Страница:
Запорожці не стали сперечатись і черпнули ще одне цеберце, подавши другу кварту напою. Микита приклався й одним махом висушив і це. Одразу ж подали третє. Навкруги запанувала тиша, яка готова була вибухнути глузуванням над хвалькуватим бурсаком. Настав момент істини. Микита побачив спрямовані на себе погляди і зрозумів, що вирішується його доля. Як поставляться до нього козаки, так і сприйматимуть у майбутньому. Весело посміхнувшись, він перехилив «михайлика» і великими ковтками висушив його до дна.
І враз тишу, що панувала навколо діжки, розірвав дружний козацький регіт. Кожен по-своєму намагався показати захоплення людиною, яка одним духом випила три кварти пива. Хтось плескав по плечу вчорашнього бурсака, хтось підсовував шитий сріблом кисет із тютюном, а дехто й просто відважував жартівливі репліки. Нарешті сміх і гамір трохи вщухли. До Микити наблизився немолодий уже сивочубий запорожець, що його величезне черево могло вмістити, здавалось, цілу бочку.
– То, кажеш, ти Попів, ковінька твоїй матері? – примружившись, глянув він на Микиту.
– Так, а що? – придивився до козака Микита. – Хіба я вас знаю?
– Ще взнаєш! Я бачу, що ти не Попів, ти Непийпиво Микита! – і п'яненький черевань знову зареготав. – Наш, товариство, щоби старому Підкові чарки не випити, як не наш! Ну що, малий, ще пива?
– Егей, чоловіче добрий! Май Бога в грудях! Я теж із дороги, не дай християнській душі пропасти. Піднеси й мені! У тебе он яке черево, туди й Чорне море влізе, а ще як Микита допоможе! – прийшов на допомогу товаришеві Семен.
Підкова повернувся і хвилину пильно дивився на Семена, потім поволі розплився в посмішці.
– Ну, цей за словом у кишеню не полізе! Шилом будеш, малий. Іч – Чорне море влізе… Теж наш хлопака, гострослов, туди твою так!..
Не минуло й трьох років, а Переяславський курінь уже добре знав козаків Непийпива й Шила. І ось тепер, після нескінченної вервечки боїв і походів, після Варни, Синопа і Трапезунда, після Кафи й синіх вод Босфора, після смердючих боліт і непролазних лісів Московії, знову в дорозі. Тепер на Хотин. Обабіч, а також попереду і позаду мовчазні запорожці. А там, на чолі, Семен Шило – кошовий атаман…
Коли сонце піднялося вже досить високо, кошовий вирішив дати нарешті спочити стомленому добовим переходом війську. Спинилися в долині глибокої балки, що їх доволі багато під Корсунем. Після довгих вагань Семен Шило вирішив не заходити до міста і швидше наздоганяти Бородавку, що від нього один за одним прибували гінці із завданням дізнатися місцезнаходження запорожців. Гетьман волів якнайшвидше зібрати всі сили в один кулак – бажання цілком обґрунтоване. Тим безглуздішими виявилися деякі подальші події…
Опинившись у долині, козаки спішились і діловито, без метушні та поспіху почали будувати навколо місця стоянки укріплений табір. Через лічені хвилини у досі безлюдному місці завирувало життя; підганялись у коло важкі вози, сковувалися колесо до колеса ланцюгами і застигали, наїжачившись довгими дишлами, мов списами. У повітря піднялися перші димки і затріскотіли сухі гілки під гострими сокирами. Табором побігли заклопотані пошуками води й хмизу молодики. Червоні від жару кашовари сипали з мішків пшоно у велетенські мідні казани. Скоро над табором потяглися, лоскочучи ніздрі, апетитні пахощі кулішу.
Андрій Кульбаба зіскочив із коня й потягнувся, з насолодою вирівнявши стомлену спину. Після кількох днів несамовитої гонитви за кошем утома давалася взнаки. Проте він, приречено зітхнувши, вирішив спочатку зайнятися конем. Розторочив ремені, зняв червоний сап'яновий сак із різноманітними пожитками. Зваживши на руці, кинув його поряд із ратищем і мушкетом. Потім відв'язав потебеньки і разом із дорогою турецькою кульбакою поклав на землю. Зірвав добрячий жмут сухої трави і почав ретельно витирати ним коневі боки. Кінь голосно хрумкотів пшеницею з навішеної на морду полотняної торби. Зайнятий роботою, Андрій не відразу почув, як хтось підійшов. Почувши, озирнувся. За спиною стояв Горбоніс. Неквапно посмоктував люльку та позирав на зайнятого роботою Кульбабу.
Андрій кинув мокру солому і заходився витирати руки ганчіркою.
– Що скажеш? – запитав він у Максима.
– А що казати?
– Новини які? Ти ж завжди все перший взнаєш.
Горбоніс хвилину помовчав. Потім витрусив із люльки попіл і заховав її у шапку.
– На сніданок братко[5] з салом. Та ще хлопці козу вполювали, кашовари білують. Ось і всі новини. Після сніданку до обіду задамо хропака, а там і в дорогу.
– Куди ми так летимо?! – обурився Андрій. – Я, здається, два дні проспав би. Коні втомлені!
– То не відаю. Наказ кошового. Кажуть, турки вже зовсім поряд, а військ у них… Як зірок на небі!
– Як зірок на небі! – насмішкувато протягнув Андрій. – То добре, буде чим поживитися. Вмолотимо хліба козацького, га?! – він весело підморгнув Максимові.
– Атож. Ну, тобі все ніпочому.
– А тобі хіба ні? Чи хто чекає?
– Так, як тебе.
Андрій глузливо похитав головою:
– Ой, ой, ой! Куди хоче – туди скаче, ніхто за ним не заплаче… А полька?
– Яка полька?
– Відомо яка! Кам'янецька!
Максим пригадав.
– А… ось ти про що. Яка ж вона моя? Так… у неї, здається, чоловік є, не яка-небудь сірома.
– Судячи по ридвану, що ним вона тебе привезла, шляхтич він не з останніх.
– Тобі що до того?!
– Ну, ну, Горбоносику, – засміявся Кульбаба, – так ураз і спалахнув. А я бачив, як вона на тебе дивилася тоді під Кам'янцем. Та й ти, поранений герой, не дуже поспішав до товариства. Щось зо два дні добирався. А може, десь і пригріла пані Юстися тебе у стіжку?
– Може, й пригріла, тобі що?! – спалахнув ще більше Максим, наступаючи на Андрія. У того з обличчя пропала глузлива посмішка. Він на кілька кроків позадкував і, знаючи вдачу Максима, про всяк випадок узявся за руків'я шаблі.
Однак Максим уже перегорів. Він зупинився і про щось замислився.
– От навіжений! – похитав головою Кульбаба. – Та йди ти під три чорти, разом зі своєю бабою!
– Зачекай! – Максим вхопив Кульбабу двома руками за плечі і заглянув йому в очі. – Як ти казав її звуть?
– Юстисею, – знизав плечима Андрій, – здається, Грабовська. Ти що, не пам'ятаєш?
– Та я… я взагалі мало що пам'ятаю… Юстися Грабовська… Добре! Не тримай на мене зла, братику, щось найшло!
– Та йди ти! – відмахнувся Андрій. – А що, так запала?
Але Максим уже прямував до кабиці.
– Давай, доганяй, без сніданку залишишся.
Кульбаба замислився. Що його так збентежило? Утім, знаючи Горбоноса майже сім років, Андрій уже звик до його дивного характеру. Зазвичай спокійний та розсудливий, Максим міг вибухнути раптовим і нестримним гнівом, коли вважав, що зачеплено його гідність та особисту свободу. Це був один із тих буйних типажів, що ними у всі часи славилося Запоріжжя. Сильний у роботі, мужній у бою і безтурботно-веселий під час гулянки, він завжди був готовий прийти на допомогу товаришеві. Але мав Горбоніс і такі риси, що щиро дивували Андрія. Як ось тепер. Далася йому та полька. Рік назад допомогла, рани перев'язала та переховала до часу… Подумаєш! «Що вони з тими бабами… потрібні вони? А спитаєш навіщо, – потилицю чухають, – уголос метикував Кульбаба, прямуючи до гурту навколо кабиці. – Ще насміхається: молодий, дурний… а сам? Тьху!»
Шатри султанського конаку швидше нагадували велике квітуче місто, ніж похідний військовий табір. Яскравою гамою кольорів розкинулися вони на пагорбі, оточені величезним військом. Здіймалися шиті золотом верхи десятків султанських приймалень, їдалень, почивалень і читалень. Окремо височіли оточені цілими хмарами напівпрозорого шовку споруди гарему з його різноманітними шатрами, наметами і наметиками. А далі шатер султанського шевця, султанського кравця, султанського стрем'яного. Шатер головного астролога падишаха, шатер хранителя шуби й чалми падишаха, шатри хранителів папуги та солов'я падишаха. І все це у шовках, найбагатшій парчі, білосніжних бавовняних тканинах. А разом із тим золото, золото, золото… Золото у вишивках, золото у прикрасах чарівних мешканок гарему, золото в обладунках особистої варти падишаха й золото у кишенях, гаманах і скринях сотень придворних і різнобарвних попихачів.
Навколо султанського селямлику[6] все потопало в зелених заростях найдивовижніїпих рослин, які колись були обережно видобуті з різних тропічних лісів і оселилися в коштовних горщиках для того, щоби радувати око володаря землі й неба. А в цьому казковому лісі лунали неземні мелодії, доповнюючи картину едемського саду в уяві юного падишаха. Найвправніші майстри мелодії, зібрані з різних куточків імперії, намагалися кожним рухом, кожним подихом слугувати насолодою своєму володареві. На передгір'я Буковини опустилася чарівна казка.
А втім, уже на відстані версти від конака можна було бачити зовсім іншу картину. Там, за таборами пихатих сипахів і яничар, за конаками арабських шейхів і численних бейлербеїв, за незчисленними обозами й караванами, які містили розкіш для сильних світу цього, там сиділи напівголі діти пустелі. Дикі мешканці кавказьких гір, зарослі, як казкові джини, вони гризли з кісток сире м'ясо і перемовлялися гортанними, як гуркіт каменепаду, голосами; загорнуті з ніг до голови у лахміття бедуїни; друзи, що їхньою зброєю були лише киї та первісні луки з отруйними стрілами. Біля них тулилися табори чорнявих, як смола, бородатих греків та болгар. Сумно дивилися їхні мешканці назад, туди, де за смугою серпанку ховалися їхні домівки, поневолені турецькою навалою. Зломлені та сплюндровані імперією османів, вони самі йшли плюндрувати землі братів-християн. Йшли з важким серцем, під загрозою смерті у разі непокори, але потайки думаючи лише про втечу. Всі ці люди складали добру третину армії Османа II і, незважаючи на велику свою кількість, швидше заважали планам султана, ніж допомагали їх здійсненню.
Але сімнадцятирічний володар трьох континентів їх не бачив і не хотів бачити. Переповнений передчуттям слави завойовника Ляхистану, він повертався з ранкової прогулянки, вправною рукою притримуючи повід білого жеребця. Позаду, пустивши коней інохіддю, виїжджали кілька десятків вельмож, які були допущені супроводжувати падишаха під час прогулянки.
Наблизившись до свого шатра, Осман зупинився, очікуючи, доки підбіжить темношкірий стременний. Той стрімко наблизився і завмер, підставивши спину під ногу падишаха. Осман недбало кинув повід стайничому і скочив взутою у шитий перлами папуч ногою на спину, а звідти на землю. На мить обдарував поглядом зігнутого в поклоні великого візира.
– Слухаю тебе, Гусейн-пашо.
Гусейн-паша розігнувся і, улесливо посміхаючись, задріботів поруч.
– Маю добрі новини, о володарю правовірних.
– Які?
– Цієї ночі до твоїх могутніх військ приєдналася решта загонів бейлербеїв Діярбакира та Сіваса. Крім того, є відомості від твого вірного слуги Джанібек-Ґірея. Він доповідає, що вже увійшов у Молдавію і поспішає з'єднатися з твоїми непереможними воїнами.
– Добре, візирю. Але це вже не суттєво. Ляхистан не має чим нас зустрічати. Перед нами жалюгідна купка гяурів, які не спинять мене ні на день.
– О, це так, рука пророка, хай Аллах продовжить твої дні. Але…
– Що означає «але»? – зневажливо подивився на Гусейна султан.
– До Ходкевича підходять козаки…
– Хіба це має значення для моїх вояків? Ми зметемо мерзенних грабіжників, як воля Аллаха змітає невірних, перетворюючи їх на прах.
– Я не маю сумнівів у цьому, володарю. Однак хотів би попередити, що вони досвідчені воїни…
– Не розумію тебе, Гусейн-пашо, – різко перебив візиря Осман, – ти ділишся зі мною власним страхом?
– О, ні!
– Як ні, то я волів би не чути таких речей. Воїни мають вірити у свою силу. І віру цю повинен вселяти в них ти! То цим і займайся. Щоби розвіяти твої страхи, оголосити у війську від мого імені: за кожну голову козака я платитиму по п'ятдесят золотих. – Осман засміявся власній вигадці. – От тоді й побачимо, як довго носитимуть гяури свої непотрібні голови!
– Мудрість падишаха нескінченна, як плин часу! – зігнувся в черговому поклоні Гусейн-паша. У напівприкритих повіками очах він ховав образу, що виникла після звинувачень у браку хоробрості. – Я готовий віддати життя за тебе, о володарю!
– Поки залиши його. Що ще?
– Нічого гідного твоїх вух, сонцесяйний. Деякі труднощі, які виникли у війську, ми, слуги твої, владнали владою, дарованою нам тобою.
– Які ще труднощі?
– О, дрібниці. Були сутички між болгарами й черкесами. Ці нікчемні тварюки посміли порушувати єдність у війську. Їх покарано.
– Так! Не зрозумів! Розповідай!
– Черкеси накинулися на болгар за те, що ті не послухали муедзина і не пішли до намазу. В сутичці загинуло півтори сотні аскерів.
– Шайтан! Чому я дізнаюся про все останній? Ви владнали все?
– Падишах може не турбуватися. З тих загонів страчено кожного десятого. Решті призначено по п'ятдесят ударів батогом. Я думаю, це їх заспокоїть.
– Гяури! Вони сміють порушувати спокій у війську! Шайтан!
– Якщо падишах послухає ради раба свого, я радив би не звертати на це уваги. Ми пошлемо невірних у перших рядах, коли почнеться бойовище. На їхніх спинах славні воїни ісламу отримають безкровну перемогу.
– Гаразд. Вели подавати сніданок, – Осман відкинув запону шатра над блискучими золотими сходинками.
Опівдні другого дня, після нетривалої стоянки, низові запорожці почали наздоганяти ар'єргард гетьманського війська. Спочатку передовий дозор, який їхав на три версти перед основними силами, а через якийсь час і сам Семен Шило побачили хмару куряви, що завжди переслідувала рух великого війська. Бородавка вже знав, що їх наздоганяє Шило, і трохи уповільнив рух полків, даючи можливість з'єднатися якомога раніше.
Місцевість по обидва боки шляху вже змінилась, і тепер широкі, не торкані плугом степи, подекуди розрізані рубцями байраків і балок, дали місце пагорбам та долинам. На пагорбах тяглися темні смужки лісів, що до них, підстеливши під себе жовті простирадла хлібних нив, тулилися мальовничі села й хутори. У долинах синіли блакитні очі ставків. У їхніх спокійних водах плюскалися срібні боки карасів, жовтіли квітучі водорості й гули цілі хмари болотної комашні. Подекуди береги ставків розташовувались біля самого шляху, опоясуючи биту дорогу довгими стеблами очеретів, серед яких дзвенів різноголосий жаб'ячий спів. Наблизившись до обозу останнього полку, Шило передав командування осавулові, а сам у супроводі двох джур погнав коня чвалом, наздоганяючи гетьмана Бородавку. Чвалати, минаючи порядки полків, довелося досить довго. Нарешті попереду крізь ліс козацьких списів заблищала срібна куля на верхів'ї гетьманського бунчука. Бородавка про щось жваво розмовляв із генеральним осавулом Тарасом Ганжою.
Гетьманські охоронці лише кинули на кошового насторожені погляди та одразу ж пропустили привітавшись. Семен Шило знав особисто майже кожного з них. Наблизившись до Бородавки, він зняв шапку.
– Чолом тобі, батьку козацький! Приймай у товариство!
Бородавка обернувся. На його похмурому чолі лежала глибокими зморшками заклопотаність. Побачивши запорізького кошового, гетьман щиро зрадів.
– А! Семене! Ну, здоров був, чортяко низовий! – дві міцні долоні зустрілись у дружньому потиску. – Зачекалися, зачекалися. Де ж твої соколи?
– У хвості, як завжди.
– Ну, ти на себе намовляєш: «у хвості, як завжди»! Може, на марші й у хвості, зате у бою перші. От що головне!
– Що є, то є. Рвуться мої пани-молодці до роботи, не спиниш. У степах та плавнях жодного голодранця не залишилось, усе до війська. Ще три дні на Чорному шляху наздоганяли.
– По хліб козацький?
– Не без цього.
– Що ж, і його треба… Ну, розповідай, скільки людей привів, яких, як споряджені, скільки припасу.
– Ти нас знаєш, батьку. Споряджені добре, як-от: спис, мушкет, чотири пістони, шабля або келеп. Куші[7] та луки тільки в новиків[8]. Є по п'ять фунтів пороху на козака, куль, свинцю вдосталь.
– Армата яка?
– От армата не дуже. Усього п'ять гармат, одна бастардова кольобрина[9] й чотири серпентини.[10]
– Не густо.
– Не густо… зате зарядів до них маємо вдосталь. От такі справи… А всіх нас шість тисяч. Решта в море пішли, я писав тобі у листі.
– Пам'ятаю, – Бородавка дещо спохмурнів.
Кілька хвилин мовчки позирав на дорогу поглядом стомлених очей з-під дорогої бобрової шапки, увінчаної самоцвітами і султаном із павичевого пір'я. Якоїсь миті Шилу здалось, що гетьман поривався щось сказати. Він поводив себе як людина, котра має прийняти важливе рішення і не впевнена в його слушності. Нарешті вимовив:
– У мене вже кілька разів були посли від Ходкевича. Усе підганяє, лемко клятий. А в обозі припасів катма. У тебе як із цим?
– На місяць є провіанту. Гірше з сіном та з вівсом, але доки літо, коні пашу мають.
– Доки літо! Готуйся, Семене, до війни довгої. Отоманин великою силою пре. Тож треба подумати про запаси. Одне слово, йдемо спочатку в Молдавію, потрусимо волошина… Ти як на це?
Шило поважно схилив голову.
– Січ завжди жила за звичаєм, що його залишено від діда-прадіда, – мовив він неголосно, але чітко. – І цей звичай говорить, що запорожці мусять у всьому слухатися гетьмана українського, якщо це не супротив Святого Письма. Тож веди нас туди, куди твоя милість вважає за потрібне. А ми… ми збройною рукою будемо слугувати тобі й вірі православній.
Бородавка уважно подивився на кошового. Ні. Цей ні. Не з тих круків, які кружляють над ним, очікують, коли впаде без сил. З ним можна бути відвертим.
– Дякую, Семене. Шість тисяч – це добре… дуже добре. Який настрій?
– Як завжди.
Бородавка засміявся розкотистим сміхом:
– Дурне питаю! Козаки сплять і бачать, як би це бусурману в горлянку вчепитися… Я все за своє думаю, – він раптом став серйозним.
– Різне чую останнім часом. Усе різне, та одним миром мащене… Одними нитками шите. І у відданості присягаються. Ні! Тобі я вірю. Варшава мною не задоволена! Чуєш?! Варшава! Ніби я нею задоволений. Сиґізмунд, крулев'ята… всі! Сплять і бачать, як мене з дороги скинути. А все того, що руки їм не цілую, як декотрі. Розумієш, кого маю на увазі?
– Розумію, – відповів Шило.
– Сагайдачний… Цей ляхам пасує, як ніхто інший. Слухняний. Думаєш, чого він у Варшаві?
– Але це було вирішено на Раді…
– Ну, звичайно. Рада… Рада вирішила. Півтора року тому ця Рада ледве не стратила цього розумника. Що вона скаже наступного разу?
Семен Шило мовчав. Йому було цілком зрозуміле те, що мав на увазі гетьман. Бородавка не влаштовував поляків. Надто він непостійний і ворожий у ставленні до них. Надто неслухняний. Надто низького роду. Сейму потрібний другий. Більш лояльний, більш слухняний. І тепер, коли поїхав до Варшави Сагайдачний, який діяв на Яцька Неродича-Бородавку, як червона ганчірка на бика, він ще чіткіше відчув на шиї залізні лещата. Розумів-бо: ляхи мають на меті домовитися з козаками, перескочивши через його голову. Крім того, Сагайдачний гетьманував і до Бородавки. Справно тримав він гетьманську булаву й був відомий серед козаків як талановитий полководець. Тривожним дзвінком пролунало й те, як саме від'їхав Сагайдачний до короля, – Бородавка взнав про це серед останніх. Конашевич вів за його спиною гру, і її значення, на жаль, було занадто недвозначним…
– Добре, Семене, – промовив гетьман після паузи. – Дякую за твої слова. Я ж зі свого боку намагатимуся підтримати вашу довіру… Ох, непросто стало жити, ох, непросто! Часом кинув би все, і до вас, на Низ, як колись! А ти пам'ятаєш?..
Бородавка обірвав мову на півслові, помітивши, що до них наближається генеральний осавул. Ганжа порівнявся з гетьманським конем і поїхав мовчки, кинувши багатозначний погляд на кошового. Семен Шило поспішив відкланятися. Він стрімко повернув коня й помчав у хвіст валки. Сорокадвохтисячне козацьке військо, поглинаючи версту за верстою, стрімко наближалося до кордонів Волощини.
У Волощині
І враз тишу, що панувала навколо діжки, розірвав дружний козацький регіт. Кожен по-своєму намагався показати захоплення людиною, яка одним духом випила три кварти пива. Хтось плескав по плечу вчорашнього бурсака, хтось підсовував шитий сріблом кисет із тютюном, а дехто й просто відважував жартівливі репліки. Нарешті сміх і гамір трохи вщухли. До Микити наблизився немолодий уже сивочубий запорожець, що його величезне черево могло вмістити, здавалось, цілу бочку.
– То, кажеш, ти Попів, ковінька твоїй матері? – примружившись, глянув він на Микиту.
– Так, а що? – придивився до козака Микита. – Хіба я вас знаю?
– Ще взнаєш! Я бачу, що ти не Попів, ти Непийпиво Микита! – і п'яненький черевань знову зареготав. – Наш, товариство, щоби старому Підкові чарки не випити, як не наш! Ну що, малий, ще пива?
– Егей, чоловіче добрий! Май Бога в грудях! Я теж із дороги, не дай християнській душі пропасти. Піднеси й мені! У тебе он яке черево, туди й Чорне море влізе, а ще як Микита допоможе! – прийшов на допомогу товаришеві Семен.
Підкова повернувся і хвилину пильно дивився на Семена, потім поволі розплився в посмішці.
– Ну, цей за словом у кишеню не полізе! Шилом будеш, малий. Іч – Чорне море влізе… Теж наш хлопака, гострослов, туди твою так!..
Не минуло й трьох років, а Переяславський курінь уже добре знав козаків Непийпива й Шила. І ось тепер, після нескінченної вервечки боїв і походів, після Варни, Синопа і Трапезунда, після Кафи й синіх вод Босфора, після смердючих боліт і непролазних лісів Московії, знову в дорозі. Тепер на Хотин. Обабіч, а також попереду і позаду мовчазні запорожці. А там, на чолі, Семен Шило – кошовий атаман…
Коли сонце піднялося вже досить високо, кошовий вирішив дати нарешті спочити стомленому добовим переходом війську. Спинилися в долині глибокої балки, що їх доволі багато під Корсунем. Після довгих вагань Семен Шило вирішив не заходити до міста і швидше наздоганяти Бородавку, що від нього один за одним прибували гінці із завданням дізнатися місцезнаходження запорожців. Гетьман волів якнайшвидше зібрати всі сили в один кулак – бажання цілком обґрунтоване. Тим безглуздішими виявилися деякі подальші події…
Опинившись у долині, козаки спішились і діловито, без метушні та поспіху почали будувати навколо місця стоянки укріплений табір. Через лічені хвилини у досі безлюдному місці завирувало життя; підганялись у коло важкі вози, сковувалися колесо до колеса ланцюгами і застигали, наїжачившись довгими дишлами, мов списами. У повітря піднялися перші димки і затріскотіли сухі гілки під гострими сокирами. Табором побігли заклопотані пошуками води й хмизу молодики. Червоні від жару кашовари сипали з мішків пшоно у велетенські мідні казани. Скоро над табором потяглися, лоскочучи ніздрі, апетитні пахощі кулішу.
Андрій Кульбаба зіскочив із коня й потягнувся, з насолодою вирівнявши стомлену спину. Після кількох днів несамовитої гонитви за кошем утома давалася взнаки. Проте він, приречено зітхнувши, вирішив спочатку зайнятися конем. Розторочив ремені, зняв червоний сап'яновий сак із різноманітними пожитками. Зваживши на руці, кинув його поряд із ратищем і мушкетом. Потім відв'язав потебеньки і разом із дорогою турецькою кульбакою поклав на землю. Зірвав добрячий жмут сухої трави і почав ретельно витирати ним коневі боки. Кінь голосно хрумкотів пшеницею з навішеної на морду полотняної торби. Зайнятий роботою, Андрій не відразу почув, як хтось підійшов. Почувши, озирнувся. За спиною стояв Горбоніс. Неквапно посмоктував люльку та позирав на зайнятого роботою Кульбабу.
Андрій кинув мокру солому і заходився витирати руки ганчіркою.
– Що скажеш? – запитав він у Максима.
– А що казати?
– Новини які? Ти ж завжди все перший взнаєш.
Горбоніс хвилину помовчав. Потім витрусив із люльки попіл і заховав її у шапку.
– На сніданок братко[5] з салом. Та ще хлопці козу вполювали, кашовари білують. Ось і всі новини. Після сніданку до обіду задамо хропака, а там і в дорогу.
– Куди ми так летимо?! – обурився Андрій. – Я, здається, два дні проспав би. Коні втомлені!
– То не відаю. Наказ кошового. Кажуть, турки вже зовсім поряд, а військ у них… Як зірок на небі!
– Як зірок на небі! – насмішкувато протягнув Андрій. – То добре, буде чим поживитися. Вмолотимо хліба козацького, га?! – він весело підморгнув Максимові.
– Атож. Ну, тобі все ніпочому.
– А тобі хіба ні? Чи хто чекає?
– Так, як тебе.
Андрій глузливо похитав головою:
– Ой, ой, ой! Куди хоче – туди скаче, ніхто за ним не заплаче… А полька?
– Яка полька?
– Відомо яка! Кам'янецька!
Максим пригадав.
– А… ось ти про що. Яка ж вона моя? Так… у неї, здається, чоловік є, не яка-небудь сірома.
– Судячи по ридвану, що ним вона тебе привезла, шляхтич він не з останніх.
– Тобі що до того?!
– Ну, ну, Горбоносику, – засміявся Кульбаба, – так ураз і спалахнув. А я бачив, як вона на тебе дивилася тоді під Кам'янцем. Та й ти, поранений герой, не дуже поспішав до товариства. Щось зо два дні добирався. А може, десь і пригріла пані Юстися тебе у стіжку?
– Може, й пригріла, тобі що?! – спалахнув ще більше Максим, наступаючи на Андрія. У того з обличчя пропала глузлива посмішка. Він на кілька кроків позадкував і, знаючи вдачу Максима, про всяк випадок узявся за руків'я шаблі.
Однак Максим уже перегорів. Він зупинився і про щось замислився.
– От навіжений! – похитав головою Кульбаба. – Та йди ти під три чорти, разом зі своєю бабою!
– Зачекай! – Максим вхопив Кульбабу двома руками за плечі і заглянув йому в очі. – Як ти казав її звуть?
– Юстисею, – знизав плечима Андрій, – здається, Грабовська. Ти що, не пам'ятаєш?
– Та я… я взагалі мало що пам'ятаю… Юстися Грабовська… Добре! Не тримай на мене зла, братику, щось найшло!
– Та йди ти! – відмахнувся Андрій. – А що, так запала?
Але Максим уже прямував до кабиці.
– Давай, доганяй, без сніданку залишишся.
Кульбаба замислився. Що його так збентежило? Утім, знаючи Горбоноса майже сім років, Андрій уже звик до його дивного характеру. Зазвичай спокійний та розсудливий, Максим міг вибухнути раптовим і нестримним гнівом, коли вважав, що зачеплено його гідність та особисту свободу. Це був один із тих буйних типажів, що ними у всі часи славилося Запоріжжя. Сильний у роботі, мужній у бою і безтурботно-веселий під час гулянки, він завжди був готовий прийти на допомогу товаришеві. Але мав Горбоніс і такі риси, що щиро дивували Андрія. Як ось тепер. Далася йому та полька. Рік назад допомогла, рани перев'язала та переховала до часу… Подумаєш! «Що вони з тими бабами… потрібні вони? А спитаєш навіщо, – потилицю чухають, – уголос метикував Кульбаба, прямуючи до гурту навколо кабиці. – Ще насміхається: молодий, дурний… а сам? Тьху!»
Шатри султанського конаку швидше нагадували велике квітуче місто, ніж похідний військовий табір. Яскравою гамою кольорів розкинулися вони на пагорбі, оточені величезним військом. Здіймалися шиті золотом верхи десятків султанських приймалень, їдалень, почивалень і читалень. Окремо височіли оточені цілими хмарами напівпрозорого шовку споруди гарему з його різноманітними шатрами, наметами і наметиками. А далі шатер султанського шевця, султанського кравця, султанського стрем'яного. Шатер головного астролога падишаха, шатер хранителя шуби й чалми падишаха, шатри хранителів папуги та солов'я падишаха. І все це у шовках, найбагатшій парчі, білосніжних бавовняних тканинах. А разом із тим золото, золото, золото… Золото у вишивках, золото у прикрасах чарівних мешканок гарему, золото в обладунках особистої варти падишаха й золото у кишенях, гаманах і скринях сотень придворних і різнобарвних попихачів.
Навколо султанського селямлику[6] все потопало в зелених заростях найдивовижніїпих рослин, які колись були обережно видобуті з різних тропічних лісів і оселилися в коштовних горщиках для того, щоби радувати око володаря землі й неба. А в цьому казковому лісі лунали неземні мелодії, доповнюючи картину едемського саду в уяві юного падишаха. Найвправніші майстри мелодії, зібрані з різних куточків імперії, намагалися кожним рухом, кожним подихом слугувати насолодою своєму володареві. На передгір'я Буковини опустилася чарівна казка.
А втім, уже на відстані версти від конака можна було бачити зовсім іншу картину. Там, за таборами пихатих сипахів і яничар, за конаками арабських шейхів і численних бейлербеїв, за незчисленними обозами й караванами, які містили розкіш для сильних світу цього, там сиділи напівголі діти пустелі. Дикі мешканці кавказьких гір, зарослі, як казкові джини, вони гризли з кісток сире м'ясо і перемовлялися гортанними, як гуркіт каменепаду, голосами; загорнуті з ніг до голови у лахміття бедуїни; друзи, що їхньою зброєю були лише киї та первісні луки з отруйними стрілами. Біля них тулилися табори чорнявих, як смола, бородатих греків та болгар. Сумно дивилися їхні мешканці назад, туди, де за смугою серпанку ховалися їхні домівки, поневолені турецькою навалою. Зломлені та сплюндровані імперією османів, вони самі йшли плюндрувати землі братів-християн. Йшли з важким серцем, під загрозою смерті у разі непокори, але потайки думаючи лише про втечу. Всі ці люди складали добру третину армії Османа II і, незважаючи на велику свою кількість, швидше заважали планам султана, ніж допомагали їх здійсненню.
Але сімнадцятирічний володар трьох континентів їх не бачив і не хотів бачити. Переповнений передчуттям слави завойовника Ляхистану, він повертався з ранкової прогулянки, вправною рукою притримуючи повід білого жеребця. Позаду, пустивши коней інохіддю, виїжджали кілька десятків вельмож, які були допущені супроводжувати падишаха під час прогулянки.
Наблизившись до свого шатра, Осман зупинився, очікуючи, доки підбіжить темношкірий стременний. Той стрімко наблизився і завмер, підставивши спину під ногу падишаха. Осман недбало кинув повід стайничому і скочив взутою у шитий перлами папуч ногою на спину, а звідти на землю. На мить обдарував поглядом зігнутого в поклоні великого візира.
– Слухаю тебе, Гусейн-пашо.
Гусейн-паша розігнувся і, улесливо посміхаючись, задріботів поруч.
– Маю добрі новини, о володарю правовірних.
– Які?
– Цієї ночі до твоїх могутніх військ приєдналася решта загонів бейлербеїв Діярбакира та Сіваса. Крім того, є відомості від твого вірного слуги Джанібек-Ґірея. Він доповідає, що вже увійшов у Молдавію і поспішає з'єднатися з твоїми непереможними воїнами.
– Добре, візирю. Але це вже не суттєво. Ляхистан не має чим нас зустрічати. Перед нами жалюгідна купка гяурів, які не спинять мене ні на день.
– О, це так, рука пророка, хай Аллах продовжить твої дні. Але…
– Що означає «але»? – зневажливо подивився на Гусейна султан.
– До Ходкевича підходять козаки…
– Хіба це має значення для моїх вояків? Ми зметемо мерзенних грабіжників, як воля Аллаха змітає невірних, перетворюючи їх на прах.
– Я не маю сумнівів у цьому, володарю. Однак хотів би попередити, що вони досвідчені воїни…
– Не розумію тебе, Гусейн-пашо, – різко перебив візиря Осман, – ти ділишся зі мною власним страхом?
– О, ні!
– Як ні, то я волів би не чути таких речей. Воїни мають вірити у свою силу. І віру цю повинен вселяти в них ти! То цим і займайся. Щоби розвіяти твої страхи, оголосити у війську від мого імені: за кожну голову козака я платитиму по п'ятдесят золотих. – Осман засміявся власній вигадці. – От тоді й побачимо, як довго носитимуть гяури свої непотрібні голови!
– Мудрість падишаха нескінченна, як плин часу! – зігнувся в черговому поклоні Гусейн-паша. У напівприкритих повіками очах він ховав образу, що виникла після звинувачень у браку хоробрості. – Я готовий віддати життя за тебе, о володарю!
– Поки залиши його. Що ще?
– Нічого гідного твоїх вух, сонцесяйний. Деякі труднощі, які виникли у війську, ми, слуги твої, владнали владою, дарованою нам тобою.
– Які ще труднощі?
– О, дрібниці. Були сутички між болгарами й черкесами. Ці нікчемні тварюки посміли порушувати єдність у війську. Їх покарано.
– Так! Не зрозумів! Розповідай!
– Черкеси накинулися на болгар за те, що ті не послухали муедзина і не пішли до намазу. В сутичці загинуло півтори сотні аскерів.
– Шайтан! Чому я дізнаюся про все останній? Ви владнали все?
– Падишах може не турбуватися. З тих загонів страчено кожного десятого. Решті призначено по п'ятдесят ударів батогом. Я думаю, це їх заспокоїть.
– Гяури! Вони сміють порушувати спокій у війську! Шайтан!
– Якщо падишах послухає ради раба свого, я радив би не звертати на це уваги. Ми пошлемо невірних у перших рядах, коли почнеться бойовище. На їхніх спинах славні воїни ісламу отримають безкровну перемогу.
– Гаразд. Вели подавати сніданок, – Осман відкинув запону шатра над блискучими золотими сходинками.
Опівдні другого дня, після нетривалої стоянки, низові запорожці почали наздоганяти ар'єргард гетьманського війська. Спочатку передовий дозор, який їхав на три версти перед основними силами, а через якийсь час і сам Семен Шило побачили хмару куряви, що завжди переслідувала рух великого війська. Бородавка вже знав, що їх наздоганяє Шило, і трохи уповільнив рух полків, даючи можливість з'єднатися якомога раніше.
Місцевість по обидва боки шляху вже змінилась, і тепер широкі, не торкані плугом степи, подекуди розрізані рубцями байраків і балок, дали місце пагорбам та долинам. На пагорбах тяглися темні смужки лісів, що до них, підстеливши під себе жовті простирадла хлібних нив, тулилися мальовничі села й хутори. У долинах синіли блакитні очі ставків. У їхніх спокійних водах плюскалися срібні боки карасів, жовтіли квітучі водорості й гули цілі хмари болотної комашні. Подекуди береги ставків розташовувались біля самого шляху, опоясуючи биту дорогу довгими стеблами очеретів, серед яких дзвенів різноголосий жаб'ячий спів. Наблизившись до обозу останнього полку, Шило передав командування осавулові, а сам у супроводі двох джур погнав коня чвалом, наздоганяючи гетьмана Бородавку. Чвалати, минаючи порядки полків, довелося досить довго. Нарешті попереду крізь ліс козацьких списів заблищала срібна куля на верхів'ї гетьманського бунчука. Бородавка про щось жваво розмовляв із генеральним осавулом Тарасом Ганжою.
Гетьманські охоронці лише кинули на кошового насторожені погляди та одразу ж пропустили привітавшись. Семен Шило знав особисто майже кожного з них. Наблизившись до Бородавки, він зняв шапку.
– Чолом тобі, батьку козацький! Приймай у товариство!
Бородавка обернувся. На його похмурому чолі лежала глибокими зморшками заклопотаність. Побачивши запорізького кошового, гетьман щиро зрадів.
– А! Семене! Ну, здоров був, чортяко низовий! – дві міцні долоні зустрілись у дружньому потиску. – Зачекалися, зачекалися. Де ж твої соколи?
– У хвості, як завжди.
– Ну, ти на себе намовляєш: «у хвості, як завжди»! Може, на марші й у хвості, зате у бою перші. От що головне!
– Що є, то є. Рвуться мої пани-молодці до роботи, не спиниш. У степах та плавнях жодного голодранця не залишилось, усе до війська. Ще три дні на Чорному шляху наздоганяли.
– По хліб козацький?
– Не без цього.
– Що ж, і його треба… Ну, розповідай, скільки людей привів, яких, як споряджені, скільки припасу.
– Ти нас знаєш, батьку. Споряджені добре, як-от: спис, мушкет, чотири пістони, шабля або келеп. Куші[7] та луки тільки в новиків[8]. Є по п'ять фунтів пороху на козака, куль, свинцю вдосталь.
– Армата яка?
– От армата не дуже. Усього п'ять гармат, одна бастардова кольобрина[9] й чотири серпентини.[10]
– Не густо.
– Не густо… зате зарядів до них маємо вдосталь. От такі справи… А всіх нас шість тисяч. Решта в море пішли, я писав тобі у листі.
– Пам'ятаю, – Бородавка дещо спохмурнів.
Кілька хвилин мовчки позирав на дорогу поглядом стомлених очей з-під дорогої бобрової шапки, увінчаної самоцвітами і султаном із павичевого пір'я. Якоїсь миті Шилу здалось, що гетьман поривався щось сказати. Він поводив себе як людина, котра має прийняти важливе рішення і не впевнена в його слушності. Нарешті вимовив:
– У мене вже кілька разів були посли від Ходкевича. Усе підганяє, лемко клятий. А в обозі припасів катма. У тебе як із цим?
– На місяць є провіанту. Гірше з сіном та з вівсом, але доки літо, коні пашу мають.
– Доки літо! Готуйся, Семене, до війни довгої. Отоманин великою силою пре. Тож треба подумати про запаси. Одне слово, йдемо спочатку в Молдавію, потрусимо волошина… Ти як на це?
Шило поважно схилив голову.
– Січ завжди жила за звичаєм, що його залишено від діда-прадіда, – мовив він неголосно, але чітко. – І цей звичай говорить, що запорожці мусять у всьому слухатися гетьмана українського, якщо це не супротив Святого Письма. Тож веди нас туди, куди твоя милість вважає за потрібне. А ми… ми збройною рукою будемо слугувати тобі й вірі православній.
Бородавка уважно подивився на кошового. Ні. Цей ні. Не з тих круків, які кружляють над ним, очікують, коли впаде без сил. З ним можна бути відвертим.
– Дякую, Семене. Шість тисяч – це добре… дуже добре. Який настрій?
– Як завжди.
Бородавка засміявся розкотистим сміхом:
– Дурне питаю! Козаки сплять і бачать, як би це бусурману в горлянку вчепитися… Я все за своє думаю, – він раптом став серйозним.
– Різне чую останнім часом. Усе різне, та одним миром мащене… Одними нитками шите. І у відданості присягаються. Ні! Тобі я вірю. Варшава мною не задоволена! Чуєш?! Варшава! Ніби я нею задоволений. Сиґізмунд, крулев'ята… всі! Сплять і бачать, як мене з дороги скинути. А все того, що руки їм не цілую, як декотрі. Розумієш, кого маю на увазі?
– Розумію, – відповів Шило.
– Сагайдачний… Цей ляхам пасує, як ніхто інший. Слухняний. Думаєш, чого він у Варшаві?
– Але це було вирішено на Раді…
– Ну, звичайно. Рада… Рада вирішила. Півтора року тому ця Рада ледве не стратила цього розумника. Що вона скаже наступного разу?
Семен Шило мовчав. Йому було цілком зрозуміле те, що мав на увазі гетьман. Бородавка не влаштовував поляків. Надто він непостійний і ворожий у ставленні до них. Надто неслухняний. Надто низького роду. Сейму потрібний другий. Більш лояльний, більш слухняний. І тепер, коли поїхав до Варшави Сагайдачний, який діяв на Яцька Неродича-Бородавку, як червона ганчірка на бика, він ще чіткіше відчув на шиї залізні лещата. Розумів-бо: ляхи мають на меті домовитися з козаками, перескочивши через його голову. Крім того, Сагайдачний гетьманував і до Бородавки. Справно тримав він гетьманську булаву й був відомий серед козаків як талановитий полководець. Тривожним дзвінком пролунало й те, як саме від'їхав Сагайдачний до короля, – Бородавка взнав про це серед останніх. Конашевич вів за його спиною гру, і її значення, на жаль, було занадто недвозначним…
– Добре, Семене, – промовив гетьман після паузи. – Дякую за твої слова. Я ж зі свого боку намагатимуся підтримати вашу довіру… Ох, непросто стало жити, ох, непросто! Часом кинув би все, і до вас, на Низ, як колись! А ти пам'ятаєш?..
Бородавка обірвав мову на півслові, помітивши, що до них наближається генеральний осавул. Ганжа порівнявся з гетьманським конем і поїхав мовчки, кинувши багатозначний погляд на кошового. Семен Шило поспішив відкланятися. Він стрімко повернув коня й помчав у хвіст валки. Сорокадвохтисячне козацьке військо, поглинаючи версту за верстою, стрімко наближалося до кордонів Волощини.
У Волощині
Спекотне літо тисяча шістсот двадцять першого року догоряло жаринками останніх серпневих днів, коли Бородавка на чолі різнобарвної армії реєстрових, охочекомонних та запорізьких козаків ступив на багатостраждальну землю Молдавії. Сплюндрована численними набігами хижих сусідів, серед яких не впускала свого й Волощина, вимотана боротьбою за трон господаря, нарешті мусила вона прийняти протекцію імперії Османів, а від того й васальну залежність від лідера ісламського світу. Цей вимушений крок захистив од татар, але роздратував козацтво, яке ставило понад усе боротьбу з бусурманами й захист православної віри. Тож тепер, коли країна здригнулася під ударами тисяч копит української армії, серед її мешканців почалася тиха паніка, яка переростала у дикий жах з наближенням козаків. Шляхи між селами й містечками заповнили юрби біженців. Люди, зібравши нехитрі пожитки, ішли світ заочі. Гнали череди худих корів та заліплених реп'яхами овець. Сумно зітхали, поглядаючи назад. Туди, де вже підіймалися чорнильними ляпами у блакитну височінь дими десятків пожеж.
А козаки, доволі погулявши на околицях Сорок та Оргієва, рушили до столиці господаря Волощини – міста Ясси.
Ясси завмерли. Городяни, покидаючи напризволяще роками нажите добро, тікали світ заочі. Рятували життя серед безмежних лісів Буковини, переховувалися, мов дикі звірі, у карпатських передгір'ях.
У палаці господаря Томша піднявся справжній переполох. Поширилися страшні чутки, що козаки під самими міськими мурами захопили сторожу господаря – сотню гайдуків замкової гвардії. У надвірної челяді стигла в жилах кров, коли вони чули подробиці страшної страти гвардійців. Козаки нібито замордували їх, розлютившись, що між ними немає господаря.
Сам Томша, зблідлий від переляку, бігав кімнатами одягнутий в оторочений горностаями кунтуш і нижню білизну. Верескливим голосом гукав на челядь:
– Коней, боягузи! О Матір Божа, сідлайте коней! – дзвеніли під розмальованою стелею тремтячі слова. – Я негайно вирушаю до султана… до султана!
Через годину валка змилених коней уже мчала, цокотіла підковами по бруківках осиротілої столиці. Швидко набираючи рисі, повернула до східних воріт і, вирвавшись на простір, почвалала під крило могутнього сюзерена. Томша, поставлений на престол повелінням султана, мчав шукати захисту в свого володаря.
А ближче до вечора Бородавка став табором, підійшовши впритул до міста. І хоча залоги в Яссах майже не залишилося, він відкинув думку про штурм. Причиною тому стали чергові посли Ходкевича. Вони нарешті доповіли, що королівське військо переправилося через Дністер і почало займати позиції, маючи в тилу Хотинський замок.
Сонце сховалося за мурами Ясс, коли козаки, добре повечерявши, покотом розляглися навколо вогнищ. Слухали кобзарів і ліниво перемовлялися.
Переяславський курінь не був винятком. На возах і під возами, на копицях запашного сіна, на овечих кожухах і просто на землі лежали запорожці, даючи натрудженому за день тілу жаданий відпочинок. Байдуже позирали на двох танцюристів, які, затявшись, били присяди навколо кабиці. Не звертаючи уваги на струмки поту, що збігали обличчям, хизувались один перед одним у шаленому ритмі гопака.
Горбоніс із посмішкою на вустах спостерігав за танцюристами. Один із них, звичайно, Кульбаба, усе ще гатив срібними підковами, збиваючи із землі куряву, тоді як другий, низькорослий сухорлявий Товкач, махнув рукою і впав на землю біля гурту глядачів.
– А на біса… Не годен! – задихаючись, кинув він і заходився витирати шапкою спітніле обличчя.
– Слабак! – вигукнув Андрій і пішов у присядах виписувати чергове коло навколо кабиці. Майстерно витанцьовував у такт веселим переливам сопілки.
– У нашого малого шило нижче спини. Куди тому Товкачу? – почув Максим поряд голос Микити.
– Еге ж, – кинув не повертаючись.
– А таки добрий козак! Ех, діти, діти! Ото б і я старі кістки розім'яв, та куди там… Та ти вже сядь, Андрійку, відпочинь трохи… – це вже старий сивовусий Сипаха подав свій скрипучий голос.
Максим пригадав давню історію, що її чув колись про дивне прізвисько старого запорожця.
Було це в одному з морських походів. Чи то за гетьманування Ружинського, чи то когось іншого, цього вже, напевне, й сам Сипаха не пам'ятав.
Тоді, зібравшись докупи після страшного шторму, кілька десятків уцілілих чайок пристали до турецького берега. Велике селище, що потопало в зелені апельсинових садів, притягувало морських вовків мармуровим блиском мечеті та багатих будинків. Козаки поспіхом, але не створюючи галасу, висадилися на скелястий берег. Мовчки перевірили зброю і рушили до селища. Біля човнів, як завжди, залишили лише варту – по два козаки з байдака та ще десяток молодиків. Невдовзі серед мирної зелені садів та солодких пташиних співів, роздираючи навпіл картину едемського саду, залунали постріли. Почулися несамовиті жіночі крики й потріскування вогню – жорстокі супутники раптових запорізьких набігів.
А козаки, доволі погулявши на околицях Сорок та Оргієва, рушили до столиці господаря Волощини – міста Ясси.
Ясси завмерли. Городяни, покидаючи напризволяще роками нажите добро, тікали світ заочі. Рятували життя серед безмежних лісів Буковини, переховувалися, мов дикі звірі, у карпатських передгір'ях.
У палаці господаря Томша піднявся справжній переполох. Поширилися страшні чутки, що козаки під самими міськими мурами захопили сторожу господаря – сотню гайдуків замкової гвардії. У надвірної челяді стигла в жилах кров, коли вони чули подробиці страшної страти гвардійців. Козаки нібито замордували їх, розлютившись, що між ними немає господаря.
Сам Томша, зблідлий від переляку, бігав кімнатами одягнутий в оторочений горностаями кунтуш і нижню білизну. Верескливим голосом гукав на челядь:
– Коней, боягузи! О Матір Божа, сідлайте коней! – дзвеніли під розмальованою стелею тремтячі слова. – Я негайно вирушаю до султана… до султана!
Через годину валка змилених коней уже мчала, цокотіла підковами по бруківках осиротілої столиці. Швидко набираючи рисі, повернула до східних воріт і, вирвавшись на простір, почвалала під крило могутнього сюзерена. Томша, поставлений на престол повелінням султана, мчав шукати захисту в свого володаря.
А ближче до вечора Бородавка став табором, підійшовши впритул до міста. І хоча залоги в Яссах майже не залишилося, він відкинув думку про штурм. Причиною тому стали чергові посли Ходкевича. Вони нарешті доповіли, що королівське військо переправилося через Дністер і почало займати позиції, маючи в тилу Хотинський замок.
Сонце сховалося за мурами Ясс, коли козаки, добре повечерявши, покотом розляглися навколо вогнищ. Слухали кобзарів і ліниво перемовлялися.
Переяславський курінь не був винятком. На возах і під возами, на копицях запашного сіна, на овечих кожухах і просто на землі лежали запорожці, даючи натрудженому за день тілу жаданий відпочинок. Байдуже позирали на двох танцюристів, які, затявшись, били присяди навколо кабиці. Не звертаючи уваги на струмки поту, що збігали обличчям, хизувались один перед одним у шаленому ритмі гопака.
Горбоніс із посмішкою на вустах спостерігав за танцюристами. Один із них, звичайно, Кульбаба, усе ще гатив срібними підковами, збиваючи із землі куряву, тоді як другий, низькорослий сухорлявий Товкач, махнув рукою і впав на землю біля гурту глядачів.
– А на біса… Не годен! – задихаючись, кинув він і заходився витирати шапкою спітніле обличчя.
– Слабак! – вигукнув Андрій і пішов у присядах виписувати чергове коло навколо кабиці. Майстерно витанцьовував у такт веселим переливам сопілки.
– У нашого малого шило нижче спини. Куди тому Товкачу? – почув Максим поряд голос Микити.
– Еге ж, – кинув не повертаючись.
– А таки добрий козак! Ех, діти, діти! Ото б і я старі кістки розім'яв, та куди там… Та ти вже сядь, Андрійку, відпочинь трохи… – це вже старий сивовусий Сипаха подав свій скрипучий голос.
Максим пригадав давню історію, що її чув колись про дивне прізвисько старого запорожця.
Було це в одному з морських походів. Чи то за гетьманування Ружинського, чи то когось іншого, цього вже, напевне, й сам Сипаха не пам'ятав.
Тоді, зібравшись докупи після страшного шторму, кілька десятків уцілілих чайок пристали до турецького берега. Велике селище, що потопало в зелені апельсинових садів, притягувало морських вовків мармуровим блиском мечеті та багатих будинків. Козаки поспіхом, але не створюючи галасу, висадилися на скелястий берег. Мовчки перевірили зброю і рушили до селища. Біля човнів, як завжди, залишили лише варту – по два козаки з байдака та ще десяток молодиків. Невдовзі серед мирної зелені садів та солодких пташиних співів, роздираючи навпіл картину едемського саду, залунали постріли. Почулися несамовиті жіночі крики й потріскування вогню – жорстокі супутники раптових запорізьких набігів.