Всеволод Нестайко
Чарівні окуляри
Правдиво-фантастична повість про надзвичайні пригоди київських школярів

Пригода перша
Загадкова записка, з якої починаються чудеса

   Мене звуть Вася. Вася Богданець. Але в класі всі називають мене Рудий Африканський Їжачок. Або Африканець. Або Рудий Їжачок. Або просто Їжачок. Рудим Африканським Їжачком мене Ромка Черняк назвав, лідер нашого класу. Ми тоді Африку з географії проходили. А волосся в мене справді руде, як жар. І настовбурчене, як голки в їжачка. Та я не ображаюсь на те прізвисько. Рудим мене змалку завжди називали, з дитячого садка. І я звик. Та й не в усіх це слово звучить образливо. Мама, наприклад, називає мене «Сонечко моє руденьке!». А бабуся каже: «Ти в нас особливий сонячний хлопчик!» «Сонячний-то сонячний, – думав я. – Але краще б я був блондином або брюнетом, чорнявим, як Ромка Черняк».
   Ех! Як я заздрив тому Ромці Черняку!.. Який він був меткий, спритний, дужий!.. І удачливий!.. Як він на ковзанах, на роликах катався!.. Як він у футбол грав!.. А я невдаха… На ковзанах, на роликах раз у раз падаю. І в спортивних іграх я не мастак, скоріше партач – і м’яч у мене одбирають, і забивати не вмію… Худенький я, слабосилий. Мене бабуся сметаною щодня годує, але це позитивних результатів не дає. Єдине, що мене рятує, – моя легковажна вдача. Я ніколи довго не журюся. Позітхаю трохи і за хвилину вже сміюся. Це в мене спадкове, від дідуся Грицька, маминого тата… Про дідуся я потім ще розкажу. Він у нас дуже добрий і веселий – його всі люблять. Зараз скажу тільки одне: дідусь мене завжди розраджує:
   – Ніколи не вішай носа, рижухо мій дорогий! Ти в нас незвичайний, особливий. А незвичайні стають видатними, великими людьми: полководцями, президентами, письменниками…
   – Ага! Та к для цього ж вирости треба, стати дорослим, – кажу я. – А до того що робити? Не чув я, щоб школярі ставали полководцями, президентами чи письменниками.
   – Що ж, може, й почекати трошки доведеться, – усміхався дідусь. – Не разем Кракув будувався, як кажуть поляки… Але незвичайна доля тобі забезпечена! Я тебе запевняю!
   Я тільки зітхав, чекаючи здійснення його пророцтв. Нічого незвичайного в моєму житті поки що не траплялося. Хіба що після дідових розмов сни мені почали снитися дивовижні. Якось наснилося, що сиджу я за вчительським столом, а до мене в черзі стоїть весь наш клас. І я всім даю автографи – підписую новенькі підручники з хімії. І я собі думаю: «Таки став я письменником! Але чогось написав не «Кобзар», не «Миколу Джерю», не «Лісову пісню», а підручник з хімії, яку я ніколи особливо не любив і з якої гарних оцінок ніколи не мав…»
   А то якось наснилося, начебто стою я посеред трибуни на Майдані Незалежності. А внизу, біля трибуни, на відкритій машині у генеральському кітелі і кашкеті, але без штанів, у самих лише плавках Ромка Черняк доповідає:
   – Пане Президенте Африканської держави, Війська для параду вишикувані!
   «О! – думаю я собі. – Я таки став президентом. Але чогось африканським. Проте зрозуміло, чого Ромка без штанів, – бо спека». «От бачиш, Ромко! – думаю я собі далі. – Ти мене обзивав Рудим Африканським Їжачком, а тепер стоїш переді мною без штанів і рапортуєш. Отакечки, як каже мій дідусь!»
   Крім снів, нічого незвичайного у моєму житті не відбувалося.
   І от раптом…
   Якось, виймаючи з сумки на перерві підручник з української мови, я побачив, що з нього стирчить ріжок аркуша із зошита в клітинку. Аркуш був складений учетверо. Я розгорнув його, бачу – записка. Читаю: «Якщо ти хочеш, щоб з тобою сталося щось несподіване й незвичайне, шукай чарівні окуляри!» І підпис: «Ритас».
   Тю! Що за дивина?! Мене аж у жар кинуло. Чарівні окуляри!.. Де ж їх шукати?! Хто це написав?! «Ритас»!.. Я обвів очима клас. І погляд мій зупинився на Маргариті, тобто Риті Скрипаль. У мене перехопило подих. Рита Скрипаль була першою красунею у нашому класі. Струнка, голубоока, чорноброва… Горда і неприступна. Нікому і ніколи вона не писала записок. Навіть Ромка Черняк губився і ніяковів перед нею. Інших Рит у нашому класі не було. Серце моє калатало, як дзвін… Невже, невже це вона написала мені таку дивну записку?!
   Питати її я, звичайно, не наважився. На наступній перерві я кілька разів пройшов повз неї, загадково усміхаючись. Один раз навіть приставив до очей складені окулярами пальці. Вона тільки презирливо скривилася і зневажливо пхикнула. «Оскільки йдеться про щось загадкове і таємниче, годі й думати, що вона признається», – подумав я.
   Мене розпирало від незвичних хвилюючих почуттів. Я ходив і блаженно усміхався.
   Ромка Черняк здивовано глянув на мене:
   – Чого це ти либишся?
   – Та! – я махнув рукою.
   – А конкретніше? – спитав Ромка.
   – Та! – знову махнув я рукою.
   – Невже в лото зірвав джек-пот? – пхикнув Ромка.
   – Ні! – сказав я.
   – А що ж таке? Не муч мене!
   Я більше не міг терпіти. І я признався:
   – Та… записку одержав. Якусь дивну.
   – Від кого?
   – Сам не знаю…
   – Ану покажи! – сказав Ромка.
   Я витяг із кишені записку і простягнув йому. Він розгорнув її і суворо глянув на мене:
   – Ти що – приколюєшся? Ту т же нічого нема!
   – Як?!
   – А отак! Чистий папірець!
   Я вихопив у нього з рук аркуш і похолов: ніякої записки не було – на аркуші жодного слова, чистий папір…
   – Ну й дурні в тебе приколи! – презирливо скривився Ромка. – Ти що? Типу чокнутий?
   – Та клянусь! – вдарив я себе в груди. – Була записка!
   – А де ж вона? Може, в іншій кишені?
   – Н-ні! Це той самий аркуш…
   – Тю! Дурниці якісь ти пореш!..
   І тут мені стрельнуло:
   – Ой! Мабуть, вона була написана спеціальним хімічним чорнилом, яким шпигуни листуються. Я в одному детективі читав – спершу видно, а тоді текст зникає…
   – То ти що – шпигун? – криво усміхнувся Ромка. – А що було в записці?
   – Та м було написано: «Якщо хочеш, щоб з тобою сталося щось несподіване й незвичайне, шукай чарівні окуляри». І підпис: «Ритас».
   – «Ритас»? А ти не брешеш?
   – Та щоб я!.. – знову вдарив я себе в груди.
   – Ну, добре-добре!.. Ритас… Ритас… Отже, Рита Скрипаль?… Он воно що!.. Ха-ха-ха! – зареготав Ромка. – Хочеш сказати, що Ритка написала тобі записку? Та ще шпигунським чорнилом, яке потім зникає?… Мовляв, не доведеш… Ну, ти фантаст! Брат Стругацький!.. Ніколи нікому записок не писала і раптом тобі. Рудому Африканському Їжачкові, написала!.. Ну, гуморист!.. Ха-ха-ха! Остап Вишня!..
   Ромка не став церемонитися, і через п’ять хвилин весь клас уже реготав із мене. Таким посміховиськом я ще не був ніколи… Ритка раз у раз презирливо пхикала, дивлячись на мене. Вона навіть говорити нічого не стала, просто пхикала.
   Але ж була записка!.. Я ж не вигадував!.. Я ж на власні очі бачив, читав її!.. Ех!.. Я, звичайно, переживав, що з мене сміються. Але недовго. Я ж вам казав – довго журитися я не вмію. Ну і хай сміються. Я б на їхньому місці теж, може, сміявся. І саме через те, що слова записки зникли, я повірив, що чарівні окуляри існують насправді. Одне лише бентежило мене – де шукати ті чарівні окуляри?… Написано було – шукай, а де шукати, не написано. Не ходити ж по магазинах «Оптика», яких у Києві багато, і не питати ж: «Чи продаються у вас чарівні окуляри?» Справді ж, дивитимуться, як на божевільного. Очевидно, чарівні окуляри повинні з’явитися несподівано й випадково, як і ота дивна записка. Треба тільки пильнувати…
   Я сиджу на першій парті, перед самісіньким вчительським столом. Як посадила мене ще в першому класі Ліна Митрофанівна, бо я був найменшенький, так і досі сиджу. Тепер у нас вже не одна вчителька, а кілька. Майже всі молоді. Одна тільки старенька – математичка Юлія Юхимівна. У неї дві пари окулярів. Коли вона дивиться на клас, вишукуючи, кого б викликати, на носі в неї одні окуляри. Коли ж вона вичитує з підручника задачу або коли ставить у журнал погану оцінку, то надягає інші… І оті інші, «близькі», окуляри часто лежать на столі перед самісіньким моїм носом. Тепер я дивлюсь на них, немов заворожений, і думаю: «А може, саме про ці окуляри і йшлося у записці? І, може, недарма записка була на аркуші в клітинку?… Може, її написала сама Юлія Юхимівна?… Може, вона чарівниця?… Добрі чарівниці завжди старенькі… Юлія Юхимівна дивиться на мене завжди з лагідною усмішкою… Вона мені, здається, симпатизує. Тому й написала записку саме мені…» І так мені кортить, так кортить зазирнути в оті окуляри, що я нарешті не витримую, хапаю окуляри і швиденько чіпляю на носа. Перед очима усе попливло, як у тумані. Крім того туману, я нічогісінько не побачив. Зате почув – глузливий вигук Ромки Черняка:
   – Ой! Дивіться, Юліє Юхимівно!.. Богданець украв ваші окуляри!.. Це він думає, що вони чарівні! Він чарівні окуляри шукає!..
   Весь клас зареготав. А Юлія Юхимівна мовчки зняла з мого носа свої окуляри і дала мені легенького щигля. Чим викликала ще більший регіт.
   Ну, чого, чого він такий пащекуватий, той Ромка?! Я мало не плакав.
   А на перерві він підійшов до мене і сказав:
   – Ну, добре-добре! Не переживай!.. Признайся тільки, що ти вигадав ту записку. І я не буду глузувати більше.
   – Була записка! Не вигадував я!..
   – Ну, ти таки ненормальний!.. Ти уві сні не ходиш?… Може, в тебе галюцинація якась була? Може, до лікаря звернутися треба?
   Він уже не кепкував, а дивився на мене зі співчуттям, як на хворого.
   Ну й хай!.. Я ж то знаю, що не галюцинація була, а насправді. І чого б це раптом виникла така галюцинація – про чарівні окуляри. Ні! Треба їх шукати! Треба! Десь вони таки є!..
   У моєї бабусі теж дві пари окулярів – для телевізора і для читання та штопання моїх шкарпеток. Але ні ті, ні ті чарівними не виявилися.
   А тоді я наважився і зайшов до «Оптики», що на вулиці Лютеранській. Вона приватна і загадкова – у дворі, в закапелку. Попросив дати мені поміряти сонцезахисні. Майже півгодини міряв-міряв – нічого ча рів но го не наміряв. Засмучений, ви йшов я з «Оптики» і пішов гуляти Києвом… Понад годину блукав і нарешті приблукав у скверик неподалік нашого будинку. У цьому скверику завжди сидять пенсіонери в окулярах, газети читають або в шахи грають. А сьогодні чогось нікого – мабуть, по телеку якийсь аргентинський серіал показують. Іду, іду… І раптом бачу – на лавці лежать окуляри. Хтось, певно, забув. Мене аж у жар кинуло – передчуття якесь… Схопив я ті окуляри, почепив і… дихати перестав. Раптом я чітко побачив трансформаторну будку в нашому дворі, задньому, за гаражами. А на будці стояв розгублений Ромка Черняк і дивився униз, на землю, де лежала драбина. Було ясно, що Ромка по драбині заліз на будку (вона височенька, метрів п’ять заввишки, не менше), а тоді необережно штовхнув ногою, і драбина впала. На трансформаторну будку нам категорично лазити заборонялося; там навіть була жовта табличка: череп з кістками і напис «Не залазь! Уб’є!». Та найдивніше було те, що зі скверика побачити трансформаторну я не міг аж ніяк! Вона була далеко, за кількома багатоповерховими будинками. Я на мить скинув окуляри – ніякої трансформаторної будки, лише дерева й будинки, вулиця. Я тремтячою рукою знову почепив окуляри – і знову перед очима Ромка на трансформаторній будці. Він кривився – от-от заплаче… Йому негайно треба було злазити, а без драбини він злізти не міг… Тільки я встиг про це подумати, як почув голос якогось дідуся:
   – Мої окуляри!.. Я читав газету і забув їх!
   І дідусь зірвав з мого носа окуляри. У мене потемніло в очах. Я навіть не встиг роздивитися того дідуся. А коли я отямився, дідуся вже не було. Дідусь зник так само несподівано, як і з’явився. Я б навіть не зміг його описати, бо так і не бачив його. «От вони – чарівні окуляри!» – майнуло в моїй голові. І я прожогом кинувся до нашого будинку (ми з Ромкою сусіди: він на п’ятому поверсі живе, я – на третьому). Я вбіг у підворіття, пробіг на заднє подвір’я за гаражі і застиг, все ще не вірячи своїм очам… На трансформаторній будці стояв розгублений Ромка, а на землі лежала драбина…
   – Зараз, зараз я її підніму! – вигукнув я, через силу піднімаючи важку для мене драбину (потім я для інтересу намагався ще раз це зробити, але не зміг, звідки ж тоді сили з’явились?!).
   У Ромки тремтіли ноги, коли він злазив. І голос тремтів, коли він сказав:
   – Ой, спасибі тобі, Їжачку!.. Розумієш, я кидав бумеранг, і він залетів на будку… А такий кльовий бумеранг! Мені тато з Австралії привіз. Жалко. Ну, я потай свиснув у двірнички драбину і… А звідки ти взявся?
   – У чарівні окуляри побачив, що тобі непереливки. І прибіг…
   – Що?! Знову ти про ті чарівні окуляри… А ну тебе!
   – Клянусь Богом, що не брешу! – вдарив я себе в груди. – Клянусь!
   І я розказав Ромці все, що сталося у скверику.
   – Ану побігли у той скверик! – вигукнув Ромка. І ми побігли.
   – Ой! Диви! Лежать! – вражено мовив Ромка. Справді – на тій самій лавці лежали окуляри… Та коли ми підбігли ближче, вони зникли…
   – Тю! Я ж точно їх бачив! – здивовано роззявив рота Ромка.
   – І я! – хитнув головою я.
   – Чудасія!.. – розвів руками Ромка.
   – От бачиш! А ти не вірив! Не могло ж нам обом примаритись одне й те саме…
   – Отже, чарівні окуляри таки існують! Тепер будемо їх шукати удвох!

Пригода друга
Знайомство з дивною Маргаритою Степанівною

   Після того як я завдяки чарівним окулярам зняв Ромку Черняка з трансформаторної будки, він подружився зі мною, і ми вирішили шукати чарівні окуляри удвох. Більше нікому про чарівні окуляри ми вирішили не говорити.
   – Бо до скверика збіжиться уся школа, не протовпишся, – сказав Ромка. Я, звичайно, погодився.
   Ми щодня ходили до того скверика і щодня бачили на лавці окуляри, які одразу ж зникали.
   – Мабуть, треба, щоб хтось заліз на трансформаторну будку, щоб ми його потім рятували, – сказав Ромка.
   – Але це ж доведеться когось втаємничувати, – сказав я.
   – Правильно! Відпадає! – погодився Ромка. – Але чого окуляри то з’являються, то пропадають?
   – Мабуть, тому, що чарівні.
   – І що то за дідусь незвичайний, що окуляри в тебе забрав… Чарівник, мабуть… Треба не окуляри, а дідуся шукати, – сказав Ромка.
   – Може, ти й маєш рацію, – сказав я.
   І ми почали придивлятися до дідусів, які грали у скверику в шахи або читали газети. Але дідусі були начебто звичайні. Деякі, коли було холодно, зігрівалися міцними напоями. Чарівники ж їх, по-моєму, не вживають. Та й не станеш же питати у дідусів: «Ви, діду, часом не чарівник? Дозвольте поміряти ваші окуляри!» Отже, наші пошуки поки що були безрезультатними.
   Та от одного разу в нашому класі сталася надзвичайна полія. У першої красуні нашого класу Ритки Скрипаль, про яку я вже згадував, пропав золотий ланцюжок із золотим же кулоном у вигляді сердечка. Біда підсилювалася ще й тим, що золотий ланцюжок належав Ритчиній мамі. Ритка взяла його без дозволу – щоб похизуватися. Ах, ті красуні! Як же ж вони люблять коштовні прикраси!.. Ритка плакала так гірко, що моє серце розривалося навпіл. Ви ж не знаєте, як я ставлюсь до Ритки Скрипаль!.. Вона ж мені навіть учора снилася, та Ритка… У довгому блакитному платті з блискітками сиділа вона у розкішній королівській кареті, запряженій білими кіньми, лагідно усміхалася до мене і тихо казала: «А ти мені подобаєшся, Рудий Африканський Їжачок!» Рудим Африканським Їжачком, як ви пам’ятаєте, назвав мене Ромка Черняк (або Ромка Брюнет, як я його називаю). Він чорнявий, стрункий і спортивний (я вже про це говорив). Але мій дідусь Грицько, мамин тато, каже: «У мужчини, рижухо мій дорогий, головне не класичний римський профіль, не орлиний погляд, а мужність і весела вдача. От диви, яку я тобі красуню бабусю подарував! За нею такі орли упадали, а заміж вона вийшла за мене, веснянкуватого й непоказного. Бо їй було весело й цікаво зі мною. І ти, голубе, не тушуйся перед брюнетами. Ти хлопець веселий, дотепний, жвавий – будь-яка красуня тебе покохає!» Саме цим я й керувався у своїх мріях про Ритку Скрипаль! Скільки разів у мріях своїх рятував я її від нахабних хуліганів, від пожежі, витягав з води… Але Ритка чогось не тонула, не горіла, і хулігани на неї не нападали… Я навіть спробував умовити свого двоюрідного брата Стьопу зіграти роль хулігана, але він відмовився: «Боюсь, що я не витримаю і надаю тобі по пиці, коли ти її від мене одбиватимеш». Мене це, звичайно, не влаштовувало. І от раптом така нагода відзначитися. Я відчайдушно повзав на животі по всій школі, по всіх коридорах, тукаючи той клятий ланцюжок… Ви думаєте, я один повзав?… Весь чоловічий склад нашого класу повзав на чолі з лідером Ромкою Черняком, тобто Брюнетом… І раптом, коли я підповзав до дівчачого туалету, в уяві моїй несподівано виникла лавка у скверику і на ній окуляри. «Ой! – мало не скрикнув я. – Це мені знак, що треба бігти по чарівні окуляри і вони допоможуть мені знайти ланцюжок!» Я обернувся – Ромку ніде не побачив. От і добре! Коли йдеться про подвиг заради красуні, колективні дії тут ні до чого. Особливо, коли напарник – спортивний стрункий брюнет. Я прожогом вискочив зі школи. До скверика я біг так, наче за мною сто вовків гналося… Добігаючи до скверика, я ще здаля побачив, що на лавці лежать окуляри. І раптом бачу: до лавки біжить з іншого боку Ромка. Я застиг від несподіванки. Ромка теж спинився вражений – мабуть, не думав мене тут побачити…
   – Ц-це ти? – розгублено спитав він.
   – Це я! А це ж, мабуть, ти? – уїдливо сказав я. Ромка почервонів:
   – Я… я тебе шукав, шукав… але ти повзав хтозна-де!
   – Еге, шукав! – пхикнув я. – Нічого ти не шукав! Просто вирішив сам скористатися з чарівних окулярів. Як тобі не соромно!.. Ми ж домовилися, що будемо завжди разом шукати чарівні окуляри… – сказав я і одвів очі – соромно мені стало: я ж сам порушив нашу домовленість.
   – Ой! А де ж окуляри?! – вигукнув Ромка. – Знову зникли! Я ж щойно бачив – вони лежали!
   – І я бачив!.. Наче спільна галюцинація.
   І раптом біля нас невідомо звідки з’явилася бабуся – довгоноса, у кумедному старовинному капелюшку, з ціпком у руках. Вона розгублено мружила очі і крутила на всі боки головою.
   – Хлопці! Ви не бачили окулярів? – спитала вона. У мене тенькнуло в животі… Я перезирнувся з Ромкою.
   Він теж розгублено закліпав очима і пробелькотів:
   – Ба-бачили…
   – Але вони зникли! – сказав я. Бабуся зітхнула:
   – Якщо зникли – це погано… Бо вони особливі…
   – Ч-чарівні?! – прохопився я.
   – Авжеж! – хитнула головою бабуся. – Чарівні! Телескопічні!.. На спецзамовлення зроблені. Без них я майже нічого не бачу… Як я не помітила?! Їх наче вітром здуло… Біда!.. Я й додому не дійду, не втраплю…
   – А ми вас проведемо! – вигукнув я. – Правда, Ромко?
   – Авжеж! – підморгнув він мені.
   – Ой, спасибі вам, дорогі! Ну, тоді ходімо! – бабуся поклала руку мені на плече (чомусь саме мені, а не Ромці, хоч він вищенький і міцніший), і ми пішли. Ромка ревниво глянув на мене, але тут уже нічого не зробиш: кому поклала, тому й поклала. Ромка відчув потребу щось сказати, і він спитав:
   – А як вас, пробачте, звати?
   – Маргарита Степанівна, – сказала бабуся. – А вас?
   – Мене Ромка! – першим вигукнув мій друг – мусив же він підкреслити, що він лідер.
   – А мене Вася, – сказав я.
   – Дуже приємно, панове Вася і Ромка! – усміхнулася бабуся, наче підкреслено поставивши на перше місце моє ім’я. Ромка це помітив і скривився.
   Серце моє калатало, як різдвяний дзвін. «Її звуть Маргарита Степанівна! «Ритас» – як у тій записці! Але тоді чарівні окуляри зривав у мене з носа дідусь, а не бабуся! Я точно пам’ятаю, хоч і не бачив того дідуся!» – стрибали думки у мене в голові.
   – Ну от і прийшли! – сказала Маргарита Степанівна, коли ми зайшли у якийсь незнайомий двір і зупинилися перед візерунчастими дверима на першому поверсі багатоповерхового будинку. Бабуся встромила у дірку замка довгий чудернацький ключ, почувся мелодійний передзвін, і двері нечутно розчинилися.
   – Заходьте, будь ласка, панове! Мушу вам віддячити за допомогу! – церемонно вклонилася Маргарита Степанівна, вказуючи рукою на відчинені двері. Ми зайшли у темний передпокій, а звідти до кімнати. Кімната теж була напівтемна, умебльована старими меблями. Клейончатий потертий диван з овальним над спинкою дзеркалом, під яким на піддзеркальнику стояло сім білих мармурових слоників – від найбільшого до найменшого. У кутку кімнати височіло ще одне дзеркало – так зване трюмо у темній лакованій рамі з різьбленим дерев’яним візерунчастим верхом… Під дзеркалом стояв такий же різьблений лакований піддзеркальник на гнутих ніжках у вигляді лев’ячих лап (бо нагорі, як ми роздивилися, теж була таки лев’яча морда). І ще одне здоровенницьке дзеркало було на дверцятах старовинної шафи. Але дивно – віддзеркалень своїх ми в тих дзеркалах чогось не побачили, хоча стіл, біля якого ми стояли, прекрасно віддзеркалювався… На стінах висіло багато фотографій, і майже на всіх були… відьми, довгоносі й патлаті, а одна навіть у тому ж кумедному старовинному капелюшку, що й Маргарита Степанівна. Ми з Ромкою перезирнулися. І Ромка спитав:
   – Це в-ви?
   – Авжеж! Ха-ха-ха! – зареготала Маргарита Степанівна. І раптом заспівала пританцьовуючи:
 
Я відьма Маргарита,
Підступна і сердита!
Усе на світі відаю.
Усе на світі знаю!
 
 
Я з янголами снідаю,
З чортами я обідаю —
Усюди я буваю!
Усе-усе я знаю!..
 
   А тоді підморгнула нам і сказала:
   – От я знаю, що вам потрібні чарівні окуляри! І вони в мене є! Аякже! Але я вам їх не дам! – вона насупила брови. – Бо ви позавчора розбили мені на кухні вікно м’ячем, у футбола граючи. І в кицьку мою камінці кидали. Правда, Мурисю?
   На диван раптом скочила, невідомо звідки взявшись, велика чорна кицька з жовтими очима і хрипло нявкнула, наче підтверджуючи сказане хазяйкою.
   Ми з Ромкою аж роти пороззявляли від несправедливого обвинувачення.
   – Та ви що?! – вигукнув Ромка. – Нічого ми не розбивали!
   – І кицьку вашу вперше бачимо! – вигукнув я. – Це не ми!
   – Ви переплутали! Придивіться гарненько! – вигукнув Ромка.
   – Невже я зосліпу переплутала, помилилася? – схилила набік голову Маргарита Степанівна. – Ану піду візьму запасні окуляри!
   І Маргарита Степанівна вийшла до іншої кімнати.
   І тут дерев’яний різьблений лев на вершечку трюмо (чи мені здалося, чи справді) підморгнув мені і глянув на піддзеркальник. Я теж глянув униз, на піддзеркальник – там лежали окуляри… Я кинувся до них, схопив і начепив на носа. І враз побачив наш шкільний спортзал і мати, на які ми сьогодні стрибали через коня на уроці фізкультури…
   – Ну що?! – нетерпляче спитав Ромка.
   – Ланцюжок під матами у спортзалі! Ритка загубила його, коли стрибала! – сказав я.
   – Біжімо! – вигукнув Ромка. Ми кинулися до вхідних дверей… Двері були замкнені…
   – От вталапалися! – скреготнув зубами Ромка.
   І тієї ж миті до кімнати зайшла Маргарита Степанівна. Окуляри з мого носа враз злетіли і опинилися на її носі.
   – О! – вигукнула вона. – Тепер я бачу – авжеж, це не ви розбили мені м’ячем вікно на кухні й полювали на мою кицічку. Пробачте, дорогі. От що значить недобачати… І не бійтесь мене. Ніяка я не відьма. Артистка я колишня. В Театрі юного глядача в казкових виставах відьом грала… Давно вже на пенсії, – вона зітхнула. Але в очах її стрибали веселі бісики.
   – Пробачте, – сказав Ромка. – Ми дуже поспішаємо.
   – Одчиніть, будь ласка, двері! – по-про сив я.
   – Стривайте, – сказала Маргарита Степанівна. – Я вам станцюю насамкінець!
   І вона заспівала:
 
Хоч я відьма, та співаю.
Бо веселу вдачу маю.
Хоч стара я і сліпа,
Ще й танцюю – гоп-па-па!
 
   І так хвацько, по-молодому пішла навприсядки, що аж задзвеніли висюльки на люстрі. А тоді гепнулася спиною на диван, кумедно задриґавши ногами.
   – Ех-хе-хе! – важко дихаючи, сказала вона. – Сумую я за сценою, за глядачами… А де ваші аплодисменти?
   Ми з Ромкою перезирнулись і заплескали в долоні.
   – О! Це інша справа! – І вона кумедно вклонилася, взявшись двома пальчиками за край спідниці.
   – А тепер бувайте мені здоровенькі!
   Дивна артистка-відьма одчинила нам двері, і ми щодуху побігли до школи.
   Класи вже були порожні, майже всі учні розійшлися додому. Лише в нашому класі сиділа за партою нещасна заплакана Ритка – додому йти вона боялася.
   – Стривай, Ритко! Стривай! Ми зараз!.. – вигукнув Ромка. І ми з ним побігли у спортзал, розсунули мати – між ними на підлозі лежав ланцюжок з кулоном у вигляді сердечка.
   – Бери! Це ти побачив, – зітхнувши, сказав Ромка.
   – Ні! Удвох! Тільки удвох! – благородно сказав я.
   – Удвох так удвох! – не зміг приховати задоволення Ромка.
   І ми побігли в клас і віддали Ритці її пропажу – я тримав за кулон, а Ромка – за той підступний замочок ланцюжка, що так невчасно розкривався.
   Ритка радісно зойкнула, а тоді обняла нас обох за шиї і притулилася головою до наших голів… Про чарівні окуляри ми їй, звичайно, нічого не сказали. Ми ж домовились не говорити нікому.
   Нас чекала ще одна несподіванка – ми виявили у своїх кишенях по дві шоколадки – «Театральних». Коли дивна артистка Маргарита Степанівна встигла засунути їх нам у кишені – хтозна… По одній шоколадці ми дали Ритці. Вона мало не заплакала від розчулення. Вона ж так любить солодке!..
   Ми хотіли того ж дня подякувати за шоколадки Маргариті Степанівні. Шукали-шукали той двір і ті візерунчасті двері, але так і не знайшли.