Страница:
Зірвана з обличчя машкара освітилася далеко переді мною, вона ніби згоряла, так само повільно загасало в глибині іскристого простору лице мого молодшого брата. Зараз мені так само здавалося, що те обличчя й моє майже однакові — я задкував, ніби рак, відчуваючи, що навіки трачу своє душевне просвітлення. Сльози все ще точилися мені з очей, і мені здалося, що вони червоні. Тоді зморозив мені шкіру дикий страх, і я щосили кинувся бігти, намагаючись чимшвидше вирватися з міста і конечно втекти.
Але й це ще не був кінець моїм мукам. Перебігаючи леваду, щоб дістатися до міських парканів, я раптом захитався й відчув запаморочення. Замість паркану виросли переді мною високі тесові ворота. Вони з рипом відчинилися, і з них валом повалили чорні тварини і птахи. Вся ця потолоч насувалася на мене, як лавина, і я раптом відчув, що лють моя ще не покинула мене. Кинувся без страху якраз у середину цієї дивної котячо-собачо-баранячої отари, і кілька овець упало з розірваними горлянками — червона блиснула під місяцем, ніби загорілася, кров. Тоді я впився в спину якогось велетенського кота. Кіт закричав людським голосом, але я підняв його в повітря і щосили вдарив об землю. На мене метнулося кілька чорних псів. Один із них рвонув мені зубами надпліччя, але я встиг покласти собі під ноги і його. З другим розправитися мені було ще легше, а третій ганебно утік. Тоді на мене пішов приступом лютий червоноокий баран. Розігнався, щоб збити мене з ніг, але я відскочив, і вже з тилу стрибнув йому на спину, вціпившись зубами в карк. Тварина дико заревла, і раптом ми почали підійматися над землею. Все вище й вище, я бачив під собою рідне містечко, вулиці його були напрочуд порожні, та й на обійстях не виднілося жодної душі. Мені дивно стало, адже щойно всі люди пишно грали весілля, чи, може, час дивно змістився? Я лежав на велетенський чорній спині, не відпускаючи свого ворога, тобто не розтискаючи щелеп, і він закрутився, заширяв над сонним містом. Вулиці були залиті зеленим перламутровим світлом; я побачив рідний дім, і мені здалося, що то не обжита хата, а руїна. Що все місто — руїна, ніби вимерло воно відразу. Ми понеслися далі, і я уздрів інші міста, так само залишені людьми, вітер гасав по їх стугнах і закручував пиляні вихори. Я все ще не випускав своєї жертви, і та несла мене далі й далі. Над степами, над морем, а тоді над пустелями. Ніде не було й сліду від людей, наче вся земля обезлюдніла. Тоді мені знову стало страшно. Розімкнув щелепи, і баран понісся з жахливим свистом на землю. Я заплющив очі, бо гадав, що це надійшла моя остання хвилина, але й цього разу доля мене помилувала: баран гримнувся об землю, а мене підкинуло вгору.
Запахло кров'ю, я побачив себе серед розтерзаних овець, баранів, собак і котів. Довкола стояв рев і крик, гавкіт та виття. Чорна твар знову почала оточувати мене, але я не чекав, щоб вони мене розтерзали. Кілька котів і собак упало з перекушеними горлами, і я зумів вирватися із щільного кільця. Тоді побачив, як до мене, притиснутого до міського паркану, біжить, вимахуючи канчуком, Чорний Чоловік. Мене обпік лютий удар, я відлетів на кілька сажнів, але не став чекати на другий удар. Стрибнув на Чорного Чоловіка, намагаючись рвонути йому ногу вище чобота, і хоч ще лютіший удар звалив мене долі, я знову кинувся на нього. І цього разу не прорвав я його рідку плоть, а зімкнув свої зуби. І хоч вони дзвякнули, ніби схопив я повітря, відчув, що його таки зачепив. Загримів грім, спалахнула блискавка і вдарила в землю побіч зі мною. Мене струснуло й почало загортувати в холодні сувої. Закинув угору голову й побачив перед собою небо — на ньому висіли, тримані напіврозталою рукою, Ваги. Важниці погойдувалися, а в кожній сиділи голі люди з витягнутими шиями і розширеними очима. Трималися за краї важниць, як за борти човна, і пливли кудись у сивому молоці неба.
«Все значно простіше, ніж гадав, — думав я, біжучи дорогою до лісу. — Не ми кладемо шальки, а замість шальок кладуть нас. Не ми зважуємо, а важать нас. Але й ми маємо змогу сказати своє слово. Хай це буде крик волаючого в пустелі — коли вже є цей крик, пустелі нема. Коли хтось озивається в порожнечі, порожнечі нема!»
Відчував дивне збудження, ніби переміг у тому змаганні, яке щойно відбув. Уперше не повірив у силу Чорного Чоловіка і вперше йому не покорився. Моя перемога, правда, була сумна, бо не скинув я з себе проклятої шкури, але не відчував себе подоланим.
«Я зазнав поразки, — стукотіли мені у скроні слова, — але й переміг. Я переміг, хоч доля моя невесела. Я невеселий, але безнадії не відчуваю. Я не бачу, що мене чекає попереду, але кров у моїх жилах співає».
Я внурювався в глибину лісу і в глибину ночі цієї. Вряди-годи скидував голову й дивився на Ваги серед неба. До них поспішав сумний брат мій Ведмедюк, а місяць із неба пропав.
«Знову все повторилося, — кричав я в порожнечу, — знову передав я вовкулацтво сам собі. Гей, гей, яке веселе було весілля, і як гарно всі танцювали. Які були чудові очі нареченої, котра могла б стати і моєю. Але я не каюся за те, що учинив, бо я в цій борні вистояв!»
Але я біг вовком по землі, долав верстви, тікав од міста, тікав од своєї долі людської, од можливості зажити життям людським. Я виграв у цій борні, але тільки для того, щоб знову зустрітися зі сумним братом своїм Ведмедюком, і, хоч який він мудрий та розважливий, нічого він мені не порадить.
— Але я вистояв і витримав, — сказав сам собі, — тобто не посіяв на цій землі зла, за яке прощення не буває!
