Стефені Маєр. Сутінки

   Едвард з цікавістю дивився просто на мене. Знайомий відтінок розчарування у чорних очах наразі здавався помітнішим, ніж будь-коли.
   Я здивовано поглянула на свого сусіду, очікуючи, що він швидко відведе погляд. Натомість він продовжував дивитися мені у вічі, наче вивчаючи, досліджуючи. Не варто й казати, що відвела погляд я. Руки затремтіли.
   – Каллен? – звернувся до мого сусіди учитель, очікуючи відповідь на запитання, що пройшло повз мене.
   – Цикл Кребса, – відповів Едвард. Він здавався невдоволеним, що довелося обернутися, щоб поглянути на містера Банера.
   Тільки-но Едвард переключився на вчителя, я втупилася в підручник, намагаючись зібратися з духом. Хоробрість – не моя чеснота, отож я перекинула волосся на праве плече, щоб затулити обличчя від Едварда. Важко повірити, що шквал емоцій викликав один-єдиний погляд, який він із доброго дива вирішив уперше кинути на мене за кільканадцять минулих тижнів. Не можна дозволити, щоб Едвард мав на мене такий вплив. Я жалюгідна. Та це ще й шкідливо.
   Я щосили намагалася не помічати Едвардової присутності до кінця уроку, або, оскільки це – нездійсненне завдання, принаймні не подавати вигляду, що мене обходить його сусідство. Коли нарешті пролунав дзвоник, я повернулася спиною, щоб зібрати речі, гадаючи, що Едвард, як завжди, відразу зникне з класу.
   – Белло? – голос не мав би видатися таким знайомим, ніби я не пару коротких тижнів, а все життя насолоджувалася його звучанням.
   Я повільно, неохоче обернулася. Не хотіла відчути те, що, знала, відчую, тільки-но погляну на занадто досконале обличчя. Коли я нарешті повернулася до Едварда, у мене був підозріливий вигляд. Його лице нагадувало згорнену книгу. Він сидів мовчки.
   – Що трапилось? Ви знову розмовляєте зі мною? – нарешті поцікавилась я ненавмисно роздратованим голосом.
   Його губи смикнулися, борючись із посмішкою.
   – Та ні, не зовсім, – визнав він.
   Я заплющила очі та глибоко вдихнула носом, розуміючи, що починаю скреготіти зубами. Він чекав.
   – То чого ж ти хочеш, Едварде? – запитала я, не розплющуючи очей: так розмовляти з ним було набагато легше.
   – Вибач, – у його голосі бриніла щирість. – Я знаю, що поводжуся дуже нечемно. Але так краще, повір.
   Я розплющила очі. На Едвардовому лиці був серйозний вираз.
   – Я не розумію твоїх слів, – обережно мовила я.
   – Буде краще, якщо ми не дружитимемо, – пояснив він. – Повір мені.
   Я примружилася. Це ми вже чули.
   – Шкода, що ти не збагнув цього раніше, – прошипіла я крізь зуби. – Міг би вберегти себе від такого жалю.
   – Жалю? – вочевидь, мої слова і те, як я їх вимовила, захопили його зненацька. – Жалю через що?
   – Через те, що ти не дозволив клятому фургону мене розчавити.
   Едвард був приголомшений і витріщився на мене, не вірячи власним вухам.
   Коли він нарешті заговорив, то здавався майже розлюченим.
   – Ти гадаєш, я шкодую, що врятував тебе?
   – Я знаю, що це так, – відрізала я.
   – Нічого ти не знаєш. Він точно розлютився.
   Я різко відвернулася, стиснувши зуби, щоб стримати дикі звинувачення, які хотілося жбурнути йому в обличчя.
   Зібравши книжки, я підвелася і попрямувала до дверей. Я збиралася граційно випливти із класної кімнати, але, звичайно ж, перечепилася через носак власних черевиків у дверях і впустила книжки. Якусь мить я нерухомо стояла, роздумуючи, чи не варто залишити їх на підлозі. Потім зітхнула і нахилилася, щоб зібрати їх. Едвард був тут як тут і встиг згребти їх в оберемок, який віддав мені з незворушним виразом обличчя.
   – Дякую, – відповіла я голосом Снігової Королеви. Він примружив очі.
   – Завжди будь ласка, – не розгубився він.
   Я рвучко випросталася, знову відвернулася і не оглядаючись велично попрямувала до спортзалу.
   Фізкультура була жорстокою. Ми перейшли до баскетболу. Команда не пасувала мені м’ячі, це добре, але погано те, що я безліч разів гепалася на підлогу. Інколи падала не тільки я. Того дня моя незграбність зросла, бо думки крутилися навколо Едварда. Я намагалася зосередитися на ногах, але він постійно заповзав у голову тоді, коли потрібно було тримати рівновагу.
   Як завжди, закінчення занять принесло полегшення. Я ледве не бігла до пікапа – навколо вешталося забагато людей, з якими я прагнула уникнути зустрічі. Під час аварії пікап зазнав мінімальних пошкоджень. Довелося замінити задні фари; якби я прискіпливо ставилася до його зовнішнього вигляду, то могла б трохи підрихтувати кузов. Тайлеровим батькам довелося продати фургон на запчастини.
   У мене ледве не стався удар, коли я побачила високу темну постать, що стояла, схилившись на пікап. Потім до мене дійшло, що це Ерик. Я не зупинилася.
   – Привіт, Ерику! – гукнула я.
   – Привіт, Белло.
   – Ти щось хотів? – запитала я, відмикаючи двері. Я не звернула уваги на напруження в його голосі, тому наступна репліка не на жарт приголомшила мене.
   – М-м-м, я просто подумав… ти не хочеш піти зі мною на бал? – на останньому слові голос його затремтів.
   – Я думала, дівчина має вибирати, з ким їй піти, – я була занадто вражена, щоб відповісти дипломатично.
   – Ну, так, – зізнався він присоромлено. Я заспокоїлася і зробила спробу тепло посміхнутися.
   – Дякую за запрошення, але того дня я збираюся до Сієтла.
   – А, – сказав він, – може, якось іншим разом.
   – Звичайно! – погодилась я і відразу прикусила язика. Не хочеться, щоб він сприйняв мої слова буквально.
   Ерик згорбившись поплентався назад до школи. Почулось тихеньке хихикання.
   Едвард проминав пікап, дивлячись прямо поперед себе, зі стис ну ти ми губами. Я різко рвонула двері й заскочила в машину, зачинивши їх із гуркотом, з оглушливим ревом запустила двигун і дала задній хід у проїзд. Едвард уже був у авті за два місця від мене й елегантно вигулькнув перед пікапом, вправно підрізавши мене. Тут він зупинився, щоб почекати на родичів, – я бачила, як вони вчотирьох прямують до стоянки; йти їм залишалося пристойно, від самого кафетерію. Я зважила ідею пом’яти блискучий багажник «вольво», але навколо було забагато свідків. Я втупилася у дзеркало заднього огляду. Ззаду утворилася невелика пробка. Відразу за пікапом Тайлер Кроулі махав рукою зі щойно придбаної старої «сентри». Я була занадто роздратована, щоб привітати його у відповідь.
   Поки я сиділа, дивлячись куди завгодно, тільки не на машину спереду, почула стук у вікно пасажирського сидіння. Я зиркнула туди; це виявився Тайлер. Не зовсім розуміючи, що до чого, я кинула оком у дзеркало заднього огляду. Його машина працювала, ліві дверцята були відчинені. Я потягнулася крізь кабіну, щоб опустити скло. Його заклинило. Опустила вікно до половини, потім здалася.
   – Вибач, Тайлере, я застрягла через Каллена, – сказала я неприязно – це ж очевидно, що пробка утворилася не з моєї вини.
   – Та я знаю. Я просто хотів тебе дещо запитати, коли вже ми все одно тут стоїмо, – вишкірився він.
   Не може цього бути!
   – Ти запросиш мене на бал? – вів далі він.
   – Тайлере, мене не буде у місті, – відповіла я доволі різко. Втім, варто пам’ятати, він не відповідає за те, що я витратила весь денний запас терпіння на Майка з Ериком.
   – Так, Майк говорив мені, – зізнався він.
   – Чому тоді…?
   Він знизав плечима.
   – Я думав, ти його культурно відшила. Так, за слова свої він точно відповідає.
   – Послухай, Тайлере, – повторила я, намагаючись приховати роздратування, – мене справді в той день тут не буде.
   – Нічого. Це не останній учнівський бал.
   Перш ніж я встигла вставити свої п’ять копійок, він почимчикував до «сентри». Я зиркнула вперед і побачила, як Аліса, Розалія, Еммет і Джаспер прослизнули до «вольво». Едвард дивився у дзеркало заднього огляду. Дивився на мене. Понад усякий сумнів, він здригався від сміху, ніби чув кожне Тайлерове слово. Нога, що лежала на педалі газу, нестерпно засвербіла. Один невеличкий удар не нашкодить нікому з пасажирів, тільки трохи попсує блискучу срібну фарбу. Я завела двигун.
   Каллени сіли в автівку, Едвард швидко помчав геть. Я їхала додому без поспіху, обачно, всю дорогу тихо буркочучи під носа.
   Приїхавши додому, я вирішила приготувати на вечерю енчилада^[3] з куркою. Їхнє приготування – процес довгий, буде чим зайнятися. Коли я повільно проварювала цибулю з гострим чилійським перцем, задзвонив телефон. Я боролася зі спокусою не піднімати слухавку – це міг бути Чарлі або мама.
   Дзвонила тріумфуюча Джесика. Майк підловив її після уроків і прийняв запрошення. Я віртуально святкувала з нею, помішуючи страву. Джесика мала швиденько закінчувати розмову, треба було подзвонити Анжелі та Лорен і розповісти їм. З найневиннішою безпосередністю я припустила, що можливо, Анжела, тихенька дівчинка, котра ходила зі мною на біологію, могла б запросити Ерика. А зарозуміла Лорен, яка постійно вдавала, що не помічає мене за обіднім столом, могла б подумати про Тайлера, адже, я чула, його досі не запросили. Джес прийшла в захват від обох ідей. Тепер, коли вона отримала Майка, я повірила в щирість її бажання побачити мене на вечірці. Я повторила історію з поїздкою до Сієтла.
   Повісивши слухавку, я силкувалася зосередитись на приготуванні вечері, а саме на нарізанні курки. Щось мені не хотілося знову опинитися у палаті інтенсивної терапії. Голова йшла обертом, коли я намагалася проаналізувати все, що почула сьогодні від Едварда. Що він мав на увазі, кажучи, краще нам не бути друзями?
   У мене похололо всередині, коли дійшло, що саме, швидше за все, він мав на увазі. Він не міг не помітити, як я від нього дурію; він, напевно, не хоче, щоб я ще більше ним захоплювалась… тому ми не можемо бути навіть друзями… тому що я для нього – порожнє місце.
   Ну звичайно, я йому байдужа, подумала я розлючено. В очах пекло – запізніла реакція на цибулю. Я не цікавлю Едварда. А він мене – так. Цікавий… розумний… загадковий… досконалий… вродливий… і вірогідно, здатний підняти фургон однією рукою.
   Нехай так. Я зможу залишити його в спокої. Я залишу його в спокої. Відбуду визначений для себе вирок тут, у чистилищі; потім, сподіваюсь, якийсь університет на південному заході країни чи на Гаваях запропонує мені стипендію. Я малювала в уяві залиті сонцем пляжі й пальми, закінчуючи енчилада і кладучи їх у духовку.
   Чарлі охопили підозри, коли, прийшовши додому, він відчув запах болгарського перцю. Батька не варто звинувачувати – територіально найближче їстівна мексиканська їжа продається у Південній Каліфорнії.
   Але він – коп, нехай і з маленького містечка, значить, достатньо хоробрий, щоб з’їсти перший шматочок. Здається, йому сподобалося. Кумедно було спостерігати, як він потихеньку починає довіряти моїм кухарським талантам.
   – Тату, – сказала я, коли він майже закінчив вечеряти.
