Аліна була з робітничої родини, батько брав участь ще у Жовтневій революції, мами вона не пам'ятала, старший брат служив у війську на китайському кордоні. Так трапилось, що саме напередодні Вітчизняної війни Аліна поїхала з батьком на екскурсію до Ленінграда, і там їх застукала війна. Батько-пенсіонер одразу ж пішов на пітерський завод, де працював ще за днів молодості, і до Києва вони повернутися не встигли. Час блокади Аліна прожила в місті Леніна. Поховала батька й трохи не загинула сама, але змагалася за перемогу скільки могла і з гордістю почувала себе ленінградкою. Поступила теж на завод, не мавши ще й п'ятнадцяти років, і самовіддано працювала до кінця війни. Потім повернулася на Україну.
Сьогодні над Києвом стояла всепереможна й радісна весна, величезні глейкі бруньки на каштанах перетворилися вже на ніжні семилисники й повипускали свічечки майбутніх квітів, з-за Дніпра через Печерськ долітали до самого університету запахи ожилої землі, у Ботанічному саду верещали на всі заставки солов'ї, гріючись своїм співом у свіжі вечори, а під вікнами Волиної квартири, що містилася, як відомо, у флігельку на першому поверсі, посходило безліч усякого добра: лопуцьків, м'яти, півників, тюльпанів, і повісив свої грона бузок.
Дівчата сиділи в кімнаті з відчиненим вікном і нудьгували. Крізь вікно лилося на них синюще київське небо, а їм здавалося, що надворі цілковита осінь. От, пишуть і доповідають про студентське життя, – яке воно насичене працею й рухом. Змальовують, як студентське плем'я – молоде, задьористе, гаряче – штурмує фортеці знань. А коли настає перерва? Чому цей період випадає з уваги? Учасникам Вітчизняної війни, які пропустили кілька років, ніколи і вгору глянути, у них немає ні дня, ні ночі, треба надолужувати час. Ну, а їм, бідним дівчатам, що накажете робити?
От завтра відпливає щорічна традиційна екскурсія Дніпром до Канева, на могилу Тараса Шевченка, і їх забуто. Запрошень не одержали, квитків теж. Як не сумувати? І не підуть же вони з'ясовувати, чому їх обійдено. В чомусь іншому, будь ласка, а в цьому вони горді. Не хочете нашої присутності, – і не треба. Без Костя Хмеля справа не обійшлася. Ну, за що він їх так ненавидить?
– Коли я чую його неможливий жаргон, – сердито сказала Аліна, – я готова тікати безвісти! Просто ведмідь якийсь…
– Але на тебе він поглядає цілковитим ягнятком, – невинним голоском поправила Воля, – і, слово честі, я бачила, як він виписував до книжечки різні благородні слова, щоб тобі сподобатись!..
– Благородні слова, – гірко озвалася Рада, – ви знаєте, де він воював цілу війну? У морській піхоті, щоб ви знали!..
– При чому тут морська піхота? – нахмурилася Аліна. – У нас у Ленінграді «морська піхота» було найдорожче слово!
– Коли я клеїла стінну газету, він мені гукнув знаєте що? «Проверніть операцію на двадцять ноль-ноль». Ви гадаєте – тільки це? «За невиконання буду драїти на бюро вашу неоперативність…» Як вам подобається?
– Ти, Радко, не лізь до філології, – примирливо сказала Воля, – а як же він повинен був висловитись? Твій геолог, думаєш, інакше лається, коли має нещастя вчити довжелезного вірша, який ти для нього переписала?
– А політехнік? Щось він надто часто приносить твоєму дідові різні речі, які той забуває на лекціях в інституті, зонтики, калоші, цілий універмаг!
– Годі, дівчата, – зупинила Волю і Раду Аліна, – нехай собі називають нас старими дівами, ми не потребуємо їхнього товариства! Обійдемось дуже легко…
– А мені шкода, дівчата, – я б з охотою поїхала. Це незабутня подорож! І хоч би знати, хто це нам підклав таку свиню. Невже ми повинні через твого Костя Хмеля сидіти вдома, а всі попливуть до Канева?
– Коли ти ще раз тулитимеш до мене того Костя, я не відповідаю за себе! – оголосила з притиском Аліна.
– Дівчата, – благально сказала Рада, – я не можу вже чути про того Костя Хмеля…
– Правильно, – погодилась Воля, – я певна, що Аліна перша вимовить це ім'я і тоді вона заплатить штраф!..
Аліна пішла в атаку й неодмінно хотіла покарати Волю власною рукою, але Воля була дуже поворотка й жертвою стала Рада, яка не встигла своїми короткозорими очима помітити, звідки насувається небезпека. Вона в свою чергу погналась за Волею й налетіла на шафу. Шарварок знявся повний, і він лише набув організованих форм, коли Воля витягла з шафи оберемок старої родинної одежі й пожбурила на ліжко.
– Я пропоную професорське весілля!
Це була любима їхня гра ще з дитячих років, коли за головного режисера порядкувала Волина мама. Тоді Аліна незмінно набувала зовнішності молодого, Воля – молодої, а Рада – батька професора, візника, міліціонера й молодшої сестри, – залежно від обставин. Гра мала безліч варіантів, до неї ставали інші персонажі, квартира перетворювалась на божевільню, батько-астроном тікав з дому, а діда-математика замикали до кухні, звідки він мав тягати самовара на весільний стіл і вдавати з себе трактирного полового на гастролях у статечному домі.
І от Аліна ще раз «молодий», а Воля – наречена в фаті з риболовної сітки. В процесі одягання й перетворення молода щипала молодого, а молодий верещав і замірявся на всіх парасолею, «професор» – Рада споруджувала трибуну за допомогою табуретки, ящика, килима й горлала, щоб їй не заважали. Вереск, регіт, галас і гуркіт по вінця виповнили кімнату…
Несподівано, у найневідповіднішу мить, перед вікном раптом виник молодий хлопець і стовбичив хвилину, намагаючись привернути до себе увагу весільчан. Новий вереск, дівчата, побачивши хлопця, попадали просто на підлогу, реквізит розсипався, запанувала тиша.
– Дівчатка, – мовив спокійно Кость Хміль, – я вам приніс запрошення на пароплав. З'являтися об одинадцятій ноль-ноль. Провіант забезпечено, але різні там йолки-булки можете захопити. Добро? Яку це ви п'єсу репетируєте?…
Коли пароплав відходив від пристані, Аліна сиділа в жіночій каюті й нізащо не наважувалась вийти на палубу. Вона червоніла, коли згадувала, як Кость дивився на їхній маскарад. Рада начепила темні окуляри й заповзялася нікого не пізнавати. Одна Воля без усякої ніяковості поздоровкалася з Костем і навіть лукаво йому підморгнула:
– Товаришу капітан, ви, здається, за весіллям не виспалися?
Це стало неначе традицією, – екскурсантів завжди проводжав із Києва дощ. Небо затяглося сірою мішковиною, крізь яку бризнули перші краплі. Та весна брала своє, і навіть дощ прикрашав її: силуети київських гір то випливали, то ховалися за сіткою весняного дощу, і раптом сонце вдарило поверх хмари в гребінь гори, де миттю засяяла мокра трава, заблищали вікна будинків, посміхнулося голубе вимите небо.
Пішла широка водяна рівнина, гайки по берегах, затоплені повінню дерева, човни рибалок, дубки з дровами й торішнім сіном, які вигрібалися проти течії. Пароплав, повний студентів, потроху входив до ритму кочового життя. Організувалося два хори – чоловічий і окремо жіночий, що співали біля різних бортів пароплава, доки за вимогою слухачів вони не об'єдналися в єдиний ансамбль; Рада, пізнана й в окулярах, дістала від Костя розпорядження «провернути» випуск стінгазети; Воля розтанула в хореографічному гуртку, що готувався до виступу на вечорі самодіяльності, – за дивним збігом обставин танцями керував уже згадуваний студент-політехнік, який з невідомих причин потрапив до чужого колективу; Аліна сиділа на кормі й неприховано сумувала, удаючи, що читає гумористичний журнал.
– Прошу дозволу порушити чари самотності, – мовив хтось поруч, і Аліна побачила Костя Хмеля, який сів коло неї з деркачкою в руці, виданою йому, як учасникові шумового оркестру.
– Сідайте, товаришу Хміль, – сказала Аліна, хоч і як їй хотілося назвати хлопця по імені.
– Сів. Ви бачили коли-небудь таку красу?
– Я думала, що вас цікавить тільки морська краса, ви ж не річковий піхотинець?…
Краса була справді виключна. Повноводий Дніпро ще ніс у собі весняні води, широку долину заповнювала безкрая вода. Вздовж лівого берега розбрелися по пояс у воді дерева, – Дніпро затопив усі протоки й старі русла, вздовж яких вони росли. Синіли далекі, схожі на морську далечінь, ліси. Пароплав ішов простим курсом, на весняній воді скрізь був фарватер…
– Увага! – гукнув Кость стерновому. – Обійди лівіше! Хіба не бачиш, як підозріло нуртує!..
Стерновий навіть не оглянувся на Костин голос. Що вони розуміють, оті студенти? По такій воді нічого не страшно. Там, де влітку стережешся мілин, ідеш, як циркач по дроту, по весняній воді – йди й пісні співай! І стерновий встиг замугикати якоїсь пісні. Та пароплав раптом черкнув об щось кілем, втратив хід і широким рухом повернувся носом проти течії…
Вибіг з рубки капітан, це був рідкий випадок на Дніпрі, що його довго будуть згадувати, як щось неймовірне. Сісти не знати на що й не могти знятися своїми силами, і коли? Тоді, як у Дніпрі води до гибелі? На що ж напоролися? Неначе пісок, а неначе й якісь затоплені й повалені дерева. Що його робити? Машина не бере, треба викликати буксир. Передбачувані кілька годин затримки, доки підійде буксир, дещо розхолодили екскурсантів, але незабаром – хто почав лагодити риболовецьку снасть, хто – уп'явся в книжку, хто – ліг покотом на палубі виспатися після недоспаної ночі.
Кость іще раз з'явився поблизу Аліни, яка лишалася на кормі. Не кажучи й слова, він кинув весла в човна, прив'язаного за кормою, перейшов туди сам і почав одв'язувати чалку.
– Щасливої плавби, – сказала Аліна, не дивлячись на Костя.
– Отам неподалік моряки вірають посуду з Дніпра, – відповів Кость, – поїду, погляну тим часом…
– Я можу сісти на стерно, – несподівано для самої себе запропонувала дівчина.
І от вони пливли по голубій величі Дніпра, Кость звично веслував, його обличчя, обернене до Аліни, було спокійне й радісне. Він мовчав, часом оглядався через плече й кивав дівчині на знак правильного курсу. Могутня ріка пливла їм назустріч. Часу було багато для того, щоб з'ясувати все нез'ясоване, уточнити неуточнене, вимовити недомовлене. Проте нічого цього не трапилося. Аліна мружила на сонці агатові очі й безстрашно стрічалася ними з Костиними. Це траплялося частіш і частіш, їм видалося, що вони пливуть лише кілька хвилин, коли попереду чітко звелося над водою судно з прибудовами, оточене понтонами.
– Знайомі місця, – сумно й значущо сказав Кость.
Вони пристали до понтона, знайшли затишок, де не вирувала вода. Кость пришвартував човна, вискочив нагору і, вправно балансуючи, побіг уздовж циліндричної поверхні понтона, перескочив на подальший і досяг містинки, що нависала над водою з борту судна. З містинки йшли в Дніпро сходи з бильцями. Ніде не було ні душі, все наче вимерло, тільки дзюркотіла повз борт вода, і вся споруда злегка коливалася.
– Полундра! – загукав Кость. – Господарі вдома?
Із трюму на палубу виглянула голова з довгими вусами, страшними бровами, солідним носом і ротом, що жував.
– Якого чорта горлати? – запитала, жуючи, голова.
Кость розпочав бесіду, внаслідок якої голова піднеслася вище, з'явилися широченні боцманські плечі, і сам боцман – босий та непідперезаний – вийшов на палубу. Вони розмовляли голосно і в той же час дуже помалу, Аліна чула все від слова до слова. З'явився водолаз у комбінезоні й теж босий. Прийшов з носу механік у замащеній гімнастерці. Решта команди, якщо вона існувала, перебувала під палубою, лінуючись ворухнутися, і слухала здаля. Була обідня пора, люди щойно пообідали.
– Значить, студенти ото пливли на Канів та й стали на якір, – резюмував боцман, – приміром скажемо, доведеться вам ночувати на воді. Дивуюсь тільки, де ви в таку високу воду знайшли мілину?
Кость спитав, що це вони підіймають з Дніпра. Боцман поглянув на водолаза й механіка, лукаво їм підморгнув і відповів Костеві бравим покахикуванням, яке мало показати, що на його судні всі вміють тримати язика за зубами. Кость нахилився до боцманового вуха і голосно вимовив назву затопленого корабля. Це скидалося на ворожбитство, бо ж посуда ще була під водою, – а може, це начальство приїхало ревізувати? Про всяк випадок боцман випростався й лунко відкашлявся в жменю.
– Був такий момент, друзі мої, – просто й печально сказав Кость, – ви спитаєте, звідки я це знаю… Як же мені не знати, коли довелось своїми руками затопити, щоб не дістався ворогові наш красунь пароплав…
Костеві доповіли, що під корпусом затонулого судна вже продуто відповідні колодязі для просування сталевих рушників, налагоджені до затоплення циліндричні понтони, – вони ляжуть на дно по обидва боки судна, до них причеплять кінці рушників і напомпують повітря в понтони, щоб підіймання було повільне й рівномірне.
Кость вислухав і запитав водолаза, чи не пробував він пролізти всередину судна. Водолаз відповів, що там усе замулене й заіржавлене, сам нечистий дверей не відірве.
– На твоє щастя, друже, – сказав Кость, – там чималенька міна припасована. Було наказано затопити, але з перспективою підняти після війни. Щоб не витягай чужі руки, ми влаштували сюрприз…
Водолаз помалу бліднув і вкривався рясним потом. Машинально засунув руку під робу й витяг звідти срібного годинника:
– На, друже. Мене попереджали про міну, а я не вірив. Носи, браток, за рятунок душі!
Кость потримав годинника й повернув водолазові. Після цього боцман притяг водолазний костюм, з'явилися помічники. Кость нап'яв на себе водолазне спорядження, посміхнувся до Аліни, натяг шлем на голову, чоботи з свинцевою вагою і спустився слідом за професіоналом-водолазом по сходах у воду. Аліна почувала себе безпомічною тріскою, яку несе сильна течія. Коли Костина голова поринула в воду, вона відчула, що її серце має нахил вискочити з грудей. Боцман, тримаючи біля вуха телефонну трубку, погукував на помічників і щомиті питав у трубку:
– Ну як, хлопці? Дихання нормальне? Крокодилів поблизу не помічається?
Хвилини йшли помалу, Аліна не відривала очей од сходів, які йшли під воду. Скільки ото можна чекати, вони захлинуться на дні! їй спало на думку, що вона мала сказати щось напутнє, і нащо він взагалі поліз, невже не розуміє, що вона хвилюється? Тисячі вболівань та самодокорів дошкуляли, мов зубний біль. А раптом перекрутиться повітряний шланг, їх не встигнуть витягнути? Аліна вилізла з човна, стала на понтон, що погойдувався на легкій дніпровій хвилі. Вона не вміла плавати, боялась води, але тепер хоробро стояла на нерівній і хисткій поверхні, відблиски сонця з води сліпили її; ще хвилина, ще одна, у неї крутилась голова.
Кругла річ виринула з води, водолаз підіймався по сходах, йому швидко відчепили й зняли з голови шлем. Аліна побачила зблідле обличчя Костя. Другий водолаз теж виліз на поверхню. Аліна відчула, як рука, що стискала її серце, помалу розтулила пальці. Вона через силу втрималась, щоб не крикнути.
Водолаз сказав, що Кость знайшов дріт до міни й перерізав його, а коли судно вийде з води й буде на плаву, не тяжко витягти й саму міну. Костя почали обіймати й підкидати вгору, ризикуючи упустити в воду, після чого боцман рішучим голосом наказав «вірать якоря», відшвартовуватись од понтонів та всього допоміжного господарства, бо буксир водолазної бази повинен допомогти студентству. Кость не згадував про допомогу, але й вони не натякали, щоб Кость ліз під воду! Які можуть бути розмови, братки, коли маємо таке студентство?!
– Повний помалу! – гукнув боцман до машинного відділу.
Аліна сиділа з Костем на носі буксира, їй хотілося покласти руку сусідові на плече, але пощастило опанувати себе. Буксир бадьоро погукував, підходячи до пароплава, хвацько повернув і, давши задній хід, наблизився кормою до корми. З буксира кинули тонкий лінь, за ним на пароплав було перетягнено солідний сталевий трос, його приладнали до кормових кнехтів, лопаті буксира збаламутили воду поміж собою й пароплавом; студенти, висипавши на палубу, заспівали «Дубинушку», трос натягся й бринів, мов струна. І ось пароплав знову здатний рухатися. Буксир підібрав свій трос, дав вітальний гудок і рушив назад, супроводжуваний подячними вигуками й піснями пасажирів пароплава. Знову поплигав човен, пришвартований до корми.
Дніпро був неймовірний від бездонного неба, що впало в його глибінь, далекі береги – то зелені, то білі, як молоко, від розквітлих садів, – з рухом пароплава поволі змінювали свої обриси. Аліна, Рада й Воля вперше після Києва зосталися на самоті для обміну думками.
– Мені здається, нікому не нудно, – мовила Воля й подумала про те, в якій красивій формулі малюється їй студент-політехнік, і який гарний танок покаже вона в парі з ним на вечорі самодіяльності.
– Атож, – озвалася Рада, тримаючи в руці темні окуляри, – коли очі не стомлені, нащо затуляти їх оцими дурними скельцями?
Вона промовчала про те, що їй геолог приніс власного вірша до стінгазети, який вона змушена була забракувати, бо він не мав відношення до теми екскурсії. «Але ж які милі рядки там були, треба обов'язково переписати для себе», – вирішила Рада, не здогадуючись про те, що вірша повністю украдено у Фета.
– Він успішно виправляє мову, – озвалася Аліна, і подруги похололи од ніжності в її голосі…
Можливо, зайві будуть подальші деталі плавби, бо троє дівчат, правду мовити, не бачили й не помічали багато чого. Тільки потім коли-небудь, на схилі літ, відшукають вони в своїй пам'яті те, що здавалося їм призабутим або непоміченим, що проходило осторонь на тлі урочистого співу душі: сонце, яке сідало за високий правий берег, рожеві напівпрозорі оболоки, що обняли півнеба, розлили в повітрі неземне сяйво; пахощі роси, яка впала в теплу землю, дихання розквітлих садів, що пливло по воді; ніч на Чернечій горі біля могили поета, яскраві зорі – миготливі, задумливі, що падали вогненними каскадами в Дніпро; ранок, який загорівся над далекими задніпровськими лісами, урочистий, обіймаючий світ, новий день; і найголовніше – відчуття радісної весни, молодості, колективу, праці майбутніх літ на служінні коханій Вітчизні…
На пристані в Києві пароплав зустрів Волин дід – професор у чесучевому білому піджачку й білому капелюсі. Він чекав коло візника з трьома букетиками в руці – для кожної з подруг. Але Воля, Рада й Аліна, прийнявши квіти, відмовилися скористатися з такого допотопного способу пересування, як візник. Вони пішли пішки, а професор урочисто їхав попереду на прольотці. Старий посміхався собі в білі вуса, він дещо помітив у пароплавній метушні, коли його Волечка надто повільно прощалася з політехніком.
Подруги йшли помалу, немовби шкодуючи розлучатися так швидко, бо їхня дитяча гра в старих дів, вони розуміли, пірнула й зникла вже в глибині Дніпра, попереду – сердечні тривоги й захоплення душ, позаду – дитинство й спогади.
– Звичайно, – в роздумі зауважила Аліна, – не можна сказати так, як він висловлюється: «йолки-булки, кицька треф», та хіба філологія не повинна цікавитися всіма мовними формами викладу думок?
О філологія!..
Есеї, сценарії
Голлівуд на березі Чорного моря[100]
Милий німий фільм!
Голлівуд[102]
Сьогодні над Києвом стояла всепереможна й радісна весна, величезні глейкі бруньки на каштанах перетворилися вже на ніжні семилисники й повипускали свічечки майбутніх квітів, з-за Дніпра через Печерськ долітали до самого університету запахи ожилої землі, у Ботанічному саду верещали на всі заставки солов'ї, гріючись своїм співом у свіжі вечори, а під вікнами Волиної квартири, що містилася, як відомо, у флігельку на першому поверсі, посходило безліч усякого добра: лопуцьків, м'яти, півників, тюльпанів, і повісив свої грона бузок.
Дівчата сиділи в кімнаті з відчиненим вікном і нудьгували. Крізь вікно лилося на них синюще київське небо, а їм здавалося, що надворі цілковита осінь. От, пишуть і доповідають про студентське життя, – яке воно насичене працею й рухом. Змальовують, як студентське плем'я – молоде, задьористе, гаряче – штурмує фортеці знань. А коли настає перерва? Чому цей період випадає з уваги? Учасникам Вітчизняної війни, які пропустили кілька років, ніколи і вгору глянути, у них немає ні дня, ні ночі, треба надолужувати час. Ну, а їм, бідним дівчатам, що накажете робити?
От завтра відпливає щорічна традиційна екскурсія Дніпром до Канева, на могилу Тараса Шевченка, і їх забуто. Запрошень не одержали, квитків теж. Як не сумувати? І не підуть же вони з'ясовувати, чому їх обійдено. В чомусь іншому, будь ласка, а в цьому вони горді. Не хочете нашої присутності, – і не треба. Без Костя Хмеля справа не обійшлася. Ну, за що він їх так ненавидить?
– Коли я чую його неможливий жаргон, – сердито сказала Аліна, – я готова тікати безвісти! Просто ведмідь якийсь…
– Але на тебе він поглядає цілковитим ягнятком, – невинним голоском поправила Воля, – і, слово честі, я бачила, як він виписував до книжечки різні благородні слова, щоб тобі сподобатись!..
– Благородні слова, – гірко озвалася Рада, – ви знаєте, де він воював цілу війну? У морській піхоті, щоб ви знали!..
– При чому тут морська піхота? – нахмурилася Аліна. – У нас у Ленінграді «морська піхота» було найдорожче слово!
– Коли я клеїла стінну газету, він мені гукнув знаєте що? «Проверніть операцію на двадцять ноль-ноль». Ви гадаєте – тільки це? «За невиконання буду драїти на бюро вашу неоперативність…» Як вам подобається?
– Ти, Радко, не лізь до філології, – примирливо сказала Воля, – а як же він повинен був висловитись? Твій геолог, думаєш, інакше лається, коли має нещастя вчити довжелезного вірша, який ти для нього переписала?
– А політехнік? Щось він надто часто приносить твоєму дідові різні речі, які той забуває на лекціях в інституті, зонтики, калоші, цілий універмаг!
– Годі, дівчата, – зупинила Волю і Раду Аліна, – нехай собі називають нас старими дівами, ми не потребуємо їхнього товариства! Обійдемось дуже легко…
– А мені шкода, дівчата, – я б з охотою поїхала. Це незабутня подорож! І хоч би знати, хто це нам підклав таку свиню. Невже ми повинні через твого Костя Хмеля сидіти вдома, а всі попливуть до Канева?
– Коли ти ще раз тулитимеш до мене того Костя, я не відповідаю за себе! – оголосила з притиском Аліна.
– Дівчата, – благально сказала Рада, – я не можу вже чути про того Костя Хмеля…
– Правильно, – погодилась Воля, – я певна, що Аліна перша вимовить це ім'я і тоді вона заплатить штраф!..
Аліна пішла в атаку й неодмінно хотіла покарати Волю власною рукою, але Воля була дуже поворотка й жертвою стала Рада, яка не встигла своїми короткозорими очима помітити, звідки насувається небезпека. Вона в свою чергу погналась за Волею й налетіла на шафу. Шарварок знявся повний, і він лише набув організованих форм, коли Воля витягла з шафи оберемок старої родинної одежі й пожбурила на ліжко.
– Я пропоную професорське весілля!
Це була любима їхня гра ще з дитячих років, коли за головного режисера порядкувала Волина мама. Тоді Аліна незмінно набувала зовнішності молодого, Воля – молодої, а Рада – батька професора, візника, міліціонера й молодшої сестри, – залежно від обставин. Гра мала безліч варіантів, до неї ставали інші персонажі, квартира перетворювалась на божевільню, батько-астроном тікав з дому, а діда-математика замикали до кухні, звідки він мав тягати самовара на весільний стіл і вдавати з себе трактирного полового на гастролях у статечному домі.
І от Аліна ще раз «молодий», а Воля – наречена в фаті з риболовної сітки. В процесі одягання й перетворення молода щипала молодого, а молодий верещав і замірявся на всіх парасолею, «професор» – Рада споруджувала трибуну за допомогою табуретки, ящика, килима й горлала, щоб їй не заважали. Вереск, регіт, галас і гуркіт по вінця виповнили кімнату…
Несподівано, у найневідповіднішу мить, перед вікном раптом виник молодий хлопець і стовбичив хвилину, намагаючись привернути до себе увагу весільчан. Новий вереск, дівчата, побачивши хлопця, попадали просто на підлогу, реквізит розсипався, запанувала тиша.
– Дівчатка, – мовив спокійно Кость Хміль, – я вам приніс запрошення на пароплав. З'являтися об одинадцятій ноль-ноль. Провіант забезпечено, але різні там йолки-булки можете захопити. Добро? Яку це ви п'єсу репетируєте?…
Коли пароплав відходив від пристані, Аліна сиділа в жіночій каюті й нізащо не наважувалась вийти на палубу. Вона червоніла, коли згадувала, як Кость дивився на їхній маскарад. Рада начепила темні окуляри й заповзялася нікого не пізнавати. Одна Воля без усякої ніяковості поздоровкалася з Костем і навіть лукаво йому підморгнула:
– Товаришу капітан, ви, здається, за весіллям не виспалися?
Це стало неначе традицією, – екскурсантів завжди проводжав із Києва дощ. Небо затяглося сірою мішковиною, крізь яку бризнули перші краплі. Та весна брала своє, і навіть дощ прикрашав її: силуети київських гір то випливали, то ховалися за сіткою весняного дощу, і раптом сонце вдарило поверх хмари в гребінь гори, де миттю засяяла мокра трава, заблищали вікна будинків, посміхнулося голубе вимите небо.
Пішла широка водяна рівнина, гайки по берегах, затоплені повінню дерева, човни рибалок, дубки з дровами й торішнім сіном, які вигрібалися проти течії. Пароплав, повний студентів, потроху входив до ритму кочового життя. Організувалося два хори – чоловічий і окремо жіночий, що співали біля різних бортів пароплава, доки за вимогою слухачів вони не об'єдналися в єдиний ансамбль; Рада, пізнана й в окулярах, дістала від Костя розпорядження «провернути» випуск стінгазети; Воля розтанула в хореографічному гуртку, що готувався до виступу на вечорі самодіяльності, – за дивним збігом обставин танцями керував уже згадуваний студент-політехнік, який з невідомих причин потрапив до чужого колективу; Аліна сиділа на кормі й неприховано сумувала, удаючи, що читає гумористичний журнал.
– Прошу дозволу порушити чари самотності, – мовив хтось поруч, і Аліна побачила Костя Хмеля, який сів коло неї з деркачкою в руці, виданою йому, як учасникові шумового оркестру.
– Сідайте, товаришу Хміль, – сказала Аліна, хоч і як їй хотілося назвати хлопця по імені.
– Сів. Ви бачили коли-небудь таку красу?
– Я думала, що вас цікавить тільки морська краса, ви ж не річковий піхотинець?…
Краса була справді виключна. Повноводий Дніпро ще ніс у собі весняні води, широку долину заповнювала безкрая вода. Вздовж лівого берега розбрелися по пояс у воді дерева, – Дніпро затопив усі протоки й старі русла, вздовж яких вони росли. Синіли далекі, схожі на морську далечінь, ліси. Пароплав ішов простим курсом, на весняній воді скрізь був фарватер…
– Увага! – гукнув Кость стерновому. – Обійди лівіше! Хіба не бачиш, як підозріло нуртує!..
Стерновий навіть не оглянувся на Костин голос. Що вони розуміють, оті студенти? По такій воді нічого не страшно. Там, де влітку стережешся мілин, ідеш, як циркач по дроту, по весняній воді – йди й пісні співай! І стерновий встиг замугикати якоїсь пісні. Та пароплав раптом черкнув об щось кілем, втратив хід і широким рухом повернувся носом проти течії…
Вибіг з рубки капітан, це був рідкий випадок на Дніпрі, що його довго будуть згадувати, як щось неймовірне. Сісти не знати на що й не могти знятися своїми силами, і коли? Тоді, як у Дніпрі води до гибелі? На що ж напоролися? Неначе пісок, а неначе й якісь затоплені й повалені дерева. Що його робити? Машина не бере, треба викликати буксир. Передбачувані кілька годин затримки, доки підійде буксир, дещо розхолодили екскурсантів, але незабаром – хто почав лагодити риболовецьку снасть, хто – уп'явся в книжку, хто – ліг покотом на палубі виспатися після недоспаної ночі.
Кость іще раз з'явився поблизу Аліни, яка лишалася на кормі. Не кажучи й слова, він кинув весла в човна, прив'язаного за кормою, перейшов туди сам і почав одв'язувати чалку.
– Щасливої плавби, – сказала Аліна, не дивлячись на Костя.
– Отам неподалік моряки вірають посуду з Дніпра, – відповів Кость, – поїду, погляну тим часом…
– Я можу сісти на стерно, – несподівано для самої себе запропонувала дівчина.
І от вони пливли по голубій величі Дніпра, Кость звично веслував, його обличчя, обернене до Аліни, було спокійне й радісне. Він мовчав, часом оглядався через плече й кивав дівчині на знак правильного курсу. Могутня ріка пливла їм назустріч. Часу було багато для того, щоб з'ясувати все нез'ясоване, уточнити неуточнене, вимовити недомовлене. Проте нічого цього не трапилося. Аліна мружила на сонці агатові очі й безстрашно стрічалася ними з Костиними. Це траплялося частіш і частіш, їм видалося, що вони пливуть лише кілька хвилин, коли попереду чітко звелося над водою судно з прибудовами, оточене понтонами.
– Знайомі місця, – сумно й значущо сказав Кость.
Вони пристали до понтона, знайшли затишок, де не вирувала вода. Кость пришвартував човна, вискочив нагору і, вправно балансуючи, побіг уздовж циліндричної поверхні понтона, перескочив на подальший і досяг містинки, що нависала над водою з борту судна. З містинки йшли в Дніпро сходи з бильцями. Ніде не було ні душі, все наче вимерло, тільки дзюркотіла повз борт вода, і вся споруда злегка коливалася.
– Полундра! – загукав Кость. – Господарі вдома?
Із трюму на палубу виглянула голова з довгими вусами, страшними бровами, солідним носом і ротом, що жував.
– Якого чорта горлати? – запитала, жуючи, голова.
Кость розпочав бесіду, внаслідок якої голова піднеслася вище, з'явилися широченні боцманські плечі, і сам боцман – босий та непідперезаний – вийшов на палубу. Вони розмовляли голосно і в той же час дуже помалу, Аліна чула все від слова до слова. З'явився водолаз у комбінезоні й теж босий. Прийшов з носу механік у замащеній гімнастерці. Решта команди, якщо вона існувала, перебувала під палубою, лінуючись ворухнутися, і слухала здаля. Була обідня пора, люди щойно пообідали.
– Значить, студенти ото пливли на Канів та й стали на якір, – резюмував боцман, – приміром скажемо, доведеться вам ночувати на воді. Дивуюсь тільки, де ви в таку високу воду знайшли мілину?
Кость спитав, що це вони підіймають з Дніпра. Боцман поглянув на водолаза й механіка, лукаво їм підморгнув і відповів Костеві бравим покахикуванням, яке мало показати, що на його судні всі вміють тримати язика за зубами. Кость нахилився до боцманового вуха і голосно вимовив назву затопленого корабля. Це скидалося на ворожбитство, бо ж посуда ще була під водою, – а може, це начальство приїхало ревізувати? Про всяк випадок боцман випростався й лунко відкашлявся в жменю.
– Був такий момент, друзі мої, – просто й печально сказав Кость, – ви спитаєте, звідки я це знаю… Як же мені не знати, коли довелось своїми руками затопити, щоб не дістався ворогові наш красунь пароплав…
Костеві доповіли, що під корпусом затонулого судна вже продуто відповідні колодязі для просування сталевих рушників, налагоджені до затоплення циліндричні понтони, – вони ляжуть на дно по обидва боки судна, до них причеплять кінці рушників і напомпують повітря в понтони, щоб підіймання було повільне й рівномірне.
Кость вислухав і запитав водолаза, чи не пробував він пролізти всередину судна. Водолаз відповів, що там усе замулене й заіржавлене, сам нечистий дверей не відірве.
– На твоє щастя, друже, – сказав Кость, – там чималенька міна припасована. Було наказано затопити, але з перспективою підняти після війни. Щоб не витягай чужі руки, ми влаштували сюрприз…
Водолаз помалу бліднув і вкривався рясним потом. Машинально засунув руку під робу й витяг звідти срібного годинника:
– На, друже. Мене попереджали про міну, а я не вірив. Носи, браток, за рятунок душі!
Кость потримав годинника й повернув водолазові. Після цього боцман притяг водолазний костюм, з'явилися помічники. Кость нап'яв на себе водолазне спорядження, посміхнувся до Аліни, натяг шлем на голову, чоботи з свинцевою вагою і спустився слідом за професіоналом-водолазом по сходах у воду. Аліна почувала себе безпомічною тріскою, яку несе сильна течія. Коли Костина голова поринула в воду, вона відчула, що її серце має нахил вискочити з грудей. Боцман, тримаючи біля вуха телефонну трубку, погукував на помічників і щомиті питав у трубку:
– Ну як, хлопці? Дихання нормальне? Крокодилів поблизу не помічається?
Хвилини йшли помалу, Аліна не відривала очей од сходів, які йшли під воду. Скільки ото можна чекати, вони захлинуться на дні! їй спало на думку, що вона мала сказати щось напутнє, і нащо він взагалі поліз, невже не розуміє, що вона хвилюється? Тисячі вболівань та самодокорів дошкуляли, мов зубний біль. А раптом перекрутиться повітряний шланг, їх не встигнуть витягнути? Аліна вилізла з човна, стала на понтон, що погойдувався на легкій дніпровій хвилі. Вона не вміла плавати, боялась води, але тепер хоробро стояла на нерівній і хисткій поверхні, відблиски сонця з води сліпили її; ще хвилина, ще одна, у неї крутилась голова.
Кругла річ виринула з води, водолаз підіймався по сходах, йому швидко відчепили й зняли з голови шлем. Аліна побачила зблідле обличчя Костя. Другий водолаз теж виліз на поверхню. Аліна відчула, як рука, що стискала її серце, помалу розтулила пальці. Вона через силу втрималась, щоб не крикнути.
Водолаз сказав, що Кость знайшов дріт до міни й перерізав його, а коли судно вийде з води й буде на плаву, не тяжко витягти й саму міну. Костя почали обіймати й підкидати вгору, ризикуючи упустити в воду, після чого боцман рішучим голосом наказав «вірать якоря», відшвартовуватись од понтонів та всього допоміжного господарства, бо буксир водолазної бази повинен допомогти студентству. Кость не згадував про допомогу, але й вони не натякали, щоб Кость ліз під воду! Які можуть бути розмови, братки, коли маємо таке студентство?!
– Повний помалу! – гукнув боцман до машинного відділу.
Аліна сиділа з Костем на носі буксира, їй хотілося покласти руку сусідові на плече, але пощастило опанувати себе. Буксир бадьоро погукував, підходячи до пароплава, хвацько повернув і, давши задній хід, наблизився кормою до корми. З буксира кинули тонкий лінь, за ним на пароплав було перетягнено солідний сталевий трос, його приладнали до кормових кнехтів, лопаті буксира збаламутили воду поміж собою й пароплавом; студенти, висипавши на палубу, заспівали «Дубинушку», трос натягся й бринів, мов струна. І ось пароплав знову здатний рухатися. Буксир підібрав свій трос, дав вітальний гудок і рушив назад, супроводжуваний подячними вигуками й піснями пасажирів пароплава. Знову поплигав човен, пришвартований до корми.
Дніпро був неймовірний від бездонного неба, що впало в його глибінь, далекі береги – то зелені, то білі, як молоко, від розквітлих садів, – з рухом пароплава поволі змінювали свої обриси. Аліна, Рада й Воля вперше після Києва зосталися на самоті для обміну думками.
– Мені здається, нікому не нудно, – мовила Воля й подумала про те, в якій красивій формулі малюється їй студент-політехнік, і який гарний танок покаже вона в парі з ним на вечорі самодіяльності.
– Атож, – озвалася Рада, тримаючи в руці темні окуляри, – коли очі не стомлені, нащо затуляти їх оцими дурними скельцями?
Вона промовчала про те, що їй геолог приніс власного вірша до стінгазети, який вона змушена була забракувати, бо він не мав відношення до теми екскурсії. «Але ж які милі рядки там були, треба обов'язково переписати для себе», – вирішила Рада, не здогадуючись про те, що вірша повністю украдено у Фета.
– Він успішно виправляє мову, – озвалася Аліна, і подруги похололи од ніжності в її голосі…
Можливо, зайві будуть подальші деталі плавби, бо троє дівчат, правду мовити, не бачили й не помічали багато чого. Тільки потім коли-небудь, на схилі літ, відшукають вони в своїй пам'яті те, що здавалося їм призабутим або непоміченим, що проходило осторонь на тлі урочистого співу душі: сонце, яке сідало за високий правий берег, рожеві напівпрозорі оболоки, що обняли півнеба, розлили в повітрі неземне сяйво; пахощі роси, яка впала в теплу землю, дихання розквітлих садів, що пливло по воді; ніч на Чернечій горі біля могили поета, яскраві зорі – миготливі, задумливі, що падали вогненними каскадами в Дніпро; ранок, який загорівся над далекими задніпровськими лісами, урочистий, обіймаючий світ, новий день; і найголовніше – відчуття радісної весни, молодості, колективу, праці майбутніх літ на служінні коханій Вітчизні…
На пристані в Києві пароплав зустрів Волин дід – професор у чесучевому білому піджачку й білому капелюсі. Він чекав коло візника з трьома букетиками в руці – для кожної з подруг. Але Воля, Рада й Аліна, прийнявши квіти, відмовилися скористатися з такого допотопного способу пересування, як візник. Вони пішли пішки, а професор урочисто їхав попереду на прольотці. Старий посміхався собі в білі вуса, він дещо помітив у пароплавній метушні, коли його Волечка надто повільно прощалася з політехніком.
Подруги йшли помалу, немовби шкодуючи розлучатися так швидко, бо їхня дитяча гра в старих дів, вони розуміли, пірнула й зникла вже в глибині Дніпра, попереду – сердечні тривоги й захоплення душ, позаду – дитинство й спогади.
– Звичайно, – в роздумі зауважила Аліна, – не можна сказати так, як він висловлюється: «йолки-булки, кицька треф», та хіба філологія не повинна цікавитися всіма мовними формами викладу думок?
О філологія!..
Есеї, сценарії
Голлівуд на березі Чорного моря[100]
Милий німий фільм!
Те, що я хочу запропонувати читачеві, – це наслідок мого близького стикання з роботою українського кіно – його німого періоду. Воно було миле і наївне, це кіно доісторичної доби. Творці його полюбляли рупор, а освітлювачі вміли голосно облаяти все на світі. Зараз скрізь і всюди поруч німого фільму народжується кіно розмовне і кіно тонове. Його обрії широкі й ясні. Як планер та аероплан, існуватимуть вони поруч – кіно німе та кіно звукове. Та я не гадаю тут бути за адепта мовного чи тонового кіно. Побіжно, думаючи про тривалість людської творчої праці, я констатую перші кроки до цього – в тонфільмі: це запис звуків електромагнітним засобом на крицеву стрічку. Великий початок! Тут годиться поскаржитися на те, що ще не роблять дослідів, як зберегти плівку від деформації целулоїду. Цілком зрозуміло мені, що, удосконаливши засоби збереження звуку, людський геній візьметься до того, щоб плівка могла бути такою тривкою, як книга. (Я проговорився, дорівнявши не осібне мистецтво фільму до книги.) Зрозуміло, що вплив і поширення фільму більше за книгу. Два-три роки існування картини, помножені на мільйони глядачів, – завше перебільшать (кількісно) тисячі років життя книги, помножених на сотні читачів. Та чому нам такий милий є час? Чому ми хочемо залишити себе і свою працю на землі так, щоб, обриваючи останню хвилину свідомості, ми б знали, надіялись, що наша робота, одірвавшися од нашого тіла, собі йтиме далі разом з новими людьми, з новими мерехтіннями життя, ітиме з року в рік, з віку в вік між народи планети?
Тут є малюнки життя кінофабрики на березі Чорного моря.[101] Я додаю до них мій тодішній запал від перших двох картин Довженка. На сьогодні цей майстер зробив іще дві нові. П'яту свою картину він, певно, зніматиме, замкнувшися до звуконепроникливої будки, він (а за ним і інші українські режисери) не чутиме вже стукоту молотків, співу вугляних ламп, шаркоту ніг і розмов чергової групи екскурсантів. Хай ці мої новели будуть фіксацією того, що пройшло чи проходить: милого німого фільму.
Нарешті про сценарій, що його тут друкується наостаннє. Форму, в якій його викладено, я маю право вважати за крок на шляху творення потрібної сценарної форми. Кінорежисерам не треба рознумерованих авторських сценаріїв. Я припускаю лише таке розуміння постави певного сценарію, коли режисер творчо переломив у собі первісні ідеї й прагнення. Цей мій сценарій, можливо, не потребує в жодній натурі, він – мелодрама, він – театралізований вигук акторів на котурнах. Написано його для німого фільму. Звідки ж мені знати, як режисер може примусити його звучати, як він відчує в собі потрібні тони людської емоції? Тепер, в добу великих зрушень людської психіки, в добу переможного керманича людства – пролетаріату – митцям якнайбільш треба боятися пройти повз важливі психічні чинники, не помітивши їх через їхню, нібито, мізерність.
1930, січень
Тут є малюнки життя кінофабрики на березі Чорного моря.[101] Я додаю до них мій тодішній запал від перших двох картин Довженка. На сьогодні цей майстер зробив іще дві нові. П'яту свою картину він, певно, зніматиме, замкнувшися до звуконепроникливої будки, він (а за ним і інші українські режисери) не чутиме вже стукоту молотків, співу вугляних ламп, шаркоту ніг і розмов чергової групи екскурсантів. Хай ці мої новели будуть фіксацією того, що пройшло чи проходить: милого німого фільму.
Нарешті про сценарій, що його тут друкується наостаннє. Форму, в якій його викладено, я маю право вважати за крок на шляху творення потрібної сценарної форми. Кінорежисерам не треба рознумерованих авторських сценаріїв. Я припускаю лише таке розуміння постави певного сценарію, коли режисер творчо переломив у собі первісні ідеї й прагнення. Цей мій сценарій, можливо, не потребує в жодній натурі, він – мелодрама, він – театралізований вигук акторів на котурнах. Написано його для німого фільму. Звідки ж мені знати, як режисер може примусити його звучати, як він відчує в собі потрібні тони людської емоції? Тепер, в добу великих зрушень людської психіки, в добу переможного керманича людства – пролетаріату – митцям якнайбільш треба боятися пройти повз важливі психічні чинники, не помітивши їх через їхню, нібито, мізерність.
1930, січень
Голлівуд[102]
У їдальні кінофабрики завжди б'ються істерично двері, а за їдальнею западається червона земля – і на це місце стають, коли хочуть понюхати морської меланхолії. Найбільше сюди бігають молоді автори і футуристи-поети, стають і, задумливо попихкуючи люльками, спостерігають далекі й таємні кораблі, що мають повезти їх на тропіки. Далеко внизу шавкає об пісок, налітаючи, море, свистить і шумить на березі та в повітрі. Під знаком цих романтичних шумів проходить і робота в Одеськім «Голлівуді».
Одесити – народ гарячий і симпатичний. Над усе вони кохають Одесу. Всі славетні люди з історії й географії, як відомо, були одеситами – це першого ж дня скаже Одеса, запевняючи вас, що Чарлі Чаплін[103] народився на Молдаванці – від веселого вантажника Каплан. Той же Чарлі – за днів своєї юності – бігав босоніж на березі під кінофабрикою і, кидаючи в Чорне море камінці, згорав на одеському сонці. Ніхто навіть не подумав накрутити з нього кількох паршивих метрів фільму – з цього босого й замурзаного хлопця, в якому струміла талановита кров вантажника Каплан.
Коли ви довірливо слухатимете, не перериваючи й разу промовця, – ще й не те почуєте. Вам доводитимуть, що Дуглас Фербенкс[104] є незаконний син тітки Рухлі з пристані. Вона ще була тоді молодою і вродливою юнкою з очима «как море», стомилася після довгого робочого дня, таскаючи цукор на широкій спині, і лягла спати на теплому камені одеської ночі.
Одесити – народ гарячий і симпатичний. Над усе вони кохають Одесу. Всі славетні люди з історії й географії, як відомо, були одеситами – це першого ж дня скаже Одеса, запевняючи вас, що Чарлі Чаплін[103] народився на Молдаванці – від веселого вантажника Каплан. Той же Чарлі – за днів своєї юності – бігав босоніж на березі під кінофабрикою і, кидаючи в Чорне море камінці, згорав на одеському сонці. Ніхто навіть не подумав накрутити з нього кількох паршивих метрів фільму – з цього босого й замурзаного хлопця, в якому струміла талановита кров вантажника Каплан.
Коли ви довірливо слухатимете, не перериваючи й разу промовця, – ще й не те почуєте. Вам доводитимуть, що Дуглас Фербенкс[104] є незаконний син тітки Рухлі з пристані. Вона ще була тоді молодою і вродливою юнкою з очима «как море», стомилася після довгого робочого дня, таскаючи цукор на широкій спині, і лягла спати на теплому камені одеської ночі.