Страница:
навалою, i вони розстрiлювали маскарад так спокiйно, мов сидiли за
стальною заслоною. Хвиля зупинилася, вкриваючи землю трупами, i стала
панiчно розбiгатися.
Чубенко зупинив стрiлянину, заощаджуючи патрони, даючи кулеметам
охолонути, бо в цей час з'явилася нова небезпека, iз-за крайнiх хат
вискочив загiн кiнноти й розгорнувся для атаки. Вiн стояв там на той
випадок, щоб до ноги вирубати чубенкiвцiв, коли тi побiжать пiд натиском
замаскованої, пiхоти, i кiннота вилетiла здуру, щоб зiрвати на донбасiвцях
свою лють. Сотня лежала рiдкою лавою, виставивши багнети, не злякалася
кiнського галопу й свисту шабель. Пiд жовто-блакитним петлюрiвським
прапором Чубенко впiзнав свого спiврозмовника з дитячим обличчям.
Кiннота промчала просто через донбасiвцiв i не могла їх зiгнати з землi
пiд шабельний вимах, донбасiвцi стали навздогiн стрiляти, зсаджуючи з
коней вершникiв. В цей час пiхота петлюрiвська лаштувалася до нападу й
гуртувалася бiля командирiв. Чубенковi пiднесли з перелiска патронiв.
З-за сiльських тинiв посипалися на петлюрiвцiв раптовi пострiли -
рiдкi, але дошкульнi, за кожним пострiлом хтось падав, петлюрiвцi
метнулися назад, стали вибивати стрiльцiв iз засiдки. Пострiли все
рiдшали, з-за тинiв вибiгло тринадцятеро i рiдким цепом рушили до
чубенкiвцiв. Вони бiгли, як старi фронтовики, пригнувшись, петляючи,
вiдстрiлюючись, повзучи, це були професiонали вiйськової справи, i вони не
втратили жодного чоловiка за час свого вiдступу. Чубенко, подивившись у
бiнокль, наказав пiдтримати втiкачiв стрiляниною.
Нарештi вони добiгли до донбасiвцiв. Чубенко пiзнав серед них сухотного
солдата, очi його горiли фанатичним вогнем, вiн бiг до Чубенка, затуляючи
рота, i впав на землю. 3. рота йому ринула цiла злива кровi, вiн став
жовтий, як вiск, i прозорий, вiн важко дихав, дихання клекотiло в його
горлянцi.
"Треба триматися, - через силу заговорив вiн, - я послав ще вночi по
пiдмогу, та до неї верст iз двадцять, i., крiм наших партизанiв, може бути
регулярна червона частина, там головний шлях. Треба триматися, товаришу
Чубенко", - а Чубенка душила жалiсть i злiсть, - "по смерть ти сюди
прийшов, чи що, без тебе тут посвятимось, ти своє одвоював, чоловiче".
Солдат повернув смертельно бiле обличчя до Чубенка, - "не смiй,
Чубенко, ганьбити, я тут працюю в пiдпiллi, така смерть менi щоночi
снилася". - "Мовчи й ковтай повiтря, - сказав йому Чубенко, - я саме
переправляю через рiку поранених i полкове майно, а ввечерi i я рушатиму
слiдом, i пiдмога менi без дiла".
Та солдат його не чув. В агонiї звiвся вiн на ноги, випростався в цю
останню хвилину свого життя, мов приймаючи парад нащадкiв, "така смерть
менi щоночi снилася", - сказав беззвучно i впав, скошений кулею. Чубенко
наказав його накрити прапором i сам вiдчув непереможну .втому. Над ним
знову загув мартенiвський цех, i сонце стало кiлькома слiпучими засипними
вiкнами мартена, i земля почала розгойдуватись, як гойдалка, почеплена до
неба.
"Вогонь! - скомандував Чубенко, перекочуючись по землi. -В атаку,
донбасiвська республiко!" Вулицями села мчала пiдмога, сiючи панiку в
ворожих лавах. Чубенкiвцi пiшли в атаку i з'єдналися з пiдмогою. Чубенко
робив марнi спроби пiдвестися на ноги i щоразу падав, через кiлька хвилин
до нього пiд'їхав Iван Половець.
Чубенко стояв на ногах, хитаючись, як стебло на вiтрi, "спасибi, брате,
i клади мене, куди хоч", i це був кiнець героїчного змагання Чубенка,
командира полку.
ШЛЯХ АРМIЙ
"Щойно провели Полiтбюро подiл фронтiв, щоб ви виключно зайнялися
Врангелем". (Ленiн - Сталiну)_
Десь бiля Апостолова, пiсля знаменитого бою з кiннотою генерала
Бабiєва, Чубенко їхав на червонiй, як захiд сонця, тачанцi нового свого й
найкращого кулеметника, коваля Максима. Донбасiвський полк, витримавши в
складi цiлої армiї кiлькагодинний переможний бiй з бiлою гвардiєю,
переслiдував рухливого ворога, що ринувся до Днiпра. Чубенко, схудлий i
тендiтний пiсля тифу, i вусатий Максим сидiли на тачанцi в позах
гордовитих i незалежних, позад їх заходило сонце, Чубенко тримав у руцi
ковану з залiза троянду, оцiнював її оком середньовiчного цехового
майстра.
Це було чудо досконалостi, натхнення i терпiння, нiжний витвiр
надзвичайного молотка, радiсть металу, що процвiв, i вицвiв, i збагнув
крихке проростання живих клiтин.
"I тобi скажу, командире, кожну пелюстку молотком кував, а вся троянда
з одного, шматка, i нiчого тут не приварено чи злютовано, мов росла вона в
мене з залiзного зерна, з металевої прищепи. А родом я коваль i зброяр, на
всю армiю кулемети справляв, i свiт пройшов наскрiзь, як журавель".
Чубенко оглянувся на полк, що гримiв одною валкою, бiй був пiд
Шолоховим, полк, поповнений пiсля польського походу, знову розквiтнув
донбасiвською славою, на тачанцi стояв кулемет, удосконалений i
пристрiляний, слухняний i повороткий, вивiрений, надiйний "максим".
"Ти не повiриш, командире, яка це тонка штука - кувати троянду, щоб
була вона нiжна й шершава, щоб на неї роса вночi падала - на чорну мою й
вiчну троянду. Люблю я красиву, й ажурну роботу, менi хочеться бути
майстром на весь свiт, i щоб життя навкруги було красиве та сонячне. I от
на червонiй тачанцi їздимо, а ранiше тачанка в мене була друга, по нiй -
червонi яблука, зеленi квiти, соняшники - де прийдеться.
Ковалевi весь свiт вiдкрито, а як вiн до того ще бив урядника у п'ятому
роцi та пiдранив жандарма, як вiн спiвав: "Марш, марш вперед, рабочий
народ!" i носив червоного прапора, то його мандрiвну судьбу можна знати
наперед. I я рушив у широкий свiт.
Викувати троянду не кожний зумiє, i я щоразу повертався до цiєї справи,
як тiльки траплялась хвилина. Коли я сидiв у в'язницi перед довiчним
засланням, я все допитувався, чи хватить вiку на моє заслання. I день
iшов, i нiч iшла, i днiв було без лiку, я збагнув, що вiк мiй не довший за
день, усе життя своє я передумав за день, i ще багато залишалося дня на
тюремну нудьгу.
Та от трапився менi молодий смертник, убив вiн пристава, його мали
повiсити, - "ковалю, ковалю, - каже вiн, здригаючись усiм своїм життям пiд
навалою останнiх мислей, - не скувати нам, ковалю, троянди. Вона росте
нiжними ранками, п'ючи росу, а ми лягаємо скривавленi їй пiд ноги, ковалю,
ковалю, якби ти вмiв кувати троянду, бо вона помалу росте, наша троянда
революцiї".
I його повiсили сiрим свiтанком пiд жахливi крики цiлої тюрми, ми
кричали, ми били стiльцем дверi, ми рвали одежу й розбивали вiкна. Молодий
мрiйник розлучився з життям пiд гуркiт i шал нашого протесту, хотiв би я
знати - яку музику сприйму я на тiй останнiй межi?
I от запам'ятав я ту троянду й став кувати. Коли брав молотка, менi
здавалося, що всi ковалi свiту беруть молотки, б'ють молотками, б'ють
молотками, допомагаючи менi. Це була якась голка, що проткнула мiй мозок,
я вдень i вночi почував її - оцю мою троянду. Коли людиною керує одна лише
думка - нiщо ту людину не вiзьме - нi голод, нi холод, нi смерть, нi
спека. I, мабуть, тiльки через це я лишився живий, пройшовши стiльки
свiтiв, куючи залiзну троянду.
Кiнчив її кувати в пустелi. Прокинувся серед ночi на холодному пiску,
прокинувся в захватi й нетерплячцi, кiнчивши у снi кувати троянду. Ще
бачив я її густу рожевiсть, ще вiдчував у руцi її вагу, i на обличчi - її
тепло. Ще тремтiв я, i реальнiсть заполоняла мiй мозок, а вже все пiшло
геть, i тiльки зоряне небо миготiло надi мною, чуже пiвденне небо. От
перед нами, командире, ледве проступає на тьмяно-блакитнiй високостi
червона зоря Альдебаран на сходi, вона пiдноситиметься вище й вище, скоро
все сузiр'я, вiсiм видимих зiр, проступить на потемнiлому небi - гострим
кутом, журавлиним ключем вiчностi.
А тодi надi мною горiв Пiвденний Хрест, я лежав у пустелi Атакама, на
шляху до кордону республiки Перу. I в мiстi Арiка на березi океану я
закiнчив мою троянду. Це трапилось у кузнi мiсцевого коваля, пiд плюскiт
океанських хвиль, цвiв чагарник якимись дивно пахучими рожевими квiтами.
Був 1917 рiк.
I тодi з трояндою я пройшов ще чималий шлях, доки опинився отам, пiд
Шолоховим,. на дiлянцi твого Донбасiвського полку. Я пройшов республiку
Перу, Еквадор, Колумбiю, потрапив до Європи,, скуштував французького
концентрацiйного табору, iталiйської тюрми, грецької й турецької
гостинностi, що не була приємнiшою за табiр та тюрму, i потрапив нарештi
до Севастополя, а звiдти й до себе в Гуляйполе. I я прийшов вчасно, i ще
допомiг виганяти генерала Денiкiна".
Обабiч шляху вставали височезнi пожежi, на сходi за Днiпром чути було
далеку канонаду, Донбасiвський полк рухався безупинно на схiд до Каховки.
На троянду, що її Чубенко тримав у руцi, падали виблиски заграви. Рожевий
туман оповивав осiннiй степ. Нiч була холодна.
"Тодi, командире, я зустрiвся з моїм другом Артемом. Позаторiк вiн був
головою Криворiзько-Донецької республiки, шахтарської держави робочого
класу. Знаю. я його ще з Брiсбена в Австралiї, куди вiн майже одночасно зо
мною приїхав iз Шанхая. Ми з ним працювали на прокладцi залiзницi коло
Брiсбена. У суботу праця була лише до першої години, а пiсля ми прали
бiлизну, i Артем наспiвував його улюбленої: "На высоких отрогах Алтая
стоит холм и на нем - есть могила совсем забытая". Потiм ми сидiли перед
наметами коло вогнищ, їжа лежала на ящику з прибитими до нього нiжками, а
нiжки стояли в банках з-пiд консервiв, повних води: комашнi в Австралiї
безлiч.
I скiльки переговорено тодi бiля вогню! Часом пiсля цiлотижневої роботи
ми ходили купатися й ловити рибу, рiчка була невелика, на гачок чiплялися
черепахи й зрiдка в'юни, вода чомусь свiтилася вночi, Пiвденний Хрест сяяв
над нами, Артем розповiдав, я - слухав.
Я полюбив Артема - мого вчителя. I як соняшник завжди повертається до
сонця, так я повертався до нього. Ми зустрiлися в Донбасi торiк, один
одного впiзнали, "пам'ятаєш, як iрландцiв перемогли на канатi?" - а перед
нами - свiже поле бою, дiло було на снiгу, ще трупи сходили парою на
морозi, "прийшов час, - сказав менi Артем, - до останнього подиху будемо
битися за нашу революцiю".
Чубенко подивився на годинника i дав наказ зупинятись. Промчала дорогою
якась кiнна частина. Донбасiвцi стали годувати коней. Вогню не
розпалювали. Холод проймав до кiсток, земля - замерзла, без снiгу. Бiйцi
танцювали коло пiдвiд, грiлися. Пожежi навколо беззвучно займались одна по
однiй. В їхньому свiтлi - живому й мiнливому - то виринала валка пiдвiд
Донбасiвського полку, то зникала в морознiй темрявi.
Чубенко взявся обходити полк, минали години глупої ночi, далеко
праворуч щось дуже горiло, освiтлюючи рiвну безконечну просторiнь голого
степу. Коваль з своїми двома помiчниками напоїли коней iз степової
криницi, дали вiвса, чорнобородий Сербiн та другий ковалiв помiчник -
веснянкуватий безвусий Ляшок - спорили. "Рушай, - гукнув невгамовний
Чубенко - рушай, донбасiвська республiко!"
"I от я, - почав далi оповiдати коваль, коли тачанка рушила, - з наказу
Артема я повернувся до Гуляйполя. Я мав попрацювати бiля Махна й зiбрати
людей. Махно привiтався до мене, коли я сидiв на ганку. "Дивись, Максиме,
я знаю, чим ти дихаєш", - сказав вiн менi, проходячи й помахуючи нагайкою.
У Гуляйполi з ним була його "батькова чорна сотня" з Кирюшею.
Махно зiбрав на майданi великий сход, казав промову. I несподiвано ми
встряли з ним у дискусiю, вiдчувши, що натовп нас пiдтримує. Це був
прекрасний мiтинговий двобiй, i всi бачили, що "батько" програє. Тодi
Махно став мовчки слухати про грабунки, контрибуцiї, бочонки золота,
тортури, розстрiли, вбивства.
Коли наш товариш закiнчив обвинувальну промову, Махно осмiхнувся якось
лиховiсне. Потiм вiн зiйшов з помосту, що його було спецiально вибудовано,
пройшов крiзь натовп, усi враз розступилися перед ним, вiн схопив мого
товариша за руку i поволiк за собою на трибуну. Малий на зрiст, з баб'ячим
обличчям, з довгим попiвським волоссям, Махно виглядав смiшно, ведучи
дебелого хлопця, що з ним дискутував. Натовп принишк. Ми чекали - про що
буде дискутувати Махно далi.
"Батько" вилiз на трибуну, тягнучи свого опонента. Вони стояли перед
натовпом. Тодi Махно мовчки вихопив револьвер i вистрiлив у нашого
товариша. Натовп одхитнувся од трибуни. Ми почали стрiляти, але Махна на
трибунi вже не було. I ми поспiшили вискочити з натовпу, що раптом став до
нас ворожий.
Ми бiгли Гуляйполем, вiдстрiлюючись. I, гнанi звiдусiль, засiли в
хатинi у товариша Ляшка, хутко позакладали вiкна, спровадили стару матiр
Ляшкову до сусiдiв, замкнули дверi, пiдперли їх, чим могли, розiклали пiд
руками зброю й патрони, "пiдходь, - крикнув хтось iз наших, - контора
пише!", i нас було одинадцятеро.
Я не охочий вихвалятись, але наша контора писала справно. Бiй тривав до
ночi, стрiляти ми вмiли, а вiдступати не було куди. Ми кидали гранати, i.
на нас кидали гранати, ми стрiляли з кулемета, який у нас був, i на нас
стрiляли з кулеметiв, робили все, щоб запалити нашу хату, а запалили хату
сусiда, був вiтер весняний, рвучкий, вiн доносив часом запахи озимини,
iржання коней, кування зозулi.
Сусiдова хата горiла, високе полум'я зносилося пiд небо, хату гасили,
iскри полетiли на повiтку й на клуню, зайнялося ще одне подвiр'я, нам не
давали спочити й на хвилину, все боялися, що ми скористаємося з метушнi i
втечемо. Нас уже мало було живих. З одинадцяти стрiляло п'ятеро, та й тi
закривавленi вiд ран своїх i чужих, виснаженi й послiплi, глухi вiд
вибухiв.
Ми знали, що життя наше от-от скiнчиться, та ми бачили тi тисячi, якi
прийдуть нам на змiну i докiнчать наше дiло, завершать нашу боротьбу,
вшанують нашу пам'ять. I нам було легко вмирати, смертельний страх не рвав
нам серця, мозок не гнiтило порожньо прожите життя, ми жили гiдно i
вмирали мужньо - нам увижалися всi, хто загинув за нашу революцiю, ми не
знали, чи достойнi ми стати хоч близько до тих славних iмен.
Вiтер повернув на нашу хату, i вона зайнялася. Махновцi припинили
стрiлянину й чекали, що ми будемо вибiгати на подвiр'я, ми - теж не
стрiляли, диму була повна хата, допiкав вогонь, упав сволок. I тодi ми
заспiвали, стоячи в хатi, i спiвали, доки не повтрачали свiдомостi. Ми не
змовлялися спiвати, хтось один почав, i ми зрозумiли, що ця пiсня - то
останнiй подарунок, який дає нам життя".
Ляшок i Сербiн, якi вислухали все оповiдання, оглянулися на коваля.
"Ми спiвали "Вставай, проклятьем заклеймлённый", - сказав Сербiн.
Чубенко сидiв, тримаючи в руцi залiзну троянду, високо над ним миготiв
Альдебаран i все сузiр'я - журавлиний ключ вiчностi. Потiм дiстав з кишенi
маленьку книжечку, розгорнув її пiд свiтлом навколишнiх пожеж, трохи
погортав i, складаючи слово до слова, прочитав записане його рукою:
"Революция есть война. Зто единственная законная, правомерная,
справедливая, действительно великая война из всех войн, какие знает
история".
"Ось великi слова, - сказав Чубенко, - слова товариша Ленiна".
"Старi металурги кажуть, - продовжував Чубенко, - що сталь зварити, як
життя прожити - i важко, i страшно, i кiнець трудний. Ми ж варимо не
сталь, а революцiю, i як безкрайньо треба нагрiти пiч та якими треба бути
майстрами, щоб мати топлення i вилити його в прекрасну форму, i стане тодi
стальна держава, пролетарська фортеця. А нам, рядовим бiйцям, треба любити
майбутнє й вiддавати йому життя".
"Нас трьох урятували з полум'я, - сказав коваль, - мене, Ляшка i
Сербiна. Ми тодi пофарбували тачанку на червоний колiр. Щоб пiзнавали
махновцi".
"Вони нас упiзнають i на тiм свiтi, - похмуро озвався Сербiн, - так ми
їм, собакам, уїлися".
Червона тачанка просувалася в складi Донбасiвського полку до Днiпра.
Полк виконував наказ армiї. Здалеку повiяло вогкiстю, недалеко була мета.
На четверту годину ранку зупинилися на високому березi. Дмухав холодний
вiтер. На заднiпровськiй рiвнинi лежала Каховка. Внизу коло води рухались
частини Шостої армiї, сапери лагодили мiст.
"Спасибi за компанiю та бувайте здоровi". Чубенко сiв на коня, передав
наказ - усiм зупинитися, вiд'їхав геть i став дивитися в бiнокль. Перед
ним за Днiпром була Каховка. Досвiток жовтневого дня розпочинався
похмурий, в туманi. Безконечна молочна рiвнина простягалася до обрiю, що
ледве яснiв на сходi.
Це був славетний Каховський плацдарм Червоної Армiї, мiсце завзятих
серпневих боїв з корпусом генерала Слащова та кiннотою генерала
Барабовича. Це був нездвигненний острiвець в таврiйському степу, опертий
на широкi води Днiпра, кiлька лiнiй дротяних загороджень, окопи, опорнi
пункти, легендарна сибiрська дивiзiя займала плацдарм. Кiннi атаки
генерала Барабовича розбилися об дроти та мужнiсть захисникiв плацдарму,
атаки корпусiв генерала Слащова та Вiтковського не могли роздушити цей
каховський горiшок.
На очах у Чубенка плацдарм ожив. У сiрому туманному свiтанку загорiвся
бiй. У сiрому свiтанку по далекiй рiвнинi зарухалося кiлька черепах, i
кожна стрiляла з гармат та кулеметiв; "танки", - подумав Чубенко. За
черепахами сунули хвилi пiхоти, панцерники, земля вiдгукувалася на вибух
важких гармат, тисячi кулеметiв наче шили кулями велетенськi сталевi
аркушi.
Поодинокi пострiли i навiть залпи бiйцiв губилися в цьому землетрусi,
Чубенко подумав про тих, що сидiли в окопах, пiд зливою смертi, перед
лютiстю бiлої гвардiї, проти танкiв постачальника Врангеля - свiтового
капiталiзму.
В окопах сидiли кизелевськi гiрники, уральськi робiтники, сибiрськi
партизани - переможцi Колчака.
"Вони ще не зустрiчалися з танками, вони не витримають такого штурму, -
сказав уголос Чубенко, - хотiв би я бути з ними, вмирати поруч".
Тим часом потроху свiтало, бiлi розпочали нову атаку на плацдарм,
Чубенко бачив, як пiдтягалися резерви пiд захистом танкiв та панцерникiв,
i маленькi чоловiчки вибiгли їм назустрiч з окопiв, вони бiгли просто на
танки, падали i знову бiгли; "таких не злякаєш", - прошепотiв Чубенко, i
його серце сповнилося великою радiстю та нiжнiстю до бiйцiв.
Свiтало дужче й дужче, i тодi на небi з'явилися лiтаки. Чубенко
нарахував їх сiмнадцять. Вони летiли з пiвдня, розгорнулися для атаки i
стали бомбити плацдарм. Було страшно дивитися, як уставали вгору вибухи
їхнiх бомб, злiсть затрусила всього Чубенка, було над його сили дивитися,
як загибають друзi, вiн висмикнув револьвера й вистрiлив, не розумiючи
сам, що робить. "За мною! - крикнув вiн, - за мною!" - так, наче його
загiн одразу мiг замахати крилами й перелетiти вiдстань до ворога.
Донбасiвський полк затримався коло переправи. Бiйцi принесли Чубенковi
кожушка - "ти пiсля тифу кволий". Днiпро котив важкi сiрi хвилi, понтонний
мiст пiднiмався й опускався пiд ногами. Вiйськовi частини переправлялися
на плацдарм, i нарештi дiйшла черга й до Чубенка. Пiзнiм осiннiм ранком,
виконуючи наказа, зiйшов вiн з полком на другий берег, бiй на плацдармi то
затухав, то спалахував з вулканiчною пристрастю, але був десь далеко.
I взяти участь у битвi Чубенковi не довелося: плацдарм вiдбив усi
атаки, захопив дванадцять танкiв та панцерникiв, розгромив ущент бiлий
корпус. Це була блискуча перемога. На полi бою залишились танки. Вони
стояли мертвi коло тiл своїх господарiв. Офiцерськi трупи - в чорних
гiмнастерках, на рукавах нашито бiлi черепи з бiлими кiстками, вишито
лiтери: "не боюся никого, кроме бога одного", - прочитав Чубенко.
Танки стояли один коло одного, i навкруги них лежало багато трупiв
червоних бiйцiв, що мужньо йшли на нерiвний бiй i перемогли.
На свiжiй озиминi, далеко вiд окопiв, сидiв бiлий офiцер. У нього по
колiна одiрвано обидвi ноги. Йому ще встигли їх перев'язати, але в
панiчному вiдступi скинули з повозки. Бинти на колiнах набрякли кров'ю,
офiцер сидiв, заплющивши очi, похитуючись, вiн був без_ пам'ятi чи п'яний.
"Наш отец - широкий Дон, наша мать - Россия, всюду нам ведь путь волен,
все места родные", - було чути.
I ще Чубенко зустрiв невеликий кiнний загiн, який вiз ховати свого
командира.
Це зовсiм iнша смерть, коли отак умерти, - сувора урочистiсть i сум
бiйцiв загону розхвилювали Чубенка, що не раз бачив смерть у вiчi. I вiн
приєднався до загону, який з голими шаблями супроводив свого командира.
А командир лежав на тачанцi й дивився в небо, його голова похитувалась
в такт ресорам, вiн похитував головою, наче одно повторював -"як же це я
так дався смертi, товаришi, як же це я так дався?" - i кучерявий чуб його
колихав вiтер.
Над перекопською рiвниною летять гирилицями [1] осiннi хмари, журавлi -
нескiнченними ключами, холодна земля, степовий жовтень. Пiвсоттисячна бiла
армiя барона Врангеля кидає в бiй офiцерськi бригади дроздовцiв,
корнiловцiв, марковцiв, пiдтягає резерви кубанцiв, донцiв, концентрує
танки й бомбовози, а на неї нацiлилося п'ять армiй червоного Пiвденного
фронту. Осiнь тисяча дев'ятсот двадцятого року гримить по степах
горлянками важких гармат, тупоче сотнями тисяч кiнських копит, гуркотить
моторами танкiв та штурмової авiацiї, рухається армiями двох iсторичних
епох.
"Коли говорити про Ватерлоо, - сказав молодий генерал, - я не бачу тут
Наполеона Бонапарта". Вiн засмiявся, цей учорашнiй кубанський осавул,
рудий i рябий, брутальний i дражливий. "От вiн, наш новий генералiтет", -
подумав його спiврозмовник, сивий генерал з йоржиком на головi.
"Але дiло йде до Ватерлоо, - продовжував молодий, - червоних буде
розбито й знищено".
Розмовники сидiли в штабi, - молодий сьорбав коньяк, старий - молоко.
"До речi, - сказав старий, поставивши склянку, - пiд Ватерлоо нiякого
бою й не було".
"Як не було? А iсторiя?"
"Перший бiй був пiд Лiньї, де Наполеон вщент розгромив прусське вiйсько
Блюхера, а сам Блюхер - старий рубака, чесний i мужнiй, хоч без усякої
освiти генерал - упав у рейваху з коня, i його довго не могли знайти. Та в
нього був за начальника штабу славетний Гнейзенау, товариш Шарнгорста,
коли вам щось говорять цi iмена..."
Молодий промовчав, злiсно сьорбнувши коньяку.
"I Гнейзенау, блискуча голова, подав правильний наказ про напрям
вiдступу розбитого прусського вiйська. А Наполеон тим часом ув'язався до
битви з англiйським вiйськом Веллiнгтона коло гори святого Жана, переламав
Веллiнгтона i готувався розметати як слiд. Та тут наспiли Гнейзенау з
Блюхером, вже раз битi, i допомогли богинi Перемоги перейти вiд Наполеона
на iнший бiк. А Ватерлоо - це назва села, де стояв штаб англiйського
Веллiнгтонового вiйська року 1815, червня 18".
В штабi запанувала пауза, в якiй чути було далеку канонаду, iржання
коней, квилiння вiтру.
"Вiйськова операцiя, в якiй ворожу силу знищують, - це Канни, - сказав
старий генерал, - вам не доводилось цього вчити, ваше превосходительство?"
Хвацький рябий осавул в генеральських погонах почервонiв вiд злостi.
Вiн подивився на старого й подумав, що мiг би перерубати його, як лозину,
"ми говоримо про заднiпровську операцiю", - пробурчав вiн.
"Отож вам не пошкодить знати про Канни, - поволi продовжував старий, -
тi Канни, що про них писав i вiдомий граф Шлiффен. У двiстi шiстнадцятому
роцi до нашої ери генiальний карфагенський полководець Ганнiбал, маючи
п'ятдесят тисяч вiйська, знищив пiд Каннами сiмдесятитисячну римську армiю
консула Теренцiя Варрона. Переможна карфагенська кiннота на чолi з
Гасдрубалом перемогла кiнноту на правому крилi римського вiйська, промчала
позад усього римського вiйська i розбила кiнноту на лiвому крилi римлян.
Тодi, завдяки блискучому маневру Ганнiбала, римляни одразу змушенi були
вiдбиватися на чотири сторони, i карфагенське вiйсько поклало на мiсцi
трупом майже всiх римлян. Так, Канни".
"Так буде з Каховкою, - сказав молодий, - у римлян - Канни, у червоних
- Каховка".
Генерал з сивим йоржиком похитав головою; "це смiлива операцiя за
Днiпром, вона може мати успiх, але генераловi Бабiєву треба добре
стерегтися рiзних несподiванок", - мовив вiн крiзь зуби.
Рябий осавул знизав плечима, генеральськi погони його настовбурчились,
вiн знав, що на вiдстанi голосу стоїть його бригада головорiзiв, яку вiн у
рiшучий момент поведе з резерву переслiдувати розбитих червоних. "Чи не
думаєте ви, ваше превосходительство, - сказав вiн, - що наш третiй корпус
та кiннота генерала Бабiєва пiшли за Днiпро лише для того, щоб повернутися
назад?"
Старий генерал допив молоко, пройшовся, шкутильгаючи, до дверей,
повернув назад, його дратувала задерикуватiсть цього мужлана. "Добре, коли
- повернутися", - буркнув генерал.
"Командувати червоним фронтом призначено Фрунзе, - жорстко проказав
далi старий, - i я б не хотiв, - зупинився вiн, дивлячись у вiкно, - я б
не хотiв, щоб це були поганi звiстки..."
Але до кiмнати вбiг офiцер, i в нього не був вигляд доброго вiсника,
"кiнець! - крикнув вiн, - заднiпровська операцiя провалилась! пiд Каховкою
пропали всi танки! Сволочi!" Вiн упав просто на стiл, i на губах у нього
показалась пiна. Рябий осавул генеральського звання миттю вискочив надвiр,
i звiдти чути було його страшну лайку та безладну команду бригадi.
Перекопська рiвнина починається за Днiпром, голе, чорне безмежжя - без
рiки, без дерева, окремi села й хутори стоять рiдко, неосяжнi володiння
Фальцфейна оточують з усiх бокiв, мов море - утлi острови. Сонце осiннє
недовговiчне, рiдко показується з хмар, розкиданих, як вiниччя, по небу.
Кiнець жовтня морозний, хрустить суха й замерзла трава. Весни дитинства -
далеко, в солонiй млi, на рожевих берегах.
I чабанець Данило їде на конi землею свого дитинства. Вiн став уже
чабаном, повним чабаном, правнуком Данила, сином Ригора. Над ним - осiнь i
гiркувате осiннє повiтря степу. Нi жайворонка в небi, нi чорногуза в
травi, ящiрки поснули в землi, цвiркунцi позамерзали на смерть, i трави
всi сухi, сонце не грiє, тiльки високо пiд хмарами летять останнi птахи в
iрiй, - осiнь.
Перед Данилом встає прадiд, загублений на цiй рiвнинi, встають спогади
дитинства, "топчу, топчу ряст", - шепотить вiн. Прадiд згадувався лагiдний
i старий, древнiй голос лунав Даниловi в усi тяжкi хвилини його юнацького
життя. I тодi де знаходилась сила й вiдвага, де народжувалась пiсня -
вiдзвуки волi трудящого роду!
Данило оглядався навкруги - на бiдний степ, наче вперше помiтивши
стальною заслоною. Хвиля зупинилася, вкриваючи землю трупами, i стала
панiчно розбiгатися.
Чубенко зупинив стрiлянину, заощаджуючи патрони, даючи кулеметам
охолонути, бо в цей час з'явилася нова небезпека, iз-за крайнiх хат
вискочив загiн кiнноти й розгорнувся для атаки. Вiн стояв там на той
випадок, щоб до ноги вирубати чубенкiвцiв, коли тi побiжать пiд натиском
замаскованої, пiхоти, i кiннота вилетiла здуру, щоб зiрвати на донбасiвцях
свою лють. Сотня лежала рiдкою лавою, виставивши багнети, не злякалася
кiнського галопу й свисту шабель. Пiд жовто-блакитним петлюрiвським
прапором Чубенко впiзнав свого спiврозмовника з дитячим обличчям.
Кiннота промчала просто через донбасiвцiв i не могла їх зiгнати з землi
пiд шабельний вимах, донбасiвцi стали навздогiн стрiляти, зсаджуючи з
коней вершникiв. В цей час пiхота петлюрiвська лаштувалася до нападу й
гуртувалася бiля командирiв. Чубенковi пiднесли з перелiска патронiв.
З-за сiльських тинiв посипалися на петлюрiвцiв раптовi пострiли -
рiдкi, але дошкульнi, за кожним пострiлом хтось падав, петлюрiвцi
метнулися назад, стали вибивати стрiльцiв iз засiдки. Пострiли все
рiдшали, з-за тинiв вибiгло тринадцятеро i рiдким цепом рушили до
чубенкiвцiв. Вони бiгли, як старi фронтовики, пригнувшись, петляючи,
вiдстрiлюючись, повзучи, це були професiонали вiйськової справи, i вони не
втратили жодного чоловiка за час свого вiдступу. Чубенко, подивившись у
бiнокль, наказав пiдтримати втiкачiв стрiляниною.
Нарештi вони добiгли до донбасiвцiв. Чубенко пiзнав серед них сухотного
солдата, очi його горiли фанатичним вогнем, вiн бiг до Чубенка, затуляючи
рота, i впав на землю. 3. рота йому ринула цiла злива кровi, вiн став
жовтий, як вiск, i прозорий, вiн важко дихав, дихання клекотiло в його
горлянцi.
"Треба триматися, - через силу заговорив вiн, - я послав ще вночi по
пiдмогу, та до неї верст iз двадцять, i., крiм наших партизанiв, може бути
регулярна червона частина, там головний шлях. Треба триматися, товаришу
Чубенко", - а Чубенка душила жалiсть i злiсть, - "по смерть ти сюди
прийшов, чи що, без тебе тут посвятимось, ти своє одвоював, чоловiче".
Солдат повернув смертельно бiле обличчя до Чубенка, - "не смiй,
Чубенко, ганьбити, я тут працюю в пiдпiллi, така смерть менi щоночi
снилася". - "Мовчи й ковтай повiтря, - сказав йому Чубенко, - я саме
переправляю через рiку поранених i полкове майно, а ввечерi i я рушатиму
слiдом, i пiдмога менi без дiла".
Та солдат його не чув. В агонiї звiвся вiн на ноги, випростався в цю
останню хвилину свого життя, мов приймаючи парад нащадкiв, "така смерть
менi щоночi снилася", - сказав беззвучно i впав, скошений кулею. Чубенко
наказав його накрити прапором i сам вiдчув непереможну .втому. Над ним
знову загув мартенiвський цех, i сонце стало кiлькома слiпучими засипними
вiкнами мартена, i земля почала розгойдуватись, як гойдалка, почеплена до
неба.
"Вогонь! - скомандував Чубенко, перекочуючись по землi. -В атаку,
донбасiвська республiко!" Вулицями села мчала пiдмога, сiючи панiку в
ворожих лавах. Чубенкiвцi пiшли в атаку i з'єдналися з пiдмогою. Чубенко
робив марнi спроби пiдвестися на ноги i щоразу падав, через кiлька хвилин
до нього пiд'їхав Iван Половець.
Чубенко стояв на ногах, хитаючись, як стебло на вiтрi, "спасибi, брате,
i клади мене, куди хоч", i це був кiнець героїчного змагання Чубенка,
командира полку.
ШЛЯХ АРМIЙ
"Щойно провели Полiтбюро подiл фронтiв, щоб ви виключно зайнялися
Врангелем". (Ленiн - Сталiну)_
Десь бiля Апостолова, пiсля знаменитого бою з кiннотою генерала
Бабiєва, Чубенко їхав на червонiй, як захiд сонця, тачанцi нового свого й
найкращого кулеметника, коваля Максима. Донбасiвський полк, витримавши в
складi цiлої армiї кiлькагодинний переможний бiй з бiлою гвардiєю,
переслiдував рухливого ворога, що ринувся до Днiпра. Чубенко, схудлий i
тендiтний пiсля тифу, i вусатий Максим сидiли на тачанцi в позах
гордовитих i незалежних, позад їх заходило сонце, Чубенко тримав у руцi
ковану з залiза троянду, оцiнював її оком середньовiчного цехового
майстра.
Це було чудо досконалостi, натхнення i терпiння, нiжний витвiр
надзвичайного молотка, радiсть металу, що процвiв, i вицвiв, i збагнув
крихке проростання живих клiтин.
"I тобi скажу, командире, кожну пелюстку молотком кував, а вся троянда
з одного, шматка, i нiчого тут не приварено чи злютовано, мов росла вона в
мене з залiзного зерна, з металевої прищепи. А родом я коваль i зброяр, на
всю армiю кулемети справляв, i свiт пройшов наскрiзь, як журавель".
Чубенко оглянувся на полк, що гримiв одною валкою, бiй був пiд
Шолоховим, полк, поповнений пiсля польського походу, знову розквiтнув
донбасiвською славою, на тачанцi стояв кулемет, удосконалений i
пристрiляний, слухняний i повороткий, вивiрений, надiйний "максим".
"Ти не повiриш, командире, яка це тонка штука - кувати троянду, щоб
була вона нiжна й шершава, щоб на неї роса вночi падала - на чорну мою й
вiчну троянду. Люблю я красиву, й ажурну роботу, менi хочеться бути
майстром на весь свiт, i щоб життя навкруги було красиве та сонячне. I от
на червонiй тачанцi їздимо, а ранiше тачанка в мене була друга, по нiй -
червонi яблука, зеленi квiти, соняшники - де прийдеться.
Ковалевi весь свiт вiдкрито, а як вiн до того ще бив урядника у п'ятому
роцi та пiдранив жандарма, як вiн спiвав: "Марш, марш вперед, рабочий
народ!" i носив червоного прапора, то його мандрiвну судьбу можна знати
наперед. I я рушив у широкий свiт.
Викувати троянду не кожний зумiє, i я щоразу повертався до цiєї справи,
як тiльки траплялась хвилина. Коли я сидiв у в'язницi перед довiчним
засланням, я все допитувався, чи хватить вiку на моє заслання. I день
iшов, i нiч iшла, i днiв було без лiку, я збагнув, що вiк мiй не довший за
день, усе життя своє я передумав за день, i ще багато залишалося дня на
тюремну нудьгу.
Та от трапився менi молодий смертник, убив вiн пристава, його мали
повiсити, - "ковалю, ковалю, - каже вiн, здригаючись усiм своїм життям пiд
навалою останнiх мислей, - не скувати нам, ковалю, троянди. Вона росте
нiжними ранками, п'ючи росу, а ми лягаємо скривавленi їй пiд ноги, ковалю,
ковалю, якби ти вмiв кувати троянду, бо вона помалу росте, наша троянда
революцiї".
I його повiсили сiрим свiтанком пiд жахливi крики цiлої тюрми, ми
кричали, ми били стiльцем дверi, ми рвали одежу й розбивали вiкна. Молодий
мрiйник розлучився з життям пiд гуркiт i шал нашого протесту, хотiв би я
знати - яку музику сприйму я на тiй останнiй межi?
I от запам'ятав я ту троянду й став кувати. Коли брав молотка, менi
здавалося, що всi ковалi свiту беруть молотки, б'ють молотками, б'ють
молотками, допомагаючи менi. Це була якась голка, що проткнула мiй мозок,
я вдень i вночi почував її - оцю мою троянду. Коли людиною керує одна лише
думка - нiщо ту людину не вiзьме - нi голод, нi холод, нi смерть, нi
спека. I, мабуть, тiльки через це я лишився живий, пройшовши стiльки
свiтiв, куючи залiзну троянду.
Кiнчив її кувати в пустелi. Прокинувся серед ночi на холодному пiску,
прокинувся в захватi й нетерплячцi, кiнчивши у снi кувати троянду. Ще
бачив я її густу рожевiсть, ще вiдчував у руцi її вагу, i на обличчi - її
тепло. Ще тремтiв я, i реальнiсть заполоняла мiй мозок, а вже все пiшло
геть, i тiльки зоряне небо миготiло надi мною, чуже пiвденне небо. От
перед нами, командире, ледве проступає на тьмяно-блакитнiй високостi
червона зоря Альдебаран на сходi, вона пiдноситиметься вище й вище, скоро
все сузiр'я, вiсiм видимих зiр, проступить на потемнiлому небi - гострим
кутом, журавлиним ключем вiчностi.
А тодi надi мною горiв Пiвденний Хрест, я лежав у пустелi Атакама, на
шляху до кордону республiки Перу. I в мiстi Арiка на березi океану я
закiнчив мою троянду. Це трапилось у кузнi мiсцевого коваля, пiд плюскiт
океанських хвиль, цвiв чагарник якимись дивно пахучими рожевими квiтами.
Був 1917 рiк.
I тодi з трояндою я пройшов ще чималий шлях, доки опинився отам, пiд
Шолоховим,. на дiлянцi твого Донбасiвського полку. Я пройшов республiку
Перу, Еквадор, Колумбiю, потрапив до Європи,, скуштував французького
концентрацiйного табору, iталiйської тюрми, грецької й турецької
гостинностi, що не була приємнiшою за табiр та тюрму, i потрапив нарештi
до Севастополя, а звiдти й до себе в Гуляйполе. I я прийшов вчасно, i ще
допомiг виганяти генерала Денiкiна".
Обабiч шляху вставали височезнi пожежi, на сходi за Днiпром чути було
далеку канонаду, Донбасiвський полк рухався безупинно на схiд до Каховки.
На троянду, що її Чубенко тримав у руцi, падали виблиски заграви. Рожевий
туман оповивав осiннiй степ. Нiч була холодна.
"Тодi, командире, я зустрiвся з моїм другом Артемом. Позаторiк вiн був
головою Криворiзько-Донецької республiки, шахтарської держави робочого
класу. Знаю. я його ще з Брiсбена в Австралiї, куди вiн майже одночасно зо
мною приїхав iз Шанхая. Ми з ним працювали на прокладцi залiзницi коло
Брiсбена. У суботу праця була лише до першої години, а пiсля ми прали
бiлизну, i Артем наспiвував його улюбленої: "На высоких отрогах Алтая
стоит холм и на нем - есть могила совсем забытая". Потiм ми сидiли перед
наметами коло вогнищ, їжа лежала на ящику з прибитими до нього нiжками, а
нiжки стояли в банках з-пiд консервiв, повних води: комашнi в Австралiї
безлiч.
I скiльки переговорено тодi бiля вогню! Часом пiсля цiлотижневої роботи
ми ходили купатися й ловити рибу, рiчка була невелика, на гачок чiплялися
черепахи й зрiдка в'юни, вода чомусь свiтилася вночi, Пiвденний Хрест сяяв
над нами, Артем розповiдав, я - слухав.
Я полюбив Артема - мого вчителя. I як соняшник завжди повертається до
сонця, так я повертався до нього. Ми зустрiлися в Донбасi торiк, один
одного впiзнали, "пам'ятаєш, як iрландцiв перемогли на канатi?" - а перед
нами - свiже поле бою, дiло було на снiгу, ще трупи сходили парою на
морозi, "прийшов час, - сказав менi Артем, - до останнього подиху будемо
битися за нашу революцiю".
Чубенко подивився на годинника i дав наказ зупинятись. Промчала дорогою
якась кiнна частина. Донбасiвцi стали годувати коней. Вогню не
розпалювали. Холод проймав до кiсток, земля - замерзла, без снiгу. Бiйцi
танцювали коло пiдвiд, грiлися. Пожежi навколо беззвучно займались одна по
однiй. В їхньому свiтлi - живому й мiнливому - то виринала валка пiдвiд
Донбасiвського полку, то зникала в морознiй темрявi.
Чубенко взявся обходити полк, минали години глупої ночi, далеко
праворуч щось дуже горiло, освiтлюючи рiвну безконечну просторiнь голого
степу. Коваль з своїми двома помiчниками напоїли коней iз степової
криницi, дали вiвса, чорнобородий Сербiн та другий ковалiв помiчник -
веснянкуватий безвусий Ляшок - спорили. "Рушай, - гукнув невгамовний
Чубенко - рушай, донбасiвська республiко!"
"I от я, - почав далi оповiдати коваль, коли тачанка рушила, - з наказу
Артема я повернувся до Гуляйполя. Я мав попрацювати бiля Махна й зiбрати
людей. Махно привiтався до мене, коли я сидiв на ганку. "Дивись, Максиме,
я знаю, чим ти дихаєш", - сказав вiн менi, проходячи й помахуючи нагайкою.
У Гуляйполi з ним була його "батькова чорна сотня" з Кирюшею.
Махно зiбрав на майданi великий сход, казав промову. I несподiвано ми
встряли з ним у дискусiю, вiдчувши, що натовп нас пiдтримує. Це був
прекрасний мiтинговий двобiй, i всi бачили, що "батько" програє. Тодi
Махно став мовчки слухати про грабунки, контрибуцiї, бочонки золота,
тортури, розстрiли, вбивства.
Коли наш товариш закiнчив обвинувальну промову, Махно осмiхнувся якось
лиховiсне. Потiм вiн зiйшов з помосту, що його було спецiально вибудовано,
пройшов крiзь натовп, усi враз розступилися перед ним, вiн схопив мого
товариша за руку i поволiк за собою на трибуну. Малий на зрiст, з баб'ячим
обличчям, з довгим попiвським волоссям, Махно виглядав смiшно, ведучи
дебелого хлопця, що з ним дискутував. Натовп принишк. Ми чекали - про що
буде дискутувати Махно далi.
"Батько" вилiз на трибуну, тягнучи свого опонента. Вони стояли перед
натовпом. Тодi Махно мовчки вихопив револьвер i вистрiлив у нашого
товариша. Натовп одхитнувся од трибуни. Ми почали стрiляти, але Махна на
трибунi вже не було. I ми поспiшили вискочити з натовпу, що раптом став до
нас ворожий.
Ми бiгли Гуляйполем, вiдстрiлюючись. I, гнанi звiдусiль, засiли в
хатинi у товариша Ляшка, хутко позакладали вiкна, спровадили стару матiр
Ляшкову до сусiдiв, замкнули дверi, пiдперли їх, чим могли, розiклали пiд
руками зброю й патрони, "пiдходь, - крикнув хтось iз наших, - контора
пише!", i нас було одинадцятеро.
Я не охочий вихвалятись, але наша контора писала справно. Бiй тривав до
ночi, стрiляти ми вмiли, а вiдступати не було куди. Ми кидали гранати, i.
на нас кидали гранати, ми стрiляли з кулемета, який у нас був, i на нас
стрiляли з кулеметiв, робили все, щоб запалити нашу хату, а запалили хату
сусiда, був вiтер весняний, рвучкий, вiн доносив часом запахи озимини,
iржання коней, кування зозулi.
Сусiдова хата горiла, високе полум'я зносилося пiд небо, хату гасили,
iскри полетiли на повiтку й на клуню, зайнялося ще одне подвiр'я, нам не
давали спочити й на хвилину, все боялися, що ми скористаємося з метушнi i
втечемо. Нас уже мало було живих. З одинадцяти стрiляло п'ятеро, та й тi
закривавленi вiд ран своїх i чужих, виснаженi й послiплi, глухi вiд
вибухiв.
Ми знали, що життя наше от-от скiнчиться, та ми бачили тi тисячi, якi
прийдуть нам на змiну i докiнчать наше дiло, завершать нашу боротьбу,
вшанують нашу пам'ять. I нам було легко вмирати, смертельний страх не рвав
нам серця, мозок не гнiтило порожньо прожите життя, ми жили гiдно i
вмирали мужньо - нам увижалися всi, хто загинув за нашу революцiю, ми не
знали, чи достойнi ми стати хоч близько до тих славних iмен.
Вiтер повернув на нашу хату, i вона зайнялася. Махновцi припинили
стрiлянину й чекали, що ми будемо вибiгати на подвiр'я, ми - теж не
стрiляли, диму була повна хата, допiкав вогонь, упав сволок. I тодi ми
заспiвали, стоячи в хатi, i спiвали, доки не повтрачали свiдомостi. Ми не
змовлялися спiвати, хтось один почав, i ми зрозумiли, що ця пiсня - то
останнiй подарунок, який дає нам життя".
Ляшок i Сербiн, якi вислухали все оповiдання, оглянулися на коваля.
"Ми спiвали "Вставай, проклятьем заклеймлённый", - сказав Сербiн.
Чубенко сидiв, тримаючи в руцi залiзну троянду, високо над ним миготiв
Альдебаран i все сузiр'я - журавлиний ключ вiчностi. Потiм дiстав з кишенi
маленьку книжечку, розгорнув її пiд свiтлом навколишнiх пожеж, трохи
погортав i, складаючи слово до слова, прочитав записане його рукою:
"Революция есть война. Зто единственная законная, правомерная,
справедливая, действительно великая война из всех войн, какие знает
история".
"Ось великi слова, - сказав Чубенко, - слова товариша Ленiна".
"Старi металурги кажуть, - продовжував Чубенко, - що сталь зварити, як
життя прожити - i важко, i страшно, i кiнець трудний. Ми ж варимо не
сталь, а революцiю, i як безкрайньо треба нагрiти пiч та якими треба бути
майстрами, щоб мати топлення i вилити його в прекрасну форму, i стане тодi
стальна держава, пролетарська фортеця. А нам, рядовим бiйцям, треба любити
майбутнє й вiддавати йому життя".
"Нас трьох урятували з полум'я, - сказав коваль, - мене, Ляшка i
Сербiна. Ми тодi пофарбували тачанку на червоний колiр. Щоб пiзнавали
махновцi".
"Вони нас упiзнають i на тiм свiтi, - похмуро озвався Сербiн, - так ми
їм, собакам, уїлися".
Червона тачанка просувалася в складi Донбасiвського полку до Днiпра.
Полк виконував наказ армiї. Здалеку повiяло вогкiстю, недалеко була мета.
На четверту годину ранку зупинилися на високому березi. Дмухав холодний
вiтер. На заднiпровськiй рiвнинi лежала Каховка. Внизу коло води рухались
частини Шостої армiї, сапери лагодили мiст.
"Спасибi за компанiю та бувайте здоровi". Чубенко сiв на коня, передав
наказ - усiм зупинитися, вiд'їхав геть i став дивитися в бiнокль. Перед
ним за Днiпром була Каховка. Досвiток жовтневого дня розпочинався
похмурий, в туманi. Безконечна молочна рiвнина простягалася до обрiю, що
ледве яснiв на сходi.
Це був славетний Каховський плацдарм Червоної Армiї, мiсце завзятих
серпневих боїв з корпусом генерала Слащова та кiннотою генерала
Барабовича. Це був нездвигненний острiвець в таврiйському степу, опертий
на широкi води Днiпра, кiлька лiнiй дротяних загороджень, окопи, опорнi
пункти, легендарна сибiрська дивiзiя займала плацдарм. Кiннi атаки
генерала Барабовича розбилися об дроти та мужнiсть захисникiв плацдарму,
атаки корпусiв генерала Слащова та Вiтковського не могли роздушити цей
каховський горiшок.
На очах у Чубенка плацдарм ожив. У сiрому туманному свiтанку загорiвся
бiй. У сiрому свiтанку по далекiй рiвнинi зарухалося кiлька черепах, i
кожна стрiляла з гармат та кулеметiв; "танки", - подумав Чубенко. За
черепахами сунули хвилi пiхоти, панцерники, земля вiдгукувалася на вибух
важких гармат, тисячi кулеметiв наче шили кулями велетенськi сталевi
аркушi.
Поодинокi пострiли i навiть залпи бiйцiв губилися в цьому землетрусi,
Чубенко подумав про тих, що сидiли в окопах, пiд зливою смертi, перед
лютiстю бiлої гвардiї, проти танкiв постачальника Врангеля - свiтового
капiталiзму.
В окопах сидiли кизелевськi гiрники, уральськi робiтники, сибiрськi
партизани - переможцi Колчака.
"Вони ще не зустрiчалися з танками, вони не витримають такого штурму, -
сказав уголос Чубенко, - хотiв би я бути з ними, вмирати поруч".
Тим часом потроху свiтало, бiлi розпочали нову атаку на плацдарм,
Чубенко бачив, як пiдтягалися резерви пiд захистом танкiв та панцерникiв,
i маленькi чоловiчки вибiгли їм назустрiч з окопiв, вони бiгли просто на
танки, падали i знову бiгли; "таких не злякаєш", - прошепотiв Чубенко, i
його серце сповнилося великою радiстю та нiжнiстю до бiйцiв.
Свiтало дужче й дужче, i тодi на небi з'явилися лiтаки. Чубенко
нарахував їх сiмнадцять. Вони летiли з пiвдня, розгорнулися для атаки i
стали бомбити плацдарм. Було страшно дивитися, як уставали вгору вибухи
їхнiх бомб, злiсть затрусила всього Чубенка, було над його сили дивитися,
як загибають друзi, вiн висмикнув револьвера й вистрiлив, не розумiючи
сам, що робить. "За мною! - крикнув вiн, - за мною!" - так, наче його
загiн одразу мiг замахати крилами й перелетiти вiдстань до ворога.
Донбасiвський полк затримався коло переправи. Бiйцi принесли Чубенковi
кожушка - "ти пiсля тифу кволий". Днiпро котив важкi сiрi хвилi, понтонний
мiст пiднiмався й опускався пiд ногами. Вiйськовi частини переправлялися
на плацдарм, i нарештi дiйшла черга й до Чубенка. Пiзнiм осiннiм ранком,
виконуючи наказа, зiйшов вiн з полком на другий берег, бiй на плацдармi то
затухав, то спалахував з вулканiчною пристрастю, але був десь далеко.
I взяти участь у битвi Чубенковi не довелося: плацдарм вiдбив усi
атаки, захопив дванадцять танкiв та панцерникiв, розгромив ущент бiлий
корпус. Це була блискуча перемога. На полi бою залишились танки. Вони
стояли мертвi коло тiл своїх господарiв. Офiцерськi трупи - в чорних
гiмнастерках, на рукавах нашито бiлi черепи з бiлими кiстками, вишито
лiтери: "не боюся никого, кроме бога одного", - прочитав Чубенко.
Танки стояли один коло одного, i навкруги них лежало багато трупiв
червоних бiйцiв, що мужньо йшли на нерiвний бiй i перемогли.
На свiжiй озиминi, далеко вiд окопiв, сидiв бiлий офiцер. У нього по
колiна одiрвано обидвi ноги. Йому ще встигли їх перев'язати, але в
панiчному вiдступi скинули з повозки. Бинти на колiнах набрякли кров'ю,
офiцер сидiв, заплющивши очi, похитуючись, вiн був без_ пам'ятi чи п'яний.
"Наш отец - широкий Дон, наша мать - Россия, всюду нам ведь путь волен,
все места родные", - було чути.
I ще Чубенко зустрiв невеликий кiнний загiн, який вiз ховати свого
командира.
Це зовсiм iнша смерть, коли отак умерти, - сувора урочистiсть i сум
бiйцiв загону розхвилювали Чубенка, що не раз бачив смерть у вiчi. I вiн
приєднався до загону, який з голими шаблями супроводив свого командира.
А командир лежав на тачанцi й дивився в небо, його голова похитувалась
в такт ресорам, вiн похитував головою, наче одно повторював -"як же це я
так дався смертi, товаришi, як же це я так дався?" - i кучерявий чуб його
колихав вiтер.
Над перекопською рiвниною летять гирилицями [1] осiннi хмари, журавлi -
нескiнченними ключами, холодна земля, степовий жовтень. Пiвсоттисячна бiла
армiя барона Врангеля кидає в бiй офiцерськi бригади дроздовцiв,
корнiловцiв, марковцiв, пiдтягає резерви кубанцiв, донцiв, концентрує
танки й бомбовози, а на неї нацiлилося п'ять армiй червоного Пiвденного
фронту. Осiнь тисяча дев'ятсот двадцятого року гримить по степах
горлянками важких гармат, тупоче сотнями тисяч кiнських копит, гуркотить
моторами танкiв та штурмової авiацiї, рухається армiями двох iсторичних
епох.
"Коли говорити про Ватерлоо, - сказав молодий генерал, - я не бачу тут
Наполеона Бонапарта". Вiн засмiявся, цей учорашнiй кубанський осавул,
рудий i рябий, брутальний i дражливий. "От вiн, наш новий генералiтет", -
подумав його спiврозмовник, сивий генерал з йоржиком на головi.
"Але дiло йде до Ватерлоо, - продовжував молодий, - червоних буде
розбито й знищено".
Розмовники сидiли в штабi, - молодий сьорбав коньяк, старий - молоко.
"До речi, - сказав старий, поставивши склянку, - пiд Ватерлоо нiякого
бою й не було".
"Як не було? А iсторiя?"
"Перший бiй був пiд Лiньї, де Наполеон вщент розгромив прусське вiйсько
Блюхера, а сам Блюхер - старий рубака, чесний i мужнiй, хоч без усякої
освiти генерал - упав у рейваху з коня, i його довго не могли знайти. Та в
нього був за начальника штабу славетний Гнейзенау, товариш Шарнгорста,
коли вам щось говорять цi iмена..."
Молодий промовчав, злiсно сьорбнувши коньяку.
"I Гнейзенау, блискуча голова, подав правильний наказ про напрям
вiдступу розбитого прусського вiйська. А Наполеон тим часом ув'язався до
битви з англiйським вiйськом Веллiнгтона коло гори святого Жана, переламав
Веллiнгтона i готувався розметати як слiд. Та тут наспiли Гнейзенау з
Блюхером, вже раз битi, i допомогли богинi Перемоги перейти вiд Наполеона
на iнший бiк. А Ватерлоо - це назва села, де стояв штаб англiйського
Веллiнгтонового вiйська року 1815, червня 18".
В штабi запанувала пауза, в якiй чути було далеку канонаду, iржання
коней, квилiння вiтру.
"Вiйськова операцiя, в якiй ворожу силу знищують, - це Канни, - сказав
старий генерал, - вам не доводилось цього вчити, ваше превосходительство?"
Хвацький рябий осавул в генеральських погонах почервонiв вiд злостi.
Вiн подивився на старого й подумав, що мiг би перерубати його, як лозину,
"ми говоримо про заднiпровську операцiю", - пробурчав вiн.
"Отож вам не пошкодить знати про Канни, - поволi продовжував старий, -
тi Канни, що про них писав i вiдомий граф Шлiффен. У двiстi шiстнадцятому
роцi до нашої ери генiальний карфагенський полководець Ганнiбал, маючи
п'ятдесят тисяч вiйська, знищив пiд Каннами сiмдесятитисячну римську армiю
консула Теренцiя Варрона. Переможна карфагенська кiннота на чолi з
Гасдрубалом перемогла кiнноту на правому крилi римського вiйська, промчала
позад усього римського вiйська i розбила кiнноту на лiвому крилi римлян.
Тодi, завдяки блискучому маневру Ганнiбала, римляни одразу змушенi були
вiдбиватися на чотири сторони, i карфагенське вiйсько поклало на мiсцi
трупом майже всiх римлян. Так, Канни".
"Так буде з Каховкою, - сказав молодий, - у римлян - Канни, у червоних
- Каховка".
Генерал з сивим йоржиком похитав головою; "це смiлива операцiя за
Днiпром, вона може мати успiх, але генераловi Бабiєву треба добре
стерегтися рiзних несподiванок", - мовив вiн крiзь зуби.
Рябий осавул знизав плечима, генеральськi погони його настовбурчились,
вiн знав, що на вiдстанi голосу стоїть його бригада головорiзiв, яку вiн у
рiшучий момент поведе з резерву переслiдувати розбитих червоних. "Чи не
думаєте ви, ваше превосходительство, - сказав вiн, - що наш третiй корпус
та кiннота генерала Бабiєва пiшли за Днiпро лише для того, щоб повернутися
назад?"
Старий генерал допив молоко, пройшовся, шкутильгаючи, до дверей,
повернув назад, його дратувала задерикуватiсть цього мужлана. "Добре, коли
- повернутися", - буркнув генерал.
"Командувати червоним фронтом призначено Фрунзе, - жорстко проказав
далi старий, - i я б не хотiв, - зупинився вiн, дивлячись у вiкно, - я б
не хотiв, щоб це були поганi звiстки..."
Але до кiмнати вбiг офiцер, i в нього не був вигляд доброго вiсника,
"кiнець! - крикнув вiн, - заднiпровська операцiя провалилась! пiд Каховкою
пропали всi танки! Сволочi!" Вiн упав просто на стiл, i на губах у нього
показалась пiна. Рябий осавул генеральського звання миттю вискочив надвiр,
i звiдти чути було його страшну лайку та безладну команду бригадi.
Перекопська рiвнина починається за Днiпром, голе, чорне безмежжя - без
рiки, без дерева, окремi села й хутори стоять рiдко, неосяжнi володiння
Фальцфейна оточують з усiх бокiв, мов море - утлi острови. Сонце осiннє
недовговiчне, рiдко показується з хмар, розкиданих, як вiниччя, по небу.
Кiнець жовтня морозний, хрустить суха й замерзла трава. Весни дитинства -
далеко, в солонiй млi, на рожевих берегах.
I чабанець Данило їде на конi землею свого дитинства. Вiн став уже
чабаном, повним чабаном, правнуком Данила, сином Ригора. Над ним - осiнь i
гiркувате осiннє повiтря степу. Нi жайворонка в небi, нi чорногуза в
травi, ящiрки поснули в землi, цвiркунцi позамерзали на смерть, i трави
всi сухi, сонце не грiє, тiльки високо пiд хмарами летять останнi птахи в
iрiй, - осiнь.
Перед Данилом встає прадiд, загублений на цiй рiвнинi, встають спогади
дитинства, "топчу, топчу ряст", - шепотить вiн. Прадiд згадувався лагiдний
i старий, древнiй голос лунав Даниловi в усi тяжкi хвилини його юнацького
життя. I тодi де знаходилась сила й вiдвага, де народжувалась пiсня -
вiдзвуки волi трудящого роду!
Данило оглядався навкруги - на бiдний степ, наче вперше помiтивши