   – Так, Белло.
   – М-м-м… я хочу тобі сказати, що збираюся на день до Сієтла – через суботу відсьогодні. Ти не проти?
   Я не планувала просити дозволу і започатковувати погану традицію, але фраза вийшла грубуватою, тому я дещо видозмінила її кінцівку.
   – Навіщо? – здивувався він, наче на світі не було нічого, чого не можна знайти у Форксі.
   – Ну, я хотіла придбати пару книжок – бібліотека тут дуже бідна – і заодно походити крамницями…
   У мене було більше грошей, ніж я звикла мати, адже завдяки Чарлі я не витратила на машину ні копійки. Хоча, з іншого боку, після кожного візиту на заправку гаманець не те щоб важчав…
   – Пікап з’їсть чимало бензину, – сказав Чарлі, ніби прочитавши думки.
   – Знаю, я заправлюся у Монтесано та в Олімпії, і в Такомі, якщо доведеться.
   – Ти поїдеш сама? – запитав він. Хтозна, підозрює він про наявність у мене не відомого йому хлопця – чи просто хвилюється після випадку на стоянці?
   – Сама.
   – Сієтл – велике місто, ти можеш заблукати, – стурбовано мовив він.
   – Тату, Фенікс був уп’ятеро більший за Сієтл. Я можу скористатися картою, не панікуй.
   – Хочеш, я поїду з тобою? Я зробила відчайдушну спробу приховати переляк.
   – Тату, все нормально. Швидше за все, я простирчу цілий день у роздягальнях. Ти знудишся.
   – Гаразд, добре.
   Думка про те, що доведеться сидіти в крамницях жіночого одягу бодай якийсь відрізок часу, моментально роззброїла тата.
   – Дякую, – посміхнулась я йому.
   – А на весняний бал ти встигнеш?
   Бе-е-е. Тільки в такому маленькому містечку батько може знати, коли у школі проходять танцювальні вечірки.
   – Ні, тату, я не танцюю.
   З-поміж усіх людей на світі саме він повинен поділяти мою нелюбов до танців. Проблеми з координацією дісталися мені у спадок не від мами. Він зрозумів.
   – Тоді добре, – підсумував він.
   Наступного ранку, заїхавши на стоянку, я навмисне припаркувалася якнайдалі від сріблястого «вольво». Я не хотіла випробовувати власну силу волі, щоб потім не довелося купляти Калленам нове авто. Вилізши з кабіни, я машинально гралася ключами. Вони впали у калюжу під ногами. Я нахилилася, щоб підняти їх, але білосніжна рука з блискавичною швидкістю вихопила їх у мене буквально з-під носа. Я різко випросталася. Едвард Каллен стояв поруч, розслаблено спершись на пікап.
   – Як ти це робиш? – злість боролася в мені із за чудуванням.
   – Роблю що? – відповів він, простягаючи ключі. Я підставила руку, він впустив їх у долоню.
   – З’являєшся нізвідки.
   – Белло, хіба я винен, що ти винятково неуважна, – сказав він тихим, оксамитовим, глибоким голосом.
   Я сердито подивилася на досконале лице. Сьогодні очі знову стали світлими – насичений золотавий мед. Мені довелося опустити погляд долу, щоб зібратися з думками, які вперто розбігалися врізнобіч.
   – Навіщо ти вчора організував на стоянці пробку? – поцікавилась я, не дивлячись на Едварда. – Я думала, ти маєш вдавати, що мене не існує, а не злити до чортиків.
   – Я не для себе, а заради Тайлера. Повинен був дати йому шанс, – тихенько засміявся він.
   – Ти… – хапнула я ротом повітря, як риба, не в змозі підібрати годяще лайливе слово. Здавалося, полум’я мого гніву мало б фізично палити Едварда, а він натомість мав задоволений вигляд.
   – Я в жодному разі не вдаю, що тебе не існує, – вів далі він.
   – Отже, намагаєшся замучити мене до смерті? Закінчити те, що не вдалося Тайлеровому фургону?
   У темно-жовтих очах спалахнув гнів, губи витягнулися у пряму лінію – вірна ознака зникнення жартівливого настрою.
   – Белло, ти просто смішна, – у тихому голосі забринів холод.
   Пальці мої нервово затремтіли – так сильно захотілося заїхати по чомусь. Дивно: зазвичай потяг до насильства для мене не характерний. Я повернулася до Едварда спиною і пішла геть.
   – Стривай! – гукнув він. Я йшла далі під дощовими струменями, голосно хлюпаючи по калюжах. Він не відставав, легко наздоганяючи мене.
   – Вибач, це було грубо, – сказав він, ідучи поряд. Я проігнорувала репліку. – Не кажу, що це неправда, – продовжував він, – але все одно говорити це тобі було грубо з мого боку.
   – Чому б тобі не дати мені спокій? – пробурчала я.
   – Я хотів дещо у тебе запитати, а ти збила мене з думки, – засміявся він. Здається, до Едварда повернувся гарний гумор.
   – Скажи мені, у тебе роздвоєння чи розтроєння особистості? – сухо запитала я.
   – Ти знову починаєш. Я зітхнула.
   – Ну гаразд, що ти хотів запитати?
   – Я тут подумав, у ту суботу, коли відбудеться весняний бал…
   – Це жарт, чи що? – перебила я, повертаючись до нього. Моє обличчя витягнулося, коли я побачила його вираз.
   Очі посміхалися лукаво й весело.
   – Ти не будеш така люб’язна, щоб дозволити мені закінчити?
   Я прикусила губу і з’єднала пальці рук у замочок, щоб часом не накоїти дурниць.
   – На днях я почув, що ти збираєшся до Сієтла, і хотів поцікавитися, ти не проти, щоб тебе підкинули?
   Оце так сюрприз.
   – Що? – не розуміла я, куди він хилить.
   – Ти не проти, щоб тебе підкинули до Сієтла?
   – Хто? – заінтриговано запитала я.
   – Я, звичайно, – чітко вимовив він кожен склад, ніби розмовляючи із розумово неповноцінною.
   Я досі не могла вийти зі ступору.
   – Навіщо?
   – Ну, я планував найближчим часом навідатися в Сієтл і, правду кажучи, не впевнений, що твій пікап витримає дорогу.
   – Пікап у відмінному стані, спасибі велике за турботу.
   Я знову рушила, але подив був завеликим, щоб підтримувати належний рівень гніву.
   – А скільки разів тобі доведеться заповнювати бак? – Едвард знову наздогнав мене.
   – Не розумію, чому відповідь на це питання має тебе обходити.
   Клятий власник блискучого новенького «вольво»!
   – Марнування вичерпних ресурсів Землі стосується кожного.
   – Едварде, давай по-чесному, – я відчула, як тілом пробігають іскорки, коли я вимовляю його ім’я. Ненависне почуття. – Я тебе не розумію. Я вважала, ти не хочеш зі мною дружити.
   – Я сказав, що було б краще, якби ми не дружили, проте не говорив, що не хочу стати твоїм другом.
   – О, дякую, тепер усе зрозуміло, – сарказм дався мені нелегко. Я відчула, що зупинилася. Наразі від дощу нас захищав дах кафетерію, і я могла краще роздивитися Едвардове обличчя. Що, понад усякий сумнів, не сприяло чіткості мислення.
   – Для тебе було б… безпечніше не дружити зі мною, – пояснив він. – Але я стомився тікати від тебе, Белло.
   Коли він говорив останнє речення, його очі яскраво засяяли, а голос забринів щирим почуттям. Я вмить забула, як треба дихати.
   – Ти поїдеш зі мною в Сієтл? – запитав він, не змінюючи тону.
   Не здатна говорити, я лише кивнула.
   Він на мить усміхнувся, потім набрав серйозного вигляду.
   – Тобі насправді варто триматися від мене подалі, – попередив він. – Побачимося в класі.
   Він круто розвернувся і пішов назад по доріжці, якою ми щойно йшли.

Розділ 5
Група крові

   На англійську я йшла, наче в тумані. Навіть не відразу зрозуміла, що коли я зайшла в клас, урок уже почався.
   – Дякую, що вирішили приєднатися до нас, міс Свон, – довелося вислухати принизливий коментар містера Мейсона.
   Я почервоніла і щодуху кинулася на місце.
   Лише по закінченні уроку я помітила, що Майк не сидів поруч, як завжди. Совість зашипіла всередині. Але вони з Ериком звично зустріли мене біля дверей, тому я дійшла висновку, що маю надію на прощення. Дорогою Майк потроху повертався до нормального стану, його запал зростав пропорційно розповіді про прогноз погоди на вихідні. Згідно з прогнозом дощ мав на пару днів припинитися, тому, можливо, нам нарешті вдасться здійснити подорож на узбережжя. Я намагалася виказувати побільше ентузіазму – як компенсацію за вчорашнє розчарування. Це було нелегко; дощ не дощ, а поїду я туди не раніше, як рак свисне, і то коли пощастить.
   Решта ранку промайнула як одна велика розмита пляма. Було важко переконувати себе, що нещодавня розмова з Едвардом, те, як він дивився на мене, – не плід моєї уяви. Можливо, це просто реалістичний сон, який я сплутала з життям. Такий варіант подій здавався вірогіднішим за те, що я хоч трохи цікавлю Каллена.
   Тому коли ми з Джесикою зайшли до кафетерію, я відчувала водночас і нетерплячку, і острах. Хотіла поглянути Едварду в обличчя, побачити, чи він знову – холодна, байдужа маска, яку я знала протягом останніх тижнів. Або переконатися, що якимось дивом я справді чула сьогодні вранці саме те, що мені здалося.
   Джесика без кінця щебетала про плани щодо балу – Лорен і Анжела запросили Ерика з Тайлером, вони збиралися йти великою компанією, – не звертаючи уваги на те, що я її не слухаю.
   Хвиля розчарування охопила мене, коли мої очі безпомилково знайшли Калленівський столик. За ним сиділо четверо, Едварда там не було. Він пішов додому? Морально розчавлена, я пленталася у черзі за балакучою Джесикою. У мене пропав апетит, я купила тільки лимонад. Все, чого мені хотілося, – сидіти і сердито дутися на ввесь світ.
   – Едвард Каллен знову витріщається на тебе, – зауважила Джесика, пробивши стіну байдужості його ім’ям. – Хотіла б я знати, чому він сьогодні сидить сам.
   Моя голова підскочила вгору. Я простежила погляд Джесики і побачила Едварда з небезпечною посмішкою на вустах – він пильно дивився на мене з-за порожнього столу у протилежному від звичного Калленівського кінця кафетерію. Тільки-но зустрівшись поглядом зі мною, він підняв руку і порухом вказівного пальця запропонував мені приєднатися до нього. Я витріщилася, не вірячи своїм очам, він підморгнув мені.
   – Це він тебе кличе? – поцікавилася Джесика образливо здивованим голосом.
   – Напевно, йому потрібна допомога з домашнім із біології, – промимрила я, щоб її заспокоїти. – Піду подивлюся, що він хоче.
   Я спиною відчувала, як вона витріщилася мені вслід. Дійшовши до стола, я нерішуче сперлася на стілець, що стояв навпроти.
   – Чому б тобі не посидіти сьогодні біля мене? – запитав Едвард, усміхаючись.
   Я автоматично сіла, обережно спостерігаючи за ним. Він досі всміхався. Як складно повірити, що на світі існують такі прехороші хлопці! Я боялася, що він раптом зникне, мов джин у димовій завісі, а я прокинуся.
   Здавалося, він чекає, коли я що-небудь скажу.
   – Щось змінилося? – нарешті розродилась я.
   – Ну… – замовкнув він на хвильку, а тоді випалив кінець речення залпом, – я вирішив, що оскільки я прямую до пекла, то не варто розмінюватися на дрібниці.
   Я чекала, поки він скаже щось нормальне, не абракадабру. Минали секунди.
   – Знаєш, чесно кажучи, я не зрозуміла жодного слова, – врешті не витримала я.
