Юрій Яновський. Чотири шаблі (збірник)

   – Перш за все – спокій, – сказав дзвінко наш командир. – Всі військові, виходьте по одному через двері. Штатські, – станьте всі у той куток. Жінки, – зайдіть у ту кімнату. Хто зробить зайвий рух – куля в голову. До вікон не підходить!
   Далі не стримався:
   – Попалися, в три бога!!!
 
   Я передивлявся жінок. Тут десь мала бути стрижена дівчина – машиністка штабу. На мене молились перелякані погляди, тремтів дехто перед обмороком, я ходив між ними й придивлявся їм у вічі. Я кусав губи. Не було нікого навіть подібного.
   Я вийшов до зали.
   Через поріг з другого боку йшли двоє наших і тримали під наганами стрижену голову. То була струнка дівчина з похиленим зовсім на груди обличчям.
   – Виведіть цю сволоч живою. Скажіть там, щоб не стріляли.
   Щось ударило мене по серці. Я схватився за очі. Підбіг до дівчини й підняв їй рукою голову. На мене глянула моя майбутня дружина.
   «…в уборній кімнаті, – писав начдив, – знайшли денікінського шпига, який служив у нашій дивізії машиністкою штабу. її вели надвір з наказом не стріляти, але вона вирвалася із рук, як скажена, і клинок не міг зупинитись…»
   ……………………………………………
   До ранку прийшов у місто Жовтень.
 

   У робфаківця на столі стоїть попільниця. Зовнішнім виглядом вона нагадує плисковату морську мушлю. Кожен день Жовтневих спогадів додає рік до її історії.
   Звук же більш не продовжується. Він постояв у повітрі, як міраж.

   1924

В листопаді^[97]

   Сашкові^[98]

1

   З Берліна мій друг привіз спокійні манери великого міста і трошки сивини на скронях. Його замріяність не виходить за ці межі. І лише хвилинами незрозумілих вечорів його дух буйно розквітає.
   Мій друг думає образами й фарбами. Він не є художник, бо це слово означає безконечну кількість обріїв. У мого друга один обрій – конкретне думання.
   Підходячи до його розчиненого вікна, я здалеку ще бачу, як кінчиком своєї фарбовної флейти він грає ясну мелодію на полотні.
   – Заходь! – каже він, розмазуючи фарбу.
   Я заходжу.
   – Кладу вам свій привіт, – бурчить мій друг, проводячи лілову смугу на щоці свого твору, – сідайте собі десь. Я вирішую завдання конкретного фону.

2

   Філософія мого друга мені ніколи не набридає. Коли смеркається – електрика починає красти відблиски фарб. Вони гублять своє лице, їх не можна брати, вони ввечері мінливі, як настрій. Друг уміє мовчати так, як і оповідати, і його можна поставити за опудало в соняшники або дати йому між ноги отаманського коня.
   У нього лежать сотні тюбиків фарб. Свій заробіток він залишає в магазині, вишукуючи нових кольорів, і в низькій халупці теслі, що робить йому рами до полотен. А потім розказує своє чергове плавання в абстракцію і висипає на стіл безконечні тюбики.
   – Я такий багатий, як папуга, що має сотні фарб і сотні років перед собою, гойдаючись над затишною бухтою тропічного моря.
   Мій друг гладить рукою білу упругість гарно натягнутого полотна – найближчу могилу всіх фарб.
   – Площина – є щось символічне. Оволодіти нею – то найважливіше завдання такого пачкуна, як я.
   – Простори тектимуть з-під вашої руки, полотно це зробиться цілим світом, тільки розплющите очі тоді. Любима тінь покаже теплість думки, червона радість освітлить вашу мазанину щирістю, усміхнеться синіми очима глибина…
   – О, це мені не так легко вдається, як потрафити кулею дівчину або поцілувати копійку. Я мав сказати навпаки, будь ласка…
   І мій друг оповідає, підібравши під себе одну ногу. Його рука нервово ворушить пальцями на коліні. Я сиджу, передчуваючи конкретне, і мені здається, ніби я бачу свічіння його мізку. Я ніби бачу все наперед, як в листопаді.

3

   …На вулиці він сам, як у степу. Листя осені іноді виблискує на світлі останнього проміння й падає. Голодний пес меланхолічно жаліється на життя. Тепла рука осені відчувається на купі брудного й вогкого листя. Поміж будинків світиться золотий клен. Вся вулиця така непривітна. Романтики шукає він на такій вулиці. Журні моменти життя пронизують його, як протяг. Зачиняйте двері, громадянко Ніч.
   На синьому просторі пливе вона, зайшовши, і світить вогні. Загоряться, по-перше, сім зорь на півночі, закликаючи у невідоме кіно «Золотого Воза». Дівчина родиться з фарб і тіла. Він знає, що це повинно бути. Бо інакше – нащо фарби на палітрі? А сквер віддихується, як кінь, що впав, пробігши усі милі дня… Луна йде підголосками по алеї.

4

   Він відпочиває на скверові. І мідний роздільний дзвін розноситься вгорі, відраховуючи секунди, надаючи їм незвичайної ваги і значимості. На ясному небі, над людьми суворо точить хрест не своє сяйво, приковуючи погляд. Надзвичайна думка.
   Він уявляє собі живого доктора-гіпнотизера. Блискучий тримаючи молоток у руці, доктор монотонно відраховує секунди. Воля схиляється. Пацієнт, сидячи, спить, похитуючись, як повний колос. Храм, неймовірний храм панує вгорі. Страшенно дикунська рука підписалася на його проекті!..
   Людина на скверові думає образами, сягаючи розумовими блисками в нетрі уяви.
   І він малює собі на місці храму свій витвір, вільно дихаючи грудьми і відпочиваючи на своєму творінні.
   Це буде дівчина зі снопом, тіло, повне крові і м'язів, здорові груди, що ось-ось мають колиснутися від дівоцького руху. Сніп жовтий, важкий – символ життя і врожаю на тлі зелені і сині. Дівчина – трохи легкодумна по своїй поганській глибині.
   Котиться деревами шелест і зриває потроху жовту їхню одіж. Серце стугонить. Якась рука завела пружину і закинула ключа в море. Ключа не знайдеш. Тому – користайся кожною осінню, серце!
   Десь поливають асфальт. Він блищить в останнім світлі догораючого дня. Ніч іде…

5

   Він задумливо жує кінчик газети. Він замислився, дослухуючи рештки згасання. Ловить окремі тони завмираючих вулиць. Саме – пора перелому дня на вечір, роботи – на галас вечірній, пустотливі верески і парфумний дух.
   В такі хвилини стає тихо наче, і незвикле до тиші вухо дзвенить снагою, невідомою увагою і срібною чуйністю.
   В такі часи наповнюємо свій розум жаром і піднесенням, золотоносною рудою спостережень. А довгими вечорами і творчими ранками одмиваємо крупинки золота.

6

   Сніп пшеничний, важкий і пахучий, пливе в повітрі. Він хвилюється, як марево, і це вже не сніп, а дівчина. Вона подібна до витвору художника. Синій колір її очей відбивається на мокрім асфальті. Сонячна країна і степова безмежність випестили її на своїх грудях. За нею побігти хочеться кожному, а мій друг, обігрітий синім поглядом, прийняв це за привітну усмішку наступаючого вечора. Він підвівся й пішов за нею поволі, не виймаючи руки із кишень.
   Друг перериває оповідання. Ходить по кімнаті, свистом розганяючи тіні. Він почав із лірики, з випробовання фарб. Накидав фон до картини й заразом же залишив у деяких місцях зайвої фарби. Він далі візьме ще її з тої осінньої самотності, з тої зелені, що він її наляпав без міри на сквер, і з того закинутого в море ключа, що заводить раз на вік людську пружину.

7

   Акорд ще звучить і пливе по кімнаті, щоб улетіти в вікно. Мій друг затягується тютюном і мружить очі. Його мовчання підкреслює думки, як правильно поставлена пауза. Він уміє мовчати так, як і оповідати. Його мовчазна промова утворює романтику й заповнює нею шелест за відчиненим вікном. Оповідання починається непомітно і йде трохи нервово, перебігши за паузу кілька днів.
   Двоє військових сидять на лавці в сквері. Мій друг сідає коло них, обмірюючи очима храм і пускаючи дим папіроси невеличкими хмарами. Він сидить у повній задумі, весь час, правда, скошуючи очі вбік, де синій колір очей буде підходити до нього.
   Далі почалась була розмова, обірвалась і знову потім почалась, нагадуючи хвилі коло берега.
   Уже з цього часу мій друг має повний проект того, що він задумав.
   Військові зовсім не сперечались щодо можливості проекту. Вони цілком примітивно мислили, сприймаючи химеру, як факт, і реальність, як далеку фантастику. їхній мозок не відокремлює ще утопії від реальності, як і всякий первісний мозок.
   Вони посперечались лише за цілість шибок поблизу як наслідок діла.
   – Що ж, – сказав перший з військових – велетенська дитина з поцілунками чорної віспи, – узорвать не штука. Двадцять десяток це коштуватиме. Бо й кому вона тепер потрібна?
   Проект був далекий від дійсності, межував із забороненими гранями розуму і тому сприймався як накреслена чітко формула.
   Художник пускав далі тютюнові хмари, і хто знає, що проходило в його голові. Він ясно і чітко знає своє місце в системі подій. Ясно до болю, навіть коли галюцинації від утоми.

8

   На тому й покінчили, що роботу буде зроблено чесно і зі знанням діла. Другий військовий, молодий, захлинувся враз суворістю. Його непокоїло, як сказав він, те, що коло хреста висить антена.
   Дівчинка якась, граючись, влучила мого друга м'ячем і почервоніла сама, як м'яч. Жовта сонячна фарба сідала на листя дерев із тим, щоби не зникати й ранком.
   Довго йшов час. Не один жовтий лист упав.
   Він напружено чекав дівчину, ніби вона була йому годинником. Дівчина нарешті пройшла, ступаючи по своїй тіні, а мій друг підвівся йти за нею. І дзвін в його серці не вгавав.
   Цей дзвін чомусь лунав у голові і ніби снувався з очей, як бабине літо.
   На шляху попався художників друг-писака, що саме доїдав свою пообідішню порцію винограду. Він нишпорив поглядом по верхів'ях дерев, по візерунковій лінії контурів хмар. Він жагуче шукав тем, не гребуючи нічим.
   Писака пішов поруч художника, гризучи нігті. А художник малював словами красу дівчини зі снопом, і слова його горіли. Він не відчував лише всієї банальності писаки.
   – Ти не маєш права висаджувати в повітря храмів.

9

   Зараз же на розі вулиці за сквером стояв шахрай і простягав руку. Це була дитина храму і найзапеклий ворог мого друга. Третій раз він ставав на шляху художникові, і третій раз мусив художник змінювати свій маршрут, простуючи додому.
   І на цей раз, почувши «подайте», що кінчалося добрим басом в бороді старця, – мій друг хутко повернув назад і пішов додому іншим шляхом, навіть не попрощавшись з писакою. Він ішов мовчки, злісно плював у відчинені ворота по дорозі і скинув пальто, понісши його далі в руках.

10

   Завше став повертатися друг об одній годині додому. Він не зустрічав старця, бо вибрав собі інший шлях, звикнувши й полюбивши його.
   Дівчина подарувала йому вже не одну усмішку, не одержавши від друга ні усмішки, ні привіту. Вона була годинником і не мала входу на іншу роль. Проект церковного вибуху наближався до здійснення.

11

   Сквер знову віддихувався, як кінь після миль дня. Листя поволі осипалося з віт і сідало художникові на капелюх. І дим з папіроси вився і припадав до землі, як підстрелений. Мій друг прочитав газету з фейлетоном писака. Вона лежить коло нього на лавці, засипана листям. Мій друг думає, слідкуючи за фарбами хмар. Так і завжди буває, що банальні люди псують папір. І писака лише переказав своїм штампованим словом розмову з художником. Убогим юмором заквітчав він проект художника. Крізь рядки проглядала самовдоволена усмішка писаки. Ну, й хіба він не перл з своєї низької височини? А збаналена думка – є вже банальність?… Друг замислився, прощаючись із своїм витвором. Пропливла дівчина, і сніп, важкий сніп, як урожай, і зникло все в прозорім осіннім повітрі. Хвилини минали, як проходять і минають люди. Ще одна доба закінчилась, коли наблизилась дівчина з синім поглядом. Тепер нарешті надходив час слушний. Друг підвівся і пішов їй назустріч, почуваючи, що він не може мовчати, що він мусить щось значне розповісти. А підійшовши близько і взявши за плечі, з лагідністю сказав, не пам'ятаючи себе:
   – Ви вже тепер не потрібні.
   Дівчина почервоніла і говорила щось неважливе, беззмістовне. Вчувалась за цим усім туга. Туман розвіявся по сквері ще раз, і з ним пішло все – й синій погляд, такий гарячий зблизька.

12

   Мій друг повернувся додому. Не скидаючи капелюха, він видушив із тюбика синьої фарби і розтер її. Потім почав заповнювати нею полотно.
   Тут прийшов я – його друг і почитатель.
   – Заходь, – сказав він, розмазуючи фарбу.
   І я вислухав його мовчки, слідкуючи за пензлем, яким він підкреслював думки. Стало темно.
   – Думав я, йдучи додому. Вже мозок розсипався іскрами від ударів крові. Думка сягала в загірню сторону, та заважало таке місто. Захотів я, щоб ізникло воно – брудне, з вулицями й електрикою, що краде відблиски фарб. Щоб величне місто-велетень повставало на руїнах. Мільйони вікон щоб обступили мене з боків. На хмарах пливли б електричні літери й меркло б під ними кіно «Золотого Воза».
   У відчинене вікно кімнати долинуло одне слово – не то його сказав хтось, не то – проспівав жалібною нотою. Мій друг вийшов із кімнати, перервавши розмову. До кімнати входило низьке й тягуче:
   – По-одайте!

13

   Я виглянув у сутінь вулиці. Мені журно стало чогось. Я не розумів мого друга раніш. Я розумію його тепер. Це я – той писака, і це я залишив дівчину годинником у чужім вікні. Вона ніколи не наблизиться до мого друга…
   (З Берліна він привіз спокійні манери великого міста. Я завжди любитиму його замріяну мудрість і сивину на скронях.)
   Листопад обтрушував з дерев листя. Воно падало повз вікон, шелестіло й одсвічувало жовтим. Замовк раптово голос старця, і все дослухалось, ніби до пострілу. А може, його й не було.

14

   Мій друг зайшов до кімнати згодом, і ми сиділи довго мовчки. У відчинене вікно летіли комарі й метелики. Від їхньої присутності наче дзвеніло само повітря.
   – Струмок думки від чужої руки мутнішає, і часто легше буває прострелити копійку, ніж цілувати дівчину.
 
   1925

Bесна^[99]

   Стислість, із якою звичаєм оповідається, повинна мати межі, бо часто її позитивні якості можуть обернутися проти неї самої: схема не здатна передати живу тканину слова. А часто буває, що тканина мови оживає тільки на кінець, створюється настрій, формується ритм по довгій передмові, яка й виявляється тоді зовсім не передмовою, а щирісінькою дією. В усьому ж іншому повинно керуватися золотим правилом Пушкіна: «Точность и краткость, вот первые достоинства прозы».
   Трьох дівчат вважали в університеті за нерозлучних подруг, хоч і вчилися вони на різних факультетах. Віку були не зовсім похилого – близько шести десятків літ, коли брати загальну суму їхніх років. Звали їх Воля, Рада й Аліна, причому – перша була математик, друга – біолог, а третя вчилася на філологічному. Одностайність, із якою вони зневажали проблеми кохання й висміювали чоловічу стать, створила їм між товаришами сумну славу «старих дів», що, як відомо, належить до дуже маловживаного лексикону.
   Чи можливе в університеті кохання? Сама така постановка питання заслуговує на суворий осуд. Та й чи в голові ж ото нашому заклопотаному студентству якісь позапрограмні предмети? Тут аби встигати з однієї лекції на другу, з гуртожитку до їдальні, з бібліотеки до книжкової крамниці. А концерт у колоннім залі філармонії? А Володимирська гірка в місячнім сяйві? А Голосіївський ліс із весняними солов'ями? Де вже там студентові до кохання, на це ж не передбачено програмами жодної миті!
   Воля народилася в професорській родині. Дід – математик, батько – астроном. Вона сама підрахувала, виходячи з теорії ймовірності, скільки їй шансів було на те, щоб не остогидла математика з дитинства, – і одержала дуже мізерну величину, порядку безконечно малих. До речі, цей підрахунок зробила, вже перебуваючи на математичному факультеті.
   «Розумієте, дівчата, – сповідалася часом Воля Аліні й Раді, – кажуть, що дівчині незручно любити математику, але я не уявляю собі нічого більш поетичного! І берусь вам довести, що найдужче можна висловити почуття тільки формулою… Шкода, не дійшло до нас: я певна, що Шекспір був математик!..»
   Воля була красива, хоч і кирпатенька трохи, – в уяві хлопців її зовнішність аж ніяк не в'язалася зі сторінками запаморочливих цифр. Скільки разів, мов метелики на вогонь, летіли на її сині очі зацікавлені особи! Але варто їй було прочитати жертві крихітного реферата про поетичні якості рівнянь і формул, як метелик одчайдушно змахував обсмаленими крильцями й летів геть, до інших факультетів…
   Дідові-математикові подобалась така онука, але й він часом бурчав і роздратовано жував білі вуса, коли Воля, сидячи біля вікна, прочиненого просто в кущ квітучого бузку, із захопленням борсалася серед нескінченних цифр. Професор лазив тоді по палісадничку, притримуючи пенсне, яке падало з носа, ловив земляну жабку й, потихеньку підкравшися, клав перед Волею на папір. «Рятуйте, – верещала онука, скочивши з ногами на стілець, – ну й дивна в тебе, діду, манера залицятися!..»
   Дід перший почав замислюватись про Воличчину матримоніальну долю. Повернувшись до Києва з евакуації, він плекав гордовиту мрію погойдати на руках ще й правнука, перед тим як закінчити свій життєвий шлях. Зрозуміло, що подібні мрії тримав при собі, але робив усе від нього залежне, щоб онука не засиділася в дівках. Він полюбляв, щоб до Волі приходили гості, зокрема Рада й Аліна, урочисто тоді вносив їм до кімнати гарячого самовара, заводив пісень і зовсім не був схожий на традиційного професора-математика. «О, плем'я молоде, – декламував він, підносячи руку із затиснутим між пальцями пенсне, – мій час, гай-гай, минув, та б'ється в унісон оце старече серце!»
   Марно під вікнами флігелька, де жив професор із сином-астрономом та онукою, лунали вечорами легковажні звуки гітари, марно невідомі закохані особи жбурляли у вікна квіти, зірвані тут же на професорській грядці, – дівчата невмолимо замикали вікна, зсовували занавіски й намагалися ігнорувати те, що стукало вже (та ще й як!) до їхніх юних сердець…
   «Дівчата, – казала серйозно друга подружка – Рада, – науково доведено, біологія наука точна, і я відповідаю за свої слова. Ніякого кохання взагалі не існує, це все вигадали поети, а біологія знає одне – життєві процеси не потребують романтичних мантій, правда, Волька?»
   «Ми вже й так, як білі ворони, – відгукнулась Воля, не підводячи на подружок очей і домальовуючи до формул, які лежали перед нею на столі, крильцята, прикрашаючи їх навколо ромашками. – Ми – таке нехарактерне явище, що університет сміливо може вважати нас за юні нулі… Як на мене, то я б, може, й вийшла до отих гітарників, які топчуть під вікном дідові квіти… Але Аліна…»
   «Так, Аліна заперечує, – підсумовувала Аліна, говорячи про себе в третій особі, – Аліна має сміливість вважати себе досить дорослою, щоб розважатися подібними речами!..»
   «Так, Аліно, – Рада зробила паузу, бо за вікнами з новим завзяттям співала гітара, – мені більше подобається рояль!..»
   Радина мама (тата в неї не було) була вчителька музики і вчителювала з давніх-давен, коли й сама ще вчилася в гімназії. Рада обрала біологію, можна сказати, з дитячих років. Не кожну дитину, яка з захопленням обриває жукові крильцята чи підбиває горобця з рогатки, можна зарахувати до категорії майбутніх біологів. Радочка ніколи не проходила байдуже повз усе, що повзало поруч, дзижчало, літало, крутилося по землі із задертими вгору лапками, що плигало їй на груди, намагаючись лизнути в носа, що безпомічно цвірінчало, випавши з гнізда. Гербарії поступалися місцем колекціям пташиних яєць, яйця – вітринам багатоколірних метеликів, метелики – збіркам жучиного світу.
   Німецько-фашистська окупація Києва жахливо вплинула на підлітка Раду. Вони з мамою позбавлені були можливості вчасно виїхати, і Рада жорстоко картала себе за недостатню наполегливість. «Пішки треба було, мамо, – сказала вона суворо, краючи цим мамине серце, – повзти треба було, а вийти!..» І тільки згодом, здогадавшися, що мама зв'язана з підпільниками, Рада перестала говорити про евакуацію. її душа занурилась в мерзоту, жорстокість і звірячість, які принесли до міста окупанти, вона мусила закам'яніти, і вона закам'яніла, допомагаючи мамі продавати на базарі різні хатні речі, щоб не вмерти з голоду. Мама стала за прибиральницю до управи, їй треба було, як підслухала Рада, викрадати бланки посвідчень для працівників підпілля.
   З гордо піднесеною головою йшла Рада виконувати перше мамине прохання – віднести ноти, серед яких були й інші папери. Гордо поверталася додому, почуваючи, що ненавидить загарбників з кожним днем дужче й дужче. Виконавши доручення, таке небезпечне й лоскітливо хвилююче для юної душі, Рада з піднесеною головою марширувала Києвом, голосно декламуючи:

 
Кавказ подо мною. Один в вышине
Стою над снегами у края стремнины;
Орел, с отдаленной поднявшись вершины,
Парит неподвижно со мной наравне!..
 

   Тепер мама Радина знову викладала музику, носила партизанську медаль у святкові дні й мріяла написати спогади про київське підпілля. Довго вибирала час, вигадувала цілий вільний день, витягала із старовинної шкатулки з подвійним секретним дном цератовий зошит, ходила й ходила з кутка в куток, тяжко зітхала, сідала до столу й, не доторкнувшися до пера, довго сиділа нерухомо. Які ще болючі її рани! Товариші й подруги проходили перед очима, і кожне шматувало серце, так недавно це було, такі ще вони живі й кохані! Писати про підпілля – це ж оживляти друзів, боротися з ними поруч і ще раз втрачати, переживаючи з ними їхні смертні муки. Ні, нехай іншим разом, коли зарубцюються рани. І вчителька музики кінчала тим, що, не записавши й слова, лягала на ліжко серед білого дня й зрештою солодко плакала, полегшуючи цим свою душу. За таких випадків Рада силоміць вдиралася до кімнати, бухалася поруч мами, і чимало часу вони вдвох схлипували й згадували страшні втрати підпілля. Цератяний зошит так і лишався поки що незайманий.
   Другий зошит із цератяними палітурками (брата маминого) заповнювався на відміну від першого навдивовижу хутко. Це були виключно вірші. Рада переписувала їх старанно і могла читати напам'ять коли завгодно й у необмеженій кількості. Студент-геолог, із котрим Рада збиралася влітку рушати на Карпати, – в складі відповідної експедиції, звичайно! – мав добру й чималу мороку з тими поезіями. Не встигав він вивчити одного поета, як Рада приголомшувала його новими ямбами й хореями, і бідний геолог проклинав долю, кляв друкарні, що переводять папір на такий незрозумілий спосіб розставляти рядки! Проте Рада була певна, що цей дворушник щиро любить усіх поетів гуртом і кожного зокрема…
   «Дівчинко, – сказала глузливо Воля, – не примушуй його читати вірші! Він так страшно тоді клацає зубами, що мене охоплює жах… Нехай уже липне до тебе з людською мовою…»
   «Аліна все чує, – одказувала Аліна. – Що у тебе, Волько, за негарна манера вживати таких слів, як «липне», у відношенні до чоловіків…»
   «Твоя філологія пахне касторкою!» – одрубала Воля.
   «Не пахне треба казати, а тхне…»
   Аліна, третя подружка, мала твердий характер і завжди приборкувала обох своїх подруг. Зовнішньо вона нагадувала – за заявою біолога Ради – несміливу лань із величезними сумними очима. Математик Воля заперечувала цей образ і вигадувала всеохоплюючу формулу, здатну повністю характеризувати подругу. Тільки дід-професор, бувши присутній під час розмови, нічого не вигадував і щиро зітхав. За його молодих днів таку Аліну неодмінно порівняли б із Суламіф'ю з Пісні пісень…
   В гуртожитку (у дівчини не було рідних) Аліну вважали за приємну дівчину, дещо своєрідну в питаннях чистоти мови, якою говорилося чи писалося в її присутності. Нічого не поробиш, – зітхав дехто, – філолог! Може, хто із студентів і хотів би викласти свої погляди з приводу її бронзового волосся, агатових очей, загадкової посмішки, та заздалегідь вдавався в паніку й німів, знаючи, яка сувора Аліна до порушників законів мови. «Що це має означати, – питала дівчина сміливця, – прибитий солоною хвилею до берега ваших вод? Морський фольклор, да?…»