Страница:
середа-хрестцi, коли пiст ламається надвоє, i хрусту щось не чути, i
молитву вже скiнчено, i Данилко тодi молиться сам iз справжнiм натхненням
- тiєї улюбленої молитви, що його навчив прадiд Данило: "Дай менi, боже,
картоплi, киселю й розум добрий".
У вербну недiлю прадiд приходив рано з церкви й свяченою вербою зганяв
Данилка з печi: "Верба хльос, бий до сльоз! Верба б'є, не я б'ю. За
тиждень великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий,
як земля!" I свячену вербу ховають за iкону. Це найдужчi лiки, коли дитина
сохне i жовтiє та висихає. Тодi мати вербу тую варять, а воду зливають у
ночви i при повному мiсяцi купають малу Вустю й приказують: "Мiсяцю Адаме,
iм'я тобi Овраме! Дай тiла на цi костi, а як не даси, то прийми мощi!"
Прадiд Данило смiється, ставши на мiсяцi посеред двору, - "корови тобi
треба, дiвко, га!"
Вечорами дiвчата спiвають веснянок, сiвши черенем чи лавою, а хлопцi не
смiють пiдспiвувати, бо це дiвоче дiло - весну славити, i спiвають - "а
вже весна, а вже красна, iз стрiх вода капле, iз стрiх вода капле, iз
стрiх вода кап-ле. Молодому козаченьку мандрiвочка пахне, мандрiвочка
пахне, мандрiвочка пах-не". I в роботу, i в дозвiлля, на панських ланах i
на своїх горьованих, натщесерце i попоївши, пiсля голодної зими - дiвчата
спiвають i славлять весну, а парубоччя табориться округ них, така вже
степова вдача - в усiх свiтах спiвати, i навряд чи хто в свiтi так спiває,
як степовики.
Так у спiвах та в каторжнiй роботi кiнчається березень i починається
мiсяць квiтень, коли все зацвiтає - бiла береза i пролiски, золотий
горицвiт та пухнастий срiбно-бузковий сон. I вишневi сади стоять мрiйнi,
бiлим плесом у нагрiтому степу, iде дощ краплистий, збиваючи легенький пил
i паруючи, дiти, замурзанi й голоднi, бiгають пiд дощем: "Дощику, дощику!
зварю тобi борщику в новенькому горщику, поставлю на дубочку, дубочок
схитнувся, а дощик линувся".
Данилко колише малу Вустю й не може вибiгти на дощ, i коли вже вона
вмре, а її покладуть на лаву, як дорослу, дiд Данило прочитає псалтиря,
наче вона й справдi щось зрозумiє з тої шкуратяної книги, а потiм мама
мусить спекти добрих пирогiв з картоплею чи з квасолею, щоб пом'янути
Вустину душу,_ хоч маленьку й уредну, проте людську душу, яка без
поминання i з хати не вилетить.
А як добре пахнуть мертвi, коли їх покладуть на лаву, у вiконце
простягаються сонячнi руки, прадiд Данило читає з книги - псалтиря, вогник
над свiчкою ворушиться, як бджола коло квiтки, пахне мертвяком i стружками
з сосни, можна сидiти в куточку i довго-предовго дивитися, що на лавi
лежить чужий чоловiк - жовтий, мов бог на iконi, а над ним лiтає його
душа, i треба поглядати на склянку меду, що стоїть на покутi, з неї душа
п'є мед, i меду меншає, а душi так i не видко, - яка вона в того дядька
була - як жайворон чи як ластiвка, а мо', метеликом чи й великим кусючим
джмелем.
Пирiг з квасолею дуже смачний i м'який, Данилко його їсть натхненно,
пам'ятаючи, що це за упокiй, а тiтка того мертвого дядька така дурна, що
зовсiм забуває, скiльки пирогiв дала вона Данилковi, хоч бери й десятий -
нiчого тобi не скаже i лише голосить укупi з сусiдками. Дуже наїдно, коли
хтось умирає - без Данилка та справа не обходиться: прадiда кличуть
читати, а правнук iде за поминальника, отак удвох i годуються, а надворi
весна, i теплий дощик збиває куряву, i пiст перед великоднем котиться вже,
як горiх.
А бiлий тиждень, коли бiлять хати, чепурять подвiр'я,
Данилкова мати, хоч i бiдна господиня, що й кози в дворi не має, а й
вона той двiр обмете й обмиє, i хату обмережить цяточками й рожами, коло
печi цiлiсiнький день товчеться, i нема нi в кого на селi такого хисту
прикрасити пiч.
I все село те знає та кличе її, Ригориху, i вона малює пiч синiм i
червоним, чорним i рудим, жовтим i зеленим, як учила її покiйна мати,
згадуючи далеку свою батькiвщину побiля мiста Золотi Ношi, звiдки було її
взято. От за такою роботою бiлий тиждень i кiнчається, настає великдень,
вiн пов'язується у Данилка з материними сльозами, бо батько не вилазить iз
чужих хат i випиває з усiма, хто його частує.
I цього чабана Ригора частували всi, i Ригор лаяв багатирiв, у яких
пив, розповiдав байки про попiвськi дiла i кричав, i проклинав пропаще
життя, а його слухали й не перебивали, бо знали всi, що Ригор зараз
заспiває, а пiсля того спiву нiчого вже людинi не треба.
Данилко знаходив батька й вiв додому, дорогою вiн лаяв його всiма
словами, якi чув од мами, а Ригор iшов, намагаючись iти рiвно, i плакав
усю дорогу. Дечиї хлопцi й дражнили Данилка таким батьком, та Данилко,
притуливши батька до чиїхось ворiт, хутенько наздоганяв хлопцiв i
розпочинав жорстоку баталiю, бився сам проти кiлькох i повертав до батька
заюшений кров'ю, з подертою сорочиною, проте переможний, примусивши
поважати нетверезiсть свого батька й вiднявши для повноти перемоги
великоднi гостинцi у розгромленого ворога.
У хатi сидiла коло стола мати й сидiв прадiд, на столi бiдне
розговiння, суворо й урочисто подавала мати батьковi свячений хлiб, i
п'яничка нарiзав його хрестом i скибочками, як господар дому, i роздавав
родинi. У матерi по кам'яному обличчю котились сльози й падали на хлiб.
Данилко сидiв затятий i клятий пiсля битви за честь роду, прадiд Данило
блискав очима з-пiд кошлатих брiв, i Великдень був Данилковi за напасть,
бо стiльки баталiй, скiльки одбував вiн цього великого весняного свята,
вистачило б iншому хлопцевi на цiлий рiк. Данилко вiднiмав у багатих
соплiїв паску й крашанки, за нейтралiтет гойдався на чужих гойдалках,
годував мишей свяченими крихтами i придивлявся, як саме мишi
перетворюються через цей грiх на летючих кажанiв.
I Великдень був у яснiй одi весняних днiв несправжнiм святом, i краще
було на проводах, коли все село збиралося на гробки поминати родичiв, i з
кожною могилою христосувалось та сiдало над своїми й поминало. Чарка
кружляла од старого до малого, "нехай спочивають та й нас дожидають", "щоб
їм легко лежати i землю держати", i коли батько Ригор заводив про страшний
суд - люди сходилися звiдусiль, i шкандибали старцi - "та подайте ж ви,
матiнко моя, подайте", i мама сидiла зажурено над бабиною могилою, "а до
нас страшний суд наближається", - спiвав батько Ригор.
Прадiд Данило випивав добру чарку й заїдав цибулею, "як прийде страшний
суд до нас - треба помирати, i яке було багатство - треба покидати", i всi
весни Данилкового дитинства складалися в одну, на рiвному таврiйському
степу проходило його життя, обсяжнiсть i простiр землi запали в
свiдомiсть, як дитинство, i мiсяць травень, коли наростає трава на сiно й
на лiки, розквiтав пiсля Юрiєвого дня.
Тодi святили царини, i золотi попи вимахували кадилами, а Данилко був у
пiвчiй, "як випадуть у травнi три дощi добрих, то дадуть хлiба на три
роки", i святили криницi й колодязi, зело й воду, примiчали, коли зозуля
закує - щоб не на голе дерево, бо буде неврожай, цiлющу для очей збирали в
пляшечку Юрiєву росу, чередники й чабани пестилися цього дня, щоб умовити
самого Юра, бо вовк уважається за його святу собаку й не зачепить тодi
товару, i мiсяць травень надходив, i зацвiтав щедро густий терен.
I ось Данилко з прадiдом Данилом вийшли з села, попростували в степ,
просто на пiвдень, перед ними розступилася голуба далина, виросли на
пiвденному обрiї над далеким морем прекучерявi хмарки, мов крайсвiтнiй
вишневий розквiтлий сад.
Прадiд iшов i спiвав гайдамацької пiснi про школяра - "аж ось iде
школярець польської натури, на нiм штани-шаровари з свинячої шкури", а
Данилко брiв, спостерiгаючи, як неймовiрно росли на небi бiлi вишневi
дерева, аж перехилилися по цей бiк, вiтер i павiтер дме там у височинi,
обриваючи бiле галуззя розквiтлих вишень.
Данилко заплющував очi перед таким височезним свiтом, коло такого
старезного прадiда, що йде собi й пiдспiвує старих пiсень i повiдає
Данилковi казки й приказки, як зветься кожна трава i яка квiтка на яку
користь.
I треба багато ходити в життi - тодi побачиш, яке воно є, що й умирати
не хочеться, i рiд наш увесь ходючий, батьки й прабатьки, то й Данилко,
мабуть, ходитиме, доки й ноги не вiдпадуть. Рiд завзятий i непосидючий,
козакували й землю робили, на Пслi осiлися, село було Турбаї, тої
турбацiї, турботи й турбанини повне жило, от i були тi люди турбаї
справжнi, а пан собi думав з них крiпакiв мати, а в Катерини-царицi
полюбовник був iз запорозького коша - Грицько Нечоса, i сказав турбаям про
таку рахубу, стали турбаї козачих своїх прав допоминатися, а пан їхнi
метрики з церкви покрав та попалив, i суд не мiг козачих прав iзнайти, то
турбаї й повбивали панiв i побили суд, i одбивалися п'ять рокiв. Та
вiйсько оступило голодранцiв, i смерть прийшла. А той Грицько Нечоса
характерник був, як i всi запорожцi, пройшов крiзь вiйсько i турбаїв
вивiв, i повiв на двi сторони: до Днiстра й до Перекопу, i ми з роду
турбаїв, не були крiпаками зроду-вiку, i Данилко хай не буде.
"Заставили школяра "Отче наш" читати, самi стали вегерями боки
витинати", сьогоднi Миколай Весняний саме святить воду, пiдглянемо
потихеньку, як вiн ходитиме по морю й кропилом святитиме воду, щоб людям
можна було купатися. Отак ходить по морю з кропилом та й бризкає, а кому
лучиться втопитися на той час, то зараз витягне, обсушить i в шинок
заведе, "отче наш, iже єсть, та ще й буде воля, не веди нас в огiрки та
поведи нас у диньки", i гайдамацька пiсня була довга-предовга.
Отак iшли великий день, i все панською землею, "землi в пана. як
сказу", побачили море, у рибалок пiдгодувалися, "немає хлiба над наш
рибальський, а ви, гречкосiї, гречку сiєте, цей дiд, мабуть, i той свiт
пiшки пройшов, ба який сухий та чорний, вип'ємо, дiду, по чарцi, чи що,
сам Миколай сьогоднi по морю ходить, а ми, бач, берег облежуємо".
Прадiд Данило пив чарку, сонце заходило, не поспiшаючи, морем пливла
навантажена шхуна i тримала курс на захiд - повз Джарилгачську косу,
острiв Тендру, Кiнбурнську косу й Очакiв, пливучи на Збур'ївку, Голу
Пристань, Кардашин чи Олешки, а може, й у самий Херсон, Британи, Каховку.
Прадiд Данило розповiдав рибалкам рiзну бувальщину та спiвав
старовинних оковитих пiсень, рибалки слухали, роззявивши роти, "такого
дiда й чорт довбнею не доб'є", i Данилко сам дивувався - отаким вiн
прадiда нiколи не бачив, скiльки сили ще було в його кощавому тiлi,
сутенiло над морем i на березi, хлюпiт хвиль i запах неосяжного вечiрнього
степу.
Рибалки купалися й запливали далеко в море, а прадiд купався при
березi. Данилко брьохався коло нього, поринаючи в солону воду, змерз украй
та довго бiгав i танцював, щоб нагрiтися. Прадiд вигрiб у землi затишну
ямку i вмостив там Данилка, а сам стояв поруч i дивився на безкрайнiсть
зiр i вдивлявся в темряву i наче рiс у синьому просторi - не мiг
надивитися i не мiг надуматись, а Данилко солодко заснув, попискуючи ввi
снi, як щеня.
I ранок був пiзнiй, коли Данилко прокинувся, а прадiд стояв, як i
звечора, берег порожнiй - рибалки поїхали на лови, "ходiмо, синку, -
сказав прадiд, - сьогоднi Симона Зiлота i копають цiлющi трави, ходiмо
натщесерце пракорiнь шукати, щоб тобi довго ще топтати грiшну землю, а
менi стати на одвiт".
Голос прадiдiв був урочистий i потойбiчний, вони пiшли од моря й
заглибилися в степ, лощинками ще легка пара пiдносилася з трав, степовий
великий птах ширяв попiд небом, нi вiтерцю, нi мови, i ось нiби на найвище
вийшли мiсце. Сонце пекло й розморювало, Данилко нiс повнi руки трав, i
корiнцiв, i квiтiв; дажкорiнь пах солодким хлiбом, "ось тобi, Данилку, i
степовий турецький сльоз", - сказав прадiд i нахилився до квiтки, i раптом
пiдломився в ногах i розкинув руки, мов обiймаючи землю, упав, мов тайну
почувши, задерлася в травi бiла борода, мутнi очi блимнули на Данилка,
"топчи землю, синок", i прадiд став неживий.
Тодi Данилко озирнувся навколо i вперше вiдчув себе самотнiм i, мов
вiтер дмухнув його з мiсця, побiг безвiсти пiд пекучим сонцем степу, i
вiдстань мiж прадiдом та правнуком усе збiльшувалась i збiльшувалась, наче
природа аж тепер схотiла вiдновити оту рiвновагу поколiнь.
ШАЛАНДА В МОРI
Трамонтан дмухав з берега, був мiсяць сiчень чи лютий, море замерзло на
сотню метрiв, на морi розходилися хвилi, на обрiї вони були чорнi з бiлими
гривами, добiгали до берега напроти вiтру, вiтер збивав з них бiлi шапки.
Коло берега кригу розбив штормок, а все показувало, що незабаром ревтиме й
справжнiй штормило, на березi стояла стара Половчиха, одежа на нiй
вiялась, мов на кам'янiй, вона була висока та сувора, як у пiснi.
Одесу видко по другий бiк морської затоки, це мiсто обдував трамонтан,
воно височiло на березi, мов кiстяк старої шхуни, з якої знято паруси,
лагодять на неї мотор чи парову машину. Одеса переживала чергову морську
зиму, вiтри всiх напрямкiв не минали її, тумани з моря заходили часом -
мокрi, густi, сiрi тумани. От i тепер туман насунувся раптом з моря й
закрив Одесу. Половчиха стояла нерухомо, обiч поралися коло шаланд на
березi рибалки з артiлi, море виштовхувало на землю шматки криги, холод
проймав до кiсток, трамонтан дмухав широкою, рiвною зливою. Була
надморська зима, зимовий туман, за його запоною гримiв уже серед моря
шторм, докочуючи хвилi дужчi й вищi, засвiтився одеський маяк, смуги
червонi й зеленi, променi червонi й зеленi.
Половчиха, вирядивши в море чоловiка, виглядала його шаланду, її серце
обдував трамонтан, її серце ладне було вискочити з грудей, а з моря йшли
холод та гуркiт, море зажерливо ревло, схопивши її Мусiя. Вона не
показувала перед морем страху, вона мовчки стояла на березi - висока й
сувора, їй здавалося, що вона - маяк невгасимої сили.
"Ой, пiшов ти в море, Мусiєчку, - голосила вона мовчки, - та й слiд
твiй солона вода змила. Та коли б я знала та бачила, я б той слiдок
долонями прогортала та до бебега тебе покликала. Ой, подми,
вiтре-трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму
тут самотня до краю, i хоч би з мене дерево стало, то я б усiма вiтами над
морем махала й листям би шумiла".
I пiсля довгих вiкiв показалась шаланда в морi, ледве мрiла вона серед
хвиль, надовго ховалася за водяними горбами, з'являлася на хвильку i
впiрнала, мов у безодню. Вона билася з штормом груди в груди, а на березi
лише шерхiт хвиль, i страшно глянути на шаланду, як людина - самотня вона
серед водяних гiр. Розгойдує її море, кидає через хвилi, прошиває нею
хвилi, холоднi бризки печуть вогнем, примерзає до тiла мокра одежа, тiльки
ж - не пiддається рибалка, Мусiй з чужим чоловiком б'ються до берега!
Стара Половчиха не зводила з них очей, її серце було з шаландою, на
березi гомонiли рибалки з Мусiєвої артiлi, з селища бiгли дiти до моря. На
березi вирiс натовп, осторонь стояла стара степовичка Половчиха, вона
мужньо дивилася на боротьбу її чоловiка, туман кублився над морем, був
лютий холод.
"Гребуть, - сказав хтось, - та хiба допоможеш їм у такий шторм?"
Молодшi рибалки кинулися до шаланд, їм заступили дорогу старшi, "не дурiй,
хлопцi, шаланди загинуть, i вас краби поїдять, а артiль наша бiдна, голова
артiлi Мусiй Половець, вiн нам за шаланди голови поодриває, коли живий
випливе".
Стара Половчиха бачила, як зламалося весло, бо шаланда стала кружляти,
на очах у всього берега двiчi обкрутилася на мiсцi, її вдарила одна хвиля,
її штовхнула друга, пiдкинула, повернула, посуда пiшла пiд воду. Рибалки
тодi кинулися до шаланд, посунули до моря "Ластiвку" - гордiсть цiлої
артiлi, сiло четверо велетнiв, пiднялися в повiтря весла, щоб одразу
вискочити на хвилю, на лахмату, височенну хвилю. "Ластiвку" звалило набiк,
купа криги вдарила її по обшивцi, вода ринула через борт, рибалки
опинилися у водi, вони стали рятувати "Ластiвку". Хвиля збивала їх докупи,
крига ранила їм голови, вони вчепилися в "Ластiвку", з берега кинули їм
кiнець iз зашморгом, вони прив'язали його до човна й витягли "Ластiвку" на
берег.
На хвилях видко було Мусiєву шаланду, вона блукала догори кiлем, натовп
рибалок поздiймав шапки, i в цей час побачили у морi помах людської руки.
Хтось плив серед крижаного моря, плив до берега, плив наввимашки, рiвно
вигрiбав руками, його хвиля вiдносила назад у море, назад у морський
туман. Вiн простував до берега.
Наперед вийшов велетень-рибалка, вiн нiс жмут мотуззя i вихилив склянку
спирту, полiз у воду, одразу став синiй, а на березi розмотували кiнець, i
велетень плив назустрiч людинi в морi. Його била крига, та вiн виплив на
чисте, за ним волочилася мотузка, а людина вже зовсiм конала серед хвиль,
вона лежала на спинi, її кидало на всi боки, велетень-рибалка плив i плив.
Та вийшло, що людина не гинула, вона од холоду втратила була свiдомiсть
i почала, очунявши, щосили вигрiбатися до берега. Зустрiч вiдбулася серед
хвиль, i плавцi довго не могли схопитися за руки, їх усе розбивала хвиля,
та нарештi їм пощастило, мотузка тодi напнулася до берега, як жила,
десятки рук ухопилися за неї, десятки рук потягли гуртом. Плавцi мчали до
берега, захлинаючись водою, пробиваючись крiзь кригу. Чужа людина вилiзла
на берег i не могла звестися на босi ноги. Половчиха впiзнала Чубенка. Вiн
весь задубiв, у ньому лише калатало гаряче живе серце, його пiдхопили пiд
руки, - "товаришi, - сказав Чубенко через силу, -я плачу за героєм
революцiї, що визволив мене з французької плавучої тюрми". I всi пiшли вiд
моря, а стара Половчиха залишилася стояти на березi, висока та сувора, як
у пiснi.
У морi видко перекинуту шаланду, там загинув її чоловiк, Мусiй
Половець, вiн чимало пожив на свiтi, од нього зла не бачила, був справний
рибалка на Чорному морi пiд Одесою, i чи завжди так буває, що молоде
випливає, а старе гине. Iз Дофiнiвки прибiг хлопчина - "бабо, а дiда Мусiя
не буде, бо той дядько казали, що упiрнув дiд Мусiй двiчi й потiм щез, а
дядько упiрнули за ним i вдарилися головою об човна, i не буде вже дiда
Мусiя".
Берег спорожнiв, рибалки пiшли геть, i нiкому не було дивно, що стара
Половчиха не рухнулася з мiсця. Вона справляла жалобу, трамонтан обдував
її, мов кам'яну, шторм не вгавав, крига трощилася одна об одну, туман
сунувся до берега. Одеський маяк миготiв червоно та зелено.
Половчиха подумала за своє дiвоцтво, дiвування в Очаковi, хазяї
трамбакiв сваталися до неї, а що вже шаланд, баркасiв, моторок, яхт! Вона
була доброго рибальського роду, доброї степової кровi, її взяв за себе
Мусiй Половець - дофiнiвський рибалка, непоказний хлопець, нижчий од неї
на цiлу голову. Та така вже любов i так вона парує. Половчиха стала до бою
за життя, за рибу, стала поруч Мусiя, i наплодили вони хлопцiв повну хату.
Хлопцi виростали коло моря, тiсно стало в хатi од їхнiх дужих плечей, а
Половчиха тримала хату в залiзному кулацi, мати стояла на чолi родини,
стояла, мов скеля в штормi.
Сини повиростали й розiйшлися, Андрiй вдався у дядька Сидора, таке ж
ледащо й не знати що, а Панас привозив матерi контрабанднi хустки й серги,
шовк i коньяк, Половчиха складала все до скринi та боялася за Панаса. Вона
його важко народжувала, i вiн їй став дорожчий, виходила вночi до моря, їй
все здавалося, що чує плескiт його весел i треба рятувати вiд погонi. А
Оверко - той артист i грав з греками у "Просвiтi" та читав книжки,
написанi по-нашому. На дядьковi грошi в семiнарiї вчився, рибалка з нього
був нiякий, а й його жалко, не чути за нього давно, i Панаса не чути, та й
Андрiя, мабуть, убито, бо снився пiд вiнцем.
Тiльки Iван працює на заводi i робить революцiю, i Мусiй ховає
гвинтiвки (хоч в Одесi й стоять французи). Серед них є й нашi, вони
приходили по прокламацiї i раз налякали Мусiя до смертi.
Перекинута шаланда гойдалася на хвилях, шторм лютував без угаву.
Половчисi здалося, що шаланда поближчала. ї" море приб'є до берега, тодi
треба виволокти i врятувати, i артiль подякує - без шаланди риби не
наловиш. Посуда наближалася до берега неухильно, невiдступне, ступiнь за
ступнем, хвилина за хвилиною.
Половчиха стала чекати шаланди, щоб зберегти артiльне добро, вона
пiдiйшла до самої води, хвиля обхлюпала її до колiн. Шаланда сунулась
ближче i ближче, вже чути, як стукається об неї крига, вже видко її
засмолене дно, i кiльова дошка витикається з води. Хвиля перекочувалась
через чорне плисковате днище, серце Половчихи захолонуло, за шаландою щось
волочилося по водi, видувалося на водi лахмiття.
Жiнка дивилася й боялася роздивитися, море їй приносило покору, море їй
прибивало до берега, певно, i тiло Мусiя Половця. Буде над чим поплакати й
потужити, i поховати на рибальському цвинтарi, де лежать самi жiнки та
дiти, а чоловiки лише мрiють там лягти, i лягають у морi на глибинi, пiд
зеленим парусом хвилi.
Половчиха дивилася та боялася роздивитися, їй хотiлося крикнути й
покликати свого Мусiєчка, хвиля била її по ногах, крига черкала по литках,
шаланда вже зовсiм була близько. Вона сунулась носом на берег, хвиля
гуркотiла камiнням на мiлкому. Половчиха хотiла витягти посуду, а потiм
тужити коло чоловiка, вона вже бачила його тiло у мутнiй водi, серце їй
щемiло, i руки не почували ваги шаланди, i тодi до неї озвався голос. Вона
скрикнула, бо то був голос її чоловiка, голос стомлений i рiдний.
"Наша артiль бiдна, - сказав старий, - i кидати шаланду в морi не
годиться. Я - голова артiлi, то мусив i рятувати, а Чубенко, мабуть,
доплив добре, здоровий i завзятий, нiяк не хотiв плисти без мене, аж поки
я не пiрнув пiд перекинуту шаланду, а вiн усе гукає та все пiрнає, шукаючи
мене".
Старий Половець став на мiлкому з чоботом у руцi й викинув чобiт на
берег та почав поратися коло шаланди. Половчиха заходилась йому
допомагати, лютий трамонтан заморожував душу, берег був пустельний, його
штурмувало море. Одеса крiзь туман здалеку височiла на березi, мов кiстяк
старої шхуни.
I подружжя Половцiв пiшло до домiвки. Вони йшли, пренiжно обнявшись, їм
у вiчi дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено й
дружно, як ходили цiле життя.
БАТАЛЬЙОН ШВЕДА
Херсон - мiсто грекiв-вигнанцiв, чиновництва, рибалок; цвiте липа
могутньо й задушливо над розпеченим каменем вулиць, сонце грiє
по-пiвденному, по-липневому, по-новому - в цей палючий дев'ятсот
дев'ятнадцятий рiк. Цвiте липа й пахне неймовiрно, тече вулицями повною
водою, марширує олешкiвський партизанський загiн у складi двох босих
сотень - батальйон Шведа.
Веде його молодий комiсар, товариш Данило Чабан, цвiте липа так буйно й
розкiшно, що все мiсто плаває в задушливому маревi. Позад олешкiвцiв рiвно
одбиває ногу ще й матроський загiн - у чорних бушлатах, формених штанах,
черевиках, на потилицях в'ються стрiчки з моряцьких шапок. Перед
олешкiвцями брязкає з усiєї сили тарелями гарнiзонний оркестр, капельдудка
вимахує паличкою i поправляє на носi пенсне: славетний на все мiсто
корнетист, що поєднав свою долю з батальйоном Шведа, тримає в трепетi
мiсцевих Чайковських та Римських-Корсакових i стане згодом героєм.
Цвiте липа, мов кипить уключ кожне дерево зокрема, вирує дух липи над
Херсоном, п'янкий i гострий, перед. оркестром iде сам командир босого
батальйону - товариш Швед, олешкiвський морячок. На ногах у нього бряжчать
шпори, довга нiкельована кавалерiйська шабля гримить по бруковi, товариш
Швед, як i кожний моряк, мрiє про кiнноту й потроху вростає в цей красивий
жанр вiйськової професiї.
О дев'ятнадцятий рiк поразок i перемог, кривавий рiк iсторичних баталiй
i нелюдських битв, критичний по силi, незламний по волi, затятий i нiжний,
нарiжний i вузловий, безсонний дев'ятнадцятий рiк! Рiк оборони Луганська i
мужнiх маршiв пiд Царицин, рiк боїв iз французами, греками, нiмцями - пiд
Миколаєвом та Одесою, рiк героїчного, славетного вiдходу Таманської армiї
товариша Ковтюха, рiк зрад Григор'єва й Махна. Рiк Сталiна, Фрунзе,
Ворошилова, Будьонного, Чапаєва, Щорса, i Херсон стоїть пiд липневою
спекою дев'ятнадцятого року, його затопила липа, за Днiпром - бiлi,
Харкiв, Катеринослав, Царицин захопили бiлi армiї, Херсон стоїть, як
пiвострiв, у ворожому морi, i вiйсько Денiкiна .котиться невпинними
маршами на Москву. Та ще не робили свого прориву пiд Касторною товаришi
Ворошилов та Будьонний, ще юний Вiталiй Приймак не водив дивiзiї Червоного
козацтва у легендарнi рейди, ще мiсяць липень i херсонська спека! Встає
далина великих боїв, шалiє пахуча, невiдступна урочистiсть херсонських
лип, о затятий i нiжний дев'ятнадцятий рiк!
I капельдудка вимахує паличкою натхненно й велично, немов диригуючи
всiма оркестрами революцiї, немов диригуючи запахами лип, i музиканти
покiрно дмухають у мiднi свої страховища. Товариш Данило веде батальйон
босих олешкiвських морячкiв, з яких потроху та помалу виростає вiйськова
одиниця, їм усiм видано на цей день зелененькi штанцi й вiйськовi сорочки
старої армiї, на жовтих поясках - патрони, iдуть влад i твердо ставлять
ногу.
Товариш Швед довго вибирав напередоднi шлях параду i наказав прочистити
путь батальйоновi через плац, щоб не було пiд ногами реп'яхiв, баранчикiв,
будякiв, кураю й iншої кольки, щоб не було пiд ногами битого скла i щоб
по-геройському можна було пройти церемонiальним маршем перед старим
бiльшовиком-полiткаторжанином, пройти, не дивлячись пiд ноги, одбивагочи
крок босими п'ятами. Олешкiвський батальйон Червоної гвардiї хотiв
показати, що вiн умiє не лише по-простому битися з бiлими, а й устромити
комусь гнота гвардiйським плацпарадом.
От i йде херсонський гарнiзон на чолi з товаришем Шведом, прямує до
плацу, де на трибунi вже стоїть весь ревком i приїжджий гiсть, що пiвжиття
свого ходив у залiзi вiд тюряги до тюряги. I тiкав удало, а також i
невдало, легенi йому одбито самодержавницькими чобiтьми, нирки потрощено
прикладами, а вуха поглушенi приставськими кулаками, очi короткозорi вiд
темряви казематiв, кiстки ревматичнi вiд прекрасного каторжного життя.
Вiн стоїть на трибунi, сонце пече, запах липи повiває на плац, за
Днiпром мрiють плавнi i Олешки, над єриками i Конкою зеленяться очерети й
верби. На плац виходить товариш Швед, гарнiзонний оркестр, червоний
молитву вже скiнчено, i Данилко тодi молиться сам iз справжнiм натхненням
- тiєї улюбленої молитви, що його навчив прадiд Данило: "Дай менi, боже,
картоплi, киселю й розум добрий".
У вербну недiлю прадiд приходив рано з церкви й свяченою вербою зганяв
Данилка з печi: "Верба хльос, бий до сльоз! Верба б'є, не я б'ю. За
тиждень великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий,
як земля!" I свячену вербу ховають за iкону. Це найдужчi лiки, коли дитина
сохне i жовтiє та висихає. Тодi мати вербу тую варять, а воду зливають у
ночви i при повному мiсяцi купають малу Вустю й приказують: "Мiсяцю Адаме,
iм'я тобi Овраме! Дай тiла на цi костi, а як не даси, то прийми мощi!"
Прадiд Данило смiється, ставши на мiсяцi посеред двору, - "корови тобi
треба, дiвко, га!"
Вечорами дiвчата спiвають веснянок, сiвши черенем чи лавою, а хлопцi не
смiють пiдспiвувати, бо це дiвоче дiло - весну славити, i спiвають - "а
вже весна, а вже красна, iз стрiх вода капле, iз стрiх вода капле, iз
стрiх вода кап-ле. Молодому козаченьку мандрiвочка пахне, мандрiвочка
пахне, мандрiвочка пах-не". I в роботу, i в дозвiлля, на панських ланах i
на своїх горьованих, натщесерце i попоївши, пiсля голодної зими - дiвчата
спiвають i славлять весну, а парубоччя табориться округ них, така вже
степова вдача - в усiх свiтах спiвати, i навряд чи хто в свiтi так спiває,
як степовики.
Так у спiвах та в каторжнiй роботi кiнчається березень i починається
мiсяць квiтень, коли все зацвiтає - бiла береза i пролiски, золотий
горицвiт та пухнастий срiбно-бузковий сон. I вишневi сади стоять мрiйнi,
бiлим плесом у нагрiтому степу, iде дощ краплистий, збиваючи легенький пил
i паруючи, дiти, замурзанi й голоднi, бiгають пiд дощем: "Дощику, дощику!
зварю тобi борщику в новенькому горщику, поставлю на дубочку, дубочок
схитнувся, а дощик линувся".
Данилко колише малу Вустю й не може вибiгти на дощ, i коли вже вона
вмре, а її покладуть на лаву, як дорослу, дiд Данило прочитає псалтиря,
наче вона й справдi щось зрозумiє з тої шкуратяної книги, а потiм мама
мусить спекти добрих пирогiв з картоплею чи з квасолею, щоб пом'янути
Вустину душу,_ хоч маленьку й уредну, проте людську душу, яка без
поминання i з хати не вилетить.
А як добре пахнуть мертвi, коли їх покладуть на лаву, у вiконце
простягаються сонячнi руки, прадiд Данило читає з книги - псалтиря, вогник
над свiчкою ворушиться, як бджола коло квiтки, пахне мертвяком i стружками
з сосни, можна сидiти в куточку i довго-предовго дивитися, що на лавi
лежить чужий чоловiк - жовтий, мов бог на iконi, а над ним лiтає його
душа, i треба поглядати на склянку меду, що стоїть на покутi, з неї душа
п'є мед, i меду меншає, а душi так i не видко, - яка вона в того дядька
була - як жайворон чи як ластiвка, а мо', метеликом чи й великим кусючим
джмелем.
Пирiг з квасолею дуже смачний i м'який, Данилко його їсть натхненно,
пам'ятаючи, що це за упокiй, а тiтка того мертвого дядька така дурна, що
зовсiм забуває, скiльки пирогiв дала вона Данилковi, хоч бери й десятий -
нiчого тобi не скаже i лише голосить укупi з сусiдками. Дуже наїдно, коли
хтось умирає - без Данилка та справа не обходиться: прадiда кличуть
читати, а правнук iде за поминальника, отак удвох i годуються, а надворi
весна, i теплий дощик збиває куряву, i пiст перед великоднем котиться вже,
як горiх.
А бiлий тиждень, коли бiлять хати, чепурять подвiр'я,
Данилкова мати, хоч i бiдна господиня, що й кози в дворi не має, а й
вона той двiр обмете й обмиє, i хату обмережить цяточками й рожами, коло
печi цiлiсiнький день товчеться, i нема нi в кого на селi такого хисту
прикрасити пiч.
I все село те знає та кличе її, Ригориху, i вона малює пiч синiм i
червоним, чорним i рудим, жовтим i зеленим, як учила її покiйна мати,
згадуючи далеку свою батькiвщину побiля мiста Золотi Ношi, звiдки було її
взято. От за такою роботою бiлий тиждень i кiнчається, настає великдень,
вiн пов'язується у Данилка з материними сльозами, бо батько не вилазить iз
чужих хат i випиває з усiма, хто його частує.
I цього чабана Ригора частували всi, i Ригор лаяв багатирiв, у яких
пив, розповiдав байки про попiвськi дiла i кричав, i проклинав пропаще
життя, а його слухали й не перебивали, бо знали всi, що Ригор зараз
заспiває, а пiсля того спiву нiчого вже людинi не треба.
Данилко знаходив батька й вiв додому, дорогою вiн лаяв його всiма
словами, якi чув од мами, а Ригор iшов, намагаючись iти рiвно, i плакав
усю дорогу. Дечиї хлопцi й дражнили Данилка таким батьком, та Данилко,
притуливши батька до чиїхось ворiт, хутенько наздоганяв хлопцiв i
розпочинав жорстоку баталiю, бився сам проти кiлькох i повертав до батька
заюшений кров'ю, з подертою сорочиною, проте переможний, примусивши
поважати нетверезiсть свого батька й вiднявши для повноти перемоги
великоднi гостинцi у розгромленого ворога.
У хатi сидiла коло стола мати й сидiв прадiд, на столi бiдне
розговiння, суворо й урочисто подавала мати батьковi свячений хлiб, i
п'яничка нарiзав його хрестом i скибочками, як господар дому, i роздавав
родинi. У матерi по кам'яному обличчю котились сльози й падали на хлiб.
Данилко сидiв затятий i клятий пiсля битви за честь роду, прадiд Данило
блискав очима з-пiд кошлатих брiв, i Великдень був Данилковi за напасть,
бо стiльки баталiй, скiльки одбував вiн цього великого весняного свята,
вистачило б iншому хлопцевi на цiлий рiк. Данилко вiднiмав у багатих
соплiїв паску й крашанки, за нейтралiтет гойдався на чужих гойдалках,
годував мишей свяченими крихтами i придивлявся, як саме мишi
перетворюються через цей грiх на летючих кажанiв.
I Великдень був у яснiй одi весняних днiв несправжнiм святом, i краще
було на проводах, коли все село збиралося на гробки поминати родичiв, i з
кожною могилою христосувалось та сiдало над своїми й поминало. Чарка
кружляла од старого до малого, "нехай спочивають та й нас дожидають", "щоб
їм легко лежати i землю держати", i коли батько Ригор заводив про страшний
суд - люди сходилися звiдусiль, i шкандибали старцi - "та подайте ж ви,
матiнко моя, подайте", i мама сидiла зажурено над бабиною могилою, "а до
нас страшний суд наближається", - спiвав батько Ригор.
Прадiд Данило випивав добру чарку й заїдав цибулею, "як прийде страшний
суд до нас - треба помирати, i яке було багатство - треба покидати", i всi
весни Данилкового дитинства складалися в одну, на рiвному таврiйському
степу проходило його життя, обсяжнiсть i простiр землi запали в
свiдомiсть, як дитинство, i мiсяць травень, коли наростає трава на сiно й
на лiки, розквiтав пiсля Юрiєвого дня.
Тодi святили царини, i золотi попи вимахували кадилами, а Данилко був у
пiвчiй, "як випадуть у травнi три дощi добрих, то дадуть хлiба на три
роки", i святили криницi й колодязi, зело й воду, примiчали, коли зозуля
закує - щоб не на голе дерево, бо буде неврожай, цiлющу для очей збирали в
пляшечку Юрiєву росу, чередники й чабани пестилися цього дня, щоб умовити
самого Юра, бо вовк уважається за його святу собаку й не зачепить тодi
товару, i мiсяць травень надходив, i зацвiтав щедро густий терен.
I ось Данилко з прадiдом Данилом вийшли з села, попростували в степ,
просто на пiвдень, перед ними розступилася голуба далина, виросли на
пiвденному обрiї над далеким морем прекучерявi хмарки, мов крайсвiтнiй
вишневий розквiтлий сад.
Прадiд iшов i спiвав гайдамацької пiснi про школяра - "аж ось iде
школярець польської натури, на нiм штани-шаровари з свинячої шкури", а
Данилко брiв, спостерiгаючи, як неймовiрно росли на небi бiлi вишневi
дерева, аж перехилилися по цей бiк, вiтер i павiтер дме там у височинi,
обриваючи бiле галуззя розквiтлих вишень.
Данилко заплющував очi перед таким височезним свiтом, коло такого
старезного прадiда, що йде собi й пiдспiвує старих пiсень i повiдає
Данилковi казки й приказки, як зветься кожна трава i яка квiтка на яку
користь.
I треба багато ходити в життi - тодi побачиш, яке воно є, що й умирати
не хочеться, i рiд наш увесь ходючий, батьки й прабатьки, то й Данилко,
мабуть, ходитиме, доки й ноги не вiдпадуть. Рiд завзятий i непосидючий,
козакували й землю робили, на Пслi осiлися, село було Турбаї, тої
турбацiї, турботи й турбанини повне жило, от i були тi люди турбаї
справжнi, а пан собi думав з них крiпакiв мати, а в Катерини-царицi
полюбовник був iз запорозького коша - Грицько Нечоса, i сказав турбаям про
таку рахубу, стали турбаї козачих своїх прав допоминатися, а пан їхнi
метрики з церкви покрав та попалив, i суд не мiг козачих прав iзнайти, то
турбаї й повбивали панiв i побили суд, i одбивалися п'ять рокiв. Та
вiйсько оступило голодранцiв, i смерть прийшла. А той Грицько Нечоса
характерник був, як i всi запорожцi, пройшов крiзь вiйсько i турбаїв
вивiв, i повiв на двi сторони: до Днiстра й до Перекопу, i ми з роду
турбаїв, не були крiпаками зроду-вiку, i Данилко хай не буде.
"Заставили школяра "Отче наш" читати, самi стали вегерями боки
витинати", сьогоднi Миколай Весняний саме святить воду, пiдглянемо
потихеньку, як вiн ходитиме по морю й кропилом святитиме воду, щоб людям
можна було купатися. Отак ходить по морю з кропилом та й бризкає, а кому
лучиться втопитися на той час, то зараз витягне, обсушить i в шинок
заведе, "отче наш, iже єсть, та ще й буде воля, не веди нас в огiрки та
поведи нас у диньки", i гайдамацька пiсня була довга-предовга.
Отак iшли великий день, i все панською землею, "землi в пана. як
сказу", побачили море, у рибалок пiдгодувалися, "немає хлiба над наш
рибальський, а ви, гречкосiї, гречку сiєте, цей дiд, мабуть, i той свiт
пiшки пройшов, ба який сухий та чорний, вип'ємо, дiду, по чарцi, чи що,
сам Миколай сьогоднi по морю ходить, а ми, бач, берег облежуємо".
Прадiд Данило пив чарку, сонце заходило, не поспiшаючи, морем пливла
навантажена шхуна i тримала курс на захiд - повз Джарилгачську косу,
острiв Тендру, Кiнбурнську косу й Очакiв, пливучи на Збур'ївку, Голу
Пристань, Кардашин чи Олешки, а може, й у самий Херсон, Британи, Каховку.
Прадiд Данило розповiдав рибалкам рiзну бувальщину та спiвав
старовинних оковитих пiсень, рибалки слухали, роззявивши роти, "такого
дiда й чорт довбнею не доб'є", i Данилко сам дивувався - отаким вiн
прадiда нiколи не бачив, скiльки сили ще було в його кощавому тiлi,
сутенiло над морем i на березi, хлюпiт хвиль i запах неосяжного вечiрнього
степу.
Рибалки купалися й запливали далеко в море, а прадiд купався при
березi. Данилко брьохався коло нього, поринаючи в солону воду, змерз украй
та довго бiгав i танцював, щоб нагрiтися. Прадiд вигрiб у землi затишну
ямку i вмостив там Данилка, а сам стояв поруч i дивився на безкрайнiсть
зiр i вдивлявся в темряву i наче рiс у синьому просторi - не мiг
надивитися i не мiг надуматись, а Данилко солодко заснув, попискуючи ввi
снi, як щеня.
I ранок був пiзнiй, коли Данилко прокинувся, а прадiд стояв, як i
звечора, берег порожнiй - рибалки поїхали на лови, "ходiмо, синку, -
сказав прадiд, - сьогоднi Симона Зiлота i копають цiлющi трави, ходiмо
натщесерце пракорiнь шукати, щоб тобi довго ще топтати грiшну землю, а
менi стати на одвiт".
Голос прадiдiв був урочистий i потойбiчний, вони пiшли од моря й
заглибилися в степ, лощинками ще легка пара пiдносилася з трав, степовий
великий птах ширяв попiд небом, нi вiтерцю, нi мови, i ось нiби на найвище
вийшли мiсце. Сонце пекло й розморювало, Данилко нiс повнi руки трав, i
корiнцiв, i квiтiв; дажкорiнь пах солодким хлiбом, "ось тобi, Данилку, i
степовий турецький сльоз", - сказав прадiд i нахилився до квiтки, i раптом
пiдломився в ногах i розкинув руки, мов обiймаючи землю, упав, мов тайну
почувши, задерлася в травi бiла борода, мутнi очi блимнули на Данилка,
"топчи землю, синок", i прадiд став неживий.
Тодi Данилко озирнувся навколо i вперше вiдчув себе самотнiм i, мов
вiтер дмухнув його з мiсця, побiг безвiсти пiд пекучим сонцем степу, i
вiдстань мiж прадiдом та правнуком усе збiльшувалась i збiльшувалась, наче
природа аж тепер схотiла вiдновити оту рiвновагу поколiнь.
ШАЛАНДА В МОРI
Трамонтан дмухав з берега, був мiсяць сiчень чи лютий, море замерзло на
сотню метрiв, на морi розходилися хвилi, на обрiї вони були чорнi з бiлими
гривами, добiгали до берега напроти вiтру, вiтер збивав з них бiлi шапки.
Коло берега кригу розбив штормок, а все показувало, що незабаром ревтиме й
справжнiй штормило, на березi стояла стара Половчиха, одежа на нiй
вiялась, мов на кам'янiй, вона була висока та сувора, як у пiснi.
Одесу видко по другий бiк морської затоки, це мiсто обдував трамонтан,
воно височiло на березi, мов кiстяк старої шхуни, з якої знято паруси,
лагодять на неї мотор чи парову машину. Одеса переживала чергову морську
зиму, вiтри всiх напрямкiв не минали її, тумани з моря заходили часом -
мокрi, густi, сiрi тумани. От i тепер туман насунувся раптом з моря й
закрив Одесу. Половчиха стояла нерухомо, обiч поралися коло шаланд на
березi рибалки з артiлi, море виштовхувало на землю шматки криги, холод
проймав до кiсток, трамонтан дмухав широкою, рiвною зливою. Була
надморська зима, зимовий туман, за його запоною гримiв уже серед моря
шторм, докочуючи хвилi дужчi й вищi, засвiтився одеський маяк, смуги
червонi й зеленi, променi червонi й зеленi.
Половчиха, вирядивши в море чоловiка, виглядала його шаланду, її серце
обдував трамонтан, її серце ладне було вискочити з грудей, а з моря йшли
холод та гуркiт, море зажерливо ревло, схопивши її Мусiя. Вона не
показувала перед морем страху, вона мовчки стояла на березi - висока й
сувора, їй здавалося, що вона - маяк невгасимої сили.
"Ой, пiшов ти в море, Мусiєчку, - голосила вона мовчки, - та й слiд
твiй солона вода змила. Та коли б я знала та бачила, я б той слiдок
долонями прогортала та до бебега тебе покликала. Ой, подми,
вiтре-трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму
тут самотня до краю, i хоч би з мене дерево стало, то я б усiма вiтами над
морем махала й листям би шумiла".
I пiсля довгих вiкiв показалась шаланда в морi, ледве мрiла вона серед
хвиль, надовго ховалася за водяними горбами, з'являлася на хвильку i
впiрнала, мов у безодню. Вона билася з штормом груди в груди, а на березi
лише шерхiт хвиль, i страшно глянути на шаланду, як людина - самотня вона
серед водяних гiр. Розгойдує її море, кидає через хвилi, прошиває нею
хвилi, холоднi бризки печуть вогнем, примерзає до тiла мокра одежа, тiльки
ж - не пiддається рибалка, Мусiй з чужим чоловiком б'ються до берега!
Стара Половчиха не зводила з них очей, її серце було з шаландою, на
березi гомонiли рибалки з Мусiєвої артiлi, з селища бiгли дiти до моря. На
березi вирiс натовп, осторонь стояла стара степовичка Половчиха, вона
мужньо дивилася на боротьбу її чоловiка, туман кублився над морем, був
лютий холод.
"Гребуть, - сказав хтось, - та хiба допоможеш їм у такий шторм?"
Молодшi рибалки кинулися до шаланд, їм заступили дорогу старшi, "не дурiй,
хлопцi, шаланди загинуть, i вас краби поїдять, а артiль наша бiдна, голова
артiлi Мусiй Половець, вiн нам за шаланди голови поодриває, коли живий
випливе".
Стара Половчиха бачила, як зламалося весло, бо шаланда стала кружляти,
на очах у всього берега двiчi обкрутилася на мiсцi, її вдарила одна хвиля,
її штовхнула друга, пiдкинула, повернула, посуда пiшла пiд воду. Рибалки
тодi кинулися до шаланд, посунули до моря "Ластiвку" - гордiсть цiлої
артiлi, сiло четверо велетнiв, пiднялися в повiтря весла, щоб одразу
вискочити на хвилю, на лахмату, височенну хвилю. "Ластiвку" звалило набiк,
купа криги вдарила її по обшивцi, вода ринула через борт, рибалки
опинилися у водi, вони стали рятувати "Ластiвку". Хвиля збивала їх докупи,
крига ранила їм голови, вони вчепилися в "Ластiвку", з берега кинули їм
кiнець iз зашморгом, вони прив'язали його до човна й витягли "Ластiвку" на
берег.
На хвилях видко було Мусiєву шаланду, вона блукала догори кiлем, натовп
рибалок поздiймав шапки, i в цей час побачили у морi помах людської руки.
Хтось плив серед крижаного моря, плив до берега, плив наввимашки, рiвно
вигрiбав руками, його хвиля вiдносила назад у море, назад у морський
туман. Вiн простував до берега.
Наперед вийшов велетень-рибалка, вiн нiс жмут мотуззя i вихилив склянку
спирту, полiз у воду, одразу став синiй, а на березi розмотували кiнець, i
велетень плив назустрiч людинi в морi. Його била крига, та вiн виплив на
чисте, за ним волочилася мотузка, а людина вже зовсiм конала серед хвиль,
вона лежала на спинi, її кидало на всi боки, велетень-рибалка плив i плив.
Та вийшло, що людина не гинула, вона од холоду втратила була свiдомiсть
i почала, очунявши, щосили вигрiбатися до берега. Зустрiч вiдбулася серед
хвиль, i плавцi довго не могли схопитися за руки, їх усе розбивала хвиля,
та нарештi їм пощастило, мотузка тодi напнулася до берега, як жила,
десятки рук ухопилися за неї, десятки рук потягли гуртом. Плавцi мчали до
берега, захлинаючись водою, пробиваючись крiзь кригу. Чужа людина вилiзла
на берег i не могла звестися на босi ноги. Половчиха впiзнала Чубенка. Вiн
весь задубiв, у ньому лише калатало гаряче живе серце, його пiдхопили пiд
руки, - "товаришi, - сказав Чубенко через силу, -я плачу за героєм
революцiї, що визволив мене з французької плавучої тюрми". I всi пiшли вiд
моря, а стара Половчиха залишилася стояти на березi, висока та сувора, як
у пiснi.
У морi видко перекинуту шаланду, там загинув її чоловiк, Мусiй
Половець, вiн чимало пожив на свiтi, од нього зла не бачила, був справний
рибалка на Чорному морi пiд Одесою, i чи завжди так буває, що молоде
випливає, а старе гине. Iз Дофiнiвки прибiг хлопчина - "бабо, а дiда Мусiя
не буде, бо той дядько казали, що упiрнув дiд Мусiй двiчi й потiм щез, а
дядько упiрнули за ним i вдарилися головою об човна, i не буде вже дiда
Мусiя".
Берег спорожнiв, рибалки пiшли геть, i нiкому не було дивно, що стара
Половчиха не рухнулася з мiсця. Вона справляла жалобу, трамонтан обдував
її, мов кам'яну, шторм не вгавав, крига трощилася одна об одну, туман
сунувся до берега. Одеський маяк миготiв червоно та зелено.
Половчиха подумала за своє дiвоцтво, дiвування в Очаковi, хазяї
трамбакiв сваталися до неї, а що вже шаланд, баркасiв, моторок, яхт! Вона
була доброго рибальського роду, доброї степової кровi, її взяв за себе
Мусiй Половець - дофiнiвський рибалка, непоказний хлопець, нижчий од неї
на цiлу голову. Та така вже любов i так вона парує. Половчиха стала до бою
за життя, за рибу, стала поруч Мусiя, i наплодили вони хлопцiв повну хату.
Хлопцi виростали коло моря, тiсно стало в хатi од їхнiх дужих плечей, а
Половчиха тримала хату в залiзному кулацi, мати стояла на чолi родини,
стояла, мов скеля в штормi.
Сини повиростали й розiйшлися, Андрiй вдався у дядька Сидора, таке ж
ледащо й не знати що, а Панас привозив матерi контрабанднi хустки й серги,
шовк i коньяк, Половчиха складала все до скринi та боялася за Панаса. Вона
його важко народжувала, i вiн їй став дорожчий, виходила вночi до моря, їй
все здавалося, що чує плескiт його весел i треба рятувати вiд погонi. А
Оверко - той артист i грав з греками у "Просвiтi" та читав книжки,
написанi по-нашому. На дядьковi грошi в семiнарiї вчився, рибалка з нього
був нiякий, а й його жалко, не чути за нього давно, i Панаса не чути, та й
Андрiя, мабуть, убито, бо снився пiд вiнцем.
Тiльки Iван працює на заводi i робить революцiю, i Мусiй ховає
гвинтiвки (хоч в Одесi й стоять французи). Серед них є й нашi, вони
приходили по прокламацiї i раз налякали Мусiя до смертi.
Перекинута шаланда гойдалася на хвилях, шторм лютував без угаву.
Половчисi здалося, що шаланда поближчала. ї" море приб'є до берега, тодi
треба виволокти i врятувати, i артiль подякує - без шаланди риби не
наловиш. Посуда наближалася до берега неухильно, невiдступне, ступiнь за
ступнем, хвилина за хвилиною.
Половчиха стала чекати шаланди, щоб зберегти артiльне добро, вона
пiдiйшла до самої води, хвиля обхлюпала її до колiн. Шаланда сунулась
ближче i ближче, вже чути, як стукається об неї крига, вже видко її
засмолене дно, i кiльова дошка витикається з води. Хвиля перекочувалась
через чорне плисковате днище, серце Половчихи захолонуло, за шаландою щось
волочилося по водi, видувалося на водi лахмiття.
Жiнка дивилася й боялася роздивитися, море їй приносило покору, море їй
прибивало до берега, певно, i тiло Мусiя Половця. Буде над чим поплакати й
потужити, i поховати на рибальському цвинтарi, де лежать самi жiнки та
дiти, а чоловiки лише мрiють там лягти, i лягають у морi на глибинi, пiд
зеленим парусом хвилi.
Половчиха дивилася та боялася роздивитися, їй хотiлося крикнути й
покликати свого Мусiєчка, хвиля била її по ногах, крига черкала по литках,
шаланда вже зовсiм була близько. Вона сунулась носом на берег, хвиля
гуркотiла камiнням на мiлкому. Половчиха хотiла витягти посуду, а потiм
тужити коло чоловiка, вона вже бачила його тiло у мутнiй водi, серце їй
щемiло, i руки не почували ваги шаланди, i тодi до неї озвався голос. Вона
скрикнула, бо то був голос її чоловiка, голос стомлений i рiдний.
"Наша артiль бiдна, - сказав старий, - i кидати шаланду в морi не
годиться. Я - голова артiлi, то мусив i рятувати, а Чубенко, мабуть,
доплив добре, здоровий i завзятий, нiяк не хотiв плисти без мене, аж поки
я не пiрнув пiд перекинуту шаланду, а вiн усе гукає та все пiрнає, шукаючи
мене".
Старий Половець став на мiлкому з чоботом у руцi й викинув чобiт на
берег та почав поратися коло шаланди. Половчиха заходилась йому
допомагати, лютий трамонтан заморожував душу, берег був пустельний, його
штурмувало море. Одеса крiзь туман здалеку височiла на березi, мов кiстяк
старої шхуни.
I подружжя Половцiв пiшло до домiвки. Вони йшли, пренiжно обнявшись, їм
у вiчi дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено й
дружно, як ходили цiле життя.
БАТАЛЬЙОН ШВЕДА
Херсон - мiсто грекiв-вигнанцiв, чиновництва, рибалок; цвiте липа
могутньо й задушливо над розпеченим каменем вулиць, сонце грiє
по-пiвденному, по-липневому, по-новому - в цей палючий дев'ятсот
дев'ятнадцятий рiк. Цвiте липа й пахне неймовiрно, тече вулицями повною
водою, марширує олешкiвський партизанський загiн у складi двох босих
сотень - батальйон Шведа.
Веде його молодий комiсар, товариш Данило Чабан, цвiте липа так буйно й
розкiшно, що все мiсто плаває в задушливому маревi. Позад олешкiвцiв рiвно
одбиває ногу ще й матроський загiн - у чорних бушлатах, формених штанах,
черевиках, на потилицях в'ються стрiчки з моряцьких шапок. Перед
олешкiвцями брязкає з усiєї сили тарелями гарнiзонний оркестр, капельдудка
вимахує паличкою i поправляє на носi пенсне: славетний на все мiсто
корнетист, що поєднав свою долю з батальйоном Шведа, тримає в трепетi
мiсцевих Чайковських та Римських-Корсакових i стане згодом героєм.
Цвiте липа, мов кипить уключ кожне дерево зокрема, вирує дух липи над
Херсоном, п'янкий i гострий, перед. оркестром iде сам командир босого
батальйону - товариш Швед, олешкiвський морячок. На ногах у нього бряжчать
шпори, довга нiкельована кавалерiйська шабля гримить по бруковi, товариш
Швед, як i кожний моряк, мрiє про кiнноту й потроху вростає в цей красивий
жанр вiйськової професiї.
О дев'ятнадцятий рiк поразок i перемог, кривавий рiк iсторичних баталiй
i нелюдських битв, критичний по силi, незламний по волi, затятий i нiжний,
нарiжний i вузловий, безсонний дев'ятнадцятий рiк! Рiк оборони Луганська i
мужнiх маршiв пiд Царицин, рiк боїв iз французами, греками, нiмцями - пiд
Миколаєвом та Одесою, рiк героїчного, славетного вiдходу Таманської армiї
товариша Ковтюха, рiк зрад Григор'єва й Махна. Рiк Сталiна, Фрунзе,
Ворошилова, Будьонного, Чапаєва, Щорса, i Херсон стоїть пiд липневою
спекою дев'ятнадцятого року, його затопила липа, за Днiпром - бiлi,
Харкiв, Катеринослав, Царицин захопили бiлi армiї, Херсон стоїть, як
пiвострiв, у ворожому морi, i вiйсько Денiкiна .котиться невпинними
маршами на Москву. Та ще не робили свого прориву пiд Касторною товаришi
Ворошилов та Будьонний, ще юний Вiталiй Приймак не водив дивiзiї Червоного
козацтва у легендарнi рейди, ще мiсяць липень i херсонська спека! Встає
далина великих боїв, шалiє пахуча, невiдступна урочистiсть херсонських
лип, о затятий i нiжний дев'ятнадцятий рiк!
I капельдудка вимахує паличкою натхненно й велично, немов диригуючи
всiма оркестрами революцiї, немов диригуючи запахами лип, i музиканти
покiрно дмухають у мiднi свої страховища. Товариш Данило веде батальйон
босих олешкiвських морячкiв, з яких потроху та помалу виростає вiйськова
одиниця, їм усiм видано на цей день зелененькi штанцi й вiйськовi сорочки
старої армiї, на жовтих поясках - патрони, iдуть влад i твердо ставлять
ногу.
Товариш Швед довго вибирав напередоднi шлях параду i наказав прочистити
путь батальйоновi через плац, щоб не було пiд ногами реп'яхiв, баранчикiв,
будякiв, кураю й iншої кольки, щоб не було пiд ногами битого скла i щоб
по-геройському можна було пройти церемонiальним маршем перед старим
бiльшовиком-полiткаторжанином, пройти, не дивлячись пiд ноги, одбивагочи
крок босими п'ятами. Олешкiвський батальйон Червоної гвардiї хотiв
показати, що вiн умiє не лише по-простому битися з бiлими, а й устромити
комусь гнота гвардiйським плацпарадом.
От i йде херсонський гарнiзон на чолi з товаришем Шведом, прямує до
плацу, де на трибунi вже стоїть весь ревком i приїжджий гiсть, що пiвжиття
свого ходив у залiзi вiд тюряги до тюряги. I тiкав удало, а також i
невдало, легенi йому одбито самодержавницькими чобiтьми, нирки потрощено
прикладами, а вуха поглушенi приставськими кулаками, очi короткозорi вiд
темряви казематiв, кiстки ревматичнi вiд прекрасного каторжного життя.
Вiн стоїть на трибунi, сонце пече, запах липи повiває на плац, за
Днiпром мрiють плавнi i Олешки, над єриками i Конкою зеленяться очерети й
верби. На плац виходить товариш Швед, гарнiзонний оркестр, червоний