Васильченко Стпеан. Талант

   Нашумлять, нагомонять і знову в темряву одлинуть. З піснями, з гомоном, мов на човнах кудись одпливають.
   Випаде сніг - зіб'є бучу: їхать на санях; гуртом їдемо в сусіднє село, до старого вчителя в гості. Метелиця, гребні - світу не видно, а з нами мов якась мара весела починає загравати: вигукуємо, сміємось, співаємо, підскакуємо на кожному гребні й, хапаючись один за одного, перекидаємось у сніг. Хурщик, дядько, чухає голову: невпокійна це і клопітна справа - од села до села перевезти в хуртовину хуру реготу.
   Навмисне ми ніколи не шукали собі веселощів, ми їх одкладали надалі, «на колись», на той час, коли будемо мати на те, як каже Андрій, законне право. Проте ті веселощі ніби дражнилися з нами. Вони налітали до нас разом із Тетяною, передчасно. Лізли непрохані у вікна, у двері, робили гармидер, і ставало так тепло й затишно в цьому закуткові, що іноді було шкода міняти їх на ті далекі, непевні сподіванки.
   «А чому б не жити тут завжди?» - миготіла в такі хвилини думка.
   …Різно стоїть у моїх спогадах за ті часи один вечір. Коли саме було теє-не пригадаю: так ніби у сні воно мені снилося. Цвинтар… місяць вповні, ніч ясна, сумовита…
   Бачу - на піску коло брами дві химерні тіні: одна- кошлата, страхітна; друга - скидається на черницю. Іду ближче: о. Василь, коло його, на моє диво, Тетяна. Він якось по-молодечому вихитує гривою, торкає її плечем, щось потаємки говорить. Тетяна задумана, мов якась чужая; слухає мовчки. Побачивши мене, о. Василь хитнув їй головою, пішов, наспівуючи глас, Тетяна осталась. Стояла в тій же задуманій позі.
   - Тетяно Гнатівно!
   Мовчить, тільки плече здригнуло.
   - Ви додому?
   Мовчить.
   - Що вам, Тетяно?
   З тоскою, з довір'ям:
   - Скажіть, бога ради, чого йому треба од мене?
   - А що саме?
   Скривилась, махнула рукою.
   - Ой, який він мені огидний та бридкий, то я вам і сказати не можу… Доведеться, мабуть, покинути свою школу…
   Було це, кажу, як у сні, швидко забулося, і тепер спливло, як нерозгадана колись загадка…
   Село було тихе… Школа стояла за селом, і щовечора було видно, як світились у селі на часинку каганчики, кволі, мутні - блиснуть і швидко гаснуть… Тільки вряди-годи невпокійний дяк зґвалтує темну ніч, з гуком, з брязком розбиваючи папліскою попівські вікна. Погомонять - і знову тихо і темно, а під солом'яними дахами ніби шашелі гризуть.

VI

   Жили осінь, жили й зиму, мов краї невідомі в своїй школі, як у ковчезі, перепливали. Під вікнами мінялися береги. Були вони ясні й смутні, з золотими листопадами, із заходами огняно-червоними, узорами з листу осіннього помережані; далі пливли темними краями в туманах та дощах… Пливли, пливли і на один ранок випливали несподівано на білі, казкові береги. Просвітліло од їх, і тихою радістю засяяло в сумних шкільних стінах. Перший випав сніг… Попливли діамантовими зорями, білими інеями при місяці, під морози співучі. Далі стали: мело, вікна снігом замітало, куріли скрізь гребні, як білі вулкани. Аж ось - знагла все рушило навкруги й загуло. В маленькі дзвіночки вдарили струмки, застугоніли потоки, разом, як по змові, ревнули бескеття, провалля, греблі, розлилися дунаями води. Де що було прибитого, де що снігами та морозами задавленого - все оживало, чепурилося, раділо. Лани, левади, сади зеленими пожарами спалахнули, пирскнули скрізь іскрами першого синьоцвіту… День, другий-і свінули поміж гіллями в саду шлюбні свічки: сніго-рожеві бутони в яблунні та грушовинні. Буйними гриватими кіньми, весільними поїздами посунули в небі заквітчані хмари - бояри. І на золотій зорі вечірній, мов на шлюб споряджаючись, у стрічках вийшла з сіней у гості до ночі дівчина з очима, зіллям-чаром заправленими. А з тих очей крізь нігу і крізь мрію - гей, стережися! - б'ють громи і яскряться грози! Ті пахучі грози під цвітневий вечір, коли хрещаті хмари, на обрії стіну змурувавши, грізні башти збудувавши, на вітання весні молодій грохонуть громами, громами, заблищать мечами, синєосяйними блискавицями, мов птахами огняними, геть-геть зашугають понад садами, огняним цілуванням вітаючись, рожеву смагу на білий цвіт надихаючи. Гей, стережися!…
   Андрій у своєму класі, я поруч, у другому… Сліпучим блиском б'є у вікна гарячий весняний день. В класі стоїть стримане дитяче квиління, і вся сумовита кімната скидається на клітку, що туди накидано повно курчат. У вікна, як у дірку з нори, видно синє вгорі небесне мурування; тягне туди, як на шнурах. Розтикаю дітям сякі-такі завданки, підходжу до вікна… Обгортає зелена п'яна лінь, а десь у грудях колькою стало щось нез'ясоване; чи то кудись треба піти, чи щось зробити, а ні - то когось побачити… В цей час за тоненькою стіною срібним дзвоником задзвенів несподівно в Андрієвому класі знакомий голос…
   Два тижні вже ми не бачили Тетяни - прийшла. Зразу в грудях затремтіло. Лінь, соняву мов свіжою водою змило. Пориває бігати, сміятись… Сам дивуюсь:
   «Ого! Та й що це зо мною?»
   За стіною весела про щось суперечка… Долітає Андрієве зіпання:
   - Тетяно Гнатівно, дайте нам лекцію закінчити.- Далі люто: - Тетяно, що-бо ви робите! Хрест мене вбий, сторожа гукну!…
   …Шелестять папери, пищать ніжки стола чи стільця, а далі: лясь! лясь! - звук паперів об мостину…
   - Пробі, рятуйте! Розбій!
   Діти голову вгору, наструнчились:
   - Дуріють! Дуріють!…
   Махаю рукою:
   - Цс…
   Вщухли…
   За стіною дуріли: почалося якесь борюкання, тупотіння, придушений сміх… риплять парти, гуркотять двері… Вкінці - радісний вигук перемоги.
   - Отам собі прогуляйтесь.
   Затихло.
   В коридорі чути тихі, мов кошачі, ступні…
   Хтось із дітей радісно, на весь клас:
   - Сюди йдуть!
   Стукнуло в грудях: «Чи не сюди, справді?»
   Так.
   Тихо, крадькома одчинило двері, на порозі вона… Коса набік, лице шаріє, як не займеться, поблискують очі - злодійкувато озирає клас.
   Діти в галас:
   - До нас! До нас!
   Набираю ділового вигляду, впиняю. До Тетяни сухо:
   - Ви до мене, Тетяно Гнатівно? Заскалила око:
   - До вас.
   - Діло маєте?
   - Маю,- запишалась.
   Помічаю - одмінилася за ці тижні, мов не вона: не та мова, не той сміх, погляд сміливий, насмішкуватий.
   - Не полохайтесь - я на часинку.- Іде до стола. Стала близько поруч. Зразу не каже, чого їй, нагинається над столом, дивиться: - Що це у вас за книжка?
   В грудях загуло, як у млині, гаряче в лице… Луплю очі на книжку: чорт її знає, що воно за книжка!… Перегортаю палпурку - тьху! - задачник.
   Подивилась, одсунула набік.
   - Слухайте, маю до вас пильне-пильне прохання. Обіщаєте зробити?
   - Що саме?
   Позирнула на школярів, нижче схилила голову, почала говорити швидко, гаряче, таємниче. Що саме - зразу не збагну: пасмо шовкового волосся пече мені щоку, як огнем. Тільки по деяких окремих словах починаю дещо розуміти. Збираються виставляти десь «Наталку Полтавку»; вона - Наталка, я мушу грати Петра.
   Зазирає у вічі:
   - То згода? Кажіть, згода?
   Почуваю, що кудись поплив. Хочу за що-небудь вчепитись,- не маю за що… Легкодухість опанувала зразу якась безсоромна, неймовірна: махнув би рукою на клас, на школярів, на все…
   - Заждіть,- пригадую, аби тільки сказати,- ми ж умовлялись колись, що, як одпустимо школу, зразу за книжки сядемо.
   Махнула з досадою рукою:
   - Ой, успіємо…- І знову тихо, лагідно: - Ну, кажіть - згода? Чуєте, «Петре»?…
   Одступила назад, стала в позу, мрійно, захоплено:
   Підеш, Петре, до тієї,
   котру тепер любиш…
   Рясно заляскотіли оплески в класі:
   - Ще! Ще! Ой, як же ловко, ловко! За стіною гукає з свого класу Андрій:
   - А все ж таки з цього нічого не буде: отець Василь розжене вашу банду.
   Тетяна кидається, як бойовий кінь, очі загорілись рішуче, завоїсто.
   - Що? Отець Василь? Хай спробує тепер. У!…- посварилась кулаком. Діти:
   - Що це буде? Що це буде?
   Тетяна вийшла на середину класу, рішуче:
   - От що, діти! Зараз ідіть усі додому, а прийдете знову аж у ту неділю прямо в театр. Вийшов такий наказ.
   Галас, писк… Дехто з дітей - за книжки.
   - Тетяно! Тетяно Гнатівно! - гримить за стіною Андрій.- Ідіть на часинку сюди. Примовкли.
   - Чого?
   - Листа забув вам передати, швидше!
   Тетяна йме віри, помалу виходить із класу. На порозі спинилась, до мене:
   - Глядіть же не зрадьте…- Далі приплющила очі, простягає руки: - «Петре, Петре, де ти тепер? Може, скитаєшся десь у нужді та в горі і забув про свою…»
   Пішла.
   Трохи згодом чути: дзень - ключ у замку і далі енергійна із-за стіни Андрієва команда:
   - Замкніть двері!
   Діти духом почули зрадливу Андрієву думку і з дивною легкістю перебігають у ворожий табір: з гуком, із галасом повискакували із-за парт, почіплялися за клямку:
   - Держіть! Давайте ключа! В'яжіть мотузком! З коридора почало щось дьоргати, та було вже пізно: хтось із школярів витяг з-під парти якогось патика й засунув за дверну клямку:
   - Так оце ви такі до мене? Ну добре ж! Прийдете в театр - ні одного не пущу…
   Погомоніла за дверима, пішла ніби.
   Діти не одходять од дверей, поприхиляли уші, дослухаються.
   Один підняв пучку вгору, повертає шустре личко, нишком, таємниче:
   - Вони ще тут…
   Справді, одчувається, що у цій тиші є ще хтось задуманий, молодий.
   Хвилинка. Чуємо - так: луною пішло по коридору, мов там десь у кінці заговорила тиха-тихенька струна:
   Чого вода каламутна,
   Чи не хвиля збила?…
   Порвалось…
   Притаїли дух, заніміли…
   Так хочеться, щоб іще бриніла ця дивна струна, аж серце б'ється. Дожидаємо - нема. І відразу чогось од-чулося, що тиша за дверима спорожніла.
   Хтось визирнув у вікно:
   - Пішли! Он-он пішли поза повіткою…
   Подивився: тільки-тільки майнула синенька блузка поза шкільним садом.
   Визирнули сумні стіни в класі, свінули такою нудьгою, що не знаю, куди подів би очі. Жаль, досада, злість, а чого, на кого, того до ладу і сам не скажеш. Пориває порозкидати книжки, порозчиняти всі вікна й двері… Ні, діла не буде, день мусить пропащий бути…
   Пускаю діти додому.
   Дотягнули до іспитів; школа спорожніла. Надійшов час, коли ми, ще по давній нашій умові, мусили щиро взятися до своєї підготовки. Згадали про Тетяну: давно вже вона очей не показувала. Переказували - не прийшла.
   Зрештою Андрій довідався:
   - Ну, тепер нашої Тетяни й на налигачі сюди не затягнеш.
   Розповідає: справа з виставами стала на певний шлях: у панський маєток наїхали із Києва гості, між ними - небіж пані, студент… Збирає парубки й дівчата, лагодить хор, будує на панському подвір'ї театр для народних вистав, Тетяна там днює й ночує.
   Додає смутно:
   - Шкода дівчини, я все ж таки думав, що з неї щось буде…
   Трохи згодом:
   - А студента того я знаю…
   Поговорили, посумували.
   Далі:
   - Ну що ж,- шкода не шкода - ми вже тому не зарадимо. Треба до своєї роботи братися.
   Стрепенулися, мов живою водою окропило: де та й сила взялася, бадьорість.
   Постановили: не збочувати, не давати собі волі, гонити без жалю весняні спокуси, молоді принади, каменем на все літо сісти за книжки.

VII

   Квітувало жито, красувалося…
   Здавалося, сторінки книг горіли під нашими очима. І вдень і вночі, і вдень і вночі.
   Ніби тільки крізь намітку бачили, як сади одцвіталися, як майнула крилами, одлетіла весна. Заглянеш до його в кімнату: сидить над книжкою, як муровина, непорушний, мовчки ниже рядки очима, ниже й ховає, глитає, як жеретія.
   Гукнеш:
   - Андрію Маркевичу!
   Не одриваючись од книги, сердито:
   - Га?
   - Чи є ще порох у порохівницях?
   Підводить голову: лице примарніле, чуб поплутаний, очі - туман застеляє… Коротко, спокійно:
   - Хватить.
   І знову лице в книжку, суворе, непохитно рішуче.
   Ніхто до нас, і ми ні до кого. Заглянув тільки чогось разів зо два Запорожець, затурбований, не п'яний. Не сварився, не заважав, мовчки лежав на ліжку, курив, щось думав… Далі, чогось червоніючи, попрохав одного підручника для якогось свого товариша, пішов.
   І попливли мимо моїх вікон ночі за ночами, проносили огонь і отруту. Співали півні за півнями, гасились заходи, за світанням розцвітали рожеві світання, дні спліталися в тижні, одлітали…
   Сиджу…
   В кімнаті тихо. На столі свічка шелевіє. Перед очима книжка…
   Тихо, тихо в кімнаті…
   Причувається: за спиною коло порога стоять мої жарти і сміхи примовклії, мов пустуни-школярі, що навколішки поставлені.
   Короткий кашель… скрипне стілець, шелесне перегорнута сторінка - і здається, десь під дрімотами заворушиться хтось інший, невсипущий.
   …Підходжу до вікна, прочиняю трохи віконницю, дивлюся в щілинку: «Чи не світає?»
   Небо темне, ночнеє; місяць не гасне, яскриться. Ні, ще не світає.
   Стою ще хвилинку - не можу одірватися, високо-високо в небі пливе самітна хмаринка: як та ночна казка, до місяця підкрадається, в прозорих шатах, в намистах, у срібних перах… Підкралася позаду, засяяла і хвать - місяцеві лице, мов руками, затулила, - і все внизу затьмарилось, засоромилось…
   Зітхнув, вікно причиняю: «Ні, ще не розвидняється…»
   Знову до стола… Хвилина, друга - потонув у глибині мережаних рядків…
   Щось шкряботить у віконницю - слухаю, мов крізь сон…
   Гуркотить віконницею - чую й не проснуся.
   І раптово ударили живі слова…
   Слова, що ними обізвалася до мене німа перед очима стіна:
   - Ви ще й досі не спали, книжник і чернець?…
   Кидаюсь, зразу не вгадаю звідки, озираюсь: вікно одчинене. В його ніч зазирає, як срібне по шовку вишивання, а на його тлі у квітках, у намистах-засватана дівчина Наталка…
   - Тетяна?…
   Сміється:
   - Я вас налякала? - Далі: - Ось ідіть сюди. Швидше.
   Виходжу.
   Сидить, схилившись, на шкільних ґанках. Лице трохи зблідло, під пасмами розмаяної коси очі сяють, палахкотять уші. Не знає, що почать, сміється:
   - Гляньте, яка ніч! Яка ніч! Ішла оце житами сама-самісінька, а мені здавалось, що за мною музики грають, співають… Як хороше, боже, як хороше на світі!
   Несподівано до плеча горнеться, очі склепила, сама, як у огні.
   Ворушиться якась тривога.
   - Що таке вам, Тетяно
   Підводить голову, розплющує очі.
   - Думаєте - п'яна? - похитала головою.- Ні, неправду кажуть люди - не пила й не буду пити.
   В очах промайнуло ясне й правдиве.
   - Слухайте…- І хоче вона щось сказати, і боїться: ні, ні, може, цьому ще неправда…- Слухайте… тільки не смійтеся з мене, дурної…- Вона прихилила мою голову і знишка промовила над ухом: - Кажуть - у мене талант…
   Іскрою пронизало мене таємне слово, аж серце забилося.
   А вона - схилила, як сирота, голову; здалося - гірко плаче. Підвела очі: горять радощами, як золоті темної ночі зорі.
   Розповідала: зараз оце вона з театру. Там були з столиці гості, що наїхали до пані. Після спектаклю всі товпились коло неї, вітали її, руки стискували і всі в одно впевняли, що у неї - талант… Що так не слід його занехаяти… Обіщали в город одвезти… учитись…
   Од хвилювання Тетяна не могла спокійно говорити.
   - Ви поїдете в город?
   Зітхає:
   - Ой, поїду…
   Одчинивши своє вікно, світить цигаркою Андрій. Чогось кашляє та й кашляє.
   - Андрію Маркевичу, сюди йдіть!
   - А чого там? - озивається суворо, так ніби йому до нашої розмови зовсім байдуже.
   - Та йдіть до гурту - тут скажемо.
   Виходить поважно, держиться суворого діловитого вигляду, а в очах цікавість аж світиться…
   - Що це у вас таке веселе? - питає ніби знехочу, а в самого очі так і стріляють - то в мене, то в Тетяну. Кажу я, каже Тетяна,- розповідаємо наперебій.
   - Що? Талант? Який талант?…
   Слухає: нахмурені брови, неймовірний вигляд, а вже чогось зашарілися кінчики ушей. Суворо до Тетяни:
   - Хто це казав вам?
   - Всі казали. Артист там один був, професор…
   Андрій не діймає віри:
   - Може, якийсь професор магії та хіромантії.
   - Ні, ні, справжній, видатний, відомий,- гаряче впевняла Тетяна,- такий лисенький, в золотому пенсне…
   Андрій просяяв, і губи в його почали розсуватися в широченну осмішку. Аж ось знову спливає на обличчі хмарка, допитується нетерпляче, грубовато:
   - Заждіть, а якими ж заходами ви думаєте вчитись? На які кошти?
   - Лідія Віталіївна обіщалась допомагати. Казала, що можна буде й стипендію добути.
   Лідія Віталіївна попечителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова. Андрій поважає її.
   Тепер він зітхає шумко, з полегшенням. Осмішка без усякого вже впину розлилася, як Дунай, очі засяяли, і він гарконув з такою нерозміреною силою, що кинулись зо сну і захиталися на акації гілочки, а полем геть-геть пішла луна, одгукнувшись аж там десь, у сонному хуторі:
   - От так Тетяна! От так Гнатівна!…-Далі швидко одкинув кашкета на потилицю, казав із незрівнянною щирістю, з безмірною теплотою й ніжністю- Значить, в науку підемо, в люди? Та й щаслива ж оця Тетяна: ми скільки мучимо себе, готуємося, не спимо дні і ночі та й самі ще того не знаємо, чи що буде з цього, а вона зразу, як на крилах-у саму столицю…
   - Я й сама ще не йму віри, що цьому правда, ніби це тільки сон,- мрійно й радісно казала Тетяна, проте віри, щирої, наївної, було в неї, мабуть, більше ніж слід. Те чарівне слово, як блискавиця, осліпило її. Разом із нею і нас…
   Легко зробилося надзвичайно. Хотілось вірити й вірилось в людей, в талант Тетяни, в науку, в свої сили, в свої ясні, радісні прийдущі дні.
   Ніби серед будня несподівано свято собі нарядили. Були - як п'яні, пустували - як діти, без ладу співали, без потреби реготалися; будували плани. Розмовляли про те, як будемо колись культуру на села переносити.
   - Ге-ге! - сміявся Андрій.- Пустіть-но мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив'яному мішку додому притербічу!
   Реготали:
   - В саквах…
   - На драбиняку!
   - Гей-гей,- гукнув на всі груди кудись у поле,- одмикайте замки, одчиняйте брами, посланці з хуторів ідуть!
   Із вікна сполохано визирнула заспана скуйовджена голова шкільного діда:
   - Що таке?
   Пауза. Регіт, мов тріснула в повітрі й іскрами розсипалась ракета.
   Згодом:
   - Ну то як, Тетяно? Не зігнемося? Понесемо? У вас же сила - талант. Ви багато зможете. Чи, може…- В Андрія неспокійно спалахнув в очах ревнивий огник: - Чи, може, дайте тільки з цих злидень вибратись, тоді і не доступиш до вас, забудете й шлях у село?
   - Ніколи! Ніколи в світі,- гаряче перебила його Тетяна, не приймаючи в жарт. Помітно було, що вона про це думала.
   - Чого доброго,- уже гірко казав Андрій,- там слава, розкіш, бляск - а тут що?
   - Та чого ви напалися на мене? - разом і сердилась, і сміялась Тетяна.- Як би вже там не було, а коли у мене є той талант, то не продам же його ні за гроші, ані за тую славу! Стала червона, як піон.
   - Руку, Тетяно! - Андрій ловив її руку. Тетяна вирвала її у його, блиснула гордими, гарячими очима, шукала якихось інших слів. Далі підвела голову до неба і лице її заясіло, стало бліде і таке покірне, покірне. Звела, як дитина, руки до неба:
   - Дано мені малісіньку іскорку святую… Малісіньку-малісіньку… І освітила вона моє життя біднеє, щастям нагріла моє серце… Та хай же погасне краще іскра в мені свята і хай буде марне моє життя й темної темніше ночі, коли оддам її в наругу чи в болото втопчу.
   Почали впиняти:
   - О, та й нащо так?
   У неї на очах горіли росинки щастя…
   Плакала…
   Марили, вірили, раділи…

VIII

   Гай- гай!… Ждемо день і другий -немає Тетяни. Побачили - надвечір кудись мчали пани фаетоном; між ними вона, як квітка. Мов і знать нас не знала - не глянула, як і не вона. Віри не доймали: чи то була справді та ніч обмарена, чи то тільки минущий сон. Довідались, що в театрі репетиція, пішли. Червоніє, одвертається, ніби чогось нас соромиться.
   І дивуємось, і обурюємось:
   - Що ж се таке?
   День, другий. В селі почали дзвонити:
   - З паничем зв'язалась, по житах волочиться…
   - Ось що!…
   Отець Василь лютий, як звір:
   - Півчу покинула, співаків од церкви однадила - розпуста, сором.
   Пророкують:
   - Не буде з неї добра - поназдивитесь! Думає - довго будуть панькатись із нею-поки награються…
   Гомін, шум…
   Раніш мов її й не бачили, тепер і те згадали, що вродлива вдалась, пащекують:
   - Не дурно Гнатиха дочку в шавлії купала - знала, для кого кохала.
   А в мене, а в Андрія - жаль: так ніби люди нам на неї очі розплющили.
   Книжки покидали. Як шалені ходили, кипіли.
   …Цілий день у полі дзвонили коси, як у дзвони, шуміла стигла пшениця, як вода…
   Вночі - не шелесне.
   Довго блукав по ланах, бринів стернею. Лічив полукіпки, зорі дивився.
   Сів на чиїйсь ниві на тугий, рипучий сніп.
   Пливе тінь, шелестить стернею: щось іде з другого кінця. Придивляюсь: хто це? Чи не Андрій не спить до цього часу? Ближче - він. Тоскний, самітній, ніби мій подвійник. Іде - нудьгу несе, бере досада: «Чого іще цей…»
   Підходить винувато, боязко. Гарячий куриться жаль у очах, на виду, як у дитини, нетерпляче бажання щось розказати, пожалітись… Сідає на другий сніп, поруч, мнеться… Мовчимо.
   Позіхаючи:
   - А знаєте, за малим-малим не було оце пожежі: чуть не згоріла Тетянина школа…
   По його позіханню, робленому, нещирому, я вгадую, що він має казати щось гостре, цікаве. Насторожився. Проте теж себе не виявляю, питаю ліниво, під ніс:
   - А що таке?
   - Тетяна наша з тим своїм залицяником мало не спалили.
   - З ким? - стукнуло в грудях.
   - Та з ним же, з студентом.
   - Як саме?
   Розповідає; проходив він, Андрій, «випадково» коло її школи, побачив - в кімнаті горить свічка. Заглянув - аж там сидять вони на ліжку, обнялися…
   - Що? Обнялися?…
   Так, так… Звичайно, це йому не цікаве, і він пішов собі далі. Аж геть туди в поле, до млинів пройшов. Вертаючись, бачить, аж у вікні жухає світ; зазирнув - щось горить. Туди: в хаті нікого, двері скрізь порозчиняні, долі коло горщика чиясь собака порядкує. Свічка на стіл впала: горять якісь папери, горить на вікні занавіска…
   - Не заглянь я в кімнату - досі б школа тільки курилася.- Виводить висновки: - Так от я й кажу: ну, цілуйтеся собі, женихайтеся, та не кидайте огню в кімнаті непогашеного, бо це вже чортвіть-що виходить, аж правда? Тепер жнива, люд томлений…
   Жаром ударило в лице, мовчу.
   Зітхає:
   - А шкода дівчини. Цей студент - відомий бабонюх. Я чув про нього. В таких справах - артист, маху не дасть, не пожаліє…
   - Сама вона дитина, не знає, що робить? - кажу, стримуючи себе.
   - Воно, звичайно, було б байдуже, коли б були вони одне одному рівня. А то ж все одно він її не візьме - пограється й покине.
   Закипає чогось злість у грудях:
   - Та чорт її нехай візьме, яке нам, зрештою, до цього діло? Може, це буде у її житті найкращий спогад.
   Андрій не розуміє мене: тим же голосом спокійним, розсудливим:
   - Навряд. Хіба ви не знаєте, які тут у нас люди? Проходу їй не дадуть. А, боронь боже, як ще буде дитина,- живцем загризуть, з'їдять…
   Та «дитина» як гарячим залізом шпигнула мене в груди. Ревнощі люті, палючі пожежею спалахнули, вступили туманом у голову. Я визвірився на Андрія:
   - Ну, а вам що до того? Що до того вам?
   - Як-то що? Шкода,- тягне він задумано,- добре, коли знайдеться така добра душа, що візьме й покриткою, а як ні, що тоді?
   Мені здалося, що за ту «добру душу» він потаємки має себе, і моє обурення росте через край. Хочеться дошкулити, в саме болюче влучить:
   - За це не турбуйтеся, Андрію Маркевичу, завжди знайдеться якийсь охотник до панських недоносків, що візьме й таку. Із отих, знаєте, що носять даровані з панської ноги приношені черевички, піджачки з панського плеча, «бруки»… Візьме, підлатає, почистить та й піде франтить, ручки в кишені позакладавши.
   Андрій із жахом дивиться на мене, очі стають круглі, як ґудзі:
   - Слухайте, що ви кажете! То ж людина! Хіба можна рівняти її з якимось дрантям? То ж душа, жива душа!…
   Захвилювався…
   - Ай, душа, душа!… Не що інше, як душу і візьмуть у неї, залишивши в нас один її труп, що буде довіку нудитися серед мужицького життя.
   Дивиться:
   - Ні, ви людина егоїстична, жорстока, несправедлива!
   Перебиваю:
   - Вибачте, Андрію Маркевичу, треба бути святим дурнем, щоб не зрозуміти того, що…
   - Е, це вже чорти батька зна що,- встає спокійний, ображений,- з вами сьогодні говорити не можна.
   - Та який вас чорт прохає за це!
   Пішов мовчки, з самоповагою.
   - І к бісу!…
   Ліг горілиць на покоси.
   В лице дивилась зорями-очима смуглява жнив'янка-ніч. Одна з тих ночей, що її шкода стає збавляти марне, в самоті… Давило груди.

IX

   Дні летять, як у огні. Гасав по полю, по кручах, гасив огонь у грудях, що палав там, як суха на вітрі гілка. Здавалося іноді, що вже себе переміг, поборов. Приходив в кімнату, дивився в визір'я: обличчя - як у заплаканого барана, в очах - солодкий туман. Брала лють на себе. Кулаком сварився в дзеркальце, ляскав дверима, гонив знову в поле…
   А в селі як день, то новина: хтось одної ночі вимазав у дьоготь Тетянину школу.
   Ворухнулась зла радість: гидко, проте… цього й треба було сподіватися… Ніби чогось полегшало.
   Ранок…
   Увіходить сторож дід, мне в руках шапку, головою хитає:
   - Догралися наші - чули?
   Жадібно:
   - А що таке?
   - Всіх порозганяла і театр забила. Панича в город одіслала, а Тетяну й у двір не звеліла впускати - вигнала.
   Ніби стало жаль. Далі піднялась, закипіла мутна гаряча хвиля:
   - Так тобі й треба…
   Почував якесь задоволення; чарівний образ, здавалось, почав бліднути, марніти…
   Аж ось - ще один день:
   …Втекла… забрала в матері з скрині скільки було грошей, в город за паничем подалась…