– Історик.
Він змінився на обличчі. Уважно оглянув мене з голови до ніг, обережно взяв під лікоть і, вивівши з гаража, потягнув убік від здивованих Кочі з Травмованим.
– Знаєш, Германе, – він все тримав мене під лікоть, відтягуючи подалі від заправки. – Я теж історик. Ця робота на аеродромі, просто так сталось. Ти що закінчував?
– Харківський університет.
– Істфак?
– Істфак.
– Де практику проходив?
– Та під Харковом і проходив.
– Копав?
– Копав.
– А що можеш сказати з приводу «Мертвої голови»?
– Якої голови?
– Мертвої. Дивізія така була.
– Ну, – завагався я, – нічого хорошого.
– Ось що, Германе, – він боляче стиснув мені лікоть. – Ти обов'язково маєш приїхати до мене на аеродром. Я відкрию тобі очі.
– На що? – не зрозумів я.
– На все. Ти ж нічого не розумієш.
– А ти розумієш?
– А я розумію. Я, Германе, перекопав тут усе аж до Донбасу. Одним словом, так: чекаю на тебе в понеділок. Приїдеш?
– Приїду, – погодився я.
– Знайдеш?
– Знайду.
– Ось і добре.
Він рішуче повернувся й рушив до уаза. Підійшов до Кочі, сунув йому бабки за бензин і застрибнув до кабіни.
– У понеділок! – крикнув на прощання.
Коли пил за ним розвіявся, я підійшов до Кочі.
– Хто це? – запитав.
– Ернст Тельман, – відповів із задоволенням Коча, – кращий друг німецьких піонерів.
– Що за ім'я?
– Нормальне ім'я, – засміявся Коча. – Механік з аеродрому.
– Мабуть, я його знаю.
– Тут усі всіх знають, – ніби повторив за кимось Коча.
– Він нам спирт зливав із якихось авіаційних запасів. Років двадцять тому, – почав пригадувати я.
– Ось бачиш, – погодився Коча.
– А чому Ернст?
– Він перекопав тут півдолини. Шукає німецькі танки.
– Танки?
– Угу.
– Для чого йому танки?
– Не знаю, – признався Коча. – Для самоствердження. Він говорить, що десь тут у наших місцях лишилось кілька танків. Ну і шукає тепер. У нього вдома цілий фашистський арсенал – автомати, снаряди, ордени. Але при цьому він не фашист, – попередив Коча. – Через це і Ернст Тельман.
– Ясно, – зрозумів я.
– Німецький танк, – додав, підійшовши, Травмований, – великих грошей коштує. Тільки хуй він що відкопає.
– Чому? – не зрозумів я.
– Гєра, – роздратовано сказав Травмований, – це ж не мішок картоплі, це 60 тонн заліза. Чим він його, саперною лопаткою копати буде? Ладно, давай працювати.
Травмований незадоволено розвернувся і зник у гаражі. Я побрів за ним. 60 тонн, думав, справді не мішок картоплі.
– Що ти тут робиш? – запитав я замість привітання.
– А ти? – вона, схоже, зовсім не здивувалась, побачивши мене.
– Тебе шукав.
– Ага, розповідай, – вона дивилась холодно й недовірливо.
– Привіт, – простягнув їй руку.
Вона якусь мить подумала, тоді простягла свою. Навіть посміхнулась, хоча скоріше зневажливо, аніж дружньо.
– Так що ти тут робиш?
– Пахмутову шукаю.
– Кого? – не зрозумів я.
– Пахмутову. Вівчарку. Вона постійно сюди забігає, в поля.
– Повернеться. Собаки – вони мудрі.
– Та вона стара зовсім, – занепокоєно сказала Катя. – У неї склероз. Вона пару разів вибігала на трасу, я її потім ледве знаходила. Добре, що її тут усі знають, тому ніхто не чіпає.
– Так прив'яжи її. Щоби вона не тікала.
– Давай я тебе прив'яжу, – розізлилась Катя. – Щоби ти не тікав.
– Ну все, все, – примирливо сказав я.
Але Катя вже не слухала. Відвернулась і почала кликати свою вівчарку.
– Пахмутова! – кричала вона в порожні поля. – Пахмутоваааа!
І тут з'явився дивний звук. Він наростав, розпадаючись на деренчливі ноти й розвалюючи собою тишу, мов криголам річкові льоди. Катя враз напружилась і подивилась угору. Небом рухався дивний предмет. Рухався він у наш бік, і незабаром я зрозумів, що це кукурудзяник, АН-2. Несподівано Катя кинулась до мене і, потягнувши за рукав, упала на землю. Я впав на неї. Нічого собі, подумав. А Катя враз зашепотіла:
– Лежи тихо й не рухайся. І прикрий мене. У мене майка яскрава, можуть помітити.
– Хто? – не зрозумів я.
– Кукурудзяники.
– Це що – їхня авіація?
– Так. Краще їм на очі не потрапляти. Вони не люблять, коли хтось заходить на їхню територію. Можуть бути проблеми.
– Та ладно, – я спробував підвестись.
Але Катя жорстко потягла мене на себе і сказала з непідробним переляком у голосі:
– Лежи, я сказала!
Я ввіткнувся обличчям їй у плече. Земля під її волоссям була суха й потріскана, кукурудзяними стеблами перебігали мурахи, і пил забивався Каті в чорне волосся. Очі в неї були кольору пилу, вона ніби намагалася злитись із місцевістю й лишитись непоміченою. Літак тим часом підлітав, гудів відчайдушно й погрозливо, і якоїсь миті я прикрив Катю собою, втиснувшись у неї, як у траву. Вона насторожено дихала і раптом ковзнула рукою мені під футболку.
– Ти зовсім мокрий, – сказала здивовано.
– Це від сонця.
– Лежи тихо, – повторила.
– Який у тебе незручний комбінезон, – я намагався розстебнути ґудзики на її шлейках і просунути руку їй під футболку, але вони не піддавались, я марно їх смикав і тягнув на себе, нервував і злився, а вона якось відсторонено й невагомо торкалась моєї шкіри, втім, навіть не дивлячись на мене. Вона вся зосередилась на цьому літакові, що раптом важкою тінню шугнув по наших тілах, оглушив ревом і швидко почав віддалятись, лишаючи по собі дим, чад і пустку. Мені навіть удалось розстебнути їй один із ґудзиків, але тут вона, схоже, відчула, що небезпека минула, і враз, витягнувши свою руку мені з-під футболки, легко мене відштовхнула.
– Все, досить, – сказала і підвелась.
– Почекай, – не зрозумів я. – Куди ти?
– Вставай.
– Та куди ти? Чекай.
– Досить, – спокійно повторила вона і застебнула ґудзик, над яким я так довго бився.
Чорт, подумав я.
І раптом почув над головою важке дихання. Підвівшись, побачив коло себе вівчарку. Я навіть не помітив, коли вона підійшла. Тепер бабуся Пахмутова стояла поруч і дивилась на мене з якимось непідробним здивуванням – мовляв, що ти від нас хочеш. І я не знав, що їй відповісти.
– Все, пішли, – сказала Катя й рушила в бік телевежі, що стриміла з-поза обрію. Пахмутова охоче рушила за нею. Я підвівся, обтрусив пил і обламано потягся за ними.
Дорогою Катя мовчала, на мої спроби зав'язати розмову не звертала уваги, щось мугикала собі під носа й розмовляла переважно з Пахмутовою. Коло воріт вежі зупинилась і простягла мені руку.
– Дякую, – сказав я. – Вибач, коли щось не так.
– Та ладно, – відповіла вона спокійно. – Все гаразд. Не забрідай у кукурудзу.
– Що ти їх так боїшся?
– Я їх не боюсь, – відповіла Катя. – Я їх знаю. Все, я пішла.
– Чекай, – зупинив я її. – Що ти ввечері робиш?
– Ввечері? Уроки вчу. І зранку теж, – додала вона.
Вівчарка на прощання обнюхала моє взуття і теж рушила додому. Вечір важкого дня, подумав я.
– Коротше, Германе, – голос його звучав глухо, але довірливо. – Ти нам завтра будеш потрібен.
– Кому це – вам?
– Побачиш, – ухилився від відповіді Травмований. – Ми заїдемо годині об одинадцятій. Будь готовий. Справа серйозна. На тебе можна розраховувати?
– Ну ясно, Шур, що за розмова.
– Я так і думав, – сказав на це Травмований, сів у свій легковик і покотив до траси.
Ну ось, подумав я, почалось. І не говори, що ти був до цього не готовий.
5
Він змінився на обличчі. Уважно оглянув мене з голови до ніг, обережно взяв під лікоть і, вивівши з гаража, потягнув убік від здивованих Кочі з Травмованим.
– Знаєш, Германе, – він все тримав мене під лікоть, відтягуючи подалі від заправки. – Я теж історик. Ця робота на аеродромі, просто так сталось. Ти що закінчував?
– Харківський університет.
– Істфак?
– Істфак.
– Де практику проходив?
– Та під Харковом і проходив.
– Копав?
– Копав.
– А що можеш сказати з приводу «Мертвої голови»?
– Якої голови?
– Мертвої. Дивізія така була.
– Ну, – завагався я, – нічого хорошого.
– Ось що, Германе, – він боляче стиснув мені лікоть. – Ти обов'язково маєш приїхати до мене на аеродром. Я відкрию тобі очі.
– На що? – не зрозумів я.
– На все. Ти ж нічого не розумієш.
– А ти розумієш?
– А я розумію. Я, Германе, перекопав тут усе аж до Донбасу. Одним словом, так: чекаю на тебе в понеділок. Приїдеш?
– Приїду, – погодився я.
– Знайдеш?
– Знайду.
– Ось і добре.
Він рішуче повернувся й рушив до уаза. Підійшов до Кочі, сунув йому бабки за бензин і застрибнув до кабіни.
– У понеділок! – крикнув на прощання.
Коли пил за ним розвіявся, я підійшов до Кочі.
– Хто це? – запитав.
– Ернст Тельман, – відповів із задоволенням Коча, – кращий друг німецьких піонерів.
– Що за ім'я?
– Нормальне ім'я, – засміявся Коча. – Механік з аеродрому.
– Мабуть, я його знаю.
– Тут усі всіх знають, – ніби повторив за кимось Коча.
– Він нам спирт зливав із якихось авіаційних запасів. Років двадцять тому, – почав пригадувати я.
– Ось бачиш, – погодився Коча.
– А чому Ернст?
– Він перекопав тут півдолини. Шукає німецькі танки.
– Танки?
– Угу.
– Для чого йому танки?
– Не знаю, – признався Коча. – Для самоствердження. Він говорить, що десь тут у наших місцях лишилось кілька танків. Ну і шукає тепер. У нього вдома цілий фашистський арсенал – автомати, снаряди, ордени. Але при цьому він не фашист, – попередив Коча. – Через це і Ернст Тельман.
– Ясно, – зрозумів я.
– Німецький танк, – додав, підійшовши, Травмований, – великих грошей коштує. Тільки хуй він що відкопає.
– Чому? – не зрозумів я.
– Гєра, – роздратовано сказав Травмований, – це ж не мішок картоплі, це 60 тонн заліза. Чим він його, саперною лопаткою копати буде? Ладно, давай працювати.
Травмований незадоволено розвернувся і зник у гаражі. Я побрів за ним. 60 тонн, думав, справді не мішок картоплі.
* * *
Для себе я виявив, що робота може приносити якщо не задоволення, то принаймні почуття чесно виконаного обов'язку. Востаннє щось подібне я відчував у третьому класі місцевої школи, коли нас вивозили збирати яблука в радгоспних садах і ми старанно шукали важкі опалі фрукти в холодній вересневій траві. У суботу машин було більше, ніж зазвичай. Вони рухались на північ, у бік Харкова. Коча радісно рахував бабло, переживаючи, чи стане на всіх запасів пального, оскільки бензовоз мав приїхати лише наступного тижня.* * *
Вдень, коли черга спала, а сонце викотилось на найвищу точку, я скинув важкі рукавиці, попередив Кочу, що відійду на годину, і рушив уздовж пагорба, подалі від траси. Навіть не знаю, куди саме я збирався йти, скорші за все, просто потрібно було від усього цього перепочити, пройтися мальовничими околицями, так би мовити. Спустившись із пагорба в балку і вибравшись нагору, я вийшов на безкінечні кукурудзяні поля, котрі тяглися до обрію, та й за обрієм, схоже, вони так само тяглися. Жодної дороги тут не було, тож я просто пішов уперед, намагаючись, аби сонце світило в спину і не сліпило очей. Краєвид був салатовим від молодої кукурудзи й чорним від сухої землі, де-не-де траплялись невеликі западини, місцевість нагадувала поле для гольфа, на якому для чогось висіяли кукурудзу. Раптом попереду, метрів за двісті, помітив якусь постать, хтось завмер, прислухаючись до навколишньої тиші. Я не міг розгледіти, хто саме це був, і подумав, що ми дивно, мабуть, тут виглядаємо – посеред кукурудзи, посеред чорноземних масивів, дивно і підозріло. А підійшовши, упізнав Катю. Була вона в джинсовому комбінезоні, в якому їй, мабуть, було важко рухатись по такій спеці. Під комбінезоном мала яскраво-жовту майку. На ногах у неї були ті самі сандалі, що й минулого разу. Вона мене теж помітила, стояла й чекала, доки я підійду.– Що ти тут робиш? – запитав я замість привітання.
– А ти? – вона, схоже, зовсім не здивувалась, побачивши мене.
– Тебе шукав.
– Ага, розповідай, – вона дивилась холодно й недовірливо.
– Привіт, – простягнув їй руку.
Вона якусь мить подумала, тоді простягла свою. Навіть посміхнулась, хоча скоріше зневажливо, аніж дружньо.
– Так що ти тут робиш?
– Пахмутову шукаю.
– Кого? – не зрозумів я.
– Пахмутову. Вівчарку. Вона постійно сюди забігає, в поля.
– Повернеться. Собаки – вони мудрі.
– Та вона стара зовсім, – занепокоєно сказала Катя. – У неї склероз. Вона пару разів вибігала на трасу, я її потім ледве знаходила. Добре, що її тут усі знають, тому ніхто не чіпає.
– Так прив'яжи її. Щоби вона не тікала.
– Давай я тебе прив'яжу, – розізлилась Катя. – Щоби ти не тікав.
– Ну все, все, – примирливо сказав я.
Але Катя вже не слухала. Відвернулась і почала кликати свою вівчарку.
– Пахмутова! – кричала вона в порожні поля. – Пахмутоваааа!
І тут з'явився дивний звук. Він наростав, розпадаючись на деренчливі ноти й розвалюючи собою тишу, мов криголам річкові льоди. Катя враз напружилась і подивилась угору. Небом рухався дивний предмет. Рухався він у наш бік, і незабаром я зрозумів, що це кукурудзяник, АН-2. Несподівано Катя кинулась до мене і, потягнувши за рукав, упала на землю. Я впав на неї. Нічого собі, подумав. А Катя враз зашепотіла:
– Лежи тихо й не рухайся. І прикрий мене. У мене майка яскрава, можуть помітити.
– Хто? – не зрозумів я.
– Кукурудзяники.
– Це що – їхня авіація?
– Так. Краще їм на очі не потрапляти. Вони не люблять, коли хтось заходить на їхню територію. Можуть бути проблеми.
– Та ладно, – я спробував підвестись.
Але Катя жорстко потягла мене на себе і сказала з непідробним переляком у голосі:
– Лежи, я сказала!
Я ввіткнувся обличчям їй у плече. Земля під її волоссям була суха й потріскана, кукурудзяними стеблами перебігали мурахи, і пил забивався Каті в чорне волосся. Очі в неї були кольору пилу, вона ніби намагалася злитись із місцевістю й лишитись непоміченою. Літак тим часом підлітав, гудів відчайдушно й погрозливо, і якоїсь миті я прикрив Катю собою, втиснувшись у неї, як у траву. Вона насторожено дихала і раптом ковзнула рукою мені під футболку.
– Ти зовсім мокрий, – сказала здивовано.
– Це від сонця.
– Лежи тихо, – повторила.
– Який у тебе незручний комбінезон, – я намагався розстебнути ґудзики на її шлейках і просунути руку їй під футболку, але вони не піддавались, я марно їх смикав і тягнув на себе, нервував і злився, а вона якось відсторонено й невагомо торкалась моєї шкіри, втім, навіть не дивлячись на мене. Вона вся зосередилась на цьому літакові, що раптом важкою тінню шугнув по наших тілах, оглушив ревом і швидко почав віддалятись, лишаючи по собі дим, чад і пустку. Мені навіть удалось розстебнути їй один із ґудзиків, але тут вона, схоже, відчула, що небезпека минула, і враз, витягнувши свою руку мені з-під футболки, легко мене відштовхнула.
– Все, досить, – сказала і підвелась.
– Почекай, – не зрозумів я. – Куди ти?
– Вставай.
– Та куди ти? Чекай.
– Досить, – спокійно повторила вона і застебнула ґудзик, над яким я так довго бився.
Чорт, подумав я.
І раптом почув над головою важке дихання. Підвівшись, побачив коло себе вівчарку. Я навіть не помітив, коли вона підійшла. Тепер бабуся Пахмутова стояла поруч і дивилась на мене з якимось непідробним здивуванням – мовляв, що ти від нас хочеш. І я не знав, що їй відповісти.
– Все, пішли, – сказала Катя й рушила в бік телевежі, що стриміла з-поза обрію. Пахмутова охоче рушила за нею. Я підвівся, обтрусив пил і обламано потягся за ними.
Дорогою Катя мовчала, на мої спроби зав'язати розмову не звертала уваги, щось мугикала собі під носа й розмовляла переважно з Пахмутовою. Коло воріт вежі зупинилась і простягла мені руку.
– Дякую, – сказав я. – Вибач, коли щось не так.
– Та ладно, – відповіла вона спокійно. – Все гаразд. Не забрідай у кукурудзу.
– Що ти їх так боїшся?
– Я їх не боюсь, – відповіла Катя. – Я їх знаю. Все, я пішла.
– Чекай, – зупинив я її. – Що ти ввечері робиш?
– Ввечері? Уроки вчу. І зранку теж, – додала вона.
Вівчарка на прощання обнюхала моє взуття і теж рушила додому. Вечір важкого дня, подумав я.
* * *
Травмований подивився на мене з підозрою, мовби все знаючи й розуміючи. Але промовчав. А вже збираючись додому, підійшов і сказав:– Коротше, Германе, – голос його звучав глухо, але довірливо. – Ти нам завтра будеш потрібен.
– Кому це – вам?
– Побачиш, – ухилився від відповіді Травмований. – Ми заїдемо годині об одинадцятій. Будь готовий. Справа серйозна. На тебе можна розраховувати?
– Ну ясно, Шур, що за розмова.
– Я так і думав, – сказав на це Травмований, сів у свій легковик і покотив до траси.
Ну ось, подумав я, почалось. І не говори, що ти був до цього не готовий.
5
Я довго думав над цією історією. Як трапилось, що вони мене втягнули до своїх розборок? Що я тут роблю? Чому досі не поїхав звідси? Головне – що намислив собі Травмований? Знаючи його характер і складні стосунки з реальністю, можна було чекати на будь-який учинок із його боку. Але як далеко він міг зайти? Адже справа, думав я, стосується бізнесу, тож наскільки готовий він захищати його? І яку роль у цій комбінації він приготував для мене? Я намагався зрозуміти, що чекає на мене завтра вдень, чи доживу я до наступного вечора і чи не варто мені звалити звідси прямо тепер. Ніхто не міг гарантувати, що все завершиться спокійно й безкровно, вони всі готові йти на принцип – і Травмований, і ці пілоти на кукурудзянику, у всіх у них надто багато амбіцій, аби вирішувати питання організаційного характеру без трупів. Так, ніби все повернулось назад – шкільні роки, дорослий світ, який знаходиться зовсім поруч, наче хтось відчинив двері до сусідньої кімнати, і ти бачиш усе, що там діється, а головне – бачиш, що нічого доброго там насправді немає, але тепер, оскільки двері відчинені, ти теж якимось чином стаєш до всього цього причетним. З такими думками погано чекати, вони вимагають вирішення. І вирішення залежить не лише від тебе. Все вирішиться тоді, коли поруч із тобою стоятимуть брати по зброї. Проте де вони, ці брати, і хто вони? Я стояв у темряві, відчуваючи насторожене дихання та гарячий стукіт рішучих сердець. Ніч розпалювалась, мов свіжий асфальт, до ранку не лишалось ні часу, ні терпіння. Можливо, це й був той момент, коли потрібно було вирішувати – лишатись чи забиратися геть. І цей момент я проспав.
Невідоме, втім, затримувалось. Після двогодинного засмагання на кріслах хотілося спати і їсти, проте я розумів, що перед подібними бойовими виправами про їжу краще не думати. І десь у такому настрої провалився в солодкий ранковий сон.
Зовсім поруч зі мною, на відстані кількох кроків, раптом розчинилось повітря і з'явився незрозумілий протяг. Тягло звідти гарячим вітром і важким утробним жаром. Жар цей в'їдався у сон, так що мені здалось якоїсь миті, що я таки втік, зібрався з силами і вискочив назад, до звичного життя. І навіть прокинувшись, ще деякий час відчував, як триває це сонячно-нудотне відчуття дороги, як палають переді мною вогонь і попіл, від яких стає солодко й тривожно. Навіть не відкриваючи очей, я здогадувався, у чому тут річ і що саме стояло зараз переді мною, дихаючи пекельним жаром. А стояв переді мною, просто біля мого крісла, важкий і гарячий, ніби серпневе повітря, ікарус. Цей запах ні з чим не сплутаєш, так пахнуть трупи після воскресіння. Стояв він із вимкненим двигуном і темними вікнами, так що зовсім не видно було, що там у нього всередині, хоча там, безперечно, щось було, я чув приглушені голоси й насторожене дихання, тож різко підвівся й спробував зазирнути до салону. Раптом двері відчинились. На східцях стояв Травмований. Був у біло-блакитній футболці збірної Аргентини й здивовано розглядав мої військові черевики.
– Ти що, – спитав, – так і поїдеш?
– Ну, – відповів я, ховаючи арматурину за спиною.
– А арматура навіщо? – далі дивувався Травмований. – Собак відганяти?
– Просто так, – розгубився я й закинув свою зброю в хащі.
– Ну-ну, – лише й сказав Травмований і, відступивши вбік, кивнув головою: давай, мовляв, заходь.
Я ступив усередину. Привітався з водієм, той байдуже кивнув у відповідь, підійнявся ще на одну сходинку й оглянув салон. Було напівтемно, я спочатку навіть не розгледів, хто там сидів. Потовкся на місці, озирнувся на Травмованого, знову огледів автобусні сутінки й невпевнено помахав рукою, вітаючись із пасажирами цього мертвотного транспорту. Це був сигнал. Автобус тут-таки вибухнув, і салоном прокотився радісний свист і гамір, і хтось перший закричав:
– Здоров, Гєрич, здоров, сучара!
– Здоров, – увімкнулись відразу міцні горлянки, – здоров, сучара!
Я насторожено, проте на всяк випадок привітно, посміхався у відповідь, не зовсім розуміючи, що відбувається. Аж тут Травмований легко підштовхнув мене в плечі, і я відразу ж завалився в дружні обійми, лише тепер розгледівши всі ці обличчя.
Були тут усі – і Саша Пітон з одним оком, і Андрюха Майкл Джексон із синіми церковними банями на грудях, і Семен Чорний Хуй з відкушеним вухом та пришитими пальцями на правій руці, і Дімич Кондуктор з наколками на повіках, і брати Балалаєшнікови – всі троє, з однією на всіх мобілою, і Коля Півтори Ноги з фарбованою в біле залисиною та гітлерівськими вусиками, і Іван Петрович Комбікорм з вуглуватою від кількох переломів головою, і Карпо 3 Болгаркою – з болгаркою в руках, і Вася Отріцало з перебинтованими кулаками; а ще далі сиділи Гєша Баян, і Сірьожа Насильник, і Жора Лошара, і Гогі Православний – одним словом, увесь золотий склад «Меліоратора-91» – команда мрії, яка рвала на шматки спортивні товариства звідси і аж до самого Донбасу і навіть виграла Кубок області; заслужені майстри спорту в окремо взятій сонячній долині. Вони сиділи всі тут, переді мною, весело плескали по плечах, дружньо куйовдили мені волосся і радісно сміялись із пітьми салону всіма своїми золотими та залізними фіксами.
– Що ви тут робите? – запитав я, коли перша хвиля радості спала.
На якусь мить запала тиша. Аж враз голосний рев прокотився наді мною – друзі, перезираючись, весело сміялись і відверто тішились, дивлячись на мою розгублену пику.
– Гєрич! – кричав Гогі Православний. – Дарагой! Ну ти даєш!
– Ну ти й даєш, Гєра! – підтримували його брати Балалаєшнікови, завалюючись на розхитані крісла. – Ну ти й даєш, брат!
І всі інші теж голосно ґелґотали, плескаючи мене по спині, і Саша Пітон аж подавився своїм кемелом, а Сірьожа Насильник ридав зі сміху, ткнувшись у груди Васі Отріцалі, якому це, втім, не надто подобалось. І Жора Лошара, показуючи на мене пальцем, сміявся, і Карпо 3 Болгаркою, сміючись, розмахував у повітрі болгаркою, демонструючи увесь свій бойовий запал. Аж ось Травмований підійшов ззаду й спокійно поклав руку мені на плече. Всі притихли.
* * *
Прокинувся я рано, розуміючи, що час для відступу втрачено і відступати просто немає куди. Вийти ось так просто на сонячне світло, що впевнено заливало кімнату, й залишити цю територію мені видавалось неможливим. Уночі я ще зміг би це зробити, проте не тепер. Відразу стало простіше думатись, я підвівся і, намагаючись не розбудити Кочу, почав збиратись. Одягнув свої танкістські штани, знайшов під ліжком важкі військові черевики, побиті, проте цілком надійні. Подумав, що краще сьогодні бути в них, на випадок кривавих сутичок. Натягнув на плечі футболку, вийшов надвір. Серед металолому знайшов зручну арматурину. Зважив на долоні. Саме те, що треба, подумав собі й пішов назустріч невідомому.Невідоме, втім, затримувалось. Після двогодинного засмагання на кріслах хотілося спати і їсти, проте я розумів, що перед подібними бойовими виправами про їжу краще не думати. І десь у такому настрої провалився в солодкий ранковий сон.
Зовсім поруч зі мною, на відстані кількох кроків, раптом розчинилось повітря і з'явився незрозумілий протяг. Тягло звідти гарячим вітром і важким утробним жаром. Жар цей в'їдався у сон, так що мені здалось якоїсь миті, що я таки втік, зібрався з силами і вискочив назад, до звичного життя. І навіть прокинувшись, ще деякий час відчував, як триває це сонячно-нудотне відчуття дороги, як палають переді мною вогонь і попіл, від яких стає солодко й тривожно. Навіть не відкриваючи очей, я здогадувався, у чому тут річ і що саме стояло зараз переді мною, дихаючи пекельним жаром. А стояв переді мною, просто біля мого крісла, важкий і гарячий, ніби серпневе повітря, ікарус. Цей запах ні з чим не сплутаєш, так пахнуть трупи після воскресіння. Стояв він із вимкненим двигуном і темними вікнами, так що зовсім не видно було, що там у нього всередині, хоча там, безперечно, щось було, я чув приглушені голоси й насторожене дихання, тож різко підвівся й спробував зазирнути до салону. Раптом двері відчинились. На східцях стояв Травмований. Був у біло-блакитній футболці збірної Аргентини й здивовано розглядав мої військові черевики.
– Ти що, – спитав, – так і поїдеш?
– Ну, – відповів я, ховаючи арматурину за спиною.
– А арматура навіщо? – далі дивувався Травмований. – Собак відганяти?
– Просто так, – розгубився я й закинув свою зброю в хащі.
– Ну-ну, – лише й сказав Травмований і, відступивши вбік, кивнув головою: давай, мовляв, заходь.
Я ступив усередину. Привітався з водієм, той байдуже кивнув у відповідь, підійнявся ще на одну сходинку й оглянув салон. Було напівтемно, я спочатку навіть не розгледів, хто там сидів. Потовкся на місці, озирнувся на Травмованого, знову огледів автобусні сутінки й невпевнено помахав рукою, вітаючись із пасажирами цього мертвотного транспорту. Це був сигнал. Автобус тут-таки вибухнув, і салоном прокотився радісний свист і гамір, і хтось перший закричав:
– Здоров, Гєрич, здоров, сучара!
– Здоров, – увімкнулись відразу міцні горлянки, – здоров, сучара!
Я насторожено, проте на всяк випадок привітно, посміхався у відповідь, не зовсім розуміючи, що відбувається. Аж тут Травмований легко підштовхнув мене в плечі, і я відразу ж завалився в дружні обійми, лише тепер розгледівши всі ці обличчя.
Були тут усі – і Саша Пітон з одним оком, і Андрюха Майкл Джексон із синіми церковними банями на грудях, і Семен Чорний Хуй з відкушеним вухом та пришитими пальцями на правій руці, і Дімич Кондуктор з наколками на повіках, і брати Балалаєшнікови – всі троє, з однією на всіх мобілою, і Коля Півтори Ноги з фарбованою в біле залисиною та гітлерівськими вусиками, і Іван Петрович Комбікорм з вуглуватою від кількох переломів головою, і Карпо 3 Болгаркою – з болгаркою в руках, і Вася Отріцало з перебинтованими кулаками; а ще далі сиділи Гєша Баян, і Сірьожа Насильник, і Жора Лошара, і Гогі Православний – одним словом, увесь золотий склад «Меліоратора-91» – команда мрії, яка рвала на шматки спортивні товариства звідси і аж до самого Донбасу і навіть виграла Кубок області; заслужені майстри спорту в окремо взятій сонячній долині. Вони сиділи всі тут, переді мною, весело плескали по плечах, дружньо куйовдили мені волосся і радісно сміялись із пітьми салону всіма своїми золотими та залізними фіксами.
– Що ви тут робите? – запитав я, коли перша хвиля радості спала.
На якусь мить запала тиша. Аж враз голосний рев прокотився наді мною – друзі, перезираючись, весело сміялись і відверто тішились, дивлячись на мою розгублену пику.
– Гєрич! – кричав Гогі Православний. – Дарагой! Ну ти даєш!
– Ну ти й даєш, Гєра! – підтримували його брати Балалаєшнікови, завалюючись на розхитані крісла. – Ну ти й даєш, брат!
І всі інші теж голосно ґелґотали, плескаючи мене по спині, і Саша Пітон аж подавився своїм кемелом, а Сірьожа Насильник ридав зі сміху, ткнувшись у груди Васі Отріцалі, якому це, втім, не надто подобалось. І Жора Лошара, показуючи на мене пальцем, сміявся, і Карпо 3 Болгаркою, сміючись, розмахував у повітрі болгаркою, демонструючи увесь свій бойовий запал. Аж ось Травмований підійшов ззаду й спокійно поклав руку мені на плече. Всі притихли.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента