Страница:
– Германе, – крикнув. – Давай заходь! А то три на одного виходить!
Я відразу ж кинувся вперед. Травмований відпасував на мене, я підхопив м'яч і погнав майданчиком. Водії побігли за мною. Зробивши пару кіл навколо майданчика, вони теж почали видихатись, зупинились і, вперши руки в коліна, важко переводили подих, висолопивши язики, мов покійники, і нагадуючи здалеку трамвайні компостери. Я зупинився і запитально подивився на Травмованого. Той махнув рукою в бік водіїв, мовляв, дай і їм трішки пограти. Я буцнув у бік найдовшого з них, того, що стояв ближче. Він радісно кинувся до м'яча, розвернувся і з усієї сили зафігачив по шкіряній кулі. М'яч запулив у небо, розсікаючи повітря і задіваючи хмари, й зник у густій траві, що росла за майданчиком. Між водіями прокотилося розчарування. Але, порадившись між собою, вони побрели в зарості. Ми з Травмованим пішли за ними. Навіть Коча підвівся. Розтягнувшись, ми зайшли в пил і тепло, ніби африканські мисливці, що виганяють із трави левів. М'яч лежав десь у гущавині, чути було його сторожке гарчання і ледь вловиме биття його шкіряного серця. Ми обережно ступали, намагаючись угледіти його, час від часу перегукувались і дивилися в небо, де сунули все нові й нові хмари.
Мені це враз щось нагадало – ці чоловіки, котрі сторожко бредуть до пояса в траві, розгортаючи руками високі стебла, пильно вдивляючись у сплетіння пагонів, прислухаючись до голосів, які лунають із хащів, виганяють із трави наляканих птахів, повільно перетинаючи безкінечне поле. Колись я це бачив. Напружені спини, постаті, що завмирають у сутінках, білі сорочки, що світять із темряви.
Коли це було? 90-й, здається. Так, 90-й. Літо. Домашня перемога над Ворошиловградом. Гол Травмованого на останніх хвилинах. Краща його гра, мабуть. Ресторан «Україна» коло парку, напроти пожежної станції. Якесь, уже вечірнє, святкування перемоги, рекетири і наші гравці, якісь жінки в святкових сукнях, чоловіки в білих сорочках і спортивних костюмах, офіціанти, кооператори, ми, молоді, сидимо за одним столом із бандитами, гарячі хвилі алкоголю прокочуються крізь голову, так мовби ти забігаєш в нічне море, тебе накриває чорною солодко-гіркою хвилею, і вже на берег ти вибігаєш дорослішим. Ящики з горілкою, безкінечний стіл, за яким уміщаються всі, кого ти знаєш, голосна паршива музика, за вікнами сині вологі сутінки, мокрі від дощу дерева, голоси, що зливаються і нагадують про дощ, якісь розмови між чоловіками й жінками, відчуття якогось провалля, яке починається десь поруч, звідки дмуть гарячі нестерпні протяги, що забивають дух і розширюють зіниці, підшкірне відчуття тих невидимих жил, якими перетікає кров цього світу, і раптом, посеред усього цього золотого мерехтіння, вибухає скло, і повітря розсипається мільйоном кришталевих скалок – хтось із ворошиловградських вислідив наше святкування і запустив цеглиною в ресторанне скло, яке відразу ж розсипалось, і синя ніч ввіпхалась до зали, тверезячи голови й остуджуючи кров. І враз, по короткій мовчанці, загальний рух, злість у голосах, відвага, що пробивалась у кожному, гамірне вистрибування на вулицю через двері й розбите скло, гуркіт черевиків на мокрому асфальті, білі сорочки, котрі стрибають у бузкову ніч і світяться звідти, жіночі постаті коло вікна, які напружено вдивляються в темінь. Рекетири і кооператори, футболісти й шпана з нового району – всі розсипаються темрявою і прочісують пустирі, що починаються за парком, женучи невидиму жертву в бік ріки, не даючи їй вислизнути, дивна гонитва, сповнена азарту і радості, ніхто не хоче відставати, кожен пильно вдивляється в чорноту літа, пригинається до землі, намагаючись вгледіти ворога, за рікою горять далекі електричні вогні, так наче в траві ховаються жовто-зелені сонця, які ми хочемо вигнати, аби розігнати темряву навколо себе, яка гусне, мов кров, і прогрівається нашим диханням, ніби двигунами внутрішнього згорання.
