Страница:
Там, у Єрусалимi, переходячи вiд храму до храму, вона просила в Бога сили — бiльше нiчого: рiк видався тяжкий, самотнiй (шлюб, що довший час догнивав був потихеньку, затуманюючи душу, як вiконце в парко надиханiй кiмнатi, нарештi розпався), а головне — бездомний, весь у нарваних скоках вiд одного тимчасового пристановиська до iншого, аби тiльки не лишатися в мацiпусiнькiй квартирцi вкупi з мамою: з нею вона починала ненавидiти власне тiло, його вперту, необорну матерiальнiсть — мусило, хоч ти лусни, займати певний кубiчний об’єм простору! — ночами снилась собi хлопом — високим, довговолосим чорнявим самцем-Мауглi, що волочить у койку стару вiдьму в звислих блакитнаво-сивих космаках — i не може її взяти! — ото б утiшились американськi психоаналiтики, аби їм таке доповiсти! — тодi-то й стало зринати — промельком, скидом, вихопиться й спорсне — вiдчуття якоїсь наскрiзної вiдкритостi-всiм-вiтрам: на добре чи на зле? Розумом запевняла себе, зцiпивши зуби: хай хоч гiрше, аби iнше! — а вiршi обiцяли:
Поясни менi одну штуку. Поясни, бо я щось нiяк не в’їду. Ти що ж — справдi вважаєш, що коли у тебе — стоїть, i не зразу кiнчаєш, то ти вже й князь, i жiнка мусить сукати нiжками й прискати окропом, iно ти зволиш до неї доторкнутися — серед ночi, по тому як позгортаєш, акуратненько так, свої рисунки, а я тимчасом вiдбуватиму перший сон? А втiм, iз його приїздом їй перестали снитися сни — точнiш, вона перестала їх пам’ятати: клубочились якiсь ошмаття, переважно тьмяних, брунатних i асфальтово-сiрих, тонiв, але жоден сюжет не протискався в денну тяму, немов мiж нею i нiчною в мить пробудження падало важке вiко, — свiдомiсть його присутностi поруч перекривала канали зв’язку. Чи не вперше в життi вона виявилась ув’язненою в клiтцi голої наявностi — свiт зробився непрозорим, вимкнулось i погасло його друге дно, мерехтючо-пiдводна сiтка нерозгаданих значень, що доти завше свiтилася в снах i вiршах, — тепер не було нi снiв, нi, вiдповiдно, вiршiв: вона втратила орiєнтацiю, наче позбулася одного iз змислiв, оглухла чи ослiпла. Розбомблене вночi тiло цiлий час вiдчувалось неповоротким, якимось одутлим всерединi, нiби справдi була вагiтна — пакетом базарного м’яса в кров’яних пiдтьо-ках, та що ж це менi все не слава Богу, тупо дивувалась вона — i засинала на його руцi, мов непритомнiла, а вiн радiсно бубонiв над вухом: "А знаєш, ти, виявляється, можеш бути дуже навiть "прiятной женщиной" — тiльки з сексом наладити треба", — "Секс, — спросон-ня мимрила настановчо: голова все-таки вирубувалась останньою, — це тiльки показник якоїсь глибшої незгоди", — "Сумнiваюсь", — обтинав вiн — i тим закри-вав тему. Виходить, не так уже й багато ти про це дiло знаєш, радiсть моя, — попри весь свiй уславлений досвiд, i хто б подумав! Говорити, звичайненько собi дiйти згоди було неможливо — оскирявся з мiсця, займаючи оборонну стiйку, на той час, коли спроба серед дня витягнути до нього руки стала зроджувати в нiй блискавичне млосне вiдчуття захитаної рiвноваги — наче в рiзко спиненому лiфтi, або коли спiшиш одинцем навперейми юрбi, що сипонула з тролейбусної зупинки, — вiн-бо "не любив, коли його обмацують", далебi нездоровою була ця знехiть до нормального контакту ("I не соромно тобi оце, — насмiшкувато скалив око з подушки, — обмацувати мужчин?"), — на той час вона ладна була вже не те що говорити — голосити, нескiнченним двадцятичотиригодинним монологом (так неперетравлена їжа пре з отруєного органiзму в оба кiнцi), трясти його за плечi, щоб докричатися, та що ж це таке, чувак, — а чувак, мiж iншим, сiм’ю будувати приїхав, сурйозно, без дурникiв, привалив у чiм стояв, оце кохання! — i все випоминав їй, що, поки вiн тут з нею, у нього вдома на будiвництвi майстернi цеглу розкрадають, "Ти що, — бралась руками в боки: вiдьма, зечка-блатнячка, зроду не пiдозрювала себе такою, — хочеш, щоб я тобi неустойку заплатила?" — ах холєра, ну як мислимо, щоб двоє недурних людей, якi начебто ж кохають одне одного, так? якi здолали стiльки перепон, щоб бути разом, чого коштувала йому сама тiльки вiза, пiсля всiх автокатастроф i розбитих ребер, чого коштувала їй та зима в Кембрiджi, — негоднi були е-ле-мен-тар-но порозумiтися, — на голову не налазить! I — як об мур без пробоїн, от пiд такi хвилини, певно, його дружина й шпурляла в нього ножами, про що раз був обмовився знехотя, — премиленько, нiчого не скажеш, родинний спорт української iнтелiгенцiї: i що, свербiло спитати, не влучила? Натомiсть силкувалася бути розважливою: слухай, я ж не кукла на шнурку, що ж ти так, — визвiрявся спiдлоба, зiгнутий над столом, мов розмотуючи димнi кiльця злоби: "В менi просто багато речей убито!" Дякую тобi, серце, — вiд-тепер, здається, в менi також. Значить, вона заразна, ця хвороба духа? Значить, тепер i менi — лiпше втiкати од людей, лiпше не зближуватись нi до кого на вiдстань подиху? Ти навчив моє тiло — каструвати кривдника: вся моя, з колiна в колiно громаджена жiноцька сила, досi спрямована до свiтла (найдорожча пам’ять з минулих кохань — сонце в чорному небi: таким воно бачиться з космосу, то звiдти набиралась по вiнця струмуючою радiстю моя утла посудинка), з тобою — вивернулась чорною пiдкладкою назовнi, зробилась ни-щiвною — смертоносною зробилась, щоб сказати прямо, не завиваючи в папiрцi.
Бо я — винувата-таки, бо любов моя зосталася в Кем-брiджi, станула по веснi з глибокими снiгами, а на лiто, на час твого приїзду, лишився вже тiльки рубець — i надiя, що ти його — вiдживиш. Мала б ранiше втямити: вiдживляти — не твiй фах.
Несподiваний дзвiнок iз дому — вiд товаришки, що рiк як пiшла в бiзнес i, єдина з-помiж усiх київських приятелiв-друзiв, може собi дозволити телефонувати до Америки: чи ти зараз у станi вислухати справдi страшну звiстку, питає вона. Тобто? В слухавцi коротка пауза, вiдтак падає, стиснутим горлом: Дарка загинула. Вмент терпнуть обкиданi приском ноги, а за ними й усеньке тiло отерпає, як при анестезiї: нi! (А десь на днi свiдомостi дзижчить, невпiйманою комашкою мiж шибками, паскудна думка: щасливиця, вiд-мучилась! — бо мучилась вона таки тяжко, красуня й розумниця, ох як їй пасували "по-молодицьки" вив’я-занi терновi хустки з випущеними поверх кожушка тороками — рум’янець на розложистих вилицях, як яблуко-циганка, гостренький, мишкуючий носик, складенi чирвою вустонька, суцiльна цитата з фольклору, жива iлюстрацiя до Гоголiвської "Ночi перед Рiздвом", i гумор у неї був — також гоголiвський, класично-україн-ський: коли баляндраситься з преповажною мiною, а слухачi надривають боки, — i цiлу молодiсть мучилася — з дурепою-матiр’ю, що позвихала мiзки й чоловi-ковi, й дiтям, зi сволочними хлопами: перший муж покинув зараз по дипломi, iно дiстав столичний розподiл, задля якого, з’ясувалось, i женився, з другим скiнчилося зiрваною вагiтнiстю, i по-оїхала гiнекологiя, мов з гори вдiл, з третiм, смирним, як хлiбний м’якуш, i цiлий вiк не-при-дiлi, гарувала за здорового дядька, поки вiн, спасибi, глядiв малу, — репетиторствувала навсiбiч, брала переклади, скакала, як i всi ми, по винайнятих хатах, волочачи на горбi родину, дописувала дисертацiю, i от, бач, знайшла врештi працю в якiйсь новозаснованiй американсько-українськiй фундацiї, три мiсяцi як стала на ноги, їхали автом з Борисполя, а назустрiч, по тiй самiй смузi — в дупель п’яний "жигуль": четверо душ, усi, хто сидiв ув автi, — на мiсцi, i бувайте здоровi, i тiльки високий, тонкий голос виводить — без слiз! — у порожньому закадровому просторi: ой якби я знала, що буду вмирати, я б собi казала явора врубати, збудувати трумну на чотири боки, щоб вона стояла трийцять штири роки, стояла, стояла, та й почала гнити, та й стала до дiвки труна говорити: або iспалiте, або порубайте, або порубайте — або тiло дайте…). Стоячи серед кухнi зi слухавкою в руцi, держачись за Санин голос, який укотре повторює: що тепер буде з Талею, що буде, — Талi п’ятий рочок, вилицювата, в маму, дiвчинка, тiльки з татовим носом бараболею, колись, iще немовлям, вона вразила тебе своїм стеряно плаваючим, питальним водянистим зором, котрий нiби шукав, за що зачепитися, — Дарка переповивала її, й зринуло, мов невидимим вiтром нашелещене:
стоячи так, вона виразно чує той iнший, закадровий голос — не Дарчин, нi, хоч Дарка — спiвала, i саме народнi пiснi лепсько їй удавалися, була в неї, бозна-звiдкiль, ота природна, жiноцьки-грудна — колодязним провалом углиб — етнiчна iнтонацiя, яку фiг пiдробиш, i найупитiша компанiя розм’якала, занишкала хляками в крiслах, щойно Дарка, затягнувшись напослiдок цигаркою, смiхотливо сiпнувши бровою: "нiкотинчик — вiтамiнчик", — заводила, на диво чисто, обличчя їй випогоджувалось лагiдним смутком, — осипалися долi платочки тернового цвiту, чий-то-кiнь стояв, чутко нашорошивши ушi, похитувався в березi човен, та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп, шамшiла трава пiд чиєюсь скрадливою ступою, i зносила вода вербове листя, i все-все, скiльки свiту, зносила вода, жили на цiй землi якiсь безiменнi люди, до чогось прагнули, кохали й страждали, i тiльки розрiзненi мокрi слiди голосiв (голосiнь?) зостались по їхнiх життях — ще можна напитись iз того слiдочка, ще можна вiдчути: твоя власна мука, на мить осяяна пiзнiм, навзахiднiм проблиском смислу, — не одинока, не перша й не остання, й тут вона згадує, що насправдi в тiй баладi труна стояла впорожнi не трийцять штири, а двайцять штири роки: та жiнка, що високо й пронизливо виспiвала свою смерть (поклала б я мужа — люблю його дуже, лягла би самая — дитина малая; лягай, мила, сама, якось воно буде, малую дитину та й доглянуть люди…), була ще молодшою за нас, дiвчисько ще зовсiм, — а ти, обурюється Сана, ти що, зовсiм там вiд’їхала, iдiотко, подумаєш, трагедiя — невдачно трахнулись, — нi, коли так переповiсти, то яка ж тут трагедiя, все залежить вiд того, як переповiдається, тiльки Сана не знає, i нiхто не знає, що розповiла тобi Дарка незадовго перед твоїм вiд’їздом, — то був чи не перший раз, коли вона розкрилась тобi по-справжньому, хоч зналися ви ще з унiверситету, рiк перед тим Дарка поховала батька — той був музика-лауреат, депутат i, свого часу, ледь не член ЦК, трохи, правда, i його були поскубли за нацiоналiзм, i вiн став грати на урядових концертах, а звикла до комфорту жона робила йому дiрку в головi, коли натинався на офiцiозних бенкетах виголошувати тоста українською мовою — хай i видурнюючись, блазнювато каламбурячи, "здоровенькi-буликаючи", представник ЦК — бетонна брила в сiрому костюмi — несхвально мовчав: жоден м’яз не здригнувсь на непроникному, мов наллятому водою обличчi, ай-яй-яй, що ж тепер буде, "ти ж в Канаду собрался, — лящала мати, скидаючи пальто в передпокої, поки вагiтна Дарка, знемагаючи од токсикозу, молола в кухнi каву для тата, — ти головой своєй соображаєш?" — i, вийшовши в кухню, засмаливши (по кiлькох обламаних сiрниках), старий сказав дочцi — так само по-росiйськи, жорстко: "Я знаю, я всего лишь общественно-политический шут", i ця фраза зосталася в нiй назавжди, невийнятим цвяхом — поховали його на Байковому, з усiма почестями, в усiх газетах були некрологи, i оркестр, згiдно з останньою волею небiжчика, грав "Козака несуть", — кiнь клонив головоньку, пiзня дитина, Дарка була пiзня дитина, батьковi на той час сповнилося сорок: вродливий, зрiлий мужчина в зенiтi слави, i як iще можна було його втримати, коли не другою дитиною? — я тiльки тепер зрозумiла матiр — як жiнка, говорила тобi Дарка, болючо свiтячи очима, я зрозумiла: я — той останнiй, хто приходить по бенкетi й за все розплачується, — в той вечiр вона не спiвала, ви укрилися вдвох кiнець стола, i ти слухала, наскрiзь вистуджена подувом її жорстокої вiдваги насупротив життю, до кiсток проймаючим протягом враз установленого посестринства: платим, дiвоньки, авжеж, за все платим, до останнього шеляга! — потiм ловили машину, набивалися оселедцями в салон, тарабанячи металiчно цупким букетним целофаном: був чийсь день народження, трохи чи не Санин-таки, — хтось мостився мiж сидiннями, хтось, у неповороткiй шубi, громадивсь комусь на колiна, по-оїхали! — як сказав пєрвий совєцкiй космонавт, — i — поїхали, полетiли, сестрички-голубочки: ти — за океан, а Дарка — ще далi, молочно-бiлою тiн-ню стартувавши з гори перем’ятого брухту на котрусь iз найдальших зiрок, — пiзня дитина, народжена матiр’ю, щоб утримати чоловiка, а не стало кого втримувати — i вичерпалось життя, розтиснула п’ястук Господня десниця, вiдпускаючи на свободу наболену душу: мир тобi, страднице, вiдпочинь.
Дарцю. Дарцю, ти чуєш мене?
Не було на тобi вини, що покликана в цей свiт — не любов’ю. Помолися там, де ти зараз є, за нас усiх — нам iще жити.
Прокидаючись вранцi (ну, й пощо було прокидатися?), вона довго лежить на животi, обхопивши руками подушку: новий день сиплеться на думки градом виснажливо-безглуздих зобов’язань — замовити ксерокси для студентiв, вiдштампувати їм на факультетському принтерi нову контрольну, зайти до банку, до drugstore — скiнчилися вiтамiни, i колготок треба би прикупити, вiдповiсти на два листи, потелефонувати до travel agency, ой блiн! — десь загубився замо-влений нею квиток до Нью-Йорка, котрий мали вислати поштою, хоч, коли подумати, на фiг їй здався той цiлий Нью-Йорк — ну вилiзе на сцену, ну прочитає по-англiйському парочку своїх, з таким скрипом перекладених стихiв, ну вип’є потiм навстоячки келих вина i заїсть вмоченими в помiдоровий соус креветками, пошкiриться до двох-трьох випрасуваних лiтературних агентiв i дядь iз ПЕН-клубу, можливо, заскочить на годинку-другу до колись улюблених музеїв ("На фiга менi тi музеї, — весело горлав у телефон, коли дзвонив до неї до Кембрiджа, з України ще, — менi в тiй Америцi тiльки одну баришню побачить треба!" — тодi це здавалося бравадою: ну як таки можна свiдомо вiд чогось вiдмовлятись, обтинати собi життя на пню, воно ж таке неосяжно-цiкаве! — а тепер, бач, i в нiй пропав усякий-будь смак пiзнавати, колишня невситимо-вбируща хiть вiдкривати нове — мать його за лапу, та чи я вже вмерла?… Перша розмова мiж ними на цю тему вийшла була якась безтолкова: "Їду до Америки — поїхали разом?" — "Ага, — смiявся, — машиною — якщо солярки вистачить". — "Я серйозно кажу". — "Що я там робити буду?" Таж малюватимеш, бевзю, — i побачиш Metro-politan, i ModernаArtаMuseum, i ArtаInstitute у Чiкаго, дзеркальнi октаедри космiчно-гiгантських сталагмiтiв, що громадяться на обрiї, коли пiд’їжджаєш до мiста, вигинистi видихи мостiв i вiадукiв над автострадами, простiр iз фантастичного фiльму чи сну, жаскувато-безмежний, нема ж йому впину, розгiн, прерiю без ковбоїв, легкий присмак безумства, проблимуючий в нiчному жахтiннi реклам: розум, що лякається власного творива, це ж бо всуцiль рукотворна цивiлiзацiя, i тому звiдси — лунатично-щемлива, мiсячним сяйвом розiллята в пустелi саксофонна туга, вихляючий (п’яним негром насеред хiдника) i за кожним млосним вивертом витягаючий душу голос спiвачки в джаз-клубi: "I’m all alone in this big city — Wilson, buddy, have some pity", колихаються дими у притемку над баром, над бiльярдними столами, де постукують киї, всi ми тут самотнi, вiльнi й самотнi, це прекрасно — творити собi життя саморуч, це страшно — творити собi життя саморуч, побачиш живцем обличчя всiх рас, зiбранi докупи, кольори й вiдтiнки — вiд топленого шоколаду (якi безсоромно лiловi пiдкладочною наготою мушлi губiв, якi звiрино розчепiренi закамарки нiздрiв!) до азiйської химеричної — жовтий мiсяць, цитрина, неспiле авокадо — прозеленi, все це мiситься в одному тиглi, який шалений, оглушливий для ока фiльм, нема ж йому впину, ярмарково-строкатi ятки на вулицях, хризолiтовий полиск вiтрин у розповнi дня, i над усiм, на придорожнiх щитах — карамельно-яскраво розсмiянi кiлькаметровi личка загиблих дiтей: жертви drunk driving вознесенi в небо маленькi янголи цього земного падолу, о Дейвi, о Кевiне, о Мерi-Джейн, що буде завтра з нами всiма? — побачиш з iлюмiнатора захiд сонця над Атлантикою: воно падає стрiмко, на очах, вiдкидаючи вздовж овиду яро-червону дорiжку, i хмарнi снiги сутенiють на вапняк, на гiрську породу в темних прожилках рiвчакiв, а вiдтак починають скресати, сiрими торосами в студених сталево-синiх проталинах, тiльки там, де впало сонце, ще виднiється чiт-ко окреслений острiвець жару, i вже напливає звiдусю-ди морська мла, i лiтак входить у нiч, за яку годину протинаючи її з кiнця в кiнець, i от уже знову сiрiє в iлюмiнаторах, цим разом свiтаючи, — ти почуєш, як дихає планета — мов немовляче тiм’ячко, як близько там, у небi, до Бога, бо, знiмаючись з мiсця, виламуючись iз насидженої лунки, ми вiдкриваємося йому так само, як у мить народження або смертi, — i ти вирвешся, о, вiрю, знаю! — вирвешся з глухого тунелю, що ним, по-дурному затявшись, прешся назустрiч своїй лiкарнi-тюрмi-лоботомiї (якого хрiна, що ви всi собi дозволяєте, хлопцi, чи розпач — не завелика розкiш для українцiв, уперше в цьому столiттi все-таки надiлених реальним шансом на повноту життя?…), ти напишеш свої найкращi картини, i слава — справжня слава, та, якої жоден українець iще не мав, хiба Архипенко, — виведе тебе — першого з-помiж нас — пiд слiпучий прожектор iсторiї, ти-бо вартий бiльше, нiж їхнiй Шемякiн чи хочби й Нєiзвєстний, ти ж направду such a damned good painter, це тобi належиться по праву власна галерея на Сохо, десь вона мусить чекати на тебе, поки ти слiпаєш ночами в своїй злиденнiй майстереньцi без водогону, де тиньк сиплеться зi стелi на свiжi скульптури, до чого ж уїлася вже ця класична нацiональна безвихiдь — сил нема терпiти! — звинемося туди-сюди, понипаємо в пошуках right people, якi б тебе побачили, зараз саме слушний час, все-таки, яка не є, а Юкрейн, i арт-менеджери починають мишкувати за новими iменами, все буде клас, все-все дасться зробити, Господи, як я хочу, аби ми щось побачили, аби нас нарештi почули, i скiльки сил я вгепала в це дiло — як в унiтаз спустила, подумати страх! тябричила на Захiд з дому найвиборнiшi книжки й слайди, тицькала людям пiд носа, удаючи довкруг себе димову завiсу якогось примарного контексту, з яких лиш трибун не вимахувала руками — приголомшений директор Кеннан Iнстiт’ют запевняв мене пiсля того в подячному листi, що "if the fate of Ukrainian literature is in the hands of people like yourself, one need not fear for its future" — не пiдозрюючи, звiсно, що в моїх hands хiба поручень в автобусi, та й то коли не одтиснуть, — нiчо’, братiку, не журись, прорвьомся, я витягну, виволiчу тебе на собi, моєї потуги стати на все: пiв-України з мiсця зiрвати, пiв-Америки поманити за собою на Україну (i справдi ж була проходила по їхньому континенту, як гаммельнський щуролов iз денцiвочкою: студенти ледь не цiлим класом подавали заяви в Корпус Миру — forаUkraine, колеги з американських унiверситетiв починали студi-ювати українську мову, запускалися в рух маховики дерзновенних проектiв — спiльнi видання, симпозiуми, перекладнi антологiї, йолки-палки, скiльком людям го-лову заморочила!), — на всi її "говорила-балакала" (давала — плакала…) вiн тiльки скупо всмiхався: ну-ну, "Подивимось", те його "Подивимось" з часом почало їй звучати як пароль безнадiї, попервах вона списувала таке маловiрство на рахунок провiнцiйної закомплексова-ностi: куди, мовляв, нам, зi свинячим рилом, — "Нi, ти все-таки менi поясни, як так можна було — пропасти, щоб нi звука, нi знаку?" — нагороїжувався, ставлячи очi рогом: "Кажу ж тобi, я не вiрив, що коли-небудь сюди приїду!" — ну от i приїхав, i що тобi з того прибуло, скоро наперед знав, що все тут тобi — "на фiга"? Привiз iз собою грубий альбом зi шкiцами, з нього й писав: все тi самi голомозi й гострорисi чоловiчки несли по горбах крiзь жовтогарячу пустелю на рогатинах то мiсячно-зелених вирлооких риб, то велетенський вказiвний палець лiвої руки (чому — лiвої?), то розмаяну вiтром вишивану корогву, зависали мiж пiдпа-леним небом i посутенiлою землею, перебирали дитинно-вузькими босими ступнями по зубчастих колiщатах точильного станка: отак, лукаво мружив до неї око, Бог вчить поетiв ходити — гмукала, не годячись, чи радше, напiвгодя-чись: хтозна, мо’, й справдi — так?). Чим, iз чого продовжує писати, якщо свiт довкола йому нецiкавий? Нещасний ти чоловiк, Миколо: любив машину — розбив, любив жiнку — зламав, — в нiч остаточного розриву їй приснилося (i той сон вона — запам’ятала-таки, винесла з тьми нагору), як вiн повiльно вiдходить вiд неї, обернений спиною — така ще рiдна стрижена потилиця, опущена голова, шорти й жорстко накрохмалена бiла сорочка з настопiрченими короткими рукавами: пацан пацаном! — по вузенькiй кладочцi, похиленiй кудись вдiл, куди — не розгледiла, i спокiйно (вперше за цiлий час iз ним — спокiйно!), розважно-ясно ствердилося крiзь сон: не спасеться, нiт, не спасеться.
Во блiн — що тут ще скажеш… А в Єрусалимi якось було попустило, зрештою, й симпозiум видався цiкавий, так що поперек-горла-вгороджену кiстку власного, вже зафаховiлого екзгибицiонiзму: щоразу заново демонструвати вишкiреним захiдним iнтелектуалам, що й укра-їнцi, бач, годнi висловлюватися складнопiдрядними реченнями, — вона тодi проковтнула порiвняно безболi-сно, — тiльки, сидячи в перервi мiж сесiями на вiдкри-тiй терасi за столиком, блаженно витягши ноги, посьорбуючи кавусю вперемiж iз балачкою — сперечалися за Донцова, та зрозумiйте ж ви, панство, це не антисемi-тизм — це рев пораненого звiра: пустiть, дайте нам жити! — й з укритою посмiшкою розглядаючи спiвроз-мовцiв крiзь золотинки змружених вiй, вона зненацька почула рiзке, надсадне янчання: невiдь-звiдки на терасi взявся антрацитово-чорний котюга, задерши хвоста йшов мiж столиками, крiзь загальний смiх та рiзномовнi оклики, й патрав повiтря червоно роззявленим вереском, — бризнуло попiд шкiру легеньким холодком: це ще що за проява? — а воно, стерво, скерувалося просто до їхнього гурта — вигнувши спину, плигицьнуло їй на колiна, теплим тягарем зiбгалося в пеленi й занишкло, посiпуючи насторченим вухом, перемкнувшись на утробне воркотання: знайшло, кого шукало. Посмiялись тодi, та й вже, — з несвiдомим острахом, мов на те, щоб загодити, вона обережно погладила звiрюку, — котище розплющив на неї жорстко заскленi золотi очиська з чорними прорiзами зiниць, як у навспак поставлених свiчок, охнула подумки: свят-свят-свят! — попалась, золотце, от коли попалась — акурат за пiвроку до того, як — оглушило, завертiло вихором, пiдхопило-понесло, не давши оханутись: спасительницею себе уявила, жоною-мироносицею, так? Ну то маєш — прицiльно, просто в той свiтляний прямокутник, iз планками упоперек грудей i низу живота, i не скигли тепер — вiн, як-не-як, тебе любив, той чоловiк. Нi, то щось iнше хотiло ним тебе любити: котик у пеленi, котик на лонi, зблиск очей i пазурiв, а я, розпростерта, граю на скрипочку i кричу: ах коханий, менi боляче, боляче, чуєш?
"Цiєї ночi, певно, прийде жах.
Гарячий дрож — любовний чи блювотний —
Передчуттям збоченського зв’язку
Чи крику смертного стенає кволе тiло.
Розрив, розрив — всiх зв’язок, нервiв, жил:
Моя беззахиснiсть така тепер зовсюдна,
Немов одвертий заклик злу: Приходь!
Я вже себе побачила будинком,
З якого в нiч оголеним вiкном
Горить жовтогарячий прямокутник
Iз планками упоперек грудей
I низу живота — як на рентгенi,
I камiнь той, котрий розтрощить шибку,
Вже десь лежить, чекаючи руки".
Поясни менi одну штуку. Поясни, бо я щось нiяк не в’їду. Ти що ж — справдi вважаєш, що коли у тебе — стоїть, i не зразу кiнчаєш, то ти вже й князь, i жiнка мусить сукати нiжками й прискати окропом, iно ти зволиш до неї доторкнутися — серед ночi, по тому як позгортаєш, акуратненько так, свої рисунки, а я тимчасом вiдбуватиму перший сон? А втiм, iз його приїздом їй перестали снитися сни — точнiш, вона перестала їх пам’ятати: клубочились якiсь ошмаття, переважно тьмяних, брунатних i асфальтово-сiрих, тонiв, але жоден сюжет не протискався в денну тяму, немов мiж нею i нiчною в мить пробудження падало важке вiко, — свiдомiсть його присутностi поруч перекривала канали зв’язку. Чи не вперше в життi вона виявилась ув’язненою в клiтцi голої наявностi — свiт зробився непрозорим, вимкнулось i погасло його друге дно, мерехтючо-пiдводна сiтка нерозгаданих значень, що доти завше свiтилася в снах i вiршах, — тепер не було нi снiв, нi, вiдповiдно, вiршiв: вона втратила орiєнтацiю, наче позбулася одного iз змислiв, оглухла чи ослiпла. Розбомблене вночi тiло цiлий час вiдчувалось неповоротким, якимось одутлим всерединi, нiби справдi була вагiтна — пакетом базарного м’яса в кров’яних пiдтьо-ках, та що ж це менi все не слава Богу, тупо дивувалась вона — i засинала на його руцi, мов непритомнiла, а вiн радiсно бубонiв над вухом: "А знаєш, ти, виявляється, можеш бути дуже навiть "прiятной женщиной" — тiльки з сексом наладити треба", — "Секс, — спросон-ня мимрила настановчо: голова все-таки вирубувалась останньою, — це тiльки показник якоїсь глибшої незгоди", — "Сумнiваюсь", — обтинав вiн — i тим закри-вав тему. Виходить, не так уже й багато ти про це дiло знаєш, радiсть моя, — попри весь свiй уславлений досвiд, i хто б подумав! Говорити, звичайненько собi дiйти згоди було неможливо — оскирявся з мiсця, займаючи оборонну стiйку, на той час, коли спроба серед дня витягнути до нього руки стала зроджувати в нiй блискавичне млосне вiдчуття захитаної рiвноваги — наче в рiзко спиненому лiфтi, або коли спiшиш одинцем навперейми юрбi, що сипонула з тролейбусної зупинки, — вiн-бо "не любив, коли його обмацують", далебi нездоровою була ця знехiть до нормального контакту ("I не соромно тобi оце, — насмiшкувато скалив око з подушки, — обмацувати мужчин?"), — на той час вона ладна була вже не те що говорити — голосити, нескiнченним двадцятичотиригодинним монологом (так неперетравлена їжа пре з отруєного органiзму в оба кiнцi), трясти його за плечi, щоб докричатися, та що ж це таке, чувак, — а чувак, мiж iншим, сiм’ю будувати приїхав, сурйозно, без дурникiв, привалив у чiм стояв, оце кохання! — i все випоминав їй, що, поки вiн тут з нею, у нього вдома на будiвництвi майстернi цеглу розкрадають, "Ти що, — бралась руками в боки: вiдьма, зечка-блатнячка, зроду не пiдозрювала себе такою, — хочеш, щоб я тобi неустойку заплатила?" — ах холєра, ну як мислимо, щоб двоє недурних людей, якi начебто ж кохають одне одного, так? якi здолали стiльки перепон, щоб бути разом, чого коштувала йому сама тiльки вiза, пiсля всiх автокатастроф i розбитих ребер, чого коштувала їй та зима в Кембрiджi, — негоднi були е-ле-мен-тар-но порозумiтися, — на голову не налазить! I — як об мур без пробоїн, от пiд такi хвилини, певно, його дружина й шпурляла в нього ножами, про що раз був обмовився знехотя, — премиленько, нiчого не скажеш, родинний спорт української iнтелiгенцiї: i що, свербiло спитати, не влучила? Натомiсть силкувалася бути розважливою: слухай, я ж не кукла на шнурку, що ж ти так, — визвiрявся спiдлоба, зiгнутий над столом, мов розмотуючи димнi кiльця злоби: "В менi просто багато речей убито!" Дякую тобi, серце, — вiд-тепер, здається, в менi також. Значить, вона заразна, ця хвороба духа? Значить, тепер i менi — лiпше втiкати од людей, лiпше не зближуватись нi до кого на вiдстань подиху? Ти навчив моє тiло — каструвати кривдника: вся моя, з колiна в колiно громаджена жiноцька сила, досi спрямована до свiтла (найдорожча пам’ять з минулих кохань — сонце в чорному небi: таким воно бачиться з космосу, то звiдти набиралась по вiнця струмуючою радiстю моя утла посудинка), з тобою — вивернулась чорною пiдкладкою назовнi, зробилась ни-щiвною — смертоносною зробилась, щоб сказати прямо, не завиваючи в папiрцi.
"Вклякну, де стою: о, бих
Страшний, переступний грiх —
Донинi трясе вiдриг,
Мов труться тороси криг
У нутрощах! Пiд грудьми!
Кого благати: Задми
Цей синiй, сухий пожар,
З грудей вiдвали тягар?"
Бо я — винувата-таки, бо любов моя зосталася в Кем-брiджi, станула по веснi з глибокими снiгами, а на лiто, на час твого приїзду, лишився вже тiльки рубець — i надiя, що ти його — вiдживиш. Мала б ранiше втямити: вiдживляти — не твiй фах.
Несподiваний дзвiнок iз дому — вiд товаришки, що рiк як пiшла в бiзнес i, єдина з-помiж усiх київських приятелiв-друзiв, може собi дозволити телефонувати до Америки: чи ти зараз у станi вислухати справдi страшну звiстку, питає вона. Тобто? В слухавцi коротка пауза, вiдтак падає, стиснутим горлом: Дарка загинула. Вмент терпнуть обкиданi приском ноги, а за ними й усеньке тiло отерпає, як при анестезiї: нi! (А десь на днi свiдомостi дзижчить, невпiйманою комашкою мiж шибками, паскудна думка: щасливиця, вiд-мучилась! — бо мучилась вона таки тяжко, красуня й розумниця, ох як їй пасували "по-молодицьки" вив’я-занi терновi хустки з випущеними поверх кожушка тороками — рум’янець на розложистих вилицях, як яблуко-циганка, гостренький, мишкуючий носик, складенi чирвою вустонька, суцiльна цитата з фольклору, жива iлюстрацiя до Гоголiвської "Ночi перед Рiздвом", i гумор у неї був — також гоголiвський, класично-україн-ський: коли баляндраситься з преповажною мiною, а слухачi надривають боки, — i цiлу молодiсть мучилася — з дурепою-матiр’ю, що позвихала мiзки й чоловi-ковi, й дiтям, зi сволочними хлопами: перший муж покинув зараз по дипломi, iно дiстав столичний розподiл, задля якого, з’ясувалось, i женився, з другим скiнчилося зiрваною вагiтнiстю, i по-оїхала гiнекологiя, мов з гори вдiл, з третiм, смирним, як хлiбний м’якуш, i цiлий вiк не-при-дiлi, гарувала за здорового дядька, поки вiн, спасибi, глядiв малу, — репетиторствувала навсiбiч, брала переклади, скакала, як i всi ми, по винайнятих хатах, волочачи на горбi родину, дописувала дисертацiю, i от, бач, знайшла врештi працю в якiйсь новозаснованiй американсько-українськiй фундацiї, три мiсяцi як стала на ноги, їхали автом з Борисполя, а назустрiч, по тiй самiй смузi — в дупель п’яний "жигуль": четверо душ, усi, хто сидiв ув автi, — на мiсцi, i бувайте здоровi, i тiльки високий, тонкий голос виводить — без слiз! — у порожньому закадровому просторi: ой якби я знала, що буду вмирати, я б собi казала явора врубати, збудувати трумну на чотири боки, щоб вона стояла трийцять штири роки, стояла, стояла, та й почала гнити, та й стала до дiвки труна говорити: або iспалiте, або порубайте, або порубайте — або тiло дайте…). Стоячи серед кухнi зi слухавкою в руцi, держачись за Санин голос, який укотре повторює: що тепер буде з Талею, що буде, — Талi п’ятий рочок, вилицювата, в маму, дiвчинка, тiльки з татовим носом бараболею, колись, iще немовлям, вона вразила тебе своїм стеряно плаваючим, питальним водянистим зором, котрий нiби шукав, за що зачепитися, — Дарка переповивала її, й зринуло, мов невидимим вiтром нашелещене:
"Як це дивно — дiвчинка. Дитя.
Вираз невдоволення на личку:
Впорядкуйте спершу це життя —
А тодi, мовляв, мене i кличте.
Лялечко, людинонько, прости —
Свiт, що не бiливсь хтозна-вiдколи,
I батькiв, що вкинули — рости! —
Наче помирати в чистiм полi", —
стоячи так, вона виразно чує той iнший, закадровий голос — не Дарчин, нi, хоч Дарка — спiвала, i саме народнi пiснi лепсько їй удавалися, була в неї, бозна-звiдкiль, ота природна, жiноцьки-грудна — колодязним провалом углиб — етнiчна iнтонацiя, яку фiг пiдробиш, i найупитiша компанiя розм’якала, занишкала хляками в крiслах, щойно Дарка, затягнувшись напослiдок цигаркою, смiхотливо сiпнувши бровою: "нiкотинчик — вiтамiнчик", — заводила, на диво чисто, обличчя їй випогоджувалось лагiдним смутком, — осипалися долi платочки тернового цвiту, чий-то-кiнь стояв, чутко нашорошивши ушi, похитувався в березi човен, та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп, шамшiла трава пiд чиєюсь скрадливою ступою, i зносила вода вербове листя, i все-все, скiльки свiту, зносила вода, жили на цiй землi якiсь безiменнi люди, до чогось прагнули, кохали й страждали, i тiльки розрiзненi мокрi слiди голосiв (голосiнь?) зостались по їхнiх життях — ще можна напитись iз того слiдочка, ще можна вiдчути: твоя власна мука, на мить осяяна пiзнiм, навзахiднiм проблиском смислу, — не одинока, не перша й не остання, й тут вона згадує, що насправдi в тiй баладi труна стояла впорожнi не трийцять штири, а двайцять штири роки: та жiнка, що високо й пронизливо виспiвала свою смерть (поклала б я мужа — люблю його дуже, лягла би самая — дитина малая; лягай, мила, сама, якось воно буде, малую дитину та й доглянуть люди…), була ще молодшою за нас, дiвчисько ще зовсiм, — а ти, обурюється Сана, ти що, зовсiм там вiд’їхала, iдiотко, подумаєш, трагедiя — невдачно трахнулись, — нi, коли так переповiсти, то яка ж тут трагедiя, все залежить вiд того, як переповiдається, тiльки Сана не знає, i нiхто не знає, що розповiла тобi Дарка незадовго перед твоїм вiд’їздом, — то був чи не перший раз, коли вона розкрилась тобi по-справжньому, хоч зналися ви ще з унiверситету, рiк перед тим Дарка поховала батька — той був музика-лауреат, депутат i, свого часу, ледь не член ЦК, трохи, правда, i його були поскубли за нацiоналiзм, i вiн став грати на урядових концертах, а звикла до комфорту жона робила йому дiрку в головi, коли натинався на офiцiозних бенкетах виголошувати тоста українською мовою — хай i видурнюючись, блазнювато каламбурячи, "здоровенькi-буликаючи", представник ЦК — бетонна брила в сiрому костюмi — несхвально мовчав: жоден м’яз не здригнувсь на непроникному, мов наллятому водою обличчi, ай-яй-яй, що ж тепер буде, "ти ж в Канаду собрался, — лящала мати, скидаючи пальто в передпокої, поки вагiтна Дарка, знемагаючи од токсикозу, молола в кухнi каву для тата, — ти головой своєй соображаєш?" — i, вийшовши в кухню, засмаливши (по кiлькох обламаних сiрниках), старий сказав дочцi — так само по-росiйськи, жорстко: "Я знаю, я всего лишь общественно-политический шут", i ця фраза зосталася в нiй назавжди, невийнятим цвяхом — поховали його на Байковому, з усiма почестями, в усiх газетах були некрологи, i оркестр, згiдно з останньою волею небiжчика, грав "Козака несуть", — кiнь клонив головоньку, пiзня дитина, Дарка була пiзня дитина, батьковi на той час сповнилося сорок: вродливий, зрiлий мужчина в зенiтi слави, i як iще можна було його втримати, коли не другою дитиною? — я тiльки тепер зрозумiла матiр — як жiнка, говорила тобi Дарка, болючо свiтячи очима, я зрозумiла: я — той останнiй, хто приходить по бенкетi й за все розплачується, — в той вечiр вона не спiвала, ви укрилися вдвох кiнець стола, i ти слухала, наскрiзь вистуджена подувом її жорстокої вiдваги насупротив життю, до кiсток проймаючим протягом враз установленого посестринства: платим, дiвоньки, авжеж, за все платим, до останнього шеляга! — потiм ловили машину, набивалися оселедцями в салон, тарабанячи металiчно цупким букетним целофаном: був чийсь день народження, трохи чи не Санин-таки, — хтось мостився мiж сидiннями, хтось, у неповороткiй шубi, громадивсь комусь на колiна, по-оїхали! — як сказав пєрвий совєцкiй космонавт, — i — поїхали, полетiли, сестрички-голубочки: ти — за океан, а Дарка — ще далi, молочно-бiлою тiн-ню стартувавши з гори перем’ятого брухту на котрусь iз найдальших зiрок, — пiзня дитина, народжена матiр’ю, щоб утримати чоловiка, а не стало кого втримувати — i вичерпалось життя, розтиснула п’ястук Господня десниця, вiдпускаючи на свободу наболену душу: мир тобi, страднице, вiдпочинь.
Дарцю. Дарцю, ти чуєш мене?
Не було на тобi вини, що покликана в цей свiт — не любов’ю. Помолися там, де ти зараз є, за нас усiх — нам iще жити.
Прокидаючись вранцi (ну, й пощо було прокидатися?), вона довго лежить на животi, обхопивши руками подушку: новий день сиплеться на думки градом виснажливо-безглуздих зобов’язань — замовити ксерокси для студентiв, вiдштампувати їм на факультетському принтерi нову контрольну, зайти до банку, до drugstore — скiнчилися вiтамiни, i колготок треба би прикупити, вiдповiсти на два листи, потелефонувати до travel agency, ой блiн! — десь загубився замо-влений нею квиток до Нью-Йорка, котрий мали вислати поштою, хоч, коли подумати, на фiг їй здався той цiлий Нью-Йорк — ну вилiзе на сцену, ну прочитає по-англiйському парочку своїх, з таким скрипом перекладених стихiв, ну вип’є потiм навстоячки келих вина i заїсть вмоченими в помiдоровий соус креветками, пошкiриться до двох-трьох випрасуваних лiтературних агентiв i дядь iз ПЕН-клубу, можливо, заскочить на годинку-другу до колись улюблених музеїв ("На фiга менi тi музеї, — весело горлав у телефон, коли дзвонив до неї до Кембрiджа, з України ще, — менi в тiй Америцi тiльки одну баришню побачить треба!" — тодi це здавалося бравадою: ну як таки можна свiдомо вiд чогось вiдмовлятись, обтинати собi життя на пню, воно ж таке неосяжно-цiкаве! — а тепер, бач, i в нiй пропав усякий-будь смак пiзнавати, колишня невситимо-вбируща хiть вiдкривати нове — мать його за лапу, та чи я вже вмерла?… Перша розмова мiж ними на цю тему вийшла була якась безтолкова: "Їду до Америки — поїхали разом?" — "Ага, — смiявся, — машиною — якщо солярки вистачить". — "Я серйозно кажу". — "Що я там робити буду?" Таж малюватимеш, бевзю, — i побачиш Metro-politan, i ModernаArtаMuseum, i ArtаInstitute у Чiкаго, дзеркальнi октаедри космiчно-гiгантських сталагмiтiв, що громадяться на обрiї, коли пiд’їжджаєш до мiста, вигинистi видихи мостiв i вiадукiв над автострадами, простiр iз фантастичного фiльму чи сну, жаскувато-безмежний, нема ж йому впину, розгiн, прерiю без ковбоїв, легкий присмак безумства, проблимуючий в нiчному жахтiннi реклам: розум, що лякається власного творива, це ж бо всуцiль рукотворна цивiлiзацiя, i тому звiдси — лунатично-щемлива, мiсячним сяйвом розiллята в пустелi саксофонна туга, вихляючий (п’яним негром насеред хiдника) i за кожним млосним вивертом витягаючий душу голос спiвачки в джаз-клубi: "I’m all alone in this big city — Wilson, buddy, have some pity", колихаються дими у притемку над баром, над бiльярдними столами, де постукують киї, всi ми тут самотнi, вiльнi й самотнi, це прекрасно — творити собi життя саморуч, це страшно — творити собi життя саморуч, побачиш живцем обличчя всiх рас, зiбранi докупи, кольори й вiдтiнки — вiд топленого шоколаду (якi безсоромно лiловi пiдкладочною наготою мушлi губiв, якi звiрино розчепiренi закамарки нiздрiв!) до азiйської химеричної — жовтий мiсяць, цитрина, неспiле авокадо — прозеленi, все це мiситься в одному тиглi, який шалений, оглушливий для ока фiльм, нема ж йому впину, ярмарково-строкатi ятки на вулицях, хризолiтовий полиск вiтрин у розповнi дня, i над усiм, на придорожнiх щитах — карамельно-яскраво розсмiянi кiлькаметровi личка загиблих дiтей: жертви drunk driving вознесенi в небо маленькi янголи цього земного падолу, о Дейвi, о Кевiне, о Мерi-Джейн, що буде завтра з нами всiма? — побачиш з iлюмiнатора захiд сонця над Атлантикою: воно падає стрiмко, на очах, вiдкидаючи вздовж овиду яро-червону дорiжку, i хмарнi снiги сутенiють на вапняк, на гiрську породу в темних прожилках рiвчакiв, а вiдтак починають скресати, сiрими торосами в студених сталево-синiх проталинах, тiльки там, де впало сонце, ще виднiється чiт-ко окреслений острiвець жару, i вже напливає звiдусю-ди морська мла, i лiтак входить у нiч, за яку годину протинаючи її з кiнця в кiнець, i от уже знову сiрiє в iлюмiнаторах, цим разом свiтаючи, — ти почуєш, як дихає планета — мов немовляче тiм’ячко, як близько там, у небi, до Бога, бо, знiмаючись з мiсця, виламуючись iз насидженої лунки, ми вiдкриваємося йому так само, як у мить народження або смертi, — i ти вирвешся, о, вiрю, знаю! — вирвешся з глухого тунелю, що ним, по-дурному затявшись, прешся назустрiч своїй лiкарнi-тюрмi-лоботомiї (якого хрiна, що ви всi собi дозволяєте, хлопцi, чи розпач — не завелика розкiш для українцiв, уперше в цьому столiттi все-таки надiлених реальним шансом на повноту життя?…), ти напишеш свої найкращi картини, i слава — справжня слава, та, якої жоден українець iще не мав, хiба Архипенко, — виведе тебе — першого з-помiж нас — пiд слiпучий прожектор iсторiї, ти-бо вартий бiльше, нiж їхнiй Шемякiн чи хочби й Нєiзвєстний, ти ж направду such a damned good painter, це тобi належиться по праву власна галерея на Сохо, десь вона мусить чекати на тебе, поки ти слiпаєш ночами в своїй злиденнiй майстереньцi без водогону, де тиньк сиплеться зi стелi на свiжi скульптури, до чого ж уїлася вже ця класична нацiональна безвихiдь — сил нема терпiти! — звинемося туди-сюди, понипаємо в пошуках right people, якi б тебе побачили, зараз саме слушний час, все-таки, яка не є, а Юкрейн, i арт-менеджери починають мишкувати за новими iменами, все буде клас, все-все дасться зробити, Господи, як я хочу, аби ми щось побачили, аби нас нарештi почули, i скiльки сил я вгепала в це дiло — як в унiтаз спустила, подумати страх! тябричила на Захiд з дому найвиборнiшi книжки й слайди, тицькала людям пiд носа, удаючи довкруг себе димову завiсу якогось примарного контексту, з яких лиш трибун не вимахувала руками — приголомшений директор Кеннан Iнстiт’ют запевняв мене пiсля того в подячному листi, що "if the fate of Ukrainian literature is in the hands of people like yourself, one need not fear for its future" — не пiдозрюючи, звiсно, що в моїх hands хiба поручень в автобусi, та й то коли не одтиснуть, — нiчо’, братiку, не журись, прорвьомся, я витягну, виволiчу тебе на собi, моєї потуги стати на все: пiв-України з мiсця зiрвати, пiв-Америки поманити за собою на Україну (i справдi ж була проходила по їхньому континенту, як гаммельнський щуролов iз денцiвочкою: студенти ледь не цiлим класом подавали заяви в Корпус Миру — forаUkraine, колеги з американських унiверситетiв починали студi-ювати українську мову, запускалися в рух маховики дерзновенних проектiв — спiльнi видання, симпозiуми, перекладнi антологiї, йолки-палки, скiльком людям го-лову заморочила!), — на всi її "говорила-балакала" (давала — плакала…) вiн тiльки скупо всмiхався: ну-ну, "Подивимось", те його "Подивимось" з часом почало їй звучати як пароль безнадiї, попервах вона списувала таке маловiрство на рахунок провiнцiйної закомплексова-ностi: куди, мовляв, нам, зi свинячим рилом, — "Нi, ти все-таки менi поясни, як так можна було — пропасти, щоб нi звука, нi знаку?" — нагороїжувався, ставлячи очi рогом: "Кажу ж тобi, я не вiрив, що коли-небудь сюди приїду!" — ну от i приїхав, i що тобi з того прибуло, скоро наперед знав, що все тут тобi — "на фiга"? Привiз iз собою грубий альбом зi шкiцами, з нього й писав: все тi самi голомозi й гострорисi чоловiчки несли по горбах крiзь жовтогарячу пустелю на рогатинах то мiсячно-зелених вирлооких риб, то велетенський вказiвний палець лiвої руки (чому — лiвої?), то розмаяну вiтром вишивану корогву, зависали мiж пiдпа-леним небом i посутенiлою землею, перебирали дитинно-вузькими босими ступнями по зубчастих колiщатах точильного станка: отак, лукаво мружив до неї око, Бог вчить поетiв ходити — гмукала, не годячись, чи радше, напiвгодя-чись: хтозна, мо’, й справдi — так?). Чим, iз чого продовжує писати, якщо свiт довкола йому нецiкавий? Нещасний ти чоловiк, Миколо: любив машину — розбив, любив жiнку — зламав, — в нiч остаточного розриву їй приснилося (i той сон вона — запам’ятала-таки, винесла з тьми нагору), як вiн повiльно вiдходить вiд неї, обернений спиною — така ще рiдна стрижена потилиця, опущена голова, шорти й жорстко накрохмалена бiла сорочка з настопiрченими короткими рукавами: пацан пацаном! — по вузенькiй кладочцi, похиленiй кудись вдiл, куди — не розгледiла, i спокiйно (вперше за цiлий час iз ним — спокiйно!), розважно-ясно ствердилося крiзь сон: не спасеться, нiт, не спасеться.