Страница:
Едвард Каллен у школі не з’являвся.
Щодня я схвильовано вичікувала, доки його родичі не зайдуть до кафетерію без нього. Тоді я розслаблялася і приєднувалася до звичайних обідніх теревенів. Здебільшого розмова крутилася навколо поїздки до Океанічного парку Ла-Пуша, організацією якої займався Майк. Ця грандіозна подія мала відбутися за два тижні. Мене запросили; я погодилася більше з увічливості, ніж від бажання поїхати. На пляжі повинно бути сухо й спекотно.
У п’ятницю я вже абсолютно спокійно зайшла до лабораторії на біологію, не переймаючись через можливість зустріти Едварда. Як я зрозуміла, він покинув школу. Я намагалася не думати про нього, хоча мені не вдалося повністю позбутися тривожної думки, що я – причина його тривалої відсутності, яким безглуздям це б не здавалося.
Перші вихідні у Форксі минули без ексцесів. Чарлі, який ніяково почувався у зазвичай порожньому будинку, пропрацював більшу частину вихідних. Я поприбирала у будинку, виконала домашні завдання і написала мамі фальшиво-радісного листа. У суботу я поїхала в бібліотеку, але там було так мало літератури, що я навіть не стала записуватися; треба буде незабаром виділити день і змотатися в Олімпію чи Сієтл – знайти пристойну книгарню. Цікаво, скільки бензину з’їсть пікап? – апатично подумала я і здригнулася від можливої цифри.
На вихідних дощ ледве сіявся, я змогла нормально виспатися.
В понеділок вранці народ на стоянці вітався зі мною. Я не знала всіх поіменно, але махала їм рукою і всміхалася. Надворі похолоднішало, але, на щастя, було сухо. На англійській Майк звично всівся біля мене. Ми писали тест по «Буремному Перевалу». Доволі простенький, нічого складного.
Загалом я почувалася набагато комфортніше, ніж розраховувала почуватись на другий тиждень у Форксі. Комфортніше, ніж очікувала коли-небудь почуватися тут.
Коли ми вийшли з корпусу, в повітрі кружляли білі мухи. Звідусіль долинали веселі збуджені вигуки. Вітер кусав щоки, ніс.
– Ого! – сказав Майк. – Сніг!
Я подивилася на білий бавовняний пух, який замітав доріжки і водив вигадливі хороводи навколо обличчя.
– Е-е-е…
Сніг. А я сподівалася на хороший день. Майк здивувався.
– Ти не любиш снігу?
– Ні. Сніг – це замерзлий дощ.
– Ясніше ясного.
– Крім того, я уявляла його великим і лапатим – знаєш, кожна сніжинка – як маленька зірочка. А цей схожий на головки ватних паличок.
– Ти що, ніколи раніше не бачила снігу? – недовірливо запитав Майк.
– Звісно, бачила… По телевізору, – додала я після паузи.
Майк розреготався. Раптом велика, в’язка і мокра сніжка влучила мені просто в голову. Ми обернулися, щоб побачити, звідки вона прилетіла. Мої підозри впали на Ерика, який чимчикував оддалік, спиною до нас, у протилежному напрямку від корпусу, де буде наступне заняття. Либонь, Майк вирішив аналогічно. Він нахилився і почав згрібати білу кашицю у грудку.
– Зустрінемося на обіді, гаразд? – кинула я на ходу. – Коли народ починає жбурлятися мокрими кульками, мені точно час ховатися.
Він кивнув, не зводячи очей з Ерика, котрий виконував маневр відступу з поля бою.
Цілий ранок усі збуджено обговорювали сніг; вочевидь, цьогоріч це перший сніг. Я відмовчувалася. Звичайно, сніг сухіший за дощ, поки не починає на тобі танути.
Після іспанської ми з Джесикою попрямували до кафетерію. Я трималася насторожі. Грудки мокрого снігу літали, як ракети. Я тримала в руках пару зошитів і книжок, щоб у разі чого використати їх як щит. Джесика вважала таку поведінку напрочуд кумедною, але щось у моєму виразі обличчя заважало їй самій запустити в мене сніжкою.
Майк, сміючись, наздогнав нас, коли ми заходили всередину. Сніг, що танув, нищив нагелені шпичаки у його волоссі. Доки ми стояли в черзі за їжею, вони з Джесикою жваво теревенили про снігове побоїще. Я знічев’я поглянула на столик у кутку їдальні. І тут у мене відібрало руки й ноги. За столом сиділи п’ятеро.
Джесика потягнула мене за руку.
– Белло! Не спи! Що замовлятимеш?
Я опустила очі. Вуха горіли вогнем. Нема чого хвилюватися, – повторила я собі. Я не зробила нічого поганого.
– Що це з нею? – запитав Майк у Джесики.
– Зі мною все нормально, – відповіла я. – Сьогодні я візьму тільки содову.
Я не помітила, як черга дійшла до мене.
– Ти не голодна? – запитала Джесика.
– Чесно кажучи, мене трохи нудить, – пояснила я, втупившись у підлогу.
Я почекала, доки Майкл і Джесика візьмуть їжу, і попленталася за ними до столика, старанно дивлячись під ноги.
Я потихеньку потягувала содову, заповнюючи живіт шиплячою субстанцією. Майк двічі з недоречною стурбованістю цікавився моїм самопочуттям. Я сказала, що нічого страшного, але подумала: чи не варто мені обіграти тему хвороби і замість наступного уроку піти до медпункту?
Дурниці. Не варто втікати.
Я вирішила дозволити собі один погляд на Калленівський столик. Якщо Едвард дивитиметься на мене, я змиюся з біології. Це занадто для мого заячого серця.
Не піднімаючи голови, я крізь вії поглянула в їхній бік. Жодного з них не цікавила моя персона. Я підвела голову.
Вони сміялися. Волосся Едварда, Джаспера й Еммета було мокрим від талого снігу. Аліса і Розалія відхилялися від Еммета, котрий струшував волосся просто на них. Як і решта школи, вони насолоджувалися сніжним днем, хіба що більше за інших скидалися на мальовану картинку.
Та крім веселощів і жартів, щось змінилося. Я спочатку не могла збагнути, що саме, й уважніше оглянула Едварда. Його шкіра здавалася не такою блідою, як зазвичай, – мабуть, він розчервонівся від снігової бійки, – круги під очима зменшилися і стали не такими помітними. Але ні, річ не тільки в цьому.
– Белло, куди ти так видивляєшся? – присікалася Джесика, простеживши мій погляд.
І тут Едвард стрельнув очима; наші погляди перетнулися.
Я схилила голову, дозволивши волоссю повністю затулити обличчя. Втім, я ладна заприсягтися, що у мить, коли ми поглянули одне на одного, на обличчі Каллена, на відміну від минулого разу, не було різкого й ворожого виразу. Він знову здавався зацікавленим, якимсь неспокійним.