   – Я знаю, – він знову посміхнувся і швидко змінив тему. – Гадаю, твої друзі розлютилися на мене за те, що я тебе викрав.
   – Переживуть. Я спиною відчувала їхні напружені погляди.
   – Я можу тебе не повернути, – в його очах спалахнула лиховісна іскорка.
   Я ледве не подавилася повітрям. Едвард розреготався.
   – Щось у тебе вигляд схвильований.
   – Аж ніяк, – відповіла я, та як на зло, голос урвався. – Власне, я здивована. У чому причина всього цього?
   – Я казав тобі – я стомився тікати від тебе. Тому і здаюсь, – губи досі посміхалися, але очі кольору вохри були серйозні.
   – Здаєшся? – збентежено перепитала я.
   – Так, здаюся. Більше не буду вдавати з себе хорошого хлопчика. Робитиму те, що хочеться, і будь що буде.
   Поки Едвард говорив, посмішка зів’яла, в голосі забриніли залізні нотки.
   – Ти знову мене заплутав. Ох ця небезпечна посмішка, від якої перехоплює дух!
   – Я постійно говорю більше, ніж варто, коли розмовляю з тобою. Це одна з основних проблем.
   – Не хвилюйся, я все одно нічого не розумію, – сказала я стомлено.
   – Я на це розраховую.
   – Коротше кажучи, коли без викрутасів – ми тепер друзі?
   – Друзі… – задумливо і двозначно протягнув він.
   – Чи ні? – прошепотіла я. Він вишкірився.
   – Гадаю, ми можемо спробувати. Але попереджаю, я – поганий друг для тебе, – незважаючи на посмішку, пересторога прозвучала серйозно.
   – Ти без кінця це повторюєш, – відзначила я, намагаючись не зважати на несподіване тремтіння в колінах і говорити веселим голосом.
   – Так, тому що ти мене не чуєш. Я досі чекаю, коли ти нарешті мені повіриш. Якщо ти мудра, то уникатимеш мене.
   – Здається, ти чітко висловив думку щодо моїх розумових здібностей, – примружилась я.
   Він усміхнувся, ніби вибачаючись і водночас констатуючи реальний стан речей.
   – Отже, оскільки я… не така мудра, ми – друзі? – зробила я вимучену спробу привести дивний діалог до логічного кінця.
   – Приблизно так.
   Я втупилася у власні долоні, що стискали пляшку із лимонадом, не знаючи, що робити чи казати далі.
   – Про що ти зараз думаєш? – поцікавився Едвард.
   Я поглянула у глибокі золотаві очі, їхній дурман полонив мене, і я, як завжди, випалила правду.
   – Намагаюся збагнути, що ти за один.
   Його щелепа напружилася, але він зусиллям волі втримав на губах усмішку.
   – Ну і як, є успіхи? – безцеремонно запитав він.
   – Якби ж то, – зізналась я. Він усміхнувся.
   – Твої версії?
   Я почервоніла. Протягом останнього місяця я безуспішно намагалася вибрати між Брюсом Вейном і Пітером Паркером.^[4] Хіба у такому зізнаєшся?
   – Ти мені не скажеш? – запитав Едвард, із неймовірно спокусливою посмішкою схиляючи голову.
   Я хитнула головою.
   – Мені соромно зізнатися.
   – Ти розбиваєш мені серце, – поскаржився він.
   – Ні, – похитала я головою, прижмурюючись, – не уявляю, як це може розбити серце – відмова розповісти комусь свої думки, коли цей хтось постійно говорить загадковими фразами, вигаданими навмисно, щоб ти не спала вночі й намагалася втямити, що він мав на увазі… хіба через це варто засмучуватися?
   Він скривився.
   – Чи ліпше сказати, – вела я далі, даючи волю довго стримуваному обуренню, – за цим кимось тягнеться до біса довгий шлейф із дивних учинків. Наприклад, одного дня він на межі неможливого рятує тобі життя, а наступного ставиться, як до пранцюватої, і не дає жодних пояснень, переступаючи через власні обіцянки. Така поведінка не здатна нікого засмутити, правда?
   – Бачу, ти не на жарт розійшлася.