Страница:
Проявивши неймовірну завзятість, турецький султан Магомет II захопив південне чорноморське побережжя з Синопом і Трапезундом, після чого узяв Керч і влитку 1475 року морем підійшов до Кафи. Через чотири дні артилерійського обстрілу місто було захоплене, величезна частина італійського і грецького населення перебита, а представники знаті відправлені до Константинополя. Менглі і Гірей, що спробував чинити опір туркам, був узятий у полон. Хан провів три роки в заручниках у Стамбулі, поки не був повернений на престол з умовою визнання верховенства Туреччини. Потім турками були захоплені й інші італійські колонії в Тавриді, останнім з яких був узятий голодним змором Судак. Туреччині відійшов весь Південний берег Криму і гірська частина аж до річки Качі. Татари, зберігши за собою степи і передгір'я, визнали над собою владу турецького султана, який, у свою чергу, був зобов'язаний призначати нащадків Гірея з роду Чингісхана правителями Кримського ханства.
Влада хана стала віддзеркаленням султанської, хоча умови залежності ханів від Туреччини ніколи не були сформульовані яким-небудь договором і ґрунтувалися в основному на традиції. Періодично енергійніші хани намагалися ослабити свою залежність від Туреччини, не підкорялися вимогам султана, але це вдавалося їм рідко. Постійно існувала загроза усунення хана з престолу при щонайменшому прояві непокори і заміна його іншим представником роду Гиреїв серед декількох десятків осіб, що зазвичай знаходилися в Стамбулі у вигляді заручників.
Менглі-Гірей підтримував дружні відносини з Великим князем Іваном III і діяв з ним вкупі проти Литви, бажаючи при його допомозі самому оволодіти землями Золотої Орди. Таким чином, він сприяв звільненню Русі від монгольського ярма. Правда, після смерті Івана III Менглі-Гірей змінив свою політику щодо Московської держави і почав дружити з Литвою, а з Василя III і наступника Менглі Мухаммед-Гірея і почалася тривала і безперервна боротьба Кримського ханства з Москвою і Литвою, залежно від того, коли та чи інша були вигідніші правителю Криму.
Позбавлення автономії Київського князівства
Перший Литовський статут
Створення Запорізької Січі
Люблінська унія 1569 року
Влада хана стала віддзеркаленням султанської, хоча умови залежності ханів від Туреччини ніколи не були сформульовані яким-небудь договором і ґрунтувалися в основному на традиції. Періодично енергійніші хани намагалися ослабити свою залежність від Туреччини, не підкорялися вимогам султана, але це вдавалося їм рідко. Постійно існувала загроза усунення хана з престолу при щонайменшому прояві непокори і заміна його іншим представником роду Гиреїв серед декількох десятків осіб, що зазвичай знаходилися в Стамбулі у вигляді заручників.
Менглі-Гірей підтримував дружні відносини з Великим князем Іваном III і діяв з ним вкупі проти Литви, бажаючи при його допомозі самому оволодіти землями Золотої Орди. Таким чином, він сприяв звільненню Русі від монгольського ярма. Правда, після смерті Івана III Менглі-Гірей змінив свою політику щодо Московської держави і почав дружити з Литвою, а з Василя III і наступника Менглі Мухаммед-Гірея і почалася тривала і безперервна боротьба Кримського ханства з Москвою і Литвою, залежно від того, коли та чи інша були вигідніші правителю Криму.
Позбавлення автономії Київського князівства
Ми залишили історію Київського князівства на етапі татаро-монгольського нашестя. У 1236 році при появі монголів в Європі Ярослав Всеволодович Новгородський захопив Київ, тим самим припинивши протистояння смоленських і чернігівських князів за нього. Вторгшись на територію Північно-Східної Русі в кінці 1237 року, монголи залишили чверть війська в степах. У березні 1238 року Юрій Всеволодович Володимирський, не дочекавшись полків брата, загинув разом з військом в битві на річці Ситі.
На початку 1240 року після розорення Чернігово-Сіверського князівства монголи стали на лівому березі Дніпра напроти Києва і направили в місто посольство з вимогою про здачу. Посольство було знищене киянами. Оборону від монголів очолив тисяцький Данила Дмитр. Місто чинило опір об'єднаним військам монголів з 5 вересня по б грудня. Зовнішня фортеця упала ще 19 листопада, останнім рубежем оборони стала Десятинна церква, стіни якої звалилися під тяжкістю людей.
У 1243 році Батий віддав розорений Київ володимиро-суздальському князеві Ярославу Всеволодовичу, визнаному «стареі всім князем у Руському язьще». У 40-х рокахXIII століття в Києві сидів боярин цього князя – Дмитр Ейкович. Після смерті Ярослава місто було передане його синові, Олександру Невському Це останній випадок, коли Київ згадується в літописі як центр Руської землі. З середини XIII – до середини XIV століття князівство продовжувало контролюватися в основному володимирськими намісниками і ординськими баскаками.
У 1331 році в літописі згадується київський князь Федір. Приблизно в цей час Київське князівство входить до складу Литовсько-Руської держави. Відносно дати цієї події думки розходяться: одні приймають як дату 1320 рік, інші відносять завоювання Києва Гедиміном до 1333 року, нарешті, треті зовсім відкидають факт завоювання Києва Гедиміном і приписують його Ольгерду, датуючи подію 1362 роком. Після 1362 року в Києві знаходився син Ольгерда, Володимир. Він, очевидно, не подобався ні Ягайлу, ні Вітовту, і в 1392 році був замінений іншим Ольгердовичем, Скиргайлом. Але і Скиргайло був настроєний проруськи, при ньому Київ став центром руської партії в литовській державі. Скиргайло незабаром помер, і Великий князь Литовський Вітовт не став віддавати Київ кому-небудь в уділ, а призначив туди намісника.
У 30-х роках XV століття Київ знаходився в центрі достатньо складних політичних подій. В основі їх лежала визвольна боротьба населення підлеглих Литві українських, білоруських і руських земель, головну роль в якій грали феодали. На сумісному сеймі у Вільно вони вибрали Великим князем Литовським Свидригайла Ольгердовича. Його кандидатуру спочатку підтримали і литовські магнати, проте незабаром вони, переглянувши свою позицію, встановили зв'язок з польськими магнатами і проголосили великим князем Сигізмунда Кейстутовича. Між Свидригайлом і Сигізмундом, підтримуваними різними політичними угрупуваннями, розгорілася боротьба.
Українські, білоруські і руські феодали на чолі зі Свидригайлом, використовуючи народно-визвольний рух, об'єднали багато земель у Велике княжіння Руське, куди увійшло і колишнє Київське князівство. Якийсь час у Києві знаходилася резиденція Свидригайла. У 1437 році послане Сигізмундом на Київ військо було розбите міським ополченням, очолюваним київським воєводою Юршою. Православні феодали, що отримали згідно «привилеям» 1432 і 1434 років рівні економічні права з литовськими феодалами-католиками, почали переходити на сторону Сигізмунда. Цей перехід прискорив намір Свидригайла поступово передати підвладну йому територію України (у тому числі і київські землі) Польщі.
У 1440 році литовський уряд, подавивши повстання на Київщині і в суміжних землях, вимушений був все ж таки погодитися на відновлення Київського удільного князівства. Воно визнало династичні права Олександра (Олелька) Володимировича, сина колишнього київського князя Володимира Ольгердовича, передавши під його владу Київщину, Переяславщину, Остерський і Путивльський повіти Чернігово-Сіверщини. Київські князі Олександр Володимирович і його син Симеон Олександрович добивалися політичної консолідації князівства і виступали в захист його незалежності. Вони виражали інтереси досить великої верстви українських і білоруських феодалів, які, підтримуючи литовських магнатів в їх боротьбі з Польщею за незалежність, одночасно орієнтувалася на Московське велике князівство. У 1449 році активний діяч об'єднувальної політики Москви митрополит Іона став і митрополитом Київським (Литовським). Проте через 10 років Київська митрополія надовго відокремилася від Московської.
У другій половині XV століття, особливо в період княжіння Симеона Олександровича, Київ поступово забудовувався. Він складався з трьох окремих частин – укріпленого земляним валом з дерев'яною стіною Подолу, де жила основна частина міського населення; оточеного стародавніми валами Верхнього міста, яке з'єднувалося з Подолом Боричевим узвозом і дорогою, що йшла уподовж Киянки, і Глибочиці; і, нарешті, Печерська, де жили головним чином ченці і залежні від монастиря люди. Навколо Києва поселення розміщувалися в районах Приорки, Корчуватого, в долині Либеді. На лівому березі Дніпра, напроти Подолу, поблизу річки Радунки, був зведений замок князя Симеона.
Зростання політичного значення Києва починало турбувати литовських феодалів, через те вони і прагнули ліквідувати Київське князівство. Спочатку уряд Литви зробив невдалу спробу поставити князя Симеона Олександровича у становище великокнязівського намісника. А після його смерті король польський і Великий князь Литовський Казимир IV Ягайлович за наполяганням литовських магнатів у 1471 році ліквідував удільно-княжу владу на Київщині і призначив до Києва воєводою Мартина Гаштольда. Кияни відмовилися прийняти його, і лише за допомогою литовського війська він зміг увійти до міста. «І звідси, – відзначив літописець, – на Києві князі престаша биті, а замість князів воєводи насташа». Таким чином, Київ став центром однойменного воєводства. Адміністративна влада і управління містом зосередилися в руках воєводи.
На початку 1240 року після розорення Чернігово-Сіверського князівства монголи стали на лівому березі Дніпра напроти Києва і направили в місто посольство з вимогою про здачу. Посольство було знищене киянами. Оборону від монголів очолив тисяцький Данила Дмитр. Місто чинило опір об'єднаним військам монголів з 5 вересня по б грудня. Зовнішня фортеця упала ще 19 листопада, останнім рубежем оборони стала Десятинна церква, стіни якої звалилися під тяжкістю людей.
У 1243 році Батий віддав розорений Київ володимиро-суздальському князеві Ярославу Всеволодовичу, визнаному «стареі всім князем у Руському язьще». У 40-х рокахXIII століття в Києві сидів боярин цього князя – Дмитр Ейкович. Після смерті Ярослава місто було передане його синові, Олександру Невському Це останній випадок, коли Київ згадується в літописі як центр Руської землі. З середини XIII – до середини XIV століття князівство продовжувало контролюватися в основному володимирськими намісниками і ординськими баскаками.
У 1331 році в літописі згадується київський князь Федір. Приблизно в цей час Київське князівство входить до складу Литовсько-Руської держави. Відносно дати цієї події думки розходяться: одні приймають як дату 1320 рік, інші відносять завоювання Києва Гедиміном до 1333 року, нарешті, треті зовсім відкидають факт завоювання Києва Гедиміном і приписують його Ольгерду, датуючи подію 1362 роком. Після 1362 року в Києві знаходився син Ольгерда, Володимир. Він, очевидно, не подобався ні Ягайлу, ні Вітовту, і в 1392 році був замінений іншим Ольгердовичем, Скиргайлом. Але і Скиргайло був настроєний проруськи, при ньому Київ став центром руської партії в литовській державі. Скиргайло незабаром помер, і Великий князь Литовський Вітовт не став віддавати Київ кому-небудь в уділ, а призначив туди намісника.
У 30-х роках XV століття Київ знаходився в центрі достатньо складних політичних подій. В основі їх лежала визвольна боротьба населення підлеглих Литві українських, білоруських і руських земель, головну роль в якій грали феодали. На сумісному сеймі у Вільно вони вибрали Великим князем Литовським Свидригайла Ольгердовича. Його кандидатуру спочатку підтримали і литовські магнати, проте незабаром вони, переглянувши свою позицію, встановили зв'язок з польськими магнатами і проголосили великим князем Сигізмунда Кейстутовича. Між Свидригайлом і Сигізмундом, підтримуваними різними політичними угрупуваннями, розгорілася боротьба.
Українські, білоруські і руські феодали на чолі зі Свидригайлом, використовуючи народно-визвольний рух, об'єднали багато земель у Велике княжіння Руське, куди увійшло і колишнє Київське князівство. Якийсь час у Києві знаходилася резиденція Свидригайла. У 1437 році послане Сигізмундом на Київ військо було розбите міським ополченням, очолюваним київським воєводою Юршою. Православні феодали, що отримали згідно «привилеям» 1432 і 1434 років рівні економічні права з литовськими феодалами-католиками, почали переходити на сторону Сигізмунда. Цей перехід прискорив намір Свидригайла поступово передати підвладну йому територію України (у тому числі і київські землі) Польщі.
У 1440 році литовський уряд, подавивши повстання на Київщині і в суміжних землях, вимушений був все ж таки погодитися на відновлення Київського удільного князівства. Воно визнало династичні права Олександра (Олелька) Володимировича, сина колишнього київського князя Володимира Ольгердовича, передавши під його владу Київщину, Переяславщину, Остерський і Путивльський повіти Чернігово-Сіверщини. Київські князі Олександр Володимирович і його син Симеон Олександрович добивалися політичної консолідації князівства і виступали в захист його незалежності. Вони виражали інтереси досить великої верстви українських і білоруських феодалів, які, підтримуючи литовських магнатів в їх боротьбі з Польщею за незалежність, одночасно орієнтувалася на Московське велике князівство. У 1449 році активний діяч об'єднувальної політики Москви митрополит Іона став і митрополитом Київським (Литовським). Проте через 10 років Київська митрополія надовго відокремилася від Московської.
У другій половині XV століття, особливо в період княжіння Симеона Олександровича, Київ поступово забудовувався. Він складався з трьох окремих частин – укріпленого земляним валом з дерев'яною стіною Подолу, де жила основна частина міського населення; оточеного стародавніми валами Верхнього міста, яке з'єднувалося з Подолом Боричевим узвозом і дорогою, що йшла уподовж Киянки, і Глибочиці; і, нарешті, Печерська, де жили головним чином ченці і залежні від монастиря люди. Навколо Києва поселення розміщувалися в районах Приорки, Корчуватого, в долині Либеді. На лівому березі Дніпра, напроти Подолу, поблизу річки Радунки, був зведений замок князя Симеона.
Зростання політичного значення Києва починало турбувати литовських феодалів, через те вони і прагнули ліквідувати Київське князівство. Спочатку уряд Литви зробив невдалу спробу поставити князя Симеона Олександровича у становище великокнязівського намісника. А після його смерті король польський і Великий князь Литовський Казимир IV Ягайлович за наполяганням литовських магнатів у 1471 році ліквідував удільно-княжу владу на Київщині і призначив до Києва воєводою Мартина Гаштольда. Кияни відмовилися прийняти його, і лише за допомогою литовського війська він зміг увійти до міста. «І звідси, – відзначив літописець, – на Києві князі престаша биті, а замість князів воєводи насташа». Таким чином, Київ став центром однойменного воєводства. Адміністративна влада і управління містом зосередилися в руках воєводи.
Перший Литовський статут
На початок XVI століття Литовське князівство не мало кодифікаційного законодавства і управлялося окрім місцевих установ і жалуваних грамот згідно місцевим звичаям. Княжий уряд мав намір звести разом всі «права», проте здійснення це відкладалося. З ініціативою кодифікування виступили представники шляхти, яка в цей час набирала силу. її представники на сеймі 1514 року подали великому князеві прохання, щоб той дав писані права і закони. На сеймі 1522 року це питання було підняте знову. Проект Статуту складався юристами великокнязівської канцелярії. При цьому враховувалися норми звичайного права, Судебника Казимира 1468 року, а також привілеї 1447-го, 1492-го й інших років, римське, польське і німецьке право. Дослідники цього Статуту простежують також його зв'язок із староруським правом, особливо з «Руською правдою».
Звід законів феодального права, відомий зараз як перший Статут Великого князівства Литовського, був затверджений і вступив у дію 29 вересня 1529 року. Тоді цей документ іменувався «Права писані дани панству Великому князівству Литовському, руському, жомойтському й іншим через наяснійшого пана Жикгимонта, з божої милості короля польського, великого князя литовського, руського, пруського, жомойтського, мазовецького й інших 1529 p.». Він був написаний на староруській мові і визначав цю мову як державну на всій території Литовського князівства, для всіх документів, судів і адміністративних рішень. Тоді це була єдина мова для українських, руських і білоруських земель. Перший Литовський статут не був надрукований, для практичного застосування його переписували. Цим пояснюється зокрема те, що в списках, які дійшли до наших днів, зустрічаються різні виправлення і доповнення.
Тоді границі Великого князівства Литовського проходили на схід від Смоленська, Чернігова, Брянська і включали Україну і Білорусію, в пам'яті населення яких ще живі були часи Київської Русі. У зв'язку з цим можна стверджувати, що справою великої ваги було гарантування лояльності населення цих областей, особливо у разі можливого конфлікту з Москвою, яка засвоїла основні культурні і політичні традиції Києва. Так, наприклад, історія Брянська, який не тільки без опору здався московському війську (це трапилося під час війни короля Олександра з Москвою), але й активно боровся проти литовсько-польського війська, був тим самим «тривожним дзвінком», що показав, коли у випадку продовження польсько-католицької агресії на литовських землях подібне можливо і надалі.
Перший Литовський статут, відомий також під назвою «Старий», складається з 13 розділів, що включають 282 артикули (статті). Перший розділ трактувало питання про верховну владу і відношення до неї населення. Другий – про «земську оборону», тобто про організацію військової служби. Третій – про права і вільності шляхти. Четвертий – про суди і про суддів. Решту розділів містили норми цивільного і кримінального права, а також порядок судочинства. Статут був, безперечно, підсумком боротьби між панами-магнатами і шляхтою і закріплював ту сукупність прав і привілеїв, які добула собі шляхта. До ухвалення Статуту у Великому князівстві Литовському панувало свавілля і насильство. На шляхетські маєтки періодично практикувалися «ґвалт» і «наїзди», крім того, законодавчого оформлення вимагали феодально-кріпосницькі відносини.
Перший Литовський статут виражав прагнення правлячого класу і робив його лояльним по відношенню до держави, яку очолював король Сигізмунд, католик по вірі і поляк по культурі. Згідно Статуту, магнатам і шляхті Великого князівства Литовського гарантувалися їх старі права і привілеї, вільне сповідання православної віри і рівноправ'я з магнатами і шляхтичами-католиками. Таким чином, закріплювалися права шляхти, яка схильна була в Литві ввести соціально-політичний лад Польщі з його безмежною владою дворянства і безправ'ям нижчих верств, які були позбавлені і тих небагатьох прав, що мали раніш.
Шляхті було гарантовано наступне: її не можна карати без публічного судового процесу, у шляхтича не можна відібрати землю, відповідальність за злочини встановлювалася індивідуально. Також шляхта отримала право подачі апеляцій на вирішення суду воєводи або старости самому великому князеві і право вільного виїзду за кордон. «Благородні» звільнялися від усіляких податків і повинностей. За вбивство шляхтича шляхтич платив 100 коп грошей «головщини» родині убитого і стільки ж «провини» – великому князеві. За вбивство ж шляхтича холоп повинен був поплатитися головою.
Згідно положенням Статуту, скасовувалися виборні селянські суди в селах. Селяни повністю підпадали під юрисдикцію шляхти, яка, у свою чергу, ніяк не контролювалася державою. Статутом вводилася панщина, що зобов'язувала селян, які і до цього були прикріплені до землі і віддавали оброк, трудитися на землях феодалів. Спочатку вона обмежувалася одним днем у тиждень, але з часом цей строк все збільшувався. А оскільки в 1518 році король відмовився від свого права розгляду скарг селян на шляхту, скаржитися селянам було нікому.
Міщани знаходилися в трохи кращому положенні. Щоб завоювати їх симпатії, багатьом містам Сигізмунд дарував магдебурзьке право, що гарантувало міським жителям деяку захищеність від беззаконня шляхти. Нагадаємо, що магдебурзьке право мало на увазі можливість самоврядування городян, в основному ремісників, об'єднаних у цехи.
Неухильне дотримання Сигізмундом такої політики принесло свої плоди: взаємини народів, які входили до складу князівства, стабілізувалися, це дозволило йому з меншим побоюванням вести війни з Москвою, яка претендувала на повернення земель, що входили колись до складу Київської Русі. Ці війни, триваючі три десятиліття, приносили успіх то одній, то іншій стороні. Після першої за Москвою залишився Любеч з навколишніми землями, після другої до Московського царства відійшов Смоленськ, а після третьої поляки відвоювали у московитів захоплений ними раніше Гомель з прилеглими територіями.
Відома спроба підняти повстання, зроблена орієнтованим на Москву Михайлом Глинським. Незважаючи на симпатії селян, нижчого духівництва і навіть частини шляхти, спроба провалилася, після чого Глинський утік до Москви. Дуже характерна реакція на це повстання вищого православного духівництва, яке не проявило ніякої зацікавленості в об'єднанні з московськими єдиновірцями. Небажання потрапити в підлеглість московському митрополитові було сильніше, ніж страх перед католицькою агресією. Тим паче, що католики в той момент були поглинені боротьбою з внутрішнім розколом лютерани і кальвіністи якраз набирали силу.
Деяке полегшення для православного населення Польсько-Литовської унії, яким можна відзначити правління Сигізмунда, не торкнулося Галичині, Буковини і Карпатської Русі. Перша з перерахованих уходила до складу Польського королівства під ім'ям «Руського воєводства», друга знаходилася під владою Молдавії, а третя – Угорщини. Для решти територій, що входили до складу Польсько-Литовської унії, Литовський статут і його подальші редакції продовжували діяти до XVIII, а місцями і до середини XIX століття.
Звід законів феодального права, відомий зараз як перший Статут Великого князівства Литовського, був затверджений і вступив у дію 29 вересня 1529 року. Тоді цей документ іменувався «Права писані дани панству Великому князівству Литовському, руському, жомойтському й іншим через наяснійшого пана Жикгимонта, з божої милості короля польського, великого князя литовського, руського, пруського, жомойтського, мазовецького й інших 1529 p.». Він був написаний на староруській мові і визначав цю мову як державну на всій території Литовського князівства, для всіх документів, судів і адміністративних рішень. Тоді це була єдина мова для українських, руських і білоруських земель. Перший Литовський статут не був надрукований, для практичного застосування його переписували. Цим пояснюється зокрема те, що в списках, які дійшли до наших днів, зустрічаються різні виправлення і доповнення.
Тоді границі Великого князівства Литовського проходили на схід від Смоленська, Чернігова, Брянська і включали Україну і Білорусію, в пам'яті населення яких ще живі були часи Київської Русі. У зв'язку з цим можна стверджувати, що справою великої ваги було гарантування лояльності населення цих областей, особливо у разі можливого конфлікту з Москвою, яка засвоїла основні культурні і політичні традиції Києва. Так, наприклад, історія Брянська, який не тільки без опору здався московському війську (це трапилося під час війни короля Олександра з Москвою), але й активно боровся проти литовсько-польського війська, був тим самим «тривожним дзвінком», що показав, коли у випадку продовження польсько-католицької агресії на литовських землях подібне можливо і надалі.
Перший Литовський статут, відомий також під назвою «Старий», складається з 13 розділів, що включають 282 артикули (статті). Перший розділ трактувало питання про верховну владу і відношення до неї населення. Другий – про «земську оборону», тобто про організацію військової служби. Третій – про права і вільності шляхти. Четвертий – про суди і про суддів. Решту розділів містили норми цивільного і кримінального права, а також порядок судочинства. Статут був, безперечно, підсумком боротьби між панами-магнатами і шляхтою і закріплював ту сукупність прав і привілеїв, які добула собі шляхта. До ухвалення Статуту у Великому князівстві Литовському панувало свавілля і насильство. На шляхетські маєтки періодично практикувалися «ґвалт» і «наїзди», крім того, законодавчого оформлення вимагали феодально-кріпосницькі відносини.
Перший Литовський статут виражав прагнення правлячого класу і робив його лояльним по відношенню до держави, яку очолював король Сигізмунд, католик по вірі і поляк по культурі. Згідно Статуту, магнатам і шляхті Великого князівства Литовського гарантувалися їх старі права і привілеї, вільне сповідання православної віри і рівноправ'я з магнатами і шляхтичами-католиками. Таким чином, закріплювалися права шляхти, яка схильна була в Литві ввести соціально-політичний лад Польщі з його безмежною владою дворянства і безправ'ям нижчих верств, які були позбавлені і тих небагатьох прав, що мали раніш.
Шляхті було гарантовано наступне: її не можна карати без публічного судового процесу, у шляхтича не можна відібрати землю, відповідальність за злочини встановлювалася індивідуально. Також шляхта отримала право подачі апеляцій на вирішення суду воєводи або старости самому великому князеві і право вільного виїзду за кордон. «Благородні» звільнялися від усіляких податків і повинностей. За вбивство шляхтича шляхтич платив 100 коп грошей «головщини» родині убитого і стільки ж «провини» – великому князеві. За вбивство ж шляхтича холоп повинен був поплатитися головою.
Згідно положенням Статуту, скасовувалися виборні селянські суди в селах. Селяни повністю підпадали під юрисдикцію шляхти, яка, у свою чергу, ніяк не контролювалася державою. Статутом вводилася панщина, що зобов'язувала селян, які і до цього були прикріплені до землі і віддавали оброк, трудитися на землях феодалів. Спочатку вона обмежувалася одним днем у тиждень, але з часом цей строк все збільшувався. А оскільки в 1518 році король відмовився від свого права розгляду скарг селян на шляхту, скаржитися селянам було нікому.
Міщани знаходилися в трохи кращому положенні. Щоб завоювати їх симпатії, багатьом містам Сигізмунд дарував магдебурзьке право, що гарантувало міським жителям деяку захищеність від беззаконня шляхти. Нагадаємо, що магдебурзьке право мало на увазі можливість самоврядування городян, в основному ремісників, об'єднаних у цехи.
Неухильне дотримання Сигізмундом такої політики принесло свої плоди: взаємини народів, які входили до складу князівства, стабілізувалися, це дозволило йому з меншим побоюванням вести війни з Москвою, яка претендувала на повернення земель, що входили колись до складу Київської Русі. Ці війни, триваючі три десятиліття, приносили успіх то одній, то іншій стороні. Після першої за Москвою залишився Любеч з навколишніми землями, після другої до Московського царства відійшов Смоленськ, а після третьої поляки відвоювали у московитів захоплений ними раніше Гомель з прилеглими територіями.
Відома спроба підняти повстання, зроблена орієнтованим на Москву Михайлом Глинським. Незважаючи на симпатії селян, нижчого духівництва і навіть частини шляхти, спроба провалилася, після чого Глинський утік до Москви. Дуже характерна реакція на це повстання вищого православного духівництва, яке не проявило ніякої зацікавленості в об'єднанні з московськими єдиновірцями. Небажання потрапити в підлеглість московському митрополитові було сильніше, ніж страх перед католицькою агресією. Тим паче, що католики в той момент були поглинені боротьбою з внутрішнім розколом лютерани і кальвіністи якраз набирали силу.
Деяке полегшення для православного населення Польсько-Литовської унії, яким можна відзначити правління Сигізмунда, не торкнулося Галичині, Буковини і Карпатської Русі. Перша з перерахованих уходила до складу Польського королівства під ім'ям «Руського воєводства», друга знаходилася під владою Молдавії, а третя – Угорщини. Для решти територій, що входили до складу Польсько-Литовської унії, Литовський статут і його подальші редакції продовжували діяти до XVIII, а місцями і до середини XIX століття.
Створення Запорізької Січі
У 1397 році хан Тохтамиш передав київські, чернігівські, подільські землі і частину Дикого поля литовському князеві Вітовту в обмін на обіцянку захисту від Тамерлана. Останні території, що знаходяться південніше, належали свого часу Золотій Орді, фактично були нічийними, придатними тільки для кочовища. Із-за частих набігів татар ці землі вважалися небезпечним месцем і не користувалися популярністю у переселенців. Невелика кількість населення обумовило багаті звіриний і рибний промисли, які з часом почали привертати сюди козаків.
Відразу слід обмовитися, що під словом «Запоріжжя» необхідно розуміти не територію, на якій зараз розташований однойменний обласний центр, а Дніпро нижче за пороги. Враховуючи, що за 250 років існування Запорізька Січ вісім разів міняла місце, під Запоріжжям розуміють Подніпров'я на території нинішніх Дніпропетровської, Запорізької і Херсонської областей.
Звідки ж виникло слово «козак», і, власне кажучи, коли цим словом почали називати вольних людей, що жили в приазовських степах? Треба сказати, що серед істориків, як це часто буває, немає єдиної думки про етимологію слова «козак». Можливо, слово це походить від дієслів «каз», що означає «рити укріплення», «кез» – «поневірятися» або ж «кач» – «бігти, рятуватися». Є також версії, що «козак» – це похідне від монгольського слова «касак-терген», що означало вид воза, або ж від самоназви якогось племені «касог». Більшість дослідників сходяться в одному: слово «козак» має тюркське походження. І це не випадково. Адже першими вільними людьми, що поселилися в Запоріжжі, були представники тюркських народів, і лише потім, через роки, серед козаків почали переважати слов'яни.
Точний час утворення Запорізької Січі достовірно не відомий. Отже, перша згадка про вольних козаків відноситься до 1304 року, правда, тоді в цих розбійницьких загонах, як уже мовилося, переважали представники тюркської, а не слов'янської національності. У праці відомого руського історика Василя Татищева можна знайти такі рядки: «Перші козаки, набрід з черкес горських, в Курськом у XIV сторіччі з'явилися; де вони слободу Черкаси побудували і під захистом татарських губернаторів крадіжкою і розбоями промишляли; потім перейшли на Дніпро і місто Черкаси на Дніпрі побудували». Тільки до середини XV століття слов'яни почали переважати в «степовій вольниці», що перетворилася на той час на помітну військову силу, яка ніким не контролювалася і нікому що не підкорялася.
І. Репін. «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1891 р.)
Бувало, звичайно, що козаки відправлялися бити татар, але керувалися вони швидше власними бажаннями і вигодою, ніж чиїми б то не було наказами. Та і вибране козаками місце, здавалося, самою природою було задумано як форпост. З дніпровських островів, більшість з яких зараз сховані під Каховським водосховищем і озером Леніна, відмінно контролювалися пониззя Дніпра, самі ж острови захищали тих, що ховалися на них після степових набігів козаків.
Перша фортеця за Дніпровськими порогами (так званий Хортицький замок, прототип Запорізької Січі) була побудована князем Дмитром Івановичем «Байдою» Вишневецьким в 1553 (згідно іншої версії – в 1556) році на острові Мала Хортиця і проіснувала до 1557 (1558) року. Тепер цей острів носить ім'я Байди. За час існування цієї фортеці козаки відбили напад кримського хана, проте у зв'язку з браком сил вимушені були покинути острів. В останню чверть XVI століття на Запоріжжі вже була постійна козацька варта. З часом, у міру накопичення сил, походи козаків як по суші, так і на козацьких човнах – чайках – на татарські і турецькі володіння стали частішими. Як правило, ці походи носили сезонний характер – влітку козаки збиралися на Січі, а взимку Січ існувала лише як форпост.
Приводом для утворення постійного поселення за дніпровськими порогами послужили заходи польського уряду як по відношенню до південно-руських земель взагалі, так і по відношенню до козацтва зокрема. Люблінська унія 1569 року, в результаті якої з'єдналися Польща і Литва, привела до розповсюдження польських порядків, в тому числі абсолютне закріпачення селян, на українські землі. Незгодні з таким станом речей селяни почали збиратися в низов'ях Дніпра, займаючись тут промислами і війною з татарами. Це було тим більше неминуче внаслідок того, що польський уряд не мав достатньої сили для захисту території України від татарських набігів. Це стихійне військо завдавало польському уряду найбільше мороки не стільки своїми самостійними набігами на сусідів, скільки протидією польській владі. Тому бажання поляків підпорядкувати собі запорожців було цілком закономірним.
Основною заслугою Запорізької Січі був, поза сумнівом, захист земель (причому не можна сказати, що тільки українських) від турецько-татарської агресії. Козаки укріпили фортифікаціями міста, створили військову охоронно-захисну, розвідувально-сторожову систему оборони меж України, що проіснувала впродовж трьох століть. Постійно діяли пости, форпости, сторожові загони, що контролювали степові дороги і річкові переправи, за допомогою оригінальної сигналізації населення попереджалося про просування татарських орд. Якщо говорити про значення козацтва в усесвітньому масштабі, не можна не відзначити воєнне мистецтво, що перевершило існуючі тоді стратегію і тактику феодальних європейських армій.
Відразу слід обмовитися, що під словом «Запоріжжя» необхідно розуміти не територію, на якій зараз розташований однойменний обласний центр, а Дніпро нижче за пороги. Враховуючи, що за 250 років існування Запорізька Січ вісім разів міняла місце, під Запоріжжям розуміють Подніпров'я на території нинішніх Дніпропетровської, Запорізької і Херсонської областей.
Звідки ж виникло слово «козак», і, власне кажучи, коли цим словом почали називати вольних людей, що жили в приазовських степах? Треба сказати, що серед істориків, як це часто буває, немає єдиної думки про етимологію слова «козак». Можливо, слово це походить від дієслів «каз», що означає «рити укріплення», «кез» – «поневірятися» або ж «кач» – «бігти, рятуватися». Є також версії, що «козак» – це похідне від монгольського слова «касак-терген», що означало вид воза, або ж від самоназви якогось племені «касог». Більшість дослідників сходяться в одному: слово «козак» має тюркське походження. І це не випадково. Адже першими вільними людьми, що поселилися в Запоріжжі, були представники тюркських народів, і лише потім, через роки, серед козаків почали переважати слов'яни.
Етимологію слова «січ» багато дослідників виводять від слов'янського кореня «секти», тобто різати, рубати. За однією з версій, назва пов'язана із загостреним (висіченим) частоколом, яким була обнесена перша козацька столиця. Згідно іншої версії, Січ була названа так із-за вирубки великої кількості чагарника, що ріс у тих місцях.Як же ставали козаками? Якщо узяти, скажімо, «досічовий період», тобто коли козацтво ще не мало чіткої організації і структури, стати козаком було дуже просто. Досить тільки втекти від бая, пана або поміщика, загалом, від свого ненависного господаря, поселитися в тих місцях, де Дніпро, пройшовши через буйні пороги, заспокоює свій норов. Правда, якщо збіглого раба ловили, то покарання його чекало страшне – тортури і смерть. Але все одно бігли, незважаючи на страх і ризик бути схопленими, проривалися, як могли, в степ. А вже там… На все воля Божа – якщо пощастить, то чекало козака життя вільне, серед таких же, як і він, відчайдушних людей. Якщо ні… «Двом смертям не бути, а одної не минути». Знали козаки, що стріли і мечі ворожі не дрімають і чекають своєї години, щоб пронизати серце козацьке. Але страшніше за смерть для козака були полон і рабство. У письмових джерелах слово «козак» з'явилося у виданому в 1304 році латинсько-татарському словнику «Codex Cumanicus». A через майже два сторіччя козаками були вперше названі жителі Київського і Черкаського староств, тобто, можна сказати, українці. Кримський хан Менглі-Гірей у листі литовському князеві Олександру закликав того приструнити козаків, що спалили декілька турецьких кораблів.
Точний час утворення Запорізької Січі достовірно не відомий. Отже, перша згадка про вольних козаків відноситься до 1304 року, правда, тоді в цих розбійницьких загонах, як уже мовилося, переважали представники тюркської, а не слов'янської національності. У праці відомого руського історика Василя Татищева можна знайти такі рядки: «Перші козаки, набрід з черкес горських, в Курськом у XIV сторіччі з'явилися; де вони слободу Черкаси побудували і під захистом татарських губернаторів крадіжкою і розбоями промишляли; потім перейшли на Дніпро і місто Черкаси на Дніпрі побудували». Тільки до середини XV століття слов'яни почали переважати в «степовій вольниці», що перетворилася на той час на помітну військову силу, яка ніким не контролювалася і нікому що не підкорялася.
Бувало, звичайно, що козаки відправлялися бити татар, але керувалися вони швидше власними бажаннями і вигодою, ніж чиїми б то не було наказами. Та і вибране козаками місце, здавалося, самою природою було задумано як форпост. З дніпровських островів, більшість з яких зараз сховані під Каховським водосховищем і озером Леніна, відмінно контролювалися пониззя Дніпра, самі ж острови захищали тих, що ховалися на них після степових набігів козаків.
Перша фортеця за Дніпровськими порогами (так званий Хортицький замок, прототип Запорізької Січі) була побудована князем Дмитром Івановичем «Байдою» Вишневецьким в 1553 (згідно іншої версії – в 1556) році на острові Мала Хортиця і проіснувала до 1557 (1558) року. Тепер цей острів носить ім'я Байди. За час існування цієї фортеці козаки відбили напад кримського хана, проте у зв'язку з браком сил вимушені були покинути острів. В останню чверть XVI століття на Запоріжжі вже була постійна козацька варта. З часом, у міру накопичення сил, походи козаків як по суші, так і на козацьких човнах – чайках – на татарські і турецькі володіння стали частішими. Як правило, ці походи носили сезонний характер – влітку козаки збиралися на Січі, а взимку Січ існувала лише як форпост.
Приводом для утворення постійного поселення за дніпровськими порогами послужили заходи польського уряду як по відношенню до південно-руських земель взагалі, так і по відношенню до козацтва зокрема. Люблінська унія 1569 року, в результаті якої з'єдналися Польща і Литва, привела до розповсюдження польських порядків, в тому числі абсолютне закріпачення селян, на українські землі. Незгодні з таким станом речей селяни почали збиратися в низов'ях Дніпра, займаючись тут промислами і війною з татарами. Це було тим більше неминуче внаслідок того, що польський уряд не мав достатньої сили для захисту території України від татарських набігів. Це стихійне військо завдавало польському уряду найбільше мороки не стільки своїми самостійними набігами на сусідів, скільки протидією польській владі. Тому бажання поляків підпорядкувати собі запорожців було цілком закономірним.
Основною заслугою Запорізької Січі був, поза сумнівом, захист земель (причому не можна сказати, що тільки українських) від турецько-татарської агресії. Козаки укріпили фортифікаціями міста, створили військову охоронно-захисну, розвідувально-сторожову систему оборони меж України, що проіснувала впродовж трьох століть. Постійно діяли пости, форпости, сторожові загони, що контролювали степові дороги і річкові переправи, за допомогою оригінальної сигналізації населення попереджалося про просування татарських орд. Якщо говорити про значення козацтва в усесвітньому масштабі, не можна не відзначити воєнне мистецтво, що перевершило існуючі тоді стратегію і тактику феодальних європейських армій.
Люблінська унія 1569 року
Процес об'єднання Польщі і Литви, який був початий укладанням у 1385 році Кревської унії, через двісті років завершився підписанням унії в Любліні. В Україні цей союз оцінюють неоднозначно, враховуючи політику Польщі на належних їй непольських територіях. У будь-якому випадку, заснування в Східній Європі нової колосальної по розмірах держави стало важливою подією епохи не тільки для України і східноєвропейського регіону, але і для всього континенту.
Польща здавна прагнула укласти міцний союз із Литовською державою. Союз із Польщею повинен був допомогти литовським магнатам позбавити вплив магнатів українських і білоруських. З іншого боку, литовці побоювалися опинитися в ролі підлеглої нації.
За такий союз беззастережно виступало місцеве литовське і українське середнє і дрібне дворянство, сподіваючись позбавитися від владицтва крупних землевласників і отримати ті самі традиційні привілеї, якими володіли польські шляхтичі. На той момент Польща була своєрідною дворянською республікою з сеймом і виборним королем, в якій кожен шляхтич міг «устромляти палиці в колеса» самому монарху. У Литві ж вся влада належала магнатам – вони входили у великокнязівську раду, посідали вищі адміністративні посади. Прихильником повної унії був Великий князь Литовський, він же король Польський Сигізмунд Август.
Ситуація в Литві ускладнилася з початком у 1558 році війни між Московією і Лівонським орденом. Литва взяла участь у бойових діях на стороні ордену. У 1563 році руське військо зайняло литовський Полоцьк (Білорусія). Литовська держава опинилася в критичному положенні, для продовження війни були потрібні гроші і військо, а з цим якраз були проблеми.
Наприкінці 1568 року був призначений сейм у Любліні, в якому повинні були взяти участь представники литовських станів. Робота сейму почалася в січні 1569 року. Поляки вимагали спільних засідань, проте литовці не погоджувалися з цією пропозицією. Литовський погляд на унію (із збереженням широкої автономії) не співпадав з польським (із злиттям держав в одну). Посли Литви – крупні магнати Острозький, Ходкевич, Радзивілл – вирішили зірвати з'їзд. Вони таємно покинули Люблін, щоб зібрати ополчення для боротьби проти унії.
У відповідь Сигізмунд Август за підтримки польських магнатів і шляхти обох країн видав універсал про відділення від Литви і приєднання до Польщі Волині і Підляшшя. Незабаром вийшов ще один універсал – про приєднання до Польщі Київщини і Брацлавщини. Фактично правитель обох держав сам собі дарував області, «не києм, то палицею» добившись рішення питання про возз'єднання.
Польща здавна прагнула укласти міцний союз із Литовською державою. Союз із Польщею повинен був допомогти литовським магнатам позбавити вплив магнатів українських і білоруських. З іншого боку, литовці побоювалися опинитися в ролі підлеглої нації.
За такий союз беззастережно виступало місцеве литовське і українське середнє і дрібне дворянство, сподіваючись позбавитися від владицтва крупних землевласників і отримати ті самі традиційні привілеї, якими володіли польські шляхтичі. На той момент Польща була своєрідною дворянською республікою з сеймом і виборним королем, в якій кожен шляхтич міг «устромляти палиці в колеса» самому монарху. У Литві ж вся влада належала магнатам – вони входили у великокнязівську раду, посідали вищі адміністративні посади. Прихильником повної унії був Великий князь Литовський, він же король Польський Сигізмунд Август.
Ситуація в Литві ускладнилася з початком у 1558 році війни між Московією і Лівонським орденом. Литва взяла участь у бойових діях на стороні ордену. У 1563 році руське військо зайняло литовський Полоцьк (Білорусія). Литовська держава опинилася в критичному положенні, для продовження війни були потрібні гроші і військо, а з цим якраз були проблеми.
Наприкінці 1568 року був призначений сейм у Любліні, в якому повинні були взяти участь представники литовських станів. Робота сейму почалася в січні 1569 року. Поляки вимагали спільних засідань, проте литовці не погоджувалися з цією пропозицією. Литовський погляд на унію (із збереженням широкої автономії) не співпадав з польським (із злиттям держав в одну). Посли Литви – крупні магнати Острозький, Ходкевич, Радзивілл – вирішили зірвати з'їзд. Вони таємно покинули Люблін, щоб зібрати ополчення для боротьби проти унії.
У відповідь Сигізмунд Август за підтримки польських магнатів і шляхти обох країн видав універсал про відділення від Литви і приєднання до Польщі Волині і Підляшшя. Незабаром вийшов ще один універсал – про приєднання до Польщі Київщини і Брацлавщини. Фактично правитель обох держав сам собі дарував області, «не києм, то палицею» добившись рішення питання про возз'єднання.