До сповіді
Розповідь прибульця
До сповіді
Але й це ще не був кінець моїм мукам. Перебігаючи леваду, щоб дістатися до міських парканів, я раптом захитався й відчув запаморочення. Замість паркану виросли переді мною високі тесові ворота. Вони з рипом відчинилися, і з них валом повалили чорні тварини і птахи. Вся ця потолоч насувалася на мене, як лавина, і я раптом відчув, що лють моя ще не покинула мене. Кинувся без страху якраз у середину цієї дивної котячо-собачо-баранячої отари, і кілька овець упало з розірваними горлянками — червона блиснула під місяцем, ніби загорілася, кров. Тоді я впився в спину якогось велетенського кота. Кіт закричав людським голосом, але я підняв його в повітря і щосили вдарив об землю. На мене метнулося кілька чорних псів. Один із них рвонув мені зубами надпліччя, але я встиг покласти собі під ноги і його. З другим розправитися мені було ще легше, а третій ганебно утік. Тоді на мене пішов приступом лютий червоноокий баран. Розігнався, щоб збити мене з ніг, але я відскочив, і вже з тилу стрибнув йому на спину, вціпившись зубами в карк. Тварина дико заревла, і раптом ми почали підійматися над землею. Все вище й вище, я бачив під собою рідне містечко, вулиці його були напрочуд порожні, та й на обійстях не виднілося жодної душі. Мені дивно стало, адже щойно всі люди пишно грали весілля, чи, може, час дивно змістився? Я лежав на велетенський чорній спині, не відпускаючи свого ворога, тобто не розтискаючи щелеп, і він закрутився, заширяв над сонним містом. Вулиці були залиті зеленим перламутровим світлом; я побачив рідний дім, і мені здалося, що то не обжита хата, а руїна. Що все місто — руїна, ніби вимерло воно відразу. Ми понеслися далі, і я уздрів інші міста, так само залишені людьми, вітер гасав по їх стугнах і закручував пиляні вихори. Я все ще не випускав своєї жертви, і та несла мене далі й далі. Над степами, над морем, а тоді над пустелями. Ніде не було й сліду від людей, наче вся земля обезлюдніла. Тоді мені знову стало страшно. Розімкнув щелепи, і баран понісся з жахливим свистом на землю. Я заплющив очі, бо гадав, що це надійшла моя остання хвилина, але й цього разу доля мене помилувала: баран гримнувся об землю, а мене підкинуло вгору.
Запахло кров'ю, я побачив себе серед розтерзаних овець, баранів, собак і котів. Довкола стояв рев і крик, гавкіт та виття. Чорна твар знову почала оточувати мене, але я не чекав, щоб вони мене розтерзали. Кілька котів і собак упало з перекушеними горлами, і я зумів вирватися із щільного кільця. Тоді побачив, як до мене, притиснутого до міського паркану, біжить, вимахуючи канчуком, Чорний Чоловік. Мене обпік лютий удар, я відлетів на кілька сажнів, але не став чекати на другий удар. Стрибнув на Чорного Чоловіка, намагаючись рвонути йому ногу вище чобота, і хоч ще лютіший удар звалив мене долі, я знову кинувся на нього. І цього разу не прорвав я його рідку плоть, а зімкнув свої зуби. І хоч вони дзвякнули, ніби схопив я повітря, відчув, що його таки зачепив. Загримів грім, спалахнула блискавка і вдарила в землю побіч зі мною. Мене струснуло й почало загортувати в холодні сувої. Закинув угору голову й побачив перед собою небо — на ньому висіли, тримані напіврозталою рукою, Ваги. Важниці погойдувалися, а в кожній сиділи голі люди з витягнутими шиями і розширеними очима. Трималися за краї важниць, як за борти човна, і пливли кудись у сивому молоці неба.
«Все значно простіше, ніж гадав, — думав я, біжучи дорогою до лісу. — Не ми кладемо шальки, а замість шальок кладуть нас. Не ми зважуємо, а важать нас. Але й ми маємо змогу сказати своє слово. Хай це буде крик волаючого в пустелі — коли вже є цей крик, пустелі нема. Коли хтось озивається в порожнечі, порожнечі нема!»
Відчував дивне збудження, ніби переміг у тому змаганні, яке щойно відбув. Уперше не повірив у силу Чорного Чоловіка і вперше йому не покорився. Моя перемога, правда, була сумна, бо не скинув я з себе проклятої шкури, але не відчував себе подоланим.
«Я зазнав поразки, — стукотіли мені у скроні слова, — але й переміг. Я переміг, хоч доля моя невесела. Я невеселий, але безнадії не відчуваю. Я не бачу, що мене чекає попереду, але кров у моїх жилах співає».
Я внурювався в глибину лісу і в глибину ночі цієї. Вряди-годи скидував голову й дивився на Ваги серед неба. До них поспішав сумний брат мій Ведмедюк, а місяць із неба пропав.
«Знову все повторилося, — кричав я в порожнечу, — знову передав я вовкулацтво сам собі. Гей, гей, яке веселе було весілля, і як гарно всі танцювали. Які були чудові очі нареченої, котра могла б стати і моєю. Але я не каюся за те, що учинив, бо я в цій борні вистояв!»
Але я біг вовком по землі, долав верстви, тікав од міста, тікав од своєї долі людської, од можливості зажити життям людським. Я виграв у цій борні, але тільки для того, щоб знову зустрітися зі сумним братом своїм Ведмедюком, і, хоч який він мудрий та розважливий, нічого він мені не порадить.
— Але я вистояв і витримав, — сказав сам собі, — тобто не посіяв на цій землі зла, за яке прощення не буває!
До сповіді
Панотець сидів у порожній церкві і пильно слухав цю довгу, може, й дивну, як на чиї вуха, розповідь. На вустах його завмерла бліда, сумна усмішка, бо все, що з'являв йому прибулець, було йому більш ніж знайоме. Часом тратив відчуття: чи розповідає прибулець, а чи він сам. Оповідає незнайомцю, до якого відчув раптом довіру, адже досі нікому не розказував цієї історії. В цю ніч гостро боліло йому серце, але не міг признатись у цьому й попросити, щоб прибулець відпустив його. Отож лишався тихий і покірний, а коли з'явилася Мара, не злякався. Вона владно відкинула двері й зупинилася на вступі до церкви; панотець побачив за її спиною ніч, поцвяховану золотими гвіздками. Мара всміхнулася йому, в неї було біле як сніг обличчя, чорні, лискучі очі, сині вуста й червоні зуби. Вона поманила його до себе, але він не захотів послухатися. Похитав заперечно головою, і Мара всміхнулася: очі в неї лишалися холодні й лихі. Відступила з церкви, і двері так само, як відчинилися, безшумно заховали поцвяховану золотими гвіздками ніч.
Прибулець усього цього не бачив, бо творилося те за його ' спиною. Тоді панотець раптом зважився. Саме тоді, коли прибулець розкрив рота, щоб продовжити свою історію, замість нього заговорив він. Про те, як жив у Прірві, як здобував харч і про відчайну самотність, яка його з'їдала. Прибулець додивився на співрозмовника широкими очима, а коли той замовк, продовжив оповідь сам. По тому знову розповідав панотець, а за ним взяв слово прибулець. Були обоє сповідниками і сповідальниками водночас і не вражалися з того, що в них виходила сповідь навзаєм. Більше того, начебто, зраділи на те, що між ними вже немає таємниць, що вони люди, які можуть знайти спільну мову, а чи часто таке в житті трапляється?
Стояла півсутінь, горіли свічки, образи темно дивилися й прислуховувалися — темрява зоріла на них стома очима.
— У мене все було простіше, — сказав панотець. — Не боровся я з тим чорним воїнством і нікого ніколи не перемагав.
Сказав це голосніше, ніж говорили вони звичайно, і луна прокотилася по церкві.
— Усе інше в мене було так само, — сказав панотець. — Ні, не все. Впало на мене лихо інакше.
І він спокійно оповів, як це сталося. Саме скінчилася служба божа, панотець вийшов надвір. Прихожани вже розійшлися, і він вирішив прогулятися перед сном. Пішов по стежці, яка вивела його на польову дорогу, і раптом відчув, що серце шалено забилося. Тоді на нього помчав чорний вихор.
Зупинився здивовано. Небо було погідне й чисте. Йому стало на мент страшно, але щось поривало пройти тією дорогою далі. Майже побіг, весь час перестрашено озираючись, бо позаду уздрів якесь привиддя. Там засвітилася машкара: обличчя з тісно заплющеними очима, на якому поблискували краплі поту. Його охопив такий жах, що він побіг ще прудкіше, не розбираючи дороги і не тямлячи себе. Десь неподалік заграла сурма, долинув стукіт литавр, а коли він зирнув собі на руки, то з жахом побачив вовчі лаписька. Знову вдарив у ноги, виючи з болю й відчуваючи, як тіло його корчиться й болить і як з тріском згинається в нього хребет…
Прибулець сидів проти панотця й уважно слухав. Вдивлявсь у старого, і піп подумав: от хто його зрозуміє.
— А хто був той? — спитав прибулець, і панотець зрозумів, про кого він запитує.
— Того я не взнав. Та й чи має це значення? — відказав. — Я мав такі ж сумніви, як і ти, і не міг передати прокляття ні в перший, ні в другий рік. Не передав його, бо хотів, як і ти, остерегтися. Але коли минуло сім років, застережної сили я позбувся.
І справді, тоді, коли його обранцем став цей юнак, він уже не мав сумніву, шал охопив його, і не відав він, що діє. Не здавалося, що перекидає вовкулацтво братові, — обличчя старшого дружки було йому увіч чуже. Так, це було випадково стрінуте обличчя, яке так легко викреслити з пам'яті.
— І змогли викреслити мене з пам'яті? — серйозно спитав прибулець, проникливе дивлячись на старого.
— Та ж бачиш? — тихо обізвався панотець. — Адже це я тебе сюди прикликав.
— Гадаєте? — трохи здивовано спитав прибулець, і панотець покірливо хитнув.
Йому раптом захотілося впасти на коліна перед цим юнаком і сказати: хлопче, я перед тобою завинив. Ходімо запитаймо в того, хто ганяє чорну твар, хай підтвердить, що це я попросив, аби ти до мене прийшов. Хай зробить так, щоб ця клята шкура знову опинилася на старечих плечах, а звільнила молоді. Ти вже не такий молодий і зелений, ти знаєш, як себе остерегти, тож удруге у Прірву не ступиш. Житимеш, як люди, і навіки забудеш про старого, якому пізно вже жити по-новому.
Але панотець цих слів сказати не зміг; хтозна й чому вуста його залишилися запечатані. Сказав він інше, та й то після довгої паузи:
— Я вже старий і немічний, і не мені збагнути те, що діється. Я покликав тебе для того…
— Нікого ви не кликали, — різко обірвав його прибулець. — На сповідь прийшов я сам…
Панотець здригнувся, йому стало зимно. Дрижаки пройшли по його тілі, а нерушні досі вогники свічок раптом сколихнулися.
І він тихо оповів прибульцеві про ту далеку осінь, коли йому причинилося лихо, про те, як почав падати ніжний лапатий сніг, про те, як спинився він на горбі і подивився востаннє на рідне село, про відчай і про думки, що ніколи не спуститься він з цієї гори і не ввійде у світ хат; його голос був хрипкий і тремтливий, коли все те оповідав, а сніг тоді падав і падав, і йому здалося, що той сніг засипле його на горі, що перетвориться він на тій горі у кам'яну бабу, якій стояти тисячу років і щось там розгадувати у світі хат.
Панотець широко вдихнув повітря — за мить знову пережив усе, що пізнав там, у Прірві. І він не витримав — зирнув на прибульця прохально й більно.
— Ні, я не знав, куди прийду і хто прийме у мене сповідь, — сказав прибулець. — Це доля нас звела…
— Не доля, а ніч, — шепнув панотець.
