Васильченко Стпеан. Талант

ВАСИЛЬЧЕНКО СТПЕАН



 


ТАЛАНТ

   В селі К. згубила себе з романтичного причинений церковна хористка… Ховати її чином церковним тамошній священик позрікся. Люди принесли йому домовину з мерцем на подвір'я, поставили перед вікнами, а самі розійшлися. Ховала поліція.
   
(З газетної хроніки)

І

   Буйне зелення в саду вже осінні золотарі позолотили, а подекуди палає воно, мов огненне.
   Тихо в моїй кімнаті. Вікно в сад стоїть одчинене, і рине в його повітря, чисте й холодне, дише, як вино. Зверху по стіні блукають од далеких хмар рожево-зеленяві тіні.
   Сиджу, зігнувшись над своєю торбою-мандрівницею, похапцем різне паперове шмаття в дорогу переглядаю, читаю давнє дрібне писання,- суворо шелестять у руках папери, ніби псалтир над мертвим.
   Листи, що забув уже од кого, щоденника якогось обірваний шматок… Вірші… зелені, зелені, як рута…
   Все поодцвітало, поопадало, як із дерева посохлий лист восени: спокійно, дрібно - на шмаття - й за вікно, без жалю… Летіть вітрам на забавки, вечори змарновані, а ночі недоспані.
   Жмут пожовклого паперу, давнього, полинялого… якісь конспекти, рисунки, химерні мережива з різних математичних значків… Навіщо він мені, цей школярський мотлох? Нащо я його так довго вожу за собою? Думаю, дивлюся…
   Поміж дрібним лісом цих колючок та дерези, і на полях, і всередині визирають колоски, листочки, рукою задуманою мальовані. Ось вірша початок якогось чи пісні…
   Чи вже ж оце писала колись моя рука? Коли саме? Де?…
   Одразу задзвеніло в ушах, задзвеніло ясно, як тоді колись уночі несподівано у вікно, в мою кімнату:
   «Ви оце не спали іще, книжник і чернець?…»
   І став пожовклий папір оживати. Стиха-стиха, ніби з глибокої води, зринають на йому у віночках із довгих вій блискаві карі очі, вихватилась коса ясна, що повісьмо льону, замаяна синьою стьожкою.
   Дивиться у вікно, сміється:
   «Ви ще не спали?»
   Мене підіймає од мого збіжжя, водигь по кімнаті, поставило коло вікна, мов залізом прикувало; поставило туди очима, де сонце падає. А там все хмари, хмари рожеві, а за ними сині, а за синіми грізні… розцвітають і гаснуть, знову червоним маком полуменіють, одна одну заступають, що тії дими димлять. Поміж ними, ніби в хвилях, вечірнє сонце потопає, борсається, мовби упіймалося в сіті; промінням за хмари хапається палить сіті чаром-золотом.
   Димлять дими, грають, очі одводять, будують диво… І не видно вже хмар на обрії, бачу я: ліс вікодавній стіною зростає, чорний в жалобі велетень ліс… І виступає з лісу того чорного у спокою та у величі процесія мовчазная, сувора… Стяги майорять фіолетові, темні, вихитуються корогви червоно-огненні, а під корогвами у квітках несуть когось… У квітах, у стрічках, у гірляндах хризантемових білих, у вінках золотих…
   Ой… на марах, на марах…
   Оце ж ті юнощі, що з карими очима, попи старі - в їх бороди сиві - несуть, щоб у землю поховати, оце ж ті юнощі… Оце ж вони тії, що були, як іскра, та невпокій-ні, непокірні…
   Що були і свіжі, і білі, як ароматовий, як білий на веснах уночі очеремховий цвіт…
   Вже чую: встає, іде, гуде на мене з тих днів, що минули, хмара-спогаданка…
   Буду стояти, буду, схилившись, аж поки цю хмару мальовану, мовби тую дощовую, тут не перестою.
   Усю - од осіннього жовтого листя до листя…
   І встає перед очима руїна - чорна, як головешка, ніби од печалі пригоріла. Посередині - провалений дах Стріха з одного боку висока, з другого - схилилась мало не до самого долу. Вигнулися наперед трухляві двері, нащось окуті в залізо.
   На дверях - великий заржавілий замок. А бур'яну того кругом, як лісу! Шумить, розкошує він на дозвіллі; не потовпившись у шкільному подвір'ї, вискочив на старий дах, що поріс мохом, темніє вгорі, як повітряний сад.
   Ходжу кругом школи, обдивляюся подвір'я і знову вертаюся до дверей, туди, де хурщик поскладав мої подорожні речі.
   Сонце зайшло; у небі затучилось. Із поля, з того місця, де лисніє в долині рудка якась, що поросла очеретом, дує різкий холодний вітер.
   Насуває темрява, чорна, як воронина; бризнуло дощем.
   Бере нудьга…
   В темряві обізвався незнакомий голос:
   - Зараз одчинимо, зараз.
   Виростає високий силует у кудлатій шапці, що в присмерку скидається на дерев'яне відро.
   - Хто це? - питаю.
   - Свій, сторож… Я, казати правду, нікого вже й не сподівався: Андрій Маркевич казав, що тільки в неділю вернеться, та я вже не думав сьогодні й навідуватись сюди: одному якось, прости господи, аж сумно серед цієї пустині.
   Говорить до мене, ніби давно вже мене знає. Не спитав навіть, чи я той, що вони дожидали.
   Поволі одімкнув двері й через тісненькі сінці увів у якусь кімнату.
   - Отут має бути й ваша квартира,- мовив він, засвітивши маленький каганчик, чорний од кіптю.
   Поламаний стіл, двоє старих стільців, ліжко, абияк, нашвидку з трухлих дощок змайстроване… свіжа на йому солома…
   Стою, задумавшись, над ліжком; стоїть поруч мене дід; милуючись, дивиться старими очима на свою роботу:
   - Таке-сяке зляпав, а все ж буде краще на йому, ніж долі.
   Погомонів про те, про се, збирається йти:
   - Цю ніч я ще переночую вдома - не прихватив із собою нічого з одежини, а ночі вже холодні. Спіть спокійно,- злодійщини у нас не чути.
   Оддав добраніч, пішов..
   Не хочеться чогось ні розташовуватись, ні роздягатись.
   Взяв каганець, пішов дивитись у клас. Ніби щось аж сполохнулося, коли убоге світло хитнуло в класі темрявою. Дмухнуло вогким, холодним льохом. Роздивляюся: стеля схилилась низько, а далі в глибині ще нижче. Посередині, де її можна було досягти рукою, стоять підпірки-стовпи. По боках - манячать ряди нефарбованих парт, побитих та помережаних школярськими ножами. У вікна давить чорна ніч. Надворі тюжить дощ, і через стелю чвіркають десь на парту краплі води. Поставив каганчик на столі, сам сів на стільці, нероздягнутий, як був у дорозі.
   Думаю: «Знову починати, знову привикать, нагрівати собі місце в цьому сумному закутку?… Знову попи, урядники, горілка, гризота, безпораддя?… Ні, ні, не буду тут я довго, сюди - на час. Тільки на який час…»
   І помалу встає передо мною моє радісне, моє тепле, те, що завжди тепер світить і гріє мені,- університет… Все зникає з очей.
   Минає невелика година; ходжу од порога до стіни, мов п'яний спотикаюся на парти.
   І увижається він мені, цей храм юності чарівний, десь далеко-далеко, палацом надхмаряним… Шляхи до його, єдині доступні мені шляхи, юнакові бездипломному, хащами позаростали непролазними… Мурами високими їх перегороджено, глибокими безоднями перекопано, та сміливо й радісно топчу я ті хащі ногами, січу терни, голими руками мури ламаю, мов крилами перелітаю безодні… Лечу…
   Самотньо й лунко одгукується в німих стінах моя помірна хода, ясно палає огонь моїх мрій.
   Загорілось бажання нетерпляче, невпокійне - не стояти без діла на місці, не марнувати часу, в правду, в життя перетворити мрію.
   І мене ніби магнітом потягло до того мого чемоданчика, що на дні в йому поскладані мої підручники та зшитки. Я знаю, що з мене б тепер сміялись, проте не можу втерпіти, щоб хоч не глянути на їх.
   Думаю: «Все одно - ніхто того не буде бачити…» І я швидко біжу по чемодан, несу його в клас.
   Незабаром жужмом летять з його в один бік сорочки, котиться засохлий у дорозі хліб у другий, швидко витягую книжку, що олівцем посередині закладена, і поміж розкиданого збіжжя сідаю з нею до каганця.
   «Я тільки хоч погляну очима»,- умовляю себе. І, розгорнувши книжку, зразу, як у воді, потонув у їй…
   Шмат глини, одвалившись десь у кутку од стелі, гучно ляскає на мостину… Кидаюсь, як зо сну:
   «Де я?»
   Порощить дощ за вікном. Під партою десь одноманітно скрегоче миша, тягаючи сухар. Як червона зірочка з туману, блимає перед очима каганець. Дощ шумить, не вгаває надворі, дедалі рясніший, голосніший. Ніч все темніша стає та глибша…
   А з усіх боків шумлять вікна - плачуть… Так плачуть, так плачуть, обливаються рясними слізьми, гіркими, безнадійними, і стиха причитують, що ніколи вже не буде сонця ані ясних днів.
   В мене грає радість, як вино, і шкода стає того нерозумного жалю дитячого, тих буйних, даремних слів. Так, бувало, колись ми, малі діти, розумом недійшлі, заходилися од марного плачу, коли наша мати до ночі засидиться десь у забарній гостині. Тоді нам, малим, в темряві здавалося, що вже мати ніколи, ніколи не вернеться додому…
   Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце - буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!…
   В дощовому шелесті стало чути, як десь за школою хрипко й сумовито заграли якісь очеретяні дудки: півні найглухішу ніч співали.

ІІ

   Ранок. Щось стукає в двері.
   - Хто такий?
   За дверима здавлений голос:
   - Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку, я - тутешній дяк…
   Увіходить: сива шапка, пальто - наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі, шовкові русі кучері - гарний…
   Знайомиться:
   - Дяк Запорожець. Довідався, що ви приїхали в школу, не втерпів, щоб не зайти познакомитись. Вибачте, у нас по-простому…
   Понесло горілкою, разом із тим бачу - в кишені з червоною головкою пляшка казенки… Соромливо заховав її од моїх очей. Посідали, почали розмову. Про одне, про друге… Про попа.
   - Дерій, зажера, заїдливий…
   Питаю:
   - Не в миру з ним?
   - Не любимо й на перехід один одного. Не людина - собака пінява…
   Помовчав.
   - Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас, зарані попередити: якомога дальше од його; тільки путня людина прибуде в село - з'їсть.
   Дяк підсунувся ближче, і передо мною виростають незабаром картини довгої, запеклої ворожнечі попа з дяком.
   Звичайно, піп давно б «з'їв» дяка, коли ж Запорожців дядько - в консисторії, і люди - теж за дяком. Крім того, поблизу - штунда.
   - То й що? - питаю.
   Осміхається. Помовчавши:
   - Бачите, вони давно вже підмовляють мене до себе - вподобали…
   Приглядаюся уважніше: коло губів креска непокірна, уперта.
   Інтимно:
   - Ви знаєте, нема того місяця, щоб не тягли: як не до преосвященного, то в консисторію, а то - в монастир на покуту.
   - І це було? - заохочую.
   - Ще й не раз, недавно два тижні сіяв борошно в монастирі. На тому тижні тільки вернувся…
   - За що?
   - Вийшло маленьке непорозуміння: на Маковія за бороду батю посмикав у церкві. Трошки, - додав він скромно. Зітхнув: - Ех, огидло все це мені до краю.
   - То ви б покинули, якої неволі сидіти в дяках?
   Підвів голову й серйозно подивився на мене:
   - В москалі візьмуть.
   Задумався. Далі стрепенувся, кинув на мене запозирливий, гострий погляд:
   - А ви самі - якого роду?
   Я сказав.
   - Умгу…
   - А що таке?
   - Я - так.
   Заспокоївся.
   Вистукує щось пучками по столу. Стиха почав співати. Голос затремтів юнощами, мрійно і лагідно.
   Далі прояснів, засміявся, енергійно труснув кучерями, й очі засяяли ясно, весело - по-бурсацькому.
   До мене:
   - Ви співаєте?
   - Співаю.
   - Цю знаєте? - І на всю школу несподівано шугнуло:

Де ти бродиш, моя доля…

   Разом із тим він широким рухом вийняв із кишені пляшку, ніби про це вже була в нас мова раніш, вибив пробку, повів очима по кімнаті:
   - У вас тут чарки, або хоч шклянки не буде?
   Я сказав, що горілки не буду пити.
   Він не почув чи не зрозумів:
   - Що?
   - Кажу, що я пити не буду.
   - Чому?
   - Не п'ю.
   Він пильно дивиться мені в вічі, неймовірно:
   - Ви - козак?
   Сміюся:
   - Козак.
   - І не будете? - В очах випливає готовий уже ворожий виблиск.
   Кажу спокійно й рішуче:
   - Ні.
   Довго дивиться в очі, далі помалу, нерішуче заткнув пляшку пробкою, сховав у кишеню, взяв свій кавун, встає.
   - Не треба. Казали - приїде до нас такий і такий, аж бачу: до нашого берега що не запливе…- Він махнув безнадійно рукою, кинув на кучері шапку, пішов.
   У порозі спинився, саркастично зажмурив око:
   - Знаю, звідкіля цей вітер… Певне, вже наговорили… Ну і к чорту - плакати не буду.
   Ляснув дверима, зник.
   Дивлюсь услід.
   Химерна якась людина.

III

   Андрій Маркевич, старший учитель в школі,- рудий кремезний паруб'яга. Обличчя - червоне, в ластовиннях; у синіх очах, як скеля з-під води, виблискує криця. Ходить у свиті в бобриковій, а штани носить на випуск. На голові - кашкет із оксамитовим околишем, арматурка, кокарда. Здіймає він з голови того кашкета обережно, як архирей митру, і раз у раз здуває порох.
   Людина занадто практична, ретельно акуратна, хитренька, до всього допитливий. Не припав він мені спершу до душі.
   Думав: певне, вертій на зразок сільських юристів.
   До мене він теж поставився зразу, віри не доймаючи: репутація невпокійного учителя, що про неї якось він уже довідався, викликала у його рішучу собі догану.
   Після перших розмов я почав тікати од усякої з ним зустрічі.
   В школі навчання ще не починалось: я сів за свої книжки і сидів за ними часом допізна.
   Став помічати - мій колега спозирає за мною.
   Глянувши якось увечері у вікно, я загледів, як блиснула кокарда…
   Затулив вікно. Став ще далі держати себе од його.
   Коли ж Андрій Маркевич, на моє диво, дедалі стає лагідніший до мене, шукає зустрічі, охотніше стає на розмови. Здаєіься, хоче про щось говорити, тільки не наважиться.
   Одного вечора чую - легенько стукає в двері.
   Увіходить, трохи сконфужений, замутившись якоюсь дрібницею. Далі підходить до столу, нашвидку, пильними очима їсть мої книжки.
   Питає так, ніби між іншим:
   - Певне, читати любите, що так довго огонь у вас горить щовечора?
   - Читаю потроху, - неохоче одказую.
   - Книжки які цікаві маєте? - прихиляється до столу, кидає гострий зір на сторінку розгорнутої книжки.
   - Більше - шкільні підручники.
   - Може, до якогось іспиту готуєтесь?
   Признаватися йому в своїх таємних замірах мені не хочеться, і я одповідаю навмисне якнайсухіше:
   - Так, маю таку думку.
   Беру мовчки з-перед його очей книжку, загортаю.
   Почервонів. Помовчав.
   Проте було помітно: чим непривітніші мої до його слова, тим більше розгорається у його цікавість. Трохи переждавши, несміливо, проте з незламною упертістю він почав знову:
   - Можна спитати вас, до якого саме ви готуєтесь іспиту?
   Брала нудьга - одповідаю з досадою, з ясним бажанням скінчити про це розмову:
   - Маю думку держати екзамен на атестат зрілості…
   - В університет думаєте?
   Мовчу.
   Андрій Маркевич засяяв, і на його обличчі я побачив незвичайну, ніжну до себе почтивість. Погляд очей став ясний, по-дитячому довірчивий.
   - Бачите, чого я так настирливо у вас про це допитуюсь…- Він зашарівся, як дівчина, і винувато осміхнувся: - Я теж маю сміливість… нахабство колись спробувать і собі продертись в університет. Звичайно, мені ще багато треба до цього готуватись, та я роботи не боюсь… привик. Тільки самому тяжко дуже: нема з ким порадитись, нема кого розпитати.
   Слухаю далі і сам собі віри не діймаю: ніколи я не сподівався знайти в цьому селюкові, в цьому на перший погляд грубуватому, практичному в житті парубкові, знайти такої гарячої жаги до науки, такого ніжного суму за нею, такої туги.
   - …Часом глянеш, які нам ставлять мури на тому шляху, то іноді одчай візьме. І хочеться піти туди, стати під брамою університету: кричати, прохати, за поли хапати, щоб впустили туди, а як ні - то краще, не одходячи, об той мур розбити голову…
   Ніби не та людина: здалося, щось тепле, щось рідне почув я у йому.
   Розмова загорілася, як сухий хмиз на огні.
   Щира, гаряча, довга.

IV

   У якесь свято познайомився і з нею, з Тетяною.
   Прийшла до Андрія Марковяча по книжки: десь, певне, прочула, що прибув новий учитель,- прийшла на довідки.
   Іще ні разу її не бачивши, я багато дечого чув про неї. Дівчина вчилась у городській школі… в голові вітер… Співає в церковному хорі. Заводить любощі з регентами і з сільськими писарями. О. Василь бере її собі за помічницю в церковній школі і, коли вірити людям, купує їй рожеві чулочки. Казали, що одного темного вечора матушка ходила з хлудиною до школи заганяти свого батю. Охоча до жартів, до вигадок. Багато дечого говорили, і малював я її собі в думках ясно. Коли ж уперше побачив у кімнаті Андрія Маркевича, я ніяк чомусь не міг пойняти віри, що це вона. Все, що про неї говорили, забулося одразу.
   На мене пильно дивились цікаві очі.
   Великі, довірчиві, карі.
   Ці очі зразу викликали в мене якесь хвилювання і без слів казали, що це та дівчина, що про неї мусять люди говорити.
   Висока, ставна, аж ніби понижчала стеля од неї в кімнаті в Андрія. Коса біляста. Старанно причісана й пригладжена, проте непокірно набухає і в'ється по голові кучерявою березкою… Щось невпокійне на обличчі… Коло губ якась сумовита креска… Щось загадчане… Хто вона? Звідки?
   Я мимоволі притихнув. Дивлюсь, мовчу.
   Андрій тим часом ходив спокійно по кімнаті, розтягуючи якусь нудотну розмову; помітивши, яке враження справила на мене його гостина, він добродушно прикусив у себе на губах осмішку і змовк. Його сині очі під личаними віями засяяли хитро й лагідно.
   Підійшовши мовчки до Тетяни, він моргнув мені оком, поклав їй на плече свою гудзувату руку і жартов-ливо почав:
   - Ну то що ж, Тетяно Гнатівно, будемо й цього року театри грати?
   Тетяну ніби хто з незнаний вколов голкою:
   - Одчепіться з своїм театром…
   Таємничий вигляд, ніби покривало упало з неї, одразу одмінився.
   Соромливо, як селянська дівчина, вона рукавом затулила сполохане лице.
   І стало помітно і шию, степовим сонцем запалену, і стернею подряпані руки.
   Таємні чари розвіялись, як і не було їх.
   Андрій не одводив од неї насмішкуватих очей.
   - Розумієте,- звернувся до мене,- театр - Вавилова клуня, сцена - пара перекинутих саней, грим - уголь та крейда, і вона собі поклала в голову, що у їх справді театр.
   - Дарма,- похмуро, кусаючи губи, кинула Тетяна.
   - Завіса - з драних ряден, дзвонять у битий чавун…
   - Дарма,- горить, як у огні, на місці не всидить…
   - А що найцікавіше, так це музики,- допікає Андрій,- рудий Гаврило дирчить у рубель качалкою, а кривий Микола, як у бубон, вибиває в заслонку.
   Не втерпіла, як вітер, схопилася з місця, ображено, гаряче:
   - Неправда, неправда, ви ж самі знаєте, що це на нас вигадали таке вороги наші…
   Андрій Маркевич зареготався, удоволений. Тетяна засоромилась, далі сама засміялась.
   - Ой, вже мені оцей Андрій Маркевич, може, хто б і не знав, так зразу все викаже.
   - Ехе-хе! - зглибока зітхнув Андрій.
   - Знаєте,- без жарту промовив він до мене і показав очима на Тетяну,- як зробить у «Заступнику мій» оте соло: «тру-у-уд і болізнь»… хрест мене бий - як снігом сипне поза спиною.
   Тетяна вдячно подивилась на Андрія; засоромившись, опустила вії.
   - Е, ви ще не знаєте нашої Тетяни… От хоч би…- Далі живіше, моргнувши оком: - Тетяно Гнатівно, ану ось отієї,- Андрій узявся в боки:
   Ой послала ж мене мати
   Зеленого жита жати…
   Почервоніла:
   Отож пак. Немає чого робити мені, то оце б співати заходилась.
   А сама сміється, очі заблищали: помітно - охоче заспівала б - соромиться.
   - Ось нехай вона освійчається з вами - почуєте. Вона в нас дівчина не горда, товариська… Хіба ото тільки, що книжок боїться,- згодом додав він, і знову насмішкуватий огник заблищав у його в очах,- каже, що од їх з ума сходять.
   Подивився на неї скоса:
   - Взялась була готуватися на вчительку - через тиждень покинула.
   Тетяна винувато зітхнула.
   - Ей, Тетяно, Тетяно, що ви тільки собі думаєте, Гнатівно? - починає стиха жувати її.- Немає кому нагнати вас, то ви зовсім свою науку занедбали, про книжки й забули, на полицю позакидали.
   Нудьга й тоска спливає в Тетяни на виду, одказує стиха, сердито:
   - На чорта вони мені?
   - Як - на чорта? Та ви ж таки колись думаєте держати іспит? Чи, може, вже годі?
   - Нікуди я не піду, ніяких іспитів держати не буду.
   - Будете витинати в ковалевій клуні.- Андрій тихенько заспівав, незграбно пританцьовуючи й кокетуючи губами:
   І хліб пекти,
   Й по теляти йти
   - Буду.
   Упертість закам'яніла на її обличчі.
   - А там і до Явдохи на досвітки підете.
   - І піду.
   Зразу, несподівано, снопами бризнув з її очей сміх; вона хитнула головою. Схопилась, вирівнялась і, взявшись по-дівочому за щоку рукою, навмисне грубо, передражнюючи горлату якусь із досвіток дівку, залящала, як десь на леваді:
   Зеленая ліщинонько,
   Чом не гориш ти, все куришся…
   - Хівря Цимбалівна. Єй-бо, Хівря! - сміявся Андрій. Проте недовго: став слухати. Далі кивнув у її бік головою до мене.- Бачите?
   Я й без цього вже не зводив з неї очей.
   Почавши співати жартома, згодом вона схитнула нетерпляче головою, повела плечима, ніби скинула з себе щось зайве, гордо свінула очима й без жодного вже жарту сміливо зайшлася піснею, виявляючи на диво сильний, чарівного тембру голос.
   Гралася ним, ніби на злість і на заздрість ворогам.
   Взялася в боки, сміливо позирнула на Андрія, моргнула бровою. Андрій суворо опустив очі.
   Не кидаючи співати, Тетяна кивала йому очима, рукою закликаючи до себе.
   Андрій уперто боровся: презирливо одвертався, недбайливо кривився:
   «Та й що буде? Ну, що далі?»
   Потім змовк. Чмише носом. Хмурився, хмурився, і одразу сині очі його закуріли, заясіли, як волошки після дощу. Махнув рукою, засміявся: «От чорт, не дівчина!»
   Почервонів, зірвавсь на рівні ноги, по-парубоцькому обгорнув за стан, став попліч.
   Зразу виявилось: не тільки «апостола» в церкві він уміє гриміти:
   Коло броду беру воду,
   По тім боці мої карі очі.
   Стою зачарований, здивований, не збагну, що це за люди тут… А як перестали співати, Андрій зітхнув і похилив голову. Йому ніби було соромно за той порив. Похитав докірно головою й промовив до мене, винувато осміхаючись. Сумовита нотка забриніла в його голосі:
   - Оце, як бачите… Правду ото кажуть: скільки ти не вчи його, скільки не стружи,- мужик останеться мужиком. Ні-ні-та й покаже себе.-Далі звів очі на Тетяну і знову синьо зацвіли вони у його: - Тетяно, золото! Може, з нас щось вийде, може, з нас люди будуть, давайте учитись.
   Тетяна сиділа задумана, уші палали, як цвіт королевий, а в очах цвіли, як золотий світанок, ті мрії, що впину їм немає.
   - Чуєте, Тетяно?
   Зітхнула:
   - Та чую ж…
   Схилилась на руку, ще глибше загадалась. І знову, як було спочатку, на обличчі в неї випливло щось нерозгадане, знову не можна було одірвати очей од неї, а в грудях чогось починав зростати, як і вперше, якийсь невпокій.

V

   Після перших ранніх дощів висохло й стояло довго на годині. Люди цього року спізнилися посилати дітей до школи, і з'явилась тривога, що вони зовсім про неї забули. Аж ось упали холодні ночі, наблизилась покрова, і з села, з хуторів, ніби згукнувшись, люди гуртами посунули до школи писати новаків. Новаки приходили з батьками й з матерями, в повному своєму наряді: у великих чоботях, у батьківських жилетках, з пошарпаними букварями під рукою, причесані, вмиті, з червоними носами: перед дверима школи з їх носів старанно видавлювали зайвий сік; увіходили з рішучим виглядом брати ту науку зразу за роги; і тут же під суворим батьківським оком вичитували свої оченаші, демонстрували здібності й знання. Все народ бадьорий, цупкий, з дому наструнчений, і всі, як один,- казали батьки їх - таланти, здібності, великі сподіванки.
   «І не вчив би його, сякого-такого хлопця, коли ж вам таке до всього зарадне, таке беруче - на що не гляне, те й зробить: треба вчить».
   Приходили і без батьків, самі. Слухаєш - шкряботить за дверима. Одчиняєш - спершу нікого не видно, і тільки звівши очі вниз, побачиш над порогом величезні чоботи, як ґринджоли, і над ними кудлату шапку. Сопучи й стукаючи, чоботища перелазять через поріг, помалу, зате енергійно чвалають ближче, простягають для привітання руку, з курячу лапку завбільшки, і хрипким баском заявляють, що він, «Гелман Вашильович» (прозвання забув по дорозі), прийшов писатися в школу. Брало легеньке хвилювання.
   Праця в школі налагодилась. Власної роботи не починали.
   Хоч, правда, Андрій ніколи не забував про свої підручники, і часом на перервах можна було бачити, як він прихватом жадібно горнув очима з книжки, як ложкою з миски.
   Стали сходитися вечорами то в нашій школі, то в Тетяниній. Звичайно, було більше жарту й реготу, ніж того вчення, - найбільш надії ми покладали на літо, коли всі будемо вільні од шкільної роботи.
   Робота була тяжка в школі, все ж жили без суму, навіть весело.
   Розповідає, скажемо, Тетяна про те, як писарчук із волості «по-панському» виявлявся їй в своєму коханні. Андрій з реготу хилиться з стільця, біжить до кухні пити воду і, вернувшись звідти, знову заходиться од реготу. Пересміявшись, він побожно зітхне й докірно похитає головою:
   - Регочемося, дуріємо, а чи маємо ж ми на це право, нещасні недоуки?
   Тетяна, найперша виновниця незаконних сміхів, набирає сумного вигляду, а в її очах знову вже виблискує якийсь новий жарт.
   Бувало, в темну, найтемнішу ніч, коли темрява билася у вікна, як хвилі безмежного моря, під віконню несподівано зчиниться гомін, у шибках процвіте цілий рій цікавих очей - синіх, сірих, карих… Здається, що підпливали вони на чорних хвилях, як черідка цікавих рибок до самітного в морі темряви огника в вікні. Увійдуть в школу - книжки набік, гомін, сміх, співи… З'явиться скрипка - танки…