Страница:
I з тої хвилини їх напав блуд.
Перед тим вони з годину кружляли довкола свого, ще необжитого пристановиська (вiн казав — наша хатка, i її заповняло при тому теплом внутрiшнього усмi-ху) — раз у раз вертаючись i наново розкручуючи маршрут в iншому напрямi, — i зненацька цiла околиця зробилась однаково нерозпiзнаваною, i неясно було, в який бiк додому. Збитi з плигу, минали перехрестя за перехрестям, свiтлофор за свiтлофором, всi орiєнтири — псевдоготичний шпиль, живоплiт, майданчик iз смiт-тєвими баками, який щоразу переходили, — щезли, мов провалилися в iнший вимiр, i по якiмсь часi вона стала кидатися з розпитами — адресу все-таки пам’ятала — навперейми перехожим, котрi траплялись дедалi рiдше, бо вже, либонь, повернуло за пiвнiч, пiд-пилi студенти стенали плечима, пiкнiкуюча на травi party в одному дворi нiчого врозумливого не змогла вiдповiсти, зате тут-таки, засперечавшись, лiворуч чи праворуч, пересварилася мiж собою, i ще довго по тому, як вони, дурнувато-всмiхнено-sorry-вибачаючись, ушилися геть, лящав їм навздогiн у нiчнiй тишi, нетверезо сковзаючись на збiгах приголосних, дiвочий голос — нападався на якогось Джеррi, бо той, як завжди, "нi дем" не тямив i мав на увазi не ту вулицю, — вони явно заблукали задалеко, ну й смiхота, — розбавлена, вона перекладала йому дiвулинi ремствування, бiдний Джеррi, — вiн, однак, замкнувся, не виявляв такого ж щенячого ентузiазму, ото, потiшалася, було мене слухати, мене просторова орiєнтацiя ще нiколи не пiдво-дила, — еге ж, що правда, то правда, тiльки цим разом, золотце, пiдвела тебе iнша орiєнтацiя, ку-уди важ-ливiша за просторову. Ще й як пiдвела.
Десь iз годину це тривало — а тодi вiн, ставши як уритий, показав: живоплiт! Вони цiлий час товклися за кiлькадесят ярдiв од нього. Знову "ввiмкнулась" околиця, забовванiвши знайомими обрисами. Як можна було бути такими слiпими, дивувалась вона. От-от, good question, як у них тут кажуть. Як можна було бути такою слiпою, бiдна дурко? Заслiпленою такою — в час, коли все говорило, волало, голосило до тебе прямою мовою? Ну й подумаєш, гордо скинула б ти головою, нi-i, тебе б не спинило навiть аби вогняна рука, вилонившись iз повiтря, накреслила тобi перед носом на стiнi письмове застереження, ти була закохана, ая, ти певна була, що зможеш ("Я все можу!") зробити те, чого однiй людинi для iншої самотуж зробити — не пiд силу, рибцю. Не пiд силу. Хiба — i тут, як в газетних об’явах, можливi варiанти — хiба вiдкупивши її своїм власним життям: помiнявшись долею. Красненько дякую, в мене були щодо мого життя трохи iншi плани.
Шкода лиш, що всi вони якось разом утратили сенс…
Першої їхньої ночi, тої безумної — фестивальної! — ночi з шаленим гоном назустрiч блимнiй лавинi вiдбитих в калюжах лiхтарень, iз перелетами вiд одної нiчної кнайпи до iншої, а врештi до цiлком недвозначного, хто б подумав, що таке iснує в провiнцiї, замiського бордельчику (непримiтний ззовнi — хiба по припаркованих iномарках знати — будиночок о двох кiмнатах "через сiни", в однiй, човгаючи пiдошвами по дощанiй пiдлозi, совгалося в танцi тiсно скупчене п’яне тирло, в другiй, куди їм подали каву з лiкером, стояли двi, прикритi зворушливо голубенькими пледиками койки, над ними висiли якiсь похабнуватi лiтогра-фiї, — "Купрiн! Чистий тобi Купрiн!" — зареготала вона, попри фiзичну втому — повертало на другу безсонну добу! — все-таки гостро, шампанськи збуджена жалюгiдно-показною театральнiстю цiєї атмосфери дешевого грiха, стрясанням музики за тонкою стiнкою, якимось сливе що присоромленим поглядом жiнки, котра внесла тацю з напоями, — у ванькирчику для гоцалок запам’яталася молодесенька, либонь чи не вiсiмнадцятилiтня проститутка з розпущеним каштановим волоссям, вродлива тою до вогкостi яскравою, нескаламучено пiсенною вродою, котра ще трапляється мiж дiвчат на Волинi й Подiллю, — i, бiдняточко, п’яна як хлющ: "Слухай, — чiплялася, зачувши щось незвичне, — як тебе звати? А мене Майя. Ви така красiва пара. Нє, серйозно", — а на поданий, на її вимогу, вогонь озивалася гречною дiвчинкою: "Подякувала", — те дiалектне "Подякувала" — як учили вдома! — чомусь пробило до слiз щемливою, жалкою нiжнiстю: "Во-на ж iще дитя зовсiм, ще й не тямить, що з нею", — дi-лилася з ним на зворотньому шляху в автi, — стенув плечима: "А кого це валить? Промокашка, та й вже", — а однак "промокашка" була першою, хто впiзнав мiж ними присутнiсть наростаючої, самозароджуваної любовi, всяка-бо любов на перших порах потребує свiдкiв, потребує — батькiвськи-розчуленого схвалення свiтом нововиниклого в ньому союзу двох, i свiт нi-коли не скупиться на об’яви благословення, на розвiль-женi погляди, на усмiхи, з якими обертались на нас дядьки в привокзальному буфетi, куди ми вносили з вулицi, в летючому танцюристому ритмi, свiжий повiв невидимого карнавалу, атмосферу лукавих перезиркiв, маленьких розиграшiв, змовницьких чмихань над чимось страх кумедним, неспостережним для iнших, — сяйнi лелiтки, рясно розсипане щасливе конфетi, що, опадаючи, повiльно крутиться в повiтрi ще й по тому, як за розпромiненою парочкою зачиняються дверi, "Яку запальничку хоч’?" — "Червону", — до бармена, з комiчно-безрадно розкладеними руками: "Вона сказала — червону", — i вже бармен сочиться, як спiлий персик, розлитим по лицю усмiхом спiвучастi й, наповняючи лямпки смолисто-тягучою, мов розтоплений бурштин, рiдиною, переливає через верх, — о, свiт лю-бить закоханих, бо лиш вони в тупiй монотонностi буднiв ще дають йому наздогад, що насправдi вiн iнак-ший, лiпший, нiж звик про себе думати, що досить iно простягнути руку, крутонути контакт — i все довкола заграє, замерехтить барвистими скельцями з дитячого калейдоскопа, засмiється од повняви сил i пуститься в танок! — старенький вуличний фотограф на парковiй лавочцi, коло нього недвижною скiфською бабою тiтка в сукнянiй кацавейцi: "Сфотографiруйте оно моло-дих!" — "Та ну, — ронить вiн протягло, мало що не мрiй-но, — їм не до того, у них — Любов", — останнє слово вимовляється з великої лiтери, i ви, перезирнувшись, дружно кидаєтесь фотографуватися, кидаєтесь чи то обдаровувати старикiв собою, чи, навпаки, дякувати їм за несподiване, як мокрий цiлунок упалого на чоло лист-ка, благословення, — потiм вiн забирає тi знiмки, i бiльше ти нiколи їх не побачиш, не виключено, що вiн подер їх на дрiбнi клаптики, вкинув у попiльничку й пiдпалив — наостанцi шпетненько пiдгрiбши попiлець у купку скорченим мiзинцем, — що ж, серце моє, я не в претензiї, постраждай трохи й ти: час було й тобi, по сорокiвцi, вiдкрити, що не всi ми "промокашки" або, в кращому разi, "мишачi кохання", вибачай, але я вмiю грати — тiльки по-крупному, i коли вже не коханням — не-мишачим: справжнiм! — то в усякому-будь разi, нiколи й нi в чiм — не "промокашкою": волiю бути наждачком-с), — тої першої ночi, чи не тодi, на прибутнiй хвилi пiднесення, зародився в нiй десь усерединi глибоко схований ледь iронiчний, просмiшкуватий холодок: блядка i блядка, з усiма приналежними атрибутами, мов якийсь стороннiй сценарист загодя подбав про жанрову чистоту сюжету (та ще й, як хутко з’ясувалося, невдатна блядка!), — але ж ми, блiн, таки недарма рєбята з крутим творчим по-тенцiалом, нам раз плюнути — перетворити невдатну блядку на трагiчну любов, довiвши себе, по дорозi, до цiлком суїцидального стану, — тiльки по дев’ятьох (атож, дев’ятьох!) мiсяцях, в iншiй країнi й на iншому континентi, в нiч останньої сварки в кiмнатi закинутого в мiжгiр’ї мотелю, — спершу тупцялись, курячи, на дерев’янiй галереї, борюкалися стишеними, щоб нi-кого не збудити, голосами, далi прошкували — вже на повну гучнiсть, нiби пiдняття голосу автоматично запускало в хiд i ноги, — через паркiнг-лот, мiж полискуючих проти мiсяця тюленячими боками автомобiлiв, зупинка — протистояння, очi в очi — спалах! — шабельний зудар! — i от, розвернувшись, вiн бiжить через усе подвiр’я назад до кiмнати пакувати речi, маленька, шпарко перебираюча голими, в шортах, нiжками, немов воскова, фiгурка, — в ньому вже гвинтом гондзолилась — аж, здавалось, чу-ти було, як скрегоче, — сама лиш схарапуджена гординя, палючий страх, аби, крий Боже, "люди не сказали" (ех, матушка провiнцiя, як зiтхав був Хвильовий!), що це вона його покинула, висмикнула з рiдного грунту, перенесла через океан i покинула, оце, скажуть, ко-бiта! i тому, завдавши на плечi поспi-хом напханого барахлом дорожнього мiшка ("Губочку свою не забудь", — подавала вона, наспiвши, з-за спини), гавкнувши отим особливим брутальним, сварливим тоном, яким тiльки й розмовляв iз нею останньо: "Завтра лечу додому! Дякую за Америку!" (хихикнула в душi, хоч i не до смiшкiв було, прекрасно знаючи, що нiкуди вiн не полетить, що до завтра-позавтра — творча ж особистiсть! — винайде собi якусь нову, не пов’язану з нею версiю свого тут перебування, i так воно й сталося), — вiн попер у нiч — двi з половиною милi! з речами! — до тої осоружної майстернi (чи ж вона хоч вiдчи-нена поночi, чи так пiд кущиком там, пришелепок, i просидить до рана?), — ось тодi, зачинивши за ним дверi зi змiшаним вiдчут-тям не-до-кiнця-зiграного спектаклю, вогняного шворня "як-же-його-жити-далi", встромленого в мозок, i тим розтрушеним по тiлi лихоманково-нудотним дрожем, що не пересiдався вже понад тиждень, — нiби й справ-дi була механiчною лялькою, в якiй усi колiщатка-шрубики поз’їжджали з пазiв, так що ковтати могла тiльки рiдку страву, а спати кiлька ночей поспiль не могла вза-галi, — обернувшись до дзеркала, угледiла в ньому — проступив, пiдступив на поверхню, художньо викрививши вуста в рештках з’їденої помади! — той самий зимнувато-iронiчний (блядка i блядка…), вiдчужений посмiх: оце то сюжет! — прочитувалося з цього посмi-ху, — мать його за лапу, ну й сюжет…
I тої ж ночi, щойно зосталася сама (попустило!), їй, уперше за цiлий час вiд його приїзду, приснився справжнiй сон: попервах, ще на переходi межи сном i явою — як вiн ото вiдходить вiд неї похилою кладкою вдiл, потiм навалився тiсний еротичний кошмар: неви-димi руки, багато рук пестили її звiдусiль — настiйно, гаряче, душно, i треба було зiбрати всi сили, щоб випручатись, — i опинитися в величезнiй, з високим, як опернi залаштунки, склепiнням, лунко-порожнiй залi, сям-там по-конструктивiстському позаставлюванiй, наче теж театральним реквiзитом, — недбало задрапованими тумбами, постаментами з пап’є-маше, якимись драбинками, у схожому на темну печеру нефi височiв подiум, i звiдусюди злiталася, iз свистючим шелестом крил i плащiв, i мостилася по всiх тих пiдвищеннях Шляхта Тьми, — мелькали чорнострої, бiчним зором вона розгледiла порослi кошлатою рудою вовною лаписька з курячими кiгтями, вчепленi в виступ стiни, але голо-вну її увагу прикувала височенна — аж лиця не розгледiти! — вбрана в чорну сутану постать на подiумi: чи не сам Князь, подумалось, об’явилися? Було анiскiлечки не страшно — попри зовнiшню ефект-нiсть, демонiчне збiговисько не несло нiякої виразної загрози, радше справляло ритуал, чимось нагадуючи партзбори брежнєвської доби, i до неї було наставлене цiлком приязно, брало в коло, приймаючи за свою, — i, походжаючи по заповненiй ними залi з кiнця в кiнець, вона стала, впевнено хрестячись, читати на голос "Отченаш", а вони слухняно перетворювалися на клуби неоново-синьої пари i вiдлiтали геть iз пiротехнiчним сичанням, — тiльки здоровенний кiт, обернувшись неоново-синьою тiнню кота, ще скакав якийсь час з постамента на постамент, доки врештi здимiв, та ще один захеканий гном — з чорними крилами, в лижнiй шапочцi ковпачком i з простацьки-вилицюватою (нiс бульбою!) круглою фiзiономiєю — прилетiв опiзни-вшись, не второпавши, що до чого, сiкнувся до неї: "Що, ще не починалось?" — спецiально для нього вона ще раз повторила "Отченаш", i вiн, трохи поогинавшись, мовби для годиться, i теж якось нестрашно понаскакувавши на неї, мусив, нiчого не вдiєш, i собi зробитись неоново-синiм клубком i, хвацько свиснувши, вiдлетiти. В тому снi вперше дихнуло полегкiстю — вона нiби вернулась до себе, i, сама-одна в спорожнiлiй залi, не подумала — зрозумiла: значить, несерйозно це все — нащот самогубства. Ще несерйозно.
Ледi й джентльмени, менi трохи мулько зачiпати цю тему, — розумiється, вона надається радше для проповiдi, нiж для солiдного наукового виступу, i я вже бачу, як, один по одному, ви залишаєте аудиторiю, саркастично пiдiбгавши вуста: crazy stuff, типовий Slavic mysticism, грюкають вiдкиднi сидiння, — одну хвилиночку, я прошу ще тiльки хвилиночку уваги, в мене навiть, комiльфотностi ради, цитата осьо наготована — перепрошую, що не з Деррiда, Фуко чи Лакана, а якраз навпаки, з Якоба Бьоме: коли диявола спитали, чому вiн залишив небеса, вiн вiдповiв, що хотiв бути автором.
Ледi й джентльмени, в цiй країнi, котра вiд по-чаткiв була людським творивом i де авторство кожної людини над власною судьбою є пiдставовим постулатом виховання (розгортаю газетну витинку: лiтня пара мiльйонерiв, Брауни — Рiчард, 79 рокiв, i Хелен, 76 ро-кiв, — отруїлася чадним газом у себе в гаражi, попередньо записавши цiлий маєток — 10 мiльйонiв дола-рiв, неабищицю! — на християнське доброчинство, а друзям розiславши пояснювальнi листи: обоє тяжко нездужали, тож, зваживши тверезо, вирiшили, замiсть безпотрiбно тринькати загарований упродовж життя статок на лiкарiв та медичну обслугу, лiпше допомогти молодим людям ставати на ноги, — чи їх також поховають за церковною оградою, а чи тi, хто вжиткуватиме з їхнiх мiльйонiв, одмолять-таки в Бога їхнi душi? Темне це дiло — так розпоряджатися собою: був в Освенцiмi такий пастор Кольбе, який в часi чергової "чистки" запропонував на розстрiл себе замiсть одного поляка, бо в того лишалося вдома двоє синiв, — есесi-вець, хмикнувши, прийняв замiну, i той чоловiк вижив i повернувся до себе в Варшаву — щоб довiдатися: обидва його сини загинули пiд час бомбардування, от тобi й маєш! — ах, пасторе Кольбе, Ви вплуталися не в своє дiло, Ви схотiли стати автором — i порушили пра-вила гри, бо той чоловiк таки мав загинути, i хтозна, може, аби не влiзли Ви, його хлопцi зосталися б жити, i я щиро потерпаю, так-так, не смiйтеся — потерпаю за долю Браунiвських мiльйонiв — чи справдi вони принесуть кому-небудь щасливiший жереб, а чи, крий Боже, який-небудь Браунiвський стипендiат згорить живцем пiд час пожежi в хiмiчнiй лабораторiї, до якої дiстався на той кошт, а ще iнший, вивчившись в Iталiї на спiвака, по роках успiху й слави перерiже собi горлянку, коли стратить голос? Шкода, що ваша країна, властиво, не знала порядної вiйни — вiйна дає змогу багато дечого зрозумiти про життя i смерть, бо поодинчi долi, хоч якi бувають промовистi, звичайно нiколи нiчого не навчають, рiк тому, пригадую, в останнiх вiстях майнула прекумедна, якщо дозволите так висловитись, iсторiя: у Нью-Йорку якийсь хлоп викинувся з вiкна хмарочоса, але приземлився на дах припаркованого автомобiля цiлим i неушкодженим, тож, не примирившися з невдачею — видать, теж був навчений змалечку домагатися свого хоч хай би там що, — попхався назад на той самий стонадцятий поверх i, уявiть, викинувся вдруге, за цим разом зломивши руку, ногу i ще щось там собi ушкодивши, але так i не потрапив, сарака, поквитатися з життям, — зiзнаймося, ледi й джентльмени, що в глибинi душi ми трохи дiткнутi безецнiстю цього нахаби — чи то грабiжника, що натинався висадити дверi, од яких не мав ключа, чи розбещеної дитини, котра, тупаючи нiжкою, верещить: "Дай!" — ну й спiймав облизня, i добре йому так), — в цiй країнi, ледi й джентльмени, з її дедалi ряснiше множеними по пiдпiллю сатанiстичними сектами, а на поверхнi — психiатричними кабiнетами, чи не час гарненько застановитися над питанням авторських прав — над тим, що ми дiйсно можемо, а до чого нам зась?
Хотiти бути автором — творити — зазiхнути на виключну прерогативу Бога. Бо нiхто з нас насправдi не творить, панi й панове, — всi ми пам’ятаємо приклад на творче мислення зi шкiльного пiдручника психологiї — русалка, напiвжiнка-напiвриба, — яке вбожество, коли вдуматися, яка рiзницька фантазiя — кусень звiдтам, кусень звiдтам, злiпили докупи — й запишалися: куди ж пак, творцi! А ex nihilo — не пробували? Слабо? То ж то й ба… Все, що нам дано — як дiтям на забавку — то готовi порiзненi скалочки дiй-сностi, фрагменти, подробицi, кольоровi фiшки якоїсь великої, неосяжної головоломки, по яких рачкуємо, не пiдводячи зору, обмацуємо, облизуємо, обнюхуюмо собi в кайф, цiлком безневинне й приємне заняття, — тiльки штука в тому, що фiшки часом (го, ще й як часто, i скiльком, i навiть не конче генiям!) вдається стулити за невiдь-звiдки-взятим, нiкому-неозброєним-оком-невидним планом, у якому знати пульсацiю самостiйного, немовби вже й органiчного життя. Тодi-то врубується наша авторська (ха-ха!) гординя: дмемось, гоношимось i уявляємо себе творцями, — а то просто вiдслонивсь був нам на шпаринку окрайчик первiсного генерального плану, того самого, за яким було колись сотворено свiт — з нiчого, цiльним i прекрасним, i вiд якого людство (коли? на якому доiсторичному поворо-тi? в якiй пiренейськiй печерi?) — вiдступилося, й пам’ять (таку нетривку! таку бентежно-зникому! а проте — як жити, коли не стане й тiєї?) про ту початкову слiпучу цiлiсть зберiгають, опрiч релiгiї, тiльки мистецтво й любов. (Я гадаю, мали рацiю всi отi клери-кальнi ригористи — iконокласти, пуритани та iже з ни-ми, — що сама iдея iкони чи храмової скульптури профанує божество, — спiлка релiгiї з мистецтвом дiйсно є з боку релiгiї компромiс, неминуча поступка — вiд незмоги — уже! — встановити прямий контакт, не вдаючись до пiдсунутих змислам, вульгарно-наочних фiшок-фiфiшок: облуплена позолота на дошцi, згризений негодою мармуровий нiс янгола, грубо розцяцькована статуетка в пiстрявих лахманах. Правдоподiбно, колись прямий контакт — був, але що вже тепер за ним побиватися… Релiгiя, зробившись соцiальним iнститутом, зiйшла на пси, — в церквi, куди я пово-лiклася одного дня в надiї трошки розсiяти обложну темну хмару, що знай з дня на день випiкала голову, не пропускаючи жодної прохолодної думки, панував виразний дух замкненої спiльноти: цiкавi позирки на чужинку, товариське пристоювання гуртами на ганку пiсля служби, витрiшки, смiшки, перемовляння, обмiн новинами — люди приходили як на свого роду вечiрку — to socialize i молитися в них перед очима було якось непристойно). Допуск до плану за нами ще зберiгаєть-ся, — iндивiдуальний допуск, бо вiд самого плану лю-дство за останнi кiлька столiть сягнистою ступою вiдко-чується все далi й далi (чи не з доби Вiдродження почавши, з того Мiрандолиного зухвалого: "Чоловiче! Адаме! Я поставив тебе у центр всесвiту", — ну й стiй, правцем би тебе поставило, i кожен сухорукий комплексант пнеться в Адами, а ми потiм чухмаримо потилицю, не в змозi пiдрахувати мiльйони забитих: чи то двадцять, чи сорок, чи всi шiстдесят?), — а пам’ять про втрачену божисту яснiсть дра-ажнить, ой дражнить, раз у раз проблимуючи заманкою, та ба, тiльки-но пiдступаємося ближче, гульк — а при входi нас вже пiдстерiгає, потираючи лапи, Той, хто хотiв бути автором, — йому кортить туди, вклинитись i заволодiти, а самому йому слабо, iно на нашому карку, на карку допущених вiн i годен туди в’їхати, i стокрот безпечнiше для нас — нiкуди не сунутися, забути за всякий допуск та грабатися собi чемненько в фiшках, витворюючи з них новi й новi безпотрiбнi комбiнацiї, — вишиковуючи в ряд бляшанки з-пiд супу "Кемпбелл", виставляючи на б’єннале гумовi стiльцi, повзуванi в жiночi черевички, видуваючи на сторiнки часописiв ряснi розсипи повiтряних бульбашок — однакових зневагомлених слiв, часом виходить потiшно, кiлометри текстiв (еге ж, уже не вiршiв — текстiв) про першу поїздку на вело-сипедi, про перше мiсячне а чи й геть нi про що, — нiчого, interesting, гелгоче, киваючи головами, гусяче стадо критикiв, унiверситетських професорiв, док-торiв лiтератури, перепрошую, якщо образила когось iз присутнiх, — кажуть, якщо посадити три мавпи за друкарськими машинками, то в вiчностi вони мають шанси виклацати "Гамлета", ледi й джентльмени, вiд-крию вам страшну таємницю: мистецтво в нашому сто-лiттi також потихеньку сходить на пси — тому що боїться. Тiльки любов боронить вiд страху, тiльки вона єдина здатна нас ослонити, i якщо ми не несемо її в собi, тодi… Тодi… (Я направду не знаю, що тодi, я не знаю, що буде далi з тим чоловiком, якi ще руйнування спричинить чорний смерч, в осердi котрого мотлошить його зцiплену кремiнним стиском фосфорично-блiду фiгурку, — "чортяче весiлля" на курних осiннiх дорогах, казала менi малiй бабуся: побачиш — оступися, сама вона ще знала кинути в вихра ножем навхрест, i на ножi показувалася кров, а ми тепер спромагаємося хiба засвинячити кухонним рiзаком у коханого мужчину, — жест воно нiби той самий — жест-копiя, жест-iмiтацiя, рефлекс родової пам’ятi з убитим всерединi смислом, — жест, яким, замiсть вiдгородитися, тручаєш себе з розмаху в самий вир "чортячого весiлля"). Не треба б, ох не треба гнатись на холодний зоряний блиск безлюбої краси: не тих спiльникiв собi на цiй дорозi єднаємо.
отаке я писала, допросилася називається, теж знайшовся — Данте в спiдницi! У Данте-бо був — не лише Вергiлiй, у нього була — Беатрiче. I якщо не живе в нас повсякчас любов, то, замiсть розширятись, дедалi вужчає тунель, кот-рим захоплено женемось, i все тяжче стає протискатися, i вже не летимо, як видавалося попервах, а повземо надсадно, викашлюючи ошмаття власних легень i того, що колись називалося даром, та, Боже мiй, i було ж даром! — i сочимося на полотна, як розчавленi комашки, барвними плямами власної отрути, i давимося дохлими словами, що тхнуть гнилизною й лiкарняною карболкою, i починають з нами коїтися всякi прикрi речi, мелькають клiнiки й тюрми (це вже як кому пощастить!), i от уже iно й зостається, що — скочити з мосту (Пауль Целян), зашморгнути собi горло в сiнях чужого дому (Марiна Цвєтаєва), упхнути голову в газову плиту (Сiльвiя Плат), зачинитися в гаражi, запустивши на повну потужнiсть вихлопну трубу автомобiля (Енн Секстон), запливти в море якнайдалi (Iнгрiд Йонкер), перелiк триває, to be continued, ви що ж, уважаєте, це нормально, так iз ними, пiїтами й прочими, й повинно бути? Але ж iз ними щодалi, то гiрше, нiхто вже не доживає до свого "Фауста", що ж ви гадаєте, це випадко-вiсть, гадаєте, їм просто — менше дано? Зменшуються їхнi шанси — зменшуються шанси кожного з вас.
Тiльки любов боронить од страху. Але хто (що) вборонить од страху саму любов?
(I все бiльшає, бiльшає з року в рiк — секс-шопiв, механiчних причандалiв, о переваги технологiчної цивi-лiзацiї, секс по телефону, мене також колись так мали — удома, в себе в хатi, не де: обставили як дєвочку, так i не довiдалася хто, — спершу змiнений на шепiт жiночий голос — прийняла за товаришку, теж iз добрячими мухами в головi дiвку, "Олька? Ти?" — нiяка то була не Оль-ка, як показалося потiм, хоч тамте нiби потвердило: еге, я, — й стало шелестiти: вляпалася, дзвоню з чужої квартири, тут двоє, хочуть мене згвалтувати, кажуть — або в попу, або в рот, ось вiн уже йде, я боюсь, "Де ти є? Я викличу мiлiцiю, скажи адресу!" — але не-Олька [хоч це показалося щойно потiм] вже щезла, натомiсть озвався, дишучи загрозою, молодий чоловiчий голос: "Ты ей подруга, да? Ты хочешь, чтобы я ее не трогал? Так постони мне", — чого тiльки не зробиш задля дорогої подруги, фу, гидота, — спробувала врубати почуття гумору, нiчо-го, помоглося, все одно що пiсеньку попросили б заспi-вати, але коли, на все-таки безпорадно-болiсному зойко-вi приниження [ти кричиш — од наруги, а вони думають — то вiд насолоди, а може, й не думають, може, якраз вiд твого болю вони й кiнчають?], голос рiзко кинув: "Всьо" й у слухавцi закапотiли, як iз крана, короткi гудки, то, втираючи змокрiлого лоба, почувалася таки, смiшки смiшками, але згвалтованою, — молодий же хлоп, йолки-палки, вiн що, також боявся живої жiнки?).
Страх починався рано. Страх передавався у спадок — боятись належало всiх чужих (кожен, хто виявляв до тебе зацiкавлення, був насправдi пiдiсланий КГБ, аби вивiдати, про що у вас розмовляється вдома, а потiм знову прийдуть тi дядi й посадять татка в тюрму, — особливо пiдозрiлими були тi, хто заводив вільнодумні балачки: класі в дев’ятому на міській олiмпiадi з лiтератури познайомилася з окуляристим вiдмiнником iз математичної школи — вiн мав рiдкiсну для пiдлiтка шкiру — як щойно очищений персик, i, пiд ненормально товстими окулярами, видно було в профiль, — темнi й густi, мов шовк, дiвочi вiї, а смiючись, напружувався цiлим тiлом, як то буває з дуже нервовими, iнтелiгент-ними хлопчиками, котрих не пускають у двiр гратися самих, а виводять на прогулянку на повiдочку санчат, замотавши вище носа вовняним кашне, — такi хлопчики завжди в тебе закохувалися, на те не було ради, а втiм, вони багато читали й любили обговорювати про-читанi книжки, i вiдмiнник з математичної школи, невмiло-старомодно, наче протезом, пiдтримуючи тебе на сковзанках пiд лiкоть — була зима, i вснiженi хiдни-ки щокрок поблискували пiдступно вислизганою чорнотою, — мав необережнiсть згадати "украинского писателя Винниченко — не читала?
Перед тим вони з годину кружляли довкола свого, ще необжитого пристановиська (вiн казав — наша хатка, i її заповняло при тому теплом внутрiшнього усмi-ху) — раз у раз вертаючись i наново розкручуючи маршрут в iншому напрямi, — i зненацька цiла околиця зробилась однаково нерозпiзнаваною, i неясно було, в який бiк додому. Збитi з плигу, минали перехрестя за перехрестям, свiтлофор за свiтлофором, всi орiєнтири — псевдоготичний шпиль, живоплiт, майданчик iз смiт-тєвими баками, який щоразу переходили, — щезли, мов провалилися в iнший вимiр, i по якiмсь часi вона стала кидатися з розпитами — адресу все-таки пам’ятала — навперейми перехожим, котрi траплялись дедалi рiдше, бо вже, либонь, повернуло за пiвнiч, пiд-пилi студенти стенали плечима, пiкнiкуюча на травi party в одному дворi нiчого врозумливого не змогла вiдповiсти, зате тут-таки, засперечавшись, лiворуч чи праворуч, пересварилася мiж собою, i ще довго по тому, як вони, дурнувато-всмiхнено-sorry-вибачаючись, ушилися геть, лящав їм навздогiн у нiчнiй тишi, нетверезо сковзаючись на збiгах приголосних, дiвочий голос — нападався на якогось Джеррi, бо той, як завжди, "нi дем" не тямив i мав на увазi не ту вулицю, — вони явно заблукали задалеко, ну й смiхота, — розбавлена, вона перекладала йому дiвулинi ремствування, бiдний Джеррi, — вiн, однак, замкнувся, не виявляв такого ж щенячого ентузiазму, ото, потiшалася, було мене слухати, мене просторова орiєнтацiя ще нiколи не пiдво-дила, — еге ж, що правда, то правда, тiльки цим разом, золотце, пiдвела тебе iнша орiєнтацiя, ку-уди важ-ливiша за просторову. Ще й як пiдвела.
Десь iз годину це тривало — а тодi вiн, ставши як уритий, показав: живоплiт! Вони цiлий час товклися за кiлькадесят ярдiв од нього. Знову "ввiмкнулась" околиця, забовванiвши знайомими обрисами. Як можна було бути такими слiпими, дивувалась вона. От-от, good question, як у них тут кажуть. Як можна було бути такою слiпою, бiдна дурко? Заслiпленою такою — в час, коли все говорило, волало, голосило до тебе прямою мовою? Ну й подумаєш, гордо скинула б ти головою, нi-i, тебе б не спинило навiть аби вогняна рука, вилонившись iз повiтря, накреслила тобi перед носом на стiнi письмове застереження, ти була закохана, ая, ти певна була, що зможеш ("Я все можу!") зробити те, чого однiй людинi для iншої самотуж зробити — не пiд силу, рибцю. Не пiд силу. Хiба — i тут, як в газетних об’явах, можливi варiанти — хiба вiдкупивши її своїм власним життям: помiнявшись долею. Красненько дякую, в мене були щодо мого життя трохи iншi плани.
Шкода лиш, що всi вони якось разом утратили сенс…
Першої їхньої ночi, тої безумної — фестивальної! — ночi з шаленим гоном назустрiч блимнiй лавинi вiдбитих в калюжах лiхтарень, iз перелетами вiд одної нiчної кнайпи до iншої, а врештi до цiлком недвозначного, хто б подумав, що таке iснує в провiнцiї, замiського бордельчику (непримiтний ззовнi — хiба по припаркованих iномарках знати — будиночок о двох кiмнатах "через сiни", в однiй, човгаючи пiдошвами по дощанiй пiдлозi, совгалося в танцi тiсно скупчене п’яне тирло, в другiй, куди їм подали каву з лiкером, стояли двi, прикритi зворушливо голубенькими пледиками койки, над ними висiли якiсь похабнуватi лiтогра-фiї, — "Купрiн! Чистий тобi Купрiн!" — зареготала вона, попри фiзичну втому — повертало на другу безсонну добу! — все-таки гостро, шампанськи збуджена жалюгiдно-показною театральнiстю цiєї атмосфери дешевого грiха, стрясанням музики за тонкою стiнкою, якимось сливе що присоромленим поглядом жiнки, котра внесла тацю з напоями, — у ванькирчику для гоцалок запам’яталася молодесенька, либонь чи не вiсiмнадцятилiтня проститутка з розпущеним каштановим волоссям, вродлива тою до вогкостi яскравою, нескаламучено пiсенною вродою, котра ще трапляється мiж дiвчат на Волинi й Подiллю, — i, бiдняточко, п’яна як хлющ: "Слухай, — чiплялася, зачувши щось незвичне, — як тебе звати? А мене Майя. Ви така красiва пара. Нє, серйозно", — а на поданий, на її вимогу, вогонь озивалася гречною дiвчинкою: "Подякувала", — те дiалектне "Подякувала" — як учили вдома! — чомусь пробило до слiз щемливою, жалкою нiжнiстю: "Во-на ж iще дитя зовсiм, ще й не тямить, що з нею", — дi-лилася з ним на зворотньому шляху в автi, — стенув плечима: "А кого це валить? Промокашка, та й вже", — а однак "промокашка" була першою, хто впiзнав мiж ними присутнiсть наростаючої, самозароджуваної любовi, всяка-бо любов на перших порах потребує свiдкiв, потребує — батькiвськи-розчуленого схвалення свiтом нововиниклого в ньому союзу двох, i свiт нi-коли не скупиться на об’яви благословення, на розвiль-женi погляди, на усмiхи, з якими обертались на нас дядьки в привокзальному буфетi, куди ми вносили з вулицi, в летючому танцюристому ритмi, свiжий повiв невидимого карнавалу, атмосферу лукавих перезиркiв, маленьких розиграшiв, змовницьких чмихань над чимось страх кумедним, неспостережним для iнших, — сяйнi лелiтки, рясно розсипане щасливе конфетi, що, опадаючи, повiльно крутиться в повiтрi ще й по тому, як за розпромiненою парочкою зачиняються дверi, "Яку запальничку хоч’?" — "Червону", — до бармена, з комiчно-безрадно розкладеними руками: "Вона сказала — червону", — i вже бармен сочиться, як спiлий персик, розлитим по лицю усмiхом спiвучастi й, наповняючи лямпки смолисто-тягучою, мов розтоплений бурштин, рiдиною, переливає через верх, — о, свiт лю-бить закоханих, бо лиш вони в тупiй монотонностi буднiв ще дають йому наздогад, що насправдi вiн iнак-ший, лiпший, нiж звик про себе думати, що досить iно простягнути руку, крутонути контакт — i все довкола заграє, замерехтить барвистими скельцями з дитячого калейдоскопа, засмiється од повняви сил i пуститься в танок! — старенький вуличний фотограф на парковiй лавочцi, коло нього недвижною скiфською бабою тiтка в сукнянiй кацавейцi: "Сфотографiруйте оно моло-дих!" — "Та ну, — ронить вiн протягло, мало що не мрiй-но, — їм не до того, у них — Любов", — останнє слово вимовляється з великої лiтери, i ви, перезирнувшись, дружно кидаєтесь фотографуватися, кидаєтесь чи то обдаровувати старикiв собою, чи, навпаки, дякувати їм за несподiване, як мокрий цiлунок упалого на чоло лист-ка, благословення, — потiм вiн забирає тi знiмки, i бiльше ти нiколи їх не побачиш, не виключено, що вiн подер їх на дрiбнi клаптики, вкинув у попiльничку й пiдпалив — наостанцi шпетненько пiдгрiбши попiлець у купку скорченим мiзинцем, — що ж, серце моє, я не в претензiї, постраждай трохи й ти: час було й тобi, по сорокiвцi, вiдкрити, що не всi ми "промокашки" або, в кращому разi, "мишачi кохання", вибачай, але я вмiю грати — тiльки по-крупному, i коли вже не коханням — не-мишачим: справжнiм! — то в усякому-будь разi, нiколи й нi в чiм — не "промокашкою": волiю бути наждачком-с), — тої першої ночi, чи не тодi, на прибутнiй хвилi пiднесення, зародився в нiй десь усерединi глибоко схований ледь iронiчний, просмiшкуватий холодок: блядка i блядка, з усiма приналежними атрибутами, мов якийсь стороннiй сценарист загодя подбав про жанрову чистоту сюжету (та ще й, як хутко з’ясувалося, невдатна блядка!), — але ж ми, блiн, таки недарма рєбята з крутим творчим по-тенцiалом, нам раз плюнути — перетворити невдатну блядку на трагiчну любов, довiвши себе, по дорозi, до цiлком суїцидального стану, — тiльки по дев’ятьох (атож, дев’ятьох!) мiсяцях, в iншiй країнi й на iншому континентi, в нiч останньої сварки в кiмнатi закинутого в мiжгiр’ї мотелю, — спершу тупцялись, курячи, на дерев’янiй галереї, борюкалися стишеними, щоб нi-кого не збудити, голосами, далi прошкували — вже на повну гучнiсть, нiби пiдняття голосу автоматично запускало в хiд i ноги, — через паркiнг-лот, мiж полискуючих проти мiсяця тюленячими боками автомобiлiв, зупинка — протистояння, очi в очi — спалах! — шабельний зудар! — i от, розвернувшись, вiн бiжить через усе подвiр’я назад до кiмнати пакувати речi, маленька, шпарко перебираюча голими, в шортах, нiжками, немов воскова, фiгурка, — в ньому вже гвинтом гондзолилась — аж, здавалось, чу-ти було, як скрегоче, — сама лиш схарапуджена гординя, палючий страх, аби, крий Боже, "люди не сказали" (ех, матушка провiнцiя, як зiтхав був Хвильовий!), що це вона його покинула, висмикнула з рiдного грунту, перенесла через океан i покинула, оце, скажуть, ко-бiта! i тому, завдавши на плечi поспi-хом напханого барахлом дорожнього мiшка ("Губочку свою не забудь", — подавала вона, наспiвши, з-за спини), гавкнувши отим особливим брутальним, сварливим тоном, яким тiльки й розмовляв iз нею останньо: "Завтра лечу додому! Дякую за Америку!" (хихикнула в душi, хоч i не до смiшкiв було, прекрасно знаючи, що нiкуди вiн не полетить, що до завтра-позавтра — творча ж особистiсть! — винайде собi якусь нову, не пов’язану з нею версiю свого тут перебування, i так воно й сталося), — вiн попер у нiч — двi з половиною милi! з речами! — до тої осоружної майстернi (чи ж вона хоч вiдчи-нена поночi, чи так пiд кущиком там, пришелепок, i просидить до рана?), — ось тодi, зачинивши за ним дверi зi змiшаним вiдчут-тям не-до-кiнця-зiграного спектаклю, вогняного шворня "як-же-його-жити-далi", встромленого в мозок, i тим розтрушеним по тiлi лихоманково-нудотним дрожем, що не пересiдався вже понад тиждень, — нiби й справ-дi була механiчною лялькою, в якiй усi колiщатка-шрубики поз’їжджали з пазiв, так що ковтати могла тiльки рiдку страву, а спати кiлька ночей поспiль не могла вза-галi, — обернувшись до дзеркала, угледiла в ньому — проступив, пiдступив на поверхню, художньо викрививши вуста в рештках з’їденої помади! — той самий зимнувато-iронiчний (блядка i блядка…), вiдчужений посмiх: оце то сюжет! — прочитувалося з цього посмi-ху, — мать його за лапу, ну й сюжет…
I тої ж ночi, щойно зосталася сама (попустило!), їй, уперше за цiлий час вiд його приїзду, приснився справжнiй сон: попервах, ще на переходi межи сном i явою — як вiн ото вiдходить вiд неї похилою кладкою вдiл, потiм навалився тiсний еротичний кошмар: неви-димi руки, багато рук пестили її звiдусiль — настiйно, гаряче, душно, i треба було зiбрати всi сили, щоб випручатись, — i опинитися в величезнiй, з високим, як опернi залаштунки, склепiнням, лунко-порожнiй залi, сям-там по-конструктивiстському позаставлюванiй, наче теж театральним реквiзитом, — недбало задрапованими тумбами, постаментами з пап’є-маше, якимись драбинками, у схожому на темну печеру нефi височiв подiум, i звiдусюди злiталася, iз свистючим шелестом крил i плащiв, i мостилася по всiх тих пiдвищеннях Шляхта Тьми, — мелькали чорнострої, бiчним зором вона розгледiла порослi кошлатою рудою вовною лаписька з курячими кiгтями, вчепленi в виступ стiни, але голо-вну її увагу прикувала височенна — аж лиця не розгледiти! — вбрана в чорну сутану постать на подiумi: чи не сам Князь, подумалось, об’явилися? Було анiскiлечки не страшно — попри зовнiшню ефект-нiсть, демонiчне збiговисько не несло нiякої виразної загрози, радше справляло ритуал, чимось нагадуючи партзбори брежнєвської доби, i до неї було наставлене цiлком приязно, брало в коло, приймаючи за свою, — i, походжаючи по заповненiй ними залi з кiнця в кiнець, вона стала, впевнено хрестячись, читати на голос "Отченаш", а вони слухняно перетворювалися на клуби неоново-синьої пари i вiдлiтали геть iз пiротехнiчним сичанням, — тiльки здоровенний кiт, обернувшись неоново-синьою тiнню кота, ще скакав якийсь час з постамента на постамент, доки врештi здимiв, та ще один захеканий гном — з чорними крилами, в лижнiй шапочцi ковпачком i з простацьки-вилицюватою (нiс бульбою!) круглою фiзiономiєю — прилетiв опiзни-вшись, не второпавши, що до чого, сiкнувся до неї: "Що, ще не починалось?" — спецiально для нього вона ще раз повторила "Отченаш", i вiн, трохи поогинавшись, мовби для годиться, i теж якось нестрашно понаскакувавши на неї, мусив, нiчого не вдiєш, i собi зробитись неоново-синiм клубком i, хвацько свиснувши, вiдлетiти. В тому снi вперше дихнуло полегкiстю — вона нiби вернулась до себе, i, сама-одна в спорожнiлiй залi, не подумала — зрозумiла: значить, несерйозно це все — нащот самогубства. Ще несерйозно.
Ледi й джентльмени, менi трохи мулько зачiпати цю тему, — розумiється, вона надається радше для проповiдi, нiж для солiдного наукового виступу, i я вже бачу, як, один по одному, ви залишаєте аудиторiю, саркастично пiдiбгавши вуста: crazy stuff, типовий Slavic mysticism, грюкають вiдкиднi сидiння, — одну хвилиночку, я прошу ще тiльки хвилиночку уваги, в мене навiть, комiльфотностi ради, цитата осьо наготована — перепрошую, що не з Деррiда, Фуко чи Лакана, а якраз навпаки, з Якоба Бьоме: коли диявола спитали, чому вiн залишив небеса, вiн вiдповiв, що хотiв бути автором.
Ледi й джентльмени, в цiй країнi, котра вiд по-чаткiв була людським творивом i де авторство кожної людини над власною судьбою є пiдставовим постулатом виховання (розгортаю газетну витинку: лiтня пара мiльйонерiв, Брауни — Рiчард, 79 рокiв, i Хелен, 76 ро-кiв, — отруїлася чадним газом у себе в гаражi, попередньо записавши цiлий маєток — 10 мiльйонiв дола-рiв, неабищицю! — на християнське доброчинство, а друзям розiславши пояснювальнi листи: обоє тяжко нездужали, тож, зваживши тверезо, вирiшили, замiсть безпотрiбно тринькати загарований упродовж життя статок на лiкарiв та медичну обслугу, лiпше допомогти молодим людям ставати на ноги, — чи їх також поховають за церковною оградою, а чи тi, хто вжиткуватиме з їхнiх мiльйонiв, одмолять-таки в Бога їхнi душi? Темне це дiло — так розпоряджатися собою: був в Освенцiмi такий пастор Кольбе, який в часi чергової "чистки" запропонував на розстрiл себе замiсть одного поляка, бо в того лишалося вдома двоє синiв, — есесi-вець, хмикнувши, прийняв замiну, i той чоловiк вижив i повернувся до себе в Варшаву — щоб довiдатися: обидва його сини загинули пiд час бомбардування, от тобi й маєш! — ах, пасторе Кольбе, Ви вплуталися не в своє дiло, Ви схотiли стати автором — i порушили пра-вила гри, бо той чоловiк таки мав загинути, i хтозна, може, аби не влiзли Ви, його хлопцi зосталися б жити, i я щиро потерпаю, так-так, не смiйтеся — потерпаю за долю Браунiвських мiльйонiв — чи справдi вони принесуть кому-небудь щасливiший жереб, а чи, крий Боже, який-небудь Браунiвський стипендiат згорить живцем пiд час пожежi в хiмiчнiй лабораторiї, до якої дiстався на той кошт, а ще iнший, вивчившись в Iталiї на спiвака, по роках успiху й слави перерiже собi горлянку, коли стратить голос? Шкода, що ваша країна, властиво, не знала порядної вiйни — вiйна дає змогу багато дечого зрозумiти про життя i смерть, бо поодинчi долi, хоч якi бувають промовистi, звичайно нiколи нiчого не навчають, рiк тому, пригадую, в останнiх вiстях майнула прекумедна, якщо дозволите так висловитись, iсторiя: у Нью-Йорку якийсь хлоп викинувся з вiкна хмарочоса, але приземлився на дах припаркованого автомобiля цiлим i неушкодженим, тож, не примирившися з невдачею — видать, теж був навчений змалечку домагатися свого хоч хай би там що, — попхався назад на той самий стонадцятий поверх i, уявiть, викинувся вдруге, за цим разом зломивши руку, ногу i ще щось там собi ушкодивши, але так i не потрапив, сарака, поквитатися з життям, — зiзнаймося, ледi й джентльмени, що в глибинi душi ми трохи дiткнутi безецнiстю цього нахаби — чи то грабiжника, що натинався висадити дверi, од яких не мав ключа, чи розбещеної дитини, котра, тупаючи нiжкою, верещить: "Дай!" — ну й спiймав облизня, i добре йому так), — в цiй країнi, ледi й джентльмени, з її дедалi ряснiше множеними по пiдпiллю сатанiстичними сектами, а на поверхнi — психiатричними кабiнетами, чи не час гарненько застановитися над питанням авторських прав — над тим, що ми дiйсно можемо, а до чого нам зась?
Хотiти бути автором — творити — зазiхнути на виключну прерогативу Бога. Бо нiхто з нас насправдi не творить, панi й панове, — всi ми пам’ятаємо приклад на творче мислення зi шкiльного пiдручника психологiї — русалка, напiвжiнка-напiвриба, — яке вбожество, коли вдуматися, яка рiзницька фантазiя — кусень звiдтам, кусень звiдтам, злiпили докупи — й запишалися: куди ж пак, творцi! А ex nihilo — не пробували? Слабо? То ж то й ба… Все, що нам дано — як дiтям на забавку — то готовi порiзненi скалочки дiй-сностi, фрагменти, подробицi, кольоровi фiшки якоїсь великої, неосяжної головоломки, по яких рачкуємо, не пiдводячи зору, обмацуємо, облизуємо, обнюхуюмо собi в кайф, цiлком безневинне й приємне заняття, — тiльки штука в тому, що фiшки часом (го, ще й як часто, i скiльком, i навiть не конче генiям!) вдається стулити за невiдь-звiдки-взятим, нiкому-неозброєним-оком-невидним планом, у якому знати пульсацiю самостiйного, немовби вже й органiчного життя. Тодi-то врубується наша авторська (ха-ха!) гординя: дмемось, гоношимось i уявляємо себе творцями, — а то просто вiдслонивсь був нам на шпаринку окрайчик первiсного генерального плану, того самого, за яким було колись сотворено свiт — з нiчого, цiльним i прекрасним, i вiд якого людство (коли? на якому доiсторичному поворо-тi? в якiй пiренейськiй печерi?) — вiдступилося, й пам’ять (таку нетривку! таку бентежно-зникому! а проте — як жити, коли не стане й тiєї?) про ту початкову слiпучу цiлiсть зберiгають, опрiч релiгiї, тiльки мистецтво й любов. (Я гадаю, мали рацiю всi отi клери-кальнi ригористи — iконокласти, пуритани та iже з ни-ми, — що сама iдея iкони чи храмової скульптури профанує божество, — спiлка релiгiї з мистецтвом дiйсно є з боку релiгiї компромiс, неминуча поступка — вiд незмоги — уже! — встановити прямий контакт, не вдаючись до пiдсунутих змислам, вульгарно-наочних фiшок-фiфiшок: облуплена позолота на дошцi, згризений негодою мармуровий нiс янгола, грубо розцяцькована статуетка в пiстрявих лахманах. Правдоподiбно, колись прямий контакт — був, але що вже тепер за ним побиватися… Релiгiя, зробившись соцiальним iнститутом, зiйшла на пси, — в церквi, куди я пово-лiклася одного дня в надiї трошки розсiяти обложну темну хмару, що знай з дня на день випiкала голову, не пропускаючи жодної прохолодної думки, панував виразний дух замкненої спiльноти: цiкавi позирки на чужинку, товариське пристоювання гуртами на ганку пiсля служби, витрiшки, смiшки, перемовляння, обмiн новинами — люди приходили як на свого роду вечiрку — to socialize i молитися в них перед очима було якось непристойно). Допуск до плану за нами ще зберiгаєть-ся, — iндивiдуальний допуск, бо вiд самого плану лю-дство за останнi кiлька столiть сягнистою ступою вiдко-чується все далi й далi (чи не з доби Вiдродження почавши, з того Мiрандолиного зухвалого: "Чоловiче! Адаме! Я поставив тебе у центр всесвiту", — ну й стiй, правцем би тебе поставило, i кожен сухорукий комплексант пнеться в Адами, а ми потiм чухмаримо потилицю, не в змозi пiдрахувати мiльйони забитих: чи то двадцять, чи сорок, чи всi шiстдесят?), — а пам’ять про втрачену божисту яснiсть дра-ажнить, ой дражнить, раз у раз проблимуючи заманкою, та ба, тiльки-но пiдступаємося ближче, гульк — а при входi нас вже пiдстерiгає, потираючи лапи, Той, хто хотiв бути автором, — йому кортить туди, вклинитись i заволодiти, а самому йому слабо, iно на нашому карку, на карку допущених вiн i годен туди в’їхати, i стокрот безпечнiше для нас — нiкуди не сунутися, забути за всякий допуск та грабатися собi чемненько в фiшках, витворюючи з них новi й новi безпотрiбнi комбiнацiї, — вишиковуючи в ряд бляшанки з-пiд супу "Кемпбелл", виставляючи на б’єннале гумовi стiльцi, повзуванi в жiночi черевички, видуваючи на сторiнки часописiв ряснi розсипи повiтряних бульбашок — однакових зневагомлених слiв, часом виходить потiшно, кiлометри текстiв (еге ж, уже не вiршiв — текстiв) про першу поїздку на вело-сипедi, про перше мiсячне а чи й геть нi про що, — нiчого, interesting, гелгоче, киваючи головами, гусяче стадо критикiв, унiверситетських професорiв, док-торiв лiтератури, перепрошую, якщо образила когось iз присутнiх, — кажуть, якщо посадити три мавпи за друкарськими машинками, то в вiчностi вони мають шанси виклацати "Гамлета", ледi й джентльмени, вiд-крию вам страшну таємницю: мистецтво в нашому сто-лiттi також потихеньку сходить на пси — тому що боїться. Тiльки любов боронить вiд страху, тiльки вона єдина здатна нас ослонити, i якщо ми не несемо її в собi, тодi… Тодi… (Я направду не знаю, що тодi, я не знаю, що буде далi з тим чоловiком, якi ще руйнування спричинить чорний смерч, в осердi котрого мотлошить його зцiплену кремiнним стиском фосфорично-блiду фiгурку, — "чортяче весiлля" на курних осiннiх дорогах, казала менi малiй бабуся: побачиш — оступися, сама вона ще знала кинути в вихра ножем навхрест, i на ножi показувалася кров, а ми тепер спромагаємося хiба засвинячити кухонним рiзаком у коханого мужчину, — жест воно нiби той самий — жест-копiя, жест-iмiтацiя, рефлекс родової пам’ятi з убитим всерединi смислом, — жест, яким, замiсть вiдгородитися, тручаєш себе з розмаху в самий вир "чортячого весiлля"). Не треба б, ох не треба гнатись на холодний зоряний блиск безлюбої краси: не тих спiльникiв собi на цiй дорозi єднаємо.
"О слiпуче, прекрасне i дике!
Грай вогнями, заводь i мани
На бистрiнь, на невидимi рiки —
Тiльки ж — Господи! — не обмани:
Не осунься з-пiд стiп сухостоєм,
В мить на гранi жаского злиття
З твоїм сяйвом — не стань пустотою:
Трухлим духом сипкого смiття
(Як заманка, личкована чортом
Нiби скарб…) I у пеклi, на днi,
Буде жовто згоряти нiщота
Моїх нидом звакованих днiв.
Кожну кару прийму, як розраду, —
Тiльки, сили небеснi, не це:
Ощадiть од Вкраїнського Аду —
Мусового томлiння живцем
Без надiї, без дiї,без часу,
В порожнечi, на безвiсти — там,
Де ще прiють по сотнях нещасних
Рештки того, що мало б — життям,
Стрепенувшись, рвонутись зi шкiри,
Здерши в кров її з стiп i долонь, —
Як стратенча душа з-пiд сокири —
На безсмертний, летючий вогонь", —
отаке я писала, допросилася називається, теж знайшовся — Данте в спiдницi! У Данте-бо був — не лише Вергiлiй, у нього була — Беатрiче. I якщо не живе в нас повсякчас любов, то, замiсть розширятись, дедалi вужчає тунель, кот-рим захоплено женемось, i все тяжче стає протискатися, i вже не летимо, як видавалося попервах, а повземо надсадно, викашлюючи ошмаття власних легень i того, що колись називалося даром, та, Боже мiй, i було ж даром! — i сочимося на полотна, як розчавленi комашки, барвними плямами власної отрути, i давимося дохлими словами, що тхнуть гнилизною й лiкарняною карболкою, i починають з нами коїтися всякi прикрi речi, мелькають клiнiки й тюрми (це вже як кому пощастить!), i от уже iно й зостається, що — скочити з мосту (Пауль Целян), зашморгнути собi горло в сiнях чужого дому (Марiна Цвєтаєва), упхнути голову в газову плиту (Сiльвiя Плат), зачинитися в гаражi, запустивши на повну потужнiсть вихлопну трубу автомобiля (Енн Секстон), запливти в море якнайдалi (Iнгрiд Йонкер), перелiк триває, to be continued, ви що ж, уважаєте, це нормально, так iз ними, пiїтами й прочими, й повинно бути? Але ж iз ними щодалi, то гiрше, нiхто вже не доживає до свого "Фауста", що ж ви гадаєте, це випадко-вiсть, гадаєте, їм просто — менше дано? Зменшуються їхнi шанси — зменшуються шанси кожного з вас.
Тiльки любов боронить од страху. Але хто (що) вборонить од страху саму любов?
(I все бiльшає, бiльшає з року в рiк — секс-шопiв, механiчних причандалiв, о переваги технологiчної цивi-лiзацiї, секс по телефону, мене також колись так мали — удома, в себе в хатi, не де: обставили як дєвочку, так i не довiдалася хто, — спершу змiнений на шепiт жiночий голос — прийняла за товаришку, теж iз добрячими мухами в головi дiвку, "Олька? Ти?" — нiяка то була не Оль-ка, як показалося потiм, хоч тамте нiби потвердило: еге, я, — й стало шелестiти: вляпалася, дзвоню з чужої квартири, тут двоє, хочуть мене згвалтувати, кажуть — або в попу, або в рот, ось вiн уже йде, я боюсь, "Де ти є? Я викличу мiлiцiю, скажи адресу!" — але не-Олька [хоч це показалося щойно потiм] вже щезла, натомiсть озвався, дишучи загрозою, молодий чоловiчий голос: "Ты ей подруга, да? Ты хочешь, чтобы я ее не трогал? Так постони мне", — чого тiльки не зробиш задля дорогої подруги, фу, гидота, — спробувала врубати почуття гумору, нiчо-го, помоглося, все одно що пiсеньку попросили б заспi-вати, але коли, на все-таки безпорадно-болiсному зойко-вi приниження [ти кричиш — од наруги, а вони думають — то вiд насолоди, а може, й не думають, може, якраз вiд твого болю вони й кiнчають?], голос рiзко кинув: "Всьо" й у слухавцi закапотiли, як iз крана, короткi гудки, то, втираючи змокрiлого лоба, почувалася таки, смiшки смiшками, але згвалтованою, — молодий же хлоп, йолки-палки, вiн що, також боявся живої жiнки?).
Страх починався рано. Страх передавався у спадок — боятись належало всiх чужих (кожен, хто виявляв до тебе зацiкавлення, був насправдi пiдiсланий КГБ, аби вивiдати, про що у вас розмовляється вдома, а потiм знову прийдуть тi дядi й посадять татка в тюрму, — особливо пiдозрiлими були тi, хто заводив вільнодумні балачки: класі в дев’ятому на міській олiмпiадi з лiтератури познайомилася з окуляристим вiдмiнником iз математичної школи — вiн мав рiдкiсну для пiдлiтка шкiру — як щойно очищений персик, i, пiд ненормально товстими окулярами, видно було в профiль, — темнi й густi, мов шовк, дiвочi вiї, а смiючись, напружувався цiлим тiлом, як то буває з дуже нервовими, iнтелiгент-ними хлопчиками, котрих не пускають у двiр гратися самих, а виводять на прогулянку на повiдочку санчат, замотавши вище носа вовняним кашне, — такi хлопчики завжди в тебе закохувалися, на те не було ради, а втiм, вони багато читали й любили обговорювати про-читанi книжки, i вiдмiнник з математичної школи, невмiло-старомодно, наче протезом, пiдтримуючи тебе на сковзанках пiд лiкоть — була зима, i вснiженi хiдни-ки щокрок поблискували пiдступно вислизганою чорнотою, — мав необережнiсть згадати "украинского писателя Винниченко — не читала?