Страница:
Остап Вишня
Мисливські усмішки (збірник)
Моя автобіографія
У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий і потім – років, мабуть, із десять підряд – мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.
Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині…
Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві, біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько працював у панів.
Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку – колиска з вервечками, з другого боку – материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш – і ростеш собі помаленьку.
Так ото й пішло, значить: їси – ростеш, потім ростеш – їси.
Батьки мої були як узагалі батьки.
Батьків батько був у Лебедині шевцем. Материн батько був у Груні хліборобом.
Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:
– Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було.
Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам’ятаю, що частенько, було, батько казав матері:
– Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Царство небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити.
А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.
За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному.
Почав, значить, я рости.
– Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу.
Справдилося, як бачите, батькове пророкування.
Але нема де правди діти, – багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в життя втілилося.
Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина.
Що проста людина? Живе собі, поживе собі, помре собі.
А письменник – ні. Про письменника подай, обов’язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері на руках і плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію.
А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять».
Бо письменники так, спроста, не бувають.
І от коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором.
Підскочать оті явища – і записала людина.
Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа – картопля, коноплі, бур’яни.
Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур’ян, чи коноплі – амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде.
І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати?
Зразу ж мати пужне:
– А де ж ти ото сів, сукин ти сину?
І натхнення з переляку розвіялось.
Тут і стає в пригоді картопля.
Так було й зо мною. За хатою недалеко – картопля, на підметі – коноплі. Сядеш собі: вітер віє, сонце гріє, картоплиння навіває думки.
І все думаєш, думаєш, думаєш…
Аж поки мати не крикне:
– Піди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хіба на них наперешся?!
З того ото й пішло. З того й почав замислюватися. Сидиш і колупаєш перед собою ямку.
А мати, було, лається:
– Яка ото лиха година картоплю підриває? Ну, вже як і попаду!!
Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, – тоді ото ямки колупаєш, – то погирить тебе в височінь, на простір, вгору кудись. Тоді лізеш у клуні на бантину горобців драти або на вербу по галенята.
Конституції я був нервової, вразливої змалку: як покаже, було, батько череска або восьмерика – моментально під ліжко й тіпаюсь.
– Я тобі покажу бантини! Я тобі покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нічого. А то ж покалічишся, сукин ти сину!
А я лежу, було, під ліжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально:
«Господи! Чого тільки не доводиться переживати через ту літературу?!»
Із подій мого раннього дитинства, що вплинули (події) на моє літературне майбутнє, твердо врізалася в пам’ять одна: упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь – убік! А я – лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, що я на щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний. Так і вийшло.
Отак між природою, з одного боку, та людьми – з другого, й промайнули перші кроки мого дитинства золотого.
Потім – оддали мене в школу.
Школа була не проста, а Міністерства народного просвещенія. Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білий, як білі бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тільки його, а й його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тоді «система» була, і ходила вона завжди, коли було треба, і ніколи люто.
Де тепер вона, та лінійка, що виробляла мені стиль літературний? Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?
У цей саме час почала формуватися й моя класова свідомість. Я вже знав, що то є пани, а що то – не пани. Частенько-бо, було, батько посилає з чимось до барині в горниці, а посилаючи, каже:
– Як увійдеш же, то поцілуєш барині ручку.
«Велика, – думав я собі, – значить, бариня цабе, коли їй ручку цілувати треба».
Правда, неясна якась ще тоді була в мене класова свідомість. З одного боку – цілував барині ручку, а з другого – клумби квіткові їй толочив.
Чистий тобі лейборист. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша.
Але вже й тоді добре затямив собі, що пани на світі є.
І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залізу під панську веранду та й шепочу:
– Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу, як триста літ із нас… і т. д., і т. д.
Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Скінчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:
– Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде.
Повіз батько мене в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а заробляв він не дуже. Проте повіз і віддав мене у Зіньківську міську двокласну школу.
Зіньківську школу закінчив я року 1903-го, з свідоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.
Та куди ж мені в ті чиновники, коли «мені тринадцятий минало».
Приїхав додому.
– Рано ти, – каже батько, – закінчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.
Та й повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько як колишній солдат мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт».
Поїхали ми до Києва. В Києві я роззявив рота на вокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матір’ю зупинились. Поприкладався до всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивих голів і іспити склав.
Та й залишився в Києві. Та й закінчив школу, та й зробився фельдшером.
А потім пішло нецікаве життя. Служив і все вчився, все вчився – хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив.
А потім до університету вступив.
Книга, що найсильніше на мене враження справила в моїм житті, – це «Катехізис» Філарета. До чого ж противна книжка! Ще якби так – прочитав та й кинув, воно б і нічого, а то – напам’ять.
Книжки я любив змалку. Пам’ятаю, як попався мені Соломонів «Оракул». Цілими днями сидів над ним та кульки з хліба пускав на оте коло з числами різними. Пускаю, аж у голові макітриться, поки прийде мати, вхопить того «Оракула» та по голові – трах! Тоді тільки й кину.
Взагалі любив я книжки з м’якими палітурками.
Їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить.
Не любив «Руського паломника», що його років дванадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене аж душа у п’ятах.
А решта книг читалася нічого собі.
Писати в газетах я почав 1919 року за підписом Павло Грунський. Почав з фейлетону.
У 1921 році почав працювати в газеті «Вісті» перекладачем.
Перекладав я, перекладав, а потім думаю собі:
«Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потім – письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, – думаю собі, – в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, – думаю собі, – робитиму».
Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати.
І пишу собі…
192_ – 1955
Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині…
Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві, біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько працював у панів.
Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку – колиска з вервечками, з другого боку – материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш – і ростеш собі помаленьку.
Так ото й пішло, значить: їси – ростеш, потім ростеш – їси.
Батьки мої були як узагалі батьки.
Батьків батько був у Лебедині шевцем. Материн батько був у Груні хліборобом.
Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:
– Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було.
Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам’ятаю, що частенько, було, батько казав матері:
– Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Царство небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити.
А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.
За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному.
Почав, значить, я рости.
– Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу.
Справдилося, як бачите, батькове пророкування.
Але нема де правди діти, – багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в життя втілилося.
Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина.
Що проста людина? Живе собі, поживе собі, помре собі.
А письменник – ні. Про письменника подай, обов’язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері на руках і плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію.
А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять».
Бо письменники так, спроста, не бувають.
І от коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором.
Підскочать оті явища – і записала людина.
Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа – картопля, коноплі, бур’яни.
Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур’ян, чи коноплі – амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде.
І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати?
Зразу ж мати пужне:
– А де ж ти ото сів, сукин ти сину?
І натхнення з переляку розвіялось.
Тут і стає в пригоді картопля.
Так було й зо мною. За хатою недалеко – картопля, на підметі – коноплі. Сядеш собі: вітер віє, сонце гріє, картоплиння навіває думки.
І все думаєш, думаєш, думаєш…
Аж поки мати не крикне:
– Піди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хіба на них наперешся?!
З того ото й пішло. З того й почав замислюватися. Сидиш і колупаєш перед собою ямку.
А мати, було, лається:
– Яка ото лиха година картоплю підриває? Ну, вже як і попаду!!
Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, – тоді ото ямки колупаєш, – то погирить тебе в височінь, на простір, вгору кудись. Тоді лізеш у клуні на бантину горобців драти або на вербу по галенята.
Конституції я був нервової, вразливої змалку: як покаже, було, батько череска або восьмерика – моментально під ліжко й тіпаюсь.
– Я тобі покажу бантини! Я тобі покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нічого. А то ж покалічишся, сукин ти сину!
А я лежу, було, під ліжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально:
«Господи! Чого тільки не доводиться переживати через ту літературу?!»
Із подій мого раннього дитинства, що вплинули (події) на моє літературне майбутнє, твердо врізалася в пам’ять одна: упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь – убік! А я – лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, що я на щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний. Так і вийшло.
Отак між природою, з одного боку, та людьми – з другого, й промайнули перші кроки мого дитинства золотого.
Потім – оддали мене в школу.
Школа була не проста, а Міністерства народного просвещенія. Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білий, як білі бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тільки його, а й його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тоді «система» була, і ходила вона завжди, коли було треба, і ніколи люто.
Де тепер вона, та лінійка, що виробляла мені стиль літературний? Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?
У цей саме час почала формуватися й моя класова свідомість. Я вже знав, що то є пани, а що то – не пани. Частенько-бо, було, батько посилає з чимось до барині в горниці, а посилаючи, каже:
– Як увійдеш же, то поцілуєш барині ручку.
«Велика, – думав я собі, – значить, бариня цабе, коли їй ручку цілувати треба».
Правда, неясна якась ще тоді була в мене класова свідомість. З одного боку – цілував барині ручку, а з другого – клумби квіткові їй толочив.
Чистий тобі лейборист. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша.
Але вже й тоді добре затямив собі, що пани на світі є.
І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залізу під панську веранду та й шепочу:
– Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу, як триста літ із нас… і т. д., і т. д.
Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Скінчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:
– Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде.
Повіз батько мене в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а заробляв він не дуже. Проте повіз і віддав мене у Зіньківську міську двокласну школу.
Зіньківську школу закінчив я року 1903-го, з свідоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.
Та куди ж мені в ті чиновники, коли «мені тринадцятий минало».
Приїхав додому.
– Рано ти, – каже батько, – закінчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.
Та й повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько як колишній солдат мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт».
Поїхали ми до Києва. В Києві я роззявив рота на вокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матір’ю зупинились. Поприкладався до всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивих голів і іспити склав.
Та й залишився в Києві. Та й закінчив школу, та й зробився фельдшером.
А потім пішло нецікаве життя. Служив і все вчився, все вчився – хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив.
А потім до університету вступив.
Книга, що найсильніше на мене враження справила в моїм житті, – це «Катехізис» Філарета. До чого ж противна книжка! Ще якби так – прочитав та й кинув, воно б і нічого, а то – напам’ять.
Книжки я любив змалку. Пам’ятаю, як попався мені Соломонів «Оракул». Цілими днями сидів над ним та кульки з хліба пускав на оте коло з числами різними. Пускаю, аж у голові макітриться, поки прийде мати, вхопить того «Оракула» та по голові – трах! Тоді тільки й кину.
Взагалі любив я книжки з м’якими палітурками.
Їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить.
Не любив «Руського паломника», що його років дванадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене аж душа у п’ятах.
А решта книг читалася нічого собі.
Писати в газетах я почав 1919 року за підписом Павло Грунський. Почав з фейлетону.
У 1921 році почав працювати в газеті «Вісті» перекладачем.
Перекладав я, перекладав, а потім думаю собі:
«Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потім – письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, – думаю собі, – в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, – думаю собі, – робитиму».
Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати.
І пишу собі…
192_ – 1955
Отак і пишу
1
Як ви пишете?
З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не на всіх літературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власні твори.
Звертаються з такими запитаннями вони й до мене.
– Як я пишу?
Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося жартома так:
– А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі…
Така відповідь, видимо, не зовсім задовольняє або, певніше, зовсім не задовольняє запитувачів, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких запитів, дедалі більше; отже, зацікавлені хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповів докладніше.
Давайте спробуємо.
Тільки зарані давайте умовимося, що в моїй оцій розповіді чи бесіді не буде ніякісіньких рецептів про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалі художні твори, бо я дотримуюсь тієї думки, що навряд чи можна когось навчити писати ті чи інші художні твори, а от навчитися такі твори писати можна.
Я розкажу вам, коли і як я почав писати гуморески та фейлетони, і, коли вдасться, – розкажу і як я їх пишу.
З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не на всіх літературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власні твори.
Звертаються з такими запитаннями вони й до мене.
– Як я пишу?
Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося жартома так:
– А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі…
Така відповідь, видимо, не зовсім задовольняє або, певніше, зовсім не задовольняє запитувачів, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких запитів, дедалі більше; отже, зацікавлені хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповів докладніше.
Давайте спробуємо.
Тільки зарані давайте умовимося, що в моїй оцій розповіді чи бесіді не буде ніякісіньких рецептів про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалі художні твори, бо я дотримуюсь тієї думки, що навряд чи можна когось навчити писати ті чи інші художні твори, а от навчитися такі твори писати можна.
Я розкажу вам, коли і як я почав писати гуморески та фейлетони, і, коли вдасться, – розкажу і як я їх пишу.
2
Працювати в газеті я почав пізненько, тоді, як мені вже стукнуло тридцять з гаком літ.
Чому?
Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати мені не мали змоги. Закінчив я сільську школу. А далі що? Про гімназію чи взагалі про якусь іншу середню освіту і мріяти годі. Що робити? Хазяйнувати вдома – ні на чім і ні над чим. А батьки, проте, силкувалися будь-що, а повиводити дітей «у люди». Десь батько дізнався, що він, як колишній солдат, мав право віддати сина на «казьонний кошт» у військово-фельдшерську школу, а таких шкіл на Україні тоді була тільки одна – в Києві.
Чому саме батьків привабила військово-фельдшерська школа, а приміром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтаві?
У Полтаві треба було найняти для учня квартиру і т. д., а в Києві все це було «казьонне», хоч за навчання потім треба було відслужити фельдшером у війську.
Закінчив я військово-фельдшерську школу. Працював фельдшером і далі вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном іспит за гімназію «на атестат зрілості»…
Для цього мені довелося затратити мало не десять років. Виходить, що середню освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ.
Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як їй, мовляв, тепер «дуже трудно»: у неї тепер і семилітки, і десятилітки, і технікуми, і університети, і інститути, і заочні вищі учбові заклади, і академії… Не знаєш, за що вхопитися…
Тепер тобі стукнуло двадцять три, – ти вже або інженер, або лікар, або педагог, або біолог, або геолог, або, або, або та ще раз або…
А нам було «значно легше»: закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти, хапайся за батіжок і – «цабе, рябе, тр-р-р-р!». І то не на свої воли, а на куркульські, або на поміщицькі!
Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти, чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це мріялося…
Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем, який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою.
Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи щось інше, даєш йому на підпис, він читає…
Якось він мене запитав:
– А ви ніколи не пробували в газети писати?
– Ні, ніколи.
– А ви спробуйте!
Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам’ятаю вже про що!), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик.
Залишив я думку про працю в газеті.
Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім.
Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши дві-три зими сільської школи або пройшовши солдатську царську муштру?
Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно:
– Ни по-русски, ни по-малорусски, а так – мало по-русски!
Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато мені допоміг в її вивченні.
Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав.
1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети «Вісті ВУЦВК».
Чому?
Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати мені не мали змоги. Закінчив я сільську школу. А далі що? Про гімназію чи взагалі про якусь іншу середню освіту і мріяти годі. Що робити? Хазяйнувати вдома – ні на чім і ні над чим. А батьки, проте, силкувалися будь-що, а повиводити дітей «у люди». Десь батько дізнався, що він, як колишній солдат, мав право віддати сина на «казьонний кошт» у військово-фельдшерську школу, а таких шкіл на Україні тоді була тільки одна – в Києві.
Чому саме батьків привабила військово-фельдшерська школа, а приміром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтаві?
У Полтаві треба було найняти для учня квартиру і т. д., а в Києві все це було «казьонне», хоч за навчання потім треба було відслужити фельдшером у війську.
Закінчив я військово-фельдшерську школу. Працював фельдшером і далі вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном іспит за гімназію «на атестат зрілості»…
Для цього мені довелося затратити мало не десять років. Виходить, що середню освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ.
Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як їй, мовляв, тепер «дуже трудно»: у неї тепер і семилітки, і десятилітки, і технікуми, і університети, і інститути, і заочні вищі учбові заклади, і академії… Не знаєш, за що вхопитися…
Тепер тобі стукнуло двадцять три, – ти вже або інженер, або лікар, або педагог, або біолог, або геолог, або, або, або та ще раз або…
А нам було «значно легше»: закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти, хапайся за батіжок і – «цабе, рябе, тр-р-р-р!». І то не на свої воли, а на куркульські, або на поміщицькі!
Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти, чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це мріялося…
Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем, який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою.
Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи щось інше, даєш йому на підпис, він читає…
Якось він мене запитав:
– А ви ніколи не пробували в газети писати?
– Ні, ніколи.
– А ви спробуйте!
Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам’ятаю вже про що!), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик.
Залишив я думку про працю в газеті.
Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім.
Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши дві-три зими сільської школи або пройшовши солдатську царську муштру?
Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно:
– Ни по-русски, ни по-малорусски, а так – мало по-русски!
Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато мені допоміг в її вивченні.
Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав.
1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети «Вісті ВУЦВК».
3
Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно.
Прийшов я в Харкові до редакції газети «Вісті ВУЦВК» та й кажу:
– Чи нема у вас якоїсь роботи?
– А що ви вмієте?
– Знаю українську мову!
– О! Нам такі люди потрібні!
Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль. Декотрі з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь іще не попідростала…
За найкращого знавця української мови в редакції «Вістей», крім редактора, вважалася зав. інформвідділом (така була посада) Оксана X.
До неї було мене й направлено.
«Іспита» я склав блискуче і того ж дня ввечері вже працював як перекладач.
Почалася моя газетярська робота.
Було це, я ж кажу, 1921 року! У квітні.
А тепер уже 1954 рік!..
А газетярська моя робота як почалася, так і досі не припиняється.
І, як по секрету вам сказати, і досі я вважаю себе «в общем и целом» за газетяра.
Працюю, значить, я собі в редакції та й працюю. Перекладаю собі та й перекладаю.
Вдачі я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки, по молодості сміялося весело та розложисто.
Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт із закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потім сам собі подумав, а чому мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетона, чи усмішки, чи гуморески.
До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово «фейлетон». Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву – «усмішка», і це слово я люблю куди більше, ніж слово «фейлетон»…
Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону».
…Так написав, ото, значить, я усмішку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми і поклав на стіл Оксані X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всі ми, і начальство (зав. відділом), і підлеглі, в одній кімнаті. Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає реготатися. Схопилася і, регочучи, кудись побігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію: «Надрукувати в завтрашньому номері газети»…
«Бий тебе нечиста сила!» – думаю собі. А сам, розуміється ж, радий! Ще б пак!
– А як підпишемо фейлетона? – питає Оксана.
Я беру в неї свій «твір» і підписую: «Оксана».
Таким робом перший мій фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у «Вістях», з’явився за підписом «Оксана».
Чому?
З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом чи взагалі письменником не гадав.
Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хіба мало є працівників у газеті, – і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних журналістів, без яких газета не може існувати?
«Працюватиму, – думав я собі, – а там видно буде, на що воно закандзюбиться…»
Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом.
Зранку в редакцію приходив, вискакував на годинку на обід, і перед світом другого дня приходив додому.
Життя минало в редакції.
Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за зав. відділами, і за секретаря редакції, і за редактора журналу «Червоний перець», і за редактора літдодатків.
Не одночасово, розуміється.
А то одночасово у «Вістях» я був за редактора мови й за фейлетоніста, а в «Селянській правді» за відповідального секретаря.
Попрацювалося, – нема де правди діти!
Разом із «Вістями» видавалася і газета «Селянська правда», яка перші часи шкутильгала, бо часто мінялися редактори.
Я в «Селянській правді» працював за секретаря.
Сидиш, було, в кімнаті, заходить товариш:
– Драстуйте! Я – ваш редактор!
– Дуже приємно!
Дивишся, за місяць-півтора вже це «дуже приємно» говориш іншому товаришеві.
Редакторами «Селянської правди» довший час були товариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.
– Попрацюйте в «Селянській правді», доки підберемо вам відповідну роботу!
Часто й густо редакторство в «Селянській правді» – то була робота за сумісництвом.
Газета виходила тричі на тиждень.
Отож і було, як правило:
– Ви робіть, а я забіжу перегляну!
– А передова?
– І передову напишіть!
– А про що?
– Пишіть про кооперацію!
– Та минулого разу писали про кооперацію!
– Нічого, нічого! Не пошкодить! Пишіть про кооперацію!
Обов’язково, було, редактор забіжить переглянути передову.
– Добре написано, дуже добре! Тільки кінця нема!
– Як нема?
– У кінці додайте: «А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії!»
Писалася передова про міжнародне становище, про культосвітню на селі роботу, все’дно кінець додавався обов’язково:
«А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії».
– Та якось воно тут вроді…
– Нічого, нічого! Добра якась душа прочитає та, дивись, іще раз вивезе хліба на продпункт! Друковане слово – воно своє робить!
Був і такий редактор.
– Товаришу редакторе! Коли буде передова?
– А газета хіба виходить? – запитує редактор.
– Не виходить, бо нема передової!
– А раз не виходить, так навіщо ж передова?
За дванадцять років безперервної технічної роботи в апараті редакційному було всього!
Проте з яким захопленням згадуються ці роки!
Стінних газет тоді в наших редакціях не було.
От я взяв та й написав усмішку «для внутрішнього вжитку» про справи редакційні. Про всілякі такі курйозні, більш-менш типові явища в редакційній нашій роботі, про чудернацькі вчинки різних редакційних співробітників-диваків (а де ж їх, скажіть, нема?!).
Сміху було, хоч лопатами вигортай!
Але це мене і згубило!
Уже редактори почали:
– Ви вмієте, та не хочете!
– От на таку тему треба фейлетона! Розумієте, треба!
– Та не вийде в мене!
– А ви спробуйте! Про редакційні справи ж вийшло! Напишіть!
Почав писати.
Іноді виходило, іноді не виходило…
Згодом почало частіше «виходити», ніж «не виходити».
Почалося частіше братися за Гоголя, за Щедріна і за Чехова…
Читав, думав: «Чому смішно? Звідки сміх?»
Діставав словники, збірник приказок… і т. д., і т. ін.
І прислухався. Прислухався і в трамваях, і на базарах, і по ярмарках, і по поїздах, – чому сміються, чого так весело?.. І записував.
Чому я про все це пишу?
Ми ж з вами бесідуємо про те, як я починав свою роботу в українській сатирико-гумористичній літературі. Я не можу вам сказати, чи всі так починають і чи взагалі так слід починати.
Я не маю сумніву в тому, що тепер, коли ми маємо інститути літератури, інститути та факультети журналістики, нашій молоді буде значно легше починати, ніж було нам.
Те, до чого доводилося доходити навпомацки, не маючи й отакусінького під собою теоретичного ґрунту, те для наших молодих товаришів буде висвітлене у вишах.
Буде основа, на якій уже вишиватимуться візерунки.
А ми – самі снували, самі й вишивали.
Прийшов я в Харкові до редакції газети «Вісті ВУЦВК» та й кажу:
– Чи нема у вас якоїсь роботи?
– А що ви вмієте?
– Знаю українську мову!
– О! Нам такі люди потрібні!
Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль. Декотрі з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь іще не попідростала…
За найкращого знавця української мови в редакції «Вістей», крім редактора, вважалася зав. інформвідділом (така була посада) Оксана X.
До неї було мене й направлено.
«Іспита» я склав блискуче і того ж дня ввечері вже працював як перекладач.
Почалася моя газетярська робота.
Було це, я ж кажу, 1921 року! У квітні.
А тепер уже 1954 рік!..
А газетярська моя робота як почалася, так і досі не припиняється.
І, як по секрету вам сказати, і досі я вважаю себе «в общем и целом» за газетяра.
Працюю, значить, я собі в редакції та й працюю. Перекладаю собі та й перекладаю.
Вдачі я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки, по молодості сміялося весело та розложисто.
Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт із закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потім сам собі подумав, а чому мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетона, чи усмішки, чи гуморески.
До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово «фейлетон». Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву – «усмішка», і це слово я люблю куди більше, ніж слово «фейлетон»…
Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону».
…Так написав, ото, значить, я усмішку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми і поклав на стіл Оксані X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всі ми, і начальство (зав. відділом), і підлеглі, в одній кімнаті. Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає реготатися. Схопилася і, регочучи, кудись побігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію: «Надрукувати в завтрашньому номері газети»…
«Бий тебе нечиста сила!» – думаю собі. А сам, розуміється ж, радий! Ще б пак!
– А як підпишемо фейлетона? – питає Оксана.
Я беру в неї свій «твір» і підписую: «Оксана».
Таким робом перший мій фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у «Вістях», з’явився за підписом «Оксана».
Чому?
З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом чи взагалі письменником не гадав.
Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хіба мало є працівників у газеті, – і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних журналістів, без яких газета не може існувати?
«Працюватиму, – думав я собі, – а там видно буде, на що воно закандзюбиться…»
Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом.
Зранку в редакцію приходив, вискакував на годинку на обід, і перед світом другого дня приходив додому.
Життя минало в редакції.
Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за зав. відділами, і за секретаря редакції, і за редактора журналу «Червоний перець», і за редактора літдодатків.
Не одночасово, розуміється.
А то одночасово у «Вістях» я був за редактора мови й за фейлетоніста, а в «Селянській правді» за відповідального секретаря.
Попрацювалося, – нема де правди діти!
Разом із «Вістями» видавалася і газета «Селянська правда», яка перші часи шкутильгала, бо часто мінялися редактори.
Я в «Селянській правді» працював за секретаря.
Сидиш, було, в кімнаті, заходить товариш:
– Драстуйте! Я – ваш редактор!
– Дуже приємно!
Дивишся, за місяць-півтора вже це «дуже приємно» говориш іншому товаришеві.
Редакторами «Селянської правди» довший час були товариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.
– Попрацюйте в «Селянській правді», доки підберемо вам відповідну роботу!
Часто й густо редакторство в «Селянській правді» – то була робота за сумісництвом.
Газета виходила тричі на тиждень.
Отож і було, як правило:
– Ви робіть, а я забіжу перегляну!
– А передова?
– І передову напишіть!
– А про що?
– Пишіть про кооперацію!
– Та минулого разу писали про кооперацію!
– Нічого, нічого! Не пошкодить! Пишіть про кооперацію!
Обов’язково, було, редактор забіжить переглянути передову.
– Добре написано, дуже добре! Тільки кінця нема!
– Як нема?
– У кінці додайте: «А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії!»
Писалася передова про міжнародне становище, про культосвітню на селі роботу, все’дно кінець додавався обов’язково:
«А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії».
– Та якось воно тут вроді…
– Нічого, нічого! Добра якась душа прочитає та, дивись, іще раз вивезе хліба на продпункт! Друковане слово – воно своє робить!
Був і такий редактор.
– Товаришу редакторе! Коли буде передова?
– А газета хіба виходить? – запитує редактор.
– Не виходить, бо нема передової!
– А раз не виходить, так навіщо ж передова?
За дванадцять років безперервної технічної роботи в апараті редакційному було всього!
Проте з яким захопленням згадуються ці роки!
Стінних газет тоді в наших редакціях не було.
От я взяв та й написав усмішку «для внутрішнього вжитку» про справи редакційні. Про всілякі такі курйозні, більш-менш типові явища в редакційній нашій роботі, про чудернацькі вчинки різних редакційних співробітників-диваків (а де ж їх, скажіть, нема?!).
Сміху було, хоч лопатами вигортай!
Але це мене і згубило!
Уже редактори почали:
– Ви вмієте, та не хочете!
– От на таку тему треба фейлетона! Розумієте, треба!
– Та не вийде в мене!
– А ви спробуйте! Про редакційні справи ж вийшло! Напишіть!
Почав писати.
Іноді виходило, іноді не виходило…
Згодом почало частіше «виходити», ніж «не виходити».
Почалося частіше братися за Гоголя, за Щедріна і за Чехова…
Читав, думав: «Чому смішно? Звідки сміх?»
Діставав словники, збірник приказок… і т. д., і т. ін.
І прислухався. Прислухався і в трамваях, і на базарах, і по ярмарках, і по поїздах, – чому сміються, чого так весело?.. І записував.
Чому я про все це пишу?
Ми ж з вами бесідуємо про те, як я починав свою роботу в українській сатирико-гумористичній літературі. Я не можу вам сказати, чи всі так починають і чи взагалі так слід починати.
Я не маю сумніву в тому, що тепер, коли ми маємо інститути літератури, інститути та факультети журналістики, нашій молоді буде значно легше починати, ніж було нам.
Те, до чого доводилося доходити навпомацки, не маючи й отакусінького під собою теоретичного ґрунту, те для наших молодих товаришів буде висвітлене у вишах.
Буде основа, на якій уже вишиватимуться візерунки.
А ми – самі снували, самі й вишивали.
4
– Розмови розмовами, а як же все-таки пишуться фейлетони? Як?
А давайте я вас запитаю:
– Чому один письменник пише романи, другий – вірші, третій – драми, комедії і т. д., і т. ін.?
Є, розуміється, письменники, що можуть і те, й те, й те, а втім, один із жанрів у нього виходить краще, ніж інший.
Пише, приміром, чудесні ліричні пісні поет-сатирик наш Сергій Воскрекасенко, але в сатиричних своїх віршах він і сильніший, і плідніший.
Силу-силенну таких прикладів можна навести.
Я не кажу, що людина народжується з якимись там сатиричними чи гумористичними «гвинтиками» в голові, але кожна людина має до чогось певного більший потяг, більше покликання, ніж до іншого.
А коли в людини є потяг чи покликання, приміром, до сатири, до гумору, вона ними, – сатирою та гумором, – більше й цікавиться, більше вивчає класиків сатири та гумору, народну сатиру та гумор, стежить за новими явищами в сатиричній та гумористичній літературі, тим самим задовольняючи своє до них покликання, а разом з тим виховує, збагачує, розвиває власні зерна сатири та гумору. Кінець кінцем сатира та гумор робляться справою її життя, її фахом, коли мова йде про літературу.
Розуміється, що все це розвивається не само по собі, а в загальному процесі розвитку нашої літератури і взагалі культурного нашого життя.
М. Є. Салтиков-Щедрін писав, як ви знаєте:
«Література знає такі людські дії, які мають у собі певну міру загадковості і щодо яких публіка ще не з’ясувала, порочні вони чи доброчесні. Філософи пишуть, з метою пояснити ці дії, цілі трактати; романісти беруть їх за основу багатотомних творів; сатирики роблять ту саму справу, закликаючи на допомогу зброю сміху. Ця зброя дуже сильна, бо ніщо так не збентежує порок, як свідомість того, що його вже викрито і що з приводу нього вже залунав сміх».[1]
– Ну, правильно, – ви своєї. – І потяг, і покликання до сатири та до гумору в нас єсть, і познайомилися ми з народною сатирою та з гумором, читали класиків, стежимо за новими явищами в сатиричній та гумористичній літературі і навіть, бажаючи працювати в літературі, закликали для цього на допомогу зброю сміху! Все зробили! А все ж таки – як писати фейлетони? Як писати гуморески?
Я можу вам розповісти, як, як мені відомо, пишуть чи писали інші письменники, з трудом можу розказати на окремих роботах-прикладах, як я їх сам писав, але як взагалі писати, не знаю і порадити нічого не можу!
Ви гадаєте, що я не цікавився колись, не допитувався, як писати? Допитувався! Але, на жаль, ніхто нічого певного мені не сказав.
– Як ви пишете? – питав я.
– А так: пишу, та й уже!
Один із відомих письменників-сатириконців (був до революції в Петербурзі журнал «Сатирикон») писав, кажуть, так: сідає за стіл, перед ним чотири смуги паперу, на кожній лежить авторучка, він на одну тему пише чотири варіації гуморески і кожну варіацію окремою ручкою. Несе ці чотири варіації до редакції і читає редакторові. Редактор дуже часто запитував, кажуть, письменника:
– А п’ятої варіації у вас нема?
Я не думаю, щоб твір дуже вже залежав од авторучки та від паперу.
Колись до мене завітав був Народний художник СРСР Анатолій Галактонович Петрицький. Сиділи ми, гомоніли, курили. Анатолій Галактіонович одірвав од коробки з-під цигарок кришку, взяв напівспаленого сірничка, вмокнув сірничка в чорнило, сидить і дряпає, так собі – між іншим, сірничком по картону. А вийшов чудесний портрет.
Крім, отже, матеріалу, ще щось, очевидно, для художнього твору треба.
Якось улітку ми жили з одним нашим талановитим поетом в мальовничому селі на Полтавщині, над рікою над Сулою. Поет працював над перекладами з Пушкіна. А я милувався з нашого поета. Як поет працював? Він одразу, що називається, «з маху» з російської мови без єдиної помарочки «переписував» мовою українською цілі сторінки. Один варіант. Потім таким-от способом – одразу другий варіант. Читається потім перший варіант, читається – другий, з двох робиться один. Переклад готовий. Та який переклад! Можливо, що поет потім іще шліфував переклади, але того вже я не бачив, я розповідаю про те, чого був свідком сам.
Усі ж ви бачили рукописи великого Льва Толстого, читали про те, як він працював! Скільки він правив, скільки і ним самим і для нього кожний твір було переписувано… А потім іще правка в коректурі, коректура коректури, коректура в гранках.
А давайте я вас запитаю:
– Чому один письменник пише романи, другий – вірші, третій – драми, комедії і т. д., і т. ін.?
Є, розуміється, письменники, що можуть і те, й те, й те, а втім, один із жанрів у нього виходить краще, ніж інший.
Пише, приміром, чудесні ліричні пісні поет-сатирик наш Сергій Воскрекасенко, але в сатиричних своїх віршах він і сильніший, і плідніший.
Силу-силенну таких прикладів можна навести.
Я не кажу, що людина народжується з якимись там сатиричними чи гумористичними «гвинтиками» в голові, але кожна людина має до чогось певного більший потяг, більше покликання, ніж до іншого.
А коли в людини є потяг чи покликання, приміром, до сатири, до гумору, вона ними, – сатирою та гумором, – більше й цікавиться, більше вивчає класиків сатири та гумору, народну сатиру та гумор, стежить за новими явищами в сатиричній та гумористичній літературі, тим самим задовольняючи своє до них покликання, а разом з тим виховує, збагачує, розвиває власні зерна сатири та гумору. Кінець кінцем сатира та гумор робляться справою її життя, її фахом, коли мова йде про літературу.
Розуміється, що все це розвивається не само по собі, а в загальному процесі розвитку нашої літератури і взагалі культурного нашого життя.
М. Є. Салтиков-Щедрін писав, як ви знаєте:
«Література знає такі людські дії, які мають у собі певну міру загадковості і щодо яких публіка ще не з’ясувала, порочні вони чи доброчесні. Філософи пишуть, з метою пояснити ці дії, цілі трактати; романісти беруть їх за основу багатотомних творів; сатирики роблять ту саму справу, закликаючи на допомогу зброю сміху. Ця зброя дуже сильна, бо ніщо так не збентежує порок, як свідомість того, що його вже викрито і що з приводу нього вже залунав сміх».[1]
– Ну, правильно, – ви своєї. – І потяг, і покликання до сатири та до гумору в нас єсть, і познайомилися ми з народною сатирою та з гумором, читали класиків, стежимо за новими явищами в сатиричній та гумористичній літературі і навіть, бажаючи працювати в літературі, закликали для цього на допомогу зброю сміху! Все зробили! А все ж таки – як писати фейлетони? Як писати гуморески?
Я можу вам розповісти, як, як мені відомо, пишуть чи писали інші письменники, з трудом можу розказати на окремих роботах-прикладах, як я їх сам писав, але як взагалі писати, не знаю і порадити нічого не можу!
Ви гадаєте, що я не цікавився колись, не допитувався, як писати? Допитувався! Але, на жаль, ніхто нічого певного мені не сказав.
– Як ви пишете? – питав я.
– А так: пишу, та й уже!
Один із відомих письменників-сатириконців (був до революції в Петербурзі журнал «Сатирикон») писав, кажуть, так: сідає за стіл, перед ним чотири смуги паперу, на кожній лежить авторучка, він на одну тему пише чотири варіації гуморески і кожну варіацію окремою ручкою. Несе ці чотири варіації до редакції і читає редакторові. Редактор дуже часто запитував, кажуть, письменника:
– А п’ятої варіації у вас нема?
Я не думаю, щоб твір дуже вже залежав од авторучки та від паперу.
Колись до мене завітав був Народний художник СРСР Анатолій Галактонович Петрицький. Сиділи ми, гомоніли, курили. Анатолій Галактіонович одірвав од коробки з-під цигарок кришку, взяв напівспаленого сірничка, вмокнув сірничка в чорнило, сидить і дряпає, так собі – між іншим, сірничком по картону. А вийшов чудесний портрет.
Крім, отже, матеріалу, ще щось, очевидно, для художнього твору треба.
Якось улітку ми жили з одним нашим талановитим поетом в мальовничому селі на Полтавщині, над рікою над Сулою. Поет працював над перекладами з Пушкіна. А я милувався з нашого поета. Як поет працював? Він одразу, що називається, «з маху» з російської мови без єдиної помарочки «переписував» мовою українською цілі сторінки. Один варіант. Потім таким-от способом – одразу другий варіант. Читається потім перший варіант, читається – другий, з двох робиться один. Переклад готовий. Та який переклад! Можливо, що поет потім іще шліфував переклади, але того вже я не бачив, я розповідаю про те, чого був свідком сам.
Усі ж ви бачили рукописи великого Льва Толстого, читали про те, як він працював! Скільки він правив, скільки і ним самим і для нього кожний твір було переписувано… А потім іще правка в коректурі, коректура коректури, коректура в гранках.