Він сидів на сходинці, понурившись, і мовчав. Мовчав, хоч його поривало говорити. Навіть зціпив зуби, бо слова неслися через мозок з шаленою навальністю. Але ні, то були майже мертві слова. То були слова, яких не промовляють уголос. Адже він розумів: з них двох один винуватий, і вина в того винуватого така велика, як цей біль у грудях, що його терпить. Можливо, й так: збагнути й пізнати власну вину — це і є сповідь!
Панотець задихнувся. Прибулець дивився на нього, ніби читав думки. Ніби в цій тиші, що оточила їх, все подумане сказаним ставало. «Нам і справді не потрібно зайвих слів, — спогадав панотець, — надто багато між нами спільного».
Тоді він зашепотів молитву, звертаючись до того, хто є всемогутнім і оживлює світ, тому, хто став у початках світу, що всяку земну й надземну істоту створює з небуття з'єднаною ласкою своєю. Сподівався, що він прийде сюди до них хоч би для того, щоб не викресалося між них лихої іскри. Для того, щоб вина одного не вбивала другого і не переходила, бо вони, попри свою схожість, все-таки не одне. Все-таки одному з них треба більше жалості віддати, і хай вибере сам: молодому чи старому, винному чи невинному; обоє її потребують — один для завершення життя, а другий, щоб його не втратити…
Почув на вустах смак куряви і трухлявого дерева, почув, як потріскують ґнотики свічок, — чи слухаєш ти мене, прибульцю?
«Ми завжди учимо себе: хто покаявся, той уже наполовину винуватий, а хто наполовину винуватий, здобуває право на надію. Ми учимо себе: годі жити у світі без права на каяття, бо інакше порожні ми станемо. Хай ідемо ми в темряві, як оця, але не можемо не мати надії, що в глибині цієї ночі лежить незапалена свічка. Кожен має її розшукати і запалити, бо кожна жива істота — світильник».
— Я прийшов до вас, панотче, просити розгрішення, — почув він раптом чіткий і твердий прибульців голос.
— А я хочу попросити в тебе, сину мій, — прошепотів панотець, — щоб звільнив мене. На мене вже небо дивиться, а той, хто відчуває це, не може ані судити, ані розгрішувати.
В очах старого запеклися сльози, бо вони, здається, все один одному розказали, вони все один про одного знали.
— Ні, — мовив прибулець. — Я своєї історії ще не розповів.
Прибулець усього цього не бачив, бо творилося те за його ' спиною. Тоді панотець раптом зважився. Саме тоді, коли прибулець розкрив рота, щоб продовжити свою історію, замість нього заговорив він. Про те, як жив у Прірві, як здобував харч і про відчайну самотність, яка його з'їдала. Прибулець додивився на співрозмовника широкими очима, а коли той замовк, продовжив оповідь сам. По тому знову розповідав панотець, а за ним взяв слово прибулець. Були обоє сповідниками і сповідальниками водночас і не вражалися з того, що в них виходила сповідь навзаєм. Більше того, начебто, зраділи на те, що між ними вже немає таємниць, що вони люди, які можуть знайти спільну мову, а чи часто таке в житті трапляється?
Стояла півсутінь, горіли свічки, образи темно дивилися й прислуховувалися — темрява зоріла на них стома очима.
— У мене все було простіше, — сказав панотець. — Не боровся я з тим чорним воїнством і нікого ніколи не перемагав.
Сказав це голосніше, ніж говорили вони звичайно, і луна прокотилася по церкві.
— Усе інше в мене було так само, — сказав панотець. — Ні, не все. Впало на мене лихо інакше.
І він спокійно оповів, як це сталося. Саме скінчилася служба божа, панотець вийшов надвір. Прихожани вже розійшлися, і він вирішив прогулятися перед сном. Пішов по стежці, яка вивела його на польову дорогу, і раптом відчув, що серце шалено забилося. Тоді на нього помчав чорний вихор.
Зупинився здивовано. Небо було погідне й чисте. Йому стало на мент страшно, але щось поривало пройти тією дорогою далі. Майже побіг, весь час перестрашено озираючись, бо позаду уздрів якесь привиддя. Там засвітилася машкара: обличчя з тісно заплющеними очима, на якому поблискували краплі поту. Його охопив такий жах, що він побіг ще прудкіше, не розбираючи дороги і не тямлячи себе. Десь неподалік заграла сурма, долинув стукіт литавр, а коли він зирнув собі на руки, то з жахом побачив вовчі лаписька. Знову вдарив у ноги, виючи з болю й відчуваючи, як тіло його корчиться й болить і як з тріском згинається в нього хребет…
Прибулець сидів проти панотця й уважно слухав. Вдивлявсь у старого, і піп подумав: от хто його зрозуміє.
— А хто був той? — спитав прибулець, і панотець зрозумів, про кого він запитує.
— Того я не взнав. Та й чи має це значення? — відказав. — Я мав такі ж сумніви, як і ти, і не міг передати прокляття ні в перший, ні в другий рік. Не передав його, бо хотів, як і ти, остерегтися. Але коли минуло сім років, застережної сили я позбувся.
І справді, тоді, коли його обранцем став цей юнак, він уже не мав сумніву, шал охопив його, і не відав він, що діє. Не здавалося, що перекидає вовкулацтво братові, — обличчя старшого дружки було йому увіч чуже. Так, це було випадково стрінуте обличчя, яке так легко викреслити з пам'яті.
— І змогли викреслити мене з пам'яті? — серйозно спитав прибулець, проникливе дивлячись на старого.
— Та ж бачиш? — тихо обізвався панотець. — Адже це я тебе сюди прикликав.
— Гадаєте? — трохи здивовано спитав прибулець, і панотець покірливо хитнув.
Йому раптом захотілося впасти на коліна перед цим юнаком і сказати: хлопче, я перед тобою завинив. Ходімо запитаймо в того, хто ганяє чорну твар, хай підтвердить, що це я попросив, аби ти до мене прийшов. Хай зробить так, щоб ця клята шкура знову опинилася на старечих плечах, а звільнила молоді. Ти вже не такий молодий і зелений, ти знаєш, як себе остерегти, тож удруге у Прірву не ступиш. Житимеш, як люди, і навіки забудеш про старого, якому пізно вже жити по-новому.
Але панотець цих слів сказати не зміг; хтозна й чому вуста його залишилися запечатані. Сказав він інше, та й то після довгої паузи:
— Я вже старий і немічний, і не мені збагнути те, що діється. Я покликав тебе для того…
— Нікого ви не кликали, — різко обірвав його прибулець. — На сповідь прийшов я сам…
Панотець здригнувся, йому стало зимно. Дрижаки пройшли по його тілі, а нерушні досі вогники свічок раптом сколихнулися.
І він тихо оповів прибульцеві про ту далеку осінь, коли йому причинилося лихо, про те, як почав падати ніжний лапатий сніг, про те, як спинився він на горбі і подивився востаннє на рідне село, про відчай і про думки, що ніколи не спуститься він з цієї гори і не ввійде у світ хат; його голос був хрипкий і тремтливий, коли все те оповідав, а сніг тоді падав і падав, і йому здалося, що той сніг засипле його на горі, що перетвориться він на тій горі у кам'яну бабу, якій стояти тисячу років і щось там розгадувати у світі хат.
Панотець широко вдихнув повітря — за мить знову пережив усе, що пізнав там, у Прірві. І він не витримав — зирнув на прибульця прохально й більно.
— Ні, я не знав, куди прийду і хто прийме у мене сповідь, — сказав прибулець. — Це доля нас звела…
— Не доля, а ніч, — шепнув панотець.
Він сидів на сходинці, понурившись, і мовчав. Мовчав, хоч його поривало говорити. Навіть зціпив зуби, бо слова неслися через мозок з шаленою навальністю. Але ні, то були майже мертві слова. То були слова, яких не промовляють уголос. Адже він розумів: з них двох один винуватий, і вина в того винуватого така велика, як цей біль у грудях, що його терпить. Можливо, й так: збагнути й пізнати власну вину — це і є сповідь!
Панотець задихнувся. Прибулець дивився на нього, ніби читав думки. Ніби в цій тиші, що оточила їх, все подумане сказаним ставало. «Нам і справді не потрібно зайвих слів, — спогадав панотець, — надто багато між нами спільного».
Тоді він зашепотів молитву, звертаючись до того, хто є всемогутнім і оживлює світ, тому, хто став у початках світу, що всяку земну й надземну істоту створює з небуття з'єднаною ласкою своєю. Сподівався, що він прийде сюди до них хоч би для того, щоб не викресалося між них лихої іскри. Для того, щоб вина одного не вбивала другого і не переходила, бо вони, попри свою схожість, все-таки не одне. Все-таки одному з них треба більше жалості віддати, і хай вибере сам: молодому чи старому, винному чи невинному; обоє її потребують — один для завершення життя, а другий, щоб його не втратити…
Почув на вустах смак куряви і трухлявого дерева, почув, як потріскують ґнотики свічок, — чи слухаєш ти мене, прибульцю?
«Ми завжди учимо себе: хто покаявся, той уже наполовину винуватий, а хто наполовину винуватий, здобуває право на надію. Ми учимо себе: годі жити у світі без права на каяття, бо інакше порожні ми станемо. Хай ідемо ми в темряві, як оця, але не можемо не мати надії, що в глибині цієї ночі лежить незапалена свічка. Кожен має її розшукати і запалити, бо кожна жива істота — світильник».
— Я прийшов до вас, панотче, просити розгрішення, — почув він раптом чіткий і твердий прибульців голос.
— А я хочу попросити в тебе, сину мій, — прошепотів панотець, — щоб звільнив мене. На мене вже небо дивиться, а той, хто відчуває це, не може ані судити, ані розгрішувати.
В очах старого запеклися сльози, бо вони, здається, все один одному розказали, вони все один про одного знали.
— Ні, — мовив прибулець. — Я своєї історії ще не розповів.
Розповідь прибульця
Отож я біг вовком по землі, біг і намагався не озиратися — хотів цей край навіки покинути. Давно вже позаду опинився ліс, в якому жив, минав я села, ниви, поля і нові ліси. Але ніде не зупинявся — якась незвідана сила гнала мене все далі й далі. І от одного разу я прокинувся в скирті сіна, а коли вибрався з неї й зирнув на світ, то вразився раптом: був я вже в людській подобі. Десь такій, як тоді, коли блукав по вулицях рідного міста, ходячи за весіллям. Це мене більше здивувало, ніж вразило, бо щось у мені після тієї битви й бігу надломилося. Отож я вирішив не зупинятися і подався далі. Села знову-таки оминав, бо страшився їх, а харчувався тими залишками, які знаходив на полях і городах. Ішов я голодний і втомлений і не міг спинитися, хоча не відав, куди простую.
Тільки біля Гапонівки, ставши на горбі, я відчув, що саме сюди поспішав. Село розкинулось у глибокій долині, і я довго його розглядав. Звалився на землю біля каменя, бо не мав уже сили, та й утома побила мені тіло. Я хитався в каламутних хвилях; інколи здавалося, що нікуди я не втік, що переді мною рідне місто, що там все ще грають весілля, і я вдруге рушив туди, щоб перекинути комусь своє прокляття. Я отямлювався, і те, що переді мною лежало поселення, якого ніколи не бачив, наповнювало мене радістю. Ні, казав я сам собі, вже ніколи не доведеться мені брати участі в такому змаганні, вже ніколи не ступлю я на ту слизьку стежку. Я вже навчився боротися з Чорним Чоловіком, а коли так, то зможу долю свою владнати так, щоб жити за своєю волею, а не за чужою. Хай не стану я в цьому світі серед сильних і багатих, серед владою наділених і неосудних, серед великих і славних, я залюбки житиму серед бідних і благих. Дбатиму про чисте сумління і про те, щоб ніхто не був мною упосліджений. Житиму як доведеться, а науку, яку здобув у Прірві, не забуду ніколи. Може, мені колись захочеться поділитися нею з людьми — не стримуватиму себе, а коли ні, то й вини моєї нема. Отаке думав я, лежачи біля каменя на Гапонівській горі, а очі мої дивилися в небо, по якому повільно йшов сумний мій брат Ведмедюк. Він зирнув на мене, і я зрозумів: мої думки — це розмова із ним.
«Чи конче кожній людині треба переживати те, що пережив я?» — спитав я самими очима в сумного свого брата.
Він зирнув на мене, і я вловив у його позирі співчуття. Зрештою, не вимагав од нього відповіді — вони там, угорі, ніколи ні на що не відповідають. Тож я запитав востаннє, може, не так його, як себе.
— Ми, люди, малі й кволі, і нам, може, й належить переходити через чистилище в житті, а у вас там, угорі, інакше?
Він спинився навпроти мене, сумний мій брат. Щось показував руками, як говорять німі, але не знав я мови німих. Тоді він спробував сказати щось уголос, але не зрозумів я його мови, бо не знав її. Тож привітав його, як вітають один одного, зустрівшись, мандрівники. Він зробив те саме, і біла хмара забрала його з моїх очей.
Після того я й побачив церкву, яка стояла супроти звичаю на околиці села. Западав вечір, сонце вже торкалося краєм горизонту. Воно посилало на землю останнє проміння, і я уздрів, як запалали в селі шибки хат і церкви. Хати лежали переді мною, як гриби, стіни були білі, аж сині, а брили дахів — темні. Я подумав: перше моє завдання — знайти прихистя. Не може людина жити оголеною перед небом і сонцем, перед спекою та холодом. Вона ховається у своїй криївці перед темрявою і лихою силою… Сонце обливало краєвид ламким світлом, воно тремтіло, оточене звідусіль, наче крильми, легкими хмарами. Вони вже схопили велике світило світу нашого і понесли його у вирій.
Дивна урочистість пойняла мене. Я шепотів слова, які клалися на вуста, і це були не так слова, як спалахи.
— Сумні та заблуклі, — сказав я, — підіймайтеся! Шукайте неба в серцях своїх, шукайте птахів у садах своїх, шукайте в горах овець, яких хочете пасти. Забудьте про все, що мучить вас, перед вами — криниця ваша. Обмийте лиця свої, скупайте тіло, власкавте душу свою і навіки острижіть жорстке волосся злості своєї.
Я казав ці слова із глибоким щемом, а в долину вповзали волохаті сутінки; мені здалося, що хати перетворились у білі, накриті капелюхами кулі, які збираються на силі, щоб оборонитися від великого наступу ночі. Тоді я сказав таке:
— Ніч, до якої готуюся, вже надходить. І я теж збираюся на силі, щоб її відбути. Мені ж треба вступити в неї з упевненням у своїй правоті. Маю відчути у собі спокій і очищення, щоб могти піднятися вгору, адже сьогоднішня ніч — ніч сповіді.
З церкви ішли люди, розтягшись по дорозі, і мені дивно було бачити, які вони звідсіля маленькі. Перед ними весело пострибували й ганяли дітлахи — я спокійно дивився, як хати починають забирати цих мандрівців у свої криївки. Вулиця знелюдніла, а я все ще не міг покинути цей горб, бо щось урочисте й піднесене відчував. Відчував велике небо в себе над головою і безмірну просторінь землі нашої. Відчував, що земля наша — це теж хата, як і ці малі, на які я дивлюся. З'явився місяць, випірнув якось відразу, і облив мене таким тріпотливим і холодним світлом, що я зірвався на ноги. Мені здалося раптом, що там, угорі, теж є свій дах: дах над дахом, там, угорі, ще не одна куля, — безмежність, а в ній більше чи менше обмеження. Все живе в тій безмежності за одними законами: ми вилуплюємося з найдрібнішої і найтоншої шкаралупи і потрапляємо в шкаралупу більшу, Щоб народитися в цій уже мудрішими й більшими. Розкриваємо їх одна за одною, входячи у світ ширший і безмежніший, щоразу відчуваючи й відкриваючи для себе нове своє небо. Але горе, нам, коли ми забудемо про свій перший дім, горе нам, коли відірвемося ми од простоти своєї і від своєї дитинності і коли пиха та гординя почне нас поїдати. Тоді в'януть у нас крила, зникає сила наша, щербиться дух, і ми починаємо падати, як поранений птах.
Тримав цей настрій у своїй душі, він зносив мене, ніби здіймався я на все вищу гору. Всі три світи хвилювали мене: внизу — люди, їхні малі хати-криївки; посередині — я, а вище — небо. Все було розкладено чітко, і я раптом збагнув: у людському житті існує особлива рівновага, коли людина й справді може стати на гладінь води і піти. Але стежка, по якій може отак рухатися, — вузька. Мені ж для того, щоб уперше спуститись у світ людей, де ніхто мене не знає, теж треба було відчуття, що я здатний знайти вузьку стежку. Недаремно так довго готувався спуститися долі, де плавали в сутінку гнізда хаток, бо це мав бути особливий шлях і особливе сходження. Досить мені блукати по небу, як Козерог, Водолій та інші небесні істоти, — я чужий їм став. Нехай воно відбиток нашої землі, не там я хочу побудувати свій дім. Бо там, попри все, — холод і порожнеча, бо всі ті істоти більш вигадані, ніж справжні, — це ми, живі, наділяємо їх видимим духом.
Я ще не відав, що внизу чекаєте ви, панотче. Не йшов я на суд, а тільки на сповідь, бо хотів очистити душу. Хотів, щоб хтось сторонній вивірив мій біль і визначив, скільки і якої вини маю я спокутувати… Отож я звівся, відчуваючи, що ноги зовсім затерпли від довгого сидіння, і ступив на стежку, яка перерізала горба. Додибав до ясенів і крислатого дуба і опинився поруч з церквою. На мене дихнуло теплим запахом старої дерев'яної споруди завжди любив цей запах. Обійшов довкола споруду, бо не хотів потрапляти на очі цікавих. І от що мене несподівано схвилювало, панотче. Я потрапив у вишневий садок, що ріс біля церкви, і мені тонко запахло вишневим глеєм. Запах наповнив весь простір, і я стояв, тремтливо вбираючи в себе його, — мені по-справжньому запахло волею і рідною домівкою. Мені навіть здалося, що ці вишні раптом зацвітуть і перетворяться в білі напівпрозорі кулі, які тільки тому тримаються землі, що прив'язані до неї стовбуром. Але навкруги стояла осінь, кілька жовтих листків впало мені під ноги. Тоді я повернувся різко й побачив напіввідчинені церковні двері. Щось покликало мене вступити туди, може, і ви, панотче. Я впізнав вас тоді, коли вперше побачив, коли вийшли ви з царських воріт й уперше подивилися на мене. Але не відчув до вас ненависті, бо ж не для того прийшов. Тому уклякнув і поцілував вашу руку, панотче. Вона пахла старістю, книжковим порохом, а трохи тютюном. На мить мені стало боляче, але тієї ж хвилини я зрозумів, що ми конче мали зійтися, бо ми в цьому світі, панотче, одна душа.
Тільки біля Гапонівки, ставши на горбі, я відчув, що саме сюди поспішав. Село розкинулось у глибокій долині, і я довго його розглядав. Звалився на землю біля каменя, бо не мав уже сили, та й утома побила мені тіло. Я хитався в каламутних хвилях; інколи здавалося, що нікуди я не втік, що переді мною рідне місто, що там все ще грають весілля, і я вдруге рушив туди, щоб перекинути комусь своє прокляття. Я отямлювався, і те, що переді мною лежало поселення, якого ніколи не бачив, наповнювало мене радістю. Ні, казав я сам собі, вже ніколи не доведеться мені брати участі в такому змаганні, вже ніколи не ступлю я на ту слизьку стежку. Я вже навчився боротися з Чорним Чоловіком, а коли так, то зможу долю свою владнати так, щоб жити за своєю волею, а не за чужою. Хай не стану я в цьому світі серед сильних і багатих, серед владою наділених і неосудних, серед великих і славних, я залюбки житиму серед бідних і благих. Дбатиму про чисте сумління і про те, щоб ніхто не був мною упосліджений. Житиму як доведеться, а науку, яку здобув у Прірві, не забуду ніколи. Може, мені колись захочеться поділитися нею з людьми — не стримуватиму себе, а коли ні, то й вини моєї нема. Отаке думав я, лежачи біля каменя на Гапонівській горі, а очі мої дивилися в небо, по якому повільно йшов сумний мій брат Ведмедюк. Він зирнув на мене, і я зрозумів: мої думки — це розмова із ним.
«Чи конче кожній людині треба переживати те, що пережив я?» — спитав я самими очима в сумного свого брата.
Він зирнув на мене, і я вловив у його позирі співчуття. Зрештою, не вимагав од нього відповіді — вони там, угорі, ніколи ні на що не відповідають. Тож я запитав востаннє, може, не так його, як себе.
— Ми, люди, малі й кволі, і нам, може, й належить переходити через чистилище в житті, а у вас там, угорі, інакше?
Він спинився навпроти мене, сумний мій брат. Щось показував руками, як говорять німі, але не знав я мови німих. Тоді він спробував сказати щось уголос, але не зрозумів я його мови, бо не знав її. Тож привітав його, як вітають один одного, зустрівшись, мандрівники. Він зробив те саме, і біла хмара забрала його з моїх очей.
Після того я й побачив церкву, яка стояла супроти звичаю на околиці села. Западав вечір, сонце вже торкалося краєм горизонту. Воно посилало на землю останнє проміння, і я уздрів, як запалали в селі шибки хат і церкви. Хати лежали переді мною, як гриби, стіни були білі, аж сині, а брили дахів — темні. Я подумав: перше моє завдання — знайти прихистя. Не може людина жити оголеною перед небом і сонцем, перед спекою та холодом. Вона ховається у своїй криївці перед темрявою і лихою силою… Сонце обливало краєвид ламким світлом, воно тремтіло, оточене звідусіль, наче крильми, легкими хмарами. Вони вже схопили велике світило світу нашого і понесли його у вирій.
Дивна урочистість пойняла мене. Я шепотів слова, які клалися на вуста, і це були не так слова, як спалахи.
— Сумні та заблуклі, — сказав я, — підіймайтеся! Шукайте неба в серцях своїх, шукайте птахів у садах своїх, шукайте в горах овець, яких хочете пасти. Забудьте про все, що мучить вас, перед вами — криниця ваша. Обмийте лиця свої, скупайте тіло, власкавте душу свою і навіки острижіть жорстке волосся злості своєї.
Я казав ці слова із глибоким щемом, а в долину вповзали волохаті сутінки; мені здалося, що хати перетворились у білі, накриті капелюхами кулі, які збираються на силі, щоб оборонитися від великого наступу ночі. Тоді я сказав таке:
— Ніч, до якої готуюся, вже надходить. І я теж збираюся на силі, щоб її відбути. Мені ж треба вступити в неї з упевненням у своїй правоті. Маю відчути у собі спокій і очищення, щоб могти піднятися вгору, адже сьогоднішня ніч — ніч сповіді.
З церкви ішли люди, розтягшись по дорозі, і мені дивно було бачити, які вони звідсіля маленькі. Перед ними весело пострибували й ганяли дітлахи — я спокійно дивився, як хати починають забирати цих мандрівців у свої криївки. Вулиця знелюдніла, а я все ще не міг покинути цей горб, бо щось урочисте й піднесене відчував. Відчував велике небо в себе над головою і безмірну просторінь землі нашої. Відчував, що земля наша — це теж хата, як і ці малі, на які я дивлюся. З'явився місяць, випірнув якось відразу, і облив мене таким тріпотливим і холодним світлом, що я зірвався на ноги. Мені здалося раптом, що там, угорі, теж є свій дах: дах над дахом, там, угорі, ще не одна куля, — безмежність, а в ній більше чи менше обмеження. Все живе в тій безмежності за одними законами: ми вилуплюємося з найдрібнішої і найтоншої шкаралупи і потрапляємо в шкаралупу більшу, Щоб народитися в цій уже мудрішими й більшими. Розкриваємо їх одна за одною, входячи у світ ширший і безмежніший, щоразу відчуваючи й відкриваючи для себе нове своє небо. Але горе, нам, коли ми забудемо про свій перший дім, горе нам, коли відірвемося ми од простоти своєї і від своєї дитинності і коли пиха та гординя почне нас поїдати. Тоді в'януть у нас крила, зникає сила наша, щербиться дух, і ми починаємо падати, як поранений птах.
Тримав цей настрій у своїй душі, він зносив мене, ніби здіймався я на все вищу гору. Всі три світи хвилювали мене: внизу — люди, їхні малі хати-криївки; посередині — я, а вище — небо. Все було розкладено чітко, і я раптом збагнув: у людському житті існує особлива рівновага, коли людина й справді може стати на гладінь води і піти. Але стежка, по якій може отак рухатися, — вузька. Мені ж для того, щоб уперше спуститись у світ людей, де ніхто мене не знає, теж треба було відчуття, що я здатний знайти вузьку стежку. Недаремно так довго готувався спуститися долі, де плавали в сутінку гнізда хаток, бо це мав бути особливий шлях і особливе сходження. Досить мені блукати по небу, як Козерог, Водолій та інші небесні істоти, — я чужий їм став. Нехай воно відбиток нашої землі, не там я хочу побудувати свій дім. Бо там, попри все, — холод і порожнеча, бо всі ті істоти більш вигадані, ніж справжні, — це ми, живі, наділяємо їх видимим духом.
Я ще не відав, що внизу чекаєте ви, панотче. Не йшов я на суд, а тільки на сповідь, бо хотів очистити душу. Хотів, щоб хтось сторонній вивірив мій біль і визначив, скільки і якої вини маю я спокутувати… Отож я звівся, відчуваючи, що ноги зовсім затерпли від довгого сидіння, і ступив на стежку, яка перерізала горба. Додибав до ясенів і крислатого дуба і опинився поруч з церквою. На мене дихнуло теплим запахом старої дерев'яної споруди завжди любив цей запах. Обійшов довкола споруду, бо не хотів потрапляти на очі цікавих. І от що мене несподівано схвилювало, панотче. Я потрапив у вишневий садок, що ріс біля церкви, і мені тонко запахло вишневим глеєм. Запах наповнив весь простір, і я стояв, тремтливо вбираючи в себе його, — мені по-справжньому запахло волею і рідною домівкою. Мені навіть здалося, що ці вишні раптом зацвітуть і перетворяться в білі напівпрозорі кулі, які тільки тому тримаються землі, що прив'язані до неї стовбуром. Але навкруги стояла осінь, кілька жовтих листків впало мені під ноги. Тоді я повернувся різко й побачив напіввідчинені церковні двері. Щось покликало мене вступити туди, може, і ви, панотче. Я впізнав вас тоді, коли вперше побачив, коли вийшли ви з царських воріт й уперше подивилися на мене. Але не відчув до вас ненависті, бо ж не для того прийшов. Тому уклякнув і поцілував вашу руку, панотче. Вона пахла старістю, книжковим порохом, а трохи тютюном. На мить мені стало боляче, але тієї ж хвилини я зрозумів, що ми конче мали зійтися, бо ми в цьому світі, панотче, одна душа.
До сповіді
Слова прибульця відгукнулися луною й завмерли в порожнечі. Панотець стояв навколішках, і довкола незграбно тупцялася темрява, свічка похитувала вогником — єдиний вогник, який ще їх сполучав. Панотцеві подумалося, що горіти тому вогнику ще зовсім недовго, тоді й прийде вона — темінь цілковита — і їх пожере. І панотцеві стало страшно. Взяв свічку у руку й пішов туди, де напевне мали стирчати недогарки. Важко рипіла під ногами підлога, і цей рип подвоювався луною. Отак обійшов він усі свічники, але даремно — не було вже в церкві й недогарків. Тоді йому стало ще самотніше й смутніше. Став посеред церкви, звів руку із свічкою і роздивився, ніби вперше сюди потрапив. Церква була стара й трухлява, і згори повіялася хмарка жовтого порохна — працювали невситимі хробачки. Вона доживала, як і він, свого віку, і панотець удихнув її запаху з солодкою схвильованістю.
«Цій ночі зовсім недалеко до кінця», — подумав він, дивлячись на маленький вогник у себе в руці. Йому знову стало холодно, затремтіли коліна, а тіло почало легенько труситися. Тоді він опустився на підлогу, де був, накапав воску, приліпив біля себе свічку і, схиливши голову, безвільно сидів, не маючи сили й пальцем поворушити. Ні, він, здається, не дочекається світання і не зможе повернутись у свій дім, він уже ніколи не ляже в своє ложе і не зможе, заплющившись, забути про все. Йому взагалі стало дивно, що в його житті ще щось буде. Мовчав і прибулець, а він ніби забув про нього. Слухав тільки ніч і хробачків, які тихо сточували і без того трухляву споруду. Здається, він чогось чекав. Можливо, нового рипу дверей і Мари, яка вдруге стане в прочілі й поманить його пальцем. Незрозуміла тривога почала просипатися в ньому: здається, йому таки треба дати прибульцеві розгрішення, бо це може стати розгрішенням і йому.
«Цій ночі зовсім недалеко до кінця», — подумав він, дивлячись на маленький вогник у себе в руці. Йому знову стало холодно, затремтіли коліна, а тіло почало легенько труситися. Тоді він опустився на підлогу, де був, накапав воску, приліпив біля себе свічку і, схиливши голову, безвільно сидів, не маючи сили й пальцем поворушити. Ні, він, здається, не дочекається світання і не зможе повернутись у свій дім, він уже ніколи не ляже в своє ложе і не зможе, заплющившись, забути про все. Йому взагалі стало дивно, що в його житті ще щось буде. Мовчав і прибулець, а він ніби забув про нього. Слухав тільки ніч і хробачків, які тихо сточували і без того трухляву споруду. Здається, він чогось чекав. Можливо, нового рипу дверей і Мари, яка вдруге стане в прочілі й поманить його пальцем. Незрозуміла тривога почала просипатися в ньому: здається, йому таки треба дати прибульцеві розгрішення, бо це може стати розгрішенням і йому.