– На тебе витріщається Едвард Каллен, – захихотіла мені у вухо Джесика.
– Він не виглядає розлюченим, правда? – я не втрималася від спокуси дізнатися неупереджену думку.
– Та ні, – моє запитання збентежило Джесику. – А по винен?
– По-моєму, він мене недолюблює, – зізналась я, досі почуваючись як вичавлений лимон, і поклала голову на руку.
– Каллени нікого не люблять… вони не звертають ні на кого достатньо уваги, щоб полюбити. А він досі не відводить від тебе очей.
– Не дивися на нього! – прошипіла я. Вона тихенько пирснула, але від Калленів відвернулась.
Я трошки підвела голову, аби переконатися, що Джесика виконала моє прохання, з твердим наміром в іншому разі вдатися до насильства.
Тут нашу увагу відвернув Майк. На стоянці після уроків він запланував грандіозну битву під кодовою назвою «Буран» і запрошував нас приєднатися. Джесика захоплено погодилася. Враховуючи те, як вона дивилася на Майка, я не сумнівалася, що вона підтримає будь-яку його вигадку. Я промовчала. Доведеться заховатися в спортзалі, доки всі не роз’їдуться.
До кінця ланчу я старанно намагалася не відривати погляду від столу. Вирішила не порушувати даної собі обіцянки. Оскільки Едвард не здається розлюченим, піду на біологію. На думку, що нам знову доведеться сидіти поруч, у ногах з’явилося зрадницьке тремтіння.
Мені не дуже хотілося йти до класу разом із Майком – частою мішенню для снігових снайперів, та коли ми підійшли до виходу, всі, окрім мене, одночасно розчаровано хмикнули. Надворі падав дощ, змиваючи залишки снігу, – крижані струмочки бігли вздовж доріжок. У душі радіючи, я накинула каптур. Тепер зможу поїхати додому відразу після занять.
Всю дорогу до четвертого корпусу Майк не припиняв жалітися на несправедливість світу.
Зайшовши до класу, я з полегшенням побачила, що мій столик вільний. Містер Банер ходив лабораторією, видаючи на кожний столик по мікроскопу й коробочці зі слайдами. Початок уроку затримався на пару хвилин, кімната гуділа від розмов. Я вперто не дивилася на двері, машинально розмальовуючи обкладинку зошита.
Я чудово почула, як скрипнув сусідній стілець, та мої очі ні на мить не зрадили візерунку, який я виводила на зошиті.
– Привіт! – промовив тихий мелодійний голос.
Я поглянула на Едварда, отетерівши від того, що він заговорив до мене. Він сидів так далеко, як дозволяла парта, але стілець був розвернений до мене. Едвардове волосся було зовсім мокрим, наїжаченим – ба більше, скидалося на те, наче він тільки-но закінчив зніматися в рекламі гелю для волосся. Неймовірно гарне обличчя було відкритим і дружнім, бездоганні губи ледь усміхалися. Але очі дивилися сторожко.
– Мене звати Едвард Каллен, – сказав він. – Минулого тижня в мене не було нагоди відрекомендуватися. Ти, напевно, Белла Свон.
У мене голова пішла обертом від здивування. Невже все насправді – плід моєї фантазії? Зараз Едвард чемний далі нікуди. Треба щось сказати, він очікує на відповідь. Та в голову не лізло нічого годящого.
– Звідки ти знаєш, як мене звати? – пробекала я, затинаючись.
Він м’яко, приємно засміявся.
– О, я гадаю, твоє ім’я відоме всім. Ціле місто очікувало на твій приїзд.
Я скривилася. Так я і думала.
– Та ні, – по-дурному вперлась я. – Я мала на увазі, чому ти назвав мене Беллою?
Він здавався розгубленим.
– Тобі більше по вподоби Ізабелла?
– Ні, навпаки, Белла, – сказала я. – Але я думаю, що Чарлі – тобто мій тато – позаочі називає мене Ізабеллою. Принаймні всі у Форксі, здається, знають мене як Ізабеллу, – намагалася пояснити я, почуваючись останньою дурепою.
– М-м-м, – хмикнув він.
Я збентежено поглянула вбік. Слава Богу, містер Банер нарешті почав урок. Я намагалася зосередитися на поясненнях учителя стосовно лабораторної, яку ми мали виконати на уроці. Слайди в коробочці лежали не по порядку. Працюючи в парах, ми повинні були відсортувати слайди клітин кінчика кореня цибулі за фазами мітозу і відповідно їх підписати. Книжками користуватися не дозволялося. За двадцять хвилин учитель пройде по класу і перевірить правильність виконання лабораторки.
– Починаємо, – скомандував він.
– Отож, даму пропускаємо вперед, напарнику? – запитав Едвард. Я поглянула на нього; у нього на вустах блукала така хитра і божественно красива півусмішка, що мені залишалося тільки кліпати очима, як дурнику.
– Якщо ти не хочеш, почати можу я, – усмішка згасла; він, напевно, почав сумніватися у моїй адекватності.
– Ні! – сказала я, червоніючи. – Я зараз.
Я хотіла трішки покрасуватися. Колись я виконувала цю лабораторну і знала, що шукати. Нічого складного. Я поклала перший слайд на предметний столик, налаштувала зображення в окулярі та швидко вивчила картинку на слайді.
– Профаза, – прозвучав мій упевнений висновок.
– Ти не проти, якщо я погляну? – запитав Едвард, коли я почала забирати слайд. Його рука перехопила мою. Пальці Едварда були крижаними, наче він щойно вийняв їх із снігової кучугури. Але я різко відсмикнула руку не тому. Під час доторку я відчула удар, наче між нами пройшов електричний струм.
– Вибач, – прошепотів Едвард, негайно забираючи руку, одначе не полишаючи наміру роздивитися слайд. Ще не зовсім отямившись, я спостерігала, як він вивчив слайд навіть швидше, ніж я.
– Профаза, – погодився він, охайно заповнюючи перший пропуск на контрольному аркуші, потім швидко замінив слайд і побіжно його оглянув.
– Анафаза, – прошепотів він, одночасно заповняючи другий пропуск.
– Можна? – незворушно поцікавилась я.
Він усміхнувся, але посунув мені мікроскоп. Як виявилося, уважний погляд в окуляр не приніс нічого, крім розчарування. А щоб його, він має рацію!
– Слайд три? – не дивлячись на нього, простягнула я руку.
Едвард подав мені слайд; здається, він щосили намагався більше не торкатися моєї шкіри.
Я кинула найшвидший погляд, на який була здатна:
– Інтерфаза, – і підштовхнула мікроскоп до Едварда, перш ніж він устиг розтулити рота. Він побіжно зиркнув ув окуляр і записав відповідь. Я б могла це зробити, поки Едвард дивився в мікроскоп, але чіткий вишуканий почерк навіював благоговійний острах. Я не хотіла псувати сторінку своєю курячою лапою.
Ми закінчили, коли у решти залишався ще добрий шмат роботи. Я бачила, як Майк із сусідкою знову і знову порівнюють два слайди; дехто ховав під столом підручник.
Мені було робити нічого, крім як намагатися не витріщатися на Едварда. Безуспішно намагатися. Коли я повернулася до нього, він дивився на мене. Знову незрозуміле розчарування в очах. Раптом до мене дійшло, що змінилось у його обличчі.
– Ти поставив контактні лінзи? – бовкнула я, не подумавши.
Здавалося, неочікуване запитання його спантеличило.
– Ні.
– О, – пробурмотіла я. – Мені здалося, що у тебе очі якісь інші.
Він здвигнув плечима і відвів погляд убік.
Насправді я була певна, що його очі змінилися. Я чітко пам’ятала чорну безодню, коли він неприязно витріщався на мене, вона особливо вирізнялася на тлі блідої шкіри і мідного волосся. Сьогодні його очі мали зовсім інше забарвлення – червонувато-жовта вохра, темніша за світло-коричневий колір паленого цукру, але з таким самим золотавим відтінком. Я не розуміла, як таке можливо, хіба що Едвард чомусь збрехав про лінзи. Або у Форксі я поступово божеволію, у прямому значенні слова.
Я поглянула вниз. Едвардові руки знову стиснулися в кулаки.
Тут до нашого столика – подивитися, чому ми не працюємо, – підійшов містер Банер. Він нависнув над нами і, побачивши виконану лабораторну, уважно вивчив результати.
– Едварде, тобі не здається, що Ізабелла також повинна попрацювати із мікроскопом? – запитав він.
– Белла, – автоматично виправив Едвард. – Власне кажучи, вона визначила три слайди з п’ятьох.
Тепер містер Банер дивився на мене. Вигляд він мав доволі скептичний.
– Ти вже виконувала цю лабораторну? – запитав він. Я несміливо посміхнулася.
– Не з коренем цибулі.
– Сигова бластула?
– Так.
Містер Банер кивнув.
– У Феніксі ти була у групі поглибленого вивчення?
– Так.
– Що ж, – додав він за хвилину, – гадаю, це непогано, що ви двоє працюватимете на лабораторних разом.
Він пробурмотів іще щось, прямуючи в протилежний кінець класу. Тільки-но він пішов, я знов заходилася обмальовувати зошит.
– Шкода, що сніг перейшов у дощ, як гадаєш? – запитав Едвард. Мене не полишало відчуття, що він над силу змушує себе розмовляти зі мною. Так, параноя знову наступає. Мені здалося, що він почув нашу з Джесикою розмову за ланчем і зараз намагався спростувати мою здогадку. – Ти не любиш холоду.
Це було не запитання.
– І дощу.
– Тобі, вочевидь, нелегко ведеться у Форксі, – сказав він замислено.
– Ти навіть не уявляєш наскільки, – похмуро промимрила я.
Незрозуміло чому, але мої слова ніби сподобалися йому. Оскільки обличчя Едварда нереально було споглядати безпристрасно, я намагалася не дивитися більше, ніж вимагала елементарна вихованість.
– Чому ж ти тоді сюди приїхала?
Таких запитань мені ніхто не ставив – не так у лоба, вимогливим тоном.
– Це… складно пояснити.
– Я від природи здогадливий, – наполягав Едвард.
Я надовго замовкла, а потім припустилася помилки – зустрілася з ним поглядом. Його темні золотаві очі загіпнотизували мене, і я відповіла не вагаючись.
– Моя мама вийшла заміж, – сказала я.
– Поки що не бачу нічого надзвичайного, – не погодився він, та в його голосі забриніло співчуття. – Коли це сталося?
– Минулого вересня, – навіть я почула сум у власному голосі.
– Він тобі не подобається, – припустив Едвард ласкавим голосом.
– Ні, Філ нормальний. Можливо, трохи замолодий, але хороший.
– Чому ти не залишилася з ними?
Я не могла зрозуміти причину його зацікавленості, та він і далі проникливо дивився на мене, наче пересічна історія мого життя якимось чином мала для нього життєво важливе значення.
– Філ багато подорожує. Він – професійний лицар м’яча, – усміхнулась я.
– Я чув про нього? – всміхнувся він у відповідь.
– Навряд чи. Він не дуже гарний гравець. Не вище першої ліги. Часто переїздить.
– І мати відправила тебе сюди, щоб мати змогу подорожувати з ним, – знову не запитання, а висновок.
Моє підборіддя задерлося на вершок.
– Ні, вона не відсилала мене. Я сама себе заслала. Едвард нахмурив брови.
– Не розумію, – визнав він, аж занадто засмучений цим фактом.
Я зітхнула. Чому я все йому пояснюю? Едвард і далі дивився на мене з неприхованою цікавістю.
– Спочатку вона залишалася зі мною, але сумувала за ним. Вона була нещасною… тож я вирішила, що мені варто поїхати пожити якийсь час із Чарлі, – закінчила я похмуро.
– Тепер нещасна ти, – підсумував він.
– І? – запитала я з викликом.
– Не зовсім справедливо виходить, – знизав він плечима, не відводячи уважного погляду.
Я сумно посміхнулася.
– Хіба тобі ніхто не казав, що життя – штука несправедлива?
– Гадаю, я вже чув ці слова, – сухо відповів він.
– Тоді що тут іще скажеш, – мовила я з притиском, дивуючись, чому він досі по-особливому дивиться на мене.
В його очах промайнуло схвалення.
– Ти гарно зіграла роль, – повільно сказав він, – але я ладен побитися об заклад, що ти страждаєш набагато більше, ніж дозволяєш бачити оточуючим.
Я скривилася, тамуючи бажання як п’ятирічна малявка показати йому язика, і відвела погляд.
– Я помилився? Я вирішила проігнорувати Едварда.
– Схоже, не помилився, – стиха самовдоволено додав він.
– Яке тобі до цього діло? – роздратовано запитала я, спостерігаючи за пересуваннями учителя по класу і не дивлячись на Едварда.
– Гарне запитання, – сказав він собі під ніс так тихо, що я подумала, чи не до себе він бува балакає. Проте за пару секунд мовчання я усвідомила, що на іншу відповідь очікувати марно.
Я зітхнула, сердито втупившись у дошку.
– Я тебе дратую? – судячи з голосу, йому було весело.
Я не подумавши поглянула на нього… і знову сказала начистоту.
– Не зовсім. Я злюся на себе. Мама завжди каже, що я – як розгорнута книга. Всі мої емоції і почуття можна легко прочитати на обличчі, – насупились я.
– Якраз навпаки, я б сказав, що тебе дуже важко читати. Незважаючи на все, що я розповіла і про що Едвард здогадався, схоже, він справді так вважав.
– У такому разі ти, напевно, великий майстер у читанні людських душ.
– Зазвичай так, – він посміхнувся, продемонструвавши ідеальні сліпучо-білі зуби.
Потім містер Банер закликав клас зосередитися, і я з полегшенням розвернулася, щоб слухати учителя. Мені заледве вірилося, що я тільки-но розповіла про безрадісність власного життя дивному і прегарному хлопцю, який, можливо, мене зневажає… а може, й ні. Хоча він здавався зацікавленим і небайдужим під час розмови, але зараз я краєчком ока бачила, що він знову відхиляється подалі від мене, а його руки, безсумнівно, напружено впиваються у стіл.
Я намагалася уважно спостерігати, як містер Банер за допомогою проектора ілюструє на прикладах те, що я перед цим без проблем роздивилася у мікроскоп. Але думки крутилися зовсім не навколо клітинної біології.
Коли продзвенів дзвоник, Едвард зник із класу точнісінько так само швидко і граційно, як і минулого понеділка. Я, як і тиждень тому, зачаровано дивилася йому вслід.
Майк хутко підскочив до мене і схопив підручники. Йому б хвостика! Уявляю, як би він ним крутив.
– Це був жах, – застогнав Майк. – Вони однакові на вигляд. Тобі пощастило, що ти сидиш із Калленом.
– Я й сама чудово впоралася зі слайдами, – зачепило мене Майкове припущення. Втім, я відразу ж пошкодувала про зверхність. – Хоча насправді я цю лабораторку вже робила, – додала я, перш ніж він устиг образитися.
– Щось Каллен сьогодні був у дружньому гуморі, – зауважив Майк, коли ми натягували на себе плащі. Його такий стан справ явно не радував.
Я намагалася підлити у голос байдужості.
– Цікаво, що на нього найшло минулого понеділка… Дорогою до спортзалу я не змогла в’їхати у Майкові теревені.
На фізкультурі не трапилося нічого цікавого. Того дня Майк був у нашій команді. Він по-джентльменському прикривав не лише свою, а й мою позицію. Мої польоти в хмарах переривалися тільки тоді, коли треба було подавати м’яч; у таких випадках моя команда обережно ретирувалась на безпечну відстань.
Коли я йшла до стоянки, дощ перейшов у туман, але все одно залізти у суху кабіну було неймовірно приємно. Я ввімкнула пічку, більше не переймаючись убивчим ревінням двигуна, розстібнула куртку, зняла каптур і струснула волоссям, щоб дорогою додому воно ви сохло.
Я роззирнулася довкола, щоб переконатися: виїзд вільний, і помітила білу нерухому фігуру. За три машини від мене, обпершись об передні дверцята «вольво», стояв Едвард Каллен і пильно дивився в мій бік. Я швидко відвернулася і дала задній хід, від поспіху ледве не поцілувавшись із поржавілою «тойотою-короллою». На щастя для «тойоти», я вчасно вдарила по гальмах. Таку машину пікап легко перетворив би на купу металобрухту. Я глибоко вдихнула, продовжуючи дивитися в інший бік, і обережно поїхала до виходу, цього разу з більшим успіхом. Я зосередилася виключно на дорозі, коли минала «вольво», але якщо покладатися на крадькома кинутий бічний погляд, можу заприсягтися, що Едвард сміявся.
Розділ 3
Щодня я схвильовано вичікувала, доки його родичі не зайдуть до кафетерію без нього. Тоді я розслаблялася і приєднувалася до звичайних обідніх теревенів. Здебільшого розмова крутилася навколо поїздки до Океанічного парку Ла-Пуша, організацією якої займався Майк. Ця грандіозна подія мала відбутися за два тижні. Мене запросили; я погодилася більше з увічливості, ніж від бажання поїхати. На пляжі повинно бути сухо й спекотно.
У п’ятницю я вже абсолютно спокійно зайшла до лабораторії на біологію, не переймаючись через можливість зустріти Едварда. Як я зрозуміла, він покинув школу. Я намагалася не думати про нього, хоча мені не вдалося повністю позбутися тривожної думки, що я – причина його тривалої відсутності, яким безглуздям це б не здавалося.
Перші вихідні у Форксі минули без ексцесів. Чарлі, який ніяково почувався у зазвичай порожньому будинку, пропрацював більшу частину вихідних. Я поприбирала у будинку, виконала домашні завдання і написала мамі фальшиво-радісного листа. У суботу я поїхала в бібліотеку, але там було так мало літератури, що я навіть не стала записуватися; треба буде незабаром виділити день і змотатися в Олімпію чи Сієтл – знайти пристойну книгарню. Цікаво, скільки бензину з’їсть пікап? – апатично подумала я і здригнулася від можливої цифри.
На вихідних дощ ледве сіявся, я змогла нормально виспатися.
В понеділок вранці народ на стоянці вітався зі мною. Я не знала всіх поіменно, але махала їм рукою і всміхалася. Надворі похолоднішало, але, на щастя, було сухо. На англійській Майк звично всівся біля мене. Ми писали тест по «Буремному Перевалу». Доволі простенький, нічого складного.
Загалом я почувалася набагато комфортніше, ніж розраховувала почуватись на другий тиждень у Форксі. Комфортніше, ніж очікувала коли-небудь почуватися тут.
Коли ми вийшли з корпусу, в повітрі кружляли білі мухи. Звідусіль долинали веселі збуджені вигуки. Вітер кусав щоки, ніс.
– Ого! – сказав Майк. – Сніг!
Я подивилася на білий бавовняний пух, який замітав доріжки і водив вигадливі хороводи навколо обличчя.
– Е-е-е…
Сніг. А я сподівалася на хороший день. Майк здивувався.
– Ти не любиш снігу?
– Ні. Сніг – це замерзлий дощ.
– Ясніше ясного.
– Крім того, я уявляла його великим і лапатим – знаєш, кожна сніжинка – як маленька зірочка. А цей схожий на головки ватних паличок.
– Ти що, ніколи раніше не бачила снігу? – недовірливо запитав Майк.
– Звісно, бачила… По телевізору, – додала я після паузи.
Майк розреготався. Раптом велика, в’язка і мокра сніжка влучила мені просто в голову. Ми обернулися, щоб побачити, звідки вона прилетіла. Мої підозри впали на Ерика, який чимчикував оддалік, спиною до нас, у протилежному напрямку від корпусу, де буде наступне заняття. Либонь, Майк вирішив аналогічно. Він нахилився і почав згрібати білу кашицю у грудку.
– Зустрінемося на обіді, гаразд? – кинула я на ходу. – Коли народ починає жбурлятися мокрими кульками, мені точно час ховатися.
Він кивнув, не зводячи очей з Ерика, котрий виконував маневр відступу з поля бою.
Цілий ранок усі збуджено обговорювали сніг; вочевидь, цьогоріч це перший сніг. Я відмовчувалася. Звичайно, сніг сухіший за дощ, поки не починає на тобі танути.
