Страница:
– Домовилися, – відповів, інженер.
– А зараз, – озвався Герберт, – подивіться на протилежний бік острова, на он ту затоку, що так нагадує роззявлену пащу акули. Назвемо її Акулячою затокою.
– Добре придумав! – вигукнув Пенкроф. – А щоб доповнити образ, назвімо обидва миси, які захищають бухту, мисами Щелепи.
– Але ж їх два, – зауважив журналіст.
– То й що? – не знітився Пенкроф. – Один назвемо Північною щелепою, а другий – Південною щелепою.
– І це записали, – відповів Гедеон Спілет.
– Треба ще дати назву он тому гострому мису на південному сході острова, – мовив Пенкроф.
– Тобто на самому краю бухти Єдності? – перепитав Герберт.
– Мис Кіготь, – тієї ж миті вигукнув Наб, котрому також кортіло бути хрещеним батьком хоч частки їхніх теперішніх володінь.
І справді Наб придумав чудову назву – той мис надзвичайно скидався на потужний кіготь якогось фантастичного звіра, якого нагадував острів своїми незвичайними обрисами.
Пенкроф був у захопленні від цього веселого заняття, що давало такий простір для гри уяви, і незабаром з’явилися нові назви.
Річку, біля якої їх скинула куля аеростата і яка давала новим поселенцям питну воду, назвали річкою Вдячності – на знак щирої вдячності Провидінню.
Острівцю, на який вперше ступила їхня нога після повітряної катастрофи, дали назву острів Порятунку.
Плоскогір’я, що вінчало високу гранітну стіну над Комином і давало змогу охопити зором усю широку бухту, назвали плоскогір’ям Широкий Обрій.
І, нарешті, масив непрохідних лісових хащів, що вкривали півострів Звивистий, назвали лісами Далекого Заходу.
Усім доступним погляду пунктам і розвіданій частині острова було дано назви і вирішено, що їхній список поповнюватимуть у міру того, як з’являтимуться нові відкриття.
Місцезнаходження острова щодо різних сторін світу інженер визначив приблизно, за сонцем, і виявилося, що бухта Єдності й плоскогір’я Широкий Обрій лежать на сході. Але Сайрес Сміт мав намір наступного дня замітити точний час сходу і заходу сонця, його місцезнаходження в небі на середині шляху від сходу до заходу і точно визначити, де північний бік острова, бо в Південній півкулі в момент свого перебування в зеніті (тобто ополудні) сонце стоїть на півночі, а не на півдні, на відміну від того, що ми спостерігаємо в Північній півкулі.
Отож цю справу було завершено, і новоявленим остров’янам лишалося тільки спуститися з гори Франкліна і повернутися до свого Комина, як раптом Пенкроф вигукнув:
– Ну й телепні ж ми!
– Чому? – запитав Гедеон Спілет, закривши записника і підвівшися, щоб іти.
– А наш острів? Його ж то ми забули назвати!
Герберт уже розтулив було рота, аби запропонувати назвати острів на честь Сайреса Сміта, що, безумовно, бурхливо підтримали б усі супутники, коли інженер просто сказав:
– Назвімо його, друзі, іменем великого громадянина, котрий бореться зараз за єдність американської республіки! Хай він називається острів Лінкольна!
У відповідь на інженерові слова з трьох чоловічих грудей вихопилось могутнє «Cлава!»
Того вечора нові поселенці, полягавши спати, довго ще згадували далеку вітчизну, жахливу війну, через яку лилася кров на рідній землі; вони й на хвилину не сумнівалися в перемозі над Півднем, у тому, що справедлива справа Північних Штатів, завдяки таким людям, як Грант і Лінкольн, неодмінно візьме гору.
Усе це відбувалося 30 березня 1865 року, і вони ще нічого не знали про те, що через шістнадцять днів у Вашингтоні станеться страшний злочин: у великодню п’ятницю Авраам Лінкольн упаде, скошений кулею якогось фанатика.
Розділ XII
Перевірка годинників. Пенкроф задоволений. Підозрілий дим. Червоний струмок. Флора острова Лінкольна. Фауна. Гірські фазани. Полювання на кенгуру. Агуті. Озеро Гранта. Повернення до Комина.
Поселенці острова Лінкольна окинули прощальним поглядом усю місцевість, обійшли кратер по його вузькому пружку і за півгодини спустилися на плато першого конуса, де ночували минулої ночі.
Пенкроф висловив думку, що пора вже й поснідати, і з цього приводу Сайрес Сміт і журналіст вирішили звірити годинники.
Ми знаємо, що годинник Гедеона Спілета не був пошкоджений морською водою, бо його власника першим викинуло на берег, де він був недосяжним для хвиль. Той годинник мав один із найдосконаліших механізмів і був справжнім кишеньковим хронометром, а Гедеон Спілет ніколи не забував щодня старанно накручувати його.
Що ж до інженерового годинника, то він, звичайно, зупинився, коли Сайрес Сміт лежав серед дюн.
Тепер інженер накрутив його знову, і визначивши за сонцем, що час наближається до дев’ятої ранку, відповідно перевів стрілку годинника.
Гедеон Спілет уже намірявся і собі перевести годинника, коли інженер, зупинивши його жестом руки, сказав:
– Ні, дорогий Спілете, почекайте. У вас на годиннику Річмондський час, чи не так?
– Так, Сайресе!
– Отже, він відрегульований за меридіаном того міста, тобто, можна сказати, майже за меридіаном Вашингтона.
– Саме так.
– От і добре, не переводьте стрілок. Регулярно накручуйте годинник, але не торкайтеся стрілок! Це нам може придатися.
«Навіщо?» – подумав моряк.
За сніданком усі добре поїли, не залишивши в запасі ні дичини, ні горішків. Проте Пенкрофа це нітрохи не турбувало: харчі знайдуть дорогою! Топ, якому малувато дісталось, напевне підніме в гущавині лісу якусь дичину. Крім того, моряк уже намислив собі попросити інженера, щоб той приготував порох та змайстрував одну-дві мисливські рушниці – на його думку, для інженера то справжня абищиця.
Покидаючи плато, Сайрес Сміт запропонував супутникам повернутись до Комина іншим шляхом. Він хотів зблизька роздивитися озеро Гранта, чудово обрамлене кронами дерев. Експедиція стала спускатися гребенем одного із відрогів, між якими, напевне, й зароджувалися витоки річки, що живила озеро. Тепер, розмовляючи, колоністи вживали спільно придумані назви, і це на диво полегшувало обмін думками про острів. Герберт і Пенкроф – один ще майже дитина, а другий – по-дитячому безпосередній – не могли цим натішитися, і моряк, широко ступаючи, казав хлопцеві:
– Ти дивись, Герберте, як чудово! Тепер, синку, вже не загубишся: чи підемо повз озеро Гранта, чи через ліси Далекого Заходу до річки Вдячності, все одно вийдемо до плоскогір’я Широкий Обрій, а отже, й до бухти Єдності!
Супутники домовилися не йти щільною групою, але й не надто розпорошуватися. В густих лісах острова напевне водяться хижі звірі, і обачливість вимагала не втрачати пильності. Попереду йшли переважно троє: Пенкроф, Герберт і Наб, а перед ними біг Топ, заглядаючи у всі закутки. Інженер і журналіст ішли поруч, Гедеон Спілет тримав напоготові записник, аби невідкладно занотувати будь-яку помітну подію, а мовчазний інженер часом відходив убік лише для того, щоб підібрати якийсь мінерал або гілку, і мовчки клав їх у кишеню.
– Що він у дідька весь час підбирає? – бурмотів Пенкроф. – Хоч скільки дивлюся, не бачу нічого вартого, аби за ним нахилятися!
До десятої ранку групка супутників спустилася з останніх найнижчих схилів гори Франкліна. Під горою поки що траплялися лише кущі та зрідка поодинокі дерева. Колоністи йшли жовтуватою, ніби випаленою долиною, що простяглася майже на милю від гори до узлісся. На нерівній горбкуватій землі то тут, то там траплялися величезні уламки базальту, для охолодження яких у земній корі, за теорією Бішофа, знадобилося близько трьохсот п’ятдесяти мільйонів років. Проте тут не спостерігалося слідів лави – очевидно, вона стікала колись по північних схилах гори.
Caйpec Сміт уже думав, що вони без пригод дійдуть до річки, яка текла, за його розрахунками, між деревами край долини, коли раптом побачив, що Герберт, який ішов попереду, біжить назад, а Наб і моряк заховалися за скелями.
– Що сталося, синку? – запитав Гедеон Спілет.
– Дим! – відповів захеканий Герберт. – Кроків за сто ми побачили поміж скелями дим.
– Невже тут є люди? – вигукнув журналіст.
– Не показуймося їм, поки не дізнаємося, з ким маємо справу, – відповів йому Сайрес Сміт. – Якщо на острові є туземці, то, як на мене, зустріч із ними скоріш небезпечна, ніж бажана. Де Топ?
– Топ десь попереду.
– Він не гавкав?
– Ні.
– Дивно. Та все ж спробуймо його погукати.
За кілька хвилин інженер, Гедеон Спілет і Герберт приєдналися до Наба й моряка і так само сховалися за базальтовими валунами.
Звідти вони ясно бачили, як у повітрі в’ється жовтуватий дуже характерний дим.
Топів хазяїн тихеньким посвистом підкликав собаку, зробив знак супутникам почекати і тихо прослизнув поміж скелями.
Стривожені колоністи, завмерши, чекали наслідків розвідки, а почувши гучний оклик Сайреса Сміта, прожогом кинулися слідом за інженером. За хвилину вони були поруч із ним і спочатку аж відсахнулися від задушливого запаху, що стояв у повітрі.
За цим запахом Сайрес Сміт відразу здогадався, звідки йде дим, який спершу небезпідставно стривожив його.
– Цей дим, – сказав він, – а точніше, ці випари, породила сама природа. Тут звичайнісіньке сірчане джерело; воно допоможе нам лікувати застуджене горло.
– Чудово! – вигукнув Пенкроф. – Шкода тільки, що в мене зараз немає нежиті!
Колоністи попростували туди, звідки здіймався дим, і побачили велике сірчане джерело, що бігло між валунами; його води, поглинаючи кисень із повітря, виділяли їдкий запах сірчаної кислоти.
Сайрес Сміт опустив у джерело руку і виявив, що вода масляниста на дотик. Покуштувавши її, він сказав, що вона має солодкуватий присмак, а її температура, на його думку, сягає дев’яноста п’яти градусів за Фаренгейтом (35 градусів за стоградусною шкалою). Коли Герберт запитав, чому він так вирішив, інженер відповів:
– Все дуже просто, синку: опустивши руку у воду, я не відчув ні холоду, ні тепла. Отже, вона має температуру людського тіла, яка дорівнює близько дев’яноста п’яти градусів за Фаренгейтом.
Оскільки сірчане джерело поки що не мало для них ніякої практичної користі, колоністи попрямували до густого узлісся, що здіймалося за кількасот кроків.
Там, як вони й передбачали, серед високих берегів червонозему, що свідчило про наявність у ньому окису заліза, стрімко біг прозорий струмок. За кольором берегів колоністи, не вагаючись, назвали його Червоним струмком.
Це й справді був глибокий прозорий струмок, що мав витоки у горах. То рівнинною дрімотною річкою, то бурхливим гірським потоком, то мирно протікаючи по піщаному дну, то з сердитим гуркотом стрибаючи по скелястих порогах і спадаючи водоспадом, долав він свій шлях до озера. Довжину він мав близько півтори милі, а ширину – де тридцять, а де сорок футів. Струмок був прісноводний, а це мало означати, що прісна вода і в самому озері. Ця обставина була б дуже до речі, якби на острові знайшовся притулок, зручніший за Комин.
Дерева, у затінку яких струмок вився кількасот футів, переважно належали до порід, поширених у помірній смузі Австралії і Тасманії, й відрізнялися від тих хвойних дерев, що росли в уже дослідженій частині острова за кілька миль від плоскогір’я Широкий Обрій. Тієї пори року, тобто на початку осені – у Південній півкулі квітень відповідає нашому жовтню, – вони ще не скинули листя. Найбільше тут росло казуарин та евкаліптів, деякі з них, напевне, навесні давали солодку манну, подібну до манни Близького Сходу. Серед галяв здіймалося по кілька могутніх австралійських кедрів, навколо росла буйна трава, яку в Австралії називають тусок, але кокосові пальми, що ними всіяні тихоокеанські архіпелаги, ще ніде не зустрічалися – певне, широта острова була віддалена від тропіків.
– От шкода, – бідкався Герберт, – що тут немає таких навдивовижу корисних дерев! А горіхи в них які!..
Зате в лісі водилося безліч птахів, що вільно пурхали між гілок евкаліптів і казуарин, – їхньому лету не заважала рідкувата зелень тих дерев. Чорні, білі й сірі какаду, розцяцьковані усіма барвами папуги, ясно-зелені корольки з червоним чубчиком, блакитні лорі аж мерехтіли веселковим оперенням, літаючи й оглушливо щебечучи серед дерев.
Несподівано в зелених хащах почулися незбагненні незграйні звуки: звідти долинало то дзвінке щебетання, то наче звіряче гарчання, то ніби людське плямкання. Наб і Герберт, забувши про найменшу обережність, кинулися до кущів. На щастя, там не виявилося ні хижих звірів, ні небезпечних туземців, а лише півдюжини співочих глузливих пташок, пересмішників, або, як їх ще називають, гірських фазанів. Кілька влучних ударів палицями урвали пташиний концерт і дали колоністам чудову дичину на вечерю.
Герберт помітив також красунь горлиць із бронзовим пір’ям – одні з них пишалися яскравим чубчиком, інші – зеленим комірцем, як їхні родичі з берегів Маккуорі, але ці птахи й близько не підпускали мисливців, так само, як ворони й сороки, що зграями здіймалися в небо. Пальнувши з рушниці дрібним шротом, можна було б настріляти їх цілі купи, але поки що в наших мисливців тільки й зброї було, що каміння, а замість списів грубі необтесані кийки – з ними багато не вполюєш.
Безпорадність мисливців ще яскравіше виявилася тоді, коли повз них майнула зграя четвероногих, що одним стрибком долали футів по тридцять; ті досі небачені летючі ссавці мчали так швидко і стрибали так високо над чагарниками, що здавалося, ніби вони, як білки, перестрибують із дерева на дерево.
– Кенгуру! – помітивши їх, крикнув Герберт.
– А їх їдять? – запитав Пенкроф.
– Протушковані на тихому вогні, вони смачніші за яку завгодно дичину! – запевнив його журналіст.
Не встиг Гедеон Спілет договорити, як збуджений його словами моряк, а за ним Герберт і Наб кинулися навздогін за кенгуру. І марно Сайрес Сміт гукав, намагаючись їх зупинити. Так само, як марна була спроба його супутників наздогнати спритних гнучких тварин, що відскакували від землі, наче м’ячики. За п’ять хвилин відчайдушної гонитви мисливцям забило дух, а кенгуру зникли в чагарях.
Топа спіткала така сама невдача, як і його хазяїв.
– Пане Сайресе, – сказав Пенкроф, коли інженер із журналістом підійшли до невдах-мисливців, – пане Сайресе, от бачите, як треба зробити нам рушниці. Як ви гадаєте, чи це можливо?
– Можна спробувати, – відповів Сайрес Сміт, – але спочатку наробимо луків та стріл, і я не сумніваюся: ви навчитеся орудувати ними не гірше, ніж австралійські мисливці.
– Луки й стріли? – закопилив губи Пенкроф. – То дитячі забавки.
– Не гордуйте ними, друже, – мовив журналіст. – За століття війн із луками й стрілами на земній кулі пролилися ріки крові. Порох – ще порівняно недавній винахід, а війни тривають відтоді, як існує рід людський, на превеликий жаль.
– А й справді, пане Спілете, – вибачливо сказав моряк, – я завжди вихоплююся, як Пилип із конопель. Пробачте мені, безголовому!
Тим часом Герберт, у полоні найулюбленішої з наук, природознавства, знову повів мову про кенгуру:
– Зрештою, ми зіткнулися з тими кенгуру, котрих найважче спіймати, – велетенськими довгошерстими кенгуру. А якщо я не помиляюся, є ще чорні й руді кенгуру, є гірські кенгуру і кенгуру-щури, яких спіймати набагато легше. Є добра дюжина порід оцих тварин…
– Герберте, – повчально сказав моряк, – для мене є тільки одна порода кенгуру: смажені кенгуру, і нам якраз їх бракуватиме сьогодні на вечерю.
Важко було втриматися від посмішки, почувши цю нову Пенкрофову «наукову» класифікацію. Бравий моряк нітрохи не приховував розчарування, що доведеться вечеряти самими пересмішниками, але доля ще раз змилостивилася над ним.
Справді, Топ, відчуваючи, що тут зачеплено і його інтереси, все нюшкував та шугав по кущах, а його нюх через нестерпний голод ще дужче загострився. Цілком можливо, що коли б яке-небудь звіря потрапило йому на зуби, мисливцям він не залишив би й кісточок; отож собака полював задля самого себе. Проте Наб не спускав із нього очей і мав, звісно, слушність.
Близько третьої дня Топ зник у заростях чагарників, і незабаром глухе гарчання засвідчило, що він зчепився з якоюсь твариною.
Наб кинувся за ним і побачив, що собака пожирає якесь четвероноге створіння – секунд за десять ніхто вже не довідався б яке, бо воно було б у Топовому шлунку. На щастя, Топ натрапив на цілий виводок, задушив уже трьох гризунів – як з’ясувалося, то були гризуни – і двоє з них лежало неподалік.
Наб, торжествуючи, вернувся, тримаючи в руках двох гризунів, кожен з яких був більший за зайця. Вони мали жовту шкіру в зелених цятках та коротенькі ледь помітні хвостики.
Колоністи, будучи американцями, не вагаючись знайшли для них найбільш підходящу назву: мараси – в Америці то був один із різновидів агуті, але трохи більший за їхніх тропічних родичів. Мараси – справжні американські кролики з довгими вухами і п’ятьма корінними зубами з кожного боку щелепи – саме цим вони й відрізняються від агуті.
– Ура! – закричав Пенкроф. – Смаженина прибула! От тепер можна й додому повертатися!
Незабаром колоністи знову вирушили в дорогу. Вони й далі йшли берегом Червоного струмка, що ніс прозорі чисті води під навислим сплетінням віт казуарин, банксій і велетенських каучукових дерев. Невимовної краси рослини з родини лілійних здіймалися на двадцять футів. Інші, незнайомі юному натуралістові деревовидні чагарники, схилялися над струмком, що дзюрчав під зеленим склепінням.
Через якийсь час русло струмка помітно поширшало, і Сайрес Сміт уже схильний був думати, що невдовзі вони вийдуть до його гирла. І справді, ледь колоністи вибралися з лісових хащ, порослих красенями деревами, як у них перед очима постало гирло Червоного струмка.
Дослідники опинилися на західному березі озера Гранта. На нього таки варто було подивитися! Водне дзеркало в береговому околі завдовжки близько семи миль і площею акрів двісті п’ятдесят[8] спочивало, обрамлене зеленим вінком різноманітних дерев. На сході крізь подекуди мальовничо відхилену зелену запону виблискував морський обрій. На цьому маленькому Онтаріо не злічити було водоплавних птахів. За кількасот футів від південного краю водоймища з води здіймалася скеля, заміняючи собою тисячу островів, якими й славиться однойменне озеро в Америці. Тут жили колонією безліч пар зимородків-рибалочок. Поважно, нерухомо стоячи на якому-небудь прибережному камені, вони чатували, коли близько до поверхні підпливе риба, потім, пронизливо скрикуючи, кидалися у воду і, пірнувши, за мить виринали зі здобиччю в дзьобі. Далі, на берегах і на острівці, переважно ходили дикі качки, пелікани, водяні курочки, червоноголівки, бджолоїдки, котрих природа наділила язичком, що нагадує пензлик, два-три представники лірохвостів, надзвичайно гарних птахів, хвостове оперення яких за формою нагадує ліру.
Вода в озері виявилася прісною, прозорою, ледь синюватою, а судячи з бульбашок та сплесків, від яких, перетинаючись, по поверхні розходились водяні кола, в озері водилося багато риби.
– А й справді красиве озеро! – захоплено сказав Спілет. – Отут оселитися б!
– Оселимось, – без зайвих слів відповів Сайрес Сміт.
Аби повернутися до Комина найкоротшим шляхом, колоністи пішли до південного кінця озера, де береги сходилися під кутом. Не без труднощів прокладаючи собі дорогу серед чагарників і лісових хащ, яких ніколи не торкалася людська рука, вони рушили далі до узбережжя, тримаючи напрямок таким чином, щоб підійти до плоскогір’я Широкий Обрій з північного боку. Так вони пройшли зо дві милі, і, коли розступилася остання стіна дерев, перед ними постало плоскогір’я з густим зеленим килимом трав, а трохи далі – безкрає море.
Тепер щоб повернутися до Комина, досить було, пройшовши з милю, навскоси перетнути це плоскогір’я і спуститися його схилом до коліна річки Вдячності. Але інженерові хотілося знати, де і як витікають з озера надлишкові води, тому дослідники пройшли під деревами ще півтори милі на північ. І справді було цілком імовірно, що десь існував стік, можливо, вода збігала через розколину в гранітній стіні. Адже озеро являло собою величезну кам’яну западину, яка потроху живилася водою з струмка, а її надлишок мусив десь витікати, спадаючи водоспадом у море. А якщо так, то інженер розмірковував, чи не пощастить використати силу падіння води, що досі втрачалася марно, не приносячи жодної користі. Отож, піднявшись на плоскогір’я, вони пішли далі понад берегом озера Гранта, пройшли ще милю, але, попри всі сподівання Сайреса Сміта, так і не виявили стоку води, який все ж таки мусив десь бути.
На той час було пів на п’яту пополудні. Щоб приготувати вечерю, колоністи мали повертатись до своєї домівки. Маленький загін повернувся назад і лівим берегом річки Вдячності Сайрес Сміт зі своїми супутниками дійшли нарешті до Комина. Вони розвели вогонь; Наб і Пенкроф від природи мали кулінарні здібності, один – тому, що був негром, а другий – досвідченим моряком. Отож вони швидко приготували смаженину з агуті й віддали їй належну честь.
Коли всі супутники, попоївши, вже готувались лягати спати, Сайрес Сміт витяг з кишені невеличкі камінці – зразки мінералів – і коротко пояснив:
– Дивіться, друзі. Оце – залізна руда, це – пірит, це – глина, це – вапняк, а це – вугілля. Ось що дає нам тут щедра природа, це її частка у спільну працю. А завтра черга за нами.
Розділ ХІІІ
Що носив на собі Топ. Виготовлення луків і стріл. Цегельня. Гончарна піч. Кухонне начиння. Перша юшка. Полин. Південний Хрест. Важливе астрономічне спостереження.
– Пане Сайресе, то з чого ж ми почнемо? – запитав на другий день уранці Пенкроф.
– Із самого початку, – відповів Сайрес Сміт.
І справді, колоністи мусили братися за все «із самого початку». Їм бракувало найнеобхіднішого для виготовлення вкрай потрібного знаряддя та начиння; не мали вони змоги брати приклад і з природи, в якої вдосталь часу, і тому вона не квапиться й не розтрачує марно сили. А їм, що не кажи, вкрай бракувало часу; борючись за існування, вони повинні були невідкладно виготовити безліч різних речей, і якщо й не винаходити їх, то принаймні зробити власними руками. Поки що залізо й сталь були для них не більше ніж рудою, гончарні вироби – сирою глиною, а для пошиття білизни й одягу треба було ще знайти із чого їх виткати.
А втім, варто зауважити, що наші колоністи були людьми в найкращому й найвищому значенні цього слова. Інженер Сміт не міг і мріяти про розумніших, відданіших і працьовитіших товаришів. Із кожним він мав відверті й цікаві розмови, знав їхні здібності.
Гедеон Спілет, обдарований журналіст, досить усього вивчив, щоб писати й говорити про найрізноманітніші речі; його талант, знання й руки дуже здадуться при створенні колонії на острові. Він не відступить перед найважчим завданням, а будучи пристрасним мисливцем, охоче перетворить своє дотеперішнє захоплення на постійне заняття.
Герберт – славний хлопчина, неабияк освічений у природознавстві, – буде вельми корисним у спільній справі.
Наб – живе втіленням відданості. Розумний, спритний і невтомний, міцний і дужий, він до того ж розуміється на ковальстві, тому також буде дуже корисним для острівної колонії.
Що ж до Пенкрофа, то він борознив усі моря й океани, теслював на корабельнях у Брукліні, трудився підмайстром у кравця на державних кораблях, обробляв землю й доглядав садок, приїздивши у відпустку до рідного краю, одне слово, як і будь-який моряк, був на всі руки майстер.
Справді важко було б підібрати п’ятеро чоловіків, більш спроможних боротися з підступною долею й здобути в тій боротьбі перемогу.
«Із самого початку», – сказав Сайрес Сміт, відповідаючи на запитання, з чого вони мають почати. І тим початком, про який говорив інженер, мало стати створення пристрою для переробки мінеральної сировини, що її давала природа. Відомо, яку роль у такій переробці грає висока температура. Палива – як дерева, так і кам’яного вугілля – не бракувало. Для його використання треба було тільки скласти піч.
– А нащо вона потрібна? – запитав Пенкроф.
– Щоб випалювати горщики, без яких ми не обійдемося, – відповів Сайрес Сміт.
– З чого ж ми складемо її?
– Із цегли.
– А цеглу з чого зробимо?
– Із глини. А тепер, друзі, в дорогу! Аби не надриватися, переносячи вантажі, ми влаштуємо майстерню на тому місці, де добуватимемо сировину. Наб носитиме нам харчі, а вогню для приготування їжі там буде вдосталь.
– Воно-то так, – озвався й собі журналіст, – але може статися, що ми залишимося без харчів, бо не маємо зброї для полювання.
– Ех, якби нам хоч звичайнісінький ніж! – мало не зойкнув моряк.
– І що це змінило б? – запитав Сайрес Сміт.
– Що це змінило б! Я швиденько зробив би лук та наробив би стріл, і ми завалили б себе дичиною!
– Так, ніж, яке-небудь лезо… – промовив інженер, ніби розмірковуючи вголос.
У цю мить Сайрес Сміт глянув на Топа, що бігав берегом моря, і його очі враз заблищали.
– А зараз, – озвався Герберт, – подивіться на протилежний бік острова, на он ту затоку, що так нагадує роззявлену пащу акули. Назвемо її Акулячою затокою.
– Добре придумав! – вигукнув Пенкроф. – А щоб доповнити образ, назвімо обидва миси, які захищають бухту, мисами Щелепи.
– Але ж їх два, – зауважив журналіст.
– То й що? – не знітився Пенкроф. – Один назвемо Північною щелепою, а другий – Південною щелепою.
– І це записали, – відповів Гедеон Спілет.
– Треба ще дати назву он тому гострому мису на південному сході острова, – мовив Пенкроф.
– Тобто на самому краю бухти Єдності? – перепитав Герберт.
– Мис Кіготь, – тієї ж миті вигукнув Наб, котрому також кортіло бути хрещеним батьком хоч частки їхніх теперішніх володінь.
І справді Наб придумав чудову назву – той мис надзвичайно скидався на потужний кіготь якогось фантастичного звіра, якого нагадував острів своїми незвичайними обрисами.
Пенкроф був у захопленні від цього веселого заняття, що давало такий простір для гри уяви, і незабаром з’явилися нові назви.
Річку, біля якої їх скинула куля аеростата і яка давала новим поселенцям питну воду, назвали річкою Вдячності – на знак щирої вдячності Провидінню.
Острівцю, на який вперше ступила їхня нога після повітряної катастрофи, дали назву острів Порятунку.
Плоскогір’я, що вінчало високу гранітну стіну над Комином і давало змогу охопити зором усю широку бухту, назвали плоскогір’ям Широкий Обрій.
І, нарешті, масив непрохідних лісових хащів, що вкривали півострів Звивистий, назвали лісами Далекого Заходу.
Усім доступним погляду пунктам і розвіданій частині острова було дано назви і вирішено, що їхній список поповнюватимуть у міру того, як з’являтимуться нові відкриття.
Місцезнаходження острова щодо різних сторін світу інженер визначив приблизно, за сонцем, і виявилося, що бухта Єдності й плоскогір’я Широкий Обрій лежать на сході. Але Сайрес Сміт мав намір наступного дня замітити точний час сходу і заходу сонця, його місцезнаходження в небі на середині шляху від сходу до заходу і точно визначити, де північний бік острова, бо в Південній півкулі в момент свого перебування в зеніті (тобто ополудні) сонце стоїть на півночі, а не на півдні, на відміну від того, що ми спостерігаємо в Північній півкулі.
Отож цю справу було завершено, і новоявленим остров’янам лишалося тільки спуститися з гори Франкліна і повернутися до свого Комина, як раптом Пенкроф вигукнув:
– Ну й телепні ж ми!
– Чому? – запитав Гедеон Спілет, закривши записника і підвівшися, щоб іти.
– А наш острів? Його ж то ми забули назвати!
Герберт уже розтулив було рота, аби запропонувати назвати острів на честь Сайреса Сміта, що, безумовно, бурхливо підтримали б усі супутники, коли інженер просто сказав:
– Назвімо його, друзі, іменем великого громадянина, котрий бореться зараз за єдність американської республіки! Хай він називається острів Лінкольна!
У відповідь на інженерові слова з трьох чоловічих грудей вихопилось могутнє «Cлава!»
Того вечора нові поселенці, полягавши спати, довго ще згадували далеку вітчизну, жахливу війну, через яку лилася кров на рідній землі; вони й на хвилину не сумнівалися в перемозі над Півднем, у тому, що справедлива справа Північних Штатів, завдяки таким людям, як Грант і Лінкольн, неодмінно візьме гору.
Усе це відбувалося 30 березня 1865 року, і вони ще нічого не знали про те, що через шістнадцять днів у Вашингтоні станеться страшний злочин: у великодню п’ятницю Авраам Лінкольн упаде, скошений кулею якогось фанатика.
Розділ XII
Перевірка годинників. Пенкроф задоволений. Підозрілий дим. Червоний струмок. Флора острова Лінкольна. Фауна. Гірські фазани. Полювання на кенгуру. Агуті. Озеро Гранта. Повернення до Комина.
Поселенці острова Лінкольна окинули прощальним поглядом усю місцевість, обійшли кратер по його вузькому пружку і за півгодини спустилися на плато першого конуса, де ночували минулої ночі.
Пенкроф висловив думку, що пора вже й поснідати, і з цього приводу Сайрес Сміт і журналіст вирішили звірити годинники.
Ми знаємо, що годинник Гедеона Спілета не був пошкоджений морською водою, бо його власника першим викинуло на берег, де він був недосяжним для хвиль. Той годинник мав один із найдосконаліших механізмів і був справжнім кишеньковим хронометром, а Гедеон Спілет ніколи не забував щодня старанно накручувати його.
Що ж до інженерового годинника, то він, звичайно, зупинився, коли Сайрес Сміт лежав серед дюн.
Тепер інженер накрутив його знову, і визначивши за сонцем, що час наближається до дев’ятої ранку, відповідно перевів стрілку годинника.
Гедеон Спілет уже намірявся і собі перевести годинника, коли інженер, зупинивши його жестом руки, сказав:
– Ні, дорогий Спілете, почекайте. У вас на годиннику Річмондський час, чи не так?
– Так, Сайресе!
– Отже, він відрегульований за меридіаном того міста, тобто, можна сказати, майже за меридіаном Вашингтона.
– Саме так.
– От і добре, не переводьте стрілок. Регулярно накручуйте годинник, але не торкайтеся стрілок! Це нам може придатися.
«Навіщо?» – подумав моряк.
За сніданком усі добре поїли, не залишивши в запасі ні дичини, ні горішків. Проте Пенкрофа це нітрохи не турбувало: харчі знайдуть дорогою! Топ, якому малувато дісталось, напевне підніме в гущавині лісу якусь дичину. Крім того, моряк уже намислив собі попросити інженера, щоб той приготував порох та змайстрував одну-дві мисливські рушниці – на його думку, для інженера то справжня абищиця.
Покидаючи плато, Сайрес Сміт запропонував супутникам повернутись до Комина іншим шляхом. Він хотів зблизька роздивитися озеро Гранта, чудово обрамлене кронами дерев. Експедиція стала спускатися гребенем одного із відрогів, між якими, напевне, й зароджувалися витоки річки, що живила озеро. Тепер, розмовляючи, колоністи вживали спільно придумані назви, і це на диво полегшувало обмін думками про острів. Герберт і Пенкроф – один ще майже дитина, а другий – по-дитячому безпосередній – не могли цим натішитися, і моряк, широко ступаючи, казав хлопцеві:
– Ти дивись, Герберте, як чудово! Тепер, синку, вже не загубишся: чи підемо повз озеро Гранта, чи через ліси Далекого Заходу до річки Вдячності, все одно вийдемо до плоскогір’я Широкий Обрій, а отже, й до бухти Єдності!
Супутники домовилися не йти щільною групою, але й не надто розпорошуватися. В густих лісах острова напевне водяться хижі звірі, і обачливість вимагала не втрачати пильності. Попереду йшли переважно троє: Пенкроф, Герберт і Наб, а перед ними біг Топ, заглядаючи у всі закутки. Інженер і журналіст ішли поруч, Гедеон Спілет тримав напоготові записник, аби невідкладно занотувати будь-яку помітну подію, а мовчазний інженер часом відходив убік лише для того, щоб підібрати якийсь мінерал або гілку, і мовчки клав їх у кишеню.
– Що він у дідька весь час підбирає? – бурмотів Пенкроф. – Хоч скільки дивлюся, не бачу нічого вартого, аби за ним нахилятися!
До десятої ранку групка супутників спустилася з останніх найнижчих схилів гори Франкліна. Під горою поки що траплялися лише кущі та зрідка поодинокі дерева. Колоністи йшли жовтуватою, ніби випаленою долиною, що простяглася майже на милю від гори до узлісся. На нерівній горбкуватій землі то тут, то там траплялися величезні уламки базальту, для охолодження яких у земній корі, за теорією Бішофа, знадобилося близько трьохсот п’ятдесяти мільйонів років. Проте тут не спостерігалося слідів лави – очевидно, вона стікала колись по північних схилах гори.
Caйpec Сміт уже думав, що вони без пригод дійдуть до річки, яка текла, за його розрахунками, між деревами край долини, коли раптом побачив, що Герберт, який ішов попереду, біжить назад, а Наб і моряк заховалися за скелями.
– Що сталося, синку? – запитав Гедеон Спілет.
– Дим! – відповів захеканий Герберт. – Кроків за сто ми побачили поміж скелями дим.
– Невже тут є люди? – вигукнув журналіст.
– Не показуймося їм, поки не дізнаємося, з ким маємо справу, – відповів йому Сайрес Сміт. – Якщо на острові є туземці, то, як на мене, зустріч із ними скоріш небезпечна, ніж бажана. Де Топ?
– Топ десь попереду.
– Він не гавкав?
– Ні.
– Дивно. Та все ж спробуймо його погукати.
За кілька хвилин інженер, Гедеон Спілет і Герберт приєдналися до Наба й моряка і так само сховалися за базальтовими валунами.
Звідти вони ясно бачили, як у повітрі в’ється жовтуватий дуже характерний дим.
Топів хазяїн тихеньким посвистом підкликав собаку, зробив знак супутникам почекати і тихо прослизнув поміж скелями.
Стривожені колоністи, завмерши, чекали наслідків розвідки, а почувши гучний оклик Сайреса Сміта, прожогом кинулися слідом за інженером. За хвилину вони були поруч із ним і спочатку аж відсахнулися від задушливого запаху, що стояв у повітрі.
За цим запахом Сайрес Сміт відразу здогадався, звідки йде дим, який спершу небезпідставно стривожив його.
– Цей дим, – сказав він, – а точніше, ці випари, породила сама природа. Тут звичайнісіньке сірчане джерело; воно допоможе нам лікувати застуджене горло.
– Чудово! – вигукнув Пенкроф. – Шкода тільки, що в мене зараз немає нежиті!
Колоністи попростували туди, звідки здіймався дим, і побачили велике сірчане джерело, що бігло між валунами; його води, поглинаючи кисень із повітря, виділяли їдкий запах сірчаної кислоти.
Сайрес Сміт опустив у джерело руку і виявив, що вода масляниста на дотик. Покуштувавши її, він сказав, що вона має солодкуватий присмак, а її температура, на його думку, сягає дев’яноста п’яти градусів за Фаренгейтом (35 градусів за стоградусною шкалою). Коли Герберт запитав, чому він так вирішив, інженер відповів:
– Все дуже просто, синку: опустивши руку у воду, я не відчув ні холоду, ні тепла. Отже, вона має температуру людського