Страница:
Але він мене не розсік. Махнув мечем, і я від того прокинувся. Я почув, як виє в дубах хурделиця і як тяжко стогнуть вони, порипуючи гіллям. Я відчув, що змерз, що тіло моє засипане наполовину снігом, що той сніг на мені не тане, що я наполовину скрижанів у своїй холодній ямі. Я відчув, що це таки нещадна реальність — цей ліс і яма; що віхола тяжко сміється з мене, з мого дурного сну і з жаху мого. Я струснув із себе сніг і, зібравшись на силі, стрибнув із ями. Сніг був такий густий, що не міг я нічого уздріти навколо. Не міг побачити ні дерев, котрі стогнали й плакали десь у вишині, ні навіть кущаків, що росли неподалець. Тіло моє трусилося, а сніг падав і падав, білі вихори носилися вгорі й засипали мене, роблячи сліпим. Тяжко зареготало над головою, і я, не тямлячись від жаху, кинувся бігти. Біг нерівними стрибками, вряди-годи зариваючись у кучугури, виривався з їхнього холодного полону, бився, осліплий, об стовбури і падав на кущі. Тіло моє покривалося виразками, ніби хтось шмагав мене різками, ніби якась почвара періщила мене канчуком; я ж не міг спинитися, бо незвідь од чого здавалося: зупинитися — значить пропасти. Але я не хотів пропадати, хотів жити, за будь-яку ціну, хай виснажуся до краю, хай витече з мене сила — ні, не можу я так просто зникнути! І я знову біг, ковтав сніг, коли провалювався в замети, хапав ротом розлючені вихори, котрі прагли мене засліпити, — так просто не хотів здаватися. «Де той, — горлав я, перекрикуючи виття, стогін і скигління метелиці, — хто одяг мене в цю чортову шкуру? Де той, хто кинув мене у це холодне пекло і хто так тяжко поглумився наді мною?» Не мав би я милосердя, коли б він мені зустрівся, хай би з мечем він був, а я ні. Не повелося б йому, клятому, бо не знав досі його, не зробив йому анічогісінько лихого. Я мчав. Я кричав і горлав, сварився і погрожував, бо не хотів у цій скаженій ночі пропасти. Я хотів іще сказати світові й життю своє слово, бо не можу розтати, як сніжина, не можу зникнути, тільки ступивши на стежку життєву. Я мчав. Сила в мені була, сила в мені нуртувала, хай був я сліпий і глухий, хай мова моя — тільки оце натужне виття, здаватися не хотів аж ніяк. Бо щось мені в цій сутолочній ночі, в цій шаленій кружанині, в цьому божевільному танці вдалося збагнути. Щось обов'язкове для мене й неперехідне. Я мчав. Хотів перегнати сам себе, і те, що моє тіло було покусане й посмуговане від тисячі ударів, які дістав цієї ночі, тільки закріпило мене у нестримному, глибокому бажанні бути!
Записи гапонівського панотця
Голос
Записи гапонівського панотця
Записи гапонівського панотця
Повертаючись до рідної домівки, людина завжди відчуває трепет, а коли повертається додому марнотравний син, йому закладає від хвилювання подих. Світ для нього інакшіє, тисячі дрібниць, які існували, майже не торкаючись свідомості, стають до болю дорогі: вигин стежки, знайома хата, обличчя, горб чи западина, дерево чи дорога, колодязь чи тин. Коли ж бачиш щось не так і помічаєш зміни, сум тебе пробира: нова хата, нові стежки, занедбаний садок чи обійстя, де раніше все квітувало, нові хрести на цвинтарі, на яких написано знайомі імена. Дивно бачити й обличчя дружини, під таку мить воно й незнайоме й рідне, вона дивується, заслоняє долонею рота, розкритого від несподіванки, широко розплющує повні щастя і страху (чи не ввижається?) очі — раптом відчуваєш, що це ж вона, з ким ділив так довго існування. Наймит кидав на віз гній і спинився; яскраве сонце стоїть над головою, хоч зараз вечір та осінь… Ні, я знову плутаю оповідь, мабуть, через старість, адже в той вечір, коли я повернувся додому, стояв уже густий сутінок, наймит уздрів мене наступного дня, дружина побачила мене в сутінку, але для нас ніби й справді сонце засвітило. Я не міг не схвилюватися, побачивши паньматку в усій плоті своїй, адже збувалося одне з численних марев, які мучили мене ночами, коли пробував я у Прірві. Але там не було оцього живого відчуття, бо перед тобою таки не марево, а дійство справжнє. Я не чув ридань, коли жінка впала мені на груди, а тільки її незабутній запах, пучки моїх рук здобули особливу чутливість, а очі самі заплакали. Так, це була моя жінка, я міг достоту переконатися, що таки повернувся, бо ніч, яка товклася довкола, теж була жінкою, як і хата, що поріг її я готуваввя переступити. Я входив уже зараз у ніч, як у жінку, а хата готувалася мене прийняти. Гавкав радісно пес, пізнавши мене, зумисне голосно, з виляском, — дочекався і він господаря. Місяць раптом виплив з-за хмари й освітив наше дворисько, а жінка щось мені казала поміж схлипами.
Повертаючись, я не придумав, що їй скажу і як виправдаюся за цю довгу відсутність, але вже знав — житиму тут, як і досі. Згодом я дивувався, як все склалося до ладу — мій язик уже по дорозі в хату почав плести якусь історію, здається, цілком вірогідну. Мені палив у шию місяць, дихала ніч, те-те-те, казав я: тікав од розбійників… Дружина йшла побіч мене і плакала. «Ти мені все розповіси, — сказала вона, — але потім, потім!» Ми обійнялися й зайшли отак разом у дім. «Цілі сім років, — сказав я. — Не сподівався, що повернуся!» — «Ми вже тебе поховали, — сказала дружина. — Але все" одно я чекала». Вона заплакала не стримуючись. Ми зайшли в дім, і дружина засвітила всі свічки, які були в хаті. «Дай-но хоч подивлюся на тебе!» Вона дивилася на мене і тихо зойкнула. «Тебе ніби з хреста знято». — «Мене і знято з хреста, — сказав я, — ще й досі все тіло стогне! Тяжку неволю я пережив, жінко. Не доведи господь таке лихому ворогу». — «Це ти мені розкажеш потім», — мовила вона.
В покої, куди ми зайшли, горіло аж п'ять свічок. Я роздивлявся по хаті із радісним здивуванням: не змінилося тут нічого. Так само тьмяно дивилися святі з ікон, так само було застелено килимом стіл, а лавки — рядном. Так само була розписана квітами піч, а в кутку стояла діжа для тіста. На столі лежала хлібина, і я взяв її в руки. Поцілував, а тоді вломив шмат. Вдихнув на повні груди чудового запаху домашнього хліба і вкусив його, ніби причащався. Я й справді причащався, адже був у рідному домі, адже, жуючи хліб і дивлячись на зворушену жінку свою, міг дозволити собі повірити в це. «Стривай, не їж хліба, — сказала жінка, — подам тобі вечерю».
— А це вже мені не подобається, — нахмурився Чорний Чоловік. — Не буває тільки чистого чи тільки брудного, не буває тільки доброго чи лихого…
Хвиля туману поповзла над кам'яною вулицею, на якій ми стояли. Але Чорний Чоловік не покривався цим туманом, я виразно бачив його обличчя. Високе, побите зморшками чоло під вовняною шапкою, орлиний тонкий ніс, повні темного вогню очі — хто ти, Чорний Чоловіче? — подумки спитав я.
Він засміявся, і я до решти переконався: моя здогадка була правильна. Я подумав: людина до часу живе, як корінь. Приходить час, і вона вибиває стебло. Тоді падають на те стебло вітри, бурі, мороз і суша. Часом те стебло пропадає, і людина знову переходить у корінь. Той корінь засинає і спить. А потім знову вибиває парость, але вже такий, який здужає розростися. Чи ж подобаються тобі такі думки, Чорний Чоловіче?
Але цього разу він мені не відповів: вдарила серед неба блискавка, згоряли зірки, і я побіг лісом, занурюючись у його хащі. Голод знову торсав мої нутрощі, і я подався туди, де мав лежати розтерзаний кінь. Але мене чекала несподіванка — застав я самі кістки, здається, тут побували інші вовки. Я довго сидів, обглодую-чи кістки, але заспокоїти голоду не зміг. Тоді я зрозумів, що це кара мені за останнє слово перед Чорним Чоловіком, сів серед чистого поля і почав виплакувати свій біль.
Повертаючись, я не придумав, що їй скажу і як виправдаюся за цю довгу відсутність, але вже знав — житиму тут, як і досі. Згодом я дивувався, як все склалося до ладу — мій язик уже по дорозі в хату почав плести якусь історію, здається, цілком вірогідну. Мені палив у шию місяць, дихала ніч, те-те-те, казав я: тікав од розбійників… Дружина йшла побіч мене і плакала. «Ти мені все розповіси, — сказала вона, — але потім, потім!» Ми обійнялися й зайшли отак разом у дім. «Цілі сім років, — сказав я. — Не сподівався, що повернуся!» — «Ми вже тебе поховали, — сказала дружина. — Але все" одно я чекала». Вона заплакала не стримуючись. Ми зайшли в дім, і дружина засвітила всі свічки, які були в хаті. «Дай-но хоч подивлюся на тебе!» Вона дивилася на мене і тихо зойкнула. «Тебе ніби з хреста знято». — «Мене і знято з хреста, — сказав я, — ще й досі все тіло стогне! Тяжку неволю я пережив, жінко. Не доведи господь таке лихому ворогу». — «Це ти мені розкажеш потім», — мовила вона.
В покої, куди ми зайшли, горіло аж п'ять свічок. Я роздивлявся по хаті із радісним здивуванням: не змінилося тут нічого. Так само тьмяно дивилися святі з ікон, так само було застелено килимом стіл, а лавки — рядном. Так само була розписана квітами піч, а в кутку стояла діжа для тіста. На столі лежала хлібина, і я взяв її в руки. Поцілував, а тоді вломив шмат. Вдихнув на повні груди чудового запаху домашнього хліба і вкусив його, ніби причащався. Я й справді причащався, адже був у рідному домі, адже, жуючи хліб і дивлячись на зворушену жінку свою, міг дозволити собі повірити в це. «Стривай, не їж хліба, — сказала жінка, — подам тобі вечерю».
— А це вже мені не подобається, — нахмурився Чорний Чоловік. — Не буває тільки чистого чи тільки брудного, не буває тільки доброго чи лихого…
Хвиля туману поповзла над кам'яною вулицею, на якій ми стояли. Але Чорний Чоловік не покривався цим туманом, я виразно бачив його обличчя. Високе, побите зморшками чоло під вовняною шапкою, орлиний тонкий ніс, повні темного вогню очі — хто ти, Чорний Чоловіче? — подумки спитав я.
Він засміявся, і я до решти переконався: моя здогадка була правильна. Я подумав: людина до часу живе, як корінь. Приходить час, і вона вибиває стебло. Тоді падають на те стебло вітри, бурі, мороз і суша. Часом те стебло пропадає, і людина знову переходить у корінь. Той корінь засинає і спить. А потім знову вибиває парость, але вже такий, який здужає розростися. Чи ж подобаються тобі такі думки, Чорний Чоловіче?
Але цього разу він мені не відповів: вдарила серед неба блискавка, згоряли зірки, і я побіг лісом, занурюючись у його хащі. Голод знову торсав мої нутрощі, і я подався туди, де мав лежати розтерзаний кінь. Але мене чекала несподіванка — застав я самі кістки, здається, тут побували інші вовки. Я довго сидів, обглодую-чи кістки, але заспокоїти голоду не зміг. Тоді я зрозумів, що це кара мені за останнє слово перед Чорним Чоловіком, сів серед чистого поля і почав виплакувати свій біль.
Голос
І все— таки не все я зрозумів із того, що мене турбувало. Про це я вже подумав, знову діставшись до своєї ями і слухаючи, як підтискає мені голод живота. Отоді й почув тихий голос, який прошептав мені на вухо. «Стань на шляху вибору, -сказав мені голос, — і забудь свої непоштиві до Чорного Чоловіка думки. Дві долі тобі суджено: одна вовча, а друга людська, і від тебе самого залежить, у якій шкурі тобі жити. Хочеш знову стати людиною — передай своє прокляття іншому, а ні — вікуй у вовчій зграї. Я тебе зараз навчу цієї простої науки, бо так чинили всі до тебе, хто не хотів жити вовкулакою. У житті людському буває один мент, — сказав голос, — коли вона звільняється від захисту неба, тоді вона, хоч і в одежу вбрана, а гола, хоч сильною себе чує, а безпомічна. Знайди такого чоловіка, байдуже хто він буде, і віддай йому те, чим наділили тебе».
Я заціпенів. Цей дивний голос сказав щось таке небувале, щось таке зрозуміле: он воно що! Значить, був хтось третій у тому, що зі мною сталося, і цей третій десь спокійно жує зараз у теплій домівці хліб. Той третій тішиться життям і в думках не кладе, що хтось мучиться у напівзасипаній снігом ямі.
«Звісно, той третій є, — тихо сказав голос. — Але не те я хочу тобі сказати. Людина не повинна вириватися зі своєї шкарлупини. Тільки в ній її єдиний спокій і криївка, бо глибоко беззахисна вона перед небом. Хай не втручається у віковічну боротьбу неба і землі, хай не стає на прю — не зможе вона розібрати, де воїни неба, а де землі. Хай знає свої маленькі клопоти, свій світець, здобуває собі їжу і чубиться з такими ж, як сам».
Ці слова мене схвилювали. Хотів відповісти, заперечити, запитавши, чи ж не жив я так, як вчить мене той голос? Чи ж хотів я втручатися г боротьбу неба й землі? Мені накинуто це прокляття силою — не хотів я такого змагання й такої долі. '
«Зараз, зараз ти все зрозумієш, — захихотів голос, — нічого складного у цьому нема. Просто треба збагнути, що дитиною і юнаком людина живе не в світі, а в передпокої до нього. Отож, коли вона хоче безболісно вписатись у світ людей, вона повинна взяти на свої плечі болячки світу. У вас навіть приказка є: убравсь між ворони, то й каркай, як ворона. Між попами — піп, між дяками -дяк, між вовками вий по-вовчому, між свинями хрюкай по-свинячому. Тямиш, про що я кажу?»
Голос знову захихикав, тоненько й підступненько, ніби знущався з мене. І переді мною раптом ніби заслона відслонилася. Там, у містечку, де мешкав, я тільки вдавав, що живу по-справжньому, а на ділі й «е жив. Навіть ті лихі вчинки, які чинив, я вдіяв тому, що хотів перед світом замаскувати свою до нього непричетність. Насправді ж вибору не зробив. Ось чому я став обранцем Чорного Чоловіка, ось за віщо терплю муки в цій ямі?
«Так, — прошепотів голос. — Переможи свого ворога. Бо коли не переможеш його, він переможе тебе. Коли не забереш у нього багатства й добра, він зміцніє й забере його в тебе. Стань міцно на ноги, коли хочеш бути в житті паном — нещадний будь. Коли ж не можеш — як трава живи. Тільки той має значення у світі, хто має силу й уміє примусити інших себе боятися».
— А коли я не захочу вчинити так, як учиш мене, голосе? — спитав напрямки я.
Але голос мені на те не відповів. Тоді я знову побачив, як плететься по землі клубінь густого туману, і пахне той туман чи сіркою, чи тютюном.
— Чому ховаєшся од мене? — голосно вигукнув я. — Хочу бачити того, з ким розмовляю!
Він дивно всміхається, цей Чорний Чоловік. Полискує зубами, нітрохи не закуреними, хоч не виймає з рота цибуха, а я вже не в ямі, а стою на узліссі й дивлюся на своє містечко, аж сльозять мені очі. Он воно, мирне й спокійне. Так просто тягнуться до неба дими з коминів, так просто світліють хати. По дорозі їде на возі чоловік, коні біжать весело, бо відчули домівку. Біля міських воріт стоїть, опершись на мушкета, козак, його синій однострій світиться на сніговому тлі. Місто оточене парканом, перед ним рів та вал, видніється дерев'яний замочок, який уже ні від кого не оборонить, такий він ветхий. Але над містом він панує. Я вирізняю дім сотенної канцелярії із зеленим, переділеним навпіл дахом, вранці туди приходять міський отаман, сотник і канцеляристи. Я бачу корчми й крамнички, з яких визирають купці; онде козаки-компанійці ведуть до канцелярії зловленого злодія; двоє сусідів підійшли до урядового будинку, вони посварилися і хочуть, щоб їх розсудили. Біля сотникової садиби запрягають у пишний ридван коней, коні ситі й лискотять вгодованими боками; чути покрики візниць і конюхів. Цей світ до болю знайомий мені, і я його не так бачу, як уявляю. Дивно мені стає дивитися на все те, дивно, бо я завжди дивився на світ просто. Мені здавалося, що все у волі людській — бути добрим у світі чи лихим. Мені здавалося, що й грішникові очиститися від скверни — річ так само проста. Здається, мав я погані очі, бо не бачив тієї невидимої сітки, котра той світ покриває. Не бачив, як борсаються у тій сітці люди, ніби зловлена риба, і не відав, що сіткою є сам світ. Я відступаю від нього, рідного міста мого, бо мені раптом страшно стало. Страшно від того, що здобув змогу повернутися в нього, а ще страшніше, що не відаю, чи зможу те учинити.
Я заціпенів. Цей дивний голос сказав щось таке небувале, щось таке зрозуміле: он воно що! Значить, був хтось третій у тому, що зі мною сталося, і цей третій десь спокійно жує зараз у теплій домівці хліб. Той третій тішиться життям і в думках не кладе, що хтось мучиться у напівзасипаній снігом ямі.
«Звісно, той третій є, — тихо сказав голос. — Але не те я хочу тобі сказати. Людина не повинна вириватися зі своєї шкарлупини. Тільки в ній її єдиний спокій і криївка, бо глибоко беззахисна вона перед небом. Хай не втручається у віковічну боротьбу неба і землі, хай не стає на прю — не зможе вона розібрати, де воїни неба, а де землі. Хай знає свої маленькі клопоти, свій світець, здобуває собі їжу і чубиться з такими ж, як сам».
Ці слова мене схвилювали. Хотів відповісти, заперечити, запитавши, чи ж не жив я так, як вчить мене той голос? Чи ж хотів я втручатися г боротьбу неба й землі? Мені накинуто це прокляття силою — не хотів я такого змагання й такої долі. '
«Зараз, зараз ти все зрозумієш, — захихотів голос, — нічого складного у цьому нема. Просто треба збагнути, що дитиною і юнаком людина живе не в світі, а в передпокої до нього. Отож, коли вона хоче безболісно вписатись у світ людей, вона повинна взяти на свої плечі болячки світу. У вас навіть приказка є: убравсь між ворони, то й каркай, як ворона. Між попами — піп, між дяками -дяк, між вовками вий по-вовчому, між свинями хрюкай по-свинячому. Тямиш, про що я кажу?»
Голос знову захихикав, тоненько й підступненько, ніби знущався з мене. І переді мною раптом ніби заслона відслонилася. Там, у містечку, де мешкав, я тільки вдавав, що живу по-справжньому, а на ділі й «е жив. Навіть ті лихі вчинки, які чинив, я вдіяв тому, що хотів перед світом замаскувати свою до нього непричетність. Насправді ж вибору не зробив. Ось чому я став обранцем Чорного Чоловіка, ось за віщо терплю муки в цій ямі?
«Так, — прошепотів голос. — Переможи свого ворога. Бо коли не переможеш його, він переможе тебе. Коли не забереш у нього багатства й добра, він зміцніє й забере його в тебе. Стань міцно на ноги, коли хочеш бути в житті паном — нещадний будь. Коли ж не можеш — як трава живи. Тільки той має значення у світі, хто має силу й уміє примусити інших себе боятися».
— А коли я не захочу вчинити так, як учиш мене, голосе? — спитав напрямки я.
Але голос мені на те не відповів. Тоді я знову побачив, як плететься по землі клубінь густого туману, і пахне той туман чи сіркою, чи тютюном.
— Чому ховаєшся од мене? — голосно вигукнув я. — Хочу бачити того, з ким розмовляю!
Він дивно всміхається, цей Чорний Чоловік. Полискує зубами, нітрохи не закуреними, хоч не виймає з рота цибуха, а я вже не в ямі, а стою на узліссі й дивлюся на своє містечко, аж сльозять мені очі. Он воно, мирне й спокійне. Так просто тягнуться до неба дими з коминів, так просто світліють хати. По дорозі їде на возі чоловік, коні біжать весело, бо відчули домівку. Біля міських воріт стоїть, опершись на мушкета, козак, його синій однострій світиться на сніговому тлі. Місто оточене парканом, перед ним рів та вал, видніється дерев'яний замочок, який уже ні від кого не оборонить, такий він ветхий. Але над містом він панує. Я вирізняю дім сотенної канцелярії із зеленим, переділеним навпіл дахом, вранці туди приходять міський отаман, сотник і канцеляристи. Я бачу корчми й крамнички, з яких визирають купці; онде козаки-компанійці ведуть до канцелярії зловленого злодія; двоє сусідів підійшли до урядового будинку, вони посварилися і хочуть, щоб їх розсудили. Біля сотникової садиби запрягають у пишний ридван коней, коні ситі й лискотять вгодованими боками; чути покрики візниць і конюхів. Цей світ до болю знайомий мені, і я його не так бачу, як уявляю. Дивно мені стає дивитися на все те, дивно, бо я завжди дивився на світ просто. Мені здавалося, що все у волі людській — бути добрим у світі чи лихим. Мені здавалося, що й грішникові очиститися від скверни — річ так само проста. Здається, мав я погані очі, бо не бачив тієї невидимої сітки, котра той світ покриває. Не бачив, як борсаються у тій сітці люди, ніби зловлена риба, і не відав, що сіткою є сам світ. Я відступаю від нього, рідного міста мого, бо мені раптом страшно стало. Страшно від того, що здобув змогу повернутися в нього, а ще страшніше, що не відаю, чи зможу те учинити.
Записи гапонівського панотця
За днями теплими прийшла негода; з ранку до вечора сипалися дощі, сільські вулиці од того перетворились у цілковиту твань, а я сидів поки що без діла, бо написав митрополиту листа з оповіддю про свої пригоди і з проханням посприяти, щоб у котрійсь громаді мене вибрали на попа. В Гапонівці ж священик був, хоч і в похилих літах, але ще міцненький, та й хотілося мені покинути це село, де кожне мене знало. Вечорами, коли вікна оббивалися дощем, коли надворі плескало, зітхало й лопотіло, у теплім покоївку (напалено було піч) при свічці збиралися до мене в господу найближчі сусіди, і я, попахкуючи цибушком, оповідав неквапно про розбійників, які на мене напали, про свій побит серед волохів і татар. Знав, що все це вигадую, але от що дивно: говорив я про все з такими подробицями, які мене самого дивували, ніби я й справді оповідав про землі й країни, які бачив передвіч. Я без найменших утруднень описував, як одягаються волохи, які в них вози, як пораються біля худоби, які страви найбільше люблять татари і які їхні домашні звичаї. Називав чудні імена людей, з якими буцімто мав стосунок, — мене слухали з глибочезним інтересом; мирно потріскувала свічка, паньматка вряди-годи знімала нагар, тютюновий дим від кількох люльок м'яко оповивав все синім смерком; від печі хвилями відходило тепло, і я подумав: чи так уже зле бути вигадником і тішити людські вуха химерними оповідями? Часом мені самому здавалося, що все було й справді так, як оповідаю; виявилося, що я знав по-татарському і по-волоському і белькотів на превелику втіху щось таке, чого й сам не міг утямити. Диво ж було в іншому, одного разу серед слухачів знайшовся такий, що балакав так і сяк, і він не тільки підтвердив, що я вмію по-тамтешньому балакати, а й мова моя ніби в справжнього агарянина чи волоха. Це мене дивувало: пам'ять моя й мова ніби існували позасвідоме, а я ж бо знав, як все було насправді. Але я бачив, яку втіху мають люди від цих балачок, отож і в гадці не мав оповісти комусь, що ж воно було насправді. Гірше ставало, коли залишався я наодинці. Тоді мені думалося, що я або збожеволів, або божеволію, що я, можливо, й справді був схоплений нечестивцями і відведений у чужу землю. Жив там спершу, як живуть полоняники, а потім мені щось приключилося і пам'ять моя наполовину згасла, а те, що я був нездоровий, і склало оту маячню, яку я приймав за «правду», за «прірву», хоч насправді ніякої «прірви» й не було. Признаюся тобі, читальнику, що я поступово почав вірити у те, що мене відпущено з чужої землі через те, що я не при своєму розумі, що не було ніякого юнака, перед яким ношу я немалу вину, що всі мої вигадки — ось вона, правдешня історія. Під таку хвилю мене не тішило тепло власної хати, не тішив добрий харч, яким відгодовувала мене жінка, не тішив теплий вогник свічки, не тішило, що от, мовляв, надворі негода, а я ніжуся в теплому домі. Тоді божевілля торкало мій мозок гарячою рукою, і я, залишаючись сам, з жахом починав відчувати, що не можу забути про того юнака, якому перекинув своє прокляття. Не забуваю я й Чорного Чоловіка — мого володаря у Прірві; коли його згадував, дім мій наповнювався дивними істотами, їх я бачив по кутках покою, дивилися вони на мене більмистими очима і простягали корячкуваті, як коріння, лаписька. Боявся під ту хвилю виходити надвір, бо мені здавалося, що там на мене чекає Чорний Чоловік, що я, попри все, так і не звільнився з-під його влади — боявся стати віч на віч із ніччю. Переконував свою жінку продати грунт і купити його десь у дальшому краю, але моя паньматка на те не погоджувалася. Тим часом прийшов лист од. митрополита, він радив вдатися за порадою до єпископа і пообіцяв написати йому від себе, щоб єпископ поставився до мене милостиво, зважаючи на мої пережиті страждання.
Як на те, раптово помер у Гапонівці піп, застудившися в дорозі. Його викликав до себе єпископ, бо перед цим під час об'їзду єпархії побував у нашому селі і побачив у нашого старого панотця, котрий став на цьому місці після мене, в домі в кутку щось на зразок руковмивальниці, в якій священик у зимовий час хрестив дітей замість того, щоб чинити те в церкві. Отож старого й викликали до єпископа, покарали немилосердно плітьми, всипавши до тридцяти ударів; у дорозі він ще й намок і дістався додому в гарячці, а за кілька днів відійшов. Ця сумна подія посприяла мені повернутися на старе місце, з цього найбільше була задоволена паньматка, бо не довелося їй продавати свої, ще батьківські, грунти, а я — ні, бо волів-таки опинитися там, де мене не знають. Отож виконував я священичі треби абияк, бо не почувався бути достойним на місці пастирськім, але що я міг і вмів у цьому житті ще? Сусіди вже давно перестали приходити до мене на баляндраси, бо все вже від мене вислухали, а оскільки оповідь моя не суперечила тверезому глузду, в неї повірили, тобто історія моя стала їм нецікава. Невдовзі й жінка навіки покинула мене, і я не встиг із нею набутися — це вже була втрата важка.
Отак я й дістав нове своє прокляття — самоту. Вечорами, коли не ставало сили молитися і читати книги (господар із мене ж був ніякий, то вже була парафія паньматчина), розчиняла переді мною Прірву чорна хвиля, і я палив усі свічки, які були в домі. Наймит мій спокійно хропів у комірчині, а я маю один лік — бесіду, любий читальнику, із тобою. В душі моїй кипить, підступає до мене розпач, думки викладаються нескладно; часом мені здається, що я й досі не вийшов із Прірви, що дім оцей — те ж таки логво, в якому я жив, пробуваючи в Прірві, що все чинене мною зовсім не відрізняється од того, що чинив я у тій-таки Прірві, бо тільки те й дію, що здобуваю собі хліб насущний…
Ні, читальнику, я тобі розповів не все. Забув розповісти одну смутну історію, яку не можу забути. Коли по смерті старого попа, мене поставлено було в цьому селі пастирем, я хотів жити в законі. Тобто хотів попувати щиродушно, хотів, щоб мої миряни були ліпші за мене. Я довідався, що одна дівка Тодоська (сказав мені про те церковний дзвонар Грицько), народила блудно дитину і покрила сама собі голову. І от під час відправи вечірнього співу, я підійшов до тієї Тодоськи і вислав її з церкви. Тоді мати Тодосьчина Ганна кинулася на мене, і схопила мене за волосся, і почала бити по обличчі, лаючи мене, і згадала давню історію, через яку я, можливо, і втрапив у Прірву. Я ледве вирвався од знавіснілої жінки й подав на неї скаргу в полкову канцелярію. Ганна ж, однак, швидко отямилася і вже через день прийшла з сусідами до мене і смиренно просила, щоб я її вибачив. Для цього вона клала три карбованці на церкву, а мені шість ліктів тонкого сукна, сап'ян і козлину. Я ніколи не був пам'ятливий, тож вибачив Ганні її переступ і пообіцяв, що заберу з полкової канцелярії на неї скаргу. Отож так я й хотів учинити і поїхав наступного дня в полкове місто, але мою скаргу вже передали нашому єпископу. Я затремтів, пам'ятаючи, що сталося з моїм попередником, але вирішив учинити добре діло й зважився піти до єпископа. На мої поштиві слова про потребу по-християнському прощати ближньому єпископ послався на правило святих отців, надруковане в кормчій книзі в 42 главі: «Коли хто у святу церкву ввійшовши, єпископу чи причетникам чи іншим слугам церковним докуку принесе, таких у муках покарати і в ув'язнення послати». Я злякався і почав просити помилувати Ганну, бо з нерозуму вона те вчинила, і що існує інший закон: коли постраждалий вибачає винуватого, то й вина з нього знімається. На те преосвященний сухо мені відповів, що я мислю, як людина світська, а не як духовна, бо записано і в Новоканоні: «Коли хто вдарить священика, хай буде в забороні одне літо, коли ж ударить деревом, хай буде в забороні три літа, хоч би священик вибачив такому його прогріх». Мені було боляче на душі. Повернувшись додому, я віддав Ганні її три карбованці, сукно, сап'ян і козлину й оповів щиро про все, що виїздив. Через два місяці надійшов указ, щоб згадану жінку було прислано в духовне правління, де їй мають учинити відповідно до церковного правила покару плітьми, а по тому відіслати з нарошним на її кошти в дівочий монастир на рік. Ганна мене образила і зневажила перед людьми, але ще більше зневажила мене перед ними оця непомірна кара нещасній жінці. Я тяжко пережив ту тяганину, а по тому заклявся ніколи зайвої старатливості не виявляти, досить з мене гріхів власних…
Останнім часом почала мені боліти спина. Здавалося, хребет не вирівнявся до кінця, тобто моє перетворення виявилося неостаточне. Тяжко мені нахилятися, тяжко сидіти за столом і писати, та й серце в мене болить. Я тоді йду, скорчившись, до ложа і падаю на нього. Свічки продовжують горіти, вони двояться в мене в очах, і я бачу їх удвічі більшими, ніж поставив. Але не зважуюся їх загасити, бо в темряві бути мені важче. Знаю, що не спатиму, що до ранку крутитимуся на ложі, тож хай вони горять. Часом переді мною пливуть барвисті стьожки, які снують покоєм, вони позмінно спалахують, і я потроху затихаю, милуючись цими барвами, аж доки знову не починає мучити біль. Тоді мені важко стає дихати, стьожки вже застеляють мені мозок, і я почуваю себе у світі як висохлий, але ще не опалий листок. Знаю, що вже недовго мені тягти, скоро надійде пора, коли вітер зірве мене з дерева життя; тоді дивна, божевільна думка приходить мені до голови: чи не впаду я на підстілку якомусь вовкулаці?
Саме тут, дорогий читальнику, гадаю, місце розказати, хоч коротко, про своє життя до того, як потрапив я до Прірви, про те, що, зрештою, стало причиною до наслідку, для біди, яка зі мною стряслася. Мабуть, гадаєш, що я вчинив жахливий якийсь переступ і покривав досі таємницею, що я злочинець і бузувір, якого й справді не могла тримати земля, і перетворення такого непотрібного у звіра — достойна йому винагорода? Але мушу тебе розчарувати: мій переступ не в тому, що я порушив належні приписи й закони, а в тому, що намагався їх виконувати з усією старанністю й віддачею. Історія з Ганною й Тодоською саме тому й перелякала мене так, бо то в мені пробудився колишній «я», котрий жив перед Прірвою — недаремно Ганна, б'ючи мене в церкві й лаючи, нагадала мені про те; очевидно, й шал її породжено пам'яттю про колишнє.
Мій попередник по парафії був людина мені супротилежна; любив зійтися з людьми, напитися з ними, добре дер за церковні треби, але залюбки гостив у себе поселян, грав із ними в карти, не забороняв вечорниць, сам бігав на купала і навіть дозволив улаштувати край села гойдалиці, де збиралася молодь і з величезними реготами, по-бісівському там бавилася. Він і закінчив своє грішне життя по-грішному, бо його понесли коні, — звалився з кручі разом із возом, ясна річ, нетверезий. Усе село за ним плакало, як за рідним батьком, і я дивувався їхній безпросвітній темноті, адже той пастир, не задумуючись, вів, як тоді я вважав, усіх цих людей до пекла. Отож, пам'ятаючи про страшний кінець (я був у тому селі перед висвяченням дияконом), вирішив я жити й вести себе по-божому, як велять нам церковні й цивільні приписи й узаконення, тобто захотів усіх цих людей урятувати й скерувати на шлях коли не праведний, так той, що до праведного веде.
Перше, що я вчинив: наказав спалити з урочистим молебнем та процесією гойдалиці: стовпи пообмазували смолою, пообкручували соломою й підпалили. Вогнище тоді стояло до неба, а я дивився на нього, і серце в мене радісно потіпувало. Селяни на те моє дійство не раділи, але старіші з них моє рішення схвалювали. Я заборонив вечорниці, купала, карти, всілякі бісівські ігрища і скоки, заборонив у селі «вулицю», а велів статечно і спокійно святкувати празники, визначені й проречені святою церквою. Раніше, за старого попа, до церкви ходили хто хотів і коли хотів; я ж наказав дякові скласти реєстр поселян і відмічати, хто до церкви ходить, а хто ні, особливо в свята. Так само я намагався простежити, говіють люди чи ні, щоб конче вчили дітей «вірую», і не причащав тих, хто не знав «отченаша». Вже після того я завів у церкві куну [5], і ця чудодійна придумка почала служити мені нащодень. Замикав я в куну за цілком визначені провини: порушення посту, жарти кума з кумою, розмови й сміхи під час казані, непристойні звуки в час служби, невідвідування церкви; за те, що їли перед причастям чи вживали перед службою горілку, за присипляння маковим відваром дітей, за вжиття скоромного в п'ятницю, за паління люльки й тютюну в час говіння, за блудодійство, спроби женихатися до кумів та родичів — усього не перелічити. Я заборонив колядувати, ходити до шинку, битися навкулачки і рішуче відмовлявся старостувати на весіллях — все супроти поведінки старого пароха; єдине, проти чого той рішуче поставав, — це лихослів'я: і справді цього гріха в нашому селі й досі не водиться. Я зумисне вичислюю свої дії й заходи, при допомозі яких хотів повести свою отару на праведну дорогу: не вчинив жодного несправедливого покарання, ніколи не присікався ні до кого даремно, а щоб достеменне про все знати, установив у своєму селі таємну стежу із кількох відданих мені поселян і з церковного причту — бажав знати життя своїх овечок у найменших дрібницях, щоб жодна із них не зблуджувала зі шляху; тобто намагався бути ідеальним пастирем, бо свою паству не занедбував, а про неї невсипуще дбав.
Як на те, раптово помер у Гапонівці піп, застудившися в дорозі. Його викликав до себе єпископ, бо перед цим під час об'їзду єпархії побував у нашому селі і побачив у нашого старого панотця, котрий став на цьому місці після мене, в домі в кутку щось на зразок руковмивальниці, в якій священик у зимовий час хрестив дітей замість того, щоб чинити те в церкві. Отож старого й викликали до єпископа, покарали немилосердно плітьми, всипавши до тридцяти ударів; у дорозі він ще й намок і дістався додому в гарячці, а за кілька днів відійшов. Ця сумна подія посприяла мені повернутися на старе місце, з цього найбільше була задоволена паньматка, бо не довелося їй продавати свої, ще батьківські, грунти, а я — ні, бо волів-таки опинитися там, де мене не знають. Отож виконував я священичі треби абияк, бо не почувався бути достойним на місці пастирськім, але що я міг і вмів у цьому житті ще? Сусіди вже давно перестали приходити до мене на баляндраси, бо все вже від мене вислухали, а оскільки оповідь моя не суперечила тверезому глузду, в неї повірили, тобто історія моя стала їм нецікава. Невдовзі й жінка навіки покинула мене, і я не встиг із нею набутися — це вже була втрата важка.
Отак я й дістав нове своє прокляття — самоту. Вечорами, коли не ставало сили молитися і читати книги (господар із мене ж був ніякий, то вже була парафія паньматчина), розчиняла переді мною Прірву чорна хвиля, і я палив усі свічки, які були в домі. Наймит мій спокійно хропів у комірчині, а я маю один лік — бесіду, любий читальнику, із тобою. В душі моїй кипить, підступає до мене розпач, думки викладаються нескладно; часом мені здається, що я й досі не вийшов із Прірви, що дім оцей — те ж таки логво, в якому я жив, пробуваючи в Прірві, що все чинене мною зовсім не відрізняється од того, що чинив я у тій-таки Прірві, бо тільки те й дію, що здобуваю собі хліб насущний…
Ні, читальнику, я тобі розповів не все. Забув розповісти одну смутну історію, яку не можу забути. Коли по смерті старого попа, мене поставлено було в цьому селі пастирем, я хотів жити в законі. Тобто хотів попувати щиродушно, хотів, щоб мої миряни були ліпші за мене. Я довідався, що одна дівка Тодоська (сказав мені про те церковний дзвонар Грицько), народила блудно дитину і покрила сама собі голову. І от під час відправи вечірнього співу, я підійшов до тієї Тодоськи і вислав її з церкви. Тоді мати Тодосьчина Ганна кинулася на мене, і схопила мене за волосся, і почала бити по обличчі, лаючи мене, і згадала давню історію, через яку я, можливо, і втрапив у Прірву. Я ледве вирвався од знавіснілої жінки й подав на неї скаргу в полкову канцелярію. Ганна ж, однак, швидко отямилася і вже через день прийшла з сусідами до мене і смиренно просила, щоб я її вибачив. Для цього вона клала три карбованці на церкву, а мені шість ліктів тонкого сукна, сап'ян і козлину. Я ніколи не був пам'ятливий, тож вибачив Ганні її переступ і пообіцяв, що заберу з полкової канцелярії на неї скаргу. Отож так я й хотів учинити і поїхав наступного дня в полкове місто, але мою скаргу вже передали нашому єпископу. Я затремтів, пам'ятаючи, що сталося з моїм попередником, але вирішив учинити добре діло й зважився піти до єпископа. На мої поштиві слова про потребу по-християнському прощати ближньому єпископ послався на правило святих отців, надруковане в кормчій книзі в 42 главі: «Коли хто у святу церкву ввійшовши, єпископу чи причетникам чи іншим слугам церковним докуку принесе, таких у муках покарати і в ув'язнення послати». Я злякався і почав просити помилувати Ганну, бо з нерозуму вона те вчинила, і що існує інший закон: коли постраждалий вибачає винуватого, то й вина з нього знімається. На те преосвященний сухо мені відповів, що я мислю, як людина світська, а не як духовна, бо записано і в Новоканоні: «Коли хто вдарить священика, хай буде в забороні одне літо, коли ж ударить деревом, хай буде в забороні три літа, хоч би священик вибачив такому його прогріх». Мені було боляче на душі. Повернувшись додому, я віддав Ганні її три карбованці, сукно, сап'ян і козлину й оповів щиро про все, що виїздив. Через два місяці надійшов указ, щоб згадану жінку було прислано в духовне правління, де їй мають учинити відповідно до церковного правила покару плітьми, а по тому відіслати з нарошним на її кошти в дівочий монастир на рік. Ганна мене образила і зневажила перед людьми, але ще більше зневажила мене перед ними оця непомірна кара нещасній жінці. Я тяжко пережив ту тяганину, а по тому заклявся ніколи зайвої старатливості не виявляти, досить з мене гріхів власних…
Останнім часом почала мені боліти спина. Здавалося, хребет не вирівнявся до кінця, тобто моє перетворення виявилося неостаточне. Тяжко мені нахилятися, тяжко сидіти за столом і писати, та й серце в мене болить. Я тоді йду, скорчившись, до ложа і падаю на нього. Свічки продовжують горіти, вони двояться в мене в очах, і я бачу їх удвічі більшими, ніж поставив. Але не зважуюся їх загасити, бо в темряві бути мені важче. Знаю, що не спатиму, що до ранку крутитимуся на ложі, тож хай вони горять. Часом переді мною пливуть барвисті стьожки, які снують покоєм, вони позмінно спалахують, і я потроху затихаю, милуючись цими барвами, аж доки знову не починає мучити біль. Тоді мені важко стає дихати, стьожки вже застеляють мені мозок, і я почуваю себе у світі як висохлий, але ще не опалий листок. Знаю, що вже недовго мені тягти, скоро надійде пора, коли вітер зірве мене з дерева життя; тоді дивна, божевільна думка приходить мені до голови: чи не впаду я на підстілку якомусь вовкулаці?
Саме тут, дорогий читальнику, гадаю, місце розказати, хоч коротко, про своє життя до того, як потрапив я до Прірви, про те, що, зрештою, стало причиною до наслідку, для біди, яка зі мною стряслася. Мабуть, гадаєш, що я вчинив жахливий якийсь переступ і покривав досі таємницею, що я злочинець і бузувір, якого й справді не могла тримати земля, і перетворення такого непотрібного у звіра — достойна йому винагорода? Але мушу тебе розчарувати: мій переступ не в тому, що я порушив належні приписи й закони, а в тому, що намагався їх виконувати з усією старанністю й віддачею. Історія з Ганною й Тодоською саме тому й перелякала мене так, бо то в мені пробудився колишній «я», котрий жив перед Прірвою — недаремно Ганна, б'ючи мене в церкві й лаючи, нагадала мені про те; очевидно, й шал її породжено пам'яттю про колишнє.
Мій попередник по парафії був людина мені супротилежна; любив зійтися з людьми, напитися з ними, добре дер за церковні треби, але залюбки гостив у себе поселян, грав із ними в карти, не забороняв вечорниць, сам бігав на купала і навіть дозволив улаштувати край села гойдалиці, де збиралася молодь і з величезними реготами, по-бісівському там бавилася. Він і закінчив своє грішне життя по-грішному, бо його понесли коні, — звалився з кручі разом із возом, ясна річ, нетверезий. Усе село за ним плакало, як за рідним батьком, і я дивувався їхній безпросвітній темноті, адже той пастир, не задумуючись, вів, як тоді я вважав, усіх цих людей до пекла. Отож, пам'ятаючи про страшний кінець (я був у тому селі перед висвяченням дияконом), вирішив я жити й вести себе по-божому, як велять нам церковні й цивільні приписи й узаконення, тобто захотів усіх цих людей урятувати й скерувати на шлях коли не праведний, так той, що до праведного веде.
Перше, що я вчинив: наказав спалити з урочистим молебнем та процесією гойдалиці: стовпи пообмазували смолою, пообкручували соломою й підпалили. Вогнище тоді стояло до неба, а я дивився на нього, і серце в мене радісно потіпувало. Селяни на те моє дійство не раділи, але старіші з них моє рішення схвалювали. Я заборонив вечорниці, купала, карти, всілякі бісівські ігрища і скоки, заборонив у селі «вулицю», а велів статечно і спокійно святкувати празники, визначені й проречені святою церквою. Раніше, за старого попа, до церкви ходили хто хотів і коли хотів; я ж наказав дякові скласти реєстр поселян і відмічати, хто до церкви ходить, а хто ні, особливо в свята. Так само я намагався простежити, говіють люди чи ні, щоб конче вчили дітей «вірую», і не причащав тих, хто не знав «отченаша». Вже після того я завів у церкві куну [5], і ця чудодійна придумка почала служити мені нащодень. Замикав я в куну за цілком визначені провини: порушення посту, жарти кума з кумою, розмови й сміхи під час казані, непристойні звуки в час служби, невідвідування церкви; за те, що їли перед причастям чи вживали перед службою горілку, за присипляння маковим відваром дітей, за вжиття скоромного в п'ятницю, за паління люльки й тютюну в час говіння, за блудодійство, спроби женихатися до кумів та родичів — усього не перелічити. Я заборонив колядувати, ходити до шинку, битися навкулачки і рішуче відмовлявся старостувати на весіллях — все супроти поведінки старого пароха; єдине, проти чого той рішуче поставав, — це лихослів'я: і справді цього гріха в нашому селі й досі не водиться. Я зумисне вичислюю свої дії й заходи, при допомозі яких хотів повести свою отару на праведну дорогу: не вчинив жодного несправедливого покарання, ніколи не присікався ні до кого даремно, а щоб достеменне про все знати, установив у своєму селі таємну стежу із кількох відданих мені поселян і з церковного причту — бажав знати життя своїх овечок у найменших дрібницях, щоб жодна із них не зблуджувала зі шляху; тобто намагався бути ідеальним пастирем, бо свою паству не занедбував, а про неї невсипуще дбав.