Ю. В. Сорока. Хотин

   Різанина і грабунок ішли повним ходом, коли враз до чайок із-поміж скель вилетів загін сипахів. Турків було близько двох сотень. Швидко порахували вони човни і миттєво зорієнтувалися в обставинах. Судячи з кількості байдаків, козаків було понад тисячу, тож вступати з ним у бій означало б вірну смерть.
   І сипахи вирішили діяти іншим чином. Наставивши наперед себе списи, кинулися на охоронців у човнах, і через хвилину все скінчилося. Далася взнаки раптовість і чисельна перевага. Запорожці навіть не встигли дорожче продати свої життя – один за одним попадали, обливаючись гарячою кров'ю.
   Серед інших упав підкошеним і молодик Трохим Коваленко: один із сипахів замахнувся гострою шаблею. Але молодикові всміхнулася вередлива фортуна. На мізерну мить раніше вдалося дістати Трохиму рятівного пістоля. Гримнув постріл, єдиний у цій сутичці, і туркові у груди вдарив розпечений метал. І хоча невтомне лезо вже співало, розсікаючи повітря, летіло до незахищеної шиї, рука схибила і вістря лише черкнуло по шкірі голеної голови. Бризнула кров – і Трохим полетів долілиць. На якусь мить знепритомнів.
   Коли пам'ять повернулася, Трохим побачив у човнах турків, що перевдягались у козацький одяг. Тонким звірячим чуттям він відчув те, що мало відбутися далі: переобтяжені здобиччю запорожці, коли повернуться з набігу, мають потрапити у добре підготовлену пастку. Півтори сотні сипахів засіли на скелястому карнизі над ущелиною, що вела до моря і човнів. Ще півсотні яничарок^[11] очікували свого часу над обв'язаними очеретом бортами чайок. Неподалік двоє аскерів заганяли коней за нагромаджені над берегом валуни.
   Трохим, мов змія, проліз між кам'яними розпадами і скотився в ущелину, яка приховувала турецьких коней. У розпеченому мозку стукотіла лише одна думка: будь-що попередити! Як завгодно дати знати!.. А через хвилину, заколовши ножем обох турків, він похапцем здирав із них дорогий одяг і натягував на себе закривавлені шаровари, халат та чалму. Залишалося проскочити під прицілом двохсот рушниць, що нюхали повітря лише в трьох десятках кроків від єдиного місця, де скелі розступались і вели до селища. Над селищем уже добре розрізнялися дими пожеж. Не вагаючись, Трохим ударив коня і помчав.
   – Гой-є! Правовірні! О, горе на ваші нещасні голови! Не там ворог, звідки ви очікуєте його появи! Гяури обійшли нас! Рятуйте себе, о сини Магомета! – залементував він турецькою мовою, що її вивчив іще з дитинства, перебуваючи у неволі.
   Коли турки зрозуміли, що їх ошукано, було вже пізно. Запорожці, кинувшись червоною хвилею, знесли засідку й до ноги вирізали загін. Жоден із бундючних сипахів не уникнув кривавих поминок по сорока двох братчиках, що полягли біля човнів. І все це завдяки одному лише Трохимові Коваленку, котрий вистояв там, де не змогли вистояти й досвідчені козаки. Тож на зворотному шляху прямо в козацькій чайці його прийняли у товариство і за давнім звичаєм охрестили… Сипахою! До сліз регочучи, запорожці згадували наполоханий вираз на заюшеному кров'ю обличчі під величезною чалмою…
   Нарешті Андрій безсило опустився на землю і, відсапуючись, прислухався до теревенів Сипахи.
   – …А я гульк – татарка за каменем сидить! Молодесенька! – Сипаха мрійливо закотив банькаті очі. – Гарнесенька!
   – І що, діду, закохалися? – одразу ж під'юдив Кульбаба.
   – Та ні, бісів сину. Я її шаблюкою…
   – Тю… І навіщо б воно?
   – Вона з пістоля у мене цілилася. Так ось!
   – Ти диви! – Андрій удавано здивувався.
   – Бісова баба, – зітхнувши, додав старий.
   – Ось тобі й маєш! – не вгавав Кульбаба. – І не жаль було?
