Страница:
– Зачаїлись усі, не розумієш хіба? Ревеш, як навіжений. Казав же тобі, щоб не галасав. Не слухаєш. Ото й позалазили всі у нори, поховалися в хащах. Як тепер до них добратися?
– Бояться, значить, – зрадів лев. – Чують героїв. Спершу цих трьох з’їмо, тоді решту, а потім до мене в Африку гайнемо. Порядок встановлювати! Панувати! Гиги! А то вже скучили по мені, мабуть, любі звіряточка. Ой! Все тіло болить після того клятого гасу. Вся шкура у вавках. Це ж треба – лампою швиргатися. Стій! Отут, здається, підходяще місце!
Лев увігнав лопату в землю.
– Зараз ми їм таку гойдалочку встругнемо, – вів далі. – Вирубай-но поки ломаку, чи що.
Сокира загупала по деревині.
Лев тим часом зробив на мотузці зашморг, закинув його на верхівку дубочка й потягнув до себе. Петля міцно обхопила дерево.
– Готово! – підскочив Вовк.
– Добре! Ану, давай разом потягнемо.
Дубок хитнувся й похиливсь.
– Досить! – командував лев. – Тепер обмотай разочок круг кілка. А тут – ще одну петлю і на стежку. О! Притруси глицею. Все! Ха! Диви: досить ступити сюди ногою чи просто торкнутись, як мотузка зіскакує з кілочка, дубок розпрямляється й смикає вгору зашморг разом із тим, хто в нього потрапив.
І Толябун на радощах почав плигати через голову і примовляти:
– Рубай! Рубай мотуз! – репетував лев. – Чого ти стоїш?
Вовк підняв був сокиру, але враз опустив.
– Зовсім нова мотузка, – мовив із жалем. – Я нею ще ні разу не користувався. Може, краще хвоста?
– Ти що, пришелепку, здурів? Рубай, кому кажу, трясця б тебе вхопила!
Вовк нехотя махнув сокирою, і лев гепнувся на землю.
– Хух, – відсапнув він. – Оце так! Мало не затягло!
– А мотузка ж яка, – зітхнув Вовк. – Золото, а не мотузка, ціни їй не було.
– У-у, довбешка твоя порожня! – визвірився на нього лев. – Мотузки йому жалко. Біжи зараз же по нову!
– Ще й по нову… – скривився Вовк, але Толябун так люто блимнув очима, що той почвалав назад, до хати.
Відпочивши, лев зметикував, що відтято не такий уже й довгий шмат. Тож він знов нагнув дубка, зробив нову петлю й примостив її на стежці. Почекавши ще трохи Вовка, він подався додому. «Стріну дорогою, – подумав. – А не стріну, так пошукає мене й вернеться. Маю час марнувати на того телепня!»
А Вовк тим часом трюхикав з мотузкою не по дорозі, а навпростець, через ліс. Лева на місці він уже не застав і, розміркувавши, що Толябунові набридло чекати і він гайнув додому, лаючись, і собі повернув назад. Та заледве ступив кілька кроків, як щось міцно вхопило його за ноги й кинуло вгору. І вже там, високо вгорі, Вовк здогадався, що потрапив у Толябунову пастку.
Лев же, анітрохи не турбуючись, що Вовк не прийшов додому, завалився в ліжко, одвернувся до стіни й захропів.
А вранці Толябун, ухопивши ножаку й мішок, почимчикував неквапом із хати.
І вже там, високо вгорі, Вовк здогадався, що потрапив у Толябунову пастку.
Наблизившись до знайомого дубка над самою стежкою, лев кинув погляд угору: в рясному гіллі висіло щось дуже велике. «Ого, – подумав Толябун (сонце світило йому в очі й заважало як слід роздивитись), – вони там, здається, обоє. Оце пощастило». Він потягнув вільний кінець мотузка на себе, дубок нахиливсь, і просто Толябунові під ноги хряпнувся сплутаний, увесь синій Вовк. Од того дива лев випустив мотузку, і Вовк знову сховався у верховітті. «Це ж він од висіння посинів, – міркував Толябун, тягнучи мотуз. – Невже задушило?» – І коли Вовк удруге бухнувся на землю, черконув ножем по путах.
– Вовчику, ти живий? – спитав несміливо, але той не ворухнувся. Тоді лев завдав собі на плечі бездиханне тіло друзяки й поплентав до хати.
У Вовковій хаті пахло всілякими травами, листям, медом, натираннями й примочками.
– Ну як тобі, легше? – питав лев Вовка.
– Та наче одпустило трохи, – відповів той кволо. Сидів, укутаний ковдрами, на дивані, звісивши ноги. – Та ще й нежить підхопив – цілу ніч на вершечку гойдався. А надворі ж не тепло. Думав – настала моя годинонька.
– Настала! Та хіба для таких героїв, як ми! Нам ще жити й жити! Творити всякі подвиги й творити!
– Ох, ситий я вже тими подвигами, – простогнав Вовк. – ЬСазав же: не треба чіпати. І зарікався не раз, так ото треба було тебе послухати. Даймо їм спокій. Ну нащо вони тобі?
– Це вже справа честі, – похмуро відказав Толябун. – Не вийшло одразу з двома, будемо ловити по одному. Так воно легше. Тільки хитрістю треба. А потім до мене гайнемо, у Афф…
– Ой-йой! – зойкнув раптом Вовк.
– Що таке? – сполошився лев.
– А ти ж оцей тиждень город поливав, поки я до тями приходив? Там же пов'яне все.
– Хіба до того було? Геть забув. Та можна зараз. Ходімо, я поможу.
– Нє, зараз не піду. Поки дійдемо, вже смеркне.
– А ти що, темряви боїшся? – зареготав лев.
– Ні, не темряви, а болота, з якого воду набираю. Не так болота, як Болотяника. Його всі бояться.
– Болотяника? Це ж хто такий? – зацікавився Толябун.
– Та невже я тобі про нього нічого не розповідав?
– Ні.
– Е-е, то ти нічого не знаєш. Ну то слухай.
– Ану-ну, – підохотив його лев.
Вовк відкашлявся:
– У нашому лісі, отамо, – махнув лапою, – лежить велике й підступне болото, яке називають Страшним. На вигляд воно зовсім не схоже на болото, а ніби велике поле, поросле травою й квітами. Але то тільки на вигляд. Варто будь-кому пройти по тому полю кілька кроків, як сердегу одразу засмокче підступна драговина. Ще малим кидав я туди всяке паліччя, і воно безслідно зникало в глибині. Навіть жаби не живуть там, а тільки комарі. Мами лякають трясовиною неслухняних дітей, але туди й так мало хто навідується.
Та одного разу трапилось таке, що Страшне болото стало ще страшнішим. Кілька років тому однієї грозової ночі з самої його середини, – звідти, де в тумані бовваніють дерева, – пролунав дужий вибух. А може, то вдарив грім – хтозна! Так от, кажу ж, може, страшного в тому нічого й не було, але відтоді й почалися дивовижні речі.
Мало не щодня чулися з того місця крики: «Сюди! Сюди! До мене! Агов!» – а через деякий час дядько Кажан, полюючи на комарів, ніби бачив постать у білому, яка бігала по твані, вимахувала руками й репетувала. Кажан, правда, недобачає й недочуває, тож міг те все й вигадати. Хтозна… Так чи не так, а відтоді до болота взагалі ніхто не потикається. Поміркуй сам. Хто може бігати по трясовині, наче по твердому, та ще й кричати? Не інакше – якась мара, Болотяник заманює на грузьке невинні жертви. Ще й понині можна почути іноді ті крики. Тому й побоююсь я підходити до того місця смерком, не те що вночі.
– А може, то марсіянин, га? – несміливо поспитав Толябун. – А ще я десь читав про літаючі тарілки. Може, саме одна така тарілка зламалася й ляпнулась в болото?
– Воно так гахнуло тоді, ніби не тарілка, а цілий баняк!
– Тьху! Та при чому тут баняк! Тобі одне в голові. Скоро вже, крім полумисків, взагалі нічого не бачитимеш. Книжки треба читати. Темнота! У тебе хоч одна є в хаті?
– Аякже! – гордо мовив Вовк. – Аж дві!
Він поліз у закапелок і витягнув на світ потріпані книжки:
– О!
– Ти бач! – здивувався лев. – Дай-но сюди! Так, усе зрозуміло, – сказав, ледве глянувши на заголовки. – «Їстівні гриби» і «Читанка» для першого класу. Годі було від
тебе чогось іншого й сподіватися. Ну, з грибами ясно – ти ж травоїдний, – а «Читанка» навіщо?
– Ге-ге, – засміявся Вовк. – Відібрав у якогось малюка. Я її під чавунець підкладаю, коли їм, бо стіл полірований.
– Зрозуміло, академіку! Слухай, – зблиснули раптом левові очі. – Кажеш, усі в лісі знають про Болотяника?
– Усі, усі.
– І бояться його?
– Ще й як.
– Ідея! – гукнув лев і вискочив надвір.
Ухопив простирадло, що сушилося на жердині, обмотався ним і з криком «Болотяник!» гайнув у хату. Тільки-но його постать у білому з'явилась на порозі, як Вовк заревів:
– Болотяник! Рятуйся! – і метнувся у двері.
– Стій! Ти що, здурів? Це ж я! – вхопив його за хвіст лев, скидаючи з себе простирадло.
– Ху! Ну й налякав! – одхекувавсь Вовк, тримаючись за серце. – Аж душа в п'ятах.
– Якщо вже ти так налякався, – радів лев, – то що буде з отими куцохвостиками! Уявляєш? Та вони заціпеніють од страху! Ось ми їх чим візьмемо!
– То ти хочеш… – почав був Вовк.
– А певно ж! Нацупимо на себе оцю хламиду – і хапай їх голими руками. Молодець я чи ні?
– Молодець! – одказав Вовк. – Стратьог!
Розділ VI
– Бояться, значить, – зрадів лев. – Чують героїв. Спершу цих трьох з’їмо, тоді решту, а потім до мене в Африку гайнемо. Порядок встановлювати! Панувати! Гиги! А то вже скучили по мені, мабуть, любі звіряточка. Ой! Все тіло болить після того клятого гасу. Вся шкура у вавках. Це ж треба – лампою швиргатися. Стій! Отут, здається, підходяще місце!
Лев увігнав лопату в землю.
– Зараз ми їм таку гойдалочку встругнемо, – вів далі. – Вирубай-но поки ломаку, чи що.
Сокира загупала по деревині.
Лев тим часом зробив на мотузці зашморг, закинув його на верхівку дубочка й потягнув до себе. Петля міцно обхопила дерево.
– Готово! – підскочив Вовк.
– Добре! Ану, давай разом потягнемо.
Дубок хитнувся й похиливсь.
– Досить! – командував лев. – Тепер обмотай разочок круг кілка. А тут – ще одну петлю і на стежку. О! Притруси глицею. Все! Ха! Диви: досить ступити сюди ногою чи просто торкнутись, як мотузка зіскакує з кілочка, дубок розпрямляється й смикає вгору зашморг разом із тим, хто в нього потрапив.
І Толябун на радощах почав плигати через голову і примовляти:
Толябун не помилився. Він так захопився, що ненароком черконув по мотузку, й одразу ж страшна сила схопила його за хвоста і потягла вгору. Дико заволавши, левисько все ж устиг зачепитися пазурами за кущ і тепер завис у повітрі, пручаючись, що було сил. Але сили були нерівні, та й тонкі гілочки вже тріщали.
З доброї моєї ласки
Не минуть нікому пастки!
– Рубай! Рубай мотуз! – репетував лев. – Чого ти стоїш?
Вовк підняв був сокиру, але враз опустив.
– Зовсім нова мотузка, – мовив із жалем. – Я нею ще ні разу не користувався. Може, краще хвоста?
– Ти що, пришелепку, здурів? Рубай, кому кажу, трясця б тебе вхопила!
Вовк нехотя махнув сокирою, і лев гепнувся на землю.
– Хух, – відсапнув він. – Оце так! Мало не затягло!
– А мотузка ж яка, – зітхнув Вовк. – Золото, а не мотузка, ціни їй не було.
– У-у, довбешка твоя порожня! – визвірився на нього лев. – Мотузки йому жалко. Біжи зараз же по нову!
– Ще й по нову… – скривився Вовк, але Толябун так люто блимнув очима, що той почвалав назад, до хати.
Відпочивши, лев зметикував, що відтято не такий уже й довгий шмат. Тож він знов нагнув дубка, зробив нову петлю й примостив її на стежці. Почекавши ще трохи Вовка, він подався додому. «Стріну дорогою, – подумав. – А не стріну, так пошукає мене й вернеться. Маю час марнувати на того телепня!»
А Вовк тим часом трюхикав з мотузкою не по дорозі, а навпростець, через ліс. Лева на місці він уже не застав і, розміркувавши, що Толябунові набридло чекати і він гайнув додому, лаючись, і собі повернув назад. Та заледве ступив кілька кроків, як щось міцно вхопило його за ноги й кинуло вгору. І вже там, високо вгорі, Вовк здогадався, що потрапив у Толябунову пастку.
Лев же, анітрохи не турбуючись, що Вовк не прийшов додому, завалився в ліжко, одвернувся до стіни й захропів.
А вранці Толябун, ухопивши ножаку й мішок, почимчикував неквапом із хати.
Наблизившись до знайомого дубка над самою стежкою, лев кинув погляд угору: в рясному гіллі висіло щось дуже велике. «Ого, – подумав Толябун (сонце світило йому в очі й заважало як слід роздивитись), – вони там, здається, обоє. Оце пощастило». Він потягнув вільний кінець мотузка на себе, дубок нахиливсь, і просто Толябунові під ноги хряпнувся сплутаний, увесь синій Вовк. Од того дива лев випустив мотузку, і Вовк знову сховався у верховітті. «Це ж він од висіння посинів, – міркував Толябун, тягнучи мотуз. – Невже задушило?» – І коли Вовк удруге бухнувся на землю, черконув ножем по путах.
– Вовчику, ти живий? – спитав несміливо, але той не ворухнувся. Тоді лев завдав собі на плечі бездиханне тіло друзяки й поплентав до хати.
У Вовковій хаті пахло всілякими травами, листям, медом, натираннями й примочками.
– Ну як тобі, легше? – питав лев Вовка.
– Та наче одпустило трохи, – відповів той кволо. Сидів, укутаний ковдрами, на дивані, звісивши ноги. – Та ще й нежить підхопив – цілу ніч на вершечку гойдався. А надворі ж не тепло. Думав – настала моя годинонька.
– Настала! Та хіба для таких героїв, як ми! Нам ще жити й жити! Творити всякі подвиги й творити!
– Ох, ситий я вже тими подвигами, – простогнав Вовк. – ЬСазав же: не треба чіпати. І зарікався не раз, так ото треба було тебе послухати. Даймо їм спокій. Ну нащо вони тобі?
– Це вже справа честі, – похмуро відказав Толябун. – Не вийшло одразу з двома, будемо ловити по одному. Так воно легше. Тільки хитрістю треба. А потім до мене гайнемо, у Афф…
– Ой-йой! – зойкнув раптом Вовк.
– Що таке? – сполошився лев.
– А ти ж оцей тиждень город поливав, поки я до тями приходив? Там же пов'яне все.
– Хіба до того було? Геть забув. Та можна зараз. Ходімо, я поможу.
– Нє, зараз не піду. Поки дійдемо, вже смеркне.
– А ти що, темряви боїшся? – зареготав лев.
– Ні, не темряви, а болота, з якого воду набираю. Не так болота, як Болотяника. Його всі бояться.
– Болотяника? Це ж хто такий? – зацікавився Толябун.
– Та невже я тобі про нього нічого не розповідав?
– Ні.
– Е-е, то ти нічого не знаєш. Ну то слухай.
– Ану-ну, – підохотив його лев.
Вовк відкашлявся:
– У нашому лісі, отамо, – махнув лапою, – лежить велике й підступне болото, яке називають Страшним. На вигляд воно зовсім не схоже на болото, а ніби велике поле, поросле травою й квітами. Але то тільки на вигляд. Варто будь-кому пройти по тому полю кілька кроків, як сердегу одразу засмокче підступна драговина. Ще малим кидав я туди всяке паліччя, і воно безслідно зникало в глибині. Навіть жаби не живуть там, а тільки комарі. Мами лякають трясовиною неслухняних дітей, але туди й так мало хто навідується.
Та одного разу трапилось таке, що Страшне болото стало ще страшнішим. Кілька років тому однієї грозової ночі з самої його середини, – звідти, де в тумані бовваніють дерева, – пролунав дужий вибух. А може, то вдарив грім – хтозна! Так от, кажу ж, може, страшного в тому нічого й не було, але відтоді й почалися дивовижні речі.
Мало не щодня чулися з того місця крики: «Сюди! Сюди! До мене! Агов!» – а через деякий час дядько Кажан, полюючи на комарів, ніби бачив постать у білому, яка бігала по твані, вимахувала руками й репетувала. Кажан, правда, недобачає й недочуває, тож міг те все й вигадати. Хтозна… Так чи не так, а відтоді до болота взагалі ніхто не потикається. Поміркуй сам. Хто може бігати по трясовині, наче по твердому, та ще й кричати? Не інакше – якась мара, Болотяник заманює на грузьке невинні жертви. Ще й понині можна почути іноді ті крики. Тому й побоююсь я підходити до того місця смерком, не те що вночі.
– А може, то марсіянин, га? – несміливо поспитав Толябун. – А ще я десь читав про літаючі тарілки. Може, саме одна така тарілка зламалася й ляпнулась в болото?
– Воно так гахнуло тоді, ніби не тарілка, а цілий баняк!
– Тьху! Та при чому тут баняк! Тобі одне в голові. Скоро вже, крім полумисків, взагалі нічого не бачитимеш. Книжки треба читати. Темнота! У тебе хоч одна є в хаті?
– Аякже! – гордо мовив Вовк. – Аж дві!
Він поліз у закапелок і витягнув на світ потріпані книжки:
– О!
– Ти бач! – здивувався лев. – Дай-но сюди! Так, усе зрозуміло, – сказав, ледве глянувши на заголовки. – «Їстівні гриби» і «Читанка» для першого класу. Годі було від
тебе чогось іншого й сподіватися. Ну, з грибами ясно – ти ж травоїдний, – а «Читанка» навіщо?
– Ге-ге, – засміявся Вовк. – Відібрав у якогось малюка. Я її під чавунець підкладаю, коли їм, бо стіл полірований.
– Зрозуміло, академіку! Слухай, – зблиснули раптом левові очі. – Кажеш, усі в лісі знають про Болотяника?
– Усі, усі.
– І бояться його?
– Ще й як.
– Ідея! – гукнув лев і вискочив надвір.
Ухопив простирадло, що сушилося на жердині, обмотався ним і з криком «Болотяник!» гайнув у хату. Тільки-но його постать у білому з'явилась на порозі, як Вовк заревів:
– Болотяник! Рятуйся! – і метнувся у двері.
– Стій! Ти що, здурів? Це ж я! – вхопив його за хвіст лев, скидаючи з себе простирадло.
– Ху! Ну й налякав! – одхекувавсь Вовк, тримаючись за серце. – Аж душа в п'ятах.
– Якщо вже ти так налякався, – радів лев, – то що буде з отими куцохвостиками! Уявляєш? Та вони заціпеніють од страху! Ось ми їх чим візьмемо!
– То ти хочеш… – почав був Вовк.
– А певно ж! Нацупимо на себе оцю хламиду – і хапай їх голими руками. Молодець я чи ні?
– Молодець! – одказав Вовк. – Стратьог!
Розділ VI
Буцик із Бурмосиком запаслися дровами на зиму і з легким серцем крокували додому, балакаючи про Люську.
– І що найголовніше, – казав Буцик, – ти помітив: останнім часом вона дуже змінилась.
– Таки змінилась, – охоче підтвердив Бурмосик.
– А якою стала роботящою! По хазяйству вже собі раду дає. А як навчилася готувати! Я думаю, таку велику силу має вплив колективу, тобто нас із тобою.
– Але не тільки це, – озвався Бурмосик.
– А що ще?
– Та бач… – мовив Бурмосик. – Е-е… Ти звернув увагу, що Люська ось уже скільки днів ходить із замотаною рушником головою?
– Каже, бідна, що голівка болить. І ліки не допомагають.
– Так знай же, що ніяка голова в неї не болить!
– Не болить? – здивувався Буцик.
– Ні, – відповів Бурмосик. – Просто я підсунув Люсьці замість її дзеркальця – криве, з того уламка, що мені подарували минулого літа циркачі! І тепер вона думає…
– Ай-я-яй, – урвав його Буцик. – Бідна дівчинка! Ну навіщо ж ти так?
– Бо вона нічого не робила.
– Та ми ж і самі чудово обходились. Бідна дівчинка, як їй гірко! Не чекав я од тебе такого.
– Я ж пожартував. А Люсьці од того тільки користь, бо у неї в голові одні тільки квіточки були. Ти ж сам бачив.
– Сьогодні ж розкажи їй про все, – вів своє Буцик. – Вона ж, певно, дуже страждає.
– Та я й сам збирався. Тільки розказувати не буду, а підміню дзеркальце і все.
– Хай хоч так, – погодився Буцик.
Люська із обмотаною рушником головою стріла їх на порозі. У хаті була чисто вимита підлога, вікна сяяли прозорістю, з печі смачно пахло.
– Як вам працювалося? – спитала Люська, насипаючи в тарілки.
– Чудово! – відповів Буцик. – Бо знали, що вдома нас чекає така господинька.
– Та що там, – зашарілась Люська. – Гм… А пам'ятаєш, Бурмосику, ти казав, що з неробами може щось трапитись? Нас це, звісно, не стосується. А чи буває так: потім, якщо цей нероба увесь час робить, то з ним трапиться щось навпаки?
– Авжеж, буває, – швидко відповів Бурмосик, зиркнувши краєм ока на Буцика. – Неодмінно.
– А коли? – нетерпляче згукнула Люська.
– Та… Зовсім небагато часу має минути. Здається, тиждень.
– Ой, завтра якраз тиждень, – тільки й мовила стиха Люська.
А вранці, прокинувшись, вона кинулась у першу чергу до свого дзеркальця і на радощах скрикнула. Замість манюсіньких свинячих очок у неї були її, Люсьчині, великі очі, замість щік-пампушок – її колишній ротик, і навіть вушка були її – довгі й пухнасті.
О, як зраділа Люська! Вона знов застрибала на одній ніжці, замахала лапками, закричала «Ура!», тричі оббігла довкола хати, тоді швиденько метнулася за хвіртку й сплела собі маленький, ну зовсім маленький віночок; а наостанок ще й заспівала свою улюблену пісню.
Тоді збігала до криниці, набрала води, кинулась у хату, сягнула на піч по чавунець і… Щось блискуче й маленьке впало з печі на долівку.
– О, та це ж дзеркальце! – вигукнула Люська. – Мабуть, Бурмосик приготував його мені в подарунок і поки що заховав.
І вона вже хотіла покласти дзеркальце назад, але не втрималась і заглянула в нього.
Із дзеркальця на сторопілу Люську глянули манюсінькі свинячі очка, під ними висіли щоки-пампушки, замість рота… Та що там казати, ви ж самі знаєте, як усе виглядає в кривому дзеркалі.
Бідна Люська обмацала всю себе, відтак вхопила своє дзеркальце…
І тоді зрозуміла, що вона зовсім не мінялась, а завжди була тим самим маленьким, симпатичним зайчам.
«Виходить, вони насміялися з мене, – подумала Люська. – З мене, з найврод… Ні, просто зі своєї подружки…»
Понуро сиділо дівча.
Раптом за вікном щось зашурхотіло, і чийсь улесливий голос запитав:
– Хто це співає таку гарну пісню?
Зайча замовкло. Далі втерло сльози й здивовано зиркнуло на вікно. Але там нікого не було.
Минула якась хвилька, і той самий голос запитав іще улесливіше і ніжніше:
– Хто це такий гарний співає так добре таку чудову пісню?
Люська зиркнула у своє дзеркальце і, ледь усміхнувшись, пискнула:
– Це я!
– Та хто ж, хто? – чулося знадвору, і тоді Люська, забувши про всяку обережність, підбігла до вікна, визирнула й повторила, любенько посміхаючись:
– Це я!
Тієї ж миті могутнє лаписько вхопило її за вушка, висмикнуло з вікна, наче моркву з грядки, і вкинуло в мішок.
І вже звідти Люська почула голосний регіт:
– Ще не так заплачеш, моя пташечко. Ти ще не знаєш, що таке плакати, моя гарнюнька.
Вовк перекинув мішок через плече й побіг у ліс. Куди й навіщо – про це Люська могла тільки здогадуватись, але уява її не малювала нічого приємного.
На приятелеві кроки Толябун підхопився з дивана й кинувся до дверей.
– Ну як?
– Приніс, – вишкірився у посмішці Вовк. – Піддурив! Ось маєш, – провів лапою по мішку.
Зайча злегка ворухнулося.
– Скількох?
– Що значить скількох? Одне! Зайчисько! Визирнуло з вікна, а я його за вуха – і готово.
– А в хаті ще хтось був?
– Я й не знаю. Може, був, а може, й ні. Хто ж його відає? Через стіни, хе-хе, не видно.
– «Не видно!» Бовдур! – аж засичав Толябун. – То треба було у вікно зазирнути або ж почекати трохи, чи не кинуться її шукати…
– Ага, у вікно зазирнути! Щоб знову лампою гужнули. Красненько дякую. Сам іди і зазирай. І взагалі, що це за слова в тебе: «Бовдур»! Я стараюсь, поки ти тут вилежуєшся, страждаю за трьох, а він ще обзивається. Ніякої культури! Сам бовдур! – витріщився на Толябуна Вовк.
– Та гаразд уже, гаразд, – буркнув лев. – Ну як ти не здогадався! Якщо в хаті нікого не було, то заліз би туди сам
і почекав їх. Вони ж нічого не підозрюють. Тільки в двері, а ти їх по тім’ячку. І вся розмова.
– Так-то воно так, але ж у них вікна забиті, ти ж знаєш!
– Що тобі ту дошку одірвати чи вибити! Сокиру взяв би із собою.
– Ага, а вони мене знову гасом.
– Та то ж якби вони були, дурню! Тобто, це… хороший хлопче. О! Та ми зараз і спитаємо, хто вдома був! – зрадів Вовк, глянувши на мішок.
– Правильно! – Лев кинувся у куток, розв’язав мішок і витрусив на підлогу принишклу Люську.
– З-д-здра-аст, – підвелась вона на ноги. – З-з-здр-а-аст, Толику…
– Здрастуй, серденько, – засміявся Толябун. – Ну от і здибались. Приємно, що ти мене не забула. Як живеш?
– Д-д-о-об-р… – прошепотіла Люська і схлипнула.
– Ти вважаєш, що добре? Ти чув? – звернувся до Вовка. – А язика ще не розучилася показувати? – знов глянув на Люську, але та тільки схлипнула ще дужче. – Не розучилася? – повторив Толябун.
– Ні! – раптом вигукнула Люська і, замруживши од страху очі, висолопила язика.
– Ах!.. Ах!.. Ах ти ж!.. – аж заціпило Толябунові. – Та я… Та я тебе!.. – Він кинувся був до зайчати, але його перепинив Вовків голос.
– Та стривай! Це ти завжди встигнеш! Треба спочатку вивідати в неї дещо… – І він багатозначно клацнув пальцями.
– І то правда, – схаменувся Толябун і гарикнув:
– Ти була одна в хаті?
– Ні, – одповіла Люська. Вона ж бо чула всю розмову.
– А з ким?
– Із Буциком та Бурмосиком, – вирішило обдурити зарізяк зайча. – До них саме прийшов у гості дядько Кабан і приніс їм нову рушницю, – вигадувала вона. – І вони всі сиділи у сусідній кімнаті, і дядько Кабан показував їм, як із тієї рушниці стріляти.
– Рушниця, – посмішка на Вовковій морді згасла. – Погане діло. Пам’ятаю, раз зустрів я дівчинку, чи то Червоний Очіпок…
– Та облиш ти свої спогади дурні, – урвав його лев. – Знайшов, що згадувати. Ти краще скажи, що то за дядько Кабан.
– Із ним краще не зв’язуватись. Місцевий дзюдоїст. Як ухопить за барки, як кине через стегно…
– І звела ж мене доля з боягузом, – зітхнув лев. – Чого ти трусишся? Ну і який же він, цей дядько Кабан? – блимнув на Люську.
– Здоровенний! – Люська зрозуміла, що вона на правильній путі. – Отакий на зріст. Отакенна шия. А плечі – у двері не влазить.
– Ну і як же він усе-таки до вас уліз? – уже не так бадьоро спитав Толябун.
– А боком. Та й то ми його всі втягували – аж хата тріщала. Коли ступає – дошки на підлозі вгинаються. А ручиська – як ваші три!
– Ну-ну, – замислено озвався лев.
– А рушницю приніс із трьома цівками, – розписувала далі Люська. – Одна стріляє шротом, друга – кулями, а третя – чергами. Як автомат. О! Вони оце побачать, що мене немає, одразу кинуться сюди, і я вже не знаю, що тоді буде.
Люська зовсім розходилася, побачивши, як стривожились її вороги.
Запала мовчанка.
– Ну, я пішов, – першим звівся на ноги Вовк, ухопив відро й попрямував до дверей.
– Ти куди? – підвів голову лев.
– Город поллю.
– Город? Так уже ж смеркає.
– Ну то й що? Треба городець полити.
– А Болотяник? Чи ти вже його не боїшся?
– Не боюся, – відрубав Вовк. – Піду.
– А може… Ага, – здогадався лев, – то ти, може, втекти здумав? – І вхопив Вовка за лапу. – Я тобі дам город! Боягуз! Дезертир! А хто справу до кінця доведе, хто у вирішальний напад піде? – Люська нашорошила вуха. – Втікаєш?
– Ну й тікаю, – зізнався Вовк. – Не хочу, щоб у мене з трьох цівок… І в Болотяника не хочу перевдягатись. І з Кабаном зустрічатися.
– Цить, – гримнув лев. – Ще невідомо, чи це все правда, чи дівчисько не збрехало.
– Все чиста правда, – подала голос Люська.
– А в тебе не питають. Так от що: я зараз гайну до їхньої хати і гляну – вигадки то чи ні. А ти побудь із дівчиськом – от тільки зв’яжу її. – Лев підійшов до зайчати з мотузом. – О! Отак! А коли покінчимо з тими, то всіма трьома й поласуємо. А то що з неї одної – і од землі не видно. А ти дивись, – звернувся до Люськи, – якщо збрехала…
– Як же я один залишуся… – подав голос Вовк. – А якщо вони сюди нагрянуть…
– Ну то біжи ти, – одказав лев, – а я посиджу.
– Е ні, я краще тут побуду, – одмахнувся Вовк.
– Отож, – кинув Толябун і вибіг із хати.
– Ну й поморочилися з тобою, поки спіймали, – розговорився Вовк. – І чого, власне, я на тебе напався? Що ти мені поганого зробила? Із левом щось там не поділили, – а мені яке до того діло? Я до тебе завжди ставився добре. В душі. Так що ти, може, теє… Якщо ті з ружжом прибіжать – заступишся за мене? Я навіть одну лапку можу тобі розв’язать. О, – нагнувся над Люською, – отак зручно тобі?
– Заступлюся, – мовила Люська. – Я й сама дивуюся, що у вас спільного з тим Толябуном? Ви такий розумний, інтелігентний Вовк – і подружилися з цим грубим невігласом.
– Отож, отож, – запишався Вовчисько, вмощуючись на дивані. – Нічого в мене з ним спільного нема. Це ти правильно підмітила. Сів на мою шию, ще й поганяє, живодер. Це він мені наказав тебе впіймати. Хіба ж я сам до такого додумався б? Погрожував мені. А я тебе й пальцем не зачеплю. І навіть відпущу. Точно, відпущу. Біжи собі до своїх друзяток. Ну, а скажи все-таки правду, збрехала ти про Кабана й рушницю чи ні? Скажи, не бійся, я ж Вовк добрий.
Люська зрозуміла: Вовк і не думає відпускати її, тільки правду хоче випитати. Але що задумали ці двоє?
– А якщо я признаюсь, ви розкажете мені про Болотяника?
– А ти звідки знаєш? – вибалушив очі Вовк.
– Із вашої розмови з Толябуном.
– Гаразд, розкажу, коли так, – погодився сіроманець. – То ти…
– Я все збрехала, – твердо мовила Люська, глянувши йому у вічі.
– Невже? – зрадів Вовк.
– Так.
– І нема Кабана?
– Ні. Він уже місяць на змаганнях.
– І рушниці нема?
– І рушниці.
– О, як добре, – усміхнувся Вовк, потираючи лапою об лапу. – Значить, ніхто в мене не стрілятиме. Я дуже добрий Вовк, – глянув він на Люську, – але кровожерливий. Для мене нема нічого кращого, як з’їсти козлика, свинку чи хоча б зайченя. Тож відпустити тебе я ніяк не можу, бо хочу їсти. Сьогодні вночі, значить, тобто вже завтра на світанні, коли сон найміцніший, ми з левом перевдягнемося в Болотяників і нападемо на вас. – Люська здригнулась. – Ну тобі боятися нема чого – ти ж бо тут, – заспокоїв її Вовк. – Ми хочемо зробити з вас святковий обід, бо в лева саме завтра день народження. Але що з тобою зробить Толябун, коли зараз прибіжить?!. Ти ж його обдурила, а він цього не любить.
Вовк витягнув із кишені жменю насіння й заходився лузати його, спльовуючи лушпиння просто на підлогу.
Люська замислилася. Що робити? Як попередити друзів? Звідси до хатки Буцика таки далеченько. А навпростець повз болото – страшно Болотяника. У лісі вже темно… Хоча яка різниця – темно в лісі чи світло, якщо вона все одно не може вирватися звідси. Люська трохи випростала затерпле тіло, і тут щось гостре вп’ялося їй у бік. Зайча вільною лапкою намацало в кишені своє дзеркальце. Дзеркальце! Адже краєм його можна перетерти мотуз! Але як? Он Вовчисько час від часу лупає на неї з дивана ледачим оком. Видно, не судилося їй уже побачити матусю. А які матуся пече коржики! А як готує солодку моркву! А які співає колискові, коли Люська хворіє.
Од тих пісень самі собою злипаються очі…
А якщо спробувати?…
Люська, злегка прокашлявшись собі під носик, упівголоса завела:
То повернувся з розвідки Толябун.
У темряві, якої Люська боялася більше за все на світі, кожен кущ ввижався їй левом, кожен лужок – Страшним болотом, а пень – Болотяником. Гілки хапали її за плечі, корчі підставляли ніжки, та й заблукати, зрештою, теж було дуже просто. Куди вона біжить, Люська не могла сказати з певністю. І вже коли на обрії засірів світанок, натрапила на Суничну галявину. На неї війнуло запахом стиглих суниць…
Звідси дорога вже була знайома, і Люська побігла чимдуж, пам’ятаючи слова лева «на світанні». Ще трохи, ще – і зайча мало не зіткнулося зі своїми друзями.
– Люсю! Люсько! – закричали вони й кинулись обіймати та цілувати її. – Де ж ти ходила?
– Пробач, пробач, Люсюню, – лопотів Бурмосик, шморгаючи носом. – Це все я… Я хотів пожартувати…
– Вибач йому, я нічого не знав, – мимрив Буцик.
– А я й не сердилася зовсім, – розчулено відповіла Люська. – А ви, бідолашні, мабуть, цілу ніч не спали?
– То пусте! Дрібниці! – кричали в один голос Буцик із Бурмосиком.
– Люсь, я забув тобі сказати найголовніше, – мовив Буцик. – Післязавтра ми йдемо шукати твою маму.
– Як добре, – зраділа Люська, але враз наморщила лобика. – Стривайте: адже зараз на нас мають напасти Толябун із Вовком.
Друзі кинулися стежкою до хати й зачинили двері.
– Як же ми будемо боронитися? В нас немає ніякої зброї, – стривожився Бурмосик.
– Я знаю, з чого ми зробимо зброю: з Буцикових рогів, – мовила Люська.
– Тобто як це з моїх рогів? – обурився Буцик. – Зріжете їх, чи що?
– Та ні! Ми прив’яжемо до твоїх ріжок гуму й матимемо рогатку. Варто буде лише повернути голову й подивитись на лева чи Вовка, як ті опиняться на прицілі.
– Якось воно несподівано, – почухав потилицю Буцик.
Гуми не знайшли, тож прив’язали Бурмосиків пружинний еспандер, з яким він робив ранкову зарядку.
І тут знадвору почулося: «Болотяник! Болотяник вибрався із трясовини! Здавайтесь усі!» – і дикий Толябунів рев. За мить у двері загупало, аж хата задвигтіла.
– І що найголовніше, – казав Буцик, – ти помітив: останнім часом вона дуже змінилась.
– Таки змінилась, – охоче підтвердив Бурмосик.
– А якою стала роботящою! По хазяйству вже собі раду дає. А як навчилася готувати! Я думаю, таку велику силу має вплив колективу, тобто нас із тобою.
– Але не тільки це, – озвався Бурмосик.
– А що ще?
– Та бач… – мовив Бурмосик. – Е-е… Ти звернув увагу, що Люська ось уже скільки днів ходить із замотаною рушником головою?
– Каже, бідна, що голівка болить. І ліки не допомагають.
– Так знай же, що ніяка голова в неї не болить!
– Не болить? – здивувався Буцик.
– Ні, – відповів Бурмосик. – Просто я підсунув Люсьці замість її дзеркальця – криве, з того уламка, що мені подарували минулого літа циркачі! І тепер вона думає…
– Ай-я-яй, – урвав його Буцик. – Бідна дівчинка! Ну навіщо ж ти так?
– Бо вона нічого не робила.
– Та ми ж і самі чудово обходились. Бідна дівчинка, як їй гірко! Не чекав я од тебе такого.
– Я ж пожартував. А Люсьці од того тільки користь, бо у неї в голові одні тільки квіточки були. Ти ж сам бачив.
– Сьогодні ж розкажи їй про все, – вів своє Буцик. – Вона ж, певно, дуже страждає.
– Та я й сам збирався. Тільки розказувати не буду, а підміню дзеркальце і все.
– Хай хоч так, – погодився Буцик.
Люська із обмотаною рушником головою стріла їх на порозі. У хаті була чисто вимита підлога, вікна сяяли прозорістю, з печі смачно пахло.
– Як вам працювалося? – спитала Люська, насипаючи в тарілки.
– Чудово! – відповів Буцик. – Бо знали, що вдома нас чекає така господинька.
– Та що там, – зашарілась Люська. – Гм… А пам'ятаєш, Бурмосику, ти казав, що з неробами може щось трапитись? Нас це, звісно, не стосується. А чи буває так: потім, якщо цей нероба увесь час робить, то з ним трапиться щось навпаки?
– Авжеж, буває, – швидко відповів Бурмосик, зиркнувши краєм ока на Буцика. – Неодмінно.
– А коли? – нетерпляче згукнула Люська.
– Та… Зовсім небагато часу має минути. Здається, тиждень.
– Ой, завтра якраз тиждень, – тільки й мовила стиха Люська.
А вранці, прокинувшись, вона кинулась у першу чергу до свого дзеркальця і на радощах скрикнула. Замість манюсіньких свинячих очок у неї були її, Люсьчині, великі очі, замість щік-пампушок – її колишній ротик, і навіть вушка були її – довгі й пухнасті.
О, як зраділа Люська! Вона знов застрибала на одній ніжці, замахала лапками, закричала «Ура!», тричі оббігла довкола хати, тоді швиденько метнулася за хвіртку й сплела собі маленький, ну зовсім маленький віночок; а наостанок ще й заспівала свою улюблену пісню.
Тоді збігала до криниці, набрала води, кинулась у хату, сягнула на піч по чавунець і… Щось блискуче й маленьке впало з печі на долівку.
– О, та це ж дзеркальце! – вигукнула Люська. – Мабуть, Бурмосик приготував його мені в подарунок і поки що заховав.
І вона вже хотіла покласти дзеркальце назад, але не втрималась і заглянула в нього.
Із дзеркальця на сторопілу Люську глянули манюсінькі свинячі очка, під ними висіли щоки-пампушки, замість рота… Та що там казати, ви ж самі знаєте, як усе виглядає в кривому дзеркалі.
Бідна Люська обмацала всю себе, відтак вхопила своє дзеркальце…
І тоді зрозуміла, що вона зовсім не мінялась, а завжди була тим самим маленьким, симпатичним зайчам.
«Виходить, вони насміялися з мене, – подумала Люська. – З мене, з найврод… Ні, просто зі своєї подружки…»
Понуро сиділо дівча.
наче з самого серця полилися тужливі слова, і великі сльози покотилися з Люсьчиних очей на долівку.
Зашуміла ліщинонька,
Зашуміла ліщинонька,
Заплакала дівчинонька, —
Раптом за вікном щось зашурхотіло, і чийсь улесливий голос запитав:
– Хто це співає таку гарну пісню?
Зайча замовкло. Далі втерло сльози й здивовано зиркнуло на вікно. Але там нікого не було.
Минула якась хвилька, і той самий голос запитав іще улесливіше і ніжніше:
– Хто це такий гарний співає так добре таку чудову пісню?
Люська зиркнула у своє дзеркальце і, ледь усміхнувшись, пискнула:
– Це я!
– Та хто ж, хто? – чулося знадвору, і тоді Люська, забувши про всяку обережність, підбігла до вікна, визирнула й повторила, любенько посміхаючись:
– Це я!
Тієї ж миті могутнє лаписько вхопило її за вушка, висмикнуло з вікна, наче моркву з грядки, і вкинуло в мішок.
І вже звідти Люська почула голосний регіт:
– Ще не так заплачеш, моя пташечко. Ти ще не знаєш, що таке плакати, моя гарнюнька.
Вовк перекинув мішок через плече й побіг у ліс. Куди й навіщо – про це Люська могла тільки здогадуватись, але уява її не малювала нічого приємного.
На приятелеві кроки Толябун підхопився з дивана й кинувся до дверей.
– Ну як?
– Приніс, – вишкірився у посмішці Вовк. – Піддурив! Ось маєш, – провів лапою по мішку.
Зайча злегка ворухнулося.
– Скількох?
– Що значить скількох? Одне! Зайчисько! Визирнуло з вікна, а я його за вуха – і готово.
– А в хаті ще хтось був?
– Я й не знаю. Може, був, а може, й ні. Хто ж його відає? Через стіни, хе-хе, не видно.
– «Не видно!» Бовдур! – аж засичав Толябун. – То треба було у вікно зазирнути або ж почекати трохи, чи не кинуться її шукати…
– Ага, у вікно зазирнути! Щоб знову лампою гужнули. Красненько дякую. Сам іди і зазирай. І взагалі, що це за слова в тебе: «Бовдур»! Я стараюсь, поки ти тут вилежуєшся, страждаю за трьох, а він ще обзивається. Ніякої культури! Сам бовдур! – витріщився на Толябуна Вовк.
– Та гаразд уже, гаразд, – буркнув лев. – Ну як ти не здогадався! Якщо в хаті нікого не було, то заліз би туди сам
і почекав їх. Вони ж нічого не підозрюють. Тільки в двері, а ти їх по тім’ячку. І вся розмова.
– Так-то воно так, але ж у них вікна забиті, ти ж знаєш!
– Що тобі ту дошку одірвати чи вибити! Сокиру взяв би із собою.
– Ага, а вони мене знову гасом.
– Та то ж якби вони були, дурню! Тобто, це… хороший хлопче. О! Та ми зараз і спитаємо, хто вдома був! – зрадів Вовк, глянувши на мішок.
– Правильно! – Лев кинувся у куток, розв’язав мішок і витрусив на підлогу принишклу Люську.
– З-д-здра-аст, – підвелась вона на ноги. – З-з-здр-а-аст, Толику…
– Здрастуй, серденько, – засміявся Толябун. – Ну от і здибались. Приємно, що ти мене не забула. Як живеш?
– Д-д-о-об-р… – прошепотіла Люська і схлипнула.
– Ти вважаєш, що добре? Ти чув? – звернувся до Вовка. – А язика ще не розучилася показувати? – знов глянув на Люську, але та тільки схлипнула ще дужче. – Не розучилася? – повторив Толябун.
– Ні! – раптом вигукнула Люська і, замруживши од страху очі, висолопила язика.
– Ах!.. Ах!.. Ах ти ж!.. – аж заціпило Толябунові. – Та я… Та я тебе!.. – Він кинувся був до зайчати, але його перепинив Вовків голос.
– Та стривай! Це ти завжди встигнеш! Треба спочатку вивідати в неї дещо… – І він багатозначно клацнув пальцями.
– І то правда, – схаменувся Толябун і гарикнув:
– Ти була одна в хаті?
– Ні, – одповіла Люська. Вона ж бо чула всю розмову.
– А з ким?
– Із Буциком та Бурмосиком, – вирішило обдурити зарізяк зайча. – До них саме прийшов у гості дядько Кабан і приніс їм нову рушницю, – вигадувала вона. – І вони всі сиділи у сусідній кімнаті, і дядько Кабан показував їм, як із тієї рушниці стріляти.
– Рушниця, – посмішка на Вовковій морді згасла. – Погане діло. Пам’ятаю, раз зустрів я дівчинку, чи то Червоний Очіпок…
– Та облиш ти свої спогади дурні, – урвав його лев. – Знайшов, що згадувати. Ти краще скажи, що то за дядько Кабан.
– Із ним краще не зв’язуватись. Місцевий дзюдоїст. Як ухопить за барки, як кине через стегно…
– І звела ж мене доля з боягузом, – зітхнув лев. – Чого ти трусишся? Ну і який же він, цей дядько Кабан? – блимнув на Люську.
– Здоровенний! – Люська зрозуміла, що вона на правильній путі. – Отакий на зріст. Отакенна шия. А плечі – у двері не влазить.
– Ну і як же він усе-таки до вас уліз? – уже не так бадьоро спитав Толябун.
– А боком. Та й то ми його всі втягували – аж хата тріщала. Коли ступає – дошки на підлозі вгинаються. А ручиська – як ваші три!
– Ну-ну, – замислено озвався лев.
– А рушницю приніс із трьома цівками, – розписувала далі Люська. – Одна стріляє шротом, друга – кулями, а третя – чергами. Як автомат. О! Вони оце побачать, що мене немає, одразу кинуться сюди, і я вже не знаю, що тоді буде.
Люська зовсім розходилася, побачивши, як стривожились її вороги.
Запала мовчанка.
– Ну, я пішов, – першим звівся на ноги Вовк, ухопив відро й попрямував до дверей.
– Ти куди? – підвів голову лев.
– Город поллю.
– Город? Так уже ж смеркає.
– Ну то й що? Треба городець полити.
– А Болотяник? Чи ти вже його не боїшся?
– Не боюся, – відрубав Вовк. – Піду.
– А може… Ага, – здогадався лев, – то ти, може, втекти здумав? – І вхопив Вовка за лапу. – Я тобі дам город! Боягуз! Дезертир! А хто справу до кінця доведе, хто у вирішальний напад піде? – Люська нашорошила вуха. – Втікаєш?
– Ну й тікаю, – зізнався Вовк. – Не хочу, щоб у мене з трьох цівок… І в Болотяника не хочу перевдягатись. І з Кабаном зустрічатися.
– Цить, – гримнув лев. – Ще невідомо, чи це все правда, чи дівчисько не збрехало.
– Все чиста правда, – подала голос Люська.
– А в тебе не питають. Так от що: я зараз гайну до їхньої хати і гляну – вигадки то чи ні. А ти побудь із дівчиськом – от тільки зв’яжу її. – Лев підійшов до зайчати з мотузом. – О! Отак! А коли покінчимо з тими, то всіма трьома й поласуємо. А то що з неї одної – і од землі не видно. А ти дивись, – звернувся до Люськи, – якщо збрехала…
– Як же я один залишуся… – подав голос Вовк. – А якщо вони сюди нагрянуть…
– Ну то біжи ти, – одказав лев, – а я посиджу.
– Е ні, я краще тут побуду, – одмахнувся Вовк.
– Отож, – кинув Толябун і вибіг із хати.
– Ну й поморочилися з тобою, поки спіймали, – розговорився Вовк. – І чого, власне, я на тебе напався? Що ти мені поганого зробила? Із левом щось там не поділили, – а мені яке до того діло? Я до тебе завжди ставився добре. В душі. Так що ти, може, теє… Якщо ті з ружжом прибіжать – заступишся за мене? Я навіть одну лапку можу тобі розв’язать. О, – нагнувся над Люською, – отак зручно тобі?
– Заступлюся, – мовила Люська. – Я й сама дивуюся, що у вас спільного з тим Толябуном? Ви такий розумний, інтелігентний Вовк – і подружилися з цим грубим невігласом.
– Отож, отож, – запишався Вовчисько, вмощуючись на дивані. – Нічого в мене з ним спільного нема. Це ти правильно підмітила. Сів на мою шию, ще й поганяє, живодер. Це він мені наказав тебе впіймати. Хіба ж я сам до такого додумався б? Погрожував мені. А я тебе й пальцем не зачеплю. І навіть відпущу. Точно, відпущу. Біжи собі до своїх друзяток. Ну, а скажи все-таки правду, збрехала ти про Кабана й рушницю чи ні? Скажи, не бійся, я ж Вовк добрий.
Люська зрозуміла: Вовк і не думає відпускати її, тільки правду хоче випитати. Але що задумали ці двоє?
– А якщо я признаюсь, ви розкажете мені про Болотяника?
– А ти звідки знаєш? – вибалушив очі Вовк.
– Із вашої розмови з Толябуном.
– Гаразд, розкажу, коли так, – погодився сіроманець. – То ти…
– Я все збрехала, – твердо мовила Люська, глянувши йому у вічі.
– Невже? – зрадів Вовк.
– Так.
– І нема Кабана?
– Ні. Він уже місяць на змаганнях.
– І рушниці нема?
– І рушниці.
– О, як добре, – усміхнувся Вовк, потираючи лапою об лапу. – Значить, ніхто в мене не стрілятиме. Я дуже добрий Вовк, – глянув він на Люську, – але кровожерливий. Для мене нема нічого кращого, як з’їсти козлика, свинку чи хоча б зайченя. Тож відпустити тебе я ніяк не можу, бо хочу їсти. Сьогодні вночі, значить, тобто вже завтра на світанні, коли сон найміцніший, ми з левом перевдягнемося в Болотяників і нападемо на вас. – Люська здригнулась. – Ну тобі боятися нема чого – ти ж бо тут, – заспокоїв її Вовк. – Ми хочемо зробити з вас святковий обід, бо в лева саме завтра день народження. Але що з тобою зробить Толябун, коли зараз прибіжить?!. Ти ж його обдурила, а він цього не любить.
Вовк витягнув із кишені жменю насіння й заходився лузати його, спльовуючи лушпиння просто на підлогу.
Люська замислилася. Що робити? Як попередити друзів? Звідси до хатки Буцика таки далеченько. А навпростець повз болото – страшно Болотяника. У лісі вже темно… Хоча яка різниця – темно в лісі чи світло, якщо вона все одно не може вирватися звідси. Люська трохи випростала затерпле тіло, і тут щось гостре вп’ялося їй у бік. Зайча вільною лапкою намацало в кишені своє дзеркальце. Дзеркальце! Адже краєм його можна перетерти мотуз! Але як? Он Вовчисько час від часу лупає на неї з дивана ледачим оком. Видно, не судилося їй уже побачити матусю. А які матуся пече коржики! А як готує солодку моркву! А які співає колискові, коли Люська хворіє.
Од тих пісень самі собою злипаються очі…
А якщо спробувати?…
Люська, злегка прокашлявшись собі під носик, упівголоса завела:
– Давай-давай, – підохотив її Вовк, – співати не заборонено. Я навіть люблю, коли співають. У мене дуже ніжна душа. І добра…
Котику маленький,
Котику сіренький,
Не ходи по хаті,
Не буди дитяти.
тамуючи дрож у голосі, якомога лагідніше виводило зайча.
Дитя буде спати,
Котик колисати, —
Скінчивши, Люська одразу ж завела «Ой ну, люлі, люлі», а потім «Ой на кота-воркота» і вже десь на середині пісні помітила, що Вовкова лапа звісилася з дивана й насіння з розчепіреної жмені посипалося на підлогу. Тоді Люська гукнула: «Дядю Вовче!» Той не відповідав. Хутенько вийнявши дзеркальце, Люська взялася до діла, але тупі краї не брали грубий мотуз. Тоді зайча мить подумало і з силою натиснуло дзеркальцем об підлогу. Хруснувши, воно розпалося на дві половини. Люська легко розрізала пута гострим краєм скла і за півхвилини була вільною. Прокравшись навшпиньках у куток, де стояла сокира, вона на всяк випадок вхопила її й так само навшпиньках вийшла за двері. Нічне повітря обхопило Люську прохолодною свіжістю, і зайченя кинулось у темінь. Одбігши трохи, закинуло сокиру в гущавину – «Тепер не знайдуть», – а за мить почуло страшний рев: «У-т-е-к-л-а!!»
А-а-а-а-а-а-а.
То повернувся з розвідки Толябун.
У темряві, якої Люська боялася більше за все на світі, кожен кущ ввижався їй левом, кожен лужок – Страшним болотом, а пень – Болотяником. Гілки хапали її за плечі, корчі підставляли ніжки, та й заблукати, зрештою, теж було дуже просто. Куди вона біжить, Люська не могла сказати з певністю. І вже коли на обрії засірів світанок, натрапила на Суничну галявину. На неї війнуло запахом стиглих суниць…
Звідси дорога вже була знайома, і Люська побігла чимдуж, пам’ятаючи слова лева «на світанні». Ще трохи, ще – і зайча мало не зіткнулося зі своїми друзями.
– Люсю! Люсько! – закричали вони й кинулись обіймати та цілувати її. – Де ж ти ходила?
– Пробач, пробач, Люсюню, – лопотів Бурмосик, шморгаючи носом. – Це все я… Я хотів пожартувати…
– Вибач йому, я нічого не знав, – мимрив Буцик.
– А я й не сердилася зовсім, – розчулено відповіла Люська. – А ви, бідолашні, мабуть, цілу ніч не спали?
– То пусте! Дрібниці! – кричали в один голос Буцик із Бурмосиком.
– Люсь, я забув тобі сказати найголовніше, – мовив Буцик. – Післязавтра ми йдемо шукати твою маму.
– Як добре, – зраділа Люська, але враз наморщила лобика. – Стривайте: адже зараз на нас мають напасти Толябун із Вовком.
Друзі кинулися стежкою до хати й зачинили двері.
– Як же ми будемо боронитися? В нас немає ніякої зброї, – стривожився Бурмосик.
– Я знаю, з чого ми зробимо зброю: з Буцикових рогів, – мовила Люська.
– Тобто як це з моїх рогів? – обурився Буцик. – Зріжете їх, чи що?
– Та ні! Ми прив’яжемо до твоїх ріжок гуму й матимемо рогатку. Варто буде лише повернути голову й подивитись на лева чи Вовка, як ті опиняться на прицілі.
– Якось воно несподівано, – почухав потилицю Буцик.
Гуми не знайшли, тож прив’язали Бурмосиків пружинний еспандер, з яким він робив ранкову зарядку.
І тут знадвору почулося: «Болотяник! Болотяник вибрався із трясовини! Здавайтесь усі!» – і дикий Толябунів рев. За мить у двері загупало, аж хата задвигтіла.