Всеволод Зиновьевич Нестайко. Чарівні окуляри

   – Що ж ти хотів, – сказав я Ромці, – чудеса – вони і є чудеса!..

Пригода третя
Дід Мороз у підвалі. Ковалі щастя

   Все-таки Ромка був лідером. А душа лідера прагне лідерства, першості. І якось Ромка мені сказав:
   – Слухай, Їжачку, чарівні окуляри завжди когось виручають. Спершу мене, тоді Ритку… Вони добрі. Це факт! Просто так вони не діють. Я б хотів теж скористатися з них.
   – А хто тобі заважає? – знизав плечима я.
   – Ти! – сказав Ромка.
   – Тю! Яким це чином?
   – Бо вони весь час до тебе по трапляють.
   – Що ж я можу зробити?
   – Треба, щоб з тобою щось сталося.
   – Що?
   – Треба, щоб ти втрапив у якусь халепу… Тоді чарівні окуляри допоможуть мені тебе врятувати.
   – Що ж зі мною повинно статися?
   – Якась страшна небезпека.
   – Тю!
   – Обов’язково! Щоб я мусив тебе рятувати.
   – У яку ж халепу ти пропонуєш мені втрапити?
   – Ну… провались у каналізаційний люк абощо…
   – Ні! У каналізаційний люк провалюйся ти!.. Я не хочу! Категорично!
   – Ну, я ж сказав для прикладу, – скривився Ромка. – Я ж сказав «абощо». Придумай сам. Ти ж мені друг?
   – Друг! – сказав я.
   – То ти для друга не можеш собі зробити якусь неприємність… тимчасову?
   – Досить дивний вияв дружби – провалюватись у каналізаційний люк…
   – Ну я ж сказав – не наполягаю я на провалюванні обов’язково у каналізаційний люк, якщо ти такий бридливий. Можна провалитися у щось інше. В ополонку, наприклад. Зараз якраз зима. Новий рік скоро.
   – Спасибі тобі у шапочку! Хочеш, щоб я Новий рік у лікарні зустрічав? У мене вже таке було. Позаторік, коли я сніговика ліпив, розпарився, застудився і крупозне запалення легенів підхопив. Двостороннє! Ледь дуба не врізав. Провалюватися в ополонку не буду! Категорично!
   – От ти ж, їй-богу! – спересердя махнув рукою Ромка. – Ну, сам, сам придумай щось! Ти ж хлопець з фантазією. Ну, я тебе прошу! Придумай!.. Тільки, щоб було небезпечно. Щоб я мусив тебе рятувати. Зроби, Їжачку!.. Ти ж мені друг!
   Я зітхнув. Коли такі слова каже лідер класу, з яким усі хлопці мріють дружити і який ще недавно не звертав на мене аніякісінької уваги, а якщо й звертав, то тільки щоб посміятися, покепкувати, – хіба міг я йому відмовити?…
   – Я побіжу до скверика, де ми бачили на лавці окуляри, які потім зникають, а ти давай – роби собі небезпеку! – вже весело сказав Ромка.
   – Ну й задав ти мені задачу! – почухав я потилицю.
   – Давай-давай! І не барись! Бо я змерзну там у скверику. Бачиш – мороз! Ще й вітер. Давай! – І Ромка побіг до скверика.
   А я вийшов у двір і став озиратися й міркувати. Яку ж мені небезпеку собі зробити, щоб Ромка мене врятував?… На трансформаторну будку лізти – неоригінально. Вже було. Саме з трансформаторної будки знімав я Ромку. Послизнутися й гепнутися головою у якомусь закапелку, щоб ніхто мене до приходу Ромки не побачив… Ризиковано. А як дуже заб’юся і втрачу притомність?… У мене вже таке було. Я колись на перилах у під’їзді з’їжджав, упав, голову розквасив – довелося «швидку» викликати… Та к тоді хоч хлопці були, побігли матері сказали – вона «швидку» викликала. А тепер тільки на Ромку надія. А як він забариться або й взагалі йому чарівні окуляри не трапляться – дуба ж врізати можу… Ні! Треба щось інше придумувати… І раптом я побачив відчинені двері підвалу. У нашому новому дев’ятиповерховому будинку в підвалі бойлерна, а також комірчини для кожного мешканця (тобто для кожної квартири), щоб зберігати, кому що треба або, навпаки, кому що не треба (у квартирі заважає): влітку – санчата, лижви, взимку – літнє причандалля: надувні човни, риболовні снасті тощо. Або й різні поламані речі, які викидати шкода. Дехто навіть картоплю, моркву, буряки, з дачі привезені, зберігає…
   «О! – подумав я. – Сховаюсь у підвалі! Підверну ногу – наче ходити не можу. Тільки не дуже – не калічитися ж по-справжньому через те, що Ромці забандюрилося мене рятувати за допомогою чарівних окулярів». Зайшов у підвал, спустився сходами вниз. І тільки завернув за ріг (щоб зайти у коридор, де комірчини), аж раптом почув, як нагорі бризнули залізні двері і клацнув замок. «Ой! – тенькнуло у мене в животі. – Це ж хтось замкнув двері!» Кинувся я сходами нагору – так і є! Двері були замкнені. Видно, хтось із мешканців або двірничка, що були у підвалі, спершу забули замкнути двері, а тоді повернулися і замкнули. Оце номер! Спершу я злякався, а тоді подумав: «А чого лякатися? Якраз те, що треба. І ногу підвертати не доведеться. Якщо Ромка одержить чарівні окуляри, якщо вони потраплять йому на ніс, він побачить, де я, побіжить додому (у нас у кожного мешканця є ключі від підвалу), візьме ключі й визволить мене. А якщо, не дай Боже, у Ромки з чарівними окулярами нічого не вийде, теж не біда, – я забарабаню у двері, хтось же ж таки почує і визволить мене. Отже, нічого страшного. Що ж, буду чекати… І тут несподівано з підвалу залунала пісня:

 
З Новим роком всіх вітаю!
Щастя, радості бажаю!
Всіх вітаю, всіх віншую
І щастинки-золотинки,
Щастя радості хвилинки
Всім дарую! Всім дарую!
 

   Я завмер. Що таке?! Хто це там співає?! Я обережно навшпиньках підійшов до рогу і зазирнув у коридор підвалу, де були комірчини. Двері комірчини тринадцятої квартири були відчинені – там горіло яскраве світло. Я чув, що у тринадцяту квартиру переїхав якийсь дядечко. Але я його ще не бачив. Я підійшов ближче і зазирнув у комірчину. Там, на старому кріслі з обдертою на бильцях шкірою, сидів… Дід Мороз. У білій ватяній шапці з червоним верхом, у білій марлевій шубі, отороченій знову ж таки ватою, з наклеєними вусами й бородою, з нафарбованим носом і щоками – звичайний собі Дід Мороз, які ото ходять у школи та дитсадки на новорічні ялинки. Одне тільки було незвичайне – Дід Мороз був в окулярах! Я ще ніколи не бачив Дідів Морозів в окулярах. У кутку комірчини стояло велике тріснуте дзеркало в порепаній дерев’яній рамі. А на піддзеркальнику – маленька ялинка, на гілках якої горіли різноколірні свічки. Але дивно – не лише свічки, а й вогники свічок були різноколірні: сині, зелені, червоні, голубі… Я ніколи раніше не бачив свічок з різноколірними вогнями. Лампочки бувають кольоровими, але це ж були не лампочки, а вогники… А в іншому кутку комірчини стояв великий старовинний годинник з довгим золотим маятником, що неквапливо гойдався з боку в бік, хрипло цокаючи… Дід Мороз раптом побачив мене і привітно усміхнувся:
   – О! Здоров, Васю!
   – А… а звідки ви знаєте, як мене звуть? – здивувався я.
   – Ображаєш! Як це я можу не знати такого знаменитого сусіду?…
   – Чим же я знаменитий?
   – Сам знаєш! – підморгнув мені Дід Мороз.
   – А-а… бо рудий.
   – Не тільки!..
   – А… а ви хто? Артист?
   – Знову ображаєш!.. Не артист! Дід Мороз я! Не бачиш хіба?
   – Ну, ви ж не справжній. І шапка з вати, і шуба марлева. І вуса й борода наклеєні. І ніс, щоки нафарбовані. І – в окулярах!.. Справжніх Дідів Морозів в окулярах не буває.
   – А ти справжніх Дідів Морозів бачив коли-небудь?
   – Н-ну… не бачив, – змушений був признатися я.
   – А як не бачив, то чого мене ображаєш?… А окуляри в мене незвичайні!..
   – Ча… чарівні?!
   – Аякже!
   Я завмер. Невже знову не Ромці, а мені попалися чарівні окуляри?… Як же він мене тепер визволить?!
   – А що ви робите тут, у нашому підвалі, як ви справжній Дід Мороз? – спитав я.
   – От бачиш – у кутку стоїть годинник. Він у мене теж чарівний, незвичайний. У ньому працюють Ковалі Щастя – брати-близнюки Майстер Тік і Майстер Та к – кують людям щасливий час, хвилинки-щастинки-золотинки… Дивись! – Дід Мороз змахнув рукою – і над циферблатом старовинного годинника враз розчинилися дверцята, і я побачив двох маленьких ковалів у червоних фартушках, що у такт маятнику цокали золотими молоточками по золотому ковадлу.
   – Он! Як здорово! – вигукнув я.
   – Жаль, що ти не чуєш, як вони співають. Бо в них дуже тоненькі голосочки. Ну нічого, я тобі за них заспіваю! – і Дід Мороз заспівав:

 
Ми – Щастя Ковалі,
Єдині на Землі!
Куєм щасливий час
Для всіх, для всіх для вас!
Тік-так! Тік-так!
Тік-так! Тік – так!
Тік-так! – і є хвилинка,
Щастинка-золотинка!..
Працюємо невтомно ми,
Щоб ви були щасливими…
 

   Закінчивши співати. Дід Мороз сказав:
   – От я ті щастинки-золотинки й розкладаю по новорічних подарунках, щоб діти були щасливими… Але найщасливіша хвилина буває тоді, коли ти зробив комусь добро таємно, так, щоб він не знав, хто це йому зробив. А коли це зробити перед Новим роком, то весь наступний рік буде для тебе щасливим… Але, я бачу, щось тебе бентежить, непокоїть… Що таке?
   Я зітхнув і махнув рукою:
   – Та!.. Ромка, мій друг, чекає у скверику на чарівні окуляри… А вони знову мені попалися.
   – А нащо йому чарівні окуляри? – спитав Дід Мороз.
   – Він мусить крізь них побачити мене і визволити… Бо хтось же замкнув двері підвалу. Він і вас тоді визволить…
   – А він хороший хлопець?