Страница:
Пожовкле листя по дiбровi;
Гуляють хмари; сонце спить;
Нiгде не чуть людсько© мови;
Звiр тiлько ви по селу,
Гризучи трупи. Не ховали,
Вовкiв ляхами годували,
Аж поки снiгом занесло
Огризки вовчi...
Не спинила хуртовина
Пекельно© кари:
Ляхи мерзли, а козаки
Грiлись на пожарi.
Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквiтчала ©© рястом,
Барвiнком укрила;
I на полi жайворонок,
Соловейко в га©
Землю, убрану весною,
Вранцi зустрiчають
Рай, та й годi! А для кого?
Для людей. А люде?
Не хотять на його й глянуть,
А глянуть - огудять.
Треба кров'ю домальовать,
Освiтить пожаром;
Сонця мало, рясту мало,
I багато хмари.
Пекла мало!.. Люде, люде!
Коли-то з вас буде
Того добра, що ма те?
Чуднi, чуднi люде!
Не спинила весна кровi,
Нi злостi людсько©.
Тяжко глянуть; а згада м -
Так було i в Тро©.
Так i буде.
Гайдамаки
Гуляють, карають;
Де про©дуть - земля горить,
Кров'ю пiдплива .
Придбав Максим собi сина
На всю Укра©ну.
Хоч не рiдний син Ярема,
А щира. дитина.
Максим рiже, а Ярема
Не рiже - люту :
З ножем в руках, на пожарах
I дню й ночу .
Не милу , не мина
Нiгде нi одного:
За титаря ляхам платить,
За батька святого,
За Оксану... та й зомлi ,
Згадавши Оксану.
А Залiзняк: "Гуляй, сину,
Поки доля встане!
Погуля м!"
Погуляли
Купою на купi
Од Ки ва до Уманi
Лягли ляхи трупом.
Як та хмара, гайдамаки
Умань обступили
Опiвночi; до схiд сонця
Умань затопили;
Затопили, закричали:
"Карай ляха знову!"
Покотились по базару
Кiннi narodowi;
Покотились малi дiти
I калiки хворi.
Гвалт i галас. На базарi,
Як посеред моря
Кровавого, сто©ть Гонта
З Максимом завзятим.
Кричать удвох: "Добре, дiти!
Отак ©х, проклятих!"
Аж ось ведуть гайдамаки
Ксьондза- зу©та
I двох хлопцiв. "Гонто, Гонто!
Оце тво© дiти.
Ти нас рiжеш - зарiж i ©х:
Вони католики.
Чого ж ти став? чом не рiжеш?
Поки невеликi,
Зарiж i ©х, бо виростуть,
То тебе зарiжуть..."
"Убийте пса! а собачат
Сво ю зарiжу.
Клич громаду. Признавайтесь,
Що ви католики!"
"Католики... бо нас мати..."
"Боже мiй великий!
Мовчiть, мовчiть! знаю, знаю!"
Зiбралась громада.
"Мо© дiти католики...
Щоб не було зради,
Щоб не було поговору,
Панове громадо!
Я присягав, брав свячений
Рiзать католика.
Сини мо©, сини мо©!
Чом ви не великi?
Чом ви ляха не рiжете?.."
"Будем рiзать, тату!"
"Не будете! не будете!
Будь проклята мати,
Та проклята католичка,
Що вас породила!
Чом вона вас до схiд сонця
Була не втопила?
Менше б грiха: ви б умерли
Не католиками;
А сьогоднi, сини мо©,
Горе менi з вами!
Поцiлуйте мене, дiти,
Бо не я вбиваю,
А присяга". Махнув ножем -
I дiтей нема !
Попадали зарiзанi.
"Тату! - белькотали, -
Тату, тату... ми не ляхи!
Ми..." - та й замовчали.
"Поховать хiба?"
"Не треба!
Вони католики.
Сини мо©, сини мо©!
Чом ви не великi?
Чом ворога не рiзали?
Чом матiр не вбили,
Ту прокляту католичку,
Що вас породила?..
Ходiм, брате!"
Взяв Максима,
Пiшли вздовж базару
I обидва закричали:
"Кари ляхам, кари!"
I карали: страшно, страшно
Умань запалала.
Нi в будинку, нi в костьолi,
Нiгде не осталось,
Всi полягли. Того лиха
Не було нiколи,
Що в Уманi робилося.
Базилiан школу,
Де учились Гонти дiти,
Сам Гонта руйну :
"Ти по©ла мо©х дiток! -
Гука , люту . -
Ти по©ла невеликих,
Добру не навчила!..
Валiть стiни!"
Гайдамаки
Стiни розвалили, -
Розвалили, об камiння
Ксьондзiв розбивали,
А школярiв у криницi
Живих поховали.
До само© ночi ляхiв мордували;
Душi не осталось. А Гонта кричить:
"Де ви, людо©ди? де ви поховались?
З'©ли мо©х дiток, - тяжко менi жить!
Тяжко менi плакать! нi з ким говорить!
Сини мо© любi, мо© чорнобровi!
Де ви поховались? Кровi менi, кровi!
Шляхетсько© кровi, бо хочеться пить,
Хочеться дивитись, як вона чорнi ,
Хочеться напитись... Чом вiтер не вi ,
Ляхiв не навi ?.. Тяжко менi жить!
Тяжко менi плакать! Праведнi© зорi!
Сховайтесь за хмару: я вас не займав,
Я дiтей зарiзав!.. Горе менi, горе!
Де я прихилюся?"
Так Гонта кричав,
По Уманi бiгав. А серед базару,
В кровi, гайдамаки ставили столи;
Де що запопали, страви нанесли
I сiли вечерять. Остатняя кара,
Остатня вечеря!
"Гуляйте, сини!
Пийте, поки п' ться, бийте, поки б' ться! -
Залiзняк гука , - Ану, навiсний,
Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,
Нехай погуляють мо© козаки!"
I кобзар ушкварив:
"А мiй батько орандар,
Чоботар;
Моя мати пряха
Та сваха;
Брати мо©, соколи,
Привели
I корову iз дiброви,
I намиста нанесли.
А я собi Христя
В намистi,
А на лиштвi листя
Та листя,
I чоботи, i пiдкови.
Вийду вранцi до корови,
Я корову напою,
Подою,
З парубками постою,
Постою".
"Ой гоп по вечерi,
Замикайте, дiти, дверi,
А ти, стара, не журись
Та до мене пригорнись!"
Всi гуляють. А де ж Гонта?
Чом вiн не гуля ?
Чому не п' з козаками?
Чому не спiва ?
Нема його; тепер йому,
Мабуть, не до не©,
Не до спiви.
А хто такий
У чорнiй кире©
Через базар переходить?
Став; розрива купу
Ляхiв мертвих: шука когось.
Нагнувся, два трупи
Невеликих взяв на плечi
I, позад базару,
Через мертвих переступа,
Кри ться в пожарi
За костьолом. Хто ж це такий?
Гонта, горем битий,
Несе дiтей поховати,
Землею накрити,
Щоб козацьке мале тiло
Собаки не ©ли.
I темними улицями,
Де менше горiло,
Понiс Гонта дiтей сво©х,
Щоб нiхто не бачив,
Де вiн синiв похова
I як Гонта плаче.
Винiс в поле, геть од шляху,
Свячений вийма
I свяченим копа яму.
А Умань пала ,
Свiтить Гонтi до роботи
I на дiтей свiтить.
Неначе сплять одягненi.
Чого ж страшнi дiти?
Чого Гонта нiби краде
Або скарб хова ?
Аж труситься. Iз Уманi
Де-де чуть - гукають
Товаришi-гайдамаки;
Гонта мов не чу ,
Синам хату серед степу
Глибоку буду .
Та й збудував. Бере синiв,
Кладе в темну хату
Й не дивиться, нiби чу :
"Ми не ляхи, тату!"
Поклав обох; iз кишенi
Китайку вийма ;
Поцiлував мертвих в очi,
Хрестить, накрива
Червоною китайкою
Голови козачi.
Розкрив, ще раз подивився...
Тяжко-важко плаче:
"Сини мо©, сини мо©!
На ту Укра©ну
Дивiтеся: ви за не©
Й я за не© гину.
А хто мене похова ?
На чужому полi
Хто заплаче надо мною?
Доле моя, доле!
Доле моя нещаслива!
Що ти наробила?
Нащо менi дiтей дала?
Чом мене не вбила?
Нехай вони б поховали,
А то я ховаю".
Поцiлував, перехрестив,
Покрив, засипа :
"Спочивайте, сини мо©,
В глибокiй оселi!
Сука мати не придбала
Ново© постелi.
Без василькiв i без рути
Спочивайте, дiти,
Та благайте, просiть бога,
Нехай на сiм свiтi
Мене за вас покара ,
За грiх сей великий.
Просiть, сини! я прощаю,
Що ви католики".
Зрiвняв землю, покрив дерном,
Щоб нiхто не бачив,
Де полягли Гонти дiти,
Голови козачi.
"Спочивайте, виглядайте,
Я швидко прибуду.
Укоротив я вам вiку,
I менi те буде.
I мене вб'ють... коли б швидче!
Та хто похова ?
Гайдамаки!.. Пiду ще раз.
Ще раз погуляю!.."
Пiшов Гонта похилившись;
Iде, спотикнеться.
Пожар свiтить; Гонта гляне,
Гляне - усмiхнеться.
Страшно, страшно усмiхався,
На степ оглядався.
Утер очi... тiлько мрi
В диму, та й сховався.
Епiлог
Давно те минуло, як, мала дитина,
Сирота в ряднинi, я колись блукав
Без свити, без хлiба по тiй Укра©нi,
Де Залiзняк, Гонта з свяченим гуляв.
Давно те минуло, як тими шляхами,
Де йшли гайдамаки, - малими ногами
Ходив я, та плакав, та людей шукав,
Щоб добру навчили. Я тепер згадав,
Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.
Молоде лихо! якби ти вернулось,
Промiняв би долю, що маю тепер.
Згадаю те лихо, степи тi безкра©,
I батька, i дiда старого згадаю...
Дiдусь ще гуля , а батько вже вмер.
Бувало, в недiлю, закривши мiнею,
По чарцi з сусiдом випивши тi ©,
Батько дiда просить, щоб той розказав
Про Колi©вщину, як колись бувало,
Як Залiзняк, Гонта ляхiв покарав.
Столiтнi© очi, як зорi, сiяли,
А слово за словом смiялось, лилось:
Як ляхи конали, як Смiла горiла.
Сусiди од страху, од жалю нiмiли.
I менi, малому, не раз довелось
За титаря плакать. I нiхто не бачив,
Що мала дитина у куточку плаче.
Спасибi, дiдусю, що ти заховав
В головi столiтнiй ту славу козачу:
Я ©© онукам тепер розказав.
Вибачайте, люде добрi,
Що козацьку славу
Так навмання розказую,
Без книжно© справи.
Так дiд колись розказував,
Нехай здоров буде!
А я за ним. Не знав старий,
Що письменнi люде
Тi© речi прочитають.
Вибачай, дiдусю, -
Нехай лають; а я поки
До сво©х вернуся
Та доведу вже до краю,
Доведу - спочину
Та хоч крiзь сон подивлюся
На ту Укра©ну,
Де ходили гайдамаки
З святими ножами, -
На тi шляхи, що я мiряв
Малими ногами.
Погуляли гайдамаки,
Добре погуляли:
Трохи не рiк шляхетською
Кров'ю напували
Укра©ну, та й замовкли -
Ножi пощербили.
Нема Гонти; нема йому
Хреста, нi могили 6в.
Буйнi вiтри розмахали
Попiл гайдамаки,
I нiкому помолитись,
Нiкому заплакать.
Один тiлько брат названий
Оставсь на всiм свiтi,
Та й той - почув, що так страшно
Пекельнi© дiти
Його брата замучили,
Залiзняк заплакав
Вперше зроду; сльози не втер,
Умер неборака.
Нудьга його задавила
На чужому полi,
В чужу землю положила:
Така його доля!
Сумно-сумно гайдамаки
Залiзную силу
Поховали; насипали
Високу могилу;
Заплакали, розiйшлися,
Вiдкiля взялися.
Один тiлько мiй Ярема
На кий похилився,
Стояв довго. "Спочинь, батьку,
На чужому полi,
Бо на сво©м нема мiсця,
Нема мiсця волi...
Спи, козаче, душа щира!
Хто-небудь згада ".
Пiшов степом сiромаха,
Сльози утира .
Довго, довго оглядався,
Та й не видко стало.
Одна чорна серед степу
Могила осталась.
Посiяли гайдамаки
В Укра©нi жито,
Та не вони його жали.
Що мусим робити?
Нема правди, не виросла;
Кривда повива -
Розiйшлися гайдамаки,
Куди який зна :
Хто додому, хто в дiброву,
З ножем у халявi,
Жидiв кiнчать. Така й досi
Осталася слава.
А тим часом стародавню
Сiч розруйнували:
Хто на Кубань, хто за Дунай,
Тiлько i остались,
Що пороги серед степу.
Ревуть завивають:
"Поховали дiтей наших
I нас розривають".
Ревуть собi й ревiтимуть -
©х люде минули;
А Укра©на навiки,
Навiки заснула.
З того часу в Укра©нi
Жито зеленi ;
Не чуть плачу, нi гармати,
Тiлько вiтер вi ,
Нагина верби в га©,
А тирсу на полi.
Все замовкло. Нехай мовчить:
Така божа воля.
Тiлько часом увечерi
Понад Днiпром, га м
Iдуть старi гайдамаки,
Iдучи спiвають:
"А в нашого Галайди хата на помостi.
Грай, море! добре, море!
Добре буде, Галайда!"
[Квiтень-листопад 1841]
Передмова
По мовi - передмова. Можна i без не©, так ось бачте що: все, що я бачив
надрукованого, - тiлько бачив, а прочитав дуже небагато, - всюди
передслово, а в мене нема. Якби я не друкував сво©х "Гайдамакiв", то воно
б не треба i передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба i з чим, щоб не
смiялись на обiрванцiв, щоб не сказали: "От який! хiба дiди та батьки
дурнiшi були, що не пускали в люди навiть граматки без предисловiя". Так,
далебi, так, вибачайте, треба предисловi . Так як же його скомпоновать?
щоб, зна те, не було i кривди, щоб не було i правди, а так, як всi
предисловiя компонуються. Хоч убий, не вмiю; треба б хвалить, так сором, а
гудить не хочеться. Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться
на слiпого кобзаря, як вiн сидить собi з хлопцем, слiпий, пiд тином, i
весело послухать його, як вiн заспiва думу про те, що давно дiялось, як
боролися ляхи з козаками; весело... а всетаки скажеш: "Слава богу, що
минуло", - а надто як згада ш, що ми одно© матерi дiти, що всi ми
слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини i внуки, що
батьки ©х помилялись, нехай братаються знову з сво©ми ворогами. Нехай
житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навiки од
моря i до моря - слав'янськая земля. Про те, що дiялось на Украйнi 1768
року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого i критикованого
нiчого не читав, бо, зда ться, i нема нiчого. Галайда вполовину видуманий,
а смерть вiльшанського титаря правдива, бо ще люди, которi його знали.
Гонта i Залiзняк, отамани того кровавого дiла, може, виведенi в мене не
так, як вони були, - за це не ручаюсь. Дiд мiй, нехай здоров буде, коли
зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу
скаже: "Коли старi люди брешуть, то й я з ними".
ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!
"Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче i одбрехаться!" Отак ви вслух
подума те, як прочита те мо© "Гайдамаки". Панове громадо! далебi, не
брешу. Ось бачите що! Я думав, i дуже хотiлось менi надрукувать вашi
козацькi iмена рядочком гарненько; уже було i найшлося ©х десяткiв зо два,
зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже - "треба", другий каже - "не
треба", третiй - нiчого не каже. Я думав: "Що тут робить на свiтi?" Взяв
та й проциндрив гарненько тi грошi, що треба було заплатить за аркуш
надрукованого паперу, а до вас i ну писать оцю цидулу! Все б то це нiчого!
Чого не трапля ться на вiку! Все бува , як на довгiй нивi. Та ось лихо
менi на безголов'я! сть ще i такi паничi, що соромились свою благородну
фамiлiю (Кирпа-Гнучкоши нко-в) i надрукувать в мужицькiй книжцi. Далебi,
правда!
Т. Шевченко
Гуляють хмари; сонце спить;
Нiгде не чуть людсько© мови;
Звiр тiлько ви по селу,
Гризучи трупи. Не ховали,
Вовкiв ляхами годували,
Аж поки снiгом занесло
Огризки вовчi...
Не спинила хуртовина
Пекельно© кари:
Ляхи мерзли, а козаки
Грiлись на пожарi.
Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквiтчала ©© рястом,
Барвiнком укрила;
I на полi жайворонок,
Соловейко в га©
Землю, убрану весною,
Вранцi зустрiчають
Рай, та й годi! А для кого?
Для людей. А люде?
Не хотять на його й глянуть,
А глянуть - огудять.
Треба кров'ю домальовать,
Освiтить пожаром;
Сонця мало, рясту мало,
I багато хмари.
Пекла мало!.. Люде, люде!
Коли-то з вас буде
Того добра, що ма те?
Чуднi, чуднi люде!
Не спинила весна кровi,
Нi злостi людсько©.
Тяжко глянуть; а згада м -
Так було i в Тро©.
Так i буде.
Гайдамаки
Гуляють, карають;
Де про©дуть - земля горить,
Кров'ю пiдплива .
Придбав Максим собi сина
На всю Укра©ну.
Хоч не рiдний син Ярема,
А щира. дитина.
Максим рiже, а Ярема
Не рiже - люту :
З ножем в руках, на пожарах
I дню й ночу .
Не милу , не мина
Нiгде нi одного:
За титаря ляхам платить,
За батька святого,
За Оксану... та й зомлi ,
Згадавши Оксану.
А Залiзняк: "Гуляй, сину,
Поки доля встане!
Погуля м!"
Погуляли
Купою на купi
Од Ки ва до Уманi
Лягли ляхи трупом.
Як та хмара, гайдамаки
Умань обступили
Опiвночi; до схiд сонця
Умань затопили;
Затопили, закричали:
"Карай ляха знову!"
Покотились по базару
Кiннi narodowi;
Покотились малi дiти
I калiки хворi.
Гвалт i галас. На базарi,
Як посеред моря
Кровавого, сто©ть Гонта
З Максимом завзятим.
Кричать удвох: "Добре, дiти!
Отак ©х, проклятих!"
Аж ось ведуть гайдамаки
Ксьондза- зу©та
I двох хлопцiв. "Гонто, Гонто!
Оце тво© дiти.
Ти нас рiжеш - зарiж i ©х:
Вони католики.
Чого ж ти став? чом не рiжеш?
Поки невеликi,
Зарiж i ©х, бо виростуть,
То тебе зарiжуть..."
"Убийте пса! а собачат
Сво ю зарiжу.
Клич громаду. Признавайтесь,
Що ви католики!"
"Католики... бо нас мати..."
"Боже мiй великий!
Мовчiть, мовчiть! знаю, знаю!"
Зiбралась громада.
"Мо© дiти католики...
Щоб не було зради,
Щоб не було поговору,
Панове громадо!
Я присягав, брав свячений
Рiзать католика.
Сини мо©, сини мо©!
Чом ви не великi?
Чом ви ляха не рiжете?.."
"Будем рiзать, тату!"
"Не будете! не будете!
Будь проклята мати,
Та проклята католичка,
Що вас породила!
Чом вона вас до схiд сонця
Була не втопила?
Менше б грiха: ви б умерли
Не католиками;
А сьогоднi, сини мо©,
Горе менi з вами!
Поцiлуйте мене, дiти,
Бо не я вбиваю,
А присяга". Махнув ножем -
I дiтей нема !
Попадали зарiзанi.
"Тату! - белькотали, -
Тату, тату... ми не ляхи!
Ми..." - та й замовчали.
"Поховать хiба?"
"Не треба!
Вони католики.
Сини мо©, сини мо©!
Чом ви не великi?
Чом ворога не рiзали?
Чом матiр не вбили,
Ту прокляту католичку,
Що вас породила?..
Ходiм, брате!"
Взяв Максима,
Пiшли вздовж базару
I обидва закричали:
"Кари ляхам, кари!"
I карали: страшно, страшно
Умань запалала.
