Вiнниченко Володимир. Роботи!

------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



Вечорiло. В хатинцi було холодно, вогко й темнувато. Брудний свiт ледве
проходив знадвору крiзь маленьке, похилене вiконце й скупо сiрiв по голих,
брудних стiнах, по чорнiй землянiй пiдлозi по всiй убогiй обстановi
"робiтницько© кватири".
А Максим все сидiв, обперши голову на стiну й дивлячись кудись за пiч.
В дiрявих черевиках його ще зранку непри мно холодила, ногу грязь, по
всьому тiлi давно вже ходили хвмльки дрижакiв, але йому не хотiлось нi
вставати, нi поворухнутися. Хотiлося тiльки сидiти й слухати ту мiшанину з
нудьги, одчаю, злостi й суму, яка тяжко давила груди й сковувала тiло
якоюсь байдужiстю й млявiстю. Вмить щось голосно й твердо застукало.
Максим байдуже одвiв голову вiд стiни i вже поволi став пiдводитись, коли
дверi розчинились i в хатинку вступила якась висока, струнка, повна жiноча
постать, вся в чорному й в чорному широкому капелюсi на головi. Поважно
озирнувшись i вдивившись в Максима, вона вмить зупинилась i стала пильно
дивитись на його. Максим також зупинився, жалко, винувато усмiхнувся й
нервово-поспiшно почав обсмикувати на собi свою синю, аж до блиску
заялозену роботою, сорочку.
- Знов нудитесь? - тихо, але серйозно й строго промовила вояа.
- Як нуджуся? - нiби не зрозумiв вiн i ще ширше усмiхнувся, силкуючись
не зустрiчатись з ©© серйозним, строгим поглядом великих сiрих очей.

Вона ще трохи мовчки подивилась на його, потiм також мовчки й серйозно
повернулась, защiпнула дверi на крючок i, одвернувшись вiд його, стала
поважно, не хапаючись, витягати якийсь жмут паперу з-за корсажу.
Витягнувши, вона з тим же серйозним i поважним виглядом застiбнулась,
повернулась знов i, поклавши жмут на стiл, мовчки сiла на лаву, мимохiть
протягнувши йому свою, доволi велику, затягнену в чорну рукавичку руку.
Максим поспiшно й нервово-незграбно потряс ©© й навiть шаркнув одною ногою
по пiдлозi, все так же широко й винувато усмiхаючись.

- Ну, розказуйте, - тихо кинула вона, дивлячись кудись на лавку, що
сiрiла понад стiною сво©м драним бiлим ряденцем.
Максим тiльки нiяково й смiшно якось повiв головою й подивився ©й на
капелюх.

- Ну?

- Та що ж я, добродiйко, буду розказувати.
- Товаришу! - пiдвела вона голову i строго подивилась на його. - Я перш
усього не "добродiйка", а "товаришка". Останнiй раз вам говорю, що я для
вас не "добродiйка", а "товаришка Людмила", як ви для мене "товариш
Максим"... Розумi те?
- Та розумiю, але ж... як же...
- Без "але ж". Це раз. А друге, сiдайте i зараз же розказуйте все...
Менi нiколи, я ще маю справу до вас... Де Сашко?
- На роботi ще.
- I Василь?

- I Василь.

- А ви?

Максим знов усмiхнувся й мовчки став для чогось гладити рукою круглий
довгий жмут паперу. Людмила подивилась на його, подержала трохи свiй
погляд на його губах, на яких грало щось болiсне й безнадiйне, i зараз же
одвернулась.
- Прогнали чи знов самi покинули? - глухо промовила вона.
- Сам, - прошепотiв вiн i хутко подивився на не©. Але вона дивилась
кудись на дверi й не казала нiчого. Максим ще трохи постояв i нерiшуче сiв
на другий кiнець лави. В хатинцi стало тихо. Максим декiльки разiв
подивився на не©, але вона сидiла непорушно, й тiльки видно було, як тихо,
ледве помiтно, хвилювались високi груди ©© пiд чорною сукнею.
- Товаришко! - нарештi несмiло промовив вiн.
- Ну? - не повертаючи голови, обiзвалась Людмила.
- Ви сердитесь на мене?
- Серджусь.

Максим ще жалкiше усмiхнувся й хотiв щось сказати, але тiльки обсмикнув
сорочку й нервово повiв плечима.
Людмила повернула голову й мовчки подивилась на його. I знов ©й щось
гостро здавило в грудях, знов якось страшно стало, дивлячись на цей
знайомий ©й, жалкий i сумний вираз його безпокiйних очей i уст. I знов
вона одвернулась.

- Ну, говорiть же, я ж чекаю, - м'яко прошепотiла вона. - Говорiть все.
Коли покинули?

- Учора.

- Грошi ма те?
- Нi... Так трохи... Маю...
- Товаришу!..
- й-богу, маю!
- Покажiть!

Максим, нiяково усмiхаючись, поспiшно засунув руку в кишеню сво©х
замазаних, обдрипаних штанiв i, покопавшись, витягнув декiльки срiбних та
мiдних монет.

- Покажiть, - нахилилась Людмила над рукою.
- Три... Вiсiмнадцять... Двадцять вiсiм копiйок! Це, по-вашому, грошi?
- подивилась вона на його з усмiшкою.
- А що ж? - радiсно засмiявся вiн на усмiшку, держачи руку з монетами.
- На два днi буде... - I, знов несмiло подивившись на не©, тихше додав: -
Поки знайду роботу.

- Для того, щоб знов кинуть? Максим став ховати грошi в кишеню.
- Га?

- Не знаю... I знов змовкли.
- Правда, я падл ц, добр... товаришко? - вмить якось роблено, смiливо
промовив вiн i з якимсь викликом в очах подививсь на не©. Людмила хутко
озирнулась за цими словами й мовчки зупинила на йому свiй здивований
погляд:
- А це ще для чого?
- А хiба нi?

- Не мелiть чортзна-що, - сухо кинула вона й знов одвернулась.
Максим нiяково усмiхнувся й замовк.
- Хоч би заарештували, - помовчавши, знов почав вiн, але вже не
всмiхаючись, а якось задумливо й сумно, протягуючи слова. - Всiх беруть, а
меие... Хоч би скорiше вже. А так вже не можна...
Людмила мовчала.
- Все одно... Я бiльше не можу... Я вже не можу...
- Чого не можете? - тихо кинула Людмила.
- Не можу, всього не можу! - живо повернувся вiн до не©. - Не можу
жити... не можу робити... Все паскудно, погано... Всi такi поганi...
Всi... Ну, скажiть, ну, скажiть самi: то добре, що вони лаються, що вони
замiсть того, щоб боротися, лаються мiж собою, сваряться! I нас сварять...
Он учора один есде каже: "Есери не соцiялiсти, а буржуа". Ну, то добре?
Людмила мовчки дивилась на дверi.
- Хiба так можна? Хiба можна таке говорить? Ми ж соцiялiсти, ми ж за
правду, за все хороше... А самi ла мся... Мiж собою... А робiтники хiба...
Ех!.. Що робiтник? Ви дума те, що вiн розумi ? Йому говорить есде, а вiн i
вiрить... Не люблю я есде.

- Глупостi говорите!
Максим хотiв щось сказати, але замовк i, помовчавши трохи, тихiше знов
почав:

- Справдi, я той... Я сказав глупость... Коли ж менi так досадно...
Скрiзь сварки, скрiзь нелюбов... Ну, добре, тепер я в укра©нськiй партi© i
ще не знаю, як тут... А коли я був у соцiял-демократiв, а потiм у есерiв,
так... Зна те, просто всяка вiра пропада у все... I жити не хочеться.
- Треба самому робити, а не критикувати других, - тихо промовила
Людмила.

- А де робити? Де? - наче тiльки й чекаючи цього, з болем скрикнув
Максим. - Що робити7.. Що?
- Все, скрiзь.
- Де? Серед робiтникiв? Ану, попробуйте! Попробуйте на мо му мiсцi! Ви
дума те, вони мене слухатимуть? Хiба я iнтелiгент?.. Я такий же робiтник,
як i вони. Та й така робота? Ходить на занятiя та лаять есерiв або есде? Я
не можу вже на занятiя ходити!..
- Я це знаю, - перебила Людмила. - Ви вже, зда ться, два тижнi як не
приходите нi на одну збiрку.
- Не можу... Вибачайте... ©й-богу, так менi скучно... Та я ж уже не
первобитний[1]... Я б хотiв... Я, зна те, пiду стрiлять когось! - вмить
несподiвано рiшуче скiнчив вiн i вперто подивився прямо в очi Людмилi, що
знов хутко озирнулась до його.

- Ви здоровi, товаришу? - серйозно обдивилась вона на його лице.

- Здоровий, здоровий! - злiсно, голосно заговорив вiн. - Я зовсiм
здоровий! Зовсiм! Тiльки я так уже не можу. Коли я йду на занятiя, я йду
раз у раз нарочно по великих улицях, коли вони всi ©дуть у сво©х екiпажах
i не бачать навiть мене; я... я б хотiв ©х убить усiх!.. Я вже не можу
ходити по улицях... Мене так душить ненависть, що я кусаю собi iнодi
рукав, .щоб не кричати... ©й-богу! Я не можу вже. 1 на роботу не можу!
Зна те, я бiльше заморюся за день од злостi, нiж од роботи... Бо я,
зна те, все думаю, що я роблю ©м... Я не можу вже робити... Я лучче з
голоду здохну!.. Не хочу на ©х, на експлуататорiв сво©х, робити... А ви
менi - занятiя! Що занятiя? Що я ©м зроблю занятiями? Коли то ще буде?..
Ви дайте менi таку роботу, щоб я знав, що я кожду минуту роблю щось таке,
.що погано для ©х. Я хочу тако© роботи, щоб я аж упивався, щоб... Дайте
менi таку роботу!..
- Занiмайтесь з первобитними, органiзуйте...
- Ах!.. - з одча м перебив вiн. - Я ж... Я ж вам говорю, що вони не
слухають мене... Та я й сам ще не знаю так, як iнтелiгент... Хiба я знаю
що?
- Учiться, - несмiло хинула Людмила. Максим подивився на не© й зiтхнув.

- Не можете? - прошепотiла вона з жалем. Вiн тiльки знов безнадiйно й
жалько всмiхнувся.

- Ну, що ж робити? Що ж робити? - з мукою подивилась вона на його. -
Скажiть, чого ви хочете? У вас мати?
- Нема.

- Нiкого нема?
- в селi батько i брат... Не люблять мене мужики. I я ©х не люблю...
Я, зна те, нiкого не люблю... Я не вмiю любить... Другi там так... i
ходять гулять... до дiвчат... а я не вмiю... Я злий, зна те... Я всiх
ненавиджу... Я, зна те, так ненавиджу всякого, що добре одягнений, що...
От i вам не вiрдо... - похмуро скiнчив вiн, i навiть щось вороже й чуже
зачулося в цих словах.
- За те, що я так одягдена? - криво усмiхнулась Людмила й повела оком
по сво©й чорнiй добрiй сукнi.
- Нi... Так... Нiкому не вiрю... Настало тяжке й нiякове мовчання.
Знадвору вже ледве пробивався сiренький свiт i, наче знехотя, торкаючись
широкого Людмилиного капелюха, тихо голубив змучене, стомлене Максимове
обличчя. I, дивлячись на його, на цей тонкий нiс, на впалi щоки, на
безпокiйнi вузькi очi його, на губи з цим болiсним виразом, на всю постать
його невеличку, нервову, - ©й невимовне хотiлось тихо, нiжно провести
долонею по щоцi (неодмiнно по щоцi), приголубити його, сказати щось
радiсне, тепле й зiгнати це тяжке й тужливе з уст i очей.

I вже великi сiрi очi ©© не дивились строго; гарне, трохи сухе обличчя
©© мов укрилось чимсь сумним, i вся постать виявляла якесь безсилля,
непевнiсть i одчай.

- Що ж робити, що ж робити? - якось байдуже, й задумливо, й наче не
тямлячи того, що промовляли уста, прошепотiла вона. Максим хутко повернув
голову й подивився на не©.
- Стрiлять пiду! - злiсно кинув вiн. Вона знов пильно подивилась на
його, але не сказала нiчого, тiльки нахмурилась i не зводила з його очей.
- Вам не хочеться вже жити? - помовчавши трохи, якось рiвно промовила
вона.

- Я боротися хочу! - з силою скрикнув вiн. - Я хочу справдi боротися,
як кличуть всi iнтелiгенти... Чого ж вони обманюють? Нащо ж вони обманюють
нас?

- Та хто обманю ? Хто обманю вас? - i собi скрикнула Людмила з мукою.
- Хто вам говорить, що треба йти стрiляти? Учiться, учiть других,
побiльшуйте сили... Хiба ж то боротьба?.. Хiба... Ах, ну, що вам говорити,
коли ви такий!.. Не можна ж так, голубчику, не можна, товаришу... Ви
знервувались... Ви...

- Я не можу... - перебив вiн ©©, але якось розслаблено й чуло. -
Неможливо так жить... Хай мене забирають в тюрму!.. Я не можу робити, я не
можу зароблять собi на хлiб, я подлец, я ©м чужий хлiб, я такий же
експлуататор, я... Я донесу на себе!

- Що? - зблiдла Людмила.
- Я донесу на себе... Я хочу в тюрму! Я хочу страждать!
- Ви як хлопчик, Максиме, - тихо усмiхнулась вона болiсною усмiшкою. -
"Донесу", "у тюрму"... Для чого?
- Боротись, активно боротись! Менi нудно, я не маю роботи, духово©
роботи!.. Я стрiлять пiду!
- Ну, з вами сьогодня не можна говорити! - вмить розсердилась вона i
гнiвно встала, трохи почервонiвши. - Робiть що хочете!
Максим знов винувато усмiхнувся й собi для чогось встав, дивлячись на
не© жалкими очима й нервово погладжуючи себе по темно-русому розпатланому
чубовi.

- Можете! Йдiть! - махнула вона рукою на дверi i стала застiбати сво
пальто, не попадаючи гудзиком в петлю й поспiшаючи.
- Ну, а що ж робити?.. Га?.. - несмiло прошепотiв вiн.
Людмила глянула на його, кинула застiбати i раптом чогось страшенно
скипiла:

- Що? А я знаю?.. А ви слуха те мене?.. Ви дума те, що менi при мно
дивитись на вас? Хiба ви менi вiрите?.. Я ж "iн-те-лi-гентка!". Я... Ви
самi сказали... Ви дума те...

I чуючи сама, що говорить якусь нiсенiтницю, вона зупинилась i, круто
одвернувшись, пiдiйшла до вiкна i стала дивитись на улицю. Потарабанивши
трохи дрижачими пальцями по шибi, вона знов повернулась i спокiйнiше вже
пiдiйшла до стола.

- Робiть що зна те, - роблено байдуже промовила вона. - Тiльки щоб
потiм не нарiкали на мене... Бiльше нiчого... А тепер я маю до вас справу,
- дiловим сухим тоном додала вона, беручи й розгортаючи жмут, з якого
зараз же випало на стiл декiльки аркушикiв паперу. - Iдiть сюди.
Максим хутко й поспiшаючи зiрвався з мiсця й пiдiйшов до стола.
- Через тиждень буде демонстрацiя, - не повертаючи до його голови й
розгортаючи папiрчики, трохи понизила вона голос. - Треба роздавати й
розлiплювати цей тиждень прокламацi©. Вiзьметесь?
- Вiзьмусь, вiзьмусь! Через тиждень? Невже це справдi, добродiйко...
товаришко? - дрижачим, захопленим голосом вмить вирвалось у його.
Людмила хутко подивилась на його i проти волi усмiхнулась. Лице його
свiтилось чимсь таким трохи розтеряним, але ясним i легким; губи
усмiхались так недовiрчиво, але з такою радiсною надi ю, що здавалось,
нiби воно стало зовсiм друге.

- Радi? - не зводячи з його очей, кинула вона. Максим подивився на не©,
соромливо-щасливо засмiявся i, почервонiвши весь, став читати прокламацiю.
Але видно було, що не розумiв нiчого.
- Можете забрати ©х i заховати десь, - кладучи на стiл жмут, промовила
Людмила.

- Добре, добре, я заховаю? - радiсно одiзвався вiй вiд папiрчика. - Я
заховаю! Я сьогодня ж i пiду розлiплювати... Можна сьогодня?
- Хоч i зараз.
- Добре, добре. Це, значить, у цю недiлю?
- У цю!

- А чого ж ви менi не сказали зараз же, як прийшли? Я б i не говорив
усього. А то...

I вiн винувато глянув на не©, мов прохаючи вибачення. А вона м'яко
дивилась на його i почувала, як бажання притулити цю любу голову до грудей
i приголубити ©©, розцiлувати ©© росло все бiльше й бiльше у грудях i
хвилювало ©х.

- Ви не сердитесь на мене? - соромливо й нiяково пробубонiв вiн,
акуратно складаючи прокламацiю.
- Нi, серджусь! - засмiялась Людмила. Вiн глянув на не© й собi
засмiявся.

- А ви дуже бо©тесь мене? - додала вона.
- А боюсь! - щиро глянув вiн ©й в вiчi. - Ви такi серйознi собi, такi,
зна те, строгi... А я з вами так говорив.
- Я серйозна? строга? - здивовано пiдняла вона сво© трохи широкi брови.
- Хто це вам сказав?
- А ну да, серйознi... Такi... Коли ви вперше стали занiматись нашим
гуртком, я, зна те, хотiв кидать через вас укра©нську партiю.
- Та-а-к? - криво усмiхнулась вона.
- А потiм... А потiм, - поспiшаючи й мов бажаючи скорiше залагодити
вплив цих слiв, пiдняв вiн трохи навiть голос. - А потiм я побачив, що би
тiльки так, а що ви дуже добрi, тiльки вид такий серйозний... я вже нiзащо
не кинув би... Я потiм через вас i вивчив нашу мову... Спершу я смiявся
навiть, що по-укра©нськи, по-хохлацьки... А потiм, як ви стали говорити з
нами й вияснили все... А особливо, що ви такi серйознi й такi....
iнтелiгентка... говорите по-нашому, по-мужицькому. Я знаю, що це глупо, що
так не можна судить... Всяка мова...
I, заплутавшись, вiн зупинився й став знов складать папiрчики.

- А есерiв бiльше не соромитесь, як вони вас називають "шоманiстом"?[2]
- ледве усмiхаючись, ласкаво спитала Людмила.
Максим пiдняв голову й засмiявся.
- Еге! тепер вони самi просять у мене книжок ер-у-пе[3] . Говорять, що
тут, на Укра©нi, з росiйськими книжками по селах не можна вести роботи.
Позавчора я дав одному з нашо© гуртково© бiблiотеки... "Дядька Дмитра" i
"Страйк".
- Ну, а зараз вже не хочете йти стрiлять? - серйозно подивилась вона на
його.

- Нi! - також серйозно промовив вiн i твердо, мов пiдкрiпляючи сво©
слова, витримав ©© погляд.
- I в тюрму нi?
- В тюрму? - перепитав вiн. - В тюрму я, мабуть, все одно з
демонстрацi© попаду.

- А-а! Так... - якось протягнула вона, мов догадавшись, i пильно
глянула на його, вмить спитала: - Ну, а скажiть правду: ви це подумали, як
я вам сказала про демонстрацiю, чи просто самiй демонстрацi© зрадiли?
Тiльки правду говорiть!

Максим трохи змiшався.
- Не знаю, не знаю, - стурбовано, нервово потер вiн себе по головi. -
Нi!.. А може. Я знаю тiльки, що я зрадiв, а чого - не знаю.
- Ну, то неважно! - зiтхнула вона, - Покиньмо!.. Що я говорила? Ну да
все одно.

I вона знов подивилась на його, i знов такою близькою й дорогою була
для не© ця постать, що вона вмить стрепенулась, якось здивовано, злiсно
зiтхнула й голосно вимовила:

- Фу, якi глупостi!
- Що таке? - стурбувався Максим.
- Нiчого, нiчого... Ви коли пiдете розлiплювати? - раптом сердито й
сухо кинула вона.

- Сьогодня ж! - винувато подивився вiн на не©.
- Будьте обережнi! Не налазьте навмисно на арештi Чу те?
- Нi!

- Потiм через два днi приходьте до мене на квартиру. Ви вже зна те де.
Тiльки не звонiть, а просто постукайте в стiну. Другий поверх, етаж. Не
забувайте: вiд 6-© до 7-© ввечерi. Коли я не обiзвусь на стук, тодi
подзвонiть i говорiть, що ви з пошти до телеграфiстки з запискою.
Розумi те? Я, може, питиму якраз в той час чай або десь вийду...
- Добре, добре.
- Ну, а тепер до побачення! Жду через два днi. I вона знов стала
застiбати сво пальто, дивлячись кудись у вiкно i знов маючи той же
серйозний i строгий вигляд.

- Прощайте! - застiбнувшись, протягнула вона йому руку i, не
озираючись, вийшла з хатинки.

Надворi було ще видко, тiльки якось вогкiше, нiж у хатинцi, й подував
нервовий весняний вiтер.
Вийшовши на уличку, на яку виходило й вiконце "кватири", Людмила пильно
озирнулась на всi боки i, спустивши на лице вуаль, хутко пiшла нагору,
струнко хитаючись сво©м повним, рiвним станом. Але не встигла зробити й
десяти ступнiв, як зразу зупинила трохи ходу i стала вдивлятись в якусь
постать, що чогось нерухомо стояла бiля тину й пильно дивилась просто ©й в
лице.
"Знов той самий iндивiд", - подумала вона, й страшенна роздратованiсть
закипiла у не© в грудях.
А iндивiд, наче помiтивши це, тихо рушив уперед i, помахуючи паличкою,
тiльки озирався iнодi. На йому був якийсь по колiна жовтий теплий пiджак,
чоботи, картузик i зелений шарф на ши©. Лиця Людмила тепер не бачила, але
пам'ятала тiльки маленькi, нiби жовтенькi оченятка, що бiгали якось на всi
боки, та коротеньке пiдборiддя з кущиками бiлих волоскiв.
Придумавши щось, Людмила вмить зупинилася. Iндивiд пройшов, не
озираючись, декiльки ступнiв, потiм обернувся й також зупинився.
"Ага", - пролетiло з ненавистю у Людмили, i вона рiшуче стала наганяти
його. Порiвнявшись з його пiджаком i зробивши ще ступiнь вперед, вона
раптом повернула до його голову i з такою силою ненавистi, зневаги й
огидливостi промовила "ш-шпиг!", що iндивiд зупинився, роззявив рота i,
трохи навiть зблiднувши, так i застиг. А Людмила, не озираючись, швидко
пiшла вперед i хутко сховалась за рогом. Тодi iндивiд, мов схаменувшись,
мало не бiгом кинувся за нею, але коли вискочив за рiг, - чорно© повно©
постатi вже не було на темнiй, глухiй улицi.

Дiйсно Максим змiнився. Вiн уже не сидiв цiлими годинами, байдуже
дивлячись в куток, не усмiхався жалько й безнадiйно, не збирався нi
стрiляти, нi в тюрму. Цiлими днями вiн десь бiгав, з кимсь вiв якiсь
справи, переходив з фабрики до фабрики й завше мав десь за пазухою цiлий
жмут прокламацiй. Вiн навiть дiстав собi десь якусь кумедну роботу, на яку
ходив тiльки зрання до обiду або з обiду до вечора, так що другу половину
дня ходив уже собi, де знав. А через кождi два днi з'являвся у Людмили. I
хоча так же само, як i перше, нiяково м'яв свiй жовтенький без пiдкладки
капелюх, хоча так само старанно й обережно обходив килимок бiля лiжка,
боячись ступити на його забрудненими, подраними черевиками, хоча й тепер,
як i перше, почував себе трохи не при собi в цiй чистенькiй, затишнiй
кiмнатцi, але тепер, увiйшовши, вiн зараз же, мов бажаючи загладити свiй
вiзит при мною звiсткою, починав ще з порогу шепотiти:
- Усе добре, зна те... Дiла йдуть добре... Усе як слiд...
Але Людмила зараз же перебивала його, брала з рук його капелюх i з тою
ласкавою усмiшкою на устах, яка робила ©© серйозне i строге лице зразу
добрим i тихим, мовчки вiшала на кiлок, а йому показувала на стiльчик. I
Максим, хоча так же, як i перше, бережно сiдав, соромливо пiдiбравши пiд
стiлець сво© ноги, хоча й тепер iнодi скоса подивлявся на сво дiрявеньке
пальто, але зате на устах його не плакала усмiшка, очi не бiгали з якоюсь
боязкою, винуватою тугою, а навпаки, вiн весь час мав такий вигляд, нiби
ось трохи посидить i ма зараз же бiгти до чогось любого, милого й
радiсного. I говорив вiн хоча й поспiшно, й так же нервово, але з щасливим
запалом, з силою й охотою. I Людмила мовчки слухала його, i з уст у не© не
сходила усмiшка, що мов довгими промiннями виходила з очей, що з великих i
сiрих робила ©х двома милими, довгими щiлинами з ясним, тихим свiтом
доброти. I мало не кожного разу Максим дивився на цю промiнясту усмiшку, i
щоразу йому хотiлось щось сказати, але вiн тiлько соромливо тупився й
зараз же оповiдав щось друге.
Так, вiн що два днi ходив i рапортував. I кожного разу лице його
здоровiшало, здоровiшало, кожного разу вiн все щасливiше смiявся, й
кожного разу кудись поспiшався, мов боявся упустити щось любе й дороге. I
Людмила не вдержувала його; тiльки, як вiн уже дуже мало сидiв, лице ©©
робилось знов серйозне, а через те якесь поважне i строге. Тодi великi
сiрi очi ©© мов ще побiльшувались i мов обливали все трохи смугляве, гарне
лице ©© строгим i навiть суворим свiтом. Тодi й Максимовi робилось якось
нiяково й холодно й iнстинктивно хотiлось викликати знову усмiшку. I iнодi
це йому вдавалось; i тодi вони обо радiсно й трохи соромливо смiялись i
щиро прощалися.
А в суботу довго сидiли й все обмiрковували. I хоча лице Людмили не
всмiхалось, але Максим пильно слухав ©© й, нервово потираючи себе по
головi, весь час промовляв:

- Добре, добре.
А прощаючись, Людмила трохи задержала його руку в сво©й i, м'яко
дивлячись на його, промовила:
- Глядiть же, товаришу. Пам'ятайте, що менi дуже боляче буде, коли ви
задурно попадетесь. Дуже боляче... Бо ви дуже хороший i... корисний... Ви,
може, кориснiший, нiж кiльки iнтелiгентiв разом. Здержите ж сво слово?
- Здержу, здержу, от побачите!
- Ну, глядiть!.. Завтра ж чекайте мене там...
- Добре, добре. Тiльки той... - трохи потупився вiн. - Ви приходьте до
дванадцяти, бо... бо...
- Бо що? - засмiялась лукаво Людмила.
- Бо, може, ви спiзнитесь, а я не видержу, як почнуть...
I Максим, прохаючи, подивився на не©-
- Ах, ви ж... Ну, добре...
Максим радiсно й бочком якось висунувся в дверi й, хутко зiйшовши
сходами на улицю, щасливо затупав додому, не помiчаючи за собою яко©сь
постатi, що зараз же тихо посунула за ним.
I другого дня, ще не було й одинадцято©, а вiн уже то стояв на
умовленому мiсцi, то нервовий ходив бiля його й нетерпляче подивлявся на
всi боки. День видався ясний i веселий, i хоча на улицях був скрiзь ще
лiд, побитий на шматки дворниками, але сонце так любо всмiхалось, що
здавалось - сто©ть уже справжня весна.

На Крещатику, де призначена була демонстрацiя i бiля якого чекав
Максим, було шумно й людно. З обох бокiв по тротуарах сунули довгi низки
робiтникiв, студентiв, iнтелiгентiв з празниковими обличчями i з якимсь
чеканням в очах. Iнодi стрiйне й рiвно про©жджали козаки з нахабними
пиками, з нагаями в руках i з усмiшками й реготом на устах. Тодi голови
всiх повертались до них i з купи робiтникiв iнодi вилiтала лайка й свист.
Але ©х спиняли i всi знов сунули далi, через кожнi п'ять ступнiв поминаючи
полiца©в, що правильним рiдким рядком стояли бiля кожного тротуару.
Вже було недалеко дванадцято©, а Людмили все не було. Максим стурбовано
крутився i вже декiльки разiв поривався йти, але щоразу зупинявся й з
нетерплячою досадою дивився по улицi.
А демонстранти все пiдходили та пiдходили то парами, то поодинцi, а то
й цiлими валками. I Максим виразно бачив у кожного на лицi якусь блiдiсть
i нервовiсть, а у деяких сво©х знайомих робiтникiв навiть щось таке, чого
вiн нiколи перше не бачив. Вiн радiсно здоровкався з ними, iнодi проводив
©х кiльки ступнiв i знов одходив назад, все бiльше та бiльше захоплюючись
i турбуючись.

Вмить десь щось густо загудiло й нiби зачувся якийсь крик. У Максима
страшенно замерло серце; вiн подивився широко розплющеними очима на
робiтникiв, що зразу хутко побiгли кудись, i, мов пiдхоплений якоюсь
силою, зiрвався й побiг собi за ними. Але то про©жджали козаки, i "ще не
було нiчого", як розчаровано подумав Максим.

Коли рiвно о дванадцятiй Людмила прийшла на призначене мiсце, Максима
вже не було, тiльки на розi стояла цiла валка полiца©в та околоткiв, що з
серйозними напруженими лицями напирали на робiтникiв.
"Не видержав-таки", - пробiгло в головi у Людмили.
Вона тепер була до того серйозна й поважна, що полiца© й навiть якийсь
околоток поспiшно дали ©й дорогу i прикрикнули на робiтникiв, що товпились
густим рядом. Людмила спокiйно пройшла i, пильно вдивляючись пiд кожний
жовтенький робiтничий капелюх, змiшалась з валкою демонстрантiв.
Надходило вже пiв до першо© - той час, коли завше звичайно
"почина ться". На тротуарах було вже повно, так що можна було йти тiльки
туди, куди йшли всi; посерединi улицi вже частiше про©жджали козаки, й
навiть два рази важко й рiвно пройшла рота солдат з кам'яними обличчями i
штиками на плечах. В вагонах трамва©в, на балконах будинкiв, в воротах
дворiв, навiть на покрiвлях сидiла, стояла, навiть висiла публiка з
напруженими фiзiономiями й чекала, голосно розмовляючи i смiючись нервовим
смiхом. В повiтрi носилось щось важке й напружене, в очах горiв якийсь
огонь, розмови велись коротко, нервово й не до дiла.

Людмила, трохи розчервонiвшись, йшла мiж двома студентами i, коротко
одповiдаючи ©м, все так же пильно роздивлялась i нiби шукала когось.
- Ви, зда ться, товаришко, шука те когось? - трохи нахилився до не©
студент з лiвого боку; i Людмила, подивившись на його, побачила й на йому
те саме, що бачила на всiх i почувала на собi.
- Так, шукаю одного...
I не встигла скiнчить. Раптом зо всiх бокiв, зо всiх напружених грудей
вилетiв якийсь крик, всi разом побiгли кудись, i Людмила, почуваючи, як в
грудях у не© щось росте, шириться, давить, також закричала й побiгла зо