Після іспанської ми з Джесикою попрямували до кафетерію. Я трималася насторожі. Грудки мокрого снігу літали, як ракети. Я тримала в руках пару зошитів і книжок, щоб у разі чого використати їх як щит. Джесика вважала таку поведінку напрочуд кумедною, але щось у моєму виразі обличчя заважало їй самій запустити в мене сніжкою.
Майк, сміючись, наздогнав нас, коли ми заходили всередину. Сніг, що танув, нищив нагелені шпичаки у його волоссі. Доки ми стояли в черзі за їжею, вони з Джесикою жваво теревенили про снігове побоїще. Я знічев’я поглянула на столик у кутку їдальні. І тут у мене відібрало руки й ноги. За столом сиділи п’ятеро.
Джесика потягнула мене за руку.
– Белло! Не спи! Що замовлятимеш?
Я опустила очі. Вуха горіли вогнем. Нема чого хвилюватися, – повторила я собі. Я не зробила нічого поганого.
– Що це з нею? – запитав Майк у Джесики.
– Зі мною все нормально, – відповіла я. – Сьогодні я візьму тільки содову.
Я не помітила, як черга дійшла до мене.
– Ти не голодна? – запитала Джесика.
– Чесно кажучи, мене трохи нудить, – пояснила я, втупившись у підлогу.
Я почекала, доки Майкл і Джесика візьмуть їжу, і попленталася за ними до столика, старанно дивлячись під ноги.
Я потихеньку потягувала содову, заповнюючи живіт шиплячою субстанцією. Майк двічі з недоречною стурбованістю цікавився моїм самопочуттям. Я сказала, що нічого страшного, але подумала: чи не варто мені обіграти тему хвороби і замість наступного уроку піти до медпункту?
Дурниці. Не варто втікати.
Я вирішила дозволити собі один погляд на Калленівський столик. Якщо Едвард дивитиметься на мене, я змиюся з біології. Це занадто для мого заячого серця.
Не піднімаючи голови, я крізь вії поглянула в їхній бік. Жодного з них не цікавила моя персона. Я підвела голову.
Вони сміялися. Волосся Едварда, Джаспера й Еммета було мокрим від талого снігу. Аліса і Розалія відхилялися від Еммета, котрий струшував волосся просто на них. Як і решта школи, вони насолоджувалися сніжним днем, хіба що більше за інших скидалися на мальовану картинку.
Та крім веселощів і жартів, щось змінилося. Я спочатку не могла збагнути, що саме, й уважніше оглянула Едварда. Його шкіра здавалася не такою блідою, як зазвичай, – мабуть, він розчервонівся від снігової бійки, – круги під очима зменшилися і стали не такими помітними. Але ні, річ не тільки в цьому.
– Белло, куди ти так видивляєшся? – присікалася Джесика, простеживши мій погляд.
І тут Едвард стрельнув очима; наші погляди перетнулися.
Я схилила голову, дозволивши волоссю повністю затулити обличчя. Втім, я ладна заприсягтися, що у мить, коли ми поглянули одне на одного, на обличчі Каллена, на відміну від минулого разу, не було різкого й ворожого виразу. Він знову здавався зацікавленим, якимсь неспокійним.
– На тебе витріщається Едвард Каллен, – захихотіла мені у вухо Джесика.
– Він не виглядає розлюченим, правда? – я не втрималася від спокуси дізнатися неупереджену думку.
– Та ні, – моє запитання збентежило Джесику. – А по винен?
– По-моєму, він мене недолюблює, – зізналась я, досі почуваючись як вичавлений лимон, і поклала голову на руку.
– Каллени нікого не люблять… вони не звертають ні на кого достатньо уваги, щоб полюбити. А він досі не відводить від тебе очей.
– Не дивися на нього! – прошипіла я. Вона тихенько пирснула, але від Калленів відвернулась.
Я трошки підвела голову, аби переконатися, що Джесика виконала моє прохання, з твердим наміром в іншому разі вдатися до насильства.
Тут нашу увагу відвернув Майк. На стоянці після уроків він запланував грандіозну битву під кодовою назвою «Буран» і запрошував нас приєднатися. Джесика захоплено погодилася. Враховуючи те, як вона дивилася на Майка, я не сумнівалася, що вона підтримає будь-яку його вигадку. Я промовчала. Доведеться заховатися в спортзалі, доки всі не роз’їдуться.
До кінця ланчу я старанно намагалася не відривати погляду від столу. Вирішила не порушувати даної собі обіцянки. Оскільки Едвард не здається розлюченим, піду на біологію. На думку, що нам знову доведеться сидіти поруч, у ногах з’явилося зрадницьке тремтіння.
Мені не дуже хотілося йти до класу разом із Майком – частою мішенню для снігових снайперів, та коли ми підійшли до виходу, всі, окрім мене, одночасно розчаровано хмикнули. Надворі падав дощ, змиваючи залишки снігу, – крижані струмочки бігли вздовж доріжок. У душі радіючи, я накинула каптур. Тепер зможу поїхати додому відразу після занять.
Всю дорогу до четвертого корпусу Майк не припиняв жалітися на несправедливість світу.
Зайшовши до класу, я з полегшенням побачила, що мій столик вільний. Містер Банер ходив лабораторією, видаючи на кожний столик по мікроскопу й коробочці зі слайдами. Початок уроку затримався на пару хвилин, кімната гуділа від розмов. Я вперто не дивилася на двері, машинально розмальовуючи обкладинку зошита.
Я чудово почула, як скрипнув сусідній стілець, та мої очі ні на мить не зрадили візерунку, який я виводила на зошиті.
– Привіт! – промовив тихий мелодійний голос.
Я поглянула на Едварда, отетерівши від того, що він заговорив до мене. Він сидів так далеко, як дозволяла парта, але стілець був розвернений до мене. Едвардове волосся було зовсім мокрим, наїжаченим – ба більше, скидалося на те, наче він тільки-но закінчив зніматися в рекламі гелю для волосся. Неймовірно гарне обличчя було відкритим і дружнім, бездоганні губи ледь усміхалися. Але очі дивилися сторожко.
– Мене звати Едвард Каллен, – сказав він. – Минулого тижня в мене не було нагоди відрекомендуватися. Ти, напевно, Белла Свон.
У мене голова пішла обертом від здивування. Невже все насправді – плід моєї фантазії? Зараз Едвард чемний далі нікуди. Треба щось сказати, він очікує на відповідь. Та в голову не лізло нічого годящого.
– Звідки ти знаєш, як мене звати? – пробекала я, затинаючись.
Він м’яко, приємно засміявся.
– О, я гадаю, твоє ім’я відоме всім. Ціле місто очікувало на твій приїзд.
Я скривилася. Так я і думала.
– Та ні, – по-дурному вперлась я. – Я мала на увазі, чому ти назвав мене Беллою?
Він здавався розгубленим.
– Тобі більше по вподоби Ізабелла?
– Ні, навпаки, Белла, – сказала я. – Але я думаю, що Чарлі – тобто мій тато – позаочі називає мене Ізабеллою. Принаймні всі у Форксі, здається, знають мене як Ізабеллу, – намагалася пояснити я, почуваючись останньою дурепою.
– М-м-м, – хмикнув він.
Я збентежено поглянула вбік. Слава Богу, містер Банер нарешті почав урок. Я намагалася зосередитися на поясненнях учителя стосовно лабораторної, яку ми мали виконати на уроці. Слайди в коробочці лежали не по порядку. Працюючи в парах, ми повинні були відсортувати слайди клітин кінчика кореня цибулі за фазами мітозу і відповідно їх підписати. Книжками користуватися не дозволялося. За двадцять хвилин учитель пройде по класу і перевірить правильність виконання лабораторки.
– Починаємо, – скомандував він.
– Отож, даму пропускаємо вперед, напарнику? – запитав Едвард. Я поглянула на нього; у нього на вустах блукала така хитра і божественно красива півусмішка, що мені залишалося тільки кліпати очима, як дурнику.
– Якщо ти не хочеш, почати можу я, – усмішка згасла; він, напевно, почав сумніватися у моїй адекватності.
– Ні! – сказала я, червоніючи. – Я зараз.
Я хотіла трішки покрасуватися. Колись я виконувала цю лабораторну і знала, що шукати. Нічого складного. Я поклала перший слайд на предметний столик, налаштувала зображення в окулярі та швидко вивчила картинку на слайді.
– Профаза, – прозвучав мій упевнений висновок.
– Ти не проти, якщо я погляну? – запитав Едвард, коли я почала забирати слайд. Його рука перехопила мою. Пальці Едварда були крижаними, наче він щойно вийняв їх із снігової кучугури. Але я різко відсмикнула руку не тому. Під час доторку я відчула удар, наче між нами пройшов електричний струм.
– Вибач, – прошепотів Едвард, негайно забираючи руку, одначе не полишаючи наміру роздивитися слайд. Ще не зовсім отямившись, я спостерігала, як він вивчив слайд навіть швидше, ніж я.
– Профаза, – погодився він, охайно заповнюючи перший пропуск на контрольному аркуші, потім швидко замінив слайд і побіжно його оглянув.
– Анафаза, – прошепотів він, одночасно заповняючи другий пропуск.
– Можна? – незворушно поцікавилась я.
Він усміхнувся, але посунув мені мікроскоп. Як виявилося, уважний погляд в окуляр не приніс нічого, крім розчарування. А щоб його, він має рацію!
– Слайд три? – не дивлячись на нього, простягнула я руку.
Едвард подав мені слайд; здається, він щосили намагався більше не торкатися моєї шкіри.
Я кинула найшвидший погляд, на який була здатна:
– Інтерфаза, – і підштовхнула мікроскоп до Едварда, перш ніж він устиг розтулити рота. Він побіжно зиркнув ув окуляр і записав відповідь. Я б могла це зробити, поки Едвард дивився в мікроскоп, але чіткий вишуканий почерк навіював благоговійний острах. Я не хотіла псувати сторінку своєю курячою лапою.
Ми закінчили, коли у решти залишався ще добрий шмат роботи. Я бачила, як Майк із сусідкою знову і знову порівнюють два слайди; дехто ховав під столом підручник.
Мені було робити нічого, крім як намагатися не витріщатися на Едварда. Безуспішно намагатися. Коли я повернулася до нього, він дивився на мене. Знову незрозуміле розчарування в очах. Раптом до мене дійшло, що змінилось у його обличчі.
– Ти поставив контактні лінзи? – бовкнула я, не подумавши.
Здавалося, неочікуване запитання його спантеличило.
– Ні.
– О, – пробурмотіла я. – Мені здалося, що у тебе очі якісь інші.
Він здвигнув плечима і відвів погляд убік.
Насправді я була певна, що його очі змінилися. Я чітко пам’ятала чорну безодню, коли він неприязно витріщався на мене, вона особливо вирізнялася на тлі блідої шкіри і мідного волосся. Сьогодні його очі мали зовсім інше забарвлення – червонувато-жовта вохра, темніша за світло-коричневий колір паленого цукру, але з таким самим золотавим відтінком. Я не розуміла, як таке можливо, хіба що Едвард чомусь збрехав про лінзи. Або у Форксі я поступово божеволію, у прямому значенні слова.
Я поглянула вниз. Едвардові руки знову стиснулися в кулаки.
Тут до нашого столика – подивитися, чому ми не працюємо, – підійшов містер Банер. Він нависнув над нами і, побачивши виконану лабораторну, уважно вивчив результати.
– Едварде, тобі не здається, що Ізабелла також повинна попрацювати із мікроскопом? – запитав він.
– Белла, – автоматично виправив Едвард. – Власне кажучи, вона визначила три слайди з п’ятьох.
Тепер містер Банер дивився на мене. Вигляд він мав доволі скептичний.
– Ти вже виконувала цю лабораторну? – запитав він. Я несміливо посміхнулася.
– Не з коренем цибулі.
– Сигова бластула?
– Так.
Містер Банер кивнув.
– У Феніксі ти була у групі поглибленого вивчення?
– Так.
– Що ж, – додав він за хвилину, – гадаю, це непогано, що ви двоє працюватимете на лабораторних разом.
Він пробурмотів іще щось, прямуючи в протилежний кінець класу. Тільки-но він пішов, я знов заходилася обмальовувати зошит.
– Шкода, що сніг перейшов у дощ, як гадаєш? – запитав Едвард. Мене не полишало відчуття, що він над силу змушує себе розмовляти зі мною. Так, параноя знову наступає. Мені здалося, що він почув нашу з Джесикою розмову за ланчем і зараз намагався спростувати мою здогадку. – Ти не любиш холоду.
Це було не запитання.
– І дощу.
– Тобі, вочевидь, нелегко ведеться у Форксі, – сказав він замислено.
– Ти навіть не уявляєш наскільки, – похмуро промимрила я.
Незрозуміло чому, але мої слова ніби сподобалися йому. Оскільки обличчя Едварда нереально було споглядати безпристрасно, я намагалася не дивитися більше, ніж вимагала елементарна вихованість.
– Чому ж ти тоді сюди приїхала?
Таких запитань мені ніхто не ставив – не так у лоба, вимогливим тоном.
– Це… складно пояснити.
– Я від природи здогадливий, – наполягав Едвард.
Я надовго замовкла, а потім припустилася помилки – зустрілася з ним поглядом. Його темні золотаві очі загіпнотизували мене, і я відповіла не вагаючись.
– Моя мама вийшла заміж, – сказала я.
– Поки що не бачу нічого надзвичайного, – не погодився він, та в його голосі забриніло співчуття. – Коли це сталося?
– Минулого вересня, – навіть я почула сум у власному голосі.
– Він тобі не подобається, – припустив Едвард ласкавим голосом.
– Ні, Філ нормальний. Можливо, трохи замолодий, але хороший.
– Чому ти не залишилася з ними?
Я не могла зрозуміти причину його зацікавленості, та він і далі проникливо дивився на мене, наче пересічна історія мого життя якимось чином мала для нього життєво важливе значення.
– Філ багато подорожує. Він – професійний лицар м’яча, – усміхнулась я.
– Я чув про нього? – всміхнувся він у відповідь.
– Навряд чи. Він не дуже гарний гравець. Не вище першої ліги. Часто переїздить.
– І мати відправила тебе сюди, щоб мати змогу подорожувати з ним, – знову не запитання, а висновок.
Моє підборіддя задерлося на вершок.
– Ні, вона не відсилала мене. Я сама себе заслала. Едвард нахмурив брови.
– Не розумію, – визнав він, аж занадто засмучений цим фактом.
Я зітхнула. Чому я все йому пояснюю? Едвард і далі дивився на мене з неприхованою цікавістю.
– Спочатку вона залишалася зі мною, але сумувала за ним. Вона була нещасною… тож я вирішила, що мені варто поїхати пожити якийсь час із Чарлі, – закінчила я похмуро.
– Тепер нещасна ти, – підсумував він.
– І? – запитала я з викликом.
– Не зовсім справедливо виходить, – знизав він плечима, не відводячи уважного погляду.
Я сумно посміхнулася.
– Хіба тобі ніхто не казав, що життя – штука несправедлива?
– Гадаю, я вже чув ці слова, – сухо відповів він.
– Тоді що тут іще скажеш, – мовила я з притиском, дивуючись, чому він досі по-особливому дивиться на мене.
В його очах промайнуло схвалення.
– Ти гарно зіграла роль, – повільно сказав він, – але я ладен побитися об заклад, що ти страждаєш набагато більше, ніж дозволяєш бачити оточуючим.
Я скривилася, тамуючи бажання як п’ятирічна малявка показати йому язика, і відвела погляд.
– Я помилився? Я вирішила проігнорувати Едварда.
– Схоже, не помилився, – стиха самовдоволено додав він.
– Яке тобі до цього діло? – роздратовано запитала я, спостерігаючи за пересуваннями учителя по класу і не дивлячись на Едварда.
– Гарне запитання, – сказав він собі під ніс так тихо, що я подумала, чи не до себе він бува балакає. Проте за пару секунд мовчання я усвідомила, що на іншу відповідь очікувати марно.
Я зітхнула, сердито втупившись у дошку.
– Я тебе дратую? – судячи з голосу, йому було весело.
Я не подумавши поглянула на нього… і знову сказала начистоту.
– Не зовсім. Я злюся на себе. Мама завжди каже, що я – як розгорнута книга. Всі мої емоції і почуття можна легко прочитати на обличчі, – насупились я.
– Якраз навпаки, я б сказав, що тебе дуже важко читати. Незважаючи на все, що я розповіла і про що Едвард здогадався, схоже, він справді так вважав.
– У такому разі ти, напевно, великий майстер у читанні людських душ.
– Зазвичай так, – він посміхнувся, продемонструвавши ідеальні сліпучо-білі зуби.
Потім містер Банер закликав клас зосередитися, і я з полегшенням розвернулася, щоб слухати учителя. Мені заледве вірилося, що я тільки-но розповіла про безрадісність власного життя дивному і прегарному хлопцю, який, можливо, мене зневажає… а може, й ні. Хоча він здавався зацікавленим і небайдужим під час розмови, але зараз я краєчком ока бачила, що він знову відхиляється подалі від мене, а його руки, безсумнівно, напружено впиваються у стіл.
Я намагалася уважно спостерігати, як містер Банер за допомогою проектора ілюструє на прикладах те, що я перед цим без проблем роздивилася у мікроскоп. Але думки крутилися зовсім не навколо клітинної біології.
Коли продзвенів дзвоник, Едвард зник із класу точнісінько так само швидко і граційно, як і минулого понеділка. Я, як і тиждень тому, зачаровано дивилася йому вслід.
Майк хутко підскочив до мене і схопив підручники. Йому б хвостика! Уявляю, як би він ним крутив.
– Це був жах, – застогнав Майк. – Вони однакові на вигляд. Тобі пощастило, що ти сидиш із Калленом.
– Я й сама чудово впоралася зі слайдами, – зачепило мене Майкове припущення. Втім, я відразу ж пошкодувала про зверхність. – Хоча насправді я цю лабораторку вже робила, – додала я, перш ніж він устиг образитися.
– Щось Каллен сьогодні був у дружньому гуморі, – зауважив Майк, коли ми натягували на себе плащі. Його такий стан справ явно не радував.
Я намагалася підлити у голос байдужості.
– Цікаво, що на нього найшло минулого понеділка… Дорогою до спортзалу я не змогла в’їхати у Майкові теревені.
На фізкультурі не трапилося нічого цікавого. Того дня Майк був у нашій команді. Він по-джентльменському прикривав не лише свою, а й мою позицію. Мої польоти в хмарах переривалися тільки тоді, коли треба було подавати м’яч; у таких випадках моя команда обережно ретирувалась на безпечну відстань.
Коли я йшла до стоянки, дощ перейшов у туман, але все одно залізти у суху кабіну було неймовірно приємно. Я ввімкнула пічку, більше не переймаючись убивчим ревінням двигуна, розстібнула куртку, зняла каптур і струснула волоссям, щоб дорогою додому воно ви сохло.
Я роззирнулася довкола, щоб переконатися: виїзд вільний, і помітила білу нерухому фігуру. За три машини від мене, обпершись об передні дверцята «вольво», стояв Едвард Каллен і пильно дивився в мій бік. Я швидко відвернулася і дала задній хід, від поспіху ледве не поцілувавшись із поржавілою «тойотою-короллою». На щастя для «тойоти», я вчасно вдарила по гальмах. Таку машину пікап легко перетворив би на купу металобрухту. Я глибоко вдихнула, продовжуючи дивитися в інший бік, і обережно поїхала до виходу, цього разу з більшим успіхом. Я зосередилася виключно на дорозі, коли минала «вольво», але якщо покладатися на крадькома кинутий бічний погляд, можу заприсягтися, що Едвард сміявся.
Розділ 3
Феномен
Тільки-но розплющивши вранці очі, я помітила – щось не так. Річ у світлі. Воно досі мало зеленкувато-сірий відтінок хмарного дня у лісі, але сьогодні здавалось якимось… не знаю… яскравішим. Я збагнула, що за вікном немає туману.
Зіскочивши з ліжка, щоб визирнути надвір, я зойкнула від жаху.
Рівний килим зі снігу вкрив подвір’я, затонував зверху пікап і вибілив дорогу. Та це лише квіточки. Залишки вчорашнього дощу замерзли, перетворивши глицю на деревах на неймовірні чудернацькі візерунки, а доріжку – на ідеально-смертельну ковзанку. Падіння навіть на суху землю не було для мене незвичним явищем, тому, швидше за все, мені безпечніше повернутися назад до ліжечка.
Чарлі поїхав на роботу до того, як я спустилася вниз. З багатьох точок зору проживання з Чарлі було ідентичне володінню окремим помешканням. Я не почувалася самотньою, навпаки, насолоджувалася перебуванням наодинці з собою. Я швидко поснідала тарілкою каші й соком із пластикового пакета. Мені не терпілося потрапити до школи; ця тенденція лякала. Я усвідомлювала, що не згораю від нетерпіння опинитися в цікавому навчальному середовищі чи зустрітися з новими друзями. Якщо чесно, я розуміла, що мене тягне до школи, бо там я побачу Едварда Каллена. І це було великою, великою дурістю.
Після вчорашніх бездумних і непотрібних зізнань я мала б усіляко його уникати. До того ж він викликав певні підозри; навіщо він збрехав про очі? Мене лякала ворожість, яка, я відчувала, інколи струменіла від нього, – у мене досі відбирало мову, коли я згадувала це ідеальне обличчя. Немає жодних сумнівів, що ми належимо до різних світів. Не варто шукати зустрічі з Едвардом.
Мені довелося мобілізувати всі фізичні й моральні сили, щоб слизькою цегляною доріжкою дістатися живою до пікапа. Я втратила рівновагу і ледве не гепнулася біля машини, але примудрилась урятуватися, схопившись за бічне дзеркало. Веселенький на мене очікує день.
Дорогою до школи, щоб позбутися і страху впасти, і небажаних роздумів про Едварда Каллена, я згадувала Майка з Ериком і те, наскільки по-іншому реагують на мене хлопці-однолітки у Форксі. Я впевнена, що моя зовнішність не змінилася з часу переїзду з Фенікса. Можливо, річ у тому, що тамтешні хлопці спостерігали, як я повільно проходила незграбні стадії дорослішання, і через це сприймали мене в такому ключі. Можливо, причина криється в тому, що я новенька, а нові обличчя тут – велика рідкість. Імовірно, природна незграбність викликала у місцевих не стільки зневагу, як співчуття, змушуючи їх сприймати мене як стражденну панянку. Втім, так чи інак, але Майкове крутіння хвостиком і Ерикове очевидне суперництво з ним неабияк спантеличили мене. Не впевнена, що це ліпше, ніж коли тебе не помічають.
Здавалося, пікапові немає діла до льодяної кори на дорозі. Проте я їхала повільно, не бажаючи в разі чого рознести вщерть центральну вулицю міста.
Вилізши з авта біля школи, я побачила, чому так легко їхалося. Вловивши краєм ока срібний блиск, я, обережно тримаючись за борт, щоб не впасти, пішла оглянути шини. Колеса оплітали тоненькі перехрещені ланцюги у формі зірочок. Чарлі встав бозна-як рано, щоб поставити їх на пікап. У мене зашкребло у горлі. Я не звикла до турботи, мовчазна небайдужість Чарлі чимало мене здивувала.
Я стояла позаду машини, воюючи з несподіваним припливом емоцій, викликаним ланцюгами проти ковзання, аж раптом почула дивний звук.
Зіскочивши з ліжка, щоб визирнути надвір, я зойкнула від жаху.
Рівний килим зі снігу вкрив подвір’я, затонував зверху пікап і вибілив дорогу. Та це лише квіточки. Залишки вчорашнього дощу замерзли, перетворивши глицю на деревах на неймовірні чудернацькі візерунки, а доріжку – на ідеально-смертельну ковзанку. Падіння навіть на суху землю не було для мене незвичним явищем, тому, швидше за все, мені безпечніше повернутися назад до ліжечка.
Чарлі поїхав на роботу до того, як я спустилася вниз. З багатьох точок зору проживання з Чарлі було ідентичне володінню окремим помешканням. Я не почувалася самотньою, навпаки, насолоджувалася перебуванням наодинці з собою. Я швидко поснідала тарілкою каші й соком із пластикового пакета. Мені не терпілося потрапити до школи; ця тенденція лякала. Я усвідомлювала, що не згораю від нетерпіння опинитися в цікавому навчальному середовищі чи зустрітися з новими друзями. Якщо чесно, я розуміла, що мене тягне до школи, бо там я побачу Едварда Каллена. І це було великою, великою дурістю.
Після вчорашніх бездумних і непотрібних зізнань я мала б усіляко його уникати. До того ж він викликав певні підозри; навіщо він збрехав про очі? Мене лякала ворожість, яка, я відчувала, інколи струменіла від нього, – у мене досі відбирало мову, коли я згадувала це ідеальне обличчя. Немає жодних сумнівів, що ми належимо до різних світів. Не варто шукати зустрічі з Едвардом.
Мені довелося мобілізувати всі фізичні й моральні сили, щоб слизькою цегляною доріжкою дістатися живою до пікапа. Я втратила рівновагу і ледве не гепнулася біля машини, але примудрилась урятуватися, схопившись за бічне дзеркало. Веселенький на мене очікує день.
Дорогою до школи, щоб позбутися і страху впасти, і небажаних роздумів про Едварда Каллена, я згадувала Майка з Ериком і те, наскільки по-іншому реагують на мене хлопці-однолітки у Форксі. Я впевнена, що моя зовнішність не змінилася з часу переїзду з Фенікса. Можливо, річ у тому, що тамтешні хлопці спостерігали, як я повільно проходила незграбні стадії дорослішання, і через це сприймали мене в такому ключі. Можливо, причина криється в тому, що я новенька, а нові обличчя тут – велика рідкість. Імовірно, природна незграбність викликала у місцевих не стільки зневагу, як співчуття, змушуючи їх сприймати мене як стражденну панянку. Втім, так чи інак, але Майкове крутіння хвостиком і Ерикове очевидне суперництво з ним неабияк спантеличили мене. Не впевнена, що це ліпше, ніж коли тебе не помічають.
Здавалося, пікапові немає діла до льодяної кори на дорозі. Проте я їхала повільно, не бажаючи в разі чого рознести вщерть центральну вулицю міста.
Вилізши з авта біля школи, я побачила, чому так легко їхалося. Вловивши краєм ока срібний блиск, я, обережно тримаючись за борт, щоб не впасти, пішла оглянути шини. Колеса оплітали тоненькі перехрещені ланцюги у формі зірочок. Чарлі встав бозна-як рано, щоб поставити їх на пікап. У мене зашкребло у горлі. Я не звикла до турботи, мовчазна небайдужість Чарлі чимало мене здивувала.
Я стояла позаду машини, воюючи з несподіваним припливом емоцій, викликаним ланцюгами проти ковзання, аж раптом почула дивний звук.