Нi в будинку, нi в костьолi,
Нiгде не осталось,
Всi полягли. Того лиха
Не було нiколи,
Що в Уманi робилося.
Базилiан школу,
Де учились Гонти дiти,
Сам Гонта руйну :
"Ти по©ла мо©х дiток! -
Гука , люту . -
Ти по©ла невеликих,
Добру не навчила!..
Валiть стiни!"
Гайдамаки
Стiни розвалили, -
Розвалили, об камiння
Ксьондзiв розбивали,
А школярiв у криницi
Живих поховали.
До само© ночi ляхiв мордували;
Душi не осталось. А Гонта кричить:
"Де ви, людо©ди? де ви поховались?
З'©ли мо©х дiток, - тяжко менi жить!
Тяжко менi плакать! нi з ким говорить!
Сини мо© любi, мо© чорнобровi!
Де ви поховались? Кровi менi, кровi!
Шляхетсько© кровi, бо хочеться пить,
Хочеться дивитись, як вона чорнi ,
Хочеться напитись... Чом вiтер не вi ,
Ляхiв не навi ?.. Тяжко менi жить!
Тяжко менi плакать! Праведнi© зорi!
Сховайтесь за хмару: я вас не займав,
Я дiтей зарiзав!.. Горе менi, горе!
Де я прихилюся?"
Так Гонта кричав,
По Уманi бiгав. А серед базару,
В кровi, гайдамаки ставили столи;
Де що запопали, страви нанесли
I сiли вечерять. Остатняя кара,
Остатня вечеря!
"Гуляйте, сини!
Пийте, поки п' ться, бийте, поки б' ться! -
Залiзняк гука , - Ану, навiсний,
Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,
Нехай погуляють мо© козаки!"
I кобзар ушкварив:
"А мiй батько орандар,
Чоботар;
Моя мати пряха
Та сваха;
Брати мо©, соколи,
Привели
I корову iз дiброви,
I намиста нанесли.
А я собi Христя
В намистi,
А на лиштвi листя
Та листя,
I чоботи, i пiдкови.
Вийду вранцi до корови,
Я корову напою,
Подою,
З парубками постою,
Постою".
"Ой гоп по вечерi,
Замикайте, дiти, дверi,
А ти, стара, не журись
Та до мене пригорнись!"
Всi гуляють. А де ж Гонта?
Чом вiн не гуля ?
Чому не п' з козаками?
Чому не спiва ?
Нема його; тепер йому,
Мабуть, не до не©,
Не до спiви.
А хто такий
У чорнiй кире©
Через базар переходить?
Став; розрива купу
Ляхiв мертвих: шука когось.
Нагнувся, два трупи
Невеликих взяв на плечi
I, позад базару,
Через мертвих переступа,
Кри ться в пожарi
За костьолом. Хто ж це такий?
Гонта, горем битий,
Несе дiтей поховати,
Землею накрити,
Щоб козацьке мале тiло
Собаки не ©ли.
I темними улицями,
Де менше горiло,
Понiс Гонта дiтей сво©х,
Щоб нiхто не бачив,
Де вiн синiв похова
I як Гонта плаче.
Винiс в поле, геть од шляху,
Свячений вийма
I свяченим копа яму.
А Умань пала ,
Свiтить Гонтi до роботи
I на дiтей свiтить.
Неначе сплять одягненi.
Чого ж страшнi дiти?
Чого Гонта нiби краде
Або скарб хова ?
Аж труситься. Iз Уманi
Де-де чуть - гукають
Товаришi-гайдамаки;
Гонта мов не чу ,
Синам хату серед степу
Глибоку буду .
Та й збудував. Бере синiв,
Кладе в темну хату
Й не дивиться, нiби чу :
"Ми не ляхи, тату!"
Поклав обох; iз кишенi
Китайку вийма ;
Поцiлував мертвих в очi,
Хрестить, накрива
Червоною китайкою
Голови козачi.
Розкрив, ще раз подивився...
Тяжко-важко плаче:
"Сини мо©, сини мо©!
На ту Укра©ну
Дивiтеся: ви за не©
Й я за не© гину.
А хто мене похова ?
На чужому полi
Хто заплаче надо мною?
Доле моя, доле!