4
Тієї ночі він спав глибоко й спокійно, наче хтось переганяв крізь нього сни. Вони прокочувались через нього, як вагони з мануфактурою через вузлову станцію, і він переглядав їх усі, мов начальник станції, від чого вигляд у нього був зосереджений та відповідальний. Спав він на вулиці, на своїй улюбленій катапульті, де вчора, проти ночі, випив принесені мною вітаміни. Я притягнув йому з вагончика стару шинель, накрив його, але вночі все одно пару разів прокидався й приходив перевірити, чи все з ним гаразд. Біля ніг його спали вуличні пси, що забрели з траси. Вітер переганяв нічним майданчиком паперові пакети. На плече йому сідали птахи, а до відкритих долонь заповзали мурахи, злизуючи зі шкіри червоні вітамінні плями. Вночі в північному напрямку відійшли останні хмари, небом висипали сузір'я, і погода знову нагадала про початок червня. Червень у цих місцях минав швидко й насичено – стебла повнились гіркуватим соком, і листя шерхло, мов шкіра на морозі. Щодня ставало все більше пилу й піску, які потрапляли до черевиків та складок одягу, скрипіли на зубах та висипалися з волосся. У червні повітря прогрівалось, ніби військові намети, і починалася тепла пора малорухливих чоловіків на вулицях та галасливих дітей у водоймах. Вже на ранок стало зрозуміло, що готуватись слід до спекотного літа, яке триватиме безкінечно й випалить усе, що трапиться під руку, включно зі шкірою та волоссям. І навіть літні дощі нікого не врятують.
Прокидався Коча довго й почувався зранку засмученим, як у дитинстві, коли доводилося вставати разом із батьками, котрі поспішали на роботу і примушували збиратись на навчання. Прокинувшись, ходив довкола гаража, годував псів чорним хлібом, задумливо оглядав долину, врешті пішов будити мене. Сівши на сусідню канапу, довго оповідав якісь рвані випадкові історії про свою колишню дружину, діставав фотокартки, знайшов десь під канапою дембельський альбом, обтягнутий шинельним сукном, совав його мені. Я ліниво відбивався, намагаючись знову заснути, але після дембельського альбому це було не так просто. Зрештою, підвівся і, обгорнувшись колючою лікарняною ковдрою, став слухати. Коча розповідав про любов, про те, як зустрічався зі своєю майбутньою дружиною, про секс на передньому сидінні старої волги. Чому не на задньому? – перепитав я його, – усі ж роблять це на задньому; дружище, – пояснив Коча, – в старих волгах переднє сидіння – суцільне, як і заднє, тому немає жодної різниці, де цим займатись, ясно? Ясно, – відповів я йому, – немає жодної різниці. І Коча вдячно кивав головою: правильно, дружище, ти все вірно січеш, – і з цим пішов варити чифір.
За якийсь час від заправки засигналила перша машина. Коча роздратовано начепив окуляри й поспішив на вихід.
– Коча, – сказав я йому, – давай допоможу.
– Та ладно, Гєр, – відмахнувся він, – з тебе така допомога…
– Ну, яка є.
– Ну давай. – Він чекав у дверях, доки я шукав свій одяг. – Тільки одягни що-небудь. Куди ти в своїх джинсах? У мене там під ліжком є щось старе, пошукай, добре? – І пішов.
– Германе! – кричав він мені. – Як ти там?
– Нормально, – відповідав я. – Тут курорт. Річка поруч. Щуки ловляться.
– Германе! – намагався докричатись до мене Болік. – Які, на хуй, щуки? Які щуки, Германе? У нас звітно-виборна конференція на тижні, Германе. А ні хуя не готове, брат. І взагалі ти нам потрібен, по бізнесу. Ти коли будеш?
– Ось, Боря! – кричав я йому. – Ось саме про це я й хотів із тобою поговорити. По ходу я затримаюсь.
– Що, Гєра? Що ти сказав?
– Затримаюсь, я сказав, затримаюсь!
– Як це затримаєшся? Надовго?
– Тиждень максимум. Не більше.
– Германе, – раптом серйозним голосом запитав Болік. – У тебе там все нормально? Може, чимось допомогти треба?
– Та ні, – я говорив легко й переконливо, – розслабся. За тиждень буду.
– Ти ж там не залишишся, правда? – голос Боліка справді віддавав якоюсь чи то стурбованістю, чи то недовірою, чи навіть надією.
– Та ні, ну що ти.
– Германе, я тебе давно знаю.
– Тим більше.
– Ти ж не зробиш цього?
– Не хвилюйся, я ж сказав.
– Германе, просто перш ніж зробити дурницю, подумай, добре?
– Добре.
– Подумай про нас, твоїх друзів.
– Я думаю про вас.
– Перш ніж зробити дурницю.
– Ну, ясно.
– Подумай, добре, Германе?
– Ну аякже.
– Давай, брат, давай. Ми любимо тебе.
– І я вас, Боря, я вас теж люблю. Обох. Тебе більше.
– Не пизди, – Болік нарешті поклав слухавку.
– Так-так, – кричав я, слухаючи з того боку короткі гудки, – і я за тобою теж! Дуже-дуже!
– Ти ще тут? – запитала.
– Так, – відповів я, – вирішив узяти відпустку. За власний рахунок.
– Зрозуміло, – сказала Ольга. – Як там твої друзі?
– Які друзі?
– На джипі.
– А, ці. Прекрасно. Виявились надзвичайно милими людьми.
– Серйозно? – не повірила Ольга.
– Крутили мені музику, пропонували товаришувати.
– Ну і як?
– Музика? Гівно.
– А товаришувати?
– Я думаю, – признався я.
– Ну-ну, – холодно сказала Ольга. – Ось, Коча, тримай, – простягла старому кошика й пішла в гараж до Травмованого. Подякувати Коча не встиг.
У кошику виявився свіжий хліб і молоко в пластиковій пляшці з-під кока-коли. Коча задоволено відламав шматок хліба й схопив його своїми жовтими й міцними, як у старого пса, зубами. Простягнув мені пляшку з молоком. Я відмовився. Скутер виблискував білими боками, швидко нагріваючись під сонячним промінням. У долині було тихо, між дерев снували птахи, ніби намагаючись знайти в повітрі найменш прогріті ділянки.
За якийсь час із гаража вийшла Ольга. За нею, в робочому одязі, витираючи шию білосніжною хусткою, пихтів Травмований. В руці тримав якісь папери, які, очевидно, щойно отримав від Ольги, незадоволено розмахував ними і намагався щось їй пояснити. Але та його навіть не слухала.
– Шура, – сказала вона, – ну що ти від мене хочеш?
Травмований зіжмакав папери, засунув їх до кишені куртки і, розмахуючи кулаками, зник у гаражі.
– Що там у вас? – запитав я на всяк випадок.
– Нічого, – коротко відповіла Ольга. Сіла на скутер, завела його, посиділа так якусь мить, заглушила двигун. – Германе, – сказала, – в тебе зараз багато роботи?
– Загалом багато, – розгубився я. – Але ось саме зараз у мене перерва.
– Давай сходимо на річку, – запропонувала вона. – Коча, – звернулась до старого, – ти не проти?
Коча на знак згоди зробив великий ковток.
– Ну то що – ти йдеш? – Ольга знову зістрибнула зі скутера і рушила схилом униз. Мені не лишалось нічого іншого, як встати і піти слідом.
Вона йшла попереду, вишукуючи стежку поміж густих кущів терну та молодих шовковиць. Схил круто обривався, трава забивалась їй до кросівок, зі стебел злітали метелики та оси, під ногами миготіли смарагдові ящірки. Я ледве встигав за нею, знемагаючи від бігу крізь розпечене повітря. Зелені ставало все більше, долина то виникала з-поза високих гілок, то ховалася за ними, кілька разів доріжка просто щезала, тоді Ольга легко зістрибувала в траву і пробиралась уперед. Зрештою, я не втримався на ногах і покотився вниз гірким полином, проклинаючи все на світі.
– Ей, що там? – гукнула Ольга звідкись ізнизу. – 3 тобою все добре?
– Добре-добре, – незадоволено відповів я.
Мені не подобалось, що вона помітила і мою втому, і те, як я закотився в ці трави, і те, що я не витримую темпу, який вона задала ще там, нагорі. Ну, давай, думав, підійди і подай мені руку допомоги. Для чогось же ти мене затягла в ці хащі. Давай, підійди до мене.
Але вона й не думала підходити. Вона стояла десь унизу, за стеблами, невидима й розпалена бігом, стояла і чекала, тож я мусив підвестись і, вигрібаючи з кишень пісок, рушити вперед, на її дихання. Далі йшли мовчки. Річка була не так близько від заправки, простіше було спуститися сюди трасою, але Ольга вперто оминала дерева й кущі, продиралась крізь бур'яни, перестрибувала через нори та ями, аж раптом доріжка урвалась – унизу, просто під нами, зблискувала річка. Ольга ступила вперед і, ковзнувши крутим крейдяним схилом, легко з'їхала до води. Я приречено скотився за нею. На березі був невеликий клаптик піску, оточений зусібіч очеретом.
– Тільки не дивись, – сказала вона. – Я без купальника.
– Я бачу, – відповів я.
Вона скинула свою довгу сукню, під якою виявились лише білі трусики, і ступила до води. Я хотів відвернутись, проте не встиг.
– І плавати я теж не вмію, – сказала вона, стоячи у воді по горло.
– Я теж, – відповів я, скинув свої танкістські обладунки й пішов до неї.
Вода була тепла, крейдяні гори, відбиваючи сонячне проміння, прогрівали її, в такій воді зовсім не хотілось рухатись.
– Я, – сказала Ольга, – колись працювала піонервожатою в піонерському таборі. Це кілометрів п'ятдесят звідси. І ми кожного дня з напарницею мусили виловлювати з ріки піонерів.
– Потопельників, чи що? – не зрозумів я.
– Ні, яких потопельників? Нормальних живих піонерів. Вони запливали в очерети і ховались там до вечора. Знали, що ми плавати не вміємо. Ти уявляєш, яка це відповідальність?
– Уявляю, – сказав я. – А ми з друзями рибу глушили в цій ріці.
– Тут є риба?
– Немає. Але ми її все одно глушили.
– Зрозуміло, – сказала Ольга. Краплі води в її рудому волоссі мідно зблискували, а зморшки під очима зовсім розгладились від теплої води. – У тебе тут багато друзів?
– Так. Друзів дитинства.
– Чим вони відрізняються від інших друзів?
– Вони багато пам'ятають.
– Германе, в тебе комплекси.
– У мене багато комплексів. Наприклад, я не вмію плавати.
– Я теж не вмію плавати, – жорстко сказала Ольга. – Але не комплексую з цього приводу.
– Ось так і потонеш – незакомплексованою.
– Не потону, – впевнено сказала Ольга. – Не можна потонути в ріці, в якій плаваєш усе життя.
– Може, й так. Просто я в ній давно вже не плавав.
Комахи перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку сірою кригою.
– Що ти вирішив? – не витримала Ольга. – 3 цією заправкою?
– Не знаю. Вирішив почекати. Час у мене є. Може, брат повернеться.
– Ясно. І скільки будеш чекати?
– Не знаю. Літо довге.
– Знаєш, Германе, – сказала вона раптом, відганяючи від волосся ос, – я тобі допоможу, якщо буде потрібно.
– Добре, – відповів я їй.
– Але я хочу, щоб ти зрозумів – це лише бізнес. Ясно?
– Ясно.
– Тоді що ти знову на мене витріщаєшся? Я ж сказала, що без купальника.
Вода відносила гілки й перегортала піщаним дном чорну траву, комахи нависали над водою, липнучи до її клейкої поверхні, в'язка й тягуча полуднева ріка не так текла, як тривала.
За якийсь час ми вибрались на берег і почали збиратись. Ольга знову попросила не дивитись, непомітним рухом стягла з себе мокрі трусики і, затиснувши їх у долоні, стала натягувати сукню. Ми рушили і, видершись на крейдяні кручі, побрели вгору, слідом за вечірнім сонцем, що вже викотилось за пагорби. Ольга йшла попереду, міцно стискаючи в лівій долоні трусики, сукня обліпила її мокре тіло, і я взагалі намагався на неї не дивитись. На заправці вона забрала в Кочі порожній кошик, непомітно кинула туди білизну, пошепотілась про щось із Травмованим, після чого той кинув на мене суворий погляд, сіла на скутера і розчинилась у вечірньому повітрі, мов її і не було.
– Гарна куртка, – сказав.
– Нормальна, – погодився я.
– Це гарне сукно. Ти Герман?
– Герман, – відповів я.
– Корольов? Юріка брат?
– Ну.
– Ти мене, мабуть, не пам'ятаєш, я робив із твоїм братом бізнес.
– Тут усі робили з моїм братом бізнес, – дещо роздратовано сказав я.
– У нас із ним були особливі стосунки, – він постарався виділити слово «особливі». – Він брав у мене пальне для літаків і продавав кудись у Польщу. Фермерам.
– У тебе – це де?
– На аеродромі.
– Ти працюєш на аеродромі?
– На тому, що від нього залишилось. Ернст, – назвався він і простягнув руку.
– Що це в тебе за ім'я?
– Це не ім'я, це поганялово.
– Ну, а звати тебе як?
– Та так і зви – Ернст. Я вже звик. Ти хто за освітою?
Прокидався Коча довго й почувався зранку засмученим, як у дитинстві, коли доводилося вставати разом із батьками, котрі поспішали на роботу і примушували збиратись на навчання. Прокинувшись, ходив довкола гаража, годував псів чорним хлібом, задумливо оглядав долину, врешті пішов будити мене. Сівши на сусідню канапу, довго оповідав якісь рвані випадкові історії про свою колишню дружину, діставав фотокартки, знайшов десь під канапою дембельський альбом, обтягнутий шинельним сукном, совав його мені. Я ліниво відбивався, намагаючись знову заснути, але після дембельського альбому це було не так просто. Зрештою, підвівся і, обгорнувшись колючою лікарняною ковдрою, став слухати. Коча розповідав про любов, про те, як зустрічався зі своєю майбутньою дружиною, про секс на передньому сидінні старої волги. Чому не на задньому? – перепитав я його, – усі ж роблять це на задньому; дружище, – пояснив Коча, – в старих волгах переднє сидіння – суцільне, як і заднє, тому немає жодної різниці, де цим займатись, ясно? Ясно, – відповів я йому, – немає жодної різниці. І Коча вдячно кивав головою: правильно, дружище, ти все вірно січеш, – і з цим пішов варити чифір.
За якийсь час від заправки засигналила перша машина. Коча роздратовано начепив окуляри й поспішив на вихід.
– Коча, – сказав я йому, – давай допоможу.
– Та ладно, Гєр, – відмахнувся він, – з тебе така допомога…
– Ну, яка є.
– Ну давай. – Він чекав у дверях, доки я шукав свій одяг. – Тільки одягни що-небудь. Куди ти в своїх джинсах? У мене там під ліжком є щось старе, пошукай, добре? – І пішов.
* * *
Під канапою у нього були дві валізи, напхані ганчір'ям. Усе це відгонило тютюном та одеколоном. Я збриджено покопався в першій валізі, знайшов чорні військові штани, латані на колінах, але ще цілком товарного вигляду, з сильним одеколонним запахом. Відкрив іншу валізу, витяг бундесверівську куртку, м'яту, проте не рвану. Натягнув її на плечі. Куртка була затісна, Коча, мабуть, тому її і не носив, оскільки був десь однієї зі мною комплекції. Але вибирати особливо не було з чого. Я подивився у вікно. Віддзеркалення подрібнювалось сонцем і щезало в промінні. Можна було розпізнати лише якісь обриси, тінь. Збоку я скидався на танкіста, чий танк давно згорів, але бажання воювати лишилось. З цими думками й пішов до праці.* * *
О дев'ятій приїхав Травмований. Критично оглянув мій робочий одяг, гмикнув і пішов до себе у гараж. Я, за великим рахунком, не так допомагав, як заважав. Пару разів розлив бензин, довго розмовляв із якимось далекобійником, котрий гнав до Польщі, постійно зачіпав Кочу, не даючи йому виконувати професійні обов'язки. Врешті, старий не витримав і відправив мене до Травмованого. Той усе зрозумів, дав мені просякнуту бензином ганчірку і наказав відчищати якийсь брухт, обліплений мулом, іржею та масляною фарбою. За півгодини такої роботи я вкінець знудився, все-таки багаторічна відсутність фізичної праці давалася взнаки. Шура, – сказав Травмованому, – давай перекуримо. Тут не курять, – відповів на це Травмований, – це ж бензозаправка. Ладно, – сказав за мить, – піди відпочинь, потім повернешся. Я так і зробив.* * *
Близько полудня підімкнули телефон. Я набрав Боліка. Голос у нього був глухий і роздратований.– Германе! – кричав він мені. – Як ти там?
– Нормально, – відповідав я. – Тут курорт. Річка поруч. Щуки ловляться.
– Германе! – намагався докричатись до мене Болік. – Які, на хуй, щуки? Які щуки, Германе? У нас звітно-виборна конференція на тижні, Германе. А ні хуя не готове, брат. І взагалі ти нам потрібен, по бізнесу. Ти коли будеш?
– Ось, Боря! – кричав я йому. – Ось саме про це я й хотів із тобою поговорити. По ходу я затримаюсь.
– Що, Гєра? Що ти сказав?
– Затримаюсь, я сказав, затримаюсь!
– Як це затримаєшся? Надовго?
– Тиждень максимум. Не більше.
– Германе, – раптом серйозним голосом запитав Болік. – У тебе там все нормально? Може, чимось допомогти треба?
– Та ні, – я говорив легко й переконливо, – розслабся. За тиждень буду.
– Ти ж там не залишишся, правда? – голос Боліка справді віддавав якоюсь чи то стурбованістю, чи то недовірою, чи навіть надією.
– Та ні, ну що ти.
– Германе, я тебе давно знаю.
– Тим більше.
– Ти ж не зробиш цього?
– Не хвилюйся, я ж сказав.
– Германе, просто перш ніж зробити дурницю, подумай, добре?
– Добре.
– Подумай про нас, твоїх друзів.
– Я думаю про вас.
– Перш ніж зробити дурницю.
– Ну, ясно.
– Подумай, добре, Германе?
– Ну аякже.
– Давай, брат, давай. Ми любимо тебе.
– І я вас, Боря, я вас теж люблю. Обох. Тебе більше.
– Не пизди, – Болік нарешті поклав слухавку.
– Так-так, – кричав я, слухаючи з того боку короткі гудки, – і я за тобою теж! Дуже-дуже!
* * *
Після цього я кілька разів набирав брата. Той уперто не відповідав. Сонце заливало кімнату, пил стояв, ніби збовтана рибою річкова вода. Я дивився за вікно і відчував, як опускається тепле нутро червня, торкаючись усього живого на цій трасі. Що робити далі? Можна було ще раз спуститись у долину, спробувати знайти друзів і знайомих, яких я не бачив сто років, поговорити з ними, розпитати про справи, про життя. Можна було ще сьогодні виїхати звідси якими-небудь попутками, вибратись подалі від усього цього пекла з тисячею променів і спогадів, котрі забивали легені й сліпили очі. Найпростіше було, звісно, все це продати. А бабки розділити з компаньйонами. Брат, скоріше за все, ображатись не став би. Навіть якби став, що б це змінило? Особливих варіантів він мені не залишив. Можна якийсь час тусувати тут із Кочею, доки тепло і щуки ловляться, робити вигляд, що хочу допомогти, заливати бензин до фур. Але рано чи пізно доведеться мати справу з документами, податками, усім тим мотлохом, якого я сторонився все своє життя. Тепер історія з реєструванням фірми на моє ім'я видавалась дивною й нерозумною, брат мусив це все передбачити, він, на відміну від мене, все завжди прораховував, навіщо йому було підставляти мене, я так і не зрозумів. А головне – чому він тепер зник, нічого не пояснивши, не лишивши жодних розпоряджень: мовляв, роби, що хочеш, хочеш – продай усе, не мороч собі голову, хочеш – віддай бідним, перепиши контору на дитячий притулок, хай самі заправляють бензином увесь цей ковбойський автотранспорт, а хочеш – просто підпали цю будку разом зі свідоцтвом про реєстрацію і їдь додому, де на тебе чекають вірні друзі й цікава робота. Але він жодних розпоряджень не лишив. Просто зник, як турист із готелю, витягнувши мене на просмолені сонцем пагорби, на яких я завжди почувався невпевнено ще з дитинства, від перших спогадів і аж до останніх років, проведених тут, аж до того прекрасного осіннього дня, коли ми з батьками вибралися звідси, коли наш тато, відставний військовий нікому не потрібної армії, отримав житло поблизу Харкова і ми поїхали. Брат тоді лишився, не захотів їхати, навіть говорити про це не хотів, від початку сказав, що залишиться, і, здається, так до кінця й не пробачив нам тієї втечі. Відкрито він про це ніколи не говорив, але я завжди відчував відстороненість із його боку, особливо по відношенню до батьків, які здались і покинули цю долину з усім її сонцем, піском та шовковицею. Він залишився, вкопався в пагорби і відстрілювався навсібіч, не бажаючи поступатись своєю територією. Нічим не виправдана впертість, котрої я ніколи не розумів, це нас і різнило, він здатен був до останнього чіплятись за порожню землю, я легко поступався порожнечею, намагаючись її позбутись. Зрештою, життя все розставило по-своєму: він сидів в Амстердамі, я застряг на цьому пагорбі, з якого, здавалося, видно було кінець світу, і він мені відверто не подобався.* * *
Коча зовсім знесилився, сидів на катапульті й ліниво відбивався від водія, якогось свого давнього приятеля, котрий так само ліниво намагався підбити Кочу до подальшої роботи, себто заправити його перед далекою дорогою. Я вийшов надвір і заступив старого на його бойовому посту. Сонце пахло бензином і висіло над нашими головами, мов бензинова груша.* * *
Робота внесла в моє сум'яття певну розміреність та впорядкованість. Коли тобі є чим зайнятись, ти менше думаєш про коридори майбутнього, якими так чи інакше доведеться пройти. Я допомагав компаньйонам, до вечора крутився під помаранчевим червневим небом, а ввечері Коча дістав консерви, забив пару папірос і одягнув мої навушники. Ми сиділи під яблуневими гілками мовчки й розслаблено, відчуваючи шкірою, як спадає сонце і від ріки поступово підіймається свіжість. Коли зовсім стемніло, Травмований почав збиратись, мився під жовтого кольору пластмасовим рукомийником, поливався парфумами. Одягнув свою піжонську білу сорочку і спустився в долину, до золотої електрики та бузкових тіней у провулках, де на нього чекали його коханки, відкривши вікна в чорну і свіжу ніч.* * *
Свіже повітря й солодкий драп робили сон глибоким і розміреним, ніби старе річище; шкіра, розпалена сонцем, до ранку охолоджувалась, хоча простирадло ще довго зберігало тепло, яке передалось від тіла. Зранку Коча підійняв мене своїми байками, зготував сніданок і вигнав на вулицю чистити зуби. Все це нагадувало якусь дитячу туристичну мандрівку, я зовсім випав із часу, несподівано отримавши відпустку, круїз на бензозаправку, і тепер дещо ошаліло блукаючи поміж скатів, обплетених травою, та іржавого заліза, в якому ховалися польові птахи. Травмований дивився на мене так само недовірливо, проте не надто суворо; наступного вечора, вже в середу, знову дістав м'яча, виніс із гаража дві банки з-під фарби і, поставивши мене в ці імпровізовані ворота, довго відточував удар лівою. Дехто з водіїв мене пізнавав, вітався, питав, як справи, чи надовго я і де мій брат. Я уникав прямих відповідей, говорячи, що все нормально, хоча розумів, що говорю нещиро. Зрештою, кого це обходило.* * *
В четвер по обіді з'явилась Ольга. Приїхала на своєму скутері з великим плетеним кошиком на плечі. Кошик бився об кермо і заважав їхати, Ольга легковажно обігнала фуру, зіскочила з траси і, промчавши до заправки, вирулила перед нами. Ми з Кочею сиділи на кріслах і відганяли нав'язливих ос, що крутились навколо, заморочені запахом тютюну та одеколону. Ольга зіскочила зі скутера, привіталася з Кочею, кивнула мені головою.– Ти ще тут? – запитала.
– Так, – відповів я, – вирішив узяти відпустку. За власний рахунок.
– Зрозуміло, – сказала Ольга. – Як там твої друзі?
– Які друзі?
– На джипі.
– А, ці. Прекрасно. Виявились надзвичайно милими людьми.
– Серйозно? – не повірила Ольга.
– Крутили мені музику, пропонували товаришувати.
– Ну і як?
– Музика? Гівно.
– А товаришувати?
– Я думаю, – признався я.
– Ну-ну, – холодно сказала Ольга. – Ось, Коча, тримай, – простягла старому кошика й пішла в гараж до Травмованого. Подякувати Коча не встиг.
У кошику виявився свіжий хліб і молоко в пластиковій пляшці з-під кока-коли. Коча задоволено відламав шматок хліба й схопив його своїми жовтими й міцними, як у старого пса, зубами. Простягнув мені пляшку з молоком. Я відмовився. Скутер виблискував білими боками, швидко нагріваючись під сонячним промінням. У долині було тихо, між дерев снували птахи, ніби намагаючись знайти в повітрі найменш прогріті ділянки.
За якийсь час із гаража вийшла Ольга. За нею, в робочому одязі, витираючи шию білосніжною хусткою, пихтів Травмований. В руці тримав якісь папери, які, очевидно, щойно отримав від Ольги, незадоволено розмахував ними і намагався щось їй пояснити. Але та його навіть не слухала.
– Шура, – сказала вона, – ну що ти від мене хочеш?
Травмований зіжмакав папери, засунув їх до кишені куртки і, розмахуючи кулаками, зник у гаражі.
– Що там у вас? – запитав я на всяк випадок.
– Нічого, – коротко відповіла Ольга. Сіла на скутер, завела його, посиділа так якусь мить, заглушила двигун. – Германе, – сказала, – в тебе зараз багато роботи?
– Загалом багато, – розгубився я. – Але ось саме зараз у мене перерва.
– Давай сходимо на річку, – запропонувала вона. – Коча, – звернулась до старого, – ти не проти?
Коча на знак згоди зробив великий ковток.
– Ну то що – ти йдеш? – Ольга знову зістрибнула зі скутера і рушила схилом униз. Мені не лишалось нічого іншого, як встати і піти слідом.
Вона йшла попереду, вишукуючи стежку поміж густих кущів терну та молодих шовковиць. Схил круто обривався, трава забивалась їй до кросівок, зі стебел злітали метелики та оси, під ногами миготіли смарагдові ящірки. Я ледве встигав за нею, знемагаючи від бігу крізь розпечене повітря. Зелені ставало все більше, долина то виникала з-поза високих гілок, то ховалася за ними, кілька разів доріжка просто щезала, тоді Ольга легко зістрибувала в траву і пробиралась уперед. Зрештою, я не втримався на ногах і покотився вниз гірким полином, проклинаючи все на світі.
– Ей, що там? – гукнула Ольга звідкись ізнизу. – 3 тобою все добре?
– Добре-добре, – незадоволено відповів я.
Мені не подобалось, що вона помітила і мою втому, і те, як я закотився в ці трави, і те, що я не витримую темпу, який вона задала ще там, нагорі. Ну, давай, думав, підійди і подай мені руку допомоги. Для чогось же ти мене затягла в ці хащі. Давай, підійди до мене.
Але вона й не думала підходити. Вона стояла десь унизу, за стеблами, невидима й розпалена бігом, стояла і чекала, тож я мусив підвестись і, вигрібаючи з кишень пісок, рушити вперед, на її дихання. Далі йшли мовчки. Річка була не так близько від заправки, простіше було спуститися сюди трасою, але Ольга вперто оминала дерева й кущі, продиралась крізь бур'яни, перестрибувала через нори та ями, аж раптом доріжка урвалась – унизу, просто під нами, зблискувала річка. Ольга ступила вперед і, ковзнувши крутим крейдяним схилом, легко з'їхала до води. Я приречено скотився за нею. На березі був невеликий клаптик піску, оточений зусібіч очеретом.
– Тільки не дивись, – сказала вона. – Я без купальника.
– Я бачу, – відповів я.
Вона скинула свою довгу сукню, під якою виявились лише білі трусики, і ступила до води. Я хотів відвернутись, проте не встиг.
– І плавати я теж не вмію, – сказала вона, стоячи у воді по горло.
– Я теж, – відповів я, скинув свої танкістські обладунки й пішов до неї.
Вода була тепла, крейдяні гори, відбиваючи сонячне проміння, прогрівали її, в такій воді зовсім не хотілось рухатись.
– Я, – сказала Ольга, – колись працювала піонервожатою в піонерському таборі. Це кілометрів п'ятдесят звідси. І ми кожного дня з напарницею мусили виловлювати з ріки піонерів.
– Потопельників, чи що? – не зрозумів я.
– Ні, яких потопельників? Нормальних живих піонерів. Вони запливали в очерети і ховались там до вечора. Знали, що ми плавати не вміємо. Ти уявляєш, яка це відповідальність?
– Уявляю, – сказав я. – А ми з друзями рибу глушили в цій ріці.
– Тут є риба?
– Немає. Але ми її все одно глушили.
– Зрозуміло, – сказала Ольга. Краплі води в її рудому волоссі мідно зблискували, а зморшки під очима зовсім розгладились від теплої води. – У тебе тут багато друзів?
– Так. Друзів дитинства.
– Чим вони відрізняються від інших друзів?
– Вони багато пам'ятають.
– Германе, в тебе комплекси.
– У мене багато комплексів. Наприклад, я не вмію плавати.
– Я теж не вмію плавати, – жорстко сказала Ольга. – Але не комплексую з цього приводу.
– Ось так і потонеш – незакомплексованою.
– Не потону, – впевнено сказала Ольга. – Не можна потонути в ріці, в якій плаваєш усе життя.
– Може, й так. Просто я в ній давно вже не плавав.
Комахи перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку сірою кригою.
– Що ти вирішив? – не витримала Ольга. – 3 цією заправкою?
– Не знаю. Вирішив почекати. Час у мене є. Може, брат повернеться.
– Ясно. І скільки будеш чекати?
– Не знаю. Літо довге.
– Знаєш, Германе, – сказала вона раптом, відганяючи від волосся ос, – я тобі допоможу, якщо буде потрібно.
– Добре, – відповів я їй.
– Але я хочу, щоб ти зрозумів – це лише бізнес. Ясно?
– Ясно.
– Тоді що ти знову на мене витріщаєшся? Я ж сказала, що без купальника.
Вода відносила гілки й перегортала піщаним дном чорну траву, комахи нависали над водою, липнучи до її клейкої поверхні, в'язка й тягуча полуднева ріка не так текла, як тривала.
За якийсь час ми вибрались на берег і почали збиратись. Ольга знову попросила не дивитись, непомітним рухом стягла з себе мокрі трусики і, затиснувши їх у долоні, стала натягувати сукню. Ми рушили і, видершись на крейдяні кручі, побрели вгору, слідом за вечірнім сонцем, що вже викотилось за пагорби. Ольга йшла попереду, міцно стискаючи в лівій долоні трусики, сукня обліпила її мокре тіло, і я взагалі намагався на неї не дивитись. На заправці вона забрала в Кочі порожній кошик, непомітно кинула туди білизну, пошепотілась про щось із Травмованим, після чого той кинув на мене суворий погляд, сіла на скутера і розчинилась у вечірньому повітрі, мов її і не було.
* * *
Увечері Коча хрипко розповідав про своїх жінок, про їхню підступність, нерозумність та ніжність, за які він їх і любив. Консерви закінчувались, я дав Кочі грошей, той сів на стару україну і поїхав униз, за харчами. Я лишився сидіти в кріслі, дивлячись, як над трасою протікають червоні потоки, повітря тужавіє від пилу й сутінків, а небо стає схожим на томатну пасту.* * *
Це були дивні дні – я опинився поміж давно знайомих і зовсім не відомих мені людей, які дивилися сторожко, щось від мене вимагаючи, чекаючи на якісь вчинки з мого боку. Вони всі ніби завмерли, слухаючи, що ж я тепер скажу і як саме почну діяти. Мене це відверто напружувало. Я звик відповідати за себе і за свої вчинки. Але тут був дещо інший випадок, інша відповідальність. Вона звалилась на мене, мов родичі з вокзалу, і її позбутись було не те щоби неможливо, а просто якось незручно. Я жив своїм життям, сам вирішував свої проблеми й намагався не давати незнайомим зайвий раз номер свого телефону. І ось раптом опинився посеред цього натовпу, відчуваючи, що так просто вони мене не відпустять, що доведеться з'ясовувати стосунки й виходити якось із ситуації, що склалась. На мене тут, схоже, розраховували. Мені це відверто не подобалось. Головне – дуже хотілось гарячої піци.* * *
Наступного дня, себто в п'ятницю, ближче до вечора, до нас заїхав дивний персонаж, який відразу ж звернув на мене увагу, та і я його теж помітив. Приїхав він на старому уазі, на таких машинах раншіе їздили агрономи та прапорщики, їхав з півночі, повертався в місто, одягнений був, як і я, у військові штани та камуфляжну майку. На голові мав якогось есесівського кашкета. Дивився на всіх підозріло й допитливо. Мовчки привітався з Кочею, віддав честь Травмованому, пройшов із ним до гаража. Побачивши мою бундесверівську куртку, підійшов, привітався.– Гарна куртка, – сказав.
– Нормальна, – погодився я.
– Це гарне сукно. Ти Герман?
– Герман, – відповів я.
– Корольов? Юріка брат?
– Ну.
– Ти мене, мабуть, не пам'ятаєш, я робив із твоїм братом бізнес.
– Тут усі робили з моїм братом бізнес, – дещо роздратовано сказав я.
– У нас із ним були особливі стосунки, – він постарався виділити слово «особливі». – Він брав у мене пальне для літаків і продавав кудись у Польщу. Фермерам.
– У тебе – це де?
– На аеродромі.
– Ти працюєш на аеродромі?
– На тому, що від нього залишилось. Ернст, – назвався він і простягнув руку.
– Що це в тебе за ім'я?
– Це не ім'я, це поганялово.
– Ну, а звати тебе як?
– Та так і зви – Ернст. Я вже звик. Ти хто за освітою?