Чиста душа…
Козаче! Запорожцю, линь до Бога. Запитай, запитай його! Чи потомки згадають вдячним словом славу сього лицаря та праведну смерть його, чи не згадають? Чи плюнуть отрутою презирства в невидющі очі? Чи засміються і скажуть: «За золотом, сріблом, немов розбійник, пішов ти туди, за можливістю курити в шинках, горілку кружляти. Грошей хотів? Людей убивав? їв-пив на крові?!»
Не зрозуміти тобі, невдячний потомку! Продав ти душу спочатку Польщі, потім Москві… Навіть тепер, на початку двадцять першого сторіччя, цураєшся коренів своїх. Господи святий, не дай їм спаплюжити! Наведи на істину й прости тих, хто за незнанням і недолужністю власною іудами нації козацької стали. Забули, що є вони народом сильним, волелюбним та гордовитим. Народом, історія якого налічує тисячоліття, а культура і мова є багато вищою за культуру і мову шанованих ними азійських загарбників України. І можливо, тоді вони зрозуміють: кожен запорожець загинув за них! Кожен бажав жити і радіти сонцю, дихати свіжим подихом степу, того самого степу, де проживають тепер невдячні потомки. Але кожен без жалю віддавав життя за ідеали, забуті такими потомками:
Слава.
Воля.
Україна.
І хіба їх не досить для того, аби віддати життя? Хіба запорожці робили це марно?
Тож жаль бере автора, коли він поглядає на вас, сучасники. Ви не схожі на них. Ви смієтесь з національних гординь, рідної мови. Ви намагаєтесь жити, немов чужинці, перетворюючись на чужинців серед власної землі. І тому інколи немає бажання вважати за правду те, що діється навкруги…
Серед темряви наступної ночі Прогноївську косу залишили шістдесят чотири чайки. Тепер козаки не мали потреби боятися ворожих гармат. Тепер вони вселятимуть страх у душі людей. Попереду, невидимі за сотнями верст чорноморських просторів, лежали райські береги Анатолії. Там очікувала на них військова слава, здобич та помста.
III
Козаче! Запорожцю, линь до Бога. Запитай, запитай його! Чи потомки згадають вдячним словом славу сього лицаря та праведну смерть його, чи не згадають? Чи плюнуть отрутою презирства в невидющі очі? Чи засміються і скажуть: «За золотом, сріблом, немов розбійник, пішов ти туди, за можливістю курити в шинках, горілку кружляти. Грошей хотів? Людей убивав? їв-пив на крові?!»
Не зрозуміти тобі, невдячний потомку! Продав ти душу спочатку Польщі, потім Москві… Навіть тепер, на початку двадцять першого сторіччя, цураєшся коренів своїх. Господи святий, не дай їм спаплюжити! Наведи на істину й прости тих, хто за незнанням і недолужністю власною іудами нації козацької стали. Забули, що є вони народом сильним, волелюбним та гордовитим. Народом, історія якого налічує тисячоліття, а культура і мова є багато вищою за культуру і мову шанованих ними азійських загарбників України. І можливо, тоді вони зрозуміють: кожен запорожець загинув за них! Кожен бажав жити і радіти сонцю, дихати свіжим подихом степу, того самого степу, де проживають тепер невдячні потомки. Але кожен без жалю віддавав життя за ідеали, забуті такими потомками:
Слава.
Воля.
Україна.
І хіба їх не досить для того, аби віддати життя? Хіба запорожці робили це марно?
Тож жаль бере автора, коли він поглядає на вас, сучасники. Ви не схожі на них. Ви смієтесь з національних гординь, рідної мови. Ви намагаєтесь жити, немов чужинці, перетворюючись на чужинців серед власної землі. І тому інколи немає бажання вважати за правду те, що діється навкруги…
Серед темряви наступної ночі Прогноївську косу залишили шістдесят чотири чайки. Тепер козаки не мали потреби боятися ворожих гармат. Тепер вони вселятимуть страх у душі людей. Попереду, невидимі за сотнями верст чорноморських просторів, лежали райські береги Анатолії. Там очікувала на них військова слава, здобич та помста.
