Ярослав Стельмах. Митькозавр iз Юрківки

   – Здоров, братику! – крикнув лев, виходячи із засідки.
   – Привіт! – підвівся Вовк, вдивляючись у незнайомця.
   – Я тебе одразу пізнав…
   – А я тебе ні, – сухо кинув Вовцюга, обтрусив штани і взявся за ручки візка.
   – Стій! Куди ж ти?!
   – На кудикину гору, – відповів сіроманець. Як видно, він не дуже був схильний до розмов.
   – А що там таке? – спитав лев. – Я теж хочу.
   Прилетівши здалеку, він не дуже розумівся на тонкощах тутешньої мови.
   – Що треба! – відрубав Вовк. – Тобі яке діло? Іди собі своєю дорогою. Я ж тебе не чіпаю.
   – Ах ти ж задрипанцю! – скипів Толябун. – «Що треба!» Та ти знаєш, із ким маєш справу? Я цар звірів!
   – У нас царів немає! – Вовк штовхнув візка. – Кожен собі хазяїн.
   – Та почекай же, – заступив йому дорогу лев. До такої мови він не звик у себе в джунглях. – Ми ж із тобою начебто родичі, а ти мене так стрічаєш.
   – Родичі? – здивувався Вовк. – А ти хто ж такий?
   – Я – лев. Чув, мабуть?
   – Та чув… Звідки ж ти тут узявся?
   – Отож-бо! З Африки самої. Прилетів до нас один, увесь біноклями обвішаний, компасами… Я його з’їсти хотів, але спершу дай, думаю, перевірю, що в кошику лежить, який до повітряної кулі прив’язаний. Заліз іздуру, а куля та знялась і залетіла аж до вас.
   – З’їсти, кажеш, його хотів? – похмуро перепитав Вовк. – Я теж якось на дівчинку надибав. Як її звали – забув уже: чи то Червоний Каптурик, чи Беретик. Не пам’ятаю. «Я, – цвіргоче, – до бабусі йду, а бабуся в хатці живе. Треба за мотузку смикнути, дверцята й відчиняться». Я й попхався туди. Бабцю проковтнув, окуляри її нацупив, лежу – онучку чекаю. А онучка – не в тім’я бита, мисливців навела. Ті як пальнули з обох цівок! Що там було – страх. Відтоді я людей не чіпаю. Нє-е, нема дурних. І тобі не раджу.
   – Еге, бачу, не пощастило тобі, – співчутливо промовив лев. – Ну, а я таки з’їв би отого, та хто ж знав, що куля полетить.
   Толябун вирішив не розказувати, як усе було насправді.
   – А тепер що ж думаєш робити? – поцікавився Вовк.
   – Погостювати трохи хотілося б. Добре у вас тут. Не жарко. Та нема де жити, нема чого їсти, – поскаржився Толябун, з надією зиркнувши на Вовка.
   «Еге, його пусти! – тим часом думав Вовк. – Такому їжі не настачишся. Он мордяка – хоч об дуба бий».
   – Мені багато й не треба, – правив далі левисько. – Хоч би зайчатко якесь чи козенятко, а можна й баранця…
   – Охо-хо, баранця, – зітхнув Вовк. – Якось я перестрів одного. А він мені: «Роззявте, – каже, – пащу, я в неї сам стрибну, щоб вам зручніше було». Я, дурний, і роззявив. А він як розбіжиться, як буцне мене тими рогами. Ой-ой-ой… Що там було! Я відтоді зарікся їх чіпати. Нє-е. І тобі не раджу!
   – Ти ба! – здивувався Толябун. – Ну й не таланить тобі! Але я буду не я, коли оте кляте зайчисько не спіймаю. Воно мені буде язика показувати! – затрусився він од неприємної згадки. – А тоді можна й додому.
   – О, правильно! – пожвавішав Вовк. – У гостях добре, а вдома краще – це всяк знає. Ходімо зараз на ту кулю подивимось. Треба – відремонтуємо. Сядеш на неї і тютю додому. Що тобі тут робити?
   – Еге, тю-тю! А керувати нею я вмію? А коли ще далі мене занесе, на Північний полюс? До білих ведмедів! Дуже треба. Я вже тут побуду трохи. А тоді й додому, своїм ходом. Ну то як, приймеш?
   – Та прийму вже, – знехотя погодився Вовк, бо зрозумів, що так просто од лева йому не відкараскатись. – Із радістю. – А сам подумав: «Прилетів же на мою голову і на мою шию».
   – А нащо ти оце воду тягаєш цілими бочками? – поцікавився лев, крокуючи поруч.
   – А що ж, відрами? Поки поллєш усе, так ухекаєшся, що ого-го.
   – Що поллєш?
   – Та город же. Город у мене. Бурячки, петрушка, часник, бодай йому лиха година.
   – Город? – аж зупинився лев. – Так у тебе город?
   – А ти що, глухий? – чемненько озвався сіроманець.
   – І ти його поливаєш?
   – Поливаю, бодай воно все засохло!
   – А навіщо?
   – А їсти щось же треба? Траву, може? Чи листя? Повітрям мені харчуватися? Отож і готую борщик, картоплю варю.
   – Оце так-так! – проказав Толябун. – А дичина? Та, зрештою, підбіжи до сільця та вхопи курку чи порося яке.
   – Е-е, – протягнув Вовк, – були тут поросята. Троє. Зачинились у будиночку, і ніяк їх не візьмеш. Поліз я через димар, а вони казан на вогонь поставили. Я прямісінько в окріп. Ошпарився увесь.
   – Та що це в тебе всі пригоди якісь нещасливі? Аж за серце хапає.
   – Ти краще вхопив би за ручки та поміг мені, – невдоволено буркнув Вовк.
   – А, давай-давай, – погодився лев.
   Отак, штовхаючи поперед себе візок із бочкою, вони прибули на Вовкове подвір’я.
   – Ну й гидота! – казав лев, наминаючи картоплю. – І як ти їси її?
   – А так, як і ти! – буркнув Вовк. – Гидота-гидота, а чавунця як не було.
   – Голодний дуже. Ото й їм.
   – А я ситий?
   – Якби ж оце м’ясця! Свіженьких відбивних чи котлеток пательню, ум-м… Або качечок, запечених у глині.
   – Ех-хе-хе, – і собі зітхав Вовцюга. – Де вони, ті золоті часи? Я вже давно вегетаріанцем став. Ти присоли, присоли, воно смачніше буде.
   – Ну, я розумію, – мовив по хвилі Толябун. – Я тут звір новий. Але й то, бач, мало те зайчисько не вхопив. А ти! Ти ж старожил, то чом оце на овочах гибієш?
   – Отож бо й воно, що новий, – зітхнув Вовк. – Не знаєш нічого. Тут, брате, такі діла, що зарікся я м’ясо й рибу їсти.
   – Щодо м’яса – зрозуміло. Ну, а рибу чого ж?
   – Та розумієш, лисиця якось піддурила. «Іди, – каже, – на річку, встроми хвоста в ополонку та й наловиш рибки». Я й пішов, а хвіст мій…
   – Та годі, годі, – урвав розповідь лев. – Слухати не можу. Знов у дурні пошився. Ну та нічого. Нас тепер двоє. Не хлопці, а орли! Герої! Голодні не будемо. Я собі тут план один прикидаю. Тільки кебету треба мати, а не в окріп лізти. Ще про нас заговорять. Усі в нас отут будуть! – стиснув пазурі в кулак.
   «Добре йому поради давать, зайді африканському, – подумав Вовк. – Ще невідомо, до чого мене ця дружба доведе». Але вголос сказав:
   – Добре було б. А то вже на смик перепався.
   – Хо-хо, на смик! – зареготав лев. – Видать, тобі петрушка на користь іде. Здоровий, як бугай.
   – Та де там здоровий, – одмахнувся Вовк, але потай таки зиркнув на свої біцепси.
   «Таки є, є ще сила молодецька», – вдоволено подумав.
   – Слухай, – мовив, – а що це ти про зайча якесь увесь час торочиш?
   – Та розумієш, – зам’явся лев. – Втекло, капосне, од мене, десь тут бігає. Все одно спіймаю, аби тільки дороги додому не знайшло. Мале, мале, а язика вже навчилось показувати. «Толябун, – каже, – по-нашому значить Толик». Я йому покажу Толика! Я од злості навіть дерево обдряпав. Чекай, а чи по ньому воно не здогадається, звідки ми прибігли, не втече додому?
   – Ну то не біда, – засміявся Вовк. – Слухай-но.
   І хоч поблизу нікого не було, він зашепотів щось левові на вухо.
   – О, молодця! – похвалив той. – Здорово придумав! Я ж казав, що вдвох ми – сила. То ходімо!
   І обоє подалися з хати.
 
   Бурмосик з Люською обминали просторе поле, що рясніло яскравими квітами.
   – Ой, які гарні квіти, – мовило в захваті зайча. – Було б у нас більше часу, я обов’язково назбирала б оберемок.
   – Запам’ятай це місце, – мовив серйозно Бурмосик, – і обминай його десятою дорогою.
   – Чому?
   – Тому що насправді це не поле, а Страшне болото, і сюди ніхто ніколи не потикається. Поглянь он туди, – вказав лапкою Бурмосик.
   Вдалині, посеред болота, клубочився і здіймавсь угору густий туман.
   – Там, щоб ти знала, живе Болотяник, який заманює в трясовину, тож ніколи не гуляй у цих місцях, якщо не хочеш потонути.
   – Ой, як страшно, – притулилась Люська до Бурмосика, – а який він, цей Болотяник?
   – Це таємниця, і ніхто не знає її. Та, мабуть, ніколи й не знатиме, бо він не виходить із туману, а тільки вряди-годи квилить – так жалібно й моторошно водночас. Того ж, хто піде на поклик, враз засмокче.
   – Добре, що ти попередив мене, – притихла Люська. – Але які гарні квіти, – додала з жалем. – Так і хочеться сплести з них віночок.
   – Може, зайдемо до нас, і ти поїси? – запропонував Бурмосик.
   – Ні-ні, – заперечило зайча. – Ти ще не знаєш, скільки часу я можу бігати, гратись, зовсім не відчуваючи голоду. Ходімо швидше. До того ж, у нас майже повен кошик суниць.
   – Так-то воно так, але ж суниці я ніс для Буцика. Та й після того, як ти пригостилася, їх уже не майже повен кошик, а майже півкошика. Ну гаразд, вистачить, – і вони заспішили на посвист Буцикової коси, що вже линув із-за дерев.

Розділ IV

   Буцик саме кінчав косити й збирався трохи передихнути, перш ніж класти сіно у вал очки, коли угледів Бурмосика. Поруч із ним весело дріботіло зайченя.
   – Добридень, Буцику, – наче до давнього знайомого, привіталася Люська. – Я ваша нова подружка.
   – Я знайшов її на Суничній галяві, – пояснив Бурмосик.
   – І як же ти опинилася в наших краях? – спитав Буцик. І Люська розповіла про свою скруту.
   – Ваш ліс теж хороший, але ж він для мене зовсім чужий. Так, зовсім чужий ліс, – закінчила вона і схлипнула.
   – Стривай-но, – мовив Буцик. – А як світило сонце, коли ти бігла од лева?
   – Яскраво.
   – Я не про те. Звідки воно світило?
   – Спочатку в ліве очко, потім у праве, – чи, може, навпаки? А потім у обидва, а потім у спину, а потім… Я вже не пам'ятаю. А навіщо це тобі?
   – Бо якщо сонце світило тобі в праве око, значить, ти бігла звідти, – вказав Буцик рукою. – А якщо в ліве, – то он звідки. Зрозуміло?
   – От бачиш! – скрикнув Бурмосик. – Я знав, що Буцик обов'язково щось придумає.
   – Авжеж, – озвалася Люська. – Але я не пам'ятаю: я була дуже налякана.
   – Так-так, – замислився Буцик. – Налякана. О! А що ти, кажеш, побачила, коли озирнулася вже в нашому лісі?
   – Як Толябун дряпав дерево, аж кора на всі боки летіла.
   – От по цьому дереву ми й дізнаємося, звідки ти прибігла. Що ж, на сьогодні, певно, досить, – глянув він на скошену траву. – Ходімо!
   Довго шукати не довелось.
   – Ось, здається! – крикнув Бурмосик.
   – Ой-ой-ой, – наблизившись, похитав головою Буцик. – Не хотів би я опинитися в таких пазурах. Зате тепер ми знаємо, звідки прибігла Люська. З півночі.
   – Хіба, – здивувалась Люська, – а мені здається, із заходу.
   – А по-моєму, вона прибігла з півдня, – докинув Бурмосик.
   Друзі перезирнулись.
   – То звідки ж я прибігла? – сумно запитало зайча.
   – Звичайно, у школі нас учили розпізнавати сторони світу, – сказав Буцик, – та я вже забув, як воно робиться. Адже два місяці тривають канікули. Є така штука, – мовив він по хвильці, – яка визначає оці самі сторони світу. От тільки як вона зветься? Бомпас чи момпас…
   – Може, монпансьє? – облизнулась Люська.
   – Або «Золотий ключик», – і собі підхопив Бурмосик.
   – Та ні, цукерки тут ні до чого. О, згадав! Компас! Якби ми його мали, то одразу ж визначили б, звідки ти прибігла.
   – А де ж ми його візьмемо? – посмутнішало зайча.
   – Компас у нашому лісі має тільки дядько Кажан. Він літає вночі, тож без компаса йому не обійтись. Але навряд чи дядько погодиться його позичити.
   – А ми дуже попросимо, – сказала Люська.
 
   – А цур тобі! – почули друзі, підходячи до граба, на якому жив дядько Кажан. – Щоб тобі печінки поодбивало! Щоб ти до кінця днів своїх голодний ходив! Щоб тобі живіт здуло! Щоб тобі ребра позападали! Щоб ти…
   – Ой, як смішно він висить! – зареготала Люська. – Дивіться – догори ногами!
   – Цить, – зашепотів до неї Буцик. – Що ти тямиш! Якщо дядько почує тебе – нічого не дасть. Для кажанів це нормально. Ану, разом…
   – Доброго дня, дядечку! – дружно гукнули всі троє.
   – Га? – озвавсь Кажан. – Хто це до мене привітався? Так світло, що нічого не бачу. Це ти, Бурмосику? Ти, Буцику? А хто ще з вами?
   – Це Люська! – мовив Буцик.
   – Здрастуйте, дядечку, – ще раз поздоровкалась Люська. – Так здорово ви висите на гілці. Ой, якби я так уміла!
   – Еге ж, – одразу полагіднішав старий. – Звісно, не одній тобі – всім так хотілось би, та не в кожного вийде. Смішно навіть подумати, як ви всі відпочиваєте. Ну, а що вас привело до мене?
   – Розумієте, дядечку, – пояснив Буцик. – Ми оце засперечались, де яка сторона світу. Чи не змогли б ви на півгодинки позичити нам свого компаса?
   – Е-е, – схитнув головою Кажан. – Вам компас для іграшок, а я без нього літати не можу. Зіпсуєте – а я потім заблукаю. Ще до Болотяника втраплю. Не дам!
   Довелося розповісти Кажанові про Люсьчину пригоду.
   – Це інша справа, – мовив дядечко. – Та однак компаса не дам, а от полетіти з вами можу. А щоб йому живіт до спини присох, щоб йому…
   – Кому це? – поцікавилася Люська.
   – Та кому ж, як не отій почварі, – одказав Кажан.
   – Почварі? – перезирнулися друзі. – А на що вона схожа?
   – Та таке щось жовте, з хвостом, і реве – не приведи господь…
   – Толябун! – скрикнуло зайченя.
   – Лев? – вихопилось у Бурмосика.
   – Еге ж, лев, а-ах, – позіхнув Кажан.
   – Зараз засне, – прошепотів Буцик і закричав: – Дядьку Кажане!
   – Що? – розплющив той уже було склеплені повіки.
   – Та ви ж обіцяли про лева розповісти.
   – Про якого лева?
   – Про того, що недавно тут пробігав.
   – А-а-а, – згадав старий. – Щоб йому живіт до спини присох!
   – От-от! Що ж він зробив?
   – Значить, діло було так, – почав Кажан. – Уранці я повернувся з болота, куди літав на полювання. Там, коло берега, комарі особливо смачні. Такі жирненькі, вгодованенькі, тож наївся досхочу. А вдень же, звісно, треба поспати, – вів далі дядько. – Отож я прилетів, умостився на своїй гілочці й заснув. Через деякий час прокидаюсь од того, що неподалік хтось голосно гарчить. Розплющую я одне око, придивляюся – стоїть перед сусіднім деревом оця ж чума. Затим загнав у стовбур свої пазуриська й дряпає – аж я на гілці весь затрусивсь. «Гей ти, – крикнув я, – ану забирайся звідси!» Та він і оком не зморгнув, орудує пазуриськами – аж навколо все куриться. А тоді мовив Вовкові – той вовцюга теж тут крутився: «Ще дерева зо три – й вистачить. Хай тоді пошукає, звідки прибігла». А потім обоє подалися геть… А-ах, – позіхнув Кажан і заснув.
   – І зовсім цей лев не дурний, – мовив Буцик, коли йшли назад. – Таке придумати – обшкрябати ще кілька дерев. Спробуй вгадати, де оте, найперше.
   – Ех, якби я вчилася в школі, то зразу сказала б, де мій ліс, – схлипнула Люська.
   – І Вовк до нього пристав, – нагадав Бурмосик. – Швидко вони знюхались. Тож треба стерегтись. І необхідно попередити всіх у лісі. Адже це велика небезпека.
   – Ти не побивайся дуже, – звернувся до Люськи Буцик. – Поживеш трохи в нас, а там щось надумаємо. Неодмінно. В гурті воно й веселіше.
   – І безпечніше, – додало зайча. – І мені можна буде цілий день рвати квіточки?
   – Гм… – розгубився Буцик. – Ну, якщо…
   – Дуже добре, – зраділа Люська. – А як ви думаєте, мені у вас сподобається?
   – Сподіваємося, – почулось у відповідь.
   Друзі ступили на лужок, де стояла їхня хатка, та жоден не помітив, що в густій ліщині світять за ними дві пари жадібних і голодних очей.
   – Ой, яка троянда! – скрикнула в захваті Люська, вздрівши кущ троянди коло ґанку. – Вона майже така сама гарна, як і я, – і полізла в кишеньку по дзеркальце. – Так, якби їй ще мої вушка.
   – Так троянд же з вушками не буває, – здивувався Бурмосик.
   – Значить, я єдина така гарна на весь ліс, – одказала Люська. – Що ж, непогано, – мовила, роздивившись у хаті.
   – А що ви читаєте? – поцікавилось зайча, забачивши на столі грубеньку книжку.
   – «Три мушкетери». Дуже цікаво. Хочеш послухати?
   – Хочу, – підсунуло ослінчик ближче до столу.
   – Де ми зупинились учора? – спитав Бурмосик.
   – Там, де про королеву і дорогоцінності.
   – А… Так-так. Гм… Гм… Ось. Ну слухайте.
   І Бурмосик почав читати.
   Спливав час… Налилося темінню вікно й знову посвітлішало, полите місячним сяйвом, коли Бурмосик відклав книгу.
   Люська не зворухнулась: сиділа, підперши голову лапками.
   – Бідне дівча, – шепнув Буцик Бурмосикові, – думає, певно, про свою домівку, – і гукнув: – Люсю, час уже спати.
   – А, так, це я замислилась. – Люська підняла на них свої великі чисті очі й замріяно мовила: – А як ви гадаєте, мені личили б брульянти?
   – Брильянти, – поправив її Буцик, – або ж діаманти.
   – Хай так, – відповіла Люська. – Я думаю, личили б. – Потім глянула у вікно й спитала: – А у вас є друга лампа, бо понад усе в світі я боюся темряви?
   – Є, – одказав Бурмосик. – На горищі. Треба буде завтра дістати. А поки вкладатимешся, можеш узяти оцю.
   – Я примощу її отут, – сказала Люська, ставлячи лампу на краєчок лави, – щоб світло падало в обидві кімнати.
   – Не став, – застеріг Буцик. – Лава хистка – лампа може впасти і станеться пожежа.
   Та Люська не послухала: вона розглядала себе у дзеркальце. Нараз од удару ломаки вікно розлетілося вдрузки; у нього всунулася страшна Толябунова пика і радо ревнула:
   – О-о-о! Який пейзаж! Іди, Вовцю, поглянь! Тут вони всі. Ух ви ж мої мацюпусінькі! Ух я ж вас зараз!
   Друзі завмерли з жаху. У вікно впхав свою мордяку ще й Вовк і, висолопивши язика, ласо поводив очима по кімнаті.
   Од невимовного переляку коліна в Люськи підігнулись, і вона так і сіла на лаву, на самий край. У ту ж мить другий кінець лави, переважений зайчам, підскочив угору, і лампа, що стояла на ньому, майнувши жовто-червоною дугою в повітрі, шугнула у вікно, луснула по мармизі Толябуна й розбилася, розбризкуючи довкола вогняні бризки. Заверещавши, мов недорізані, лев і Вовк кинулись навтьоки.
   Бліда як крейда, Люська підвелася з долівки, взялася тремтячими руками в боки й гордо мовила:
   – От-т ба-бачите! А ви к-казали: не ставити лампу на лаву.

Розділ V

   Зранку Буцик із Бурмосиком заходилися зміцнювати хату. Вони поставили на двері здоровенний засув і набили по грубезній дошці на вікна ізсередини. Тепер у вікно могла пролізти хіба що Люська. Потім вистругали три довгі списи і прикріпили на кінці по гострому цвяху.
   – Якщо вони нападуть на нас знову, будемо захищатися, – мовив Буцик. – А як тільки скосимо сіно, рушимо шукати Люсьчину маму. Згода?
   – А що я робитиму в цей час? – спитало зайча.
   – Ти можеш ходити з нами.
   – Але ж я не вмію косити.
   – Тоді гребтимеш.
   – Я, мабуть, не навчуся. Це так складно, – відповіла, позіхаючи, Люська.
   – Зрештою, ти можеш складати сіно в копички, – запропонував Буцик.
   – Знаєте, я придумала, – сказала Люська. – Не всім же заготовляти сіно. Комусь треба лишатись і на господарстві. Хай це буду я.
   – Що ж, думка хороша, – погодився Буцик. – То ми пішли: діло не жде. А ти не виходь із хати. Так буде безпечніше.
   – Та ті бандюги сюди вже не поткнуться, – зухвало запевнило зайча. – А як спробують, то я їм оцим списом добряче шкури попроколюю.
   – У цьому я, звичайно, певен, – сказав Буцик, – тільки ти вже краще не виходь за двері.
   І вони з Бурмосиком пішли.
   Деякий час Люська тинялася по хаті, трохи посиділа на лаві, затим дістала своє дзеркальце і довго чепурилась. За тином весело шуміли дерева, перемовлялися пташки, м'яка трава рясніла квітами, і нараз Люська відчула, що їй сумно.
   «Так мені й сидіти цілий день у хаті? – подумала вона. – Піду хоч віночок сплету…»
   Розміркувавши так, зайча вхопило свій спис і югнуло на луг, аж вітер засвистів.
   Коли друзі повернулися під вечір з косовиці, Люська у віночку з лугових квітів і в намисті з ожини сиділа за столом, дивилася в своє люстерко й виспівувала на весь голос:

 
Бо моя врода
То є чистая вода,
То є бистрая вода
Синіх гір.
 

   – У пісні трохи не так, – поправив її з порога Бурмосик. – «Бо твоя врода».
   – Ой, здрастуйте! – підхопилася Люська. – Я знаю, але «моя врода» мені більше подобається. Ну як, схожа я на королеву?
   – Чиста королева, – погодився Бурмосик, зазираючи в піч. Але даремно шукав він якогось чавунця з варивом. У печі навіть не топилося.
   – Чиста тобі королева, – повторив він уже не так бадьоро й зітхнув. – А їсти хочеться!
   – І мені вже хочеться, – радо підтримало зайча, не одриваючи погляду од дзеркальця. – Насилу вас дочекалась.
   – А що ж їсти? – запитав Бурмосик.
   – Справді що? – й собі поцікавилась Люська.
   – Нічого ж немає!
   – Дійсно. Немає.
   – І ніхто за всенький день не здогадався зготувати хоч що-небудь? – подав голос Буцик.
   – А хто ж міг зготувати, – здивувалася Люська, – коли в хаті нікого не було? Ви косили, а я рвала квіточки. Правда ж гарні? А ми сьогодні будемо читати?
   – Щось на голодний шлунок не дуже хочеться, – відповів Буцик.
   З’ївши по скибці хліба з чаєм, друзі лягли спати, сподіваючись, що хоч завтра матимуть кращу вечерю.
   Але назавтра їх чекало те саме.
   Ще здалеку, повертаючись додому, косарі почули життєрадісний спів:

 
Бо моя врода
То є чистая вода…
 

   Цього разу на голові в «королеви» красувався віночок волошок, але їжею в хатині й не пахло.
   – Ой, гляди, – сказав голодний Бурмосик. – З неробами часом трапляються усякі неприємності.
   – Так неробам і треба! – озвалась Люська. – А нам із вами чого боятися, крім вовка й лева, звичайно. Адже ми завжди при ділі. Правда, мені гарно в цій короні? – спитала Люська. – Чомусь ви не раді…
   – Раді-раді, – озвався Бурмосик. – Навіть дуже, – й заходився розтоплювати піч.
   – Ти сказав би їй що-небудь, – говорив Буцикові Бурмосик, коли вони вкладалися спати. – Хай хоч трохи нам допомагає…
   – Та якось незручно. Все-таки наша гостя. Бідна дівчинка! Вона так натерпілася через того лева. Хай мине день-другий.
   Та минуло кілька днів, а по зайчаті не видно було, щоб воно дуже журилося. До роботи Люська й не думала братися.
   Тоді вночі, як усі поснули, Бурмосик поліз на горище, де у скриньці в нього лежали всякі дуже потрібні речі – гайки, шурупи, цвяхи, мотки дроту, – і видобув із тієї скриньки шматочок кривого дзеркала. Цей шматок подарував йому минулого літа директор заїжджого цирку за те, що Бурмосик допомагав розставляти стільці. Саме в останній день, коли артисти пакувалися в дорогу, одне велике криве дзеркало з кімнати сміху розбилося.
   Навшпиньки Бурмосик прокрався до Люсьчиної кімнати, узяв зі столу її люстерко і, притуливши до того уламка, провів чотири рази склорізом. Ще мить – і він уже тримав два невеличкі, однакові за розміром дзеркальця. Але одне було правдиве, а друге – криве, хоча на вигляд вони нічим не відрізнялися.
   Залишивши на столі криве дзеркальце, Буцик сховав Люсьчине і ліг спати.
   Лише місяць, що зазирав у вікно, бачив те. Але місяць, як відомо, бачить усе, що діється вночі, а говорити не вміє.
   Прокинувшись, як завжди, о тій порі, коли тіні од сонця найкоротші, Люська полежала ще трошки, вирішуючи, з яких квітів вона сьогодні сплете віночок, тоді скочила з ліжка, наспівуючи, сягнула по дзеркальце й заглянула в нього. Але що це? Замість її, Люсьчиних, великих очей на неї дивилися манюсінькі свинячі очка, а під ними висіли щоки-пампушки. Її акуратненький ротик тепер роззявлявся до самих вух, здоровен на голова трималась на шийці-сірнику. То була якась потвора!
   Затремтівши від жаху, Люська випустила дзеркальце з рук. Вона обмацала свою мордочку, шию, вуха – на дотик усе здавалося таким, як було, але, поглянувши в дзеркальце знов, Люська зрозуміла, що вся її врода кудись щезла.
   Опустивши голову на лапки, зайча гірко заридало. «Вже не співати мені так весело, – думало воно, – не вистрибувати на одній ніжці, не плести віночків – навіщо вони тепер! А як я з’явлюсь на очі Буцикові та Бурмосикові?
   Вони мене тепер не любитимуть. І мама не впізнає свою доньку. Мало того – всі сміятимуться з мене. – І раптом згадала натяк Бурмосика на те, що з неробами трапляються усякі неприємності. – А я ж труджуся цілісінькими днями… Цілісінькими днями…»
   І тут Люська спохватилася, що ніхто за її життя не називав ще цілоденні гуляння, співи й збирання квітів – роботою. Вражена своїм відкриттям, вона ще довго сиділа на лаві. Підвелась, обмотала голову рушником і знову сіла. Тоді схопилась на рівні ноги, внесла дров, розтопила піч. Люська не вміла готувати, але не раз бачила, як це робила її матуся.
 
   Смерком на стежці, що вела до хатки, з’явилися дві постаті. Одна несла лопату, друга – моток мотузка й сокиру.
   – А вони точно тут ходять? – почувся левів голос.
   – Аякже! Три дні вистежував! – відповів йому з темряви Вовк. – Дівчисько все по лісу тинялося: назбирає, знаєш, квітів цілий оберемок, вмостить на маківці та й ходить собі, у дзеркальце милується. Якби ж то не опіки, я її враз би схопив. А то сам знаєш: півтора тижня лежав, рани вигоював. Хіба тепер прудко побіжиш? Раз зовсім близько од мене була – я по-пластунськи підкрався ззаду, а тут вона, як на зло, своє дзеркальце витягла і ненароком сонячного зайчика мені просто в очі. Налетів зосліпу на мурашник, та і зараз ще покусаний увесь. Отож і кажу: дівчисько все по лісу тинялося, а це з двору не потикається. Обмотало голову рушником і вчора цілий день город пололо.
   – Ну й дурний, – озвався Толябун. – Хитрістю треба брати. От вони, скажімо, цією дорогою ходять, а я їм пастку і влаштую. Зайча, кажеш, у дзеркальце задивляється? От навколо нього й крутитися треба. Слабке місце шукать. Не в хату лізти напролом, а зробити так, щоб само з хати виткнулось. Зрозумів? Е-ех, щось не видно живності у твоєму лісі, – бурчав лев. – Куди вона вся поділася?