку владу над землею мати?
Розділив Бог рік на їх усіх.
– Ти, Сонце, – каже, – грій, коли люди поле засіють, щоб усе росло. Ти, Вітре, маєш дути, коли людям спека обридне. Тоді наганяй хмари. Тобі, Морозе, всю зиму можна сичати, та літом не докучати. Сніг хай береже землю від морозу.
А Дощ поки приплентався, то Бог уже всю роботу роздав. Доганяє він Бога вже на дорозі:
– Боже! – гукає. – А коли ж мені, мені коли йти?!
Подумав Бог, бо всю роботу, яка була в нього, вже роздав, та й каже:
– Коли просять.
– А, коли косять, – не почув на ходу Дощ. – Що ж, буду йти, як косять.
Та так і йде.
– Що нам, – кажуть, – Боже, робити? Коли кому яку владу над землею мати?
Розділив Бог рік на їх усіх.
– Ти, Сонце, – каже, – грій, коли люди поле засіють, щоб усе росло. Ти, Вітре, маєш дути, коли людям спека обридне. Тоді наганяй хмари. Тобі, Морозе, всю зиму можна сичати, та літом не докучати. Сніг хай береже землю від морозу.
А Дощ поки приплентався, то Бог уже всю роботу роздав. Доганяє він Бога вже на дорозі:
– Боже! – гукає. – А коли ж мені, мені коли йти?!
Подумав Бог, бо всю роботу, яка була в нього, вже роздав, та й каже:
– Коли просять.
– А, коли косять, – не почув на ходу Дощ. – Що ж, буду йти, як косять.
Та так і йде.
Потоп
Одного разу задумав Господь затопити землю і витопити всіх людей, які тілько були, та й каже до святого чоловіка:
– Роби ти, – каже, – корабель, святий чоловіче, бо я хочу землю затопити!..
От той чоловік і зачав робити корабель: теше стовпи, пилить дошки, – сказано, щоб усе до міри було. А чорт, як на збитки, прийде уночі та й усю його працю переробить не до міри: там надрубає, там надпилить, там переструже, так що ані способу разом поскладати. А чоловік бідний нічого й не знає: все теше та й теше, а тих і не зміряє…
Аж Господь ізнов говорить до нього:
– Складай, праведниче, корабель! Взавтра потоп буде!
Ото і кидає він тесати та пилити, зачинає складати… Але що візьме – усе не до міри: то тонке, а то коротке… Що тут робити у світі Божому? А взавтра потоп! Заламав він руки та й стоїть над дошками. А Бог йому і говорить з неба:
– Не журися, чоловіче мій! Що довше, те стули, і буде коротке, а що коротке – натягни, то й буде довге, та кінчай живо корабель, бо взавтра потоп!
Тілько скінчив він корабель, аж земля і зачала в морі потопати. Злітаються пташки, збігаються звірі, а той відбирає зі всього по парі і впускає в корабель, їден тілько сильний птах-носорожець не хотів іти в корабель, за те його і покарав Господь, щоб він не гордів зі своєї сили…
Ото упірнула земля. Пливе корабель, пливе і носорожець, а птахи, бідні птахи, так і кричать, так і б'ються в повітрі. Уже, бідні, і із сили спадають, нігде відпочити, – а носорожець пливе собі, і ріг його, як віха, стирчить над водою. От ті птахи і сідають на той ріг, сідають та й сідають, а носорожець тримає. Далі не витримав та так і впірнув головою у воду. Птахи позлітали та й знову сідають, а носорожець ізнов у воду головою. І злітали, і сідали, аж поки зовсім не втопили носорожця. Ото ж то тепер і пропали носорожці з корінням і насінням.
– Роби ти, – каже, – корабель, святий чоловіче, бо я хочу землю затопити!..
От той чоловік і зачав робити корабель: теше стовпи, пилить дошки, – сказано, щоб усе до міри було. А чорт, як на збитки, прийде уночі та й усю його працю переробить не до міри: там надрубає, там надпилить, там переструже, так що ані способу разом поскладати. А чоловік бідний нічого й не знає: все теше та й теше, а тих і не зміряє…
Аж Господь ізнов говорить до нього:
– Складай, праведниче, корабель! Взавтра потоп буде!
Ото і кидає він тесати та пилити, зачинає складати… Але що візьме – усе не до міри: то тонке, а то коротке… Що тут робити у світі Божому? А взавтра потоп! Заламав він руки та й стоїть над дошками. А Бог йому і говорить з неба:
– Не журися, чоловіче мій! Що довше, те стули, і буде коротке, а що коротке – натягни, то й буде довге, та кінчай живо корабель, бо взавтра потоп!
Тілько скінчив він корабель, аж земля і зачала в морі потопати. Злітаються пташки, збігаються звірі, а той відбирає зі всього по парі і впускає в корабель, їден тілько сильний птах-носорожець не хотів іти в корабель, за те його і покарав Господь, щоб він не гордів зі своєї сили…
Ото упірнула земля. Пливе корабель, пливе і носорожець, а птахи, бідні птахи, так і кричать, так і б'ються в повітрі. Уже, бідні, і із сили спадають, нігде відпочити, – а носорожець пливе собі, і ріг його, як віха, стирчить над водою. От ті птахи і сідають на той ріг, сідають та й сідають, а носорожець тримає. Далі не витримав та так і впірнув головою у воду. Птахи позлітали та й знову сідають, а носорожець ізнов у воду головою. І злітали, і сідали, аж поки зовсім не втопили носорожця. Ото ж то тепер і пропали носорожці з корінням і насінням.
Свята П'ятниця
Ось наварила я обідати, спекла хліб і сіла причесатися. Коли приїхали з поля син і невістка. Пообідали ми. Невістка позолила сорочки, і сіли ми з нею прясти. Пряли ми аж до вечора. Увечері входить до нас якась жінка – стара-престара, одягнена у свитку, причому свитка на ліктях подерта, і крізь дірки світило голе тіло. Ввійшла і каже:
– Доброго вечора! А що ви сьогодні робили?
А я й кажу:
– Спекла житнього хліба, вмилася, зачесалась, а невістка позолила сорочки, та й сіли удвох прясти.
– А ви, – каже, – забули, що сьогодні Свята П'ятниця?
– І справді, – кажу, – забула!
– Та ви, – каже, – хоч і пам'ятаєте, а все ж у Святу П'ятницю і хліб печете, і сорочки золите, й чешетесь, і прядете, а про те забуваєте, що в п'ятницю нічого цього не можна робити, тому що П'ятниця – така ж свята, як і інші, і що вона терпить за вас муки, коли ви її не шануєте!
Проказала це і скинула із себе свитку, а під свиткою, виявляється, нема ні сорочки, ні спідниці, а голе тіло, та таке попечене, подряпане, поколоте, і по всьому тілу пухирі такі величезні, як буханці.
– Ось, бачите, – мовила вона, – яка я попечена, позолена, поколота, які в мене пухирі? Коли ви печете хліб, у мене відразу ж вискакують пухирі, коли ви золите сорочки, я відразу ж покриваюсь попелом, коли ви чешетесь, на моєму тілі відразу ж з'являються басамани, коли прядете, це все одно, що мене колете, – тому я поколота.
Коли вона сказала нам це, ми відразу ж із невісткою давай хреститися, давай молитися. Ось Свята П'ятниця і каже:
– Ну, тепер прощавайте! Сьогодні я вам нічого не зроблю, лише дивіться ж – на майбутнє не печіть житнього хліба, не золіть сорочок, не прядіть і не чешітеся у Святу П'ятницю, коли ж робитимете все це, то на цьому світі вас спіткає лихо, а на тому світі кипітимете в смолі, і пектимуть вас, золитимуть і молотимуть веретенами, і терпітимете ви те, що я тепер зношу.
Промовила і з тим пішла.
– Доброго вечора! А що ви сьогодні робили?
А я й кажу:
– Спекла житнього хліба, вмилася, зачесалась, а невістка позолила сорочки, та й сіли удвох прясти.
– А ви, – каже, – забули, що сьогодні Свята П'ятниця?
– І справді, – кажу, – забула!
– Та ви, – каже, – хоч і пам'ятаєте, а все ж у Святу П'ятницю і хліб печете, і сорочки золите, й чешетесь, і прядете, а про те забуваєте, що в п'ятницю нічого цього не можна робити, тому що П'ятниця – така ж свята, як і інші, і що вона терпить за вас муки, коли ви її не шануєте!
Проказала це і скинула із себе свитку, а під свиткою, виявляється, нема ні сорочки, ні спідниці, а голе тіло, та таке попечене, подряпане, поколоте, і по всьому тілу пухирі такі величезні, як буханці.
– Ось, бачите, – мовила вона, – яка я попечена, позолена, поколота, які в мене пухирі? Коли ви печете хліб, у мене відразу ж вискакують пухирі, коли ви золите сорочки, я відразу ж покриваюсь попелом, коли ви чешетесь, на моєму тілі відразу ж з'являються басамани, коли прядете, це все одно, що мене колете, – тому я поколота.
Коли вона сказала нам це, ми відразу ж із невісткою давай хреститися, давай молитися. Ось Свята П'ятниця і каже:
– Ну, тепер прощавайте! Сьогодні я вам нічого не зроблю, лише дивіться ж – на майбутнє не печіть житнього хліба, не золіть сорочок, не прядіть і не чешітеся у Святу П'ятницю, коли ж робитимете все це, то на цьому світі вас спіткає лихо, а на тому світі кипітимете в смолі, і пектимуть вас, золитимуть і молотимуть веретенами, і терпітимете ви те, що я тепер зношу.
Промовила і з тим пішла.
П'ятниця
П'ятниця – молода дівчина, не зла, хорошо одягнена. Якщо помітить (а вона знає, що хто робить і що про неї думає), що хто-небудь протягом декількох п'ятниць пряде, пере білизну, луг робить для білизни, то вона приходить до того і просить, щоб той покаявся. Якщо не покається, то пошле нещастя, пропасницю. Якось П'ятниця прийшла до одної жінки, яка прала білизну кожної п'ятниці; вона переконувала її, але та не послухалась. Тоді П'ятниця запропонувала їй:
– Що ти хочеш: я візьму у тебе дитину, чи пошлю на чотири роки пропасницю?
Жінка погодилася на останнє. П'ятниця, помітивши міцне здоров'я жінки, послала слідуючу кару: жінка одного разу в п'ятницю пішла прати білизну на кладки, на неї кинулася жаба і вп'ялася в обличчя і ніяк не можна відірвати. Тоді вона пішла в Київ, і там її врятував один старик.
– Що ти хочеш: я візьму у тебе дитину, чи пошлю на чотири роки пропасницю?
Жінка погодилася на останнє. П'ятниця, помітивши міцне здоров'я жінки, послала слідуючу кару: жінка одного разу в п'ятницю пішла прати білизну на кладки, на неї кинулася жаба і вп'ялася в обличчя і ніяк не можна відірвати. Тоді вона пішла в Київ, і там її врятував один старик.
Річка Либідь
Річка Либідь пішла від сліз Либеді, дочки якогось київського князя. Вона була чудова, як травневе сонце. З усіх країв світу з'їжджались молоді лицарі, князі й королевичі просити її руки. Та княжна й знати, й чути не хотіла про весілля. «Не піду, та й годі!» – казала вона всім.
Лицарі й королевичі хотіли звабити княжну своїм багатством, хоробрістю; не один поклав голову, щоб сподобатися, та ніщо не помагало. Королевичі порадились між собою, здвигнули плечима, припоясали булатні мечі, сіли на своїх вірних коней і роз'їхалися. Пусто й сумно зробилося в княжому палаці: не стало хоробрих лицарів, ні прекрасних королевичів. Княжна, як горличка в клітці, сиділа в своєму опустілому теремі; може, й хотіла б, щоб хтось приїхав, та ніхто не показувався.
Пройшло так кілька літ. Помер князь, настав другий. Княжна мусила вибратись із палацу. Вона побудувала собі хатку за Києвом на горі й жила в ній одним одненька. Сумним-сумним було молодій дівчині чернече життя. Дні й ночі вона плакала. З цих сліз і пішов струмочок, який і називається Либеддю. Гора, на якій жила княжна, зветься тепер Дівич-Горою…
Лицарі й королевичі хотіли звабити княжну своїм багатством, хоробрістю; не один поклав голову, щоб сподобатися, та ніщо не помагало. Королевичі порадились між собою, здвигнули плечима, припоясали булатні мечі, сіли на своїх вірних коней і роз'їхалися. Пусто й сумно зробилося в княжому палаці: не стало хоробрих лицарів, ні прекрасних королевичів. Княжна, як горличка в клітці, сиділа в своєму опустілому теремі; може, й хотіла б, щоб хтось приїхав, та ніхто не показувався.
Пройшло так кілька літ. Помер князь, настав другий. Княжна мусила вибратись із палацу. Вона побудувала собі хатку за Києвом на горі й жила в ній одним одненька. Сумним-сумним було молодій дівчині чернече життя. Дні й ночі вона плакала. З цих сліз і пішов струмочок, який і називається Либеддю. Гора, на якій жила княжна, зветься тепер Дівич-Горою…
Святе озеро
Пішла жінка з дочкою до церкви та десь по дорозі забарилася – давай бігти. Прибігла до церкви, а дзвін на дзвіниці: «Бам-м-м!»
Жінка з переляку як спіткнеться об поріг. Так і полетіла носом на підлогу. Встала: «А щоб ти провалився!» – каже.
А дзвін був на церкві, тож як почав провалюватися в землю, під водою опинилася і церква, і всі, хто в ній був. Так і стало на тому місці озеро, що зветься тепер Святим. А дзвін, що був на церкві, в той день, коли вона пішла під воду, дзвонить і тепер. Тільки що під водою та не дуже чути.
Жінка з переляку як спіткнеться об поріг. Так і полетіла носом на підлогу. Встала: «А щоб ти провалився!» – каже.
А дзвін був на церкві, тож як почав провалюватися в землю, під водою опинилася і церква, і всі, хто в ній був. Так і стало на тому місці озеро, що зветься тепер Святим. А дзвін, що був на церкві, в той день, коли вона пішла під воду, дзвонить і тепер. Тільки що під водою та не дуже чути.
Морські люди (фараони)
Морські люди повстали з тих єгиптян, що гналися за ізраїльтянами, коли Мойсей виводив їх із єгипетської неволі, і потопилися в Чермному морі.
Коли Мойсей вів народ єврейський через море, то Бог звелів йому махнути на воду рукою. Мойсей махнув – і постав міст через воду. А фараони (єгиптяни під проводом фараона) женуться за народом. Народ через міст – фараони й собі на міст. Тоді Бог прорік до Мойсея:
– Махни рукою на міст!
Мойсей махнув. Фараони були в цей час посередині мосту, посередині моря. Міст миттю зник – і їх не стало. Бог так зробив, що води зімкнулися, і від фараонів не лишилося й сліду.
Коли їх поглинуло море, то вони перетворилися до пояса на людину, а нижче пояса – на рибу. І коні їхні, і зброя перетворилися на риб, і на рибах з коней постала шерсть кінська, і шкура на них завтовшки з палець. Цих морських коней ловлять і шкури з них здирають, а м'ясо коптять. А із шкур тих чоботи шиють: води ті шкури не терплять, а по сухому носити на рік стане.
Бог для них і їжу особливу призначив.
Вони все довідуються, коли буде кінець світа, і бажають, аби він прийшов якнайскоріше. Коли буває шторм на морі, тоді фараони вистрибують з води, пливуть поблизу корабля і весь час питають:
– Чи скоро кінець світу настане?
На це питання треба відповідати:
– Вчора світ кінчився, вчора!
Вони були б раді, аби світ кінчився, бо тоді вони знов перекинуться на звичайних людей.
Інколи морські люди виходять на берег і марширують закуті в залізо, а зброя їхня аж ряхтить до сонця.
Коли Мойсей вів народ єврейський через море, то Бог звелів йому махнути на воду рукою. Мойсей махнув – і постав міст через воду. А фараони (єгиптяни під проводом фараона) женуться за народом. Народ через міст – фараони й собі на міст. Тоді Бог прорік до Мойсея:
– Махни рукою на міст!
Мойсей махнув. Фараони були в цей час посередині мосту, посередині моря. Міст миттю зник – і їх не стало. Бог так зробив, що води зімкнулися, і від фараонів не лишилося й сліду.
Коли їх поглинуло море, то вони перетворилися до пояса на людину, а нижче пояса – на рибу. І коні їхні, і зброя перетворилися на риб, і на рибах з коней постала шерсть кінська, і шкура на них завтовшки з палець. Цих морських коней ловлять і шкури з них здирають, а м'ясо коптять. А із шкур тих чоботи шиють: води ті шкури не терплять, а по сухому носити на рік стане.
Бог для них і їжу особливу призначив.
Вони все довідуються, коли буде кінець світа, і бажають, аби він прийшов якнайскоріше. Коли буває шторм на морі, тоді фараони вистрибують з води, пливуть поблизу корабля і весь час питають:
– Чи скоро кінець світу настане?
На це питання треба відповідати:
– Вчора світ кінчився, вчора!
Вони були б раді, аби світ кінчився, бо тоді вони знов перекинуться на звичайних людей.
Інколи морські люди виходять на берег і марширують закуті в залізо, а зброя їхня аж ряхтить до сонця.
Морські люди
Як-то, кажуть, впіймали морську людину, а його впіймати дуже важко, тому що будь-яку сіть хвостом розріже, він у нього як пила, гос трий. Так то кажуть, впіймали його та жив він у шаплику три дні, сидить, зігнувся, очі витріщив і ретельно так дивиться, а така ж, кажуть, людина, тільки замість цицек – плавники, як у риби. Як випустили його у море, так він як пірне, а як потім з води та як загогоче, плавниками б'є, як долонями, тільки нічого не каже.
Сирени, мелюзини
Морські жінки (їх ще називають сиренами або мелюзинами) наділені надзвичайною вродою: до пояса у них – голова, волосся, груди – все жіноче, од пояса – все як у риби. Вони мають чарівний голос. Жінки ці підпливають до кораблів і починають співати. Якщо, за недосвідченістю тих, хто пливе на кораблі, їх не відганяти гарматними пострілами, то вони так устигають захопити своїми співами, що всі на кораблі засинають, і тоді він перекидається.
Пісень і казок народ сам не складає, а складають їх морські жінки і навіть перекладають на ноти. Струнні музичні інструменти теж дарунок з морських глибин. По суботах звичайно грає море, на поверхню його випливають й починають співати різних пісень, які потім і виспівуються всюди по містах і селах.
Пісень і казок народ сам не складає, а складають їх морські жінки і навіть перекладають на ноти. Струнні музичні інструменти теж дарунок з морських глибин. По суботах звичайно грає море, на поверхню його випливають й починають співати різних пісень, які потім і виспівуються всюди по містах і селах.
Жаба
У народному уявленні, жаби – це зачаровані люди. Дехто каже, що на жаб перекинулися люди, які потонули під час всесвітнього потопу, хто, – що в жаб перекинулося військо фараона, яке переслідувало євреїв та втонуло в морі. У зв'язку з цим, самки жаби мають довге волосся та груди, а самці – бороду. Настане час, коли вони знов перекинуться у людей, а ті люди, які зараз живуть, стануть жабами.
Існує повір'я, що жаба колись була жінкою, її не можна вбивати, тому що тоді вмре хтось з родини, а сама людина захворіє.
Є одне повір'я, що колись зустрілася бабі-пупорізці на дорозі брюхата жаба, і за допомогу жаба віддячує бабі нескінченним полотном, або полотном, яке у середині продовжує ткати маленька жаба.
Коли довго нема дощу, кажуть, що жаба зачинила джерело вологи, або сидить у криниці, і щоб відчинити двері небесній воді вбивали жабу та вішали її на кущ. Також кажуть, що жаби починають квакати перед першим громом.
Жаба причетна до потойбічного світу, вона має зв'язок з водяним та підземним царством. У чарівній казці вона – зачарована царівна, але й сама чарівниця, яка набула знань про процеси творіння у потойбічному царстві та навчилася сама творити: вона дістає з іншого світу чарівні предмети або сама їх створює, а тварини та природа допомагають їй. У неї залишаються родинні стосунки з природою та деякими тваринами. Її жаб'ячий вигляд тимчасовий, вона вміє перетворюватися, але вигляд людини вона може прийняти, як тільки царевич візьме її за жінку, тобто у казці вона царівна, яка вміє творити свій простір (чари), своє «сімейне» царство.
Існує повір'я, що жаба колись була жінкою, її не можна вбивати, тому що тоді вмре хтось з родини, а сама людина захворіє.
Є одне повір'я, що колись зустрілася бабі-пупорізці на дорозі брюхата жаба, і за допомогу жаба віддячує бабі нескінченним полотном, або полотном, яке у середині продовжує ткати маленька жаба.
Коли довго нема дощу, кажуть, що жаба зачинила джерело вологи, або сидить у криниці, і щоб відчинити двері небесній воді вбивали жабу та вішали її на кущ. Також кажуть, що жаби починають квакати перед першим громом.
Жаба причетна до потойбічного світу, вона має зв'язок з водяним та підземним царством. У чарівній казці вона – зачарована царівна, але й сама чарівниця, яка набула знань про процеси творіння у потойбічному царстві та навчилася сама творити: вона дістає з іншого світу чарівні предмети або сама їх створює, а тварини та природа допомагають їй. У неї залишаються родинні стосунки з природою та деякими тваринами. Її жаб'ячий вигляд тимчасовий, вона вміє перетворюватися, але вигляд людини вона може прийняти, як тільки царевич візьме її за жінку, тобто у казці вона царівна, яка вміє творити свій простір (чари), своє «сімейне» царство.
Змія
Кажуть, що змія (гадюка) пов'язана з нечистою силою – диявольська тварь. Вона ворог сонцю, тому що хоче його з'їсти. Вбиту змію треба закопати у землю та не залишати на сонці, щоб сонце не сховалося за хмари та не почало плакати, побачивши свого «земного» ворога. Деякі люди кажуть, що змії, коли гріються на сонці, сосуть його, відтого сонце втрачає силу, зменшується, а взимку, коли змії його не бачать, набирає силу.
У зміїному царстві є цар і цариця, які відрізняються від інших особливим знаком на голові – короною, кільцем, або рожками. Зміїний цар любить грітися на сонці, звернувшися кільцем на камені. Прикраси зміїного ціря, цариці та їх дочок мають чарівну силу. Тому, хто їх отримує в дарунок від зміїного царя, цариці або їх дочок, вони надають здоров'я, щастя, багатства, здібність знаходити клади.
Людина, яка з'їсть змію, почне розуміти мову тварин та рослин. Змії вміють знаходити живу траву, яка заживляє рани, та розрив-траву, яка відчиняє замки. Двічі на рік змії збираються на нараду – у день Івана Купала та Здвиження – перед тим, як впадати в зимову сплячку – відправитися у «потойбічний» світ – під землю.
Існують повір'я, що у змії є або колись були ноги. Кажуть, що змія покаже свої ноги, якщо її вдарити або спалити. Коли бити змію і вона покаже червоні ноги – це к пожежі, білі – к покійнику, сині – к багатству.
У зміїному царстві є цар і цариця, які відрізняються від інших особливим знаком на голові – короною, кільцем, або рожками. Зміїний цар любить грітися на сонці, звернувшися кільцем на камені. Прикраси зміїного ціря, цариці та їх дочок мають чарівну силу. Тому, хто їх отримує в дарунок від зміїного царя, цариці або їх дочок, вони надають здоров'я, щастя, багатства, здібність знаходити клади.
Людина, яка з'їсть змію, почне розуміти мову тварин та рослин. Змії вміють знаходити живу траву, яка заживляє рани, та розрив-траву, яка відчиняє замки. Двічі на рік змії збираються на нараду – у день Івана Купала та Здвиження – перед тим, як впадати в зимову сплячку – відправитися у «потойбічний» світ – під землю.
Існують повір'я, що у змії є або колись були ноги. Кажуть, що змія покаже свої ноги, якщо її вдарити або спалити. Коли бити змію і вона покаже червоні ноги – це к пожежі, білі – к покійнику, сині – к багатству.
Вдячність гадюки
Гадини мають над собою старшого короля. Його можна пізнати по тім, що має діамантову корону на голові. Хто би таку гадину побачив і вбив, то зараз би стілько гаддя назбігалося, що би його на місці рознесли. Таку гадину як здиблеш, то найліпше нагодувати її, дати їй молока і поводитися з нею добре. Часом вона замешкає на обійстю або в стайні, то як там їй не роблять кривди, то такому чоловікові все ведеться дуже добре.
Кажуть, що один чоловік відборонив таку гадину від бузька, що хотів з'їсти, то вона добре йому за те віддячила. Каже: «Підстав долоню під мою голову!» Чоловік зразу боявся, думав – укусить. А потому зробив, що гадина веліла, а вона упустила йому з голови на долоню свою корону, такий камінець, що вночі світиться як свічка. То той чоловік продав той камінець за великі гроші.
Кажуть, що один чоловік відборонив таку гадину від бузька, що хотів з'їсти, то вона добре йому за те віддячила. Каже: «Підстав долоню під мою голову!» Чоловік зразу боявся, думав – укусить. А потому зробив, що гадина веліла, а вона упустила йому з голови на долоню свою корону, такий камінець, що вночі світиться як свічка. То той чоловік продав той камінець за великі гроші.
Водяник
Водяник – хазяїн водяного простору – річки, озера, моря. Він володар над усім, що є у воді та біля неї. Його ще називають «водяний хазяїн» або «цар», такі імена як «водяний диявол» та «чорт» вказують на приналежність його до нечистої сили.
Водяник подібний до чоловіка, але має дуже великий хвіст і крила. Руки має довгі, а між пальцями перетинки. Тіло його вкрито лускою, воно товсте, а обличчя чорне або синє, дехто каже, що очі у водяників червоні, а дехто, що зелені. Волосся у водяника довге, зелене та в ньому повно сміття та схоже воно на пасмо. Водяник може перекидатися деревиною та плавати у такому вигляді по воді, може звати на поміч людським голосом, щоб затягнути у воду свою здобич, тому, хто почує та попливе на цей голос він сідає на шію та не дає виплисти. Якщо спасти людину, яку вхопив водяник, можна розлютити водяного хазяїна, після цього його треба задобрити – кинути йому солі або табаку. Водяник також може літати над водою.
Як рибаки розкладають на березі вогонь, він виходить з води грітися. Риба втікає перед ним, і тоді добре її ловити, бо сама набігає в сіті. Сидить у ріках та криницях і може показуватися людям у різних обличчях: чоловіка, дитини, козла, пса, кота, риби. Любить робити збитки п'яним і заводити їх у болота. Псує греблі, ломить у млинах колеса, коли недобрий, а як люди наближаються до його царства, купаються або роблять щось на березі, то лякає їх і то так, що вони відлежують довго перелякані. Поводиться, одначе, й мирно з людьми.
Риби – то його худоба. У його царстві існують численні стада коров та коней. Місячними ночами він виганяє свої стада на пасовисько біля рік. Водяні корови чорні та дають багато молока.
Водяник старшує над русалками. Він видає їх заміж за тих, хто потрапляє у водяне царство. Щоб не залишитися у царстві водяника назавжди, треба не давати згоди на шлюб з русалкою. А сам водяник жениться на дівчатах, які втепляються. Коли водяники справляють весілля – робиться повінь. Узимку він живе у кришталевому палаці на дні моря, там багато золота, срібла та іншого скарбу, яке сяє наче сонце. Навесні він прокидається й може з'явитися в будь-якому водоймищі, коли ламається крига, він голодний та злий.
Часом перекидається він сам у рибу (сома) і дає себе зловити у сіть, але звичайно не дозволяє себе нести додому, або коли занесуть, то навіть розвалює хату. Може заборонити ловити рибу, де йому не подобається, або й сам наганяє її в сіті, коли рибак обіцяє йому щось. Може зі злості трутити в воду, особливо коли хто легковажить його, але любить і пожартувати. Викидає човен з рибаком на берег так далеко, що той не годен зсунути його в воду, а другої ночі стягає сам човен у воду і ще й наповнює його рибою. Деколи просить рибаків, щоб дали йому покурити.
Водяник виглядає як риба, але може показуватися й чоловіком, особливо дідусем із довгою бородою. Деколи розгоняє рибакам рибу; щоб його задобрити, рибаки кидають йому «грудкову сіль». Він лиже сіль, а вони ловлять рибу, скільки хочуть.
Дехто думає, що водяники постають із тих утоплеників, котрих тіла не знайдено і не поховано. Їхні душі приходять у вигляді білого пса до тіла щоночі і виють на березі, а потім скачуть у воду, стогнуть, свищуть і кричать.
Зустрічі з водяниками небезпечні, особливо у південь та північ, коли його сила активізується. Уночі, коли, вважається, вода спочиває, водяник навпаки прокидається від місячного сяйва. Він може перекидати кораблі, затягувати людей у морську безодню, а іноді любить жартувати з рибалками та моряками. Але з водяниками можна домовлятися, а також водити з ними дружбу. Мельники та рибаки вміють задобрювати водяників, кидаючи їм у воду новонароджених мертвих дітей і падлину; мельники кидають їм також у дар в воду хліб, а рибаки – варену рибу. Кажуть, що водяник запрошує рибалок та моряків до себе у гості, одарює вдачею, умінням або відкриває таємниці про заховані скарби. Також водяник може розповісти про те, що станеться, але його розповіді небезпечні.
У чарівній казці народні уявлення про водяників втілені в образі морського царя – володаря водяного царства, який має родинні стосунки з царями людського царства. Морський цар намагається залучити до себе царського сина, щоб оженити його на одній з своїх дванадцяти дочок-чарівниць. Він може нагородити, відкрити таємниці, але може й зачарувати, перетворити на будь-що. Як істота водяного царства, її володар, він є справжнім чарівником. У казці він може мати вигляд старого дідуся з сивою бородою.
Водяник подібний до чоловіка, але має дуже великий хвіст і крила. Руки має довгі, а між пальцями перетинки. Тіло його вкрито лускою, воно товсте, а обличчя чорне або синє, дехто каже, що очі у водяників червоні, а дехто, що зелені. Волосся у водяника довге, зелене та в ньому повно сміття та схоже воно на пасмо. Водяник може перекидатися деревиною та плавати у такому вигляді по воді, може звати на поміч людським голосом, щоб затягнути у воду свою здобич, тому, хто почує та попливе на цей голос він сідає на шію та не дає виплисти. Якщо спасти людину, яку вхопив водяник, можна розлютити водяного хазяїна, після цього його треба задобрити – кинути йому солі або табаку. Водяник також може літати над водою.
Як рибаки розкладають на березі вогонь, він виходить з води грітися. Риба втікає перед ним, і тоді добре її ловити, бо сама набігає в сіті. Сидить у ріках та криницях і може показуватися людям у різних обличчях: чоловіка, дитини, козла, пса, кота, риби. Любить робити збитки п'яним і заводити їх у болота. Псує греблі, ломить у млинах колеса, коли недобрий, а як люди наближаються до його царства, купаються або роблять щось на березі, то лякає їх і то так, що вони відлежують довго перелякані. Поводиться, одначе, й мирно з людьми.
Риби – то його худоба. У його царстві існують численні стада коров та коней. Місячними ночами він виганяє свої стада на пасовисько біля рік. Водяні корови чорні та дають багато молока.
Водяник старшує над русалками. Він видає їх заміж за тих, хто потрапляє у водяне царство. Щоб не залишитися у царстві водяника назавжди, треба не давати згоди на шлюб з русалкою. А сам водяник жениться на дівчатах, які втепляються. Коли водяники справляють весілля – робиться повінь. Узимку він живе у кришталевому палаці на дні моря, там багато золота, срібла та іншого скарбу, яке сяє наче сонце. Навесні він прокидається й може з'явитися в будь-якому водоймищі, коли ламається крига, він голодний та злий.
Часом перекидається він сам у рибу (сома) і дає себе зловити у сіть, але звичайно не дозволяє себе нести додому, або коли занесуть, то навіть розвалює хату. Може заборонити ловити рибу, де йому не подобається, або й сам наганяє її в сіті, коли рибак обіцяє йому щось. Може зі злості трутити в воду, особливо коли хто легковажить його, але любить і пожартувати. Викидає човен з рибаком на берег так далеко, що той не годен зсунути його в воду, а другої ночі стягає сам човен у воду і ще й наповнює його рибою. Деколи просить рибаків, щоб дали йому покурити.
Водяник виглядає як риба, але може показуватися й чоловіком, особливо дідусем із довгою бородою. Деколи розгоняє рибакам рибу; щоб його задобрити, рибаки кидають йому «грудкову сіль». Він лиже сіль, а вони ловлять рибу, скільки хочуть.
Дехто думає, що водяники постають із тих утоплеників, котрих тіла не знайдено і не поховано. Їхні душі приходять у вигляді білого пса до тіла щоночі і виють на березі, а потім скачуть у воду, стогнуть, свищуть і кричать.
Зустрічі з водяниками небезпечні, особливо у південь та північ, коли його сила активізується. Уночі, коли, вважається, вода спочиває, водяник навпаки прокидається від місячного сяйва. Він може перекидати кораблі, затягувати людей у морську безодню, а іноді любить жартувати з рибалками та моряками. Але з водяниками можна домовлятися, а також водити з ними дружбу. Мельники та рибаки вміють задобрювати водяників, кидаючи їм у воду новонароджених мертвих дітей і падлину; мельники кидають їм також у дар в воду хліб, а рибаки – варену рибу. Кажуть, що водяник запрошує рибалок та моряків до себе у гості, одарює вдачею, умінням або відкриває таємниці про заховані скарби. Також водяник може розповісти про те, що станеться, але його розповіді небезпечні.
У чарівній казці народні уявлення про водяників втілені в образі морського царя – володаря водяного царства, який має родинні стосунки з царями людського царства. Морський цар намагається залучити до себе царського сина, щоб оженити його на одній з своїх дванадцяти дочок-чарівниць. Він може нагородити, відкрити таємниці, але може й зачарувати, перетворити на будь-що. Як істота водяного царства, її володар, він є справжнім чарівником. У казці він може мати вигляд старого дідуся з сивою бородою.
Потопельники
Потопельники – це ті небіжчики, що втопилися умисно або випадково.
Кожний потопельник має право ходити на сім світі сім літ. До нього не можна ні говорити, ні зачіпати, ані кидати чим-небудь. Коли потопельник побачить чоловіка, зараз регочеться. Виглядає він ввесь білий. Кожного нового місяця показується на тім місці, де втопився. За чоловіком має право бігти лиш так далеко від берега, як далеко розливається вода в повінь.
Потопельник виглядає, як звичайний чоловік, лише чорний, як вуголь, та має дуже довгий волос.
Потопельники купаються по ночах у тій воді, в якій втопилися. Люблять, одначе, зближатися й до людей та робити їм збитки. Потопельник хоче затягнути парубка в воду і втопити; обхоплює чоловіка водою і везеться на фірі; не дає рибакові ловити риби; рибак із злості вириває потопельникові жменю бороди. Потопельник іноді дає себе зловити замість риби, але той перелякується, нидіє наслідком того і вмирає.
Потопельник перевертає човен із людьми й пускає з водою за те, що один ударив його веслом. По якимсь часі показується на тім місці весілля; музика грає, а придани співають.
Потопельники можуть показуватися людям у різних постатях. Один потопельник плине по воді у вигляді кудлатого хлопа і то так замашисто, що аж вода розскакується по берегах. Появляється також у постаті однорічної дитини. Звичайно переміняється в коня і ходить по ночах. Як кого перейде і понюхає, той умре.
Потопельників не ховають на цвинтарі, бо через те міг би град повбивати засіви.
Кожний потопельник має право ходити на сім світі сім літ. До нього не можна ні говорити, ні зачіпати, ані кидати чим-небудь. Коли потопельник побачить чоловіка, зараз регочеться. Виглядає він ввесь білий. Кожного нового місяця показується на тім місці, де втопився. За чоловіком має право бігти лиш так далеко від берега, як далеко розливається вода в повінь.
Потопельник виглядає, як звичайний чоловік, лише чорний, як вуголь, та має дуже довгий волос.
Потопельники купаються по ночах у тій воді, в якій втопилися. Люблять, одначе, зближатися й до людей та робити їм збитки. Потопельник хоче затягнути парубка в воду і втопити; обхоплює чоловіка водою і везеться на фірі; не дає рибакові ловити риби; рибак із злості вириває потопельникові жменю бороди. Потопельник іноді дає себе зловити замість риби, але той перелякується, нидіє наслідком того і вмирає.
Потопельник перевертає човен із людьми й пускає з водою за те, що один ударив його веслом. По якимсь часі показується на тім місці весілля; музика грає, а придани співають.
Потопельники можуть показуватися людям у різних постатях. Один потопельник плине по воді у вигляді кудлатого хлопа і то так замашисто, що аж вода розскакується по берегах. Появляється також у постаті однорічної дитини. Звичайно переміняється в коня і ходить по ночах. Як кого перейде і понюхає, той умре.
Потопельників не ховають на цвинтарі, бо через те міг би град повбивати засіви.