III
І Анатолія здригнулась. Умилися кров'ю міста і містечка, окутались димом пожеж. Настала страшна помста за татарські набіги на Україну, за кров та сльози нещасних невільників, що їх тисячами гнали до Криму і далі, у найвіддаленіші куточки Османської імперії. Запізнилися гінці сілістрійського паші, який першим відчув на собі наслідки козацьких відвідин разом з мешканцями болгарського побережжя. Гуляють шайтани морем, не шкодують ні старого, ні малого криваві посланці Малека-уль-Меккома – ангела смерті. Горе, горе, о правовірні! Вогонь поглинає мечеті! Учорашній раб точить кров господаря свого. Крик мусульман лунає до неба, але глухий до нього пророк! Біда на голови ваші, о люди віри праведного Мухамеда! Чим завинили діти ваші, яких шайтани жбурляють у вогонь? Чим завинили жінки ваші, яких, беззахисних, примушують порушувати закони шаріату і показувати стороннім обличчя свої? Чим завинили чоловіки, що залили яскраво-червоними річками своєї крові вулиці, на яких будували колись житло?
Ні! Не завинили ви нічим, окрім зневаги до віри християнської. Окрім того, що немов бидло купуєте та продаєте людей православних, ґвалтуєте дівчат невинних у своїх сералях, оскопляєте малолітніх хлопчаків во славу Ааллаха, перетворюючи їх на євнухів, тисячами вбиваєте козаків непосильною працею на галерах.
Не винні ви, правовірні!
Запорожці гуляють – ось твоя провина і смерть, бусурмане!
Швидкий та страшний для турків рейд запорізького флоту примусив стривоженим вуликом загудіти санджаки та вілайєти[36] імперії. Навіть султанський конак[37] у Стамбулі відчув на собі лихоманку – яничарські казарми, в яких вирувало ще від часу, коли султанські гвардійці повернулися до столиці після невдалої осади Багдада, вибухнули відкритим бунтом, дізнавшись про безсилля влади протистояти запорожцям. Люті і нестримні, домовившись з комонною гвардією, що складалася виключно з сипахів, обложили вони будівлю палацу Топкапи і почали вимагати зміни великого візиря, якому випала «честь» бути звинуваченим у провалі в Персії і запорізьких перемогах. І могутній падишах, володар землі та неба, змушений був поступитися перед бунтівниками, віддавши їм в обмін на власне життя бідолаху візиря. Живою була ще в пам'яті султана сумна доля його попередника, красеня-юнака Османа II, убитого яничарами, наче собака. І йому не залишилося нічого іншого, аніж спостерігати, як натовпи вояків Нового війська[38] руйнують оселі його найвищих сановників, знущаються над ними і вимагають з них гроші та цінності.
Тож запорожцями ніколи і нікому було займатися в армії наймогутнішої імперії Середньовіччя. А вони вмить це оцінили по-своєму – такої відвертої нахабності турецькі провінції не пам'ятали вже більше десяти літ, з часів Сагайдачного. Соколець на чолі своїх відчайдухів з'являвся невідь-звідки, вирубував до ноги цілі селища і зникав невідомо куди. Без жалю саджав на палі або здирав шкіру з кожного, в кого знаходив християнських невільників. Грабував без розгляду будинки, палаци і мечеті. Плюндрував вогнем і мечем райські куточки Анатолії, створені ласкавим кліматом чорноморського узбережжя і десятками років важкої праці невільницьких рук. Зграя чайок з Чорного моря вискочила в Азовське, пройшла там, викликаючи жах, і повернулася до Понту Евксинського. Пройшовшись з погромами по Кілії та Ізмаїлу, околицями грізного Акерману, стерла безслідно кілька десятків малих та великих селищ і знову спрямувала свій курс до берегів Анатолії, яка ще не встигла зітхнути з полегшенням – Соколець звик діяти таким чином, щоб його не могли прорахувати галери Високої Порти…
Через три тижні, обважені здобиччю і сп'янілі від почуття безкарності, запорожці серед білого дня підійшли до досить великої бухти, на блакитному дзеркалі якої лагідні хвилі погойдували безліч кораблів, човнів і човників. На високому скелястому березі бухти розташувались живописні будівлі. Глиняні пласкі дахи, що перемежались з куполами мечетей та вежами мінаретів, утопали серед зелені садів, виноградників і живоплотів. Високі пальми і яскраві квітники притягували око неземною красою, а неспішні перехожі і переїзні навіть не здогадувались, що тихій ідилії їх мирного життя надходить кінець. Козацьку ескадру зустрічав Синоп, до якого ще не встигла прийти жовтогаряча осінь, яка вже нагадала про своє існування спаленим серпневою спекою запорізьким степам.
Богун сидів на лаві поряд з Нечаєм, перевіряючи зброю. Уважним оком помічав найменші щербини на шабельному лезі, підсипав пороху на пановки пістолетів та мушкета, поправляв за поясом оздоблений золотом і самоцвітами турецький ятаган – один з багатьох нових трофеїв. Покінчивши з цим, поглянув у бік отаманської чайки. Там, стоячи на високому чердаку, Соколець розглядав у далекоглядну трубу ворожі береги. Кавалькада застигла на місці, піднявши догори блискучі на сонці весла, з яких стікали струмочки води…
Та хіба то був той самий Богун, який ще зовсім недавно захоплено позирав на Січ з вершечка пагорба на шляху? Змінився, змінився Іван! Чарівним сном пролетіли для сина реєстрового хорунжого з далекого Поділля три тижні походу. П'янкою музикою стали для нього мушкетні громи, свист куль та блиск бойової криці. Поряд з іншими запорожцями, як рівний з рівними, рубав він шаблею яничар та переляканих до смерті ополченців, бив, застосовуючи науку, передану колись Омельком і відточену роками виснажливих вправ. Ліз, стискаючи в зубах ятаган, по абордажних мотузках на високий облавок галери, занурював гостре лезо в податливу плоть, трощив оселі і сипав у мішки дзвінку монету – кривавий хліб козацький. Тоді серед вогню, криків розпачу і грому пострілів уперше пізнав він жіноче тіло. Перелякана турчанка стала для нього військовою здобиччю, не відмінною від цехінів, дукатів і аспрів,[39] що їх шапками черпали запорожці після перемог. Жорстокий час породжував жорстоких людей. Іван ставав воїном, бійцем, який жив війною, щодня позирав у очі смерті, тому брав від життя все, що міг. І вважав такий стан речей справедливим. Тому, що міг загинути будь-якої миті, так, як загинули в нього на очах кількадесят відчайдушних братчиків, поряд з якими кидався в бій. Буяв початок жорстокого сімнадцятого сторіччя… Соколець рвучко відірвав далекоглядну трубу від очей і змахнув рукою.
Ні! Не завинили ви нічим, окрім зневаги до віри християнської. Окрім того, що немов бидло купуєте та продаєте людей православних, ґвалтуєте дівчат невинних у своїх сералях, оскопляєте малолітніх хлопчаків во славу Ааллаха, перетворюючи їх на євнухів, тисячами вбиваєте козаків непосильною працею на галерах.
Не винні ви, правовірні!
Запорожці гуляють – ось твоя провина і смерть, бусурмане!
Швидкий та страшний для турків рейд запорізького флоту примусив стривоженим вуликом загудіти санджаки та вілайєти[36] імперії. Навіть султанський конак[37] у Стамбулі відчув на собі лихоманку – яничарські казарми, в яких вирувало ще від часу, коли султанські гвардійці повернулися до столиці після невдалої осади Багдада, вибухнули відкритим бунтом, дізнавшись про безсилля влади протистояти запорожцям. Люті і нестримні, домовившись з комонною гвардією, що складалася виключно з сипахів, обложили вони будівлю палацу Топкапи і почали вимагати зміни великого візиря, якому випала «честь» бути звинуваченим у провалі в Персії і запорізьких перемогах. І могутній падишах, володар землі та неба, змушений був поступитися перед бунтівниками, віддавши їм в обмін на власне життя бідолаху візиря. Живою була ще в пам'яті султана сумна доля його попередника, красеня-юнака Османа II, убитого яничарами, наче собака. І йому не залишилося нічого іншого, аніж спостерігати, як натовпи вояків Нового війська[38] руйнують оселі його найвищих сановників, знущаються над ними і вимагають з них гроші та цінності.
Тож запорожцями ніколи і нікому було займатися в армії наймогутнішої імперії Середньовіччя. А вони вмить це оцінили по-своєму – такої відвертої нахабності турецькі провінції не пам'ятали вже більше десяти літ, з часів Сагайдачного. Соколець на чолі своїх відчайдухів з'являвся невідь-звідки, вирубував до ноги цілі селища і зникав невідомо куди. Без жалю саджав на палі або здирав шкіру з кожного, в кого знаходив християнських невільників. Грабував без розгляду будинки, палаци і мечеті. Плюндрував вогнем і мечем райські куточки Анатолії, створені ласкавим кліматом чорноморського узбережжя і десятками років важкої праці невільницьких рук. Зграя чайок з Чорного моря вискочила в Азовське, пройшла там, викликаючи жах, і повернулася до Понту Евксинського. Пройшовшись з погромами по Кілії та Ізмаїлу, околицями грізного Акерману, стерла безслідно кілька десятків малих та великих селищ і знову спрямувала свій курс до берегів Анатолії, яка ще не встигла зітхнути з полегшенням – Соколець звик діяти таким чином, щоб його не могли прорахувати галери Високої Порти…
Через три тижні, обважені здобиччю і сп'янілі від почуття безкарності, запорожці серед білого дня підійшли до досить великої бухти, на блакитному дзеркалі якої лагідні хвилі погойдували безліч кораблів, човнів і човників. На високому скелястому березі бухти розташувались живописні будівлі. Глиняні пласкі дахи, що перемежались з куполами мечетей та вежами мінаретів, утопали серед зелені садів, виноградників і живоплотів. Високі пальми і яскраві квітники притягували око неземною красою, а неспішні перехожі і переїзні навіть не здогадувались, що тихій ідилії їх мирного життя надходить кінець. Козацьку ескадру зустрічав Синоп, до якого ще не встигла прийти жовтогаряча осінь, яка вже нагадала про своє існування спаленим серпневою спекою запорізьким степам.
Богун сидів на лаві поряд з Нечаєм, перевіряючи зброю. Уважним оком помічав найменші щербини на шабельному лезі, підсипав пороху на пановки пістолетів та мушкета, поправляв за поясом оздоблений золотом і самоцвітами турецький ятаган – один з багатьох нових трофеїв. Покінчивши з цим, поглянув у бік отаманської чайки. Там, стоячи на високому чердаку, Соколець розглядав у далекоглядну трубу ворожі береги. Кавалькада застигла на місці, піднявши догори блискучі на сонці весла, з яких стікали струмочки води…
Та хіба то був той самий Богун, який ще зовсім недавно захоплено позирав на Січ з вершечка пагорба на шляху? Змінився, змінився Іван! Чарівним сном пролетіли для сина реєстрового хорунжого з далекого Поділля три тижні походу. П'янкою музикою стали для нього мушкетні громи, свист куль та блиск бойової криці. Поряд з іншими запорожцями, як рівний з рівними, рубав він шаблею яничар та переляканих до смерті ополченців, бив, застосовуючи науку, передану колись Омельком і відточену роками виснажливих вправ. Ліз, стискаючи в зубах ятаган, по абордажних мотузках на високий облавок галери, занурював гостре лезо в податливу плоть, трощив оселі і сипав у мішки дзвінку монету – кривавий хліб козацький. Тоді серед вогню, криків розпачу і грому пострілів уперше пізнав він жіноче тіло. Перелякана турчанка стала для нього військовою здобиччю, не відмінною від цехінів, дукатів і аспрів,[39] що їх шапками черпали запорожці після перемог. Жорстокий час породжував жорстоких людей. Іван ставав воїном, бійцем, який жив війною, щодня позирав у очі смерті, тому брав від життя все, що міг. І вважав такий стан речей справедливим. Тому, що міг загинути будь-якої миті, так, як загинули в нього на очах кількадесят відчайдушних братчиків, поряд з якими кидався в бій. Буяв початок жорстокого сімнадцятого сторіччя… Соколець рвучко відірвав далекоглядну трубу від очей і змахнув рукою.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента