Страница:
Леся Українка
«Я любила вік лицарства…». Вибрані твори
Ломикамінь
У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в українську культуру прийшла плеяда жінок-інтелігенток, інтелектуалок, творчих і публічних постатей. Наталя Кобринська, Уляна Кравченко, Ольга Кобилянська, Любов Яновська, Леся Українка – найпомітніші з-поміж них.
Їм передували відомі попередниці: Марко Вовчок, Ганна Барвінок, Олена Пчілка. Остання з пойменованих – мати Лесі Українки. Таким чином, поставила не лише культурна, а й власне родинна традиція утвердження жінки в широких національних контекстах.
Лариса Петрівна Косач (таким є справжнє ім’я Лесі Українки) походила з шляхетної родини, де високо поціновувалися знання з різноманітних галузей людської думки, шанувалися мистецтва, одним словом, панувала висококультурна атмосфера.
Ще б пак, Петро Косач, батько Лариси Петрівни, був юристом, громадським діячем; Ольга Косач – письменниця (вже згадана Олена Пчілка), знавець народних традицій; її рідний брат Михайло Драгоманов – відомий учений, організатор демократичного руху (він мав неабиякий вплив на свою племінницю). Родина підтримувала дружні зв’язки з І. Франком, М. Павликом, М. Лисенком, М. Старицьким, А. Кримським, М. Заньковецькою, О. Кобилянською – товариство, безсумнівно, було вишуканим.
Велика частина життя Лесі Українки пов’язана з Волинню, яку вона називала «рідним куточком».
Тут вона народилася 25 лютого 1871 р. у м. Новограді-Волинському (ці землі входили до складу Російської імперії). Тут відкрила чарівний світ природи. Тут усвідомила себе українкою: обраний ще в юності псевдонім (Українка!) – її промовиста людська позиція. А Шевченківські дні та інші національні дати, що урочисто відзначалися в родинному колі, причинилися до цього.
На волинській землі Косачі мешкали в кількох місцях: Луцьку (сюди перевели з Новограда-Волинського батька за його «українофільство» і за побачення в Парижі 1878 р. з емігрантом М. Драгомановим), Ковелі, а в 1882 р. перебралися до маєтку в селі Колодяжному. Пізніше родина жила також у Києві та в Гадячі на Полтавщині.
Леся з народження була обдарованою: в чотири роки навчилася читати; у п’ять – писати й компонувати музичні п’єски; в шість – вишивати; у дев’ять взялася до літературної творчості; у тринадцять почала публікуватися під своїм знаменитим псевдонімом; у дев’ятнадцять написала для молодших сестер підручник «Стародавня історія східних народів». Без коментарів…
Вона одержала блискучу домашню освіту: з нею ретельно працювали батьки, а на початку 1980-х рр. Леся навчалася в Києві під керівництвом приватних учителів (ходити до гімназії не дозволяло здоров’я). Її навчальна програма була наближеною до програми чоловічої гімназії: історія, мови, мистецтвознавство, світова літературна класика.
Як згадувала сестра Ольга, в дитинстві Леся була нерозлучна з братом Михайлом і за ту нерозлучність їх жартома називали спільним ім’ям «Мишолосіє». Їхні забави, без перебільшення, можна назвати інтелектуальними: крім читання, любили вони розігрувати сценки з грецьких міфів, бавилися в пригоди Робінзона Крузо, білу Вілу та Юнака. Леся захоплювалася давниною. Пізніше зізнавалася:
Батьки всіляко заохочували духовний розвиток дітей, зокрема дбали про ознайомлення з народними традиціями. Так, улітку 1876 р. Ольга Петрівна (мати) разом із Лесею та Михайлом відпочивали в селі Жабориці, де Леся вперше почула розповіді про мавку, а в 1881 р. малі Косачі в селі Чекни (нині Рівненська обл.) бачили зустріч весни та слухали веснянок. У 1884 р. мати завезла їх до села Скулина, де вони відвідали урочище Нечимне (тепер урочище Лісова пісня), – саме там Леся почерпнула дивовижні легенди про місцеве бездонне, як говорили селяни, лісове озеро. З тих хоч і дитячих, але сильних вражень пізніше зродився літературний шедевр – «Лісова пісня». Драма розпочинається такою декорацією:
Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява краю переходить в куп’я та очерети, а водному місці в яро-зелену драговину – то берег лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині.
Місцина вся дика, таємнича, але не понура, – повна ніжної, задумливої поліської краси.
Лесина сестра О. Косач-Кривинюк згадувала: цей чарівний краєвид вони бачили при місячному світлі, коли ночували у шопі на сіні біля хатини дядька Лева в Нечимному. Так, діти з шляхетної родини ночували, наголосимо, в шопі на сіні (тобто в сараї)! А ще вони товаришували з сільськими дітлахами, цікавилися їхнім простим побутом…
А тепер інший біографічний акорд: в дитинстві в Лесі була ще одна пристрасть – фортепіано, яке їй, п’ятирічній, подарували батьки. О. Косач-Кривинюк писала: «Леся страшенно любила музику, була до неї дуже здатна, здатна навіть до композиторства, бо часто грала свої власні, дуже хороші, імпровізації-композиції…» На межі 1881—1882 рр. їй давала уроки гри на фортепіано дружина М. Лисенка Ольга Деконор, яка вчила не тільки відмінній виконавській техніці, а й розвивала хороший смак.
До свого улюбленого інструмента Леся Українка елегійно зверталася:
Все розпочалося на Йордана 1881 р. У Луцьку під час обряду посвячення води в річці Стир Леся застудилася на сильному морозі. Відтоді, писала вона, розпочалася її «30-літня війна» з хворобою: як «в Дантовому пеклі», терпіла муки – болісні лікувальні процедури, операції, милиці, протез, ліжковий режим. Хвора тілом, але міцна духом жінка, вона сприймала свою хворобу (що видно із спогадів і листування) як випробування, яке загартовує характер. Однак серйозні заняття музикою, звісно, стали неможливими…
Кажуть, що талановита людина талановита в усьому. Далебі, що так. Лесині «думки веселі і сумні» знайшли інший, не менш достойний, вихід – поезію. Тут її дар розквіт і пишно плодоносив – за життя Лесі Українки вийшли оригінальні збірки поетичних творів «На крилах пісень» (Львів, 1893), «Думи і мрії» (Львів, 1899), «Відгуки» (Чернівці, 1902). Зауважте: всі книжки були опубліковані не в підросійській Україні! Бо це був час жахливих утисків українського слова.
Леся Українка була проти оцінки її творчості (як і будь-якого літератора) з погляду біографії. Вважала, що для сприймання художнього твору не важливо, яким є автор – молодим чи старим, хворим чи здоровим, оптимістом чи песимістом. Головне – сам твір.
Доля відміряла Лесі Українці всього-навсього 42 роки. Це були насичені, яскраві, повноцінні роки: творила, працювала як науковець, перекладач, літературний критик, публіцист, долучалася до громадських справ, зрештою, кохала, вийшла заміж – її чоловіком був музикознавець-фольклорист Климент Квітка.
Вона багато подорожувала. Крим, Італія, Греція, Литва, Австрія, Швейцарія, Болгарія, Єгипет, Грузія. Це аж ніяк не розважальний туристичний маршрут – це місця її лікування. Втім, кожна така поїздка приносила знайомства з музеями, театрами, архітектурними пам’ятками тощо.
Для прикладу, перебуваючи в Одесі, Леся Українка відвідувала храми різних віросповідань: православну церкву, католицький костел (де вона з великою насолодою слухала орган і проповіді італійською, французькою і польською мовами), єврейську синагогу. (Цей цікавий факт спонукає до роздумів про її розкуте ставлення до релігійної догматики. А щоб упевнитися в тому, варто перечитати бодай драматичну поему «Одержима»). У Відні вона дивувалася орнаментиці і скульптурі в старій частині міста – цісарським палатам і театру, ратуші, зачаровано слухала віденську оперу. В Єгипті її надзвичайно вразив сфінкс із кам’яним поглядом у вічність. Так поставали теми для творчості.
У 1990 р., збираючись до Відня на лікування, племінниця листувала до М. Драгоманова: «Прикро мені дуже, що прийдеться нидіти по тих клініках, – се варто пекла! – але вже нема що робити. Зате потішаюся тим, що Європу зобачу… От не знаю, чи дадуть-то мені німці писати в клініці,– певне, не дадуть!»
Однак під час таких подорожей вона все-таки писала…
А ось пейзаж із поезії «Дим», написаної 1903 р. у Сан-Ремо:
Або, приміром, єгипетська тематика:
Проте чужі країни, їхні небачені красоти і дива, не затьмарили головного чуття – любові до рідної землі. Лесю дуже тягнуло на Волинь, але тамтешній клімат при її хворобі був не підходящим. У листі до матері з Ялти 3 квітня 1898 р. зізнавалася: «Властивий, найрідніший рідний край для мене Волинь, туди мені не можна…» А в поезії «Вечірня година», що має присвяту «Коханій мамі», сказано:
Стояти осторонь від суспільних проблем їй не дозволяли ані переконання, ані… виховання: її родина не належала до добромисних підданих російської корони. Під пильним оком влади перебували батьки Петро і Ольга Косачі. Дядько Михайло (Драгоманов) – співробітник Київського університету – був звільнений з роботи за політичну неблагонадійність і вимушено емігрував за кордон. Тітку Єлю (Олену Косач, сестру Лесиного батька) за участь у замаху на шефа жандармів Дрентельна заслано до Сибіру (до речі, ці обставини стали поштовхом до написання поезії «Надія»). За Лесею ж самою провадився «негласний нагляд» (тобто за нею стежили), а Департамент поліції завів справу № 176 «О дворянке Ларисе Петровне Косач. Начато 18 марта 1894 года». Київську квартиру Косачів (вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 97) у січні 1907 р. жандарми ретельно обшукали, заарештували Лесю Українку разом із сестрою Ольгою… «Горе з розуму», та й годі! Та в ім’я України вона і її рідні зносили його з гідністю, адже
Леся Українка знала понад десяток іноземних мов. Свою першу перекладацьку працю вона виконала в Колодяжному в чотирнадцять років, щоправда, на спілку з братом Михайлом: за порадою матері діти переклали «Вечори на хуторі під Диканькою» М. Гоголя. 1885 р. книжка була надрукована у Львові. Це був лиш добрий почин – далі вона перекладала багатьох зарубіжних авторів, чиї імена є окрасою світової літератури: Г. Гейне, В. Гюго, М. Метерлінка, А. Міцкевича, І. Тургенєва…
У листі від 5 березня 1891 р. до М. Драгоманова Леся Українка пояснила свої старання на ниві перекладу: «Я надіюсь, що, може, як більше знатимуть українці чужу літературу, то, може, згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній.»
Як противагу «дилетантизму», в кінці 1980-х вона також замислила видавничу серію – переклади видатних творів красного письменства. Серед авторів – Сервантес, Бомарше, Петрарка, Бальзак, Леконт де Ліль, В. Скотт, Вольтер, Руссо…
Великі наміри і звершення, звісно, під силу тільки високоосвіченій людині. Такій, як вона. М. Павлик з цього приводу писав до М. Драгоманова: «… Леся так просто ошоломила мене своїм образованєм та тонким розумом. Я думав, що вона тілько в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніальна жінка… Ми говорили з нею дуже довго, і в кождім єї слові я бачив розум та глибоке розумінє поезії, освіти й людського життя».
Справді, вона не була замкнена «в крузі своїх поезій» – її інтереси стосувалися різноманітних громадських і культурних царин; ритм життєдіяльності не зменшувався від недуги. Тож наведемо кілька фактів.
У кінці 1880-х рр. в Києві працював літературний гурток «Плеяда», в роботі якого активну участь брала Леся Українка. На засіданнях обговорювалися твори гуртківців, літературні новинки, мовні питання і т. п.
Різножанрові праці Лесі Українки – художні твори, переклади, критичні статті, публіцистика – друкувалися в численних періодичних виданнях. «Вітчизна», «Дзвінок», «Житє і слово», «Життя і революція», «Зоря», «Літературна газета», «Літературно-науковий вісник», «Молода Україна», «Народ», «Нова рада», «Рідний край», «Шершень» – наведений перелік не повний.
У серпні 1903 р. Леся Українка з матір’ю та іншими діячами української культури їздила до Полтави – на відкриття пам’ятника І. Котляревському. Подія зібрала цвіт української інтелігенції: В. Стефаник, М. Коцюбинський, Б. Грiнченко, М. Старицький, Панас Мирний… Таке спілкування зводило мости між роз’єднаними частинами України, спонукало до взаєморозуміння, спільної роботи.
1906 p. Леся Українка відповідала за бібліотеку товариства «Просвіта», разом із сестрою Ольгою організовувала бібліотеку-читальню: упорядковувала фонди, налагоджувала книговидачу.
1908 р.: Леся Українка і її чоловік К. Квітка долучилися до організації етнографічної експедиції, причому на цей захід виділили власні кошти. Остання обставина заслуговує на особливу повагу: подружжя, правду кажучи, особливо не розкошувало. Так, у листі до сестри Ольги 1910 р. Леся Українка повідомляла, що підробляє перекладами ділових документів та уроками з французької й німецької мов – інакше не вижити. А тоді, в 1908 р., перейнята ідеєю зберегти для майбутніх поколінь українців фольклорні скарби, замовила в Москві валики для фонографа. І вони знадобилися: Леся Українка та К. Квітка записали на фонограф від кобзаря Г. Гончаренка «Думу про Олексія Поповича», «Думу про удову», «Думу про брата і сестру», народні пісні «Нема в світі правди…», «Попадя». До речі, на одному з валиків зберігся голос Лесі Українки.
Але це тільки дещиця з її більш ніж солідних фольклорних записів – вона дуже любила народну пісню. Протягом подружнього життя К. Квітка записав пісні, які дружина пам’ятала змалку, а згодом упорядкував видання «Народні мелодії. З голосу Лесі Українки» (1917).
Її не стало 19 липня 1913 р. у м. Сурамі (Грузія). За тиждень по тому (25 липня) до Києва прибув поїзд із тілом Лесі Українки. А наступного дня на Байковому кладовищі відбувся похорон. Жалобна процесія була надзвичайно велелюдною. Її пильнувала кінна й піша поліція…
Якось Леся Українка, збираючись до Єгипту, сказала: «…Вже, видко, мені на роду написано бути такою princesse lointaine[1], пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там… Отак все посуватимусь далі та далі – та й зникну, обернуся в легенду … Хіба ж се не гарно?» Ці слова видаються пророцтвом – пророцтвом, що збулося…
У 1897 р., перебуваючи в Криму, Леся Українка і Сергій Мержинський (про цю людину ще йтиметься далі) піднялися на гору Ай-Петрі. В поезії «Уривки з листа» вона описує, як тоді поминули вони «сади-виногради рясні, кучеряві», «лаври, поетами люблені», «пишні магнолії», «стрункі кипариси, густо повиті плющем», далі щезли «явори й темні дуби, до негоди та борвію звиклі», потім не стало й тернів, будяків та полину. Їхнім очам відкрився понурий пейзаж:
Таким є художнє слово Лесі Українки – як ломикамінь. Вочевидь, тому не всім дано його дістати: надто велика височінь, надто багато зусиль та умінь потрібно докласти.
Хоча широке визнання до поетеси прийшло ще за життя. На її честь влаштовувалися літературні вечори (1901 р. – у Чернівцях; 1909 р. – в Києві), в 1911 р. її було обрано членом Товариства прихильників української літератури, науки і штуки (на засіданні був присутній І.Франко). Та було й інше: цензура в царській Росії переслідувала її поезії, статті, книжки.
Творчість Лесі Українки, власне, не забороняли в радянські часи. Однак і не дозволяли всю – приміром, крамольною вважалася драматична поема «Бояриня». Про Лесю Українку багато писали тодішні літературознавці, але штампи на кшталт «дочка Прометея», «співачка досвітніх вогнів» затуманювали (чи радше задурманювали) розуміння її творів. Виникав парадокс: вона була відомою читачу, але зовсім ним не знаною.
Так, на кожний випадок цитувалися знамениті рядки з поезії «Contra spem spero!»:
Причому сильною у творах Лесі Українки постає здебільшого жінка – Оксана («Бояриня»), Мавка («Лісова пісня»), Міріам («Одержима»), Віла («Віла-посестра»). Силою волі, рішучістю, високістю думок і вчинків вони переростають мужчин, з якими так чи інакше пов’язані у житті. Бо мають лицарське єство, що різко вирізняє їх серед пересічного люду.
Як писала дослідниця С. Павличко, в письменстві ХІХ – початку ХХ ст. загострилися суперечності як між чоловічим і жіночим началами, так і відмінності між реалістичною манерою та модернізмом, патріархальним ладом та новими життєвими тенденціями. У творчості Лесі Українки ця проблематика реалізувалася в художньо-естетичній концепції неоромантизму.
Леся Українка трактувала останній таким чином: неоромантизм звільняє особу не від натовпу (як це було в романтизмі початку ХІХ ст.), а в натовпі. Тож звичайним людям неминуче слід доростати до рівня тих, що несуть особливу духовну потугу, вивищуються над своїм часом і сучасниками.
Мавка («Лісова пісня») побачила в Лукашевій душі «цвіт», тому її боляче вражає насамперед його зрада самому собі:
Надзвичайному, винятковому, ідеальному вона протиставляла нудну буденність, сірість, міщанство. У поезії «Люди бояться вночі кладовищ…» писала, що не траурні процесії, катафалки, труни і могили викликають у неї страх (як у більшості людей),– ні, її жахає інше:
Особливо виразно цей аристократизм авторської натури (а також літературного героя) виявився в драматичній поемі «Бояриня» (1910). Тут Лесине слово перетворилося на лицарську «страшну, двусічну зброю», бо це твір про українсько-російський конфлікт культур, далеко не братні стосунки сусідніх народів. Доля Оксани, сучасниці трагічних подій доби Руїни, спонукає українців гордо нести голову, а не по-холопськи хилити її додолу…
Леся Українка не раз зверталася до теми національної історії: позивалася з сусідами, що оточили Батьківщину, «мов леви в пустині» («І ти колись боролась, мов Ізраїль…»), із запалом картала її дітей за те, що на себе самохіть кладуть кайдани. Останній докір, втім, адресувала не тільки українцям, а й взагалі слов’янам («Slavus – sclavus»).
Так, твори письменниці тематично не зосереджені виключно на українстві – навпаки, її художній світ розімкнений до реалій світової культури (про здобуту нею прекрасну освіту повторюватися зайве). Авторка то звертається до античності («Кассандра», «Іфігенія в Тавриді», «Напис в руїні»), то до біблійних подій («І ти колись боролась, мов Ізраїль…», «Одержима»), то Середньовіччя («Мрії», «Трагедія»), то до… – все й не охопиш. Це надає її творчості величезної інтелектуальної насиченості, а від читача потребує такого ж широкого кругозору.
М. Євшан, поет, літературознавець, сучасник Лесі Українки, стверджував, що вона «…не має у нашому житті місця. Воно занадто бліде і безбарвне, не може бути тлом ані декорацією для тих великих по замислу постатей, які їй треба вивести.» У давноминулих епохах Лесю Українку вабила грандіозність людського духу, що долає відстані і час, володіє безсмертям.
1904 р. вона пише поезію «Напис в руїні». Гробниця єгипетського тирана, ім’я якого не дійшло до нащадків, для авторки – пам’ятник народу-будівничому, а не знак величі похованого «царя царів»:
Їм передували відомі попередниці: Марко Вовчок, Ганна Барвінок, Олена Пчілка. Остання з пойменованих – мати Лесі Українки. Таким чином, поставила не лише культурна, а й власне родинна традиція утвердження жінки в широких національних контекстах.
Лариса Петрівна Косач (таким є справжнє ім’я Лесі Українки) походила з шляхетної родини, де високо поціновувалися знання з різноманітних галузей людської думки, шанувалися мистецтва, одним словом, панувала висококультурна атмосфера.
Ще б пак, Петро Косач, батько Лариси Петрівни, був юристом, громадським діячем; Ольга Косач – письменниця (вже згадана Олена Пчілка), знавець народних традицій; її рідний брат Михайло Драгоманов – відомий учений, організатор демократичного руху (він мав неабиякий вплив на свою племінницю). Родина підтримувала дружні зв’язки з І. Франком, М. Павликом, М. Лисенком, М. Старицьким, А. Кримським, М. Заньковецькою, О. Кобилянською – товариство, безсумнівно, було вишуканим.
Велика частина життя Лесі Українки пов’язана з Волинню, яку вона називала «рідним куточком».
Тут вона народилася 25 лютого 1871 р. у м. Новограді-Волинському (ці землі входили до складу Російської імперії). Тут відкрила чарівний світ природи. Тут усвідомила себе українкою: обраний ще в юності псевдонім (Українка!) – її промовиста людська позиція. А Шевченківські дні та інші національні дати, що урочисто відзначалися в родинному колі, причинилися до цього.
На волинській землі Косачі мешкали в кількох місцях: Луцьку (сюди перевели з Новограда-Волинського батька за його «українофільство» і за побачення в Парижі 1878 р. з емігрантом М. Драгомановим), Ковелі, а в 1882 р. перебралися до маєтку в селі Колодяжному. Пізніше родина жила також у Києві та в Гадячі на Полтавщині.
Леся з народження була обдарованою: в чотири роки навчилася читати; у п’ять – писати й компонувати музичні п’єски; в шість – вишивати; у дев’ять взялася до літературної творчості; у тринадцять почала публікуватися під своїм знаменитим псевдонімом; у дев’ятнадцять написала для молодших сестер підручник «Стародавня історія східних народів». Без коментарів…
Вона одержала блискучу домашню освіту: з нею ретельно працювали батьки, а на початку 1980-х рр. Леся навчалася в Києві під керівництвом приватних учителів (ходити до гімназії не дозволяло здоров’я). Її навчальна програма була наближеною до програми чоловічої гімназії: історія, мови, мистецтвознавство, світова літературна класика.
Як згадувала сестра Ольга, в дитинстві Леся була нерозлучна з братом Михайлом і за ту нерозлучність їх жартома називали спільним ім’ям «Мишолосіє». Їхні забави, без перебільшення, можна назвати інтелектуальними: крім читання, любили вони розігрувати сценки з грецьких міфів, бавилися в пригоди Робінзона Крузо, білу Вілу та Юнака. Леся захоплювалася давниною. Пізніше зізнавалася:
Традиційні ляльки були для цієї тендітної дівчинки не цікавими – її непереборно вабили мандри, далекі краї і країни, минулі епохи і героїчні вчинки. Коли Косачі бували в Луцьку, Леся з Михайлом багато часу проводили на території середньовічного замку Любарта. Вони знали його історію, оповіді про нього, орієнтувалися в плані побудови. А коли перебралися до новозбудованої хати в Колодяжному то ці невгамовні діти, за словами матері, перетворилися «на первісних дикунів, увесь час блукали десь лісами, не дивлячись на негоду й постійні дощі».
У дитячi любi роки,
Коли так душа бажала
Незвичайного, дивного,
Я любила вік лицарства.
(«Мрії»)
Батьки всіляко заохочували духовний розвиток дітей, зокрема дбали про ознайомлення з народними традиціями. Так, улітку 1876 р. Ольга Петрівна (мати) разом із Лесею та Михайлом відпочивали в селі Жабориці, де Леся вперше почула розповіді про мавку, а в 1881 р. малі Косачі в селі Чекни (нині Рівненська обл.) бачили зустріч весни та слухали веснянок. У 1884 р. мати завезла їх до села Скулина, де вони відвідали урочище Нечимне (тепер урочище Лісова пісня), – саме там Леся почерпнула дивовижні легенди про місцеве бездонне, як говорили селяни, лісове озеро. З тих хоч і дитячих, але сильних вражень пізніше зродився літературний шедевр – «Лісова пісня». Драма розпочинається такою декорацією:
Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява краю переходить в куп’я та очерети, а водному місці в яро-зелену драговину – то берег лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині.
Місцина вся дика, таємнича, але не понура, – повна ніжної, задумливої поліської краси.
Лесина сестра О. Косач-Кривинюк згадувала: цей чарівний краєвид вони бачили при місячному світлі, коли ночували у шопі на сіні біля хатини дядька Лева в Нечимному. Так, діти з шляхетної родини ночували, наголосимо, в шопі на сіні (тобто в сараї)! А ще вони товаришували з сільськими дітлахами, цікавилися їхнім простим побутом…
А тепер інший біографічний акорд: в дитинстві в Лесі була ще одна пристрасть – фортепіано, яке їй, п’ятирічній, подарували батьки. О. Косач-Кривинюк писала: «Леся страшенно любила музику, була до неї дуже здатна, здатна навіть до композиторства, бо часто грала свої власні, дуже хороші, імпровізації-композиції…» На межі 1881—1882 рр. їй давала уроки гри на фортепіано дружина М. Лисенка Ольга Деконор, яка вчила не тільки відмінній виконавській техніці, а й розвивала хороший смак.
До свого улюбленого інструмента Леся Українка елегійно зверталася:
Що ж змусило авторку цих рядків розставатися з «давнім другом»? – Хвороба: багато років Леся Українка слабувала на туберкульоз. Тож їй було дано багато талантів і здібностей, а ось здоров’я… катма.
Мій давній друже! мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки веселі і сумні.
(«До мого фортепіано»)
Все розпочалося на Йордана 1881 р. У Луцьку під час обряду посвячення води в річці Стир Леся застудилася на сильному морозі. Відтоді, писала вона, розпочалася її «30-літня війна» з хворобою: як «в Дантовому пеклі», терпіла муки – болісні лікувальні процедури, операції, милиці, протез, ліжковий режим. Хвора тілом, але міцна духом жінка, вона сприймала свою хворобу (що видно із спогадів і листування) як випробування, яке загартовує характер. Однак серйозні заняття музикою, звісно, стали неможливими…
Кажуть, що талановита людина талановита в усьому. Далебі, що так. Лесині «думки веселі і сумні» знайшли інший, не менш достойний, вихід – поезію. Тут її дар розквіт і пишно плодоносив – за життя Лесі Українки вийшли оригінальні збірки поетичних творів «На крилах пісень» (Львів, 1893), «Думи і мрії» (Львів, 1899), «Відгуки» (Чернівці, 1902). Зауважте: всі книжки були опубліковані не в підросійській Україні! Бо це був час жахливих утисків українського слова.
Леся Українка була проти оцінки її творчості (як і будь-якого літератора) з погляду біографії. Вважала, що для сприймання художнього твору не важливо, яким є автор – молодим чи старим, хворим чи здоровим, оптимістом чи песимістом. Головне – сам твір.
так охарактеризувала себе і своє слово у вірші «Хто вам сказав, що я слабка…»
Хто вам сказав, що я слабка,
Що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
Чи пісня й думка кволі? —
Доля відміряла Лесі Українці всього-навсього 42 роки. Це були насичені, яскраві, повноцінні роки: творила, працювала як науковець, перекладач, літературний критик, публіцист, долучалася до громадських справ, зрештою, кохала, вийшла заміж – її чоловіком був музикознавець-фольклорист Климент Квітка.
Вона багато подорожувала. Крим, Італія, Греція, Литва, Австрія, Швейцарія, Болгарія, Єгипет, Грузія. Це аж ніяк не розважальний туристичний маршрут – це місця її лікування. Втім, кожна така поїздка приносила знайомства з музеями, театрами, архітектурними пам’ятками тощо.
Для прикладу, перебуваючи в Одесі, Леся Українка відвідувала храми різних віросповідань: православну церкву, католицький костел (де вона з великою насолодою слухала орган і проповіді італійською, французькою і польською мовами), єврейську синагогу. (Цей цікавий факт спонукає до роздумів про її розкуте ставлення до релігійної догматики. А щоб упевнитися в тому, варто перечитати бодай драматичну поему «Одержима»). У Відні вона дивувалася орнаментиці і скульптурі в старій частині міста – цісарським палатам і театру, ратуші, зачаровано слухала віденську оперу. В Єгипті її надзвичайно вразив сфінкс із кам’яним поглядом у вічність. Так поставали теми для творчості.
У 1990 р., збираючись до Відня на лікування, племінниця листувала до М. Драгоманова: «Прикро мені дуже, що прийдеться нидіти по тих клініках, – се варто пекла! – але вже нема що робити. Зате потішаюся тим, що Європу зобачу… От не знаю, чи дадуть-то мені німці писати в клініці,– певне, не дадуть!»
Однак під час таких подорожей вона все-таки писала…
Це з «Кримських спогадів».
Мов зачарований, стоїть Бахчисарай.
Шле місяць з неба промені злотисті,
Блищать, мов срібні, білі стіни в місті,
Спить ціле місто, мов заклятий край.
(«Бахчисарай»)
А ось пейзаж із поезії «Дим», написаної 1903 р. у Сан-Ремо:
Італійські картини, різко відмінні від поліських, спочатку викликали в неї відчуття відчуження, але згодом вона знайшла на цій землі щось рідне серцю – життя простої людини.
І я дивилась
На ті бездимні села італьянскі
(Вогню й малого для «поленти» досить),
На рижові поля, страшні «різайї»…
Або, приміром, єгипетська тематика:
Навіть назви її поетичних циклів несуть ідею мандрів: «Подорож до моря», «Кримські спогади», «Кримські відгуки», «Весна в Єгипті», «З подорожньої книжки».
Плакати довго Єгипет не вміє. Умив свої пальми,
Руно зелене та буйне ланів понаднільських скропив
І підновив позолоту блискучу в розлогій пустині,
Та й усміхається знову, – таємнії радощі Сфінкса!
(«Таємний дар»)
Проте чужі країни, їхні небачені красоти і дива, не затьмарили головного чуття – любові до рідної землі. Лесю дуже тягнуло на Волинь, але тамтешній клімат при її хворобі був не підходящим. У листі до матері з Ялти 3 квітня 1898 р. зізнавалася: «Властивий, найрідніший рідний край для мене Волинь, туди мені не можна…» А в поезії «Вечірня година», що має присвяту «Коханій мамі», сказано:
Про Україну вона думала то з трепетом, то із сумом. Журилася над тим, що «вкраїнська справа» така «сутужна», водночас проклинала руки, «що спадають без сили», вбачала єдиний вихід із скрутного становища нації – боротися за волю. Як Жанна д’Арк (котрою захоплювалась), зверталася до земляків із закликом:
Ой, чи так красно в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині!
А неслава – страшніша за смерть. Принаймні в Лесиних координатах цінностей.
Он земля твого народу!
Борись і добувайся батьківщини,
бо прийдеться загинуть у вигнанні
чужою-чуженицею, в неславі.
(«І ти колись боролась, мов Ізраїль…»)
Стояти осторонь від суспільних проблем їй не дозволяли ані переконання, ані… виховання: її родина не належала до добромисних підданих російської корони. Під пильним оком влади перебували батьки Петро і Ольга Косачі. Дядько Михайло (Драгоманов) – співробітник Київського університету – був звільнений з роботи за політичну неблагонадійність і вимушено емігрував за кордон. Тітку Єлю (Олену Косач, сестру Лесиного батька) за участь у замаху на шефа жандармів Дрентельна заслано до Сибіру (до речі, ці обставини стали поштовхом до написання поезії «Надія»). За Лесею ж самою провадився «негласний нагляд» (тобто за нею стежили), а Департамент поліції завів справу № 176 «О дворянке Ларисе Петровне Косач. Начато 18 марта 1894 года». Київську квартиру Косачів (вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 97) у січні 1907 р. жандарми ретельно обшукали, заарештували Лесю Українку разом із сестрою Ольгою… «Горе з розуму», та й годі! Та в ім’я України вона і її рідні зносили його з гідністю, адже
Проте великим талантам властиве й критичне ставлення до Батьківщини. Воно постає з їхньої великої любові і жертовності, тож є виявом справедливості. Леся Українка була войовницею проти раболепства і плебейства, темноти і забитості, що, на жаль, спостерігала поміж земляками. Вона бачила нагальну необхідність піднесення культурного рівня українства і невтомно працювала задля того. Великим її внеском у національну культуру є переклади.
Будь проклята кров ледача,
Не за рідний край пролита! –
(«Мрії»)
Леся Українка знала понад десяток іноземних мов. Свою першу перекладацьку працю вона виконала в Колодяжному в чотирнадцять років, щоправда, на спілку з братом Михайлом: за порадою матері діти переклали «Вечори на хуторі під Диканькою» М. Гоголя. 1885 р. книжка була надрукована у Львові. Це був лиш добрий почин – далі вона перекладала багатьох зарубіжних авторів, чиї імена є окрасою світової літератури: Г. Гейне, В. Гюго, М. Метерлінка, А. Міцкевича, І. Тургенєва…
У листі від 5 березня 1891 р. до М. Драгоманова Леся Українка пояснила свої старання на ниві перекладу: «Я надіюсь, що, може, як більше знатимуть українці чужу літературу, то, може, згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній.»
Як противагу «дилетантизму», в кінці 1980-х вона також замислила видавничу серію – переклади видатних творів красного письменства. Серед авторів – Сервантес, Бомарше, Петрарка, Бальзак, Леконт де Ліль, В. Скотт, Вольтер, Руссо…
Великі наміри і звершення, звісно, під силу тільки високоосвіченій людині. Такій, як вона. М. Павлик з цього приводу писав до М. Драгоманова: «… Леся так просто ошоломила мене своїм образованєм та тонким розумом. Я думав, що вона тілько в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніальна жінка… Ми говорили з нею дуже довго, і в кождім єї слові я бачив розум та глибоке розумінє поезії, освіти й людського життя».
Справді, вона не була замкнена «в крузі своїх поезій» – її інтереси стосувалися різноманітних громадських і культурних царин; ритм життєдіяльності не зменшувався від недуги. Тож наведемо кілька фактів.
У кінці 1880-х рр. в Києві працював літературний гурток «Плеяда», в роботі якого активну участь брала Леся Українка. На засіданнях обговорювалися твори гуртківців, літературні новинки, мовні питання і т. п.
Різножанрові праці Лесі Українки – художні твори, переклади, критичні статті, публіцистика – друкувалися в численних періодичних виданнях. «Вітчизна», «Дзвінок», «Житє і слово», «Життя і революція», «Зоря», «Літературна газета», «Літературно-науковий вісник», «Молода Україна», «Народ», «Нова рада», «Рідний край», «Шершень» – наведений перелік не повний.
У серпні 1903 р. Леся Українка з матір’ю та іншими діячами української культури їздила до Полтави – на відкриття пам’ятника І. Котляревському. Подія зібрала цвіт української інтелігенції: В. Стефаник, М. Коцюбинський, Б. Грiнченко, М. Старицький, Панас Мирний… Таке спілкування зводило мости між роз’єднаними частинами України, спонукало до взаєморозуміння, спільної роботи.
1906 p. Леся Українка відповідала за бібліотеку товариства «Просвіта», разом із сестрою Ольгою організовувала бібліотеку-читальню: упорядковувала фонди, налагоджувала книговидачу.
1908 р.: Леся Українка і її чоловік К. Квітка долучилися до організації етнографічної експедиції, причому на цей захід виділили власні кошти. Остання обставина заслуговує на особливу повагу: подружжя, правду кажучи, особливо не розкошувало. Так, у листі до сестри Ольги 1910 р. Леся Українка повідомляла, що підробляє перекладами ділових документів та уроками з французької й німецької мов – інакше не вижити. А тоді, в 1908 р., перейнята ідеєю зберегти для майбутніх поколінь українців фольклорні скарби, замовила в Москві валики для фонографа. І вони знадобилися: Леся Українка та К. Квітка записали на фонограф від кобзаря Г. Гончаренка «Думу про Олексія Поповича», «Думу про удову», «Думу про брата і сестру», народні пісні «Нема в світі правди…», «Попадя». До речі, на одному з валиків зберігся голос Лесі Українки.
Але це тільки дещиця з її більш ніж солідних фольклорних записів – вона дуже любила народну пісню. Протягом подружнього життя К. Квітка записав пісні, які дружина пам’ятала змалку, а згодом упорядкував видання «Народні мелодії. З голосу Лесі Українки» (1917).
Її не стало 19 липня 1913 р. у м. Сурамі (Грузія). За тиждень по тому (25 липня) до Києва прибув поїзд із тілом Лесі Українки. А наступного дня на Байковому кладовищі відбувся похорон. Жалобна процесія була надзвичайно велелюдною. Її пильнувала кінна й піша поліція…
Якось Леся Українка, збираючись до Єгипту, сказала: «…Вже, видко, мені на роду написано бути такою princesse lointaine[1], пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там… Отак все посуватимусь далі та далі – та й зникну, обернуся в легенду … Хіба ж се не гарно?» Ці слова видаються пророцтвом – пророцтвом, що збулося…
У 1897 р., перебуваючи в Криму, Леся Українка і Сергій Мержинський (про цю людину ще йтиметься далі) піднялися на гору Ай-Петрі. В поезії «Уривки з листа» вона описує, як тоді поминули вони «сади-виногради рясні, кучеряві», «лаври, поетами люблені», «пишні магнолії», «стрункі кипариси, густо повиті плющем», далі щезли «явори й темні дуби, до негоди та борвію звиклі», потім не стало й тернів, будяків та полину. Їхнім очам відкрився понурий пейзаж:
Ця квітка – гірський едельвейс – дуже вразила Лесю Українку: горда і життєствердна сила, що здолала камінь, краса, що осяяла пустку.
Крейда, пісок, червонясте та сіре каміння
Скрізь понад шляхом нависло, неплідне та голе,
Наче льоди на північному морі.
Сухо, ніде ні билини, усе задавило каміння,
Наче довічна тюрма.
Сонце палке сипле стріли на білую крейду,
Вітер здійма порохи,
Душно… води ні краплини… се наче дорога
в Нірвану,
Країну всесильної смерті…
Аж ось на шпилі,
На гострому сірому камені блиснуло щось,
наче пломінь:
Квітка велика, хороша свіжі пелюстки
розкрила,
І краплі роси самоцвітом блищали на дні.
Камінь пробила вона, той камінь,
що все переміг,
Що задавив і могутні дуби,
І терни непокірні.
Квітку ту вченії люди зовуть Sахіfrаgа,
Нам, поетам, годиться назвати її ломикамінь
І шанувать її більше від пишного лавра.
Таким є художнє слово Лесі Українки – як ломикамінь. Вочевидь, тому не всім дано його дістати: надто велика височінь, надто багато зусиль та умінь потрібно докласти.
Хоча широке визнання до поетеси прийшло ще за життя. На її честь влаштовувалися літературні вечори (1901 р. – у Чернівцях; 1909 р. – в Києві), в 1911 р. її було обрано членом Товариства прихильників української літератури, науки і штуки (на засіданні був присутній І.Франко). Та було й інше: цензура в царській Росії переслідувала її поезії, статті, книжки.
Творчість Лесі Українки, власне, не забороняли в радянські часи. Однак і не дозволяли всю – приміром, крамольною вважалася драматична поема «Бояриня». Про Лесю Українку багато писали тодішні літературознавці, але штампи на кшталт «дочка Прометея», «співачка досвітніх вогнів» затуманювали (чи радше задурманювали) розуміння її творів. Виникав парадокс: вона була відомою читачу, але зовсім ним не знаною.
Так, на кожний випадок цитувалися знамениті рядки з поезії «Contra spem spero!»:
А тим часом вони справді акумулюють потужну енергетику її особистості. Без надії сподіваюсь! – тільки сильна особистість обирає таке життєве кредо. Ці слова точно характеризують і саму авторку, й її літературних героїв.
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Причому сильною у творах Лесі Українки постає здебільшого жінка – Оксана («Бояриня»), Мавка («Лісова пісня»), Міріам («Одержима»), Віла («Віла-посестра»). Силою волі, рішучістю, високістю думок і вчинків вони переростають мужчин, з якими так чи інакше пов’язані у житті. Бо мають лицарське єство, що різко вирізняє їх серед пересічного люду.
Як писала дослідниця С. Павличко, в письменстві ХІХ – початку ХХ ст. загострилися суперечності як між чоловічим і жіночим началами, так і відмінності між реалістичною манерою та модернізмом, патріархальним ладом та новими життєвими тенденціями. У творчості Лесі Українки ця проблематика реалізувалася в художньо-естетичній концепції неоромантизму.
Леся Українка трактувала останній таким чином: неоромантизм звільняє особу не від натовпу (як це було в романтизмі початку ХІХ ст.), а в натовпі. Тож звичайним людям неминуче слід доростати до рівня тих, що несуть особливу духовну потугу, вивищуються над своїм часом і сучасниками.
Мавка («Лісова пісня») побачила в Лукашевій душі «цвіт», тому її боляче вражає насамперед його зрада самому собі:
Адже щастя – в повнокровності і повноцінності життя. І Лукаш доти був щасливий, доки любив, а його душа говорила «виразно-щиро голосом сопілки». Однак через відступництво Лукаш обертається на вовкулаку… Мавка прощає кривднику: її духовна сила – це добро, безбереге і вічне. До цього потужного духовного світила людина повинна обертатися, як сонях до сонця.
…Смутно, що не можеш ти
своїм життям до себе дорівнятись.
Надзвичайному, винятковому, ідеальному вона протиставляла нудну буденність, сірість, міщанство. У поезії «Люди бояться вночі кладовищ…» писала, що не траурні процесії, катафалки, труни і могили викликають у неї страх (як у більшості людей),– ні, її жахає інше:
Чи не найголовнішою ідеєю творчості Лесі Українки є сповідування високого етичного цензу, безкомпромісна відраза до всього, що принижує Людину. 1899 р. у листі до М. Павлика вона розкритикувала назву серії видань книжечок для народу «Хлопська бібліотека»: «Доки ми ще будемо інших, а то й самих себе лаяти хлопами? Єсть же слова «селяни», «хлібороби»… Може, се й дрібниця, та все ж характерна…» Невинна, на перший погляд, назва «хлопська бібліотека» так болісно різонула її! Авжеж, поетеса, що написала рядок «Убий, не здамся!» («Мрії»), органічно не могла сприйняти будь-якого «хлопства» в окремій людині і в нації.
Раптом побачу спотворені мрії,
мертві надії, зотлілу любов,
мертва душа гляне в очі марою,
в жилах мені заморозить всю кров.
Особливо виразно цей аристократизм авторської натури (а також літературного героя) виявився в драматичній поемі «Бояриня» (1910). Тут Лесине слово перетворилося на лицарську «страшну, двусічну зброю», бо це твір про українсько-російський конфлікт культур, далеко не братні стосунки сусідніх народів. Доля Оксани, сучасниці трагічних подій доби Руїни, спонукає українців гордо нести голову, а не по-холопськи хилити її додолу…
Леся Українка не раз зверталася до теми національної історії: позивалася з сусідами, що оточили Батьківщину, «мов леви в пустині» («І ти колись боролась, мов Ізраїль…»), із запалом картала її дітей за те, що на себе самохіть кладуть кайдани. Останній докір, втім, адресувала не тільки українцям, а й взагалі слов’янам («Slavus – sclavus»).
Так, твори письменниці тематично не зосереджені виключно на українстві – навпаки, її художній світ розімкнений до реалій світової культури (про здобуту нею прекрасну освіту повторюватися зайве). Авторка то звертається до античності («Кассандра», «Іфігенія в Тавриді», «Напис в руїні»), то до біблійних подій («І ти колись боролась, мов Ізраїль…», «Одержима»), то Середньовіччя («Мрії», «Трагедія»), то до… – все й не охопиш. Це надає її творчості величезної інтелектуальної насиченості, а від читача потребує такого ж широкого кругозору.
М. Євшан, поет, літературознавець, сучасник Лесі Українки, стверджував, що вона «…не має у нашому житті місця. Воно занадто бліде і безбарвне, не може бути тлом ані декорацією для тих великих по замислу постатей, які їй треба вивести.» У давноминулих епохах Лесю Українку вабила грандіозність людського духу, що долає відстані і час, володіє безсмертям.
1904 р. вона пише поезію «Напис в руїні». Гробниця єгипетського тирана, ім’я якого не дійшло до нащадків, для авторки – пам’ятник народу-будівничому, а не знак величі похованого «царя царів»:
Хай гине цар! Таке гасло незадовго до революції в Росії 1905 р. звучало досить неоднозначно. Але не лише тоді – в радянські часи, за спогадами шістдесятника Є. Сверстюка, слово авторки поезій «Напис в руїні», «Fiat nox!», «Dо («До тебе, Україно, наша бездольная мати…»)» теж сприймалося як натяк на тодішніх «богів земних».
Умер давно той цар з лицем тирана,
Зоставсь по ньому – круг і збитий напис.
Співці! не марте, вчені! не шукайте,
Хто був той цар і як йому наймення:
З його могили утворила доля
Народу пам’ятник, – хай гине цар!