   Сипаха замислився, згадуючи минулі часи, потім іще раз зітхнув.
   – Чому ж не жаль… Воно ж баба, дарма, що бусурманка, – старий посмоктав люльку. – Але сказати, дітки, по правді, баби – то від диявола! Скількох козаків вони зіпсували, ой-ой-ой! Скількох лицарів віри святої занапастили! То хіба люципер, ворог людський, знає… Глянеш, бува, – Сипаха показав обличчям, як він «бува, дивився», – був козак – і нема. Уже в гречкосії, баболюбе, на паланку. А ото товариство січове вже й покинув. А хіба воно життя – біля баби за плахту триматися? Сам бабою зробишся, їй-бо!
   Андрій жваво підморгнув Максимові і панібратськи поклав Сипахові на плече руку.
   – Ну, ви, діду, переборщили. Багато ж славних молодців і серед гніздюків. Хоча, звичайно, не таких, як оце ми з вами!
   Сипаха струснув із плеча Андрієву руку.
   – Хто це ми? Цуценя ти нерозумне! Тьху! Ти скільки хліба козацького з'їв? – бурчав він без злості на Андрія. – Був би Петро живий, скуштував би ти не раз його батога. Батько твій порядок любив…
   – А таки ні! – вихопився раптом Товкач. – Без баби теж не можна. От прийдеш із війни, а вже воно і хата, і в хаті. Та на столі. А як пригорнеться… Ех! Та й сини ростуть, у Січ-матінку поповнення. Аякже?
   – І гречка! – у тон йому замахав головою Андрій.
   – Та йди ти!
   Максим не втримався.
   – А от ви, діду, хоч і старші, хоч і більше бачили, а я з вами тут не згоден! – сказав він до Сипахи.
   – Так, діду! Запричитали: баба – погано, баба до біди доведе! А нам одна Горбоносика…
   – Зачекай!
   Андрій ураз замовк, почувши, що Горбоніс знову заводиться.
   – Так-от. Були ми торік у Кам'янці. Від волохів із листом до кошового повертали, – почав розповідь Максим. – Пам'ятаєте?
   – Звичайно, пам'ятаю. Десь із місяць вас на Січі не було.
   – Ну, от. Була в мене, одне слово, сутичка там із двома ляхами. Біля шинку. Не сподобалося панам, що запорожець перед ними шапку не ламає. Ну, звичайно, довго не говорили, пішло на шаблі. З першим я впорався досить швидко, зате другий виявився добрячим рубакою. Міцний лях був, та й фехтував вправно. Усе ж таки впорався я з ним. Але зрозумів, що до табору не дійти, сильно мені дісталося. Кров так і юшила. Кілька кварталів я ще відійшов, знав-бо: смерті двох шляхтичів мені б не подарували. Знаєте, як воно в ляха?
   – Чому ж не знаємо, – загомоніли присутні.
   – Куштували лицарського гонору… ладніші пахолками змагатись, а не на шаблі.
   – І що далі? – перервав гомін Товкач.
   – А що далі… пам'ятаю небагато, – Максим задумливо поглядав на язики полум'я. – Кімната. Велика кімната. Жіноче обличчя наді мною. Було досить темно, проте я добре бачив її. Надзвичайно вродлива… Так ось, батьку Сипахо, через два дні я був уже в таборі, а вона, яка мене виходила й привезла до коша, сильно ризикувала… Заміжня була. Польського хорунжого дружина.
   – Так воно, синку, – зарипів Сипаха, – часом доля таке підносить…
   Старий і далі щось провадив, але Максим уже не чув ні його, ні інших, він поринув спогадами у ту мить, коли побачив над собою її…
   – О Свята Діво, він помре! Пані, ви розумієте, в якому можете опинитися становищі?! – долітав переляканий голос із темряви.
   – Спокійно! – хоча очі були повні сліз, голос пролунав твердо… і надзвичайно милозвучно. – Оленко, подай чистої тканини й теплої води, хутко!
   – Ти ангел? – раптом Максим зрозумів, що чує свій голос.
   – Ви ще жартуєте? Оленко, швидше!
   – Ось тканина, я вже принесла, зараз вода…
   Максим відчував себе якось дивно. Це обличчя серед погано освітленої кімнати виглядало нереальним. Чому ж за ним темрява? Чи, може, це у нього в очах? Стало весело.
   – Які тут жарти, – знову промовив він. – Мені здається, що таке обличчя може мати лише надзвичайна істота.
   Вона не відповіла. Лише повні очі сліз.
   – Якщо ти ангел, я згоден помирати. Гадаю, що не помилився б. Господи! Яка ти гарна!
   – Мовчіть!
   Десь стукнули двері. Незабаром він почув легенькі дотики пальців, трохи згодом налякане шепотіння:
   – Матінко свята! Хіба з людини може витекти стільки крові? Пані Юстисю, давайте допоможу.
   – Я сама… Принеси ліпше полотна, напевне, не вистачить.
   Задріботіли, віддаляючись, кроки.
   – В ангела є помічниця?
   – Пан надзвичайно допитливий.
   – О, ні. Після погляду твоїх очей все інше не цікаве.
   – Чому тоді запитуєте?
   – Це пусте… мені здається, я тепер не зможу тебе забути.
   – Годі! Ви марите… Ну ось, здається, кров зупинено. Вам дуже боляче?
   – Боляче? Що ти! Дай мені руку.
   Одразу ж відчув гарячою шкірою долоні прохолоду тендітних пальчиків. Ледь-ледь стиснув. У цей час побачив у її очах щось таке, від чого тенькнуло в серці. І пальці ледь чутно відповіли на потиск. Чи, може, здалось?..
   – А я думаю, – долинув крізь образи минулого голос Андрія, – це не головне. Ну, чому ж тоді бабу на Січ не пускають? Щось воно є!
   – Так то не в бабі діло! Пусти її до таких шибеників, як оце ти, – біди не оберешся! – відповів Микита.
   – З чого б це?
   – А з того! Вона тобі цицьку покаже, а ти сядеш і будеш плакати! Кавалір ще мені!
   Зі сміху впала майже половина куреня. Сильніше за всіх реготав Товкач, який не забув Андрієві «гречку».
   – Ну, то ще як знати! – відбивався Кульбаба.
   – А що там знати, як є, плакатимеш! – устряг до розмови Товкач, та, мабуть, невчасно.
   – О! – Андрій зробив великі очі. – Це що за філька?! Ти чого не спиш? Дивись, як повернемось, Одарці все розкажу, ото відлупцює!
   Сміх ще подужчав. Нарешті надійшов курінний і почав гримати:
   – Ану, цить! Спати краще б лягали… іржете, мов коні. Кульбабо, це вже ти до одного місця дорогу розповідаєш?
   – Що ви, батьку! – Андрій зробив чесне обличчя. – Але якщо ви прийшли послухати…
   – Та йди ти… – махнув рукою Беркут.
   Через годину нарешті почали вкладатися. Подекуди ще палахкотіли вогнища, нагадуючи Яссам, що небезпека поряд, але більша частина козаків уже хропіла. Розкинулися просто неба. Безтурботно підставили обличчя легесеньким струменям нічного вітерця. Лише їздили навколо великого, зробленого з возів табору комонні вартові. Час від часу перегукувалися від нудьги. Незабаром табір поринув у сон.
 
   Ранок іще тільки позолотив дерева на узліссі та сиві мури недалеких Ясс, коли Микиту розбудив джура кошового. Постукав легенько по плечі, і Непийпиво миттю скочив на ноги.
   – Що тобі?
   – До кошового давай.
   – Яка справа?
   – Там дізнаєшся, він мені не казав.
   – Добре, – Микита потягнувся й попрямував до бочки з водою. Похапцем вмився й пішов шукати отамана.
   Семен Шило вже з годину не спав, і кілька джур збилися з ніг, виконуючи його накази. Привітався з Микитою і відвів його вбік.
   – Справу до тебе маю, Микито.
   – Слухаю, батьку, – Микита з повагою стягнув із голови шапку. За запорізьким звичаєм він нічим не виказував, що говорить із давнім приятелем. Навпаки, зігнув голову, мовчки чекав, що накаже кошовий.
   – У чати поїдеш…
   Микита мовчав.
   – За наказом Бородавки, від кожного полку чати йдуть. Провіантом запасатися. Так ось.
   – А не запізно?
   – Не мотай душу… Одне слово, військо зараз іде до Могилева, а часу обмаль. Тож підбери три сотні охочих, візьми сотню возів і вирушай. Будеш за наказного отамана.
   – Дякую, батьку, за честь, – відповів Микита.
   Кошовий махнув рукою.
   – Ділом подякуєш. Мав їхати Степан Підмогильний, курінний Сергієвських. Але він мені тут потрібний. Та й ваш Хвилон… Одне слово, ти знаєш, що і як.
   – Коли виступати?
   – Якнайраніше! – Шило помовчав. – І знаєш… Дивись, обережніше. Турок зовсім поряд, ось-ось із-за пагорба вилізе. Чим той Яцько думає?..
   Не гаючись, Микита пішов збиратися в дорогу. Коли минав вози Попівського куреня, почув за спиною швидкий тупіт ніг. Підбіг Кульбаба, який чув, що Микиту викликав кошовий. На обличчі мав вираз зацікавленості.
   – Микито, а що воно, вирушаємо куди? – запитав, наздогнавши.
   – Вирушаємо.
   – Куди?
   – По припаси. Поїдеш?
   – Аякже!
   Знайшовши курінного, Микита розповів йому про наказ кошового. Той мовчки махнув головою. Через півгодини козаки вже перекидали пожитки з одних возів на інші. А ще через годину валка вирушила у дорогу.
 
   Ішли швидко, переважно манівцями. Обачний Микита вислав наперед дозорних і все ж почував себе неспокійно. Звиклий до степових просторів, він не міг заспокоїтися серед порослих густими лісами пагорбів Буковини. Увесь час напружено вдивлявся в проміжки примарного світла між розлогих, величезних, як казкові богатирі, дубів. А нерівна стрічка лісової стежки все петляла й петляла, лише деколи вибігаючи на залиті сонцем сінокоси, садки і спорожнілі вже хлібні ниви.
   Одне за одним минали невеличкі мальовничі села, біленькі хатки яких ховались у намистинах червоногарячих яблук і медово-жовтих груш. Із-за плетених тинів, густо порослих стеблами квасолі й гарбузинням, позирали налякані селяни. Сильно поживитися поки що не вдавалося. Люди тут жили досить бідно, а Микита, який мав м'яку вдачу, не хотів починати грабунок. Нашвидку домовлялися зі старостами і, взявши те, що люди давали самі, рухалися далі. Ввечері були вже майже під Сучавою. Велике місто з міцною залогою не входило у плани Микити, і він дав наказ зупинитися. Трохи помисливши, вирішив вислати розвідників і зачекати їх повернення.
   Очікувати довелося недовго. Вже через півгодини з'явилися розпалені верхогонами дозорці й доповіли, що поряд стоїть укріплений хутір.
   – Хвилин десять усього. Татари там, перед нами заїхали шестеро. Дві гарби з ними.
   – Татари? – Микита замислився, – вони вже тут! Що ж діяти, вози порожні!
   – Мало їх, – говорив Максим. – Та й, може, не татари. Там близько не під'їдеш, можуть помітити. Можливо, ми й помилилися.
   – Поїхали! – вирішив Микита.
   Залишивши вози у хвості, запорожці заглибились у хащі, маючи намір підійти до хутора не зі сторони битої дороги. Коні м'яко ступали по вогкому, місцями порослому кущиками папороті, листю, десь у височині завзято застукотів дятел.
   Нарешті побачили галявину. Посеред великого майдану похмуро височіли чорні від часу ряди частоколу. За ними можна було розрізнити кілька високих, укритих ґонтою дахів. Периметр укріплень нагадував колесо велетенської кантари, що його невідомий богатир поклав на високий земляний насип, оточивши глибоким, наповненим водою ровом. У світлі сонця, що схилялось до заходу, на дзеркалі води білосніжним бісером проступали краплинки латаття. У частоколі були прорізані бійниці, а з вежі, яка височіла над міцною брамою, стирчало дуло гаківниці.
   На узліссі спинилися. Микита уважно поглядав на фортецю, досвідченим оком вирізняючи всі сильні й слабкі місця її оборони. Одразу ж побачив кілька місць, де земляний насип осипався, даючи можливість підійти впритул до частоколу. Повернувся до козаків.
   – Корж і Кульбаба, – кинув неголосно, – поїдете зі мною. Решті чекати тут.
   Круглолиций смаглявий молдаванин Михай Корж, а за ним і Андрій виїхали вперед і порівнялися з Микитою. Неквапливо поїхали відкритим місцем до брами, яка зловісно поглядала на козаків очима-бійницями.
   – Будеш за перекладача, Михай, – звернувся до Коржа Микита, – біс його знає, хто там. А ти, Андрію, – повернувся до Кульбаби, – тримай на прицілі вежу. Щоби у нас із гаківниці не пальнули.
   – Зробимо, отамане! – Андрій витягнув із кобури пістоль і перевірив на полиці порох.
   Наблизилися до воріт. В одній із бійниць на мить з'явилася неясна тінь, і козаки насторожилися.
   – Стій, де стоїш! – раптом гаркнув хтось над головою. Говорили поганою українською мовою.
   – Стоїмо, не хвилюйся, земляче, – відповів Микита.
   – Чорт тобі земляк, харцизяко!
   – Не лайся, хазяїне, краще вислухай.
   – Кажи, що хоч. Тільки стій на місці, а то вмить дірок наробимо.
   – Ми запорожці. Ідемо на війну. Від вас потрібно сіно, овес, пшениця. Візьмемо небагато, не ошукаємо. Так що давай по-доброму.
   – А як по-доброму, то йди під три чорти!
   Микита хмикнув.
   – Ну, що будемо робити? – стиха мовив до Андрія.
   – Спалимо до дідькової матері!
   – Як ти думаєш, скільки їх там?
   – Напевне, чоловік тридцять-сорок.
   – Он на пагорбі смерека, бачиш?
   – Та бачу, – Андрій подивився на велике розлоге дерево.
   – Давай туди, як повернемося. Тільки тихо, там їх і порахуєш. – Андрій схилив голову на знак згоди, а Непийпиво голосно промовив:
   – Що ж, ні то ні. Але пильнуй, щоб, жалкуючи малого, все не згубив.
   – Спробуйте. Ми вам миттю боки намнемо, – долинуло з-за частоколу.
   Козаки повернули коней і чвалом поскакали на узлісся, де залишився чекати весь загін. Спішилися. Микита наказав вечеряти, не розводячи вогню. Козаки втамовували голод сухарями й холодною тетерею. Стиха перемовлялися. Після швидкого денного переходу відпочинку були лише раді. Нарешті повернувся Кульбаба. Зупинився біля Микити, ретельно витрушуючи хвалькуватого китайчатого каптана. Тонке червоне сукно було вкрите дерев'яними трісками й шматочками кори.
   – Там їх небагато, – відповів на запитливий погляд Микити. – Я нарахував двадцять п'ять чоловік. По одягу волохи. Біля стайні коні. Здається, татарські бахмати.
   – Що?! – стріпнувся Микита. Він хвилину помислив. – Татар не бачив?
   – Ні.
   – Багато коней?
   – Шестеро.
   – Шестеро… Де ж їхні хазяї?.. Ну добре, будемо чекати.
   Напад було вирішено здійснити під ранок. Сиві передсвітанкові години найбільше пасували – варта зазвичай втрачала пильність від утоми й напруженого чекання. У вечірніх сутінках Микита ще раз обійшов хутір. Місцина – ліпшої не знайдеш. Для захисту від непроханих гостей майже ідеальні умови. Ліс там, де він підступав близько до рову, було вирубано. Спалено очерет у болотистій низині. Але Микиту це не засмутило. Він уже мав план нападу. Близько півночі розділив загін на три частини. Дотримуючись тиглі, принесли на узлісся довгі драбини, що їх збивали за кілька верст, щоб не видати себе стуком сокир. Ближче до ранку козаки роздягнулися, залишаючись в одних лише шароварах, і вимастились у багнюку, змішану з попелом. Микита ще раз усе ретельно перевірив. Усе готово. Всі на місцях. За високим гостроверхим плотом цілковита тиша.
   Рушили. Максим та Андрій поряд. Підійшли до рову. Нічна вода неприємно холодила. Ноги заплутувались у водоростях. Але все ж перепливли, не гаючи часу. Запорожці присіли під стіною і затаїлись. Ішли хвилини. Незабаром зі сторони воріт почувся тупіт копит і крики. Кілька разів бахнули постріли. Це два десятки молодиків за Микитиним наказом кинулися з криками дорогою до воріт, щоби відвернути увагу. Глухо бахнула гаківниця з вежі, за нею ще одна.
   Микита рвучко піднявся на ноги і рвонув шаблю з піхов.
   – За козацьку славу! Вперед, молодці! – щосили крикнув він і першим кинувся нагору по свіжовирубаних щаблях.
   Над головою гримнув постріл, і спину несильно обпалило. Микита підняв очі й, побачивши нечітку постать, рубонув шаблею. Почувся зойк, і постать зігнулася навпіл, починаючи осідати. Микита вискочив на стіну й одразу підставив шаблю під удар – на нього летів хтось із перекошеним обличчям у гостроверхому татарському капелюсі. Микита зробив випад і, відступивши, ударив противника з-під низу. Шабля ввійшла в тіло, враз темніючи від густої крові.
   Козаки один за одним перелазили через частокіл і невдовзі на подвір'ї вже тривав запеклий шабельний бій. Дзвеніла криця, несамовито волали поранені. Якоїсь миті Микита зустрівся з Кульбабою. Той, як завжди, насолоджувався лихоманкою бою. З ніг до голови забризканий кров'ю, він на мить усміхнувся Микиті, змахнув закривавленою шаблею і побіг до великої будівлі у центрі двору. Там ще боронилися залишки залоги. За кілька хвилин усе закінчилося.
   Микита оглянувся навкруги. У ранковій імлі подекуди лежали вбиті та поранені. Декілька козаків із шаблями в руках ходили поміж них і завершували муки вмираючих. Він підійшов до воріт і, відкинувши важку колоду, яка слугувала затвором, відчинив їх. На подвір'я увірвалося кілька вершників. Зрівнявшись із наказним отаманом, вони притримали коней. Це були молоді козачата, які перед початком штурму галасували біля воріт. Микита пригадав кілька пострілів із гаківниць.
   – Ну що, всі живі, здорові? – притягнув він за повід найближчого хлопця.
   – Усі, батьку. Тільки Яцькового коня вбило. З вежі як смальнули! Кінь як заірже! Яцько на землю впав, а коневі шию перебило. Ми…
   – Та перестань торохкотіти, Яцько цілий?
   – Цілий, батьку!
   – От і добре, – Микиті відлягло від серця.
   Він уже картав себе за те, що послав молодиків під вогонь гаківниць.
   – Давай миттю до лісу. І скажи, щоб усі сюди мчали. З возами, зі всім! Давай!
   Хлопець розвернув коня і помчав до лісу, а Микита повернувся на подвір'я. Назустріч двоє козаків волочили полоненого. Непийпиво сів на грубий стовбур поваленого дерева, який лежав під стіною комори, і чекав, поки зв'язаного волоха кинули до його ніг.
   – Хто такий будеш? – запитав у того.
   – Я Йон. Йон Кондулеску, мильостивий пане, – відповів той із сильним акцентом. Голос бранця тремтів, а очі благально дивилися на запорожця. Непийпиво впізнав голос, що лунав із-за воріт.
   – Звідкіля ось це? – Микита махнув головою у напрямку мертвого татарина, який лежав неподалік.
   – Я все скажу, все! Тільки не вбивайте!
   – Не вб'ємо. Тільки поводься гарно. Так ось, я повторюю запитання, звідки татари?
   – Це посьольство, пане, посьольство! Хан Джанібек-Ґірей посилав до господаря Томша. Але він уйшов до сультана Османа. Тож вони повертались до хана. У нас залишилися на ніч… Йой, ненько, кляті козачиська усіх побили! – раптом запричитав бранець. Один із козаків штурхнув його ногою, і він замовк.
   – А чого ж ви бусурманам служите, га?
   Кондулеску затрясся всім тілом.
   – Турок прийде – б'є, козак прийде – б'є! – плаксивим голосом заводив він.
   – Ну-ну, у татар, напевно, з гаківниць не стріляли.
   Полонений мовчав.
   – Де зараз хан з ордою?
   – Я не знаю де, але дуже близько, йой, зовсім близько!
   – Ну, то ось що! Ми забираємо все, що нам необхідно, і йдемо своєю дорогою. Ти поки будеш тут. Коли вирушимо, я тебе відпущу. Дивися за ним добре, Малюто, – звернувся він до дебелого козарлюги, що тримав полоненого, – а то поки будемо вози вантажити, він іще, не дай Боже, татар приведе.
   Швидко завантажилися. Всі запаси вже були вложені й готові до перевезення. Очевидно, усе готувалося для татарської орди. На вози зносили полотняні мішки з пастремою^[12] й сухарями, рибою і мукою. Усе швидко вкладали, вкриваючи цупким полотном, і перетягували просмоленими мотузками. Вигорнули чималого сінника і забрали десять возів сіна. У клуні знайшли два вози свіжоспечених житніх хлібів. Ще десяток ущерть заповнили мішками з пшеницею, житом та ячменем. Окремо знайшли три вози, навантажені запасом пороху та куль. Із вежі зняли дві гаківниці. Козаки збирали по подвір'ї трофейні шаблі, мушкети та ятагани. З обори виганяли два десятки корів. У стайні знайшлося стільки само коней. Микита дивився на те, як швидко наповнювалися вози, й палив люльку. Підійшли Андрій і Максим. У Кульбаби при боці висіла нова турецька шабля.
   – Ну, як тобі шабелька? – похизувався він перед Микитою.
   – Гарна, – обхопив Непийпиво зручне прохолодне руків'я, – у кого вициганив?
   – Ну-у… – протягнув Андрій, відкопиливши губу, – скажеш таке! У мурзи в бою здобув. А ось ще! – Кульбаба витягнув із глибочезної кишені шароварів шкіряний гаман, туго набитий срібними татарськими аспрами.
   – Той що каже? – махнув Максим головою у бік полоненого волоха.
   – А, нічого путнього. Каже, що татари зовсім поряд, та я й без нього знаю. Але він усього не каже. Допитати б, та часу нема… Ви чого вештаєтеся, вози навантажили?
   – Свої – так, – недбало кинув Андрій.
   – Ну, то біжи іншим допомагай! Чув, що татари поряд? Хочеш наскочити?.. Давай-но, рухайся!
   Андрій, не сперечаючись, подався до комори. За мить уже викочував звідти важкі бочки й разом ще із двома козаками вантажив їх на вози. До них приєднався й Максим.
   Стрімкою ходою Микита попрямував до найближчої будівлі, яка підіймала свій високий дах посеред двору. Схилив голову в низеньких сінях і ступив через поріг до світлиці. Світлиця, завішена килимами, була навіть більшою, ніж здавалося з вулиці. Вона вже несла на собі сліди козацьких відвідин – перевернуті лави, зірвані зі стін полиці й черепки на струганих дошках долівки. Поряд, у калюжі крові, завмер ще один татарин. Він був одягнений у зелений жупан, а не в баранячий кожух, на відміну від тих, що були вбиті на подвір'ї. Скляні очі дивилися в стелю, чорний рот широко відкрився у нечутному крику.
   Микита обдивився кімнату. Одразу ж помітив, що на стінах відсутні образи. Поруч із розбитою скринею побачив невеличку книжечку. Зігнувшись, підняв. У срібних палітурках сторінки з чудернацькими змійками арабської в'язі. Коран. Микита похитав головою і пожбурив знахідку в купу мотлоху. Запалив наготовленого раніше смолоскипа. Коли по просмоленій парусині затанцювали язички полум'я, кинув услід за Кораном. Одразу ж зайнявся килим на стіні. Рвучко попрямував до дверей.
   Козаки закінчували ладнати вози. Через п'ять хвилин, коли з підпаленої колиби пішов густий чорний дим, загін виїжджав за ворота. Останнім, полоснувши ножем по путах на руках полоненого, від'їхав Малюта.
   Волох постояв іще деякий час. Потирав занімілі зап'ястя і дивився услід козакам повним ненависті поглядом.