Всеволод Зиновьевич Нестайко. Пригода в кукурудзі (збірник)

   Другою кандидатурою був у нас цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже мені противний був цап Жора, бо з'їв мою нову святкову сорочку, коли я у калабані купався.
   Але Ява мене не підтримав.
   – По-перше, – сказав він, – Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й аплодисментів не почуємо. А по-друге, йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось бичаче, коров'яче щось – велике і крутороге.
   – Коров'яче? – кажу. – Слухай, то, може, і взяти просто корову. Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі, ніде не сказано, що обов'язково повинен бути бик. Чоловічого роду.
   Ява задумався:
   – Хтозна, може й так.
   – Тоді, – кажу, – ліпшої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.
   – А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька? – Бо в нашої Маньки теля і один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб із нас сміялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще ніколи в світі не було.
   – Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.
   – Що значить «психічна»! Юринда! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.
   – Я – боюсь? От я зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!
   – Я забираю, але ти все одно боїшся.
   – Боюсь?
   – Боїшся.
   – Боюсь?
   – Боїшся…
   Я схопився рукою за вухо і в свою чергу вдарив Яву кулаком у живіт. Ми покотилися по траві й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозі поганого, ми, качаючись, попідбирали своїми штаньми і сорочками. Першим отямився я.
   – Стривай, – кажу, – годі. А то замість бою биків у нас вийшов бій дураків.
   – Це ж ти винуватий… Ну, гаразд. Спробуєм Контрибуцію. Завтра поженемо пастиі спробуєм. А то твоя Манька дійсно для телевізора не пасує. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.
   Мені вже остогидло битися, і я удав, ніби не зрозумів, як тяжко він образив мою дорогу Маньку.
   Ми почистили одне одного і пішли додому.
   Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону. Я гнав перед собою Маньку, Ява – Контрибуцію. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, і не підозрювали, який це історичний день.
   У Яви на голові був крислатий мамин капелюх – у ньому мама їздила до Києва на наради. Капелюх був на Яву завеликий і насувався на очі. Щоб хоч що-небудь бачити і не впасти, Ява мусив весь час, як коняка, що везе віз, сіпати головою, поправляючи капелюх. Здавалося, що він із кимсь розкланюється.
   Капелюха Ява, звичайно, взяв нищечком.
   У мене під пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам'ятаю стільки, скільки взагалі що-небудь пам'ятаю. Він із самого малечку висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому було вишито троє кумедних цуценят, що сиділи вкупочці, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Ґава і Рева, про яких мені мати колись розповідала безліч різних історій, аж поки я не засинав. Останні два роки, оскільки я вже виріс, килимок лежав у скрині, й тепер від Цюці, Ґави і Реви дуже тхнуло нафталіном.
   Килимок і капелюх – то був наш тореадорський реманент. По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві чудові шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.
   Ми йшли і співали арію Хозе з опери «Кармен», яку багато разів чули по радіо.

 
Торе-гадор, смелее в бой,
торе-гадор, торе-гадор…
Там ждет тебя-га любовь,
там ждеттебя-га-га любовь…
 

   Ми співали і не знали, що жде нас.
   Небо було синє-синє – справжнє іспанське небо. І сонце сяяло – аж шкварчало, як сало на сковорідці. Погода – саме годяща для бою биків.
   Ми погнали корів аж на край вигону туди, де ставок, – подалі від людських очей.
   – Оджени свою Маньку кудись убік, щоб не заважала, – сказав Ява, – і давай починати.
   Я не став сперечатись. Тим більше, Манька у нас дуже нервова, їй ліпше не бачити бою биків.
   Ява поправив на голові капелюха, підтягнув штани, взяв мого килимка і, витанцьовуючи, навшпиньках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самісінької її морди і почав вимахувати килимком у неї перед очима. Я затамував подих – зараз почнеться…
   Контрибуція спокійнісінько щипала траву.
   Ява замахав килимком ще дужче. Контрибуція не звертала на нього аніякісінької уваги.
   Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки одвернула морду.
   Ява роздратовано вереснув і щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.
   Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати…
   Через півгодини він сказав:
   – Вона до мене просто звикла, вона мене любить – і тому не хоче… Ану давай ти!
   За годину, захекавшись, я сказав:
   – Якесь убоїще, а не корова. Психічна, називається! Шкода, що в Маньки нема рога, я б тобі показав, що таке справжня корова.
   Ява знову змінив мене. Він раз у раз міняв тактику: то підходив до корови потихеньку і несподівано бив килимком, то підскакував із розгону, то набігав із боку. Але результатів жодних. Контрибуція не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сіпався у руках – здавалось, що Цюця, Ґава і Рева от-от загавкають, а Контрибуція хоч би що.
   Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними коров'ячими очима і сказала:
   – М-му-у! В перекладі це, мабуть, означало: «Ідіть, хлопці, отсюдова. Не займайте мене».
   Але ми вчасно не зрозуміли її.
   Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію – це я бачив.
   Нарешті розлючений Ява крикнув:
   – Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що – боїшся?… Ну, то я сам!
   Він розмахнувся і дзибнув Контрибуцію ногою по губі.
   І раптом… Раптом я побачив Яву десь високо в небі. І звідтам, із неба, почув його одчайдушне верескливе:
   – В-ва-вай!
   Він почав бігти, по-моєму, ще в небі. Бо коли ноги його торкнулися землі, він уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То було наше єдине спасіння. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі гейзери води і грязюки. Спинилися ми аж на середині. Те, куди ми влетіли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись, справді, тут був величенький ставок-копанка. Але він давно пересох, забруднився, зацвів і перетворився на звичайнісіньку калабаню. У найглибшому місці нам було по шию. Саме у цьому місці ми зараз і стояли, відсапуючись.
   Контрибуція бігала навколо калабані й мукала на нашу адресу якісь свої коров'ячі прокльони. В калабаню лізти вона не хотіла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.
   Ми стояли і мовчали.
   Дно калабані було грузьке, замулене. Чесно кажучи, ми по самісінький пуп стояли в противній слизькій багнюці. Тільки від пупа до шиї була вода. Та й то водою вона була, мабуть, лише процентів на тридцять – така брудна, каламутна і смердюча.
   Ми стояли і мовчали. Нам було зле. Цюця, Ґава і Рева плавали перед моїм носом. Тореадорський капелюх – перед Явиним носом. Але нам було не до них.
   Добре, що хоч Контрибуція підкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. Це було дуже шляхетно з її боку. Такої розлюченої корови я ще зроду не бачив. – Я ж тобі казав, що вона психічна, – промовив Ява навіть із якоюсь гордістю.
   – Угу-у, – протяг я. – Що ж нам тепер робить?
   – Треба ждать.
   – Що – ждать?
   – Поки вона відійде.
   – Ти що – здурів? Вона може до ночі тут пастися. А я вже змерз.
   – Ти хочеш вийти? То виходь. Я побачу як ти летітимеш у стратосферу.
   – Ява, не верзи дурниць. Це ж тобі не бугай Петька. Це твоя рідна корова. Вона тебе любить. Ти ж сам казав.
   – Вона мене колись любила. Тепер вона мене вже не любить.
   Ще під час наших тореадорських вправ небо затягло хмарами. А тепер почав сіятись дрібний дощик.
   Контрибуція стояла нерухомо, як пам'ятник. Але це не тому, що вона про нас забула і заспокоїлась. Просто всі корови під час дощу застигають.
   Дощ струмив по наших обличчях, крапало з носа, ми почали цокотіти зубами. Чесне слово, в такому розпачі я не був навіть тоді, коли ми з Явою заблудили в кукурудзі.
   Раптом я побачив: до калабані хтось наближається. Хтось ішов із поля до села повз калабаню. Я повеселішав – зараз гукнем, щоб одігнав корову.
   Поки він був далеко, крізь дощ не видно було обличчя. Але от він наблизився, я придивився – і раптом у мене, і так майже холодного, похололо всередині. То був Сало. Він ніс величезний оберемок трави, – мабуть, для своїх кролів.
   – Яво, – просичав я, – то Сало. Давай пірнем, щоб не впізнав.
   Але було пізно. Сало вже вгледів нас і здивовано-радісно загукав:
   – О, босяки, що ви там робите?! Ми розгублено мовчали.
   – Та ви що – повмирали, не чуєте? – знову гукнув Сало.
   Треба було щось відповідати.
   – Ку-ку-купаємось, – півнячим голосом сказав Ява, цокаючи зубами.
   – У сорочках? Під дощем? І в такій багнюці? – вирячився Сало. Я повернувся до Яви і прошепотів:
   – Давай вилазити. При ньому вона не троне.
   – Давай, – ледь ворухнув посинілими губами Ява.
   Я смикнув одну ногу, другу і розгублено зашепотів:
   – Яво, скандал! У мене ноги не виймаються.
   – У м-мене т-теж, – простогнав Ява. Побачивши, як ми сіпаємось, Сало закричав:
   – Хлопці, та що там у вас? Ой лишенько, та ви ж, мабуть, загрузли.
   Ми сіпались і мовчали.
   – Хлопці, пождіть, хлопці! – знову загукав Сало. – Я, здається, придумав. У мене ж тут вірьовка є. Одну хвилиночку!
   Він швидко розпатрав свій оберемок, витрусив траву, потім розкрутив вірьовку і ловко, як матрос, кинув нам кінець:
   – Держіть!
   Ми впіймали, все ще не розуміючи, що він збирається робити. Невже сподівається витягти нас! Він же слабак, найслабший у школі!Але він і не думав тягти. Він підійшов до Контрибуції, яка все ще стояла нерухомо на одному місці, підігнав її до самої калабані і став обмотувати її роги вірьовкою.
   Ми спантеличено перезирнулися.
   Потім він гукнув, щоб ми міцніше трималися, і почав потихеньку підганяти корову.
   І руда Контрибуція, з якої ми так безсоромно знущалися, потягла нас із багнюки на світ білий.
   Я не буду розказувати, які гарні ми вилізли, як допленталися додому і що говорили батькам. Не хочу. Це мені не цікаво.
   Скажу краще ось про що. Нещодавно ми з Явою прочитали в газеті, що хлопець із нашого села Гриць Остапенко (так офіційно, за документами, називається Сало) вигодував двадцять кролів і за це нагороджений грамотою. Мало того, те ж саме ми почули по радіо. До телевізора тепер я боюсь підходити – невже і по телевізору буде?
   Ми сумно сидимо з Явою під тином і думаємо. Ми думаємо – що таке слава? Дехто сушить собі голову, видумує різні вибрики, можна сказати, ризикує життям, щоб прославитися, стати відомим, – і тільки сорому набирається. А дехто спокійнісінько собі длубається в хліві, вовтузиться з кролями, нікому в очі не лізе – і про нього пишуть у газетах, говорять по радіо і нагороджують грамотами… Ну, що ви скажете?
 
   1963 р.

Шурка і Шурко

 

   Шурко відразу не злюбив її. І через те не злюбив, що його посадили за одну парту з нею. А Шурко хотів сидіти поруч із Севкою, або з Толею, або ж із кимось зі своїх друзів-футболістів. А втім, він сам винен, що так сталося. Не треба було йому в перший день так галасувати, хвилюватися і розмахувати руками.
   – Бойчук, заспокойся, – кілька разів суворо зверталася до Шурка нова вчителька Ольга Борисівна. Та Шурко не вгамовувався. І Ольга Борисівна вирішила, що Шурко найбільш недисциплінований у класі й тому мусить весь час бути в неї перед очима.
   І ось Толя з Севкою спокійно сидять собі разом на передостанній парті, а Шурко стовбичить на першій, перед самісіньким столом учительки. А поруч із ним – мовчазне дівчисько в окулярах. Своєю зразковою поведінкою вона страшенно дратує Шурка. Просто зошит із чистописання, а не людина! Й остаточно розізлився Шурко, коли взнав, що його сусідку по парті звуть так само, як і його, – Шура. Це було просто нестерпно. Покличе його хто-небудь – неодмінно вона відгукнеться, її кличуть – він біжить. Шуркові навіть почало здаватися, що діти навмисне, щоб подражнитись, так часто звертаються до нього.
   І потихеньку Шурко став мучити Шуру. Засуне її підручник куди-небудь під парту, і вона потім усю перерву шукає його… Але – дивна річ – Шура ніколи не скаржилась на нього вчительці. Тільки зниже плечима, відвернеться і промовчить. Якось Ольга Борисівна спитала, хто ким хоче бути.
   – Воротарем, – випалили одночасно Севка й Толя.
   – А я вчителькою, як ви, – пропищала Валя.
   – Я шофером.
   – Я агрономом.
   – А я… лікарем, – тихо і засоромлено проказала Шура. Шурко глянув на неї, презирливо скривився і подумав:
   «Ще б пак! Інакше й бути не могло! Аякже!»
   Шурко терпіти не міг лікарів. Коли йому було сім років, він захворів на малярію, і величезний вусатий лікар змушував його ковтати огидні, гіркі таблетки. А то ще в Шурка боліли зуби. І досі мурашки пробігають у нього по спині, коли він згадує про бормашину. Отож лікарі для Шурка були найнеприємніші люди на світі.
   Відтоді Шурко став називати Шуру «Айболитькою». Але вона так само не звертала на це ніякої уваги.
   Одного сонячного ранку Шурко йшов до школи. Повітря було прозоре і чисте. Жовтогаряче листя ласкаво шурхотіло під ногами. Хлопчаки ганяли по асфальту великі темно-брунатні, немов лаковані, каштани.
   А Шурко йшов неквапливо, ледве переставляючи ноги. Йому було якось не по собі.
   У школі Ольга Борисівна одразу помітила, що Шурко занедужав, але він сказав, що він «просто в кепському гуморі».
   А надвечір Шуркові стало зовсім погано, і серед ночі перелякана мама побігла викликати «швидку допомогу».
   В лікарні мамі сказали: «Гострий приступ апендициту. Слід негайно зробити операцію!»
   Шурка поклали на якийсь дивовижний стіл на колесиках і повезли довгим коридором…
   Від яскравого світла Шурко заплющив очі. А коли розплющив – просто перед ним стояла висока жінка в окулярах і в білому халаті. Всміхаючись, вона говорила:
   – Ну що, хлопче? Болить… Що ж, зробимо так, щоб ніколи більше не боліло.
   І от Шурко на операційному столі.
   – А як тебе звати?… Шурко?! Ось як! У мене теж Шурка. Тільки дівчинка… А в якому ж ти класі?… От збіг! І моя Шурка в третьому… А вчишся ти як? Відмінник, мабуть… – Ай! – не крикнув, а просто сказав Шурко.
   – Боляче?! Неправда. Адже я нічого ще не роблю. Готую лише інструменти.
   Жінка говорила неголосно і так спокійно, що Шуркові стало легко і зовсім не страшно…
   – Ну от і все. Тепер можна йти спати. Все гаразд…
   Шурка знову поклали на стіл з колесиками і повезли. А жінка в окулярах йшла поряд, поклавши руку йому на плече. Коли Шурка перенесли в постіль, вона старанно поправила подушку й обережно підгорнул а йому ковдру з обох боків. У неї були ласкаві, ніжні руки, як у мами. І Шуркові одразу стало дуже тепло і затишно.
   – Докторе, скажіть… А як вас звати? – несподівано спитав Шурко.
   – Клавдія Василівна. А що?
   – Так… – зашарівся Шурко і сказав: – От якби всі лікарі були такі… добрі. їх ніхто б не боявся.
   Клавдія Василівна засміялась:
   – Дивак ти! А лікарі всі і є добрі. Така вже у них професія – добра. Спи, Шуро, спи! На добраніч…Другого дня, прокинувшись, Шурко не одразу зміркував, де він. Він лежав на білосніжному ліжку біля вікна – великого і високого. Шурко хотів підвестися, встати – не міг. І одразу згадав… Опустився на подушку і глибоко зітхнув. І хоча все найстрашніше було вже позаду, Шуркові чомусь раптом стало дуже сумно і тужливо. Він подумав, що тепер лікарі напевне надовго заборонять йому грати у футбол. З жалю до самого себе Шурко тихо заплакав…
   Надворі падав дощ. По вікнах палати дріботіли маленькі іскристі краплини…
   – Шурко! – пролунав раптом тихий знайомий голос. Хлопчик від несподіванки здригнувся, повернув голову і… оторопів. Край ліжка стояла Шура. У великому дорослому халаті, з закоченими рукавами, – ще більш смішна й незграбна, ніж завжди.
   – Ну як? Як ти почуваєшся? Знаєш, ми всі в класі так переживали, так переживали, коли взнали, що в тебе апендицитна операція… – Шура говорила швидко-швидко, ковтаючи слова і хвилюючись. Вона зовсім не була схожа на ту мовчазну, старанну шкільну Шуру– А я відразу здогадалась, що ти тут. Адже це лікарня «швидкої допомоги»… Ти тільки мамі нічого не говори. А то, коли вона взнає, що я була, вона мені дасть. До хворих же не можна просто так приходити. А ще зразу після операції. Є спеціальний день…
   – Якій мамі? – нічого не зрозумівши, тихо спитав Шурко.
   – Та моїй. Яка тобі операцію робила. Це ж моя мама. А мене тут усі знають. Адже ми поряд із лікарнею живемо. Я сказала, ніби мама футляр від окулярів забула і послала мене. І тьотя Даша пустила. А я сюди… А мама зараз спить, вона вночі чергувала. Ну, я піду, а то зайде хто-небудь. Ну, бувай, видужуй…
   І Шура заквапилась до виходу.
   – Ач ти яка! Молодець! Оце товариш! Ти з нею давно дружиш? – спитав Шурків сусіда, лисий чоловік із чорними кошлатими бровами.
   Шурко зніяковів і пробубонів щось невиразне.
   …Наступного дня вона знову прийшла. Правда, сталося трошки інакше. Шуркові набридло читати книжку, яку передала йому мама, і він дивився у вікно. На підвіконні стрибали і голосно цвірінькали горобці. Шурко з цікавістю стежив за ними. Але ось знизу долинув якийсь шурхіт, і горобці вмить розлетілися. На підвіконня лягли дві руки, потім показалась зелена фетрова шапочка, окуляри, і хлопчик упізнав… Шуру. Вона кивала йому і ворушила губами – щось говорила. Шурко досадливо зморщився, похитав головою – не розібрав. Згодом дівчинка зникла: мабуть, не вдержалась і зіскочила на землю. А за хвилину в кватирку влетів і упав просто Шуркові на подушку зібганий папірець. Шурко розгорнув і прочитав: