Українка Леся. «Я любила вік лицарства…» (збірник)

   У цьому прикмета її творів, що торкаються минувшини людства та переносять українського читача до інших країн: вони суголосні актуальному часу, вітчизняним подіям.
   Але поезія думки, поезія громадянських роздумів і світових культурних асоціацій – ще не вся Леся Українка. Є в її творчості і прекрасні пейзажні замальовки («Тиша морська», «Хвиля», «Давня весна»), й інтимна лірика («Все, все покинуть, до тебе полинуть…», «Хотіла б я тебе, мов плющ обняти…»). У них – радість і біль, життя і смерть; тут домінують емоції, настрій, душевний стан.
   Лірична героїня «Давньої весни» радіє весні, що їй, «хворій й самотній», подарувала свято відродження землі, принесла дивовижний подарунок – розквітлі яблуневі гілки у вікні. Такі подарунки – незабутні…
   Леся Українка вміла помічати миті, вхоплювати їх в усіх нюансах, граційно послуговуючись зображально-виражальними засобами мови. Вона була музикантом не лише тоді, коли сідала за фортепіано, а й коли брала в руки перо. Особливо прикметна в цьому плані поезія «Хвиля»: короткі й довгі, римовані й неримовані рядки, внутрішні рими, перебійний ритм, алітерації – повна ілюзія подиху моря:

 
Хвиля йде, –
вал гуде —
білий, смілий, срібний, дрібний,
нападе
на сухеє баговиння,
на розсипане каміння,
білим пломенем метнеться,
стрепенеться,
скине з себе все, що ясне,
й гасне…
 

   Зважте також на «малюнок», графічний образ твору: ніби хвиля накочується на берег. Ось воно – віртуозне володіння словом, тріумф мистецтва!
   У поетичному набутку Лесі Українки є низка творів, присвячених Сергію Мержинському. Цю людину вона кохала…
   Вони познайомилися в 1897 р., відпочивали в Криму (ми вже згадували про їхнє сходження на Ай-Петрі та знайдений там гірський едельвейс), Сергій гостював у Косачів у Гадячі, а Леся в нього у Мінську.
   Однак С. Мержинський тяжко хворів. Леся дбала про нього, як могла: приїздила доглядати, недосипала ночей над хворим. А біль і тривогу тамувала у творах. «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…», «Все-все покинуть, до тебе полинуть…», «Хотіла б я тебе, мов плющ обняти…», «Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись», «Я бачила, як ти хиливсь додолу…», «То, може, станеться і друге диво …» – її твори сповнені великого людського почуття і не менш великого поетичного таланту.

 
Уста говорять: «Він навіки згинув!»
А серце каже: «Ні, він не покинув!»
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут, в глибині, і б’ється враз зі мною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» —
 

   ці рядки написані вже по смерті С. Мержинського.
   Через шість років, восени 1897, Леся Українка познайомилась із студентом Київського університету К. Квіткою, а в липні 1907 р. вони побралися…
   У Лесі Українки є чимало поезій, безпосередньо обернутих до власного «Я»: «Як дитиною, бувало…», «Хотіла б я піснею стати…», «Ви щасливі, пречистії зорі…» та інші. Ці самозаглиблені медитації – явлення її душі, що прагне такої волі, як має лише пісня, такої високості, як у зірок на небі. Вона знайшла і волю, і простір, і височину – у творчості.
   Бо слово, на її переконання, всемогутнє. Головним героєм поеми «Давня казка» є митець, що мав «талан до віршів, не позичений, а власний». Такому обранцю долі під силу звоювати серце гордої красуні, вселити войовничий дух у готове до дезертирства військо, пробудити гідність у зневіреному народі, збунтувати його проти несправедливості:

 
Проти діла соромного
Виступає слово праве —
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно і не криваве!
(«Давня казка»)
 

   «Проти діла соромного» і нині звучить слово Лесі Українки. Як гірський едельвейс, воно пробиває камінь національної байдужості, неуцтва, духовної ліні і сірості – і дарує свій осяйний квіт тому, хто годен його дістати з вершини.
 
   Тетяна Крайнікова

Поезії

Із збірки «На крилах пісень» (1893)

Cоntrа sреm sреrо!^[2]

 
Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
 
 
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
 
 
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
 
 
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть – і настане
Ще й для мене весела весна.
 
 
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
 
 
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
 
 
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
(2 травня 1890)
 

Надія

 
Hi долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
 
 
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну,
 
 
Поглянути ще раз на синій Дніпро,—
Там жити чи вмерти, мені все одно;
 
 
Поглянути ще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки…
 
 
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.
(Луцьк, 1880)
 

Тиша морська

 
В час гарячий полудневий
Виглядаю у вiконце:
Ясне небо, ясне море,
Яснi хмарки, ясне сонце.
 
 
Певно, се країна свiтла
Та злотистої блакитi,
Певно, тут не чули зроду,
Що бува негода в свiтi!
 
 
Тиша в морi… ледве-ледве
Колихає море хвилi;
Не колишуться од вiтру
На човнах вiтрила бiлi.
 
 
З тихим плескотом на берег
Рине хвилечка перлиста;
Править хтось малим човенцем,
В’ється стежечка злотиста.
 
 
Править хтось малим човенцем,
Стиха весла пiдiймає,
I здається, що з весельця
Щире золото спадає.
 
 
Як би я тепер хотiла
У мале човенце сiсти
I далеко на схiд сонця
Золотим шляхом поплисти!
 
 
Попливла б я на схiд сонця,
А вiд сходу до захóду,
Тим шляхóм, що проложило
Ясне сонце через воду.
 
 
Не страшнi для мене вiтри,
Нi пiдводнії камiння,—
Я про них би й не згадала
В краю вiчного проміння.
Євпаторія,
1890, 16 серпня
 

Із збірки «Думи і мрії» (1899)

«Стояла я і слухала весну…»

 
Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.
 
 
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.
 

«Хотіла б я піснею стати…»

 
Хотіла б я піснею стати
У сюю хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.
 
 
Щоб геть аж під яснії зорі
Полинути співом дзвінким,
Упасти на хвилі прозорі,
Буяти над морем хибким.
 
 
Лунали б тоді мої мрії
І щастя моє таємнé,
Ясніші, ніж зорі яснії,
Гучніші, ніж море гучне.
 

Давня весна

 
Була весна весела, щедра, мила,
Промінням грала, сипала квітки,
Вона летіла хутко, мов стокрила,
За нею вслід співучії пташки!
 
 
Все ожило, усе загомоніло —
Зелений шум, веселая луна!
Співало все, сміялось і бриніло,
А я лежала хвора й самотнá.
 
 
Я думала: «Весна для всіх настала,
Дарунки всім несе вона, ясна,
Для мене тільки дару не придбала,
Мене забула радісна весна».
 
 
Ні, не забула! У вікно до мене
Заглянули від яблуні гілки,
Замиготіло листячко зелене,
Посипались білесенькі квітки.
 
 
Прилинув вітер, і в тісній хатині
Він про весняну волю заспівав,
А з ним прилинули пісні пташині,
І любий гай свій відгук з ним прислав.
 
 
Моя душа ніколи не забуде
Того дарунку, що весна дала;
Весни такої не було й не буде,
Як та була, що за вікном цвіла.
1894
 

«І все-таки до тебе думка лине…»

 
І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
 
 
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.
 
 
О, сліз таких вже вилито чимало,—
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись,—
Що сльози там, де навіть крові мало!
1895
 

Fiat nox!^[3]

 
«Хай буде тьма!» – сказав наш бог земний.
І стала тьма, запанував хаос,
Немов перед створінням світу. Ні, ще гірше
Був той хаос, бо у ньому були
Живі створіння, їх давила тьма.
Скрізь марища з хаосу виринали.
Лиха зараза, голод, злидні, жах —
Несвітський жах усім морозив душу:
І найодважнішим ставало жаско,^[4]
Голодні крики слухаючи й стогін,
Що виринали, наче зо дна моря,
З юрби великої і темної. Здавалась
Ота юрба частиною хаосу
І голосом його. Часами розлягалось
У темряві гукання: «Світла! Світла!»
І на відповідь чувся голос дужий
Земного бога з високості трону:
«Хай буде тьма!» І знов тремтів хаос.
 
 
О, не один нащадок Прометея^[5]
Блискучу іскру з неба здобував,
І безліч рук до неї простягалось,
Мов до зорі, що вказує дорогу.
І розсипалась та велика іскра
На іскорки малесенькі, незначні,
І кожний іскорку ховав, неначе скарб,
У попелі холодному віддавна;
Вона не гасла, тліла в тій могилі,
Та не давала ні тепла, ні світла,
А сміливий нащадок Прометея
Знаходив смутну долю свого предка:
Вигнання, муки, нерозривні пута,
Дочасну смерть у дикій самотині…
 
 
І досі так, о браття! й досі тьма.
Гей, озовіться! Страшно в сім хаосі.
Я чула голоси одважні, вільні,
Вони лунали, мов гукання в лісі,—
Тепер замовкли, і страшніше тиша
Мені здається, ніж була раніш.
Брати мої, нащадки Прометея!
Вам не орел розшарпав груди горді,—
Бридкі гадюки в серце уп’ялись.
Ви не приковані на тій кавказькій кручі,
Що здалека сіяє сніжним чолом,
Про в’язня звістку людям даючи!
Ні, ви поховані в землянках, звідки навіть
Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання,
Ні непокірних слів…
 
 
Гей, царю тьми!
Наш лютий вороже! Недарма ти боїшся
Кайданів тих залізної музики!
Боїшся ти, що грізні, смутні гуки
Пройняти можуть і камінне серце.
А чим же ти заглушиш дикий голос
Хаосу темного, крик голоду й біди,
І розпачливеє гукання «світла, світла»?
На нього завжди, як луна у горах,
Одважні, вільні голоси озвуться.
«Хай буде тьма!» – сказав ти, – сього мало,
Щоб заглушить хаос і Прометея вбить.
Коли твоя така безмірна сила,
Останній вирок дай: «Хай буде смерть!»
25/ХІ 1896
 

«Як дитиною, бувало…»

 
Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
 
 
«Що, болить?» – мене питали,
Але я не признавалась —
Я була малою горда,—
Щоб не плакать, я сміялась.
 
 
А тепер, коли для мене
Жартом злим кінчиться драма
І от-от зірватись має
Гостра, злобна епіграма,—
 
 
Безпощадній зброї сміху
Я боюся піддаватись,
І, забувши давню гордість,
Плачу я, щоб не сміятись.
2/ІІ 1897
 

Уривки з листа

 
Тoваришу мiй! не здивуйте з лiнивого вiршa.
Рифми, дочки безсонних ночей, покидають мене,
Розмiр, неначе химерная хвиля,
Розбивається раптом об кожну малу перешкоду,
Ви даремне шукали б у ньому дев’ятого валу,
Могутньої хвилi, що такт одбива течiї океану.
Думки навiває менi тепер Чорнеє море —
Дике, химерне вонo, нi ладý, нi закону не знає:
Вчора грало-шумiло воно
При яснiй, спокiйнiй годинi,
Сьогoднi вже тихо й лагiдно до берега шле свої хвилi,
Xоч вiтер по горах шалено жене сивi хмари.
Так би й лежала я завжди над сею живою водою,
Дивилась би, як без жалю сипле перли вона й самоцвiти
На побережне камiння,
Як тiнi барвистi вiд хмарок злотистих
Проходять по площинi срiбно-блакитнiй
I раптом зникають,
Як бiлая пiна рожевiє злегка,
Hемов соромливе обличчя красунi,
Як гори темнiють, повитi у бiлi серпанки,
Вони так спокiйно стоять,
Бо їх стереже колонада сумних кипарисiв,
Поважних, високих…
……………………
Я тiльки що знов прочитала
Ваш дужий, неначе у крицю закований,
Мiцно узброєний вiрш.
Як же за нього я маю вiддячити вам?
Байку хiба розкажу, а «мораль» ви самі вже виводьте.
Битим шляхóм та крутим
Їхали ми на узгiр’я Ай-Петрi;
Вже поминули сади-виногради ряснi, кучерявi,
Що покривають пiднiжжя гори, наче килим розкiшний,
Ось уже й лаврiв, поетами люблених,
Пишних магнолiй не видко,
Aнi стрункиx кипарисiв, густо повитих плющем,
Aнi платанiв розкiшних наметiв.
Тiльки стрiчалися нам земляки нaшi, бiлi берези,
Явори й темнi дуби, до негоди та борвiю звиклi,
Але й вони вже зостались далеко за нами,
Тiльки терни, будяки та полин товаришили нам у дорозi,
Потiм не стало i їх.
Крейда, пісок, червонясте та сіре каміння
Скрізь понад шляхом нависло, неплідне та голе,
Наче льоди на північному морі.
Сухо, ніде ні билини, усе задавило каміння,
Наче довічна тюрма.
Сонце палке сипле стріли на білую крейду,
Вітер здійма порохи,
Душно… води ні краплини… се наче дорога в Нірвану,
Країну всесильної смерті…
Аж ось на шпилі,
На гострому сірому камені блиснуло щось, наче пломінь:
Квітка велика, хороша, свіжі пелюстки розкрила,
І краплі роси самоцвітом блищали на дні.
Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,
Що задавив і могутні дуби,
І терни непокірні.
Квітку ту вченії люди зовуть Sахіfrаgа,
Нам, поетам, годиться назвати її ломикамінь
І шанувать її більше від пишного лавра.
1897, Ялта
 

Мрії

 
У дитячі любi роки,
Коли так душа бажала
Надзвичайного, дивного,
Я любила вiк лицарства.
 
 
Тiльки дивно, що не принци,
Таємницею укритi,
Не вродливi королiвни
Розум мiй очарували.
 
 
Я дивилась на малюнках
Не на гордих переможцiв,
Що, сперечника^[6] зваливши,
Промовляють люто: «Здайся!»
 
 
Погляд мiй спускався нижче,
На того, хто, розпростертий,
До землi прибитий списом,
Говорив: «Убий, не здамся!»
 
 
Не здававсь менi величним
Той завзятий, пишний лицар,
Що красуню непокiрну
Взяв оружною рукою.
 
 
Тiльки серце чарувала
Бранки смiлива вiдповiдь:
«Ти мене убити можеш,
Aле жити не примусиш!»
 
 
Роки любiї, дитячi,
Як веснянi води, зникли,
Але гомiн вод весняних
Не забудеться нiколи.
 
 
Вiн, було, менi лунає
У безсоннi довгi ночi
I єднається так дивно
З вiзерунками гарячки:
 
 
Мрiє стеля надо мною,
Мов готичнеє склепiння,
А гiлки квiток сплелися
На вiкнi, неначе грати.
 
 
Од вiкна до мене в хату
Червонясте свiтло впало,—
Чи то вуличнее свiтло,
Чи то полиски пожежi?
 
 
Що се так шумить невпинно?
Навiсний, безладний гомiн!
Чи в кровi гарячка грає,
Чи вiйна лютує в мiстi?
 
 
Чи се лютий бiль у мене
Тихий стогiн вириває.
Чи то стогне бранець-лицар
Знемагаючи на рани:
 
 
«Хто живий у сьому замку?
Хто тут має серце в грудях?
Другом будь, зiйди на вежу,
Подивись на бойовисько!
 
 
Подивись на бойовисько,
Хто кого перемагає?
Чи над лавами ще в’ється
Корогва хрещата наша?
 
 
Коли нi, – зiрву завої!
Хай джерелом кров поллється,
Будь проклята кров ледача,
Не за рiдний край пролита!
 
 
Нi, я чую наше гасло
Ось воно все голоснiше…
Зав’яжiть тiснiше рани,
Шкода кров губити марне!..»
 
 
Так дитячi мрiї грали
Мiж примарами гарячки.
А тепер? – гарячка зникла,
Але мрiї не зникають.
 
 
I не раз менi здається,
Що сиджу я у полонi
I закута у кайдани
Невидимою рукою,
 
 
Що в руцi у мене зброя
Неполамана зосталась,
Та порушити рукою
Не дають менi кайдани.
 
 
Глухо так навколо, тихо,
Не шумить гарячка в жилах,
Не вчувається здалека
Дикий гомiн з бойовиська.
 
 
Так i хочеться гукнути,
Наче лицар мрiй дитячиx:
«Хто живий? Зiйди на вежу,
Подивися наоколо!
 
 
Подивись, чи в полi видко
Нашу чесну короговку?
Коли нi, не хочу жити,
Хай менi вiдкриють жили,
 
 
Хай джерелом кров поллється,
Згину я вiд згуби кровi.
Будь проклята кров ледача,
Не за чесний стяг пролита!..»
Ялта, 18/ХІ 1897
 

Із збірки «Відгуки» (1902)

«Ви щасливі, пречистії зорі…»

 
Ви щасливі, пречистії зорі,
ваші промені – ваша розмова;
якби я ваші промені мала,
я б ніколи не мовила слова.
 
 
Ви щасливі, високії зорі,
все на світі вам видко звисока;
якби я так високо стояла,
хай була б я весь вік одинока.
 
 
Ви щасливі, холоднії зорі,
ясні, тверді, неначе з кришталю;
якби я була зіркою в небі,
я б не знала ні туги, ні жалю.
18/VII 1900
 

Трагедія

 
Чує лицар серед бою,
що смертельна рана в грудях,
стиснув панцира міцніше,
аби кров затамувати.
 
 
Бачить з вежі гарна дама,
що поблід її коханий,
що рукою стиснув груди,—
посила до нього джуру.
 
 
– Пане лицарю, вас просять
залишити бій кривавий
хоч на ту малу часину,
поки рану перев’яжуть.
 
 
Є у нас м’які завої
і бальзам на рану гойний,
там на вежі біла постіль
вже давно для вас готова.
 
 
«Любий джуро! щира дяка
тій, що шле тебе до мене,
але я прийти не можу
на запросини лагідні.
 
 
Якби я хоч на хвилину
скинув сей залізний панцир,
кров би ринулась потоком
і життя моє порвала б.
 
 
Бо й такі бувають рани,
що нема на них бальзаму,
що нема на них завоїв,
окрім панцира твердого».
 
 
– Ох, мій пане, ся відповідь
зранить серце ніжній дамі! —
«Може, має дама панцир,
Хай його міцніше стисне».
Кімполунг, 6/VI 1901
 

Поза збірками

Вишеньки

 
Поблискують черешеньки
В листі зелененькім,
Черешеньки ваблять очі
Діточкам маленьким.
Дівчаточко й хлоп’яточко
Під деревцем скачуть,
Простягають рученята
Та мало не плачуть:
Раді б вишню з’їсти,
Та високо лізти,
Ой раді б зірвати,
Та годі дістати!
«Ой вишеньки-черешеньки,
Червонії, спілі,
Чого ж бо ви так високо
Виросли на гіллі!»
«Ой того ми так високо
Виросли на гіллі,—
Якби зросли низесенько,
Чи то ж би доспіли?!»
 

Slavus – sclavus^[7]

 
Слов’янщина! – який величний гук,
Який широкий і містичне темний.
І скільки літ і як багато рук
Для неї будували храм таємний.
Посеред храму п’єдестал звели,
І статую поставили на ньому,
І вид, немов Ізіді^[8], зап’яли
Покровом щільним ідолові свому
Стоїть таємна статуя давно,
Час тихо упливає рік за роком,
І досі ще нікому не дано
В лице їй глянути одважним оком.
А що ж величної Слов’янщини сини,
Німої матері проречистії^[9] діти,
Між людьми чим прославились вони?
Чим похвалитись їм, з чого радіти?
Дивітеся: з них кожний як один,
Що світ би здержав на плечах здорових,
Міцний, як дуб кремезний, слов’янин
Покірно руки склав в кайданах паперових
Та раз у раз поклони низькі б’є
Перед стовпом, короною вінчанним,
Порфірою укритим; стовп той є
По праву спадщини царем названий.
І кожний весь в крові, в сльозах його лице,
Троїстая нагайка тіло крає,
А він, ховаючись, плете сильце
І братові під ноги простирає.
Колись, бувало, сильний чуженин
Слов’ян-рабів виводив на майдани,—
Тепер, куди не глянь, усюди слов’янин
На себе самохіть кладе кайдани,
І кажуть всі: варт віл свого ярма,
Дивіться, як покірно тягне рало!
Ні, ймення слов’янина недарма
Синонімом раба між людьми стало!
 

«Як я люблю оці години праці…»

 
Як я люблю оці години праці,
Коли усе навколо затиха
Під владою чаруючої ночі,
А тільки я одна, неподоланна,
Врочистую одправу починаю
Перед моїм незримим олтарем.
Летять хвилини – я не прислухаюсь.
Ось північ вдарила – найкращий праці час,
Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша
І швидше у руках забігало перо.
Години йдуть – куди вони спішаться?
Мені осіння ніч короткою здається,
Безсоння довге не страшне мені,
Воно мені не грозить, як бувало,
Непевною і чорною рукою,
А вабить лагідно, як мрія молода.
І любо так, і серце щастям б’ється,
Думки цвітуть, мов золоті квітки.
І хтось немов схиляється до мене,
І промовляє чарівні слова,
І полум’ям займається від слів тих,
І блискавицею освічує думки.
Передсвітом чорніє ніч надворі,
І час гасити світло, щоб його
Не засоромив день своїм сіянням.
Погасне світло; та палають очі,
Аж поки досвітки в вікно тихенько
Заглянуть сивими очима і всі речі
Почнуть із темряви помалу виступати,
Тоді мене перемагає сон.
А ранком бачу я в своїм свічаді
Бліде обличчя і блискучі очі,
А в думці, мов тривога, промайнуть
В дитячих літах чутії легенди
Про перелесника. Розказує, бувало,
Стара бабуся нам, маленьким дітям:
«Була собі колись дівчина необачна…»
Про необачну дівчину що довго
За кужелем сиділа проти свята,
І не молилася, й на дзвони не вважала,
І спати не лягала, от за те
До неї уночі з’являвся перелесник;
Не дьяволом з’являвся, не марою,
Спадав летючою зорею в хату,
А в хаті гарним парубком ставав,
Облесливим – речами і очами.
Він їй приносив дорогі дарунки,
Стрічки коштовні й золоті квітки.
Він дівчину квітчав, і молодою
Своєю називав, і коси розплітав їй,
Речами любими затроював їй серце
І поцілунками виймав із неї душу.
На ранок, як співали треті півні,
Зникав той перелесник, а дівчина,
Уквітчана, убрана, засипала
Камінним сном. А потім цілий день
Бліда ходила, мов яка сновида,
І тільки ждала, щоб настала ніч,
Щоб з перелесником стояти на розмові,
А тим розмовам був лихий кінець…
«А хто ж був перелесник той, бабусю?» —
Питала я в старої, та вона
Хрестилась тільки завжди і казала:
«Та не при хаті і не при малих дітях,
Не при святому хлібові казати.
Не згадуй проти ночі, бо присниться!»
Так, я тебе послухала, бабусю,
Не згадую ніколи проти ночі
Про перелесника, моє свічадо тільки
Нагадує мені про нього вдень.
19/Х 1899
 

«Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами…»

   Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, Але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою, тремтячою рукою, вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…
   Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?
   Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
   Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!
   Візьми мене з собою.
   Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О, дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя.