Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Василию Ивановичу Григоровичу
на память 22 апреля 1838 года_
Все йде, все мина - i краю нема .
Куди ж воно дiлось? вiдкiля взялось?
I дурень, i мудрий нiчого не зна .
Живе... умира ... одно зацвiло,
А друге зав'яло, навiки зав'яло...
I листя пожовкле вiтри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
I зорi червонi, як перше плили,
Попливуть i потiм, i ти, бiлолиций,
По синьому небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
I в море безкра , i будеш сiять,
Як над Вавiлоном, над його садами
I над тим, що буде з нашими синами.
Ти вiчний без краю!.. люблю розмовлять,
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,
Спiвать тобi думу, що ти ж нашептав.
Порай менi ще раз, де дiтись з журбою?
Я не одинокий, я не сирота, -
сть у мене дiти, та де ©х подiти?
Заховать з собою? - грiх, душа жива!
А може, ©й легше буде на тiм свiтi,
Як хто прочита тi сльози-слова,
Що так вона щиро колись виливала,
Що так вона нишком над ними ридала.
Нi, не заховаю, бо дупiа жива.
Як небо блакитне - нема йому краю,
Так душi почину i краю нема .
А де вона буде? химернi слова!
Згадай же хто-небудь ©© на сiм свiтi, -
Безславному тяжко сей свiт покидать.
Згадайте, дiвчата, - вам треба згадать!
Вона вас любила, рожевi© квiти,
I про вашу долю любила спiвать.
Поки сонце встане, спочивайте, дiти,
А я помiркую, ватажка де взять.
Сини мо©, гайдамаки!
Свiт широкий, воля, -
Iдiть, сини, погуляйте,
Пошукайте долi.
Сини мо© невеликi,
Нерозумнi дiти,
Хто вас щиро без матерi
Привiта в свiтi?
Сини мо©! орли мо©!
Летiть в Укра©ну, -
Хоч i лихо зустрiнеться,
Так не на чужинi.
Там найдеться душа щира,
Не дасть погибати,
А тут... а тут... тяжко, дiти!
Коли пустять в хату,
То, зустрiвши, насмiються,
Такi, бачте, люди:
Все письменнi, друкованi,
Сонце навiть гудять:
"Не вiдтiля, каже, - сходить,
Та не так i свiтить;
Отак, - каже, - було б треба..."
Що ма ш робити?
Треба слухать, може, й справдi
Не так сонце сходить,
Як письменнi начитали...
Розумнi, та й годi!
А що ж на вас вони скажуть?
Знаю вашу славу!
Поглузують, покепкують
Та й кинуть пiд лаву.
"Нехай, - скажуть, - спочивають,
Поки батько встане
Та розкаже по-нашому
Про сво© гетьмани.
А то дурень розказу
Мертвими словами
Та якогось-то Ярему
Веде перед нами
У постолах. Дурень! дурень!
Били, а не вчили.
Од козацтва, од гетьманства
Високi могили -
Бiльш нiчого не осталось,
Та й тi розривають;
А вiн хоче, щоб слухали,
Як старцi спiвають.
Дарма праця, пане-брате:
Коли хочеш грошей,
Та ще й слави, того дива,
Спiвай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори, -
От де слава!!! а то спiва:
"Гра син море",
А дам плаче, за тобою
I твоя громада
У сiряках!.." Правда, мудрi!
Спасибi за раду.
Теплий кожух, тiлько шкода -
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею пiдбите.
Вибачайте... кричiть собi,
Я слухать не буду,
Та й до себе не покличу:
Ви розумнi люди -
А я дурень; один собi,
У мо©й хатинi
Заспiваю, заридаю,
Як мала дитина.
Заспiваю, - море гра ,
Вiтер повiвав,
Степ чорнi , i могила
З вiтром розмовля .
Заспiваю, - розвернулась
Висока могила,
Аж до моря запорожцi
Степ широкий крили.
Отамани на вороних
Перед бунчуками
Вигравають... а пороги
Меж очеретами
Ревуть, стогнуть - розсердились,
Щось страшне спiвають.
Послухаю, пожурюся,
У старих спитаю:
"Чого, батьки, суму те?"
"Невесело, сину!
Днiпро на нас розсердився,
Плаче Укра©на..."
I я плачу; а тим часом
Пишними рядами
Виступають отамани,
Сотники з панами
I гетьмани; всi в золотi
У мою хатину
Прийшли, сiли коло мене
I про Укра©ну
Розмовляють, розказують,
Як Сiч будували,
Як козаки на байдаках
Пороги минали,
Як гуляли по синьому,
Грiлися в Скутарi
Та як, люльки закуривши
В Польщi на пожарi,
В Укра©ну верталися,
Як бенкетували.
"Грай, кобзарю, лий, шинкарю!"
Козаки гукали.
Шинкар зна , налива
I не схаменеться;
Кобзар вшкварив, а козаки -
Аж Хортиця гнеться
Метелицi та гопака
Гуртом оддирають;
Кухоль ходить, переходить,
Так i висиха .
"Гуляй, пане, без жупана,
Гуляй, вiтре, полем;
Грай, кобзарю, лий, шинкарю,
Поки встане доля".
Взявшись в боки, навприсiдки
Парубки з дiдами.
"Отак, дiти! добре, дiти!
Будете панами".
Отамани на бенкетi,
Неначе на радi,
Походжають, розмовляють;
Вельможна громада
Не втерпiла, ударила
Старими ногами.
А я дивлюсь, поглядаю,
Смiюся сльозами.
Дивлюся, смiюся, дрiбнi утираю, -
Я не одинокий, з ким в свiтi жить;
У мо©й хатинi, як в степу безкра©м,
Козацтво гуля , байрак гомонить;
У мо©й хатинi син море гра ,
Могила суму , тополя шумить,
Тихесенько Гриця дiвчина спiва ,
Я не одинокий, з ким вiк дожить.
От де мо добро, грошi,
От де моя слава,
А за раду спасибi вам,
За раду лукаву.
Буде з мене, поки живу,
I мертвого слова,
Щоб виливать журбу, сльози.
Бувайте здоровi!
Пiду синiв випроводжать
В далеку дорогу.
Нехай iдуть, - може, найдуть
Козака старого,
Що привiта мо©х дiток
Старими сльозами.
Буде з мене. Скажу ще раз:
Пан я над панами.
Отак, сидя в кiнцi стола,
Мiркую, гадаю:
Кого просить? хто поведе?
Надворi свiта ;
Погас мiсяць, горить сонце.
Гайдамаки встали,
Помолились, одяглися,
Кругом мене стали,
Сумно, сумно, як сироти,
Мовчки похилились.
"Благослови, - кажуть, - батьку,
Поки ма м силу;
Благослови шукать долю
На широкiм свiтi".
"Постривайте... свiт не хата,
А ви малi дiти,
Нерозумнi. Хто ватажком
Пiде перед вами,
Хто проведе? Лихо, дiти,
Лихо менi з вами!
Викохав вас, вигодував,
Виросли чималi,
Йдете в люди, а там тепер
Все письменне стало.
Вибачайте, що не вивчив,
Бо й мене хоч били,
Добре били, а багато
Дечому навчили!
Тма, мна знаю, а оксiю
Не втну таки й досi.
Що ж вам скажуть? Ходiм, сини,
Ходiмо, попросим.
сть у мене щирий батько
(Рiдного нема ) -
Дасть вiн менi раду з вами,
Бо сам здоров зна ,
Як то тяжко блукать в свiтi
Сиротi без роду;
А до того - душа щира,
Козацького роду,
Не одцуравсь того слова,
Що мати спiвала,
Як малого повивала,
З малим розмовляла;
Не одцуравсь того слова,
Що про Укра©ну
Слiпий старець, сумуючи,
Спiва пiд тином.
Любить ©©, думу правди,
Козацькую славу,
Любить ©©! Ходiм, сини,
На раду ласкаву.
Якби не вiн спiткав мене
При лихiй годинi,
Давно б досi заховали
В снiгу на чужинi,
Заховали б та й сказали:
"Так... якесь ледащо..."
Тяжко, важко нудить свiтом,
Не знаючи за що.
Минулося, щоб не снилось!..
Ходiмо, хлоп'ята!
Коли менi на чужинi
Не дав погибати,
То й вас прийме, привiта ,
Як свою дитину.
А од його, помолившись,
Гайда в Укра©ну!"
Добридень же, тату, в хату!
