Страница:
Тричі на день вони, як і решта тимошівців, збиралися в курені на сніданок, обід та вечерю, решту ж часу змушені були проводити на власний розсуд. Савка з новим прізвиськом Обдертий теж був залишений без будь-якого заняття, проте його такі речі зовсім не хвилювали. Він або спав, або грав у чуприндира[27] з кількома такими ж флегматиками. Ніхто з козаків нічого їм не наказував, не прохав, не кликав до роботи. На третій день вимушеного байдикування Іван не витримав і вирішив порадитися з Омельком.
Курінний, зачувши запитання, яке рано чи пізно очікував почути від Богуна, посміхнувся і на знак розуміння струснув своїм довжезним чубом:
– Обридло без діла? Розумію. Але тут у нас звичай такий – прийшов чоловік, нехай чинить, як собі знає. Нехай хоч два місяці байдики б'є, ніхто йому не посміє сказати, що ти, мовляв, даремно хліб їси. А якщо хто й скаже, козаки на такого враз і накинуться: а ти вже закозакувався, сякий-такий сину! Тож вирішувати ти повинен сам: маєш гроші, йди в шинок горілочку кружляти, не маєш, лежи в курені на боці. Тільки й знай, що встати та Богу помолитися. Але якщо сам допомогу свою запропонуєш, роботу завжди знайдемо. На березі в нас стоять недобудованими ще чотири чайки, тож завтра й приєднуйтесь. Скоро морем на турка йти. Від Тимошівського куреня мають стояти десять човнів.
VI
Розділ III
І
II
Курінний, зачувши запитання, яке рано чи пізно очікував почути від Богуна, посміхнувся і на знак розуміння струснув своїм довжезним чубом:
– Обридло без діла? Розумію. Але тут у нас звичай такий – прийшов чоловік, нехай чинить, як собі знає. Нехай хоч два місяці байдики б'є, ніхто йому не посміє сказати, що ти, мовляв, даремно хліб їси. А якщо хто й скаже, козаки на такого враз і накинуться: а ти вже закозакувався, сякий-такий сину! Тож вирішувати ти повинен сам: маєш гроші, йди в шинок горілочку кружляти, не маєш, лежи в курені на боці. Тільки й знай, що встати та Богу помолитися. Але якщо сам допомогу свою запропонуєш, роботу завжди знайдемо. На березі в нас стоять недобудованими ще чотири чайки, тож завтра й приєднуйтесь. Скоро морем на турка йти. Від Тимошівського куреня мають стояти десять човнів.
VI
Цілий тиждень друзі виходили з трьома десятками тимошівців на живописний берег Дніпра, де серед високих очеретів знаходилася козацька корабельня. Вставали разом із сонцем, йшли, збиваючи носами сап'янців діаманти ранкових рос, прислухалися до тисячоголосого співу птаства у плавнях, якого сила-силенна розвелося в цих багатих на поживу місцях. Ґелґотали неподалік дикі гуси, тріпотіли крилами, здіймаючись у небо, качки. Білосніжними табунцями випливали на чисту воду поважні лебеді, стояли в болоті чаплі, стукотіли дзьобами лелеки. З-під самісіньких ніг деколи випурхували попелясті кульки куріпок, квилили жалібно та тривожно над головою чайки. Час від часу пролітали важкі, озброєні товстезними дзьобами баби.[28] Природа запорізького краю дивувала і сповнювала серце радістю, картинами пишності та буйства життя, і тисячу разів були правдивими слова того, хто назвав сей благодатний край Едемом земним.
Чайки було майже побудовано. Шість виблискуючих просмоленими боками байдаків уже зайняли свої місця на лагідних хвилях біля високого дерев'яного причалу, ще чотири було розташовано на березі. їхні видовбані з величезних липових стовбурів тіла з облавками, нарощеними за допомогою дубових дощок, підтримувались міцними підставками. Ці човни теж були просмолені та опоясані по верху облавка грубезною стрічкою очеретяних кранців, які мали захищати чайку від затоплення під час шторму або пошкодження. Козаки на них майстрували лави для веслярів, стерна, щогли, діжі та скрині для зброї і провіанту. Приладнували весла, шили з білої парусини полотнища вітрил.
Богун, який стільки чув про них, був принаймні здивований. Виглядали легендарні козацькі чайки просто, навіть благенько в порівнянні з великими торговими шхунами, бригантинами і кліперами, що їх Іван міг бачити біля пристані Микитиного Рогу, і на яких пронози-купці доправляли на Січ найрізноманітніші товари з різних куточків світу. Мали чайки всього шістдесят футів у довжину, близько п'ятнадцяти завширшки і, спущені на воду та завантажені, здіймали свої облавки над рівнем води не більш як на три фути. Але з часом Іван багато почув про швидкість, маневреність і невидимість для ворожих кораблів цих човнів у той час, як запорожці з них могли добре бачити високі чердаки турецьких галер з досить великої відстані. Чайки не мали палуб, якщо не рахувати невеличкого носового чердака, тож не могли нести більш-менш важкого артилерійського озброєння. Мали лише кілька дрібних гарматок – залізних або мідних фальконетів. Вони, з огляду на майже завжди велику кількість козацького флоту, були досить ефективною зброєю під час стрімких корсарських наскоків на турецькі кораблі. З кожного боку чайка мала від десяти до п'ятнадцяти весел, стерна на носі і кормі, брала на облавок шістдесят-сімдесят козаків і була великим головним болем для капудан-паші.[29] Набагато більшим, аніж венеційські та генуезькі триреми. Іван відчував, як по його спині пробігають мурашки захоплення, коли він уявляв, як на простори моря виходять сто або сто п'ятдесят човнів, стрімко і невідворотно, немов кара Божа, падаючи на голови туркам. Він згадував, як запорожці не без погорди і похвалянь цитували слова турецького султана: «Падишаха не турбує ревіння гармат західних володарів, і лише набіги козаків, які закріпилися в понизов'ї Дніпра, тривожать його безтурботний сон…»
Нарешті, наприкінці наступного тижня решту чайок було добудовано, до чого приклали руки й Нечай з Богуном і чим потай пишалися. Усі десять човнів зайняли свої місця серед очеретів, які запорожці іменували Військовою скарбницею. Тут, посеред сотень рівчаків, затонів і струмків, у непролазних заростях очерету і трясовині багновищ споконвіку зберігалася частина цінностей, належних кошу. У воді було притоплено велику кількість гармат, у землю закопано скрині із золотом та сріблом. Зберігалися запаси зброї і військового припасу на випадок захоплення Січі ворогом. Такі спроби неодноразово раніше робили турки, татари і ляхи, користуючись слабкістю січової залоги під час походів Низового війська, або в зимовий час, коли більшість братчиків покидали фортецю, вирушаючи на зимівлю до паланок чи на волость, а в Січі залишалися лише дві-три сотні козаків.
Спільними силами козаків усіх куренів були підготовані до походу сімдесят три човни. Майже всі нові, окрім десятка тих, що залишилися після минулорічного гуляння по Евксинському Понту.[30] Тоді, як розповідав Іванові Омелько, спочатку буря перетопила майже третину флоту, після чого поблизу Очакова запорожці потрапили під гарматний вогонь турецьких берегових фортів і десятка великих галер. З трьох тисяч козаків, що вирушили в похід, повернулась на Січ лише тисяча, ще кілька сотень сходились протягом кількох місяців, після злигоднів, мук та небезпек, які їм було вготовано на землях Бессарабії. Втім, з усього було помітно, що пам'ять про ту невдачу нікого тепер не турбувала – до нового походу готувалися з надзвичайно великим ентузіазмом і піднесенням.
За кілька днів до наміченої дати виходу в море Івана розшукав Нечай. Богун саме знаходився в натовпі біля січової церкви, слухаючи ранкову службу.
– Іване, йдемо до військового осавула, – схвильовано заторохкотів Данило. – Кажуть, він охочих на море поведе. Усі навкруги збираються, готуються… ще місця не вистачить!
Богун, погоджуючись, знизав плечима.
– Йдемо, – він востаннє перехрестився, повернувшись до церковного ґанку – отець Інокентій читав службу безпосередньо з ґанку, оскільки маленька церковка не змогла вмістити в собі всіх запорожців, кількість яких на Січі перед походом подвоїлась.
Швидким кроком друзі попрямували до чималого будинку з високим череп'яним дахом на краю майдану – оселі військового осавула Назара Сокольця.
Тут уже було досить людно, тож у грудях Івана сколихнулася неясна тривога, спровокована безглуздим припущенням Нечая про те, що для них у чайках не вистачить місця. Він почав оглядати присутніх непривітним поглядом.
З десяток запорожців сиділи на лаві під ґанком або й просто на траві і, розмовляючи, палили люльки. Ще двоє стояли біля дверей на ґанку. Коли хлопці підходили до будинку, двері до нього відчинилися, випускаючи двох гамірливих козаків. Ті двоє, які стояли під дверима, без зайвих слів зняли шапки і зникли в сінях. Несподівано для себе у двійці, котра викотилась від осавула, Іван упізнав старих знайомих – перед ним стояли Зоря і Макогін.
Васюк з веселою посмішкою помахав рукою.
– Агов, молодці, де ж це ви пропадали? – гукнув до друзів. Ті переглянулися.
– І не думали ми пропадати, – відповів Нечай. – До Тимошівського куреня от прибилисьмо…
– Он воно як! І Місюрка з вами?
– Еге ж. Тільки не Місюрка він більше. Братчики Савою Обдертим нарекли.
Васюк реготнув.
– Влучно. А ви що ж, і собі на море вирішили?
– Авжеж… – Іван раптом знітився, – та чи не скажуть, що зарано?
– То ні, – поважно відповів Макогін. – Пан осавул не відмовлять. Найкраща то є школа для козака – турка бити. Сміливо йдіть до нього, він усе пояснить.
Кіндрат повернувся до товариша.
– Йдемо, Васюк, до тимошівців, знайдемо Обдертого, та й до шинку. Треба встигнути гроші пропити, а ну як з походу не повернемося?
– То й біс із ним! – стріпонув довгим чубом Зоря.
– Біс не біс, а гроші пропити треба, вони мені крізь кишеню тіло печуть, кляті.
– Розумно, – погодився Васюк, і обидва, не прощаючись з хлопцями, почимчикували в напрямку Тимошівського куреня.
Через півгодини Іван та Данило стояли серед великої світлиці, вікна якої виходили на повний козаків січовий майдан, стіни було завішено перськими килимами і зброєю, а в кутку, під образами Трійці та Божої матері, горіла невеличка срібна лампадка. Навпроти образів стояв великий дубовий стіл, за столом, один навпроти одного, сиділи військовий осавул Назар Соколець і військовий писар, якого згідно непевних спогадів Богуна звали чи то Петром Крушільницьким, чи то Федором Круковецьким.
– Здоровий будь, батьку! – приховуючи хвилювання, мовив Іван.
– Здорові будьте і ви, пани-молодці! – відповів Соколець низьким чистим голосом. – Сідайте на лаву.
– Та ні, батьку, дякуємо, – Іван пригадував, як його вчили розмовляти з січовою старшиною за запорізьким звичаєм. – Ніколи нам сидіти, бо діло до тебе маємо.
Соколець знизав плечима.
– Ну тоді кажіть, яке ваше діло?
– Хочемо на турка… У море!
Соколець кілька хвилин, оцінююче, обдивлявся обох.
– Уперше?
– Так, уперше, але усі колись починали! – твердо, навіть з викликом відповів Нечай.
– Твоя правда, козаче, усі колись починали… Що ж, узяти можна. Що мати із собою, знаєте?
– Зброю! – вихопилося у Нечая.
– Зброю… – повторив Соколець. – Ясна річ, що не цяцьки. Одним словом, слухайте уважно: на козака потрібно мати дві рушниці, чотири пістолі, шаблю. Шість фунтів пороху, шість кіп[31] куль. Сухарів достатню кількість, пастреми,[32] саламахи, муки. З одежі – двоє шаровар, сорочку, грубого сукна каптан і шапку. Одежу беріть стару, мені на човнах фарбованих кармазинів не треба. Горілки не брати. Якщо помічу когось напідпитку, розмова коротка – за облавка, риб годувати. З якого ви куреня?
– З Тимошівського, батьку! – відповіли обидва в один голос.
Соколець зробив знак писарю. Той мокнув у свій срібний каламар довге гусяче перо і старанно почав записувати все до довгого реєстру.
– Прізвища? – продовжував опитувати козаків осавул.
– Іван Богун та Данило Нечай.
– Добре. Підете у чайці свого курінного. Омелько старшина справний, швидко розуму навчить.
Нечай тихцем штурхнув Івана і поглянув на нього сяючим поглядом. Той у відповідь посміхнувся. Соколець деякий час мовчав, очікуючи, доки писар закінчить роботу, потім оглянув юнаків поглядом розумних очей, навколо яких уже встигла осісти сіточка неглибоких зморшок.
– Якщо майно яке маєте, моя рада – знайдіть спадкоємця, – він помітив посмішку, яка блукала по Богуновому обличчю. – Ет… сміється він… Ну, ходіть здорові, молодці.
Уклонившись, хлопці вийшли надвір. Світло, якесь по-особливому яскраве та сповнене найживіших кольорів, ударило Іванові в очі, загострюючи відчуття. Його не полишала думка, що він стоїть на межі, яка поділяє навпіл усе попереднє життя і те невідоме, що очікує на нього в майбутньому. І напевне, через відчуття цієї незримої межі, не дивлячись на святковий настрій, Іван відчув на душі неприємний накип. Останні слова Сокольця не йшли йому з голови. Вони пролунали якось моторошно. Раптом Іван піймав себе на думці: «Невже я відчуваю страх перед походом, до якого так прагнув? Але це цілком неможливо!» Він зітхнув і оглянувся навколо. Козаків під будинком осавула помітно побільшало. Обличчя Нечая було ніби чимось заклопотане. Іван подивився йому в очі:
– Ну, що скажеш?
Данило широко посміхнувся.
– Підемо! Чуєш, Іване, ми на турків підемо!
Іван посміхнувся і собі, не припиняючи вивчати очі товариша. Що в них, самі лише веселощі, чи може дещо приховане від стороннього погляду? І раптом Іванові на думку прийшло рішення, на яке, безумовно, вплинули дні, проведені ним на Січі.
– А пішли до шинку! – запропонував він, схопивши Нечая за руку.
– Пішли! – одразу ж погодився Нечай. І по тому, як Данило швидко пристав на пропозицію, по кількох інших прикметах, яких толком і сам не міг пояснити, Богун зрозумів: Данило почувається так само непевно, як і він. На душі одразу ж полегшало, немов з неї зняли пудовий камінь. Мовчки вони покрокували до січової брами, за якою раніше зник Савка Обдертий у супроводі безжурних Зорі та Макогона.
Чайки було майже побудовано. Шість виблискуючих просмоленими боками байдаків уже зайняли свої місця на лагідних хвилях біля високого дерев'яного причалу, ще чотири було розташовано на березі. їхні видовбані з величезних липових стовбурів тіла з облавками, нарощеними за допомогою дубових дощок, підтримувались міцними підставками. Ці човни теж були просмолені та опоясані по верху облавка грубезною стрічкою очеретяних кранців, які мали захищати чайку від затоплення під час шторму або пошкодження. Козаки на них майстрували лави для веслярів, стерна, щогли, діжі та скрині для зброї і провіанту. Приладнували весла, шили з білої парусини полотнища вітрил.
Богун, який стільки чув про них, був принаймні здивований. Виглядали легендарні козацькі чайки просто, навіть благенько в порівнянні з великими торговими шхунами, бригантинами і кліперами, що їх Іван міг бачити біля пристані Микитиного Рогу, і на яких пронози-купці доправляли на Січ найрізноманітніші товари з різних куточків світу. Мали чайки всього шістдесят футів у довжину, близько п'ятнадцяти завширшки і, спущені на воду та завантажені, здіймали свої облавки над рівнем води не більш як на три фути. Але з часом Іван багато почув про швидкість, маневреність і невидимість для ворожих кораблів цих човнів у той час, як запорожці з них могли добре бачити високі чердаки турецьких галер з досить великої відстані. Чайки не мали палуб, якщо не рахувати невеличкого носового чердака, тож не могли нести більш-менш важкого артилерійського озброєння. Мали лише кілька дрібних гарматок – залізних або мідних фальконетів. Вони, з огляду на майже завжди велику кількість козацького флоту, були досить ефективною зброєю під час стрімких корсарських наскоків на турецькі кораблі. З кожного боку чайка мала від десяти до п'ятнадцяти весел, стерна на носі і кормі, брала на облавок шістдесят-сімдесят козаків і була великим головним болем для капудан-паші.[29] Набагато більшим, аніж венеційські та генуезькі триреми. Іван відчував, як по його спині пробігають мурашки захоплення, коли він уявляв, як на простори моря виходять сто або сто п'ятдесят човнів, стрімко і невідворотно, немов кара Божа, падаючи на голови туркам. Він згадував, як запорожці не без погорди і похвалянь цитували слова турецького султана: «Падишаха не турбує ревіння гармат західних володарів, і лише набіги козаків, які закріпилися в понизов'ї Дніпра, тривожать його безтурботний сон…»
Нарешті, наприкінці наступного тижня решту чайок було добудовано, до чого приклали руки й Нечай з Богуном і чим потай пишалися. Усі десять човнів зайняли свої місця серед очеретів, які запорожці іменували Військовою скарбницею. Тут, посеред сотень рівчаків, затонів і струмків, у непролазних заростях очерету і трясовині багновищ споконвіку зберігалася частина цінностей, належних кошу. У воді було притоплено велику кількість гармат, у землю закопано скрині із золотом та сріблом. Зберігалися запаси зброї і військового припасу на випадок захоплення Січі ворогом. Такі спроби неодноразово раніше робили турки, татари і ляхи, користуючись слабкістю січової залоги під час походів Низового війська, або в зимовий час, коли більшість братчиків покидали фортецю, вирушаючи на зимівлю до паланок чи на волость, а в Січі залишалися лише дві-три сотні козаків.
Спільними силами козаків усіх куренів були підготовані до походу сімдесят три човни. Майже всі нові, окрім десятка тих, що залишилися після минулорічного гуляння по Евксинському Понту.[30] Тоді, як розповідав Іванові Омелько, спочатку буря перетопила майже третину флоту, після чого поблизу Очакова запорожці потрапили під гарматний вогонь турецьких берегових фортів і десятка великих галер. З трьох тисяч козаків, що вирушили в похід, повернулась на Січ лише тисяча, ще кілька сотень сходились протягом кількох місяців, після злигоднів, мук та небезпек, які їм було вготовано на землях Бессарабії. Втім, з усього було помітно, що пам'ять про ту невдачу нікого тепер не турбувала – до нового походу готувалися з надзвичайно великим ентузіазмом і піднесенням.
За кілька днів до наміченої дати виходу в море Івана розшукав Нечай. Богун саме знаходився в натовпі біля січової церкви, слухаючи ранкову службу.
– Іване, йдемо до військового осавула, – схвильовано заторохкотів Данило. – Кажуть, він охочих на море поведе. Усі навкруги збираються, готуються… ще місця не вистачить!
Богун, погоджуючись, знизав плечима.
– Йдемо, – він востаннє перехрестився, повернувшись до церковного ґанку – отець Інокентій читав службу безпосередньо з ґанку, оскільки маленька церковка не змогла вмістити в собі всіх запорожців, кількість яких на Січі перед походом подвоїлась.
Швидким кроком друзі попрямували до чималого будинку з високим череп'яним дахом на краю майдану – оселі військового осавула Назара Сокольця.
Тут уже було досить людно, тож у грудях Івана сколихнулася неясна тривога, спровокована безглуздим припущенням Нечая про те, що для них у чайках не вистачить місця. Він почав оглядати присутніх непривітним поглядом.
З десяток запорожців сиділи на лаві під ґанком або й просто на траві і, розмовляючи, палили люльки. Ще двоє стояли біля дверей на ґанку. Коли хлопці підходили до будинку, двері до нього відчинилися, випускаючи двох гамірливих козаків. Ті двоє, які стояли під дверима, без зайвих слів зняли шапки і зникли в сінях. Несподівано для себе у двійці, котра викотилась від осавула, Іван упізнав старих знайомих – перед ним стояли Зоря і Макогін.
Васюк з веселою посмішкою помахав рукою.
– Агов, молодці, де ж це ви пропадали? – гукнув до друзів. Ті переглянулися.
– І не думали ми пропадати, – відповів Нечай. – До Тимошівського куреня от прибилисьмо…
– Он воно як! І Місюрка з вами?
– Еге ж. Тільки не Місюрка він більше. Братчики Савою Обдертим нарекли.
Васюк реготнув.
– Влучно. А ви що ж, і собі на море вирішили?
– Авжеж… – Іван раптом знітився, – та чи не скажуть, що зарано?
– То ні, – поважно відповів Макогін. – Пан осавул не відмовлять. Найкраща то є школа для козака – турка бити. Сміливо йдіть до нього, він усе пояснить.
Кіндрат повернувся до товариша.
– Йдемо, Васюк, до тимошівців, знайдемо Обдертого, та й до шинку. Треба встигнути гроші пропити, а ну як з походу не повернемося?
– То й біс із ним! – стріпонув довгим чубом Зоря.
– Біс не біс, а гроші пропити треба, вони мені крізь кишеню тіло печуть, кляті.
– Розумно, – погодився Васюк, і обидва, не прощаючись з хлопцями, почимчикували в напрямку Тимошівського куреня.
Через півгодини Іван та Данило стояли серед великої світлиці, вікна якої виходили на повний козаків січовий майдан, стіни було завішено перськими килимами і зброєю, а в кутку, під образами Трійці та Божої матері, горіла невеличка срібна лампадка. Навпроти образів стояв великий дубовий стіл, за столом, один навпроти одного, сиділи військовий осавул Назар Соколець і військовий писар, якого згідно непевних спогадів Богуна звали чи то Петром Крушільницьким, чи то Федором Круковецьким.
– Здоровий будь, батьку! – приховуючи хвилювання, мовив Іван.
– Здорові будьте і ви, пани-молодці! – відповів Соколець низьким чистим голосом. – Сідайте на лаву.
– Та ні, батьку, дякуємо, – Іван пригадував, як його вчили розмовляти з січовою старшиною за запорізьким звичаєм. – Ніколи нам сидіти, бо діло до тебе маємо.
Соколець знизав плечима.
– Ну тоді кажіть, яке ваше діло?
– Хочемо на турка… У море!
Соколець кілька хвилин, оцінююче, обдивлявся обох.
– Уперше?
– Так, уперше, але усі колись починали! – твердо, навіть з викликом відповів Нечай.
– Твоя правда, козаче, усі колись починали… Що ж, узяти можна. Що мати із собою, знаєте?
– Зброю! – вихопилося у Нечая.
– Зброю… – повторив Соколець. – Ясна річ, що не цяцьки. Одним словом, слухайте уважно: на козака потрібно мати дві рушниці, чотири пістолі, шаблю. Шість фунтів пороху, шість кіп[31] куль. Сухарів достатню кількість, пастреми,[32] саламахи, муки. З одежі – двоє шаровар, сорочку, грубого сукна каптан і шапку. Одежу беріть стару, мені на човнах фарбованих кармазинів не треба. Горілки не брати. Якщо помічу когось напідпитку, розмова коротка – за облавка, риб годувати. З якого ви куреня?
– З Тимошівського, батьку! – відповіли обидва в один голос.
Соколець зробив знак писарю. Той мокнув у свій срібний каламар довге гусяче перо і старанно почав записувати все до довгого реєстру.
– Прізвища? – продовжував опитувати козаків осавул.
– Іван Богун та Данило Нечай.
– Добре. Підете у чайці свого курінного. Омелько старшина справний, швидко розуму навчить.
Нечай тихцем штурхнув Івана і поглянув на нього сяючим поглядом. Той у відповідь посміхнувся. Соколець деякий час мовчав, очікуючи, доки писар закінчить роботу, потім оглянув юнаків поглядом розумних очей, навколо яких уже встигла осісти сіточка неглибоких зморшок.
– Якщо майно яке маєте, моя рада – знайдіть спадкоємця, – він помітив посмішку, яка блукала по Богуновому обличчю. – Ет… сміється він… Ну, ходіть здорові, молодці.
Уклонившись, хлопці вийшли надвір. Світло, якесь по-особливому яскраве та сповнене найживіших кольорів, ударило Іванові в очі, загострюючи відчуття. Його не полишала думка, що він стоїть на межі, яка поділяє навпіл усе попереднє життя і те невідоме, що очікує на нього в майбутньому. І напевне, через відчуття цієї незримої межі, не дивлячись на святковий настрій, Іван відчув на душі неприємний накип. Останні слова Сокольця не йшли йому з голови. Вони пролунали якось моторошно. Раптом Іван піймав себе на думці: «Невже я відчуваю страх перед походом, до якого так прагнув? Але це цілком неможливо!» Він зітхнув і оглянувся навколо. Козаків під будинком осавула помітно побільшало. Обличчя Нечая було ніби чимось заклопотане. Іван подивився йому в очі:
– Ну, що скажеш?
Данило широко посміхнувся.
– Підемо! Чуєш, Іване, ми на турків підемо!
Іван посміхнувся і собі, не припиняючи вивчати очі товариша. Що в них, самі лише веселощі, чи може дещо приховане від стороннього погляду? І раптом Іванові на думку прийшло рішення, на яке, безумовно, вплинули дні, проведені ним на Січі.
– А пішли до шинку! – запропонував він, схопивши Нечая за руку.
– Пішли! – одразу ж погодився Нечай. І по тому, як Данило швидко пристав на пропозицію, по кількох інших прикметах, яких толком і сам не міг пояснити, Богун зрозумів: Данило почувається так само непевно, як і він. На душі одразу ж полегшало, немов з неї зняли пудовий камінь. Мовчки вони покрокували до січової брами, за якою раніше зник Савка Обдертий у супроводі безжурних Зорі та Макогона.
Розділ III
І
Був один з тих вогких, прохолодних ранків, котрі так засмучують нас наприкінці літа. В прозорому повітрі ще бринів пташиний спів, але трави на схилі, що збігав до Дніпра, місцями вибілив, немов крейдою, невідомий маляр. Пізніше, вдень, сонце ще зігріє, висушить студене білило, а степ дихатиме пахощами літа, і соковиті трави стоятимуть все такі ж зелені та густі. Але вранці, доки червонястий диск сонця зайнятий фарбуванням неба на сході, відчувається вже прохолодне дихання осені. У такі ранки на думку спадає сумне: куди ж поділося ласкаве тепле літо? Як встигло воно проминути, таке довгоочікуване і чомусь швидкоплинне? І хіба все наше життя не спливає подібно до літа, десь поряд, доки ми втрачаємо час на непотрібні, мілкі речі й не можемо натомість оглянутися, щоб побачити красу літніх ранків, сяяння теплого сонця і свято природи навколо? Так, точнісінько так, розтрачуємо ми літо свого життя на дрібні, несуттєві вчинки, епізоди, без яких, власне, це життя стає неможливим. А схаменутися встигаємо лише тоді, коли в обличчя вже дихає осінь…
Чайки завмерли на темній поверхні води. Всі сімдесят три. Завантажені їжею, питною водою і військовим припасом. Цілком споряджені в далеку дорогу, готові до боротьби зі стихією і ворожими кораблями. П'ять тисяч запорожців вишикувались рівними рядами на березі Дніпра, утворивши велике коло перед застеленим килимами підвищенням. Звідти, з-під численних знамен, бунчуків і штандартів на готове до походу військо поглядала старшина на чолі з наказним отаманом Назаром Сокольцем. Наказний, як здалося Іванові, котрий проміж іншими стояв і очікував напутнього слова, ніби виріс, став вищим і кремезнішим відтоді, як вони з Нечаєм бачили його сидячим за столом у світлиці. Січ завмерла. Соколець деякий час мовчав, обводячи очима тих, кого зовсім скоро поведе через море до чужих ворожих берегів, до слави або загибелі. Він бачив перед собою мужні, мовчазні та похмурі обличчя, міцні руки, що стискали зброю, погляди чесних очей. Найзапекліші гультіпаки перетворилися тепер на мужніх та дисциплінованих воїнів. І воїни очікували його наказів. Нарешті Соколець викинув угору руку з перначем. Серед козаків затих останній шелест.
– Що ж, пани-браття, ось надійшла мить, коли ми знову зібрані разом! – залунав над військом голос наказного отамана. – Ви зі мною. А я, волею кошового отамана і вашою волею, я з вами. Настала нам пора погуляти, хліба козацького пошукати, бідних невільників з неволі на тихі води, на ясні зорі звільнити, а заразом й турка добряче налякати. Аби бусурман клятий про нас пам'ятав, не забував і десятому наш привіт передавав. Отож, браття мої любі, хто бажає за віру християнську бути четвертованим, колесованим, на палю посадженим, хто готовий згинути в чужім краю без сліду і звістки, радий сприйняти муки за святий Хрест, Україну і славу козацьку, хто не боїться смерті, того я радий за собою вести і поряд з ним голову зложити!
Немов грім прогримів над козацькими рядами. Тисячі горлянок гукнули: «Слава!» і злетіли в небо тисячі шапок. Запорожці, зворушені промовою, вітали отамана, з яким не раз доводилося їм йти в бій і здіймати зброю за ті самі цінності, які він щойно з палаючими очима і вірою у своїх козаків проголосив. Довгі чверть години довелося очікувати Сокольцю, доки вгамуються запорожці. Нарешті крики почали затихати і врешті затихли зовсім. Ранковий вітерець куйовдив чуб на непокритій голові отамана, коли він говорив твердо і діловито, здіймаючись над козаками.
– Йдемо тихо і купно – чайка до чайки, весло до весла. Вночі ні вогнів, ані галасу. Щоб навіть сорока не бачила та турчинові на хвості не донесла. Дасть Бог, пройдемо бусурманські верші, вийдемо на простір, тоді й за люльки візьмемося, а до того зась! От і все. Ви люди досвідчені, довго не патякатиму. Пам'ятайте лише: не нам у разі чого підлої смерті боятися, однаково не вбережешся. Така вже доля козацька – куди схоче, туди й скаче, але й ніхто за ним не заплаче.
На цьому коротку промову було закінчено, і Соколець, оточений чайковими отаманами, яким давав останні вказівки, зійшов з помосту. З'явився вбраний у святкові ризи отець Інокентій, і за звичаєм почався молебень, після якого освячували зброю і причащали козаків. Понад годину молилися запорожці. Клали хрести, підставляли чубаті голови під бризки святої води, приймали з рук дячків проскурівки і вино. Нарешті закінчили. Без метушні, але швидко запорожці зайняли свої місця на чайках. Із січової вежі гулко і якось тужно вдарила гармата – гармаші за звичаєм вітали салютом тих, хто відбував назустріч славі і небезпеці. Луна від гарматного пострілу глухо прокотилася над притихлими ранковими плавнями.
Першою від берега відійшла, звичайно, чайка наказного отамана. Здалеку можна було побачити постать Сокольця, який застиг на високому чердаку, поклавши руку на руків'я шаблі. У червоному жупані з відкинутими назад рукавами, у високій видровій шапці, широких шароварах і з довгим циліндром далекоглядної труби за шалевим очкуром стояв він під своїм особистим штандартом на щоглі – на білому трикутному полі червоний мальтійський хрест. Слідом за ним води Микитиного Рогу спінила решта козацького флоту. Ряд за рядом, курінь за куренем. Спочатку, доки не вийшли на чисту воду, йшли купно – веслярі ледь не торкалися один одного веслами. Але за лічені хвилини блакитна гладінь широкого Дніпрового русла вкрилася білими птахами вітрил і жовтими рисками очеретяних кранців. Омріяний Богуном та Нечаєм морський похід почався. Сонце, яке розігнало ранкові хмари і все вище підіймалося на прозору синь неба, яскравими промінчиками вигравало в плесах проміж плавнів і на хвилях річки. Десь на півдні прокидалися далекі Синоп і Трапезунд. Вигляд бірюзових вод Босфору і Золотого Рогу наповнював радістю нового дня мешканців Стамбула, гомоніли пристані Кафи і Гизлева. Вони були поки що цілком спокійні за своє майбутнє, адже не мали страшної звістки від гарнізонів фортець Дніпрово-Бузького лиману про страшну небезпеку, котра насувалась на них з очеретів ненависного Запорожжя.
Чайки завмерли на темній поверхні води. Всі сімдесят три. Завантажені їжею, питною водою і військовим припасом. Цілком споряджені в далеку дорогу, готові до боротьби зі стихією і ворожими кораблями. П'ять тисяч запорожців вишикувались рівними рядами на березі Дніпра, утворивши велике коло перед застеленим килимами підвищенням. Звідти, з-під численних знамен, бунчуків і штандартів на готове до походу військо поглядала старшина на чолі з наказним отаманом Назаром Сокольцем. Наказний, як здалося Іванові, котрий проміж іншими стояв і очікував напутнього слова, ніби виріс, став вищим і кремезнішим відтоді, як вони з Нечаєм бачили його сидячим за столом у світлиці. Січ завмерла. Соколець деякий час мовчав, обводячи очима тих, кого зовсім скоро поведе через море до чужих ворожих берегів, до слави або загибелі. Він бачив перед собою мужні, мовчазні та похмурі обличчя, міцні руки, що стискали зброю, погляди чесних очей. Найзапекліші гультіпаки перетворилися тепер на мужніх та дисциплінованих воїнів. І воїни очікували його наказів. Нарешті Соколець викинув угору руку з перначем. Серед козаків затих останній шелест.
– Що ж, пани-браття, ось надійшла мить, коли ми знову зібрані разом! – залунав над військом голос наказного отамана. – Ви зі мною. А я, волею кошового отамана і вашою волею, я з вами. Настала нам пора погуляти, хліба козацького пошукати, бідних невільників з неволі на тихі води, на ясні зорі звільнити, а заразом й турка добряче налякати. Аби бусурман клятий про нас пам'ятав, не забував і десятому наш привіт передавав. Отож, браття мої любі, хто бажає за віру християнську бути четвертованим, колесованим, на палю посадженим, хто готовий згинути в чужім краю без сліду і звістки, радий сприйняти муки за святий Хрест, Україну і славу козацьку, хто не боїться смерті, того я радий за собою вести і поряд з ним голову зложити!
Немов грім прогримів над козацькими рядами. Тисячі горлянок гукнули: «Слава!» і злетіли в небо тисячі шапок. Запорожці, зворушені промовою, вітали отамана, з яким не раз доводилося їм йти в бій і здіймати зброю за ті самі цінності, які він щойно з палаючими очима і вірою у своїх козаків проголосив. Довгі чверть години довелося очікувати Сокольцю, доки вгамуються запорожці. Нарешті крики почали затихати і врешті затихли зовсім. Ранковий вітерець куйовдив чуб на непокритій голові отамана, коли він говорив твердо і діловито, здіймаючись над козаками.
– Йдемо тихо і купно – чайка до чайки, весло до весла. Вночі ні вогнів, ані галасу. Щоб навіть сорока не бачила та турчинові на хвості не донесла. Дасть Бог, пройдемо бусурманські верші, вийдемо на простір, тоді й за люльки візьмемося, а до того зась! От і все. Ви люди досвідчені, довго не патякатиму. Пам'ятайте лише: не нам у разі чого підлої смерті боятися, однаково не вбережешся. Така вже доля козацька – куди схоче, туди й скаче, але й ніхто за ним не заплаче.
На цьому коротку промову було закінчено, і Соколець, оточений чайковими отаманами, яким давав останні вказівки, зійшов з помосту. З'явився вбраний у святкові ризи отець Інокентій, і за звичаєм почався молебень, після якого освячували зброю і причащали козаків. Понад годину молилися запорожці. Клали хрести, підставляли чубаті голови під бризки святої води, приймали з рук дячків проскурівки і вино. Нарешті закінчили. Без метушні, але швидко запорожці зайняли свої місця на чайках. Із січової вежі гулко і якось тужно вдарила гармата – гармаші за звичаєм вітали салютом тих, хто відбував назустріч славі і небезпеці. Луна від гарматного пострілу глухо прокотилася над притихлими ранковими плавнями.
Першою від берега відійшла, звичайно, чайка наказного отамана. Здалеку можна було побачити постать Сокольця, який застиг на високому чердаку, поклавши руку на руків'я шаблі. У червоному жупані з відкинутими назад рукавами, у високій видровій шапці, широких шароварах і з довгим циліндром далекоглядної труби за шалевим очкуром стояв він під своїм особистим штандартом на щоглі – на білому трикутному полі червоний мальтійський хрест. Слідом за ним води Микитиного Рогу спінила решта козацького флоту. Ряд за рядом, курінь за куренем. Спочатку, доки не вийшли на чисту воду, йшли купно – веслярі ледь не торкалися один одного веслами. Але за лічені хвилини блакитна гладінь широкого Дніпрового русла вкрилася білими птахами вітрил і жовтими рисками очеретяних кранців. Омріяний Богуном та Нечаєм морський похід почався. Сонце, яке розігнало ранкові хмари і все вище підіймалося на прозору синь неба, яскравими промінчиками вигравало в плесах проміж плавнів і на хвилях річки. Десь на півдні прокидалися далекі Синоп і Трапезунд. Вигляд бірюзових вод Босфору і Золотого Рогу наповнював радістю нового дня мешканців Стамбула, гомоніли пристані Кафи і Гизлева. Вони були поки що цілком спокійні за своє майбутнє, адже не мали страшної звістки від гарнізонів фортець Дніпрово-Бузького лиману про страшну небезпеку, котра насувалась на них з очеретів ненависного Запорожжя.
II
На веслах, не дивлячись на легенький попутний вітерець, йшли майже цілий день – не минуло й години від виходу, як прийшов наказ прибрати вітрила. Веслярі на опачинах змінювались щогодини, допомагала й неквапна течія, тож швидкість флоту була більш ніж пристойною. Але Сокольцю її було замало, тож височіла його кремезна постать на носовому чердаку отаманської чайки без руху аж до сутінок. Пильно вдивлявся Соколець у далечінь, раз по разу обводив лінію обрію далекоглядною трубою і коротко віддавав своїм джурам накази, котрі тими швидко, без жодних затримок передавалися на решту байдаків. Навіть Богун, який знаходився на іншому човні, не міг не помітити тієї разючої зміни, що сталася із Сокольцем. Одразу ж після того, як за обрієм зникли береги Микитиного Рогу, той різко перемінився. Де й поділися доброзичливість і неквапність військового осавула? Зараз на чолі флоту стояв нещадний диктатор, жорстокий до підлеглих тиран, який карав будь-кого за найменшу недбалість. З'явилися зміни й у поведінці самих запорожців. Не чути було на чайках звичних жартів, пісень. Між собою перемовлялися коротко, майже пошепки. І хоча видимої небезпеки доки не було, досвідчені козаки готувалися до відсічі раптового нападу вже тепер, були уважними і мовчазними.
Іван одразу ж зважив на поведінку оточуючих, тож поводив себе, не відрізняючись від інших. Мовчки налягав на опачину, коли надходила його черга, решту часу тихцем сидів на чердаку неподалік від стерна, за яким стояв Омелько, і роздивлявся береги Дніпра, що тепер лежали зовсім далеко, оповиті сивим серпанком. Дніпро, близький до свого гирла, розлігся безмежними просторами залитої водою рівнини, а Соколець, розуміючи, що сім десятків дванадцятисаженних човнів будуть добре помітні і поблизу від берега, вивів їх на чисту воду, максимально використовуючи швидкість течії на середині русла. Перед очима Івана тяглися безкінечні очерети, що займали, здається, багато верст вглиб суші. Притоки дрібні й великі, струмки, затони і звірині стежки ділили їх, прорізаючи, ніби стежки в темно-зеленому, з коричневим верхом полі. Звідтам долітало ледь відчутне завдяки відстані рохкання диких свиней, гарчання та шелест. Інколи щось велике шубовсталось у воду, здіймаючи водограй і хмари різнобарвного птаства. Іван до болю в очах вдивлявся в обриси берега, але так нічого і не міг помітити.
– Тарпани, – неголосно сказав йому Омелько, помітивши інтерес хлопця. – Дикі коні. Напевне, жеребці під час водопою бійку вчинили.
Повними життя були і води поруч з човнами. Інколи з глибини здіймалися кола повітряних бульбашок – десь там внизу тлумилися неповороткі соми; вискакували з води блискучі коропи та великі, немов колоди, осетри. Поряд з човнами пропливали, звиваючись, стрімкі тіла попелястих гадюк або оливково-зелених вужів, котрі рятувались у воді від денної спеки…
Після заходу сонця рух флоту, щоправда, з меншою швидкістю, продовжувався до самого ранку. Мовили, що Соколець вдень помітив кілька татарських каяків, які блискавично зникли в очеретах. Тож тепер намагався досягти Тавані, випередивши їх. Іван, звільнившись від роботи, ліг на постелений під облавком кожух і заглибився в споглядання мороку над головою, крізь який проглядали лише кілька десятків зірок. Непомітно для себе він заснув, підводячи підсумок першому дню, проведеному за справжньою козацькою роботою. Йому снилося ніколи ним не бачене місто Стамбул. З високими мурами, золотими воротами, що вели до міста, і куполами сотень храмів над блакитними водами Золотого Рогу.
Наступний день не приніс із собою змін. Хіба що за наказом Сокольця від флоту від'єдналися кілька десятків невеличких дубів, що їх мали на мотузках за кормою майже всі чайки, і в очерети праворуч та ліворуч, а також по ріці прямо по курсу, полетіли добре озброєні ватаги козацьких вивідчиків – Соколець хотів знати про навколишні плавні більше, ніж плавні знали про нього. Богун з Нечаєм почали було прохати Омелька про залучення до однієї з таких ватаг, але почули лише: «за опачинами ваші вивідний!», тож мусили скоритися і справно веслувати нарівні з рештою запорожців.
Сутінки впали на караван козацьких байдаків швидко та несподівано – час для виходу із Січі був підібраний перед народженням нового місяця, коли ночі стояли непроглядно темні, а вечірня імла близької осені ховала диск сонця на заході, ковтаючи його за лічені хвилини. Проминув другий день подорожі. Навіть на фоні зібраності і уважного ставлення до того, що відбувалося навкруги, Іван відчув якесь особливе напруження в поведінці оточуючих. Без жодного звуку йшли вони близько години в цілковитій темряві, маючи перед собою лише обриси кількох передніх чайок, потім, підкорюючись нечутному для Богуна наказу з отаманської чайки, почали забирати праворуч, доки з шелестом не пірнули в очерети. Іванові на плече лягла чиясь рука. Він, придивившись, побачив біля себе Омелька.
Іван одразу ж зважив на поведінку оточуючих, тож поводив себе, не відрізняючись від інших. Мовчки налягав на опачину, коли надходила його черга, решту часу тихцем сидів на чердаку неподалік від стерна, за яким стояв Омелько, і роздивлявся береги Дніпра, що тепер лежали зовсім далеко, оповиті сивим серпанком. Дніпро, близький до свого гирла, розлігся безмежними просторами залитої водою рівнини, а Соколець, розуміючи, що сім десятків дванадцятисаженних човнів будуть добре помітні і поблизу від берега, вивів їх на чисту воду, максимально використовуючи швидкість течії на середині русла. Перед очима Івана тяглися безкінечні очерети, що займали, здається, багато верст вглиб суші. Притоки дрібні й великі, струмки, затони і звірині стежки ділили їх, прорізаючи, ніби стежки в темно-зеленому, з коричневим верхом полі. Звідтам долітало ледь відчутне завдяки відстані рохкання диких свиней, гарчання та шелест. Інколи щось велике шубовсталось у воду, здіймаючи водограй і хмари різнобарвного птаства. Іван до болю в очах вдивлявся в обриси берега, але так нічого і не міг помітити.
– Тарпани, – неголосно сказав йому Омелько, помітивши інтерес хлопця. – Дикі коні. Напевне, жеребці під час водопою бійку вчинили.
Повними життя були і води поруч з човнами. Інколи з глибини здіймалися кола повітряних бульбашок – десь там внизу тлумилися неповороткі соми; вискакували з води блискучі коропи та великі, немов колоди, осетри. Поряд з човнами пропливали, звиваючись, стрімкі тіла попелястих гадюк або оливково-зелених вужів, котрі рятувались у воді від денної спеки…
Після заходу сонця рух флоту, щоправда, з меншою швидкістю, продовжувався до самого ранку. Мовили, що Соколець вдень помітив кілька татарських каяків, які блискавично зникли в очеретах. Тож тепер намагався досягти Тавані, випередивши їх. Іван, звільнившись від роботи, ліг на постелений під облавком кожух і заглибився в споглядання мороку над головою, крізь який проглядали лише кілька десятків зірок. Непомітно для себе він заснув, підводячи підсумок першому дню, проведеному за справжньою козацькою роботою. Йому снилося ніколи ним не бачене місто Стамбул. З високими мурами, золотими воротами, що вели до міста, і куполами сотень храмів над блакитними водами Золотого Рогу.
Наступний день не приніс із собою змін. Хіба що за наказом Сокольця від флоту від'єдналися кілька десятків невеличких дубів, що їх мали на мотузках за кормою майже всі чайки, і в очерети праворуч та ліворуч, а також по ріці прямо по курсу, полетіли добре озброєні ватаги козацьких вивідчиків – Соколець хотів знати про навколишні плавні більше, ніж плавні знали про нього. Богун з Нечаєм почали було прохати Омелька про залучення до однієї з таких ватаг, але почули лише: «за опачинами ваші вивідний!», тож мусили скоритися і справно веслувати нарівні з рештою запорожців.
Сутінки впали на караван козацьких байдаків швидко та несподівано – час для виходу із Січі був підібраний перед народженням нового місяця, коли ночі стояли непроглядно темні, а вечірня імла близької осені ховала диск сонця на заході, ковтаючи його за лічені хвилини. Проминув другий день подорожі. Навіть на фоні зібраності і уважного ставлення до того, що відбувалося навкруги, Іван відчув якесь особливе напруження в поведінці оточуючих. Без жодного звуку йшли вони близько години в цілковитій темряві, маючи перед собою лише обриси кількох передніх чайок, потім, підкорюючись нечутному для Богуна наказу з отаманської чайки, почали забирати праворуч, доки з шелестом не пірнули в очерети. Іванові на плече лягла чиясь рука. Він, придивившись, побачив біля себе Омелька.