Доле моя нещаслива!
Що ти наробила?
Нащо менi дiтей дала?
Чом мене не вбила?
Нехай вони б поховали,
А то я ховаю".
Поцiлував, перехрестив,
Покрив, засипа :
"Спочивайте, сини мо©,
В глибокiй оселi!
Сука мати не придбала
Ново© постелi.
Без василькiв i без рути
Спочивайте, дiти,
Та благайте, просiть бога,
Нехай на сiм свiтi
Мене за вас покара ,
За грiх сей великий.
Просiть, сини! я прощаю,
Що ви католики".
Зрiвняв землю, покрив дерном,
Щоб нiхто не бачив,
Де полягли Гонти дiти,
Голови козачi.
"Спочивайте, виглядайте,
Я швидко прибуду.
Укоротив я вам вiку,
I менi те буде.
I мене вб'ють... коли б швидче!
Та хто похова ?
Гайдамаки!.. Пiду ще раз.
Ще раз погуляю!.."
Пiшов Гонта похилившись;
Iде, спотикнеться.
Пожар свiтить; Гонта гляне,
Гляне - усмiхнеться.
Страшно, страшно усмiхався,
На степ оглядався.
Утер очi... тiлько мрi
В диму, та й сховався.
Епiлог
Давно те минуло, як, мала дитина,
Сирота в ряднинi, я колись блукав
Без свити, без хлiба по тiй Укра©нi,
Де Залiзняк, Гонта з свяченим гуляв.
Давно те минуло, як тими шляхами,
Де йшли гайдамаки, - малими ногами
Ходив я, та плакав, та людей шукав,
Щоб добру навчили. Я тепер згадав,
Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.
Молоде лихо! якби ти вернулось,
Промiняв би долю, що маю тепер.
Згадаю те лихо, степи тi безкра©,
I батька, i дiда старого згадаю...
Дiдусь ще гуля , а батько вже вмер.
Бувало, в недiлю, закривши мiнею,
По чарцi з сусiдом випивши тi ©,
Батько дiда просить, щоб той розказав
Про Колi©вщину, як колись бувало,
Як Залiзняк, Гонта ляхiв покарав.
Столiтнi© очi, як зорi, сiяли,
А слово за словом смiялось, лилось:
Як ляхи конали, як Смiла горiла.
Сусiди од страху, од жалю нiмiли.
I менi, малому, не раз довелось
За титаря плакать. I нiхто не бачив,
Що мала дитина у куточку плаче.
Спасибi, дiдусю, що ти заховав
В головi столiтнiй ту славу козачу:
Я ©© онукам тепер розказав.
Вибачайте, люде добрi,
Що козацьку славу
Так навмання розказую,
Без книжно© справи.
Так дiд колись розказував,
Нехай здоров буде!
А я за ним. Не знав старий,
Що письменнi люде
Тi© речi прочитають.
Вибачай, дiдусю, -
Нехай лають; а я поки
До сво©х вернуся
Та доведу вже до краю,
Доведу - спочину
Та хоч крiзь сон подивлюся
На ту Укра©ну,
Де ходили гайдамаки
З святими ножами, -
На тi шляхи, що я мiряв
Малими ногами.
Погуляли гайдамаки,
Добре погуляли:
Трохи не рiк шляхетською
Кров'ю напували
Укра©ну, та й замовкли -
Ножi пощербили.
Нема Гонти; нема йому
Хреста, нi могили 6в.
Буйнi вiтри розмахали
Попiл гайдамаки,
I нiкому помолитись,
Нiкому заплакать.
Один тiлько брат названий
Оставсь на всiм свiтi,
Та й той - почув, що так страшно
Пекельнi© дiти
Його брата замучили,
Залiзняк заплакав
Вперше зроду; сльози не втер,
Умер неборака.
Нудьга його задавила
На чужому полi,
В чужу землю положила:
Така його доля!
Сумно-сумно гайдамаки
Залiзную силу
Поховали; насипали
Високу могилу;
Заплакали, розiйшлися,
Вiдкiля взялися.
Один тiлько мiй Ярема
На кий похилився,
Стояв довго. "Спочинь, батьку,
На чужому полi,
Бо на сво©м нема мiсця,
Нема мiсця волi...
Спи, козаче, душа щира!
Хто-небудь згада ".
Пiшов степом сiромаха,
Сльози утира .
Довго, довго оглядався,
Та й не видко стало.
Одна чорна серед степу
Могила осталась.
Посiяли гайдамаки
В Укра©нi жито,
Та не вони його жали.
Що мусим робити?
Нема правди, не виросла;
Кривда повива -
Розiйшлися гайдамаки,
Куди який зна :
Хто додому, хто в дiброву,
З ножем у халявi,
Жидiв кiнчать. Така й досi
Осталася слава.
А тим часом стародавню
Сiч розруйнували:
Хто на Кубань, хто за Дунай,
Тiлько i остались,
Що пороги серед степу.
Ревуть завивають:
"Поховали дiтей наших
I нас розривають".
Ревуть собi й ревiтимуть -
©х люде минули;
А Укра©на навiки,
Навiки заснула.
З того часу в Укра©нi
Жито зеленi ;
Не чуть плачу, нi гармати,
Тiлько вiтер вi ,
Нагина верби в га©,
А тирсу на полi.
Все замовкло. Нехай мовчить:
Така божа воля.
Тiлько часом увечерi
Понад Днiпром, га м
Iдуть старi гайдамаки,
Iдучи спiвають:
"А в нашого Галайди хата на помостi.
Грай, море! добре, море!
Добре буде, Галайда!"
[Квiтень-листопад 1841]
Передмова
По мовi - передмова. Можна i без не©, так ось бачте що: все, що я бачив
надрукованого, - тiлько бачив, а прочитав дуже небагато, - всюди
передслово, а в мене нема. Якби я не друкував сво©х "Гайдамакiв", то воно
б не треба i передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба i з чим, щоб не
смiялись на обiрванцiв, щоб не сказали: "От який! хiба дiди та батьки
дурнiшi були, що не пускали в люди навiть граматки без предисловiя". Так,
далебi, так, вибачайте, треба предисловi . Так як же його скомпоновать?
щоб, зна те, не було i кривди, щоб не було i правди, а так, як всi
предисловiя компонуються. Хоч убий, не вмiю; треба б хвалить, так сором, а
гудить не хочеться. Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться
на слiпого кобзаря, як вiн сидить собi з хлопцем, слiпий, пiд тином, i
весело послухать його, як вiн заспiва думу про те, що давно дiялось, як
боролися ляхи з козаками; весело... а всетаки скажеш: "Слава богу, що
минуло", - а надто як згада ш, що ми одно© матерi дiти, що всi ми
слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини i внуки, що
батьки ©х помилялись, нехай братаються знову з сво©ми ворогами. Нехай
житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навiки од
моря i до моря - слав'янськая земля. Про те, що дiялось на Украйнi 1768
року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого i критикованого
нiчого не читав, бо, зда ться, i нема нiчого. Галайда вполовину видуманий,
а смерть вiльшанського титаря правдива, бо ще люди, которi його знали.
Гонта i Залiзняк, отамани того кровавого дiла, може, виведенi в мене не
так, як вони були, - за це не ручаюсь. Дiд мiй, нехай здоров буде, коли
зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу
скаже: "Коли старi люди брешуть, то й я з ними".
ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!
"Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче i одбрехаться!" Отак ви вслух
подума те, як прочита те мо© "Гайдамаки". Панове громадо! далебi, не
брешу. Ось бачите що! Я думав, i дуже хотiлось менi надрукувать вашi
козацькi iмена рядочком гарненько; уже було i найшлося ©х десяткiв зо два,
зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже - "треба", другий каже - "не
треба", третiй - нiчого не каже. Я думав: "Що тут робить на свiтi?" Взяв
та й проциндрив гарненько тi грошi, що треба було заплатить за аркуш
надрукованого паперу, а до вас i ну писать оцю цидулу! Все б то це нiчого!
Чого не трапля ться на вiку! Все бува , як на довгiй нивi. Та ось лихо
менi на безголов'я! сть ще i такi паничi, що соромились свою благородну
фамiлiю (Кирпа-Гнучкоши нко-в) i надрукувать в мужицькiй книжцi. Далебi,
правда!
Т. Шевченко