На тво©м порогу
Благослови мо©х дiток
В далеку дорогу.
С.-Петербург,
1841, апреля 7
Iнтродукцiя
Була колись шляхетчина,
Вельможная панi;
Мiрялася з москалями,
З ордою, з султаном,
З нiмотою... Було колись...
Та що не мина ?
Було, шляхта, знай, чваниться,
День i нiч гуля
Та королем коверзу ...
Не скажу Степаном
Або Яном Собi ським:
Тi два незвичайнi, -
А iншими. Небораки
Мовчки панували.
Сейми, сеймики ревiли,
Сусiде мовчали,
Дивилися, як королi
Iз Польщi втiкають,
Та слухали, як шляхетство
Навiсне гука .
"Nie pozwalam! nie pozwalam!"
Шляхта репету ,
А магнати палять хати,
Шабельки гартують.
Довго таке творилося,
Поки не в Варшавi
Запанував над ляхами
Понятовський жвавий.
Запанував, та й думав шляхту
Приборкать трошки... не зумiв!
Добра хотiв, як дiтям мати,
А може, й ще чого хотiв.
дине слово "nie pozwalam"
У шляхти думав одiбрать,
А потiм... Польща запалала,
Панки сказилися... Кричать:
"Гонору слово, дарма праця!
Поганець, наймит москаля!"
На гвалт Пулавського i Паца
Вста шляхетськая земля,
I - разом сто конфедерацiй.
Розбрелись конфедерати
По Польщi, Волинi,
По Литвi, по Молдаванах
I по Укра©нi;
Розбрелися та й забули
Волю рятувати,
Полигалися з жидами,
Та й ну руйнувати.
Руйнували, мордували,
Церквами топили...
А тим часом гайдамаки
Ножi освятили.
Ярема
"Яремо! герш-ту, хамiв сину?
Пiди кобилу приведи,
Подай патинки господинi
Та принеси менi води,
Вимети хату, внеси дрова,
Посип iндикам, гусям дай,
Пiди до льоху, до корови,
Та швидше, хаме!.. Постривай!
Упоравшись, бiжи в Вiльшану:
Iмостi треба. Не барись".
Пiшов Ярема, похиливсь.
Отак уранцi жид поганий
Над козаком коверзував.
Ярема гнувся, бо не знав,
Не знав, сiромаха, що виросли крила,
Що неба достане, коли полетить,
Не знав, нагинався...
О боже мiй милий!
Тяжко жить на свiтi, а хочеться жить:
Хочеться дивитись, як сонечко ся ,
Хочеться послухать, як море загра ,
Як пташка щебече, байрак гомонить,
Або чорнобрива в гаю заспiва ...
О боже мiй милий, як весело жить!
Сирота Ярема, сирота убогий:
Нi сестри, нi брата, нiкого нема!
Попихач жидiвський, вирiс у порогу;
А не клене долi, людей не займа.
Та й за що ©х лаять? хiба вони знають,
Кого треба гладить, кого катувать?
Нехай бенкетують... У ©х доля дба ,
А сиротi треба самому придбать.
Трапля ться, часом тихенько заплаче,
Та й то не од того, що серце болить:
Що-небудь згада або що побачить...
Та й знову за працю. Отак треба жить!
Нащо батько, мати, високi палати,
Коли нема серця з серцем розмовлять?
Сирота Ярема - сирота багатий,
Бо з ким заплакать, з ким заспiвать:
сть карi© очi - як зiроньки, сяють,
Бiлi рученята - млiють-обнiмають,
сть серце дине, серденько дiвоче,
Що плаче, смi ться, i мре, й ожива ,
Святим духом серед ночi
Понад ним вита .
Отакий-то мiй Ярема,
Сирота багатий.
Таким i я колись-то був.
Минуло, дiвчата...
Минулося, розiйшлося,
I слiду не стало.
Серце млi , як згадаю...
Чому не осталось?
Чому не осталось, чому не витало?
Легше було б сльози, журбу виливать.
Люде одiбрали, бо ©м було мало.
"Нащо йому доля? треба закопать:
Вiн i так багатий..."
Багатий на лати
Та на дрiбнi сльози - бодай не втирать!
Доле моя, доле! де тебе шукать?
Вернися до мене, до мо © хати,
Або хоч приснися... не хочеться спать.
Вибачайте, люде добрi:
Може, не до ладу,
Та прокляте лихо-злиднi
Кому не завадить?
Може, ще раз зустрiнемось,
Поки шкандибаю
За Яремою по свiту,
А може... й не знаю.
Лихо, люде, всюди лихо,
Нiгде пригорнуться:
Куди, каже, хилить доля,
Туди й треба гнуться, -
Гнуться мовчки, усмiхаться,
Щоб люде не знали,
Що на серцi заховано,
Щоб не привiтали.
Бо ©х ласка... нехай сниться
Тому, в кого доля,
А сиротi щоб не снилась,
Не снилась нiколи!
Тяжко, нудно розказувать,
А мовчать не вмiю.
Виливайся ж, слово-сльози:
Сонечко не грi ,
Не висушить. Подiлюся
Мо©ми сльозами...
Та не з братом, не з сестрою
З нiмими стiнами
На чужинi... А поки що -
До корчми вернуся,
Що там робиться.
Жидюга
Дрижить, iзiгнувшись
Над каганцем: лiчить грошi
Коло лiжка, клятий.
А на лiжку... ох, аж душно!..
Бiлi рученята
Розкидала, розкрилася...
Як квiточка в гаю,
Червонi ; а пазуха...
Пазухи нема -
Розiрвана... Мабуть, душно
На перинi спати
Одинокiй, молоденькiй;
Нi з ким розмовляти, -
Одна шепче. Несказанно
Гарна нехрещена!
Ото дочка, а то батько -
Чортова кишеня.
Стара Хайка лежить долi,
В перинах поганих.
Де ж Ярема? Взявши торбу,
Потяг у Вiльшану.
Конфедерати
"Одчиняй, проклятий жиде!
Бо будеш битий... одчиняй!
Ламайте дверi, пики вийде
Старий паскуда!"
"Постривай!
Стривайте, зараз!"
"Нагаями
Свиняче ухо! Жартувать,
Чи що, ти хочеш?"
"Я? з панами?
Крий боже! зараз, дайте встать,
Ясновельможнi (нишком - свинi)".
"Пане полковнику, ламай!"
Упали дверi... а нагай
Малю вздовж жидiвську спину.
"Здоров, свине, здоров, жиде,
Здоров, чортiв сину!"
Та нага м, та нага м.
А жид зогнув спину:
"Не жартуйте, мостi-пане!"
"Добривечiр в хату!
Ще раз шельму! ще раз!.. годi!
Вибачай, проклятий!
Добривечiр! а де дочка?"
"Умерла, панове".
"Лжеш, Iудо! нагаями!"
Посипались знову.
"Ой паночки-голубчики,
й-богу, нема !"
"Брешеш, шельмо!"
"Коли брешу,
Нехай бог кара !"
"Не бог, а ми. Признавайся!"
"Нащо б мав ховати,
Якби жива? Нехай, боже,
Щоб я був проклятий!.."
"Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове,
Лiтаню спiва .
Перехрестись!"
"Як же воно?
Далебi, не знаю".
"Отак, дивись..."
Лях хреститься,
А за ним Iуда,
"Браво! браво! охрестили.
Ну, за таке чудо
Могоричу, мостi-пане!
Чу ш, охрещений?
Могоричу!"
"Зараз, зараз!"
Ревуть, мов скаженi,
Ревуть ляхи, а поставець
По столу гуля .
" ще Польща не згiнела!" -
Хто куди гука .
"Давай, жиде!"
Охрещений
Iз льоху та в хату,
Знай, шмигля , налива ;
А конфедерати,
Знай, гукають: "Жиде! меду!"
Жид не схаменеться.
"Де цимбали? грай, псявiро!"
Аж корчма трясеться -
Краков'яка оддирають,
Вальса та мазура.
I жид гляне, та нищечком:
"Шляхетська натура!"
"Добре, годi! тепер спiвай!"
"Не вмiю, й-богу!"
"Не божись, собача шкуро!"
"Яку ж вам? Небог у?"
"Була собi Гандзя,
Калiка небога,
Божилася,
Молилася,
Що болiли ноги;
На панщину не ходила,
А за парубками
Тихесенько,
Гарнесенько
Помiж бур'янами".
"Годi! годi! це погана:
Схизмати спiвають".
"Яко© ж вам? хiба оцю?
Стривайте, згадаю..."
"Перед паном Хведором
Ходить жид ходором,
I задком,
I передком
Перед паном Хведiрком".
"Добре, годi! тепер плати!"
"Жарту те, пане:
За що платить?"
"Що слухали.
Не кривись, поганий!
Не жарту м. Давай грошi!"
"Де менi ©х взяти?
Нi шеляга, я панською
Ласкою багатий".
"Лжеш, собако! признавайся!
А нуте, панове,
Батогами!"
Засвистiли,
Хрестять Лейбу знову.
Перiщили, перiщили,
Аж пiр'я летiло...
" й же богу, нi шеляга!
©жте мо тiло!
Нi шеляга! гвалт! рятуйте!"
"Ось ми поряту м".
"Постривайте, я щось скажу".
"Почу м, почу м,
Та не бреши, бо, хоч здохни,
Брехня не поможе".
"Нi, в Вiльшанiй..."
"Тво© грошi?"
"Мо©!.. ховай боже!
Нi, я кажу, що в Вiльшанiй...
Вiльшанськi схизмати
По три сем'©, по чотири
Живуть в однiй хатi".
"Ми це зна м, бо ми сами
х так очухрали".
"Та нi, не те... вибачайте...
Щоб лиха не знали,
Щоб вам грошi приснилися..
Бачте, у Вiльшанiй
У костьолi... у титаря...
А дочка Оксана!
Ховай боже! як панночка!
Що-то за хороше!
А червiнцiв! хоч не його,
Так що? аби грошi".
"Аби грошi, однаково!
Правду Лейба каже;
А щоб певна була правда,
Нехай шлях покаже.
Одягайся!"
По©хали
Ляхи у Вiльшану.
Один тiлько пiд лавою
Конфедерат п'яний
Не здужа встать, а курника,
П'яний i веселий:
"My zyjemy, my zyjemy,
Polska nie zginela".
Титар
"У гаю, гаю
Вiтру нема ;
Мiсяць високо,
Зiроньки сяють.
Вийди, серденько,
Я виглядаю;
Хоч на годину,
Моя рибчино!
Виглянь, голубко,
Та поворку м,
Та посуму м;
Бо я далеко
Сю нiч мандрую.
Виглянь же, пташко,
Мо серденько,
Поки близенько,
Та поворку м...
Ох, тяжко, важко!"
Отак, ходя попiд га м,
Ярема спiва ,
Вигляда ; а Оксани
Нема , нема .
Зорi сяють; серед неба
Горить бiлолиций;
Верба слуха соловейка,
Дивиться в криницю;
На калинi, над водою,
Так i вилива ,
Неначе зна, що дiвчину
Козак вигляда .
А Ярема по долинi
Ледве-ледве ходить,
Не дивиться, не слуха ...
"Нащо менi врода,
Коли нема долi, нема талану!
Лiта молодi© марно пропадуть.
Один я на свiтi без роду, i доля -
Стеблина-билина на чужому полi.
Стеблину-билину вiтри рознесуть:
Так i мене люде не знають, де дiти.
За що ж одцурались? Що я сирота?
Одно було серце, одно на всiм свiтi,
Одна душа щира, та бачу, що й та,
Що й та одцуралась".
I хлинули сльози.
Поплакав сердега, утер рукавом.
"Оставайсь здорова. В далекiй дорозi
Найду або долю, або за Днiпром
Ляжу головою... А ти не заплачеш,
А ти не побачиш, як ворон клю
Тi карi© очi, тi очi козачi,
Що ти цiлувала, серденько мо !
Забудь мо© сльози, забудь сиротину,
Забудь, що клялася; другого шукай;
Я тобi не пара: я в сiрiй свитинi,
А ти титарiвна. Кращого вiтай, -
Вiтай, кого зна ш... така моя доля.
Забудь мене, пташко, забудь, не журись
А коли почу ш, що на чужiм полi
Поляг головою, - нишком помолись.
Одна, серце, на всiм свiтi
Хоч ти помолися!"
Та й заплакав сiромаха,
На кий похилившись.
Плаче собi тихесенько...
Шелест!.. коли гляне:
Попiд га м, мов ласочка,
Крадеться Оксана.
Забув; побiг; обнялися.
"Серце!" - та й зомлiли.
Довго-довго тiлько - "серце",
Та й знову нiмiли.
"Годi, пташко!"
"Ще трошечки,
Ще... ще... сизокрилий!
Вийми душу!.. ще раз... ще раз.
Ох, як я втомилась!"
"Одпочинь, моя ти зоре!
Ти з неба злетiла!"
Послав свитку. Як ясочка,
Усмiхнулась, сiла.
"Сiдай же й ти коло мене".
Сiв, та й обнялися.
"Серце мо , зоре моя,
Де це ти зорiла?"
"Я сьогоднi забарилась:
Батько занедужав;
Коло його все поралась..."
"А мене й байдуже?"
"Який-бо ти, й же богу!"
I сльози блиснули.
"Не плач, серце, я жартую".
"Жарти!"
Усмiхнулась.
Прихилилась головкою
Та й нiби заснула.
"Бач, Оксано, я жартую,
А ти й справдi плачеш.
Ну, не плач же, глянь на мене:
Завтра не побачиш.
Завтра буду я далеко,
Далеко, Оксано...
Завтра вночi у Чигринi
Свячений достану.
Дасть вiн менi срiбло-злото,
Дасть вiн менi славу;
Одягну тебе, обую,
Посаджу, як паву, -
На дзиглику, як гетьманшу,
Та й дивитись буду;
Поки не вмру, дивитимусь".
"А може, й забудеш?
Розбагатi ш, у Ки©в
По©деш з панами,
Найдеш собi шляхтяночку,
Забудеш Оксану!"
"Хiба краща за тебе?"
"Може, й , - не знаю".
"Гнiвиш бога, мок серце:
Кращо© нема
Нi на небi, нi за небом;
Нi за синiм морем
Нема кращо© за тебе!"
"Що се ти говориш?
Схаменися!"
"Правду, рибко!"
Та й знову, та й знову.
Довго вони, як бачите,
Меж мови-розмови
Цiлувались, обнiмались
З усi © сили;
То плакали, то божились,
То ще раз божились.
(й Ярема розказував,
Як жить вони будуть
Укупочцi, як золото
I долю добуде,
Як вирiжуть гайдамаки
Ляхiв в Укра©нi,
Як вiн буде панувати,
Коли не загине.
Аж обридло слухаючи,
Далебi, дiвчата!
"Ото який! мов i справдi
Обридло!"
А мати
Або батько як побачать,
Що ви, мо© любi,
Таке диво чита те,
Грiха на всю губу!
Тодi, тодi... та цур йому,
А дуже цiкаве!
А надто вам розказать би,
Як козак чорнявий
Пiд вербою, над водою,
Обнявшись, суму ;
А Оксана, як голубка,
Ворку , цiлу ;
То заплаче, то зомлi ,
Головоньку схилить:
"Серце мо , доле моя!
Соколе мiй милий!
Мiй!.." - аж верби нагинались
Слухать тую мову.
Ото мова! Не розкажу,
Мо© чорнобровi,
Не розкажу против ночi,
А то ще присниться.
Нехай собi розiйдуться
Так, як iзiйшлися, -
Тихесенько, гарнесенько,
Щоб нiхто не бачив
Нi дiвочi дрiбнi сльози,
Нi щирi козачi.
Нехай собi... Може, ще раз
Вони на сiм свiтi
Зустрiнуться... побачимо...
А тим часом свiтить
З усiх вiкон у титаря.
Що то там твориться?
Треба глянуть та розказать...
Бодай не диiiитi.ся!
Бодай не дивитись, бодай не казати!
Бо за людей сором, бо серце болить.
Гляньте, подивiться: то конфедерати,
Люде, що зiбрались волю боронить.
Боронять, проклятi... Будь проклята мати,
I день, i година, коли понесла,
Коли породила, на свiт привела!
Дивiться, що роблять у титаря в хатi
Пекельнi© дiти.
У печi пала
Огонь i свiтить на всю хату,
В кутку собакою дрижить
Проклятий жид; конфедерати
Кричать до титаря: "Хоч жить?
Скажи, де грошi?"
Той мовчить.
Налигачем скрутили руки,
Об землю вдарили - нема,
Нема нi слова.
"Мало муки!
Давайте приску! де смола?
Кропи його! отак! холоне?
Мерщiй же приском посипай!
Що? скажеш, шельмо?.. I не стогне!
Завзята бестiя! стривай!"
Насипали в халяви жару...
"У тiм'я цвяшок закатай!"
Не витерпiв свято© кари,
Упав сердега. Пропадай,
Душа, без сповiдi свято©!
"Оксано, дочко!" - та й умер.
Ляхи задумалися стоя,
Хоч i запеклi. "Що ж тепер?
Панове, ради! Помiрку м,
Тепер з ним нiчого робить,
Запалим церкву!"
"Гвалт! рятуйте!
Хто в бога вiру !" - кричить
Надворi голос, що сили.
Ляхи зомлiли. "Хто такий?"
Оксана в дверi: "Вбили! вбили!"
Та й пада крижем. А старший
Махнув рукою на громаду.
Понура шляхта, мов хорти,
За дверi вийшла. Сам позаду,
Бере зомлiлую...
Де ж ти,
Яремо, де ти? подивися!
А вiн, мандруючи, спiва,
Як Наливайко з ляхом бився.
Ляхи пропали; нежива
Пропала з ними i Оксана.
Собаки де-де по Вiльшанiй
Загавкають та й замовчать.
Бiлi мiсяць; люде сплять,
I титар спить... Не рано встане:
Навiки, праведний, заснув.
Горiло свiтло, погасало,
Погасло... Мертвий мов здригнув.
I сумно-сумно в хатi стало.
Свято в Чигиринi
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пiзнали
Козацько© слави убогих ру©н.
Базари, де вiйсько, як море червоне,
Перед бунчуками, бувало, горить,
А ясновельможний, на воронiм конi,
Блисне булавою - море закипить...
Закипить, i розлилося
Степами, ярами;
Лихо млi перед ними...
А за козаками...
Та що й казать? Минулося;
А те, що минуло,
Не згадуйте, пани-брати,
Бо щоб не почули.
Та й що з того, що згада ш?
Згада ш - заплачеш.
Ну, хоч глянем на Чигирин,
Колись-то козачий.
Iз-за лiсу, з-за туману,
Мiсяць виплива ,
Червонi , круглолиций,
Горить, а не ся ,
Неначе зна, що не"треба
Людям його свiту,
Що пожари Укра©ну
Нагрiють, освiтять.
I смерклося, а в Чигринi,
Яку домовинi.
Сумно-сумяо. (Отак було
По всiй Укра©нi
Против ночi Маковiя,
Як ножi святили).
Людей не чуть; через базар
Кажан костокрилий
Перелетить; на вигонi
Сова завива .
А де ж люде?.. Над Тясмином.
У темному гаю,
Зiбралися; старий, малий,
Убогий, багатий
По днались, - дожидають
Великого свята.
У темному гаю, в зеленiй дiбровi,
На припонi конi отаву скубуть;
Осiдланi конi, воронi готовi.
Куди-то по©дуть? кого повезуть?
Он кого, дивiться. Лягли по долинi,
Неначе побитi, нi слова не чуть.
Ото гайдамаки. На гвалт Укра©ни
Орли налетiли; вони рознесуть
Ляхам, жидам кару;
За кров i пожари
Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.
Попiд дiбровою стоять
Вози залiзно© таранi:
То щедро© гостинець панi.
Умiла що кому давать,
Нiвроку ©й, нехай царству ;
Нехай не вадить, як не чу !
Помiж возами нiгде стать:
Неначе в iрiй, налетiло
З Смiлянщини, з Чигирина
Просте козацтво, старшина,
На певне дiло налетiли.
Козацьке панство походжа
В киреях чорних, як один,
Тихенько, ходя, розмовля
I погляда на Чигрин.
Старшина первий_
Старий Головатий щось дуже коверзу .
Старшина другий_
Мудра голова, сидить собi в хуторi,
нiби не зна нiчого, а дивишся -
скрiзь Головатий. "Коли сам, -
каже, - не повершу, то синовi передам".
Старшина третiй_
Та й син же штука!
Я вчора зустрiвся з Залiзняком;
таке розказу про його, що цур йому!
"Кошовим, - каже, - буде,
та й годi; а може, ще i гетьманом,
коли те ..."
Старшина другий_
А Гонта нащо? а Залiзняк?
До Гонти сама..." сама писала:
"Коли, - каже..."
Старшина первий_
Цитьте лишень, зда ться, дзвонять!
Старшина другий_
Та нi, то люде гомонять.
Старшина первий_
Гомонять, поки ляхи почують.
Ох, старi голови та розумнi:
химерять-химерять та й
зроблять з лемеша швайку.
Де можна лантух, там торби не треба.
Купили хрiну, треба з'©сти; плачте, очi,
хоч повилазьте: бачили, що куповали;
грошам не пропадать! А то думають,
думають, нi вголос, нi мовчки;
а ляхи догадаються - от тобi й пшик!
Що там за рада? чом вони не дзвонять?
Чим спиниш народ, щоб не гомонiв?
Не десять душ, а, слава богу, вся
Смiлянщина, коли не вся Укра©на.
Он, чу те? спiвають.
Старшина третiй_
Справдi, спiва щось; пiду спиню.
Старшина первий_
Не спиняй, нехай собi спiва , аби не голосно.
Старшина другий_
Ото, мабуть, Волох! Не втерпiв-таки старий дурень; треба, та й годi!
Старшина третiй_
А мудро спiва ! коли не послуха ш, усе iншу. Пiд крадьмось, братцi, та
послуха м, а тим часом задзвонять.
Старшина первий i другий_
А що ж? то й ходiмо!
Старшина третiй_
Добре, ходiмо.
Старшини нишком стали за дубом, а пiд дубом сидить слiпий кобзар;
кругом його запорожцi i гайдамаки. Кобзар спiва з повагою i неголосно. _
"Ой волохи, волохи,
Вас осталося трохи;
I ви, молдавани,
Тепер ви не пани;
Вашi господарi
Наймити татарам,
Турецьким султанам.
В кайданах, в кайданах!
Годi ж, не журiться;
Гарно помолiться,
Братайтеся з нами,
З нами, козаками;
Згадайте Богдана,
Старого гетьмана;
Будете панами,
Та, як ми, з ножами,
З ножами святими,
Та з батьком Максимом
Сю нiч погуля м,
Ляхiв погойда м,
Та так погуля м,
Що аж пекло засмi ться,
Земля затрясеться,
Небо запала ...
Добре погуля м!"
Запорожець_
Добре погуля м! правду старий епiва, як не бреше.
А iцо б то з його за кобзар був, якби не волох!
Кобзар_
Та я й не волох; так тiлько - був колись у
Волощинi, а люде й зовуть
Волохом, сам не знаю за що.
Запорожець_
_
Ну, та дарма; утни ще яку-небудь.
Ану лишень про батька Максима ушквар.
Гайдамака_
Та не голосно, щоб не почула старшина.
_
Запорожець_
А що нам ваша старшина? почу , так послуха,
коли ма чим слухати, та й годi.
У нас один старший - батько Максим;
а вiн як почу , то ще карбованця дасть.
Спiвай, старче божий, не слухай його.
Гайдамака_
_
Та воно так, чоловiче; я це й
сам знаю, та ось що: не так пани,
як пiдпанки, або - поки сонце
зiйде, то роса очi ви©сть.
Запорожець_
Брехня! Спiвай, старче божий,
яку зна ш, а то й дзвона
не дiждемо - поснемо.
Гуртом_
Справдi, поснемо; спiвай яку-небудь.
Кобзар (спiва )_
_
"Лiта орел, лiта сизий
Попiд небесами;
Гуля Максим, гуля батько
Степами-лiсами.
Ой лiта орел сизий,
А за ним орлята;
Гуля Максим, гуля батько,
А за ним хлоп'ята.
Запорожцi тi хлоп'ята,
Сини його, дiти, -
Помiрку , загада ,
Чи бити, чи пити,
Чи танцювать; то й ушкварять,
Аж земля трясеться.
Заспiва - заспiвають,
Аж лихо смi ться.
Горiлку, мед не чаркою -
Поставцем черка ,
А ворога, заплющившись,
Ката, не мина .
Отакий-то наш отаман,
Орел сизокрилий!
I вою , i гарцю
З усi © сили -
Нема в його нi оселi,
Нi саду, нi ставу...
Степ i море; скрiзь битий шлях,
Скрiзь золото, слава.
Шануйтеся ж, вражi ляхи,
Скаженi собаки:
Йде Залiзняк Чорним шляхом,
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Василию Ивановичу Григоровичу
на память 22 апреля 1838 года_
Все йде, все мина - i краю нема .
Куди ж воно дiлось? вiдкiля взялось?
I дурень, i мудрий нiчого не зна .
Живе... умира ... одно зацвiло,
А друге зав'яло, навiки зав'яло...
I листя пожовкле вiтри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
I зорi червонi, як перше плили,
Попливуть i потiм, i ти, бiлолиций,
По синьому небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
I в море безкра , i будеш сiять,
Як над Вавiлоном, над його садами
I над тим, що буде з нашими синами.
Ти вiчний без краю!.. люблю розмовлять,
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,
Спiвать тобi думу, що ти ж нашептав.
Порай менi ще раз, де дiтись з журбою?
Я не одинокий, я не сирота, -
сть у мене дiти, та де ©х подiти?
Заховать з собою? - грiх, душа жива!
А може, ©й легше буде на тiм свiтi,
Як хто прочита тi сльози-слова,
Що так вона щиро колись виливала,
Що так вона нишком над ними ридала.
Нi, не заховаю, бо дупiа жива.
Як небо блакитне - нема йому краю,
Так душi почину i краю нема .
А де вона буде? химернi слова!
Згадай же хто-небудь ©© на сiм свiтi, -
Безславному тяжко сей свiт покидать.
Згадайте, дiвчата, - вам треба згадать!
Вона вас любила, рожевi© квiти,
I про вашу долю любила спiвать.
Поки сонце встане, спочивайте, дiти,
А я помiркую, ватажка де взять.
Сини мо©, гайдамаки!
Свiт широкий, воля, -
Iдiть, сини, погуляйте,
Пошукайте долi.
Сини мо© невеликi,
Нерозумнi дiти,
Хто вас щиро без матерi
Привiта в свiтi?
Сини мо©! орли мо©!
Летiть в Укра©ну, -
Хоч i лихо зустрiнеться,
Так не на чужинi.
Там найдеться душа щира,
Не дасть погибати,
А тут... а тут... тяжко, дiти!
Коли пустять в хату,
То, зустрiвши, насмiються,
Такi, бачте, люди:
Все письменнi, друкованi,
Сонце навiть гудять:
"Не вiдтiля, каже, - сходить,
Та не так i свiтить;
Отак, - каже, - було б треба..."
Що ма ш робити?
Треба слухать, може, й справдi
Не так сонце сходить,
Як письменнi начитали...
Розумнi, та й годi!
А що ж на вас вони скажуть?
Знаю вашу славу!
Поглузують, покепкують
Та й кинуть пiд лаву.
"Нехай, - скажуть, - спочивають,
Поки батько встане
Та розкаже по-нашому
Про сво© гетьмани.
А то дурень розказу
Мертвими словами
Та якогось-то Ярему
Веде перед нами
У постолах. Дурень! дурень!
Били, а не вчили.
Од козацтва, од гетьманства
Високi могили -
Бiльш нiчого не осталось,
Та й тi розривають;
А вiн хоче, щоб слухали,
Як старцi спiвають.
Дарма праця, пане-брате:
Коли хочеш грошей,
Та ще й слави, того дива,
Спiвай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори, -
От де слава!!! а то спiва:
"Гра син море",
А дам плаче, за тобою
I твоя громада
У сiряках!.." Правда, мудрi!
Спасибi за раду.
Теплий кожух, тiлько шкода -
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею пiдбите.
Вибачайте... кричiть собi,
Я слухать не буду,
Та й до себе не покличу:
Ви розумнi люди -
А я дурень; один собi,
У мо©й хатинi
Заспiваю, заридаю,
Як мала дитина.
Заспiваю, - море гра ,
Вiтер повiвав,
Степ чорнi , i могила
З вiтром розмовля .
Заспiваю, - розвернулась
Висока могила,
Аж до моря запорожцi
Степ широкий крили.
Отамани на вороних
Перед бунчуками
Вигравають... а пороги
Меж очеретами
Ревуть, стогнуть - розсердились,
Щось страшне спiвають.
Послухаю, пожурюся,
У старих спитаю:
"Чого, батьки, суму те?"
"Невесело, сину!
Днiпро на нас розсердився,
Плаче Укра©на..."
I я плачу; а тим часом
Пишними рядами
Виступають отамани,
Сотники з панами
I гетьмани; всi в золотi
У мою хатину
Прийшли, сiли коло мене
I про Укра©ну
Розмовляють, розказують,
Як Сiч будували,
Як козаки на байдаках
Пороги минали,
Як гуляли по синьому,
Грiлися в Скутарi
Та як, люльки закуривши
В Польщi на пожарi,
В Укра©ну верталися,
Як бенкетували.
"Грай, кобзарю, лий, шинкарю!"
Козаки гукали.
Шинкар зна , налива
I не схаменеться;
Кобзар вшкварив, а козаки -
Аж Хортиця гнеться
Метелицi та гопака
Гуртом оддирають;
Кухоль ходить, переходить,
Так i висиха .
"Гуляй, пане, без жупана,
Гуляй, вiтре, полем;
Грай, кобзарю, лий, шинкарю,
Поки встане доля".
Взявшись в боки, навприсiдки
Парубки з дiдами.
"Отак, дiти! добре, дiти!
Будете панами".
Отамани на бенкетi,
Неначе на радi,
Походжають, розмовляють;
Вельможна громада
Не втерпiла, ударила
Старими ногами.
А я дивлюсь, поглядаю,
Смiюся сльозами.
Дивлюся, смiюся, дрiбнi утираю, -
Я не одинокий, з ким в свiтi жить;
У мо©й хатинi, як в степу безкра©м,
Козацтво гуля , байрак гомонить;
У мо©й хатинi син море гра ,
Могила суму , тополя шумить,
Тихесенько Гриця дiвчина спiва ,
Я не одинокий, з ким вiк дожить.
От де мо добро, грошi,
От де моя слава,
А за раду спасибi вам,
За раду лукаву.
Буде з мене, поки живу,
I мертвого слова,
Щоб виливать журбу, сльози.
Бувайте здоровi!
Пiду синiв випроводжать
В далеку дорогу.
Нехай iдуть, - може, найдуть
Козака старого,
Що привiта мо©х дiток
Старими сльозами.
Буде з мене. Скажу ще раз:
Пан я над панами.
Отак, сидя в кiнцi стола,
Мiркую, гадаю:
Кого просить? хто поведе?
Надворi свiта ;
Погас мiсяць, горить сонце.
Гайдамаки встали,
Помолились, одяглися,
Кругом мене стали,
Сумно, сумно, як сироти,
Мовчки похилились.
"Благослови, - кажуть, - батьку,
Поки ма м силу;
Благослови шукать долю
На широкiм свiтi".
"Постривайте... свiт не хата,
А ви малi дiти,
Нерозумнi. Хто ватажком
Пiде перед вами,
Хто проведе? Лихо, дiти,
Лихо менi з вами!
Викохав вас, вигодував,
Виросли чималi,
Йдете в люди, а там тепер
Все письменне стало.
Вибачайте, що не вивчив,
Бо й мене хоч били,
Добре били, а багато
Дечому навчили!
Тма, мна знаю, а оксiю
Не втну таки й досi.
Що ж вам скажуть? Ходiм, сини,
Ходiмо, попросим.
сть у мене щирий батько
(Рiдного нема ) -
Дасть вiн менi раду з вами,
Бо сам здоров зна ,
Як то тяжко блукать в свiтi
Сиротi без роду;
А до того - душа щира,
Козацького роду,
Не одцуравсь того слова,
Що мати спiвала,
Як малого повивала,
З малим розмовляла;
Не одцуравсь того слова,
Що про Укра©ну
Слiпий старець, сумуючи,
Спiва пiд тином.
Любить ©©, думу правди,
Козацькую славу,
Любить ©©! Ходiм, сини,
На раду ласкаву.
Якби не вiн спiткав мене
При лихiй годинi,
Давно б досi заховали
В снiгу на чужинi,
Заховали б та й сказали:
"Так... якесь ледащо..."
Тяжко, важко нудить свiтом,
Не знаючи за що.
Минулося, щоб не снилось!..
Ходiмо, хлоп'ята!
Коли менi на чужинi
Не дав погибати,
То й вас прийме, привiта ,
Як свою дитину.
А од його, помолившись,
Гайда в Укра©ну!"
Добридень же, тату, в хату!
На тво©м порогу
Благослови мо©х дiток
В далеку дорогу.
С.-Петербург,
1841, апреля 7
Iнтродукцiя
Була колись шляхетчина,
Вельможная панi;
Мiрялася з москалями,
З ордою, з султаном,
З нiмотою... Було колись...
Та що не мина ?
Було, шляхта, знай, чваниться,
День i нiч гуля
Та королем коверзу ...
Не скажу Степаном
Або Яном Собi ським:
Тi два незвичайнi, -
А iншими. Небораки
Мовчки панували.
Сейми, сеймики ревiли,
Сусiде мовчали,
Дивилися, як королi
Iз Польщi втiкають,
Та слухали, як шляхетство
Навiсне гука .
"Nie pozwalam! nie pozwalam!"
Шляхта репету ,
А магнати палять хати,
Шабельки гартують.
Довго таке творилося,
Поки не в Варшавi
Запанував над ляхами
Понятовський жвавий.
Запанував, та й думав шляхту
Приборкать трошки... не зумiв!
Добра хотiв, як дiтям мати,
А може, й ще чого хотiв.
дине слово "nie pozwalam"
У шляхти думав одiбрать,
А потiм... Польща запалала,
Панки сказилися... Кричать:
"Гонору слово, дарма праця!
Поганець, наймит москаля!"
На гвалт Пулавського i Паца
Вста шляхетськая земля,
I - разом сто конфедерацiй.
Розбрелись конфедерати
По Польщi, Волинi,
По Литвi, по Молдаванах
I по Укра©нi;
Розбрелися та й забули
Волю рятувати,
Полигалися з жидами,
Та й ну руйнувати.
Руйнували, мордували,
Церквами топили...
А тим часом гайдамаки
Ножi освятили.
Ярема
"Яремо! герш-ту, хамiв сину?
Пiди кобилу приведи,
Подай патинки господинi
Та принеси менi води,
Вимети хату, внеси дрова,
Посип iндикам, гусям дай,
Пiди до льоху, до корови,
Та швидше, хаме!.. Постривай!
Упоравшись, бiжи в Вiльшану:
Iмостi треба. Не барись".
Пiшов Ярема, похиливсь.
Отак уранцi жид поганий
Над козаком коверзував.
Ярема гнувся, бо не знав,
Не знав, сiромаха, що виросли крила,
Що неба достане, коли полетить,
Не знав, нагинався...
О боже мiй милий!
Тяжко жить на свiтi, а хочеться жить:
Хочеться дивитись, як сонечко ся ,
Хочеться послухать, як море загра ,
Як пташка щебече, байрак гомонить,
Або чорнобрива в гаю заспiва ...
О боже мiй милий, як весело жить!
Сирота Ярема, сирота убогий:
Нi сестри, нi брата, нiкого нема!
Попихач жидiвський, вирiс у порогу;
А не клене долi, людей не займа.
Та й за що ©х лаять? хiба вони знають,
Кого треба гладить, кого катувать?
Нехай бенкетують... У ©х доля дба ,
А сиротi треба самому придбать.
Трапля ться, часом тихенько заплаче,
Та й то не од того, що серце болить:
Що-небудь згада або що побачить...
Та й знову за працю. Отак треба жить!
Нащо батько, мати, високi палати,
Коли нема серця з серцем розмовлять?
Сирота Ярема - сирота багатий,
Бо з ким заплакать, з ким заспiвать:
сть карi© очi - як зiроньки, сяють,
Бiлi рученята - млiють-обнiмають,
сть серце дине, серденько дiвоче,
Що плаче, смi ться, i мре, й ожива ,
Святим духом серед ночi
Понад ним вита .
Отакий-то мiй Ярема,
Сирота багатий.
Таким i я колись-то був.
Минуло, дiвчата...
Минулося, розiйшлося,
I слiду не стало.
Серце млi , як згадаю...
Чому не осталось?
Чому не осталось, чому не витало?
Легше було б сльози, журбу виливать.
Люде одiбрали, бо ©м було мало.
"Нащо йому доля? треба закопать:
Вiн i так багатий..."
Багатий на лати
Та на дрiбнi сльози - бодай не втирать!
Доле моя, доле! де тебе шукать?
Вернися до мене, до мо © хати,
Або хоч приснися... не хочеться спать.
Вибачайте, люде добрi:
Може, не до ладу,
Та прокляте лихо-злиднi
Кому не завадить?
Може, ще раз зустрiнемось,
Поки шкандибаю
За Яремою по свiту,
А може... й не знаю.
Лихо, люде, всюди лихо,
Нiгде пригорнуться:
Куди, каже, хилить доля,
Туди й треба гнуться, -
Гнуться мовчки, усмiхаться,
Щоб люде не знали,
Що на серцi заховано,
Щоб не привiтали.
Бо ©х ласка... нехай сниться
Тому, в кого доля,
А сиротi щоб не снилась,
Не снилась нiколи!
Тяжко, нудно розказувать,
А мовчать не вмiю.
Виливайся ж, слово-сльози:
Сонечко не грi ,
Не висушить. Подiлюся
Мо©ми сльозами...
Та не з братом, не з сестрою
З нiмими стiнами
На чужинi... А поки що -
До корчми вернуся,
Що там робиться.
Жидюга
Дрижить, iзiгнувшись
Над каганцем: лiчить грошi
Коло лiжка, клятий.
А на лiжку... ох, аж душно!..
Бiлi рученята
Розкидала, розкрилася...
Як квiточка в гаю,
Червонi ; а пазуха...
Пазухи нема -
Розiрвана... Мабуть, душно
На перинi спати
Одинокiй, молоденькiй;
Нi з ким розмовляти, -
Одна шепче. Несказанно
Гарна нехрещена!
Ото дочка, а то батько -
Чортова кишеня.
Стара Хайка лежить долi,
В перинах поганих.
Де ж Ярема? Взявши торбу,
Потяг у Вiльшану.
Конфедерати
"Одчиняй, проклятий жиде!
Бо будеш битий... одчиняй!
Ламайте дверi, пики вийде
Старий паскуда!"
"Постривай!
Стривайте, зараз!"
"Нагаями
Свиняче ухо! Жартувать,
Чи що, ти хочеш?"
"Я? з панами?
Крий боже! зараз, дайте встать,
Ясновельможнi (нишком - свинi)".
"Пане полковнику, ламай!"
Упали дверi... а нагай
Малю вздовж жидiвську спину.
"Здоров, свине, здоров, жиде,
Здоров, чортiв сину!"
Та нага м, та нага м.
А жид зогнув спину:
"Не жартуйте, мостi-пане!"
"Добривечiр в хату!
Ще раз шельму! ще раз!.. годi!
Вибачай, проклятий!
Добривечiр! а де дочка?"
"Умерла, панове".
"Лжеш, Iудо! нагаями!"
Посипались знову.
"Ой паночки-голубчики,
й-богу, нема !"
"Брешеш, шельмо!"
"Коли брешу,
Нехай бог кара !"
"Не бог, а ми. Признавайся!"
"Нащо б мав ховати,
Якби жива? Нехай, боже,
Щоб я був проклятий!.."
"Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове,
Лiтаню спiва .
Перехрестись!"
"Як же воно?
Далебi, не знаю".
"Отак, дивись..."
Лях хреститься,
А за ним Iуда,
"Браво! браво! охрестили.
Ну, за таке чудо
Могоричу, мостi-пане!
Чу ш, охрещений?
Могоричу!"
"Зараз, зараз!"
Ревуть, мов скаженi,
Ревуть ляхи, а поставець
По столу гуля .
" ще Польща не згiнела!" -
Хто куди гука .
"Давай, жиде!"
Охрещений
Iз льоху та в хату,
Знай, шмигля , налива ;
А конфедерати,
Знай, гукають: "Жиде! меду!"
Жид не схаменеться.
"Де цимбали? грай, псявiро!"
Аж корчма трясеться -
Краков'яка оддирають,
Вальса та мазура.
I жид гляне, та нищечком:
"Шляхетська натура!"
"Добре, годi! тепер спiвай!"
"Не вмiю, й-богу!"
"Не божись, собача шкуро!"
"Яку ж вам? Небог у?"
"Була собi Гандзя,
Калiка небога,
Божилася,
Молилася,
Що болiли ноги;
На панщину не ходила,
А за парубками
Тихесенько,
Гарнесенько
Помiж бур'янами".
"Годi! годi! це погана:
Схизмати спiвають".
"Яко© ж вам? хiба оцю?
Стривайте, згадаю..."
"Перед паном Хведором
Ходить жид ходором,
I задком,
I передком
Перед паном Хведiрком".
"Добре, годi! тепер плати!"
"Жарту те, пане:
За що платить?"
"Що слухали.
Не кривись, поганий!
Не жарту м. Давай грошi!"
"Де менi ©х взяти?
Нi шеляга, я панською
Ласкою багатий".
"Лжеш, собако! признавайся!
А нуте, панове,
Батогами!"
Засвистiли,
Хрестять Лейбу знову.
Перiщили, перiщили,
Аж пiр'я летiло...
" й же богу, нi шеляга!
©жте мо тiло!
Нi шеляга! гвалт! рятуйте!"
"Ось ми поряту м".
"Постривайте, я щось скажу".
"Почу м, почу м,
Та не бреши, бо, хоч здохни,
Брехня не поможе".
"Нi, в Вiльшанiй..."
"Тво© грошi?"
"Мо©!.. ховай боже!
Нi, я кажу, що в Вiльшанiй...
Вiльшанськi схизмати
По три сем'©, по чотири
Живуть в однiй хатi".
"Ми це зна м, бо ми сами
х так очухрали".
"Та нi, не те... вибачайте...
Щоб лиха не знали,
Щоб вам грошi приснилися..
Бачте, у Вiльшанiй
У костьолi... у титаря...
А дочка Оксана!
Ховай боже! як панночка!
Що-то за хороше!
А червiнцiв! хоч не його,
Так що? аби грошi".
"Аби грошi, однаково!
Правду Лейба каже;
А щоб певна була правда,
Нехай шлях покаже.
Одягайся!"
По©хали
Ляхи у Вiльшану.
Один тiлько пiд лавою
Конфедерат п'яний
Не здужа встать, а курника,
П'яний i веселий:
"My zyjemy, my zyjemy,
Polska nie zginela".
Титар
"У гаю, гаю
Вiтру нема ;
Мiсяць високо,
Зiроньки сяють.
Вийди, серденько,
Я виглядаю;
Хоч на годину,
Моя рибчино!
Виглянь, голубко,
Та поворку м,
Та посуму м;
Бо я далеко
Сю нiч мандрую.
Виглянь же, пташко,
Мо серденько,
Поки близенько,
Та поворку м...
Ох, тяжко, важко!"
Отак, ходя попiд га м,
Ярема спiва ,
Вигляда ; а Оксани
Нема , нема .
Зорi сяють; серед неба
Горить бiлолиций;
Верба слуха соловейка,
Дивиться в криницю;
На калинi, над водою,
Так i вилива ,
Неначе зна, що дiвчину
Козак вигляда .
А Ярема по долинi
Ледве-ледве ходить,
Не дивиться, не слуха ...
"Нащо менi врода,
Коли нема долi, нема талану!
Лiта молодi© марно пропадуть.
Один я на свiтi без роду, i доля -
Стеблина-билина на чужому полi.
Стеблину-билину вiтри рознесуть:
Так i мене люде не знають, де дiти.
За що ж одцурались? Що я сирота?
Одно було серце, одно на всiм свiтi,
Одна душа щира, та бачу, що й та,
Що й та одцуралась".
I хлинули сльози.
Поплакав сердега, утер рукавом.
"Оставайсь здорова. В далекiй дорозi
Найду або долю, або за Днiпром
Ляжу головою... А ти не заплачеш,
А ти не побачиш, як ворон клю
Тi карi© очi, тi очi козачi,
Що ти цiлувала, серденько мо !
Забудь мо© сльози, забудь сиротину,
Забудь, що клялася; другого шукай;
Я тобi не пара: я в сiрiй свитинi,
А ти титарiвна. Кращого вiтай, -
Вiтай, кого зна ш... така моя доля.
Забудь мене, пташко, забудь, не журись
А коли почу ш, що на чужiм полi
Поляг головою, - нишком помолись.
Одна, серце, на всiм свiтi
Хоч ти помолися!"
Та й заплакав сiромаха,
На кий похилившись.
Плаче собi тихесенько...
Шелест!.. коли гляне:
Попiд га м, мов ласочка,
Крадеться Оксана.
Забув; побiг; обнялися.
"Серце!" - та й зомлiли.
Довго-довго тiлько - "серце",
Та й знову нiмiли.
"Годi, пташко!"
"Ще трошечки,
Ще... ще... сизокрилий!
Вийми душу!.. ще раз... ще раз.
Ох, як я втомилась!"
"Одпочинь, моя ти зоре!
Ти з неба злетiла!"
Послав свитку. Як ясочка,
Усмiхнулась, сiла.
"Сiдай же й ти коло мене".
Сiв, та й обнялися.
"Серце мо , зоре моя,
Де це ти зорiла?"
"Я сьогоднi забарилась:
Батько занедужав;
Коло його все поралась..."
"А мене й байдуже?"
"Який-бо ти, й же богу!"
I сльози блиснули.
"Не плач, серце, я жартую".
"Жарти!"
Усмiхнулась.
Прихилилась головкою
Та й нiби заснула.
"Бач, Оксано, я жартую,
А ти й справдi плачеш.
Ну, не плач же, глянь на мене:
Завтра не побачиш.
Завтра буду я далеко,
Далеко, Оксано...
Завтра вночi у Чигринi
Свячений достану.
Дасть вiн менi срiбло-злото,
Дасть вiн менi славу;
Одягну тебе, обую,
Посаджу, як паву, -
На дзиглику, як гетьманшу,
Та й дивитись буду;
Поки не вмру, дивитимусь".
"А може, й забудеш?
Розбагатi ш, у Ки©в
По©деш з панами,
Найдеш собi шляхтяночку,
Забудеш Оксану!"
"Хiба краща за тебе?"
"Може, й , - не знаю".
"Гнiвиш бога, мок серце:
Кращо© нема
Нi на небi, нi за небом;
Нi за синiм морем
Нема кращо© за тебе!"
"Що се ти говориш?
Схаменися!"
"Правду, рибко!"
Та й знову, та й знову.
Довго вони, як бачите,
Меж мови-розмови
Цiлувались, обнiмались
З усi © сили;
То плакали, то божились,
То ще раз божились.
(й Ярема розказував,
Як жить вони будуть
Укупочцi, як золото
I долю добуде,
Як вирiжуть гайдамаки
Ляхiв в Укра©нi,
Як вiн буде панувати,
Коли не загине.
Аж обридло слухаючи,
Далебi, дiвчата!
"Ото який! мов i справдi
Обридло!"
А мати
Або батько як побачать,
Що ви, мо© любi,
Таке диво чита те,
Грiха на всю губу!
Тодi, тодi... та цур йому,
А дуже цiкаве!
А надто вам розказать би,
Як козак чорнявий
Пiд вербою, над водою,
Обнявшись, суму ;
А Оксана, як голубка,
Ворку , цiлу ;
То заплаче, то зомлi ,
Головоньку схилить:
"Серце мо , доле моя!
Соколе мiй милий!
Мiй!.." - аж верби нагинались
Слухать тую мову.
Ото мова! Не розкажу,
Мо© чорнобровi,
Не розкажу против ночi,
А то ще присниться.
Нехай собi розiйдуться
Так, як iзiйшлися, -
Тихесенько, гарнесенько,
Щоб нiхто не бачив
Нi дiвочi дрiбнi сльози,
Нi щирi козачi.
Нехай собi... Може, ще раз
Вони на сiм свiтi
Зустрiнуться... побачимо...
А тим часом свiтить
З усiх вiкон у титаря.
Що то там твориться?
Треба глянуть та розказать...
Бодай не диiiитi.ся!
Бодай не дивитись, бодай не казати!
Бо за людей сором, бо серце болить.
Гляньте, подивiться: то конфедерати,
Люде, що зiбрались волю боронить.
Боронять, проклятi... Будь проклята мати,
I день, i година, коли понесла,
Коли породила, на свiт привела!
Дивiться, що роблять у титаря в хатi
Пекельнi© дiти.
У печi пала
Огонь i свiтить на всю хату,
В кутку собакою дрижить
Проклятий жид; конфедерати
Кричать до титаря: "Хоч жить?
Скажи, де грошi?"
Той мовчить.
Налигачем скрутили руки,
Об землю вдарили - нема,
Нема нi слова.
"Мало муки!
Давайте приску! де смола?
Кропи його! отак! холоне?
Мерщiй же приском посипай!
Що? скажеш, шельмо?.. I не стогне!
Завзята бестiя! стривай!"
Насипали в халяви жару...
"У тiм'я цвяшок закатай!"
Не витерпiв свято© кари,
Упав сердега. Пропадай,
Душа, без сповiдi свято©!
"Оксано, дочко!" - та й умер.
Ляхи задумалися стоя,
Хоч i запеклi. "Що ж тепер?
Панове, ради! Помiрку м,
Тепер з ним нiчого робить,
Запалим церкву!"
"Гвалт! рятуйте!
Хто в бога вiру !" - кричить
Надворi голос, що сили.
Ляхи зомлiли. "Хто такий?"
Оксана в дверi: "Вбили! вбили!"
Та й пада крижем. А старший
Махнув рукою на громаду.
Понура шляхта, мов хорти,
За дверi вийшла. Сам позаду,
Бере зомлiлую...
Де ж ти,
Яремо, де ти? подивися!
А вiн, мандруючи, спiва,
Як Наливайко з ляхом бився.
Ляхи пропали; нежива
Пропала з ними i Оксана.
Собаки де-де по Вiльшанiй
Загавкають та й замовчать.
Бiлi мiсяць; люде сплять,
I титар спить... Не рано встане:
Навiки, праведний, заснув.
Горiло свiтло, погасало,
Погасло... Мертвий мов здригнув.
I сумно-сумно в хатi стало.
Свято в Чигиринi
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пiзнали
Козацько© слави убогих ру©н.
Базари, де вiйсько, як море червоне,
Перед бунчуками, бувало, горить,
А ясновельможний, на воронiм конi,
Блисне булавою - море закипить...
Закипить, i розлилося
Степами, ярами;
Лихо млi перед ними...
А за козаками...
Та що й казать? Минулося;
А те, що минуло,
Не згадуйте, пани-брати,
Бо щоб не почули.
Та й що з того, що згада ш?
Згада ш - заплачеш.
Ну, хоч глянем на Чигирин,
Колись-то козачий.
Iз-за лiсу, з-за туману,
Мiсяць виплива ,
Червонi , круглолиций,
Горить, а не ся ,
Неначе зна, що не"треба
Людям його свiту,
Що пожари Укра©ну
Нагрiють, освiтять.
I смерклося, а в Чигринi,
Яку домовинi.
Сумно-сумяо. (Отак було
По всiй Укра©нi
Против ночi Маковiя,
Як ножi святили).
Людей не чуть; через базар
Кажан костокрилий
Перелетить; на вигонi
Сова завива .
А де ж люде?.. Над Тясмином.
У темному гаю,
Зiбралися; старий, малий,
Убогий, багатий
По днались, - дожидають
Великого свята.
У темному гаю, в зеленiй дiбровi,
На припонi конi отаву скубуть;
Осiдланi конi, воронi готовi.
Куди-то по©дуть? кого повезуть?
Он кого, дивiться. Лягли по долинi,
Неначе побитi, нi слова не чуть.
Ото гайдамаки. На гвалт Укра©ни
Орли налетiли; вони рознесуть
Ляхам, жидам кару;
За кров i пожари
Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.
Попiд дiбровою стоять
Вози залiзно© таранi:
То щедро© гостинець панi.
Умiла що кому давать,
Нiвроку ©й, нехай царству ;
Нехай не вадить, як не чу !
Помiж возами нiгде стать:
Неначе в iрiй, налетiло
З Смiлянщини, з Чигирина
Просте козацтво, старшина,
На певне дiло налетiли.
Козацьке панство походжа
В киреях чорних, як один,
Тихенько, ходя, розмовля
I погляда на Чигрин.
Старшина первий_
Старий Головатий щось дуже коверзу .
Старшина другий_
Мудра голова, сидить собi в хуторi,
нiби не зна нiчого, а дивишся -
скрiзь Головатий. "Коли сам, -
каже, - не повершу, то синовi передам".
Старшина третiй_
Та й син же штука!
Я вчора зустрiвся з Залiзняком;
таке розказу про його, що цур йому!
"Кошовим, - каже, - буде,
та й годi; а може, ще i гетьманом,
коли те ..."
Старшина другий_
А Гонта нащо? а Залiзняк?
До Гонти сама..." сама писала:
"Коли, - каже..."
Старшина первий_
Цитьте лишень, зда ться, дзвонять!
Старшина другий_
Та нi, то люде гомонять.
Старшина первий_
Гомонять, поки ляхи почують.
Ох, старi голови та розумнi:
химерять-химерять та й
зроблять з лемеша швайку.
Де можна лантух, там торби не треба.
Купили хрiну, треба з'©сти; плачте, очi,
хоч повилазьте: бачили, що куповали;
грошам не пропадать! А то думають,
думають, нi вголос, нi мовчки;
а ляхи догадаються - от тобi й пшик!
Що там за рада? чом вони не дзвонять?
Чим спиниш народ, щоб не гомонiв?
Не десять душ, а, слава богу, вся
Смiлянщина, коли не вся Укра©на.
Он, чу те? спiвають.
Старшина третiй_
Справдi, спiва щось; пiду спиню.
Старшина первий_
Не спиняй, нехай собi спiва , аби не голосно.
Старшина другий_
Ото, мабуть, Волох! Не втерпiв-таки старий дурень; треба, та й годi!
Старшина третiй_
А мудро спiва ! коли не послуха ш, усе iншу. Пiд крадьмось, братцi, та
послуха м, а тим часом задзвонять.
Старшина первий i другий_
А що ж? то й ходiмо!
Старшина третiй_
Добре, ходiмо.
Старшини нишком стали за дубом, а пiд дубом сидить слiпий кобзар;
кругом його запорожцi i гайдамаки. Кобзар спiва з повагою i неголосно. _
"Ой волохи, волохи,
Вас осталося трохи;
I ви, молдавани,
Тепер ви не пани;
Вашi господарi
Наймити татарам,
Турецьким султанам.
В кайданах, в кайданах!
Годi ж, не журiться;
Гарно помолiться,
Братайтеся з нами,
З нами, козаками;
Згадайте Богдана,
Старого гетьмана;
Будете панами,
Та, як ми, з ножами,
З ножами святими,
Та з батьком Максимом
Сю нiч погуля м,
Ляхiв погойда м,
Та так погуля м,
Що аж пекло засмi ться,
Земля затрясеться,
Небо запала ...
Добре погуля м!"
Запорожець_
Добре погуля м! правду старий епiва, як не бреше.
А iцо б то з його за кобзар був, якби не волох!
Кобзар_
Та я й не волох; так тiлько - був колись у
Волощинi, а люде й зовуть
Волохом, сам не знаю за що.
Запорожець_
_
Ну, та дарма; утни ще яку-небудь.
Ану лишень про батька Максима ушквар.
Гайдамака_
Та не голосно, щоб не почула старшина.
_
Запорожець_
А що нам ваша старшина? почу , так послуха,
коли ма чим слухати, та й годi.
У нас один старший - батько Максим;
а вiн як почу , то ще карбованця дасть.
Спiвай, старче божий, не слухай його.
Гайдамака_
_
Та воно так, чоловiче; я це й
сам знаю, та ось що: не так пани,
як пiдпанки, або - поки сонце
зiйде, то роса очi ви©сть.
Запорожець_
Брехня! Спiвай, старче божий,
яку зна ш, а то й дзвона
не дiждемо - поснемо.
Гуртом_
Справдi, поснемо; спiвай яку-небудь.
Кобзар (спiва )_
_
"Лiта орел, лiта сизий
Попiд небесами;
Гуля Максим, гуля батько
Степами-лiсами.
Ой лiта орел сизий,
А за ним орлята;
Гуля Максим, гуля батько,
А за ним хлоп'ята.
Запорожцi тi хлоп'ята,
Сини його, дiти, -
Помiрку , загада ,
Чи бити, чи пити,
Чи танцювать; то й ушкварять,
Аж земля трясеться.
Заспiва - заспiвають,
Аж лихо смi ться.
Горiлку, мед не чаркою -
Поставцем черка ,
А ворога, заплющившись,
Ката, не мина .
Отакий-то наш отаман,
Орел сизокрилий!
I вою , i гарцю
З усi © сили -
Нема в його нi оселi,
Нi саду, нi ставу...
Степ i море; скрiзь битий шлях,
Скрiзь золото, слава.
Шануйтеся ж, вражi ляхи,
Скаженi собаки:
Йде Залiзняк Чорним шляхом,