Страница:
Всеволод Нестайко
Пригода в кукурудзі
Оповідання
Художнику В. Євдокименку – учаснику цієї історії
Пригода в кукурудзі
Чого він Ява, питаєте?
Та то він себе сам так назвав, коли йому ще й року не було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати «Я Ваня», а вийшло «Ява». Чи то «Іван» у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звать), але приклеїлось оте «Ява» до нього на все життя. Навіть міліціонер, що живе в нашому селі, так його називає.
У них узагалі вся сім'я інтересна.
Батько на скрипці грає. Корова – Контрибуція називається. А дід, старий Рень, мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав'язує. Бо у нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить – праве саме заплющується. Але ж і б'є дід із тою онучею, ох же ж і б'є! Городські мисливці, що машинами з Києва приїжджають, тільки ахають.
«Ви, дєдушка, абсолютний чемпіон», – кажуть.
На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реньовим назвали.
Мати ж Явина – депутат райради, ланкова кукурудзоводів.
Якось Ява з Яришкою, сестричкою своєю меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:
– Опозогив! – вона букву «р» не вимовляє. – Маму-депутата на все село опозогив! Загаза чогтова!
Такого шелесту наробила – Ява не знав, куди очі ховать. Стояв, стояв, червоний, мов рак, а тоді як дав дриза – тільки п'ятами залопотів.
Та то лише раз таке було.
Гарний хлопець Ява. Мій найкращий друг.
Видумляка – якого світ не бачив. Весь час різні штуки вигадує.
І підводного човна з дідової плоскодонки ми з ним майстрували. І «метро» під свинарником рили. І корову Контрибуцію для бою биків тренували (це після фільму про тореадорів). І чого тільки ми не робили. Всього не перелічити.
Але завжди вигадки Явині були романтичні й захопливі. А його ідеї запалювали і надихали. І як же я здивувався, коли раптом (це було ще навесні) Ява запропонував:– Давай, Павлушо, виведемо новий сорт кукурудзи.
Я вирячився на нього – чи, бува, не захворів. А він…
– Кукурудза, – каже, – дуже важливий сільськогосподарський продукт, і виведення нових її сортів – справа великої державної ваги. І взагалі селекціонери-симиренки дуже поважані люди – не менше космонавтів. Он-до моя мати, дивись, і депутат, і в Київ на наради їздить, і в президії завжди сидить.
Слухав я, слухав, а тоді не вдержався.
– Тю, – кажу, – на тебе! Таке говориш – як на зборах. Теж іще знайшов веселу справу – кукурудзу вирощувати…
Подивився він на мене, скривився презирливо.
– Ти, – каже, – Павлушо, довбняк. Ні чорта не понімаєш. Та ти знаєш, що б це для мене було, якби я винайшов новий сорт кукурудзи! Який би це вихід був! Е-ех! Ніяке письмо, ніякі штани не були б для мене страшні. Почала б мати мене за штани або письмо лаяти, а я їй тільки – раз! – новий сорт кукурудзи. Вона – ах! – і про все на світі забула. Кукурудза – це ж її життя. Врятувався б я від письма на віки вічні.
З письмом у Яви була трагедія. Не давалося Яві оте письмо, або як його ще наша вчителька називає – чистописання. Коли вже говорити про Явине письмо, то, чесно кажучи, то було брудно-писання. І в стінгазеті його за це протягували, і зошити його на спеціальній дошці вивішували – нічого не допомагало. Не міг він бути акуратним.
Крім письма, було у Яви ще одне слабке місце – штани. Штани на Яві горіли. Будь-які нові штани з будь-якого найцупкішого матеріалу за півмісяця перетворювалися на саме ґноття. Бо такий уже був у Яви характер. Ява не ходив, не бігав, а літав. Якщо порівняти його характер з авіацією (я льотчиком мрію стати!), то характер у Яви був реактивний. Перш за все не витримували таких швидкостей і перевантажень холоші. Вони обтріпувалися внизу, Ява скрушно зітхав і підстригав їх ножицями. До цієї перукарської справи йому доводилося вдаватися частіше й частіше, штани дедалі коротшали, до того ж Ява весь час їх розпанахував, лишаючи на парканахцілі шматки, і незабаром від штанів лишалася сама тільки назва, яка ледь-ледь держалася на шлейці.
Так, виведення нового сорту кукурудзи було б для Яви дуже корисним.
– Ти розумієш, – переконував він мене, – це ж інтересно. Може, ми справжніми симиренками станем. Хіба погано? Нас уся країна знатиме.
– Нє, – кажу, – не хочу. Я хочу льотчиком. А льотчиків-симиренків не буває… Хай уже щось інше. Та я й не вірю, щоб ми щось вивели. Це ж кебету треба мать і знати до біса. Нє!
– Ну й маруда ж ти, Павлушо.
– А ти тріпло!
– А ти сонна муха.
– А ти… тьху на тебе!
– І на тебе тьху!
Крепко ми тоді посварилися. Правда, за два дні й помирилися, але про кукурудзу більше не згадували. Зразу після школи я поїхав у гості до дядька в інше село, а коли приїхав, Яви не застав – він у табір до моря подався. Так ми з ним ціле літо майже не бачились. І зустрілись тільки, як почались заняття в школі.Я, певна річ, геть зовсім забув про ту розмову що була у нас навесні. І раптом він каже:
– Знаєш, Павлушо, а я ж новий сорт кукурудзи таки посадив.
Я аж рота роззявив.
– Бре, – кажу. – Де? Як?
– На материній ділянці. Ото як ти поїхав, весь час муляла мені думка про кукурудзу. Поліз я раз на горище, шукав коліщатко те, що ти мені подарував. А в нас, ти ж знаєш, на горищі завжди валяється кукурудзяних качанів до біса. Шукав я, шукав коліщатко і раптом натрапив на качан. Аж підскочив. Такий, я тобі скажу, качанище – ну як порося. Зроду такого не бачив. І стрельнуло мені – йой, та це ж, мабуть, новий сорт кукурудзи сам вивівся випадково, і ніхто про це не знає. Певно, мати його серед інших качанів не помітила, не звернула уваги. Оце діло! Саме щастя в руки лізе. Вилущив я з того качана насіння. Ох і насіння! Якби я тобі однією насіниною по лобі вцілив – отакенну ґулю б набив… Пішов я крадькома на материну ділянку, – саме годяще місце, бо ж і добрива там і земля будь здоров, – повиколупувавте, що було посаджено, і цілий рядок своїм сортом засадив. Ще й кілочки повтикав – для пам'яті, щоб не сплутати.
– Ну й що? – нетерпляче питаю. – Виріс твій сорт?
– Та мабуть. Я не знаю. Я ж у табір поїхав. Давай удвох підем сьогодні подивимося. Давай?
– Давай, – кажу, – раз таке діло, треба йти. Тим більше, за тиждень-півтора кукурудзу збиратимуть. Збере комбайн твій сорт – дідька лисого ти його тоді знайдеш.
Розмова ця відбулася на великій перерві. А коли скінчилися уроки, Ява сказав:
– Ходімо.
– То, може, – кажу, – спершу пообідаєм, а тоді.
– Та чого там обідать, не вмреш. Ми швидко. Подивимося тільки й назад. І будеш собі хоч до вечора обідать.
Я бачу, що його така нетерплячка взяла, – погодився. Може, й справді хлопець новий сорт одкрив!
Пішли ми.
Вийшли за село, на польову дорогу. На небі – ні хмарини. Сонце світить, нежарке лагідне вересневе сонце.
Обабіч шляху суцільною зеленою стіною, наче ліс, стоїть кукурудза, височенна, метрів зо три, а то й більше. Добре в цьому році вродила.
Йдемо ми та й йдемо. Вже й села не видно.
– Довго ще? – питаю.
– Та нє. Ще трохи та й уже.
Після цього ми ще добрі кілометри два тьопали. Нарешті Ява каже:
– Отут. Бачиш, табличка.
Дійсно, край шляху стирчить на кілку табличка, а на табличці кривулястими літерами написано:
Кукурудза
Сорт Буковинський № 1
Ланка Надії Рень
Площа 8,5 га
– Вірно, – кажу, – це воно.
– Пішли, – каже Ява, – тепер углиб треба.
Звернули ми з шляху і – в кукурудзу. Ява попереду, я – за ним.І одразу – наче в джунглі потрапили. Ох і густа кукурудза! Руками весь час доводиться листя розсувать, щоб по пиці не вдарило. А тут іще й портфель заважає – чіпляється. Яву я одразу з очей згубив. Тільки за шурхотом чую, куди йти.
За деякий час питаю.
– Ну як? Скоро вже твій сорт?
– Скоро, скоро, – досить-таки далеченько чую бадьорий Явин голос. От реактивщик – бач, уже де.
– Стривай, не спіши так, – гукаю, – а то я не бачу, куди йти.
У мене вже двічі портфель із рук випадав, і щоку я подряпав об шорстке, наче з бляхи, кукурудзяне листя.
Нарешті знову питаю:
– Ну як? Знайшов?
– Ні ще. Густо дуже, – і в голосі, чую, вже нема тої бадьорості.
– Слухай, – кажу, – ти ставай навка-рачки і повзи. Бо так ніколи тих кілочків не побачиш.
Сказав – і собі став на чотири, портфель у зуби, щоб не заважав, і порачкував, наче собака в цирку. Повзу і мовчу – з портфелем у зубах багато не наговориш. Навсібіч роздивляюсь – кілочки шукаю. З розгону просто носом у Явині штани ткнувся. Дивлюсь, він теж із портфелем у зубах. Сіли ми, портфелі з рота повипускали – відсапуємось.
– Ну що? – питаю.
– Та, знаєш, – каже розгублено, – дуже важко у цій гущині шукати. Десь отут повинно буть, а не можу знайти.
– Знаєш, – кажу, – давай планомірно. Прочешемо цей шмат за всіма правилами. Ти в один бік повзи, а я в другий, а потім зійдемось. Кукурудза ж квадратно-гніздовим посаджена, по квадратах і будем прочісувати. Це дуже просто.
Ява зразу повеселішав:
– Правильно. Я давно казав, що ти геній, Павлушо. Тільки давай портфелі тут залишимо, а то дуже важко їх у зубах тягати.
Поклали ми портфелі й розповзлися – я в один бік, Ява в другий.
Повзу й дивлюсь. Та хоч і казав я, що це дуже просто – по квадратах, але, виявляється, недуже просто. Як голову біля самої землі тримати – то ще видно трохи оті квадрати-ряди, а як піднімеш голову – ніяких тобі квадратів, саме листя. Не будеш же весь час щокою по землі тертись.
Рачкував я, рачкував і прямо, і зигзагами, коліна вже всі пообдирав, а кілочків нема.
– Яво-о! – кричу.
– Агов, – здалеку обзивається.
– Давай, – кричу, – назад!
– Давай!
Порачкував я назад. Здалося мені, що назад повз я значно довше, ніж уперед. Уже давно повинен був би я зустрітися з Явою, а його все не видно. І не чуть.
– Яво! – гукаю нарешті.
– Агов! – чується десь далеко праворуч.
– Яво! – роздратовано кричу я. – Куди ти поповз, хай тобі! Не туди ти повзеш.
– Це ти, – гукає він, – це ти не туди повзеш. Я повзу правильно.
– Та ну тебе! Повзи сюди.
– Це ти сюди повзи!
Отак перегукуючись, ми почали підповзати один до одного. Довго підповзали. Нарешті підповзли. Злі обидва, як чорти.
– Ну, – питаю, – знайшов? – Знайшов? Знайшов? – перекривляє він. – Якби знайшов, я б ото до тебе повз хіба? Я б тебе гукав?
– Слухай, – кажу я, – може, ти не кукурудзу, може, ти ґудзика посадив, щоб штани виросли, брехуняко цибатий.
– Носа твого я посадив.
– Ну, – кажу, – досить. Мені твоє сими-ренківство в печінках сидить. Я пішов додому. Я їсти хочу. Де мій портфель?
– Там, де ти його поклав.
Ліг я на землю, почав роздивлятися. Пороху наковтався, а портфеля не бачу.
– Це ти, – кажу, – ти винен. Поповз кудись. Через тебе ми портфелі загубили. Попробуй їх тепер знайти у такій гущині.
– Це не я, це ти, як оте цуценя сліпе, поповз по-дурному і все заплутав.
– Ну, гаразд, – кажу, – сваритися потім будем, давай портфелі спершу знайдемо.
– Гаразд, – каже, – давай, коли ти такий слабак.
І поповзли ми шукати портфелі. Тепер ми не розповзалися, а трималися купи. За півгодини ми втямили, що знайти портфелі у цих кукурудзяних джунглях не легше, ніж оті кілочки. Коліна пекло вогнем. І коли ми нарешті підвелися, то мало не попадали – ноги заклякли і підгиналися, не хотіли держати.
– Яво, – сказав я, – давай плюнем на портфелі й підем додому. Пообідаєм, а тоді прийдем по портфелі. А то я так їсти хочу, що аж у голові паморочиться.
– Знаєш, давай, – зразу погодився Ява, – а то в мене теж живіт до хребта прилип. А по обіді й портфелі знайдем, і кілочки, я думаю, теж. Ходім.
І Ява бадьоро рвонув уперед. Я – за ним. Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне листя хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки. Та ми не звертали уваги. Ми хотіли їсти.
Йти ставало дедалі важче.
– Яво, – сказав я, хекаючи, – щось ми дуже довго йдемо.
Ява мовчав.
– Яво, – сказав я, хекаючи ще дужче, – де шлях?
Ява мовчав. – Яво! – крикнув я, майже задихаючись, – ми не туди йдемо.
Ява зупинився:
– А куди? Ти знаєш, куди?
– Нє, – кажу я, ледве тримаючись на ногах, – це ти мене сюди завів. Ти й виводь.
Ява безсило опустився на землю.
– Я б вивів, – сказав він, відсапуючись, і ліг горілиць. – Я б вивів, якби ти не почав повзати хтозна-куди і не заплутав мене. А тепер я не знаю.
– Що ти не знаєш? Що ти не знаєш, диверсанте!
– Не знаю, куди йти. От що. Ти ж знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться. Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.
– Що?! Що ти мелеш? Кукурудза – не ліс, у кукурудзі не можна заблудитися. Вставай і виводь мене зараз же. Я їсти хочу… Чуєш?
– То виходь сам, раз не можна заблудитися.
– Що – сам? Що – сам? Це ж твоя мати кукурудзовод. А моя мати доярка. З корівника я тебе, заплющивши очі, виведу. – Чого скиглиш? Дай відпочити трохи. Рознюнився. А ще льотчиком хочеш бути! Який ти в біса льотчик!.. Слинько ти! Потеруха ти гречана… Знав би твій тезко космонавт Попович, що в нього такий земляк… Е! Тільки ім'я хороше паскудиш. Одійди, бо вдарю!
Мабуть, ми б таки побилися, якби не така втома і не така ситуація.
Зітхнувши, я ліг поряд із Явою. І раптом у мене виникла ідея.
– Яво, – кажу, – а що, як вилізти і подивитися, куди йти.
– Що це тобі – дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.
– Ну то що, – кажу. – Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.
– Ну, то лізь.
– Ні, ти лізь. Ти легший – в тебе штани коротші й ґудзиків менше. А я підсаджу.
Ява спершу не хотів. Мабуть, прикро йому було, що це не він придумав. Він звик, що всі ідеї йому належать. Потім махнув рукою:
– Ну, давай спробуєм.
Ми вибрали найвищу і найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб вдержати Яву, коли він на них ногою стане, і сказав:
– Ти більше на мене спирайся, а за кукуру-дзинутільки держись.
– Добре, добре, – сказав Ява і, крекчучи, почав дряпатись на мене. От уже коліном на плече став, вперся руками об голову… Ой! – черевиком за ніс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю… Черевик вдавлюється мені в плече, підбором ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна тремтять, підгинаються, підгинаються…
– Яво, – кричу, – швидше дивись, я падаю. І… щось затріщало, зашуміло, завищалоначе бомба в кукурудзу гепнула.
Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В роті – пісок, у вухах – пісок, очі запорошені.
Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очі й гукаю:
– Яво, де ти? Ти живий?
– Жи… апчхи!., вий, – і з купи потрощеного кукурудзиння висовується Я ви на голова.
– Ну що, – питаю, – бачив?
– Дулю, – каже, – я бачив. Саме волоття перед носом. Ява зітхнув.
Я подивився в небо.
«Чудасія, – подумав я, – космонавти літають у безмежному небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі й – нічого. А ми в кукурудзі заблудилися. Кіно!»
– Яво! – підхопився я. – Це дурниця якась. Цього не може буть, тому що це неможливо. Ще ніхто в світі не заблуджувався у кукурудзі. Ми просто пішли не в той бік. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходімо назад.
Спершу Ява недовірливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що він підвівся.
– Хтозна, може й правда. Ходімо. І ми поплентались назад.
Ох, як важко було йти! Леле, як було важко йти! Ми не відчували під собою ніг. Ми просто механічно переставляли їх, як ходулі. І нащо ми ото повзали на колінах!
В очах мигтіло і зеленіло.
Важко було сказать, скільки ми йшли: півгодини, годину чи дві,– і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але нарешті я не витримав:– Яво, – кажу, – я більше не можу. Я зараз упаду. Давай відпочинемо.
Ми знову лягли на землю. Довго ми лежали.
Було тихо. Лише жорстке кукурудзяне листя шурхотіло над нами. Навіть пташок, навіть коників-стрибунців не було чуть.
– А що як ми зовсім не виберемося звідси, – тихо сказав Ява. – І ніхто не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І за два тижні комбайн разом із кукурудзою збере наші кісточки.
– Було б, – кажу, – пообідать. Все-таки довше б продержались. А так на ранок і повмираєм.
На згадку про обід мені так закортіло їсти, що я мало не заплакав.
– У нас на обід сьогодні борщ і вареники з м'ясом, – сумно промовив Ява.
– А в нас суп із галушками і смажена курка, – сказав я, ледве стримуючи сльози.
Ні, далі терпіть я не міг.
– Яво, – кажу, – давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво. Але Ява був стійкіший за мене.
– Ти що, – каже, – щоб сміялися. Здорові гицелі серед білого дня у кукурудзі «рятуйте» кричать.
– Нехай, – кажу, – аби було кому сміятися.
– Ні, – каже Ява, – якщо вже так, давай краще співать.
– Нехай, – кажу, – хоч співать.
І ми затягли перше, що на думку спало. А першою зринула пісня, яку ми часто чули по радіо.
жалібно-жалібно виводив Ява.
На пыльных тропинках
далеких планет… —
ще жалібніше підтягував я.
…Останутся наши следы… —
Довго ми співали. Всі пісні, які знали, майже всі проспівали. Особливо чогось добре співалися ті, що починалися з «ой». «Ой у полі могила», «Ой я нещасний», «Ой не світи, місяченьку», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полі жито». «Ой» – ми рявкали так, наче нас хто в бік штрикав.
Добре пішла у нас також пісня «Ой не шуми, луже, зелений байраче». Особливо рядки «Не плач, не журися, молодий козаче». Тричі ми співали цю пісню, і тричі, коли доходило до отого «не плач», у мене починало дряпати в горлі. Нарешті ми зовсім захрипли і припинили співи.
Ми лежали, знесилені від голоду, від пісень, від безнадійних думок.
Я чогось засунув руку в кишеню і раптом намацав там щось тверде. Витяг і аж ойкнув. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж і пити менше хотітиметься.
– Яво, – хриплю, – дивись! Ява глянув і зітхнув:
– Одна?
– Одна.
Цукерка злежалася в кишені, підтала, обгортка прилипла так, що й зубами не віддереш. Раніш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цінність, що ой-йой-ой!
Я обережно розкусив цукерку навпіл. Але невдало – одна частинка вийшла більшою, друга – меншою. А ще кусати – тільки покришиш.
Я зітхнув і простяг Яві більшу.
– Чого це? Давай мені ту.
– Ні, – кажу, – бери. Ти більше їсти хочеш.
– Чому?
– Бо я, – кажу, – добре снідав. Яєчню їв, і ковбасу, і молоко пив.
– А я! Я картоплі цілу тарілку і м'яса, й салат з огірків і помідорів. Значить, ти голодніший, а не я. Бери.
– Ні. Я ще пиріг із яблуками отакенний і варення блюдце. Бери ти.
– А я два пироги, і цілий глечик молока, і склянку сметани, і сиру півтарілки і…
– А я ще млинців, і грушок-гниличок, і…
Наші сніданки збільшувались і збільшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний раціон слона. Кінчилося тим, що Ява від більшої частинки дуже ловко відкусив маленький шматочок і таким чином «порції» зрівнялися.
Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але за кілька хвилин у роті вже й смаку не лишилось. їсти захотілося ще дужче. І їсти, і пити. Особливо пити. Незабаром ми навіть забули про голод. Пити, лише пити хотілося нам. Отепер тільки відчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сідати. Наближався вечір. Ми з жахом думали про своє майбутнє. Ми не бачили виходу.
І раптом просто з неба, десь близько, хтось дуже голосно сказав:
– Говорить Київ. Вісімнадцята година. Передаємо бесіду на тему «Кукурудза в сільському господарстві».
Нас – наче хто підкинув.
– Яво, – кричу, – це ж радіо у селі заговорило. Ми врятовані!
А він:
– Павлушо! Побігли, поки говорить. А то замовкне, знову заблудимось.
І ми рвонули. Ох же ж і рвонули ми! Аж зашуміло.
Та не встигли ми пробігти кілька кроків, як Ява об щось перечепився і гепнувся на землю. Я з розгону – на нього. Прочумались, посідали, дивимося – а то наші портфелі. Ну яку казці прямо. Ми так і засміялися дурним щасливим сміхом.
Коли ми вже були у селі, Ява задумливо сказав:
– Радіо все-таки це вещ! А я сказав:
– І кукурудза теж – сила. Особливо колгоспна. У одноосібницькій ми б чорта заблудилися!.. І таки треба було б вивести який-небудь новий сорт, га? Ну та про це ми ще поговорим…
1963 р.
Тореадори з Васюківки
– Жаднюга ти, Сало.
– А ви босяки. Я хоч кролів вирощую, а ви тільки лоботрясничаєте, з шкоди не вилазите.
– Так ти ж не даєш кролів.
– Та хіба вам можна довірити живого кроля? Він же у вас на другий день здохне.
– Сам ти здохнеш. – Нуда, здохне, ви ж його годувати не будете, я ж знаю. Ви курчат замордували? Замордували. У вас же, – Сало постукав себе пальцем по голові, – сільрада не працює.
– У тебе дуже працює. Недаремно тебе Салом дражнять. І не тому тільки, що в тебе пика товста, а тому, що ти ще й дурний. Навіть прислів'я таке є: «Дурне сало без хліба». Ходімо, Павлушо. Хай його з'їдять ті кролі.
– Ходім.
Знову у нас нічого не вийшло. От уредний Сало. Понад півсотні кролів було в нього, цілий двір. Ми з Явою просили, щоб дав нам хоч по одненькому (інтересно ж), а воно, свиня, тільки дулі крутить. Не дає. Не довіряє. Він, бач, хороший, роботящий, а ми – лайдаки. «Вам тільки поцяцькатись, а потім буде, як з отими курчатами». Курчат, яких нам птахівниця тьотя Оля подарувала, ми дійсно не вберегли. Взяли з собою на вигін, і там їх шуліка потягав. Ну, та то, я вважаю, стихійне лихо. Навіть із сільської череди вовк ягнят краде.
Просто Сало – нехороший чоловік. Заздрить, що ми веселі волоцюги і нас усе село знає, вся Васюківка. Тільки й мови, що про наші вибрики. Ото ж ми з ним якось у кукурудзі заблукали. Пам'ятаєте? Я вам уже колись про це розказував. І взагалі, багато чого було. Як розказать – кіно!
А Сало? Що – Сало? Корова, а не хлопець.
Його ніхто, крім отих поганських кролів, і не знає. Кому він потрібен? Абсолютно неінтересний хлопець.
– А втім, мені кроля не дуже й хотілося, – сказав Ява.
– Мені теж, – відгукнувся я.
– Хай отакі, як Сало, возяться з тими смердючими кролями. Він все одно більше ні на що нездатний, – сказав Ява.
– Нездатний, – відгукнувся я.
– А ми – зовсім друге діло. Будем говорить одверто, без брехні – ми таки хлопці з фантазією, – сказав Ява.
– З фантазією, – відгукнувся я.
– Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: «Онде, каже, Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні».
– Чув. Точно. – Так от треба щось таке зробить, щоб той курощуп Сало не задавався. Щось таке інтересне утнуть, щоб йому аж у носі засвербіло від заздрощів.
– Треба. Давай думать.
Сіли ми під тином і почали думать. Думали-думали, але довго ніщо путнє не придумувалося.
– Може, повітряного змія велетенського змайструвати і глечик зі сметаною на ньому у небо запустить?
– Нє.
– Може, піймати в лісі пугутькало і випустити в клубі під час зборів?
– Нє.
– Може, вкрасти Салові підштаники, коли білизну сушитимуть, і на телевізійну антену повісити?
– Нє.
Сидимо, думаємо. В мене аж голова з незвички заболіла.
Нарешті Ява блиснув очима і каже:
– Придумав.
– Ну?
– Давай улаштуємо бій биків. – Га?
– Ти пам'ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися – «Тореадор»?
– Ага, да-да-да… Ну й що?
– Пам'ятаєш – на арені розлючений бик, а тут дядько, у капелюсі, з гинджалом, перед носом у нього танцює.
– Да-да-да…
– А потім – рраз! Бик – беркиць! І аплодисменти.
– Ага. Здорово… Але ж це убивать треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів'я.
– Тю, дурний. Убивати! Що це тобі – м'ясозаготівлі, чи що? Це ж видовище. На стадіоні. Вроді футболу. Головне тут – красиво вимахувати перед носом бика червоною плахтою і ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори – це найсміливіші герої і ловкачі. Головне тут – тренування і спритність. Розумієш? Вперше в історії Васюківки – бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павлуша Завгородній! Гості з'їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо і по телевізору. Навіть у Жмеринці видно буде. Га?
Я посміхнувся. Це було здорово. По радіо, по телевізору і взагалі… Запхнеться той мацапура Сало зі своїми кролями.
Ми повмощувались зручніше і почали обговорювати деталі. Перш за все – бик. Кандидатура бугая Петьки була відхилена одразу й остаточно. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі – наче тракторні фари. Землю ногами риє – як екскаватор. А зареве – баби хрестяться, думають, що війна почалася.
Цього літа один дач ник мало не вмер із переляку. Лежав на вигоні голий-голісінький – загоряв. Голова під парасолькою, все інше на сонці. І раптом – Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з пузцем. Бачить – не втече. А тут телеграфний стовп на дорозі. Як той дачник на нього видряпався – досі не відомо. Але факт – півдня загоряв голий дачник на ізоляторах, тримаючись за дроти, – аж поки не під'їхав комбайнер Микола на комбайні й не зняв його. Дачник штани надів і одразу – на станцію: додому їхать. Ні, хай із бугаєм Петькою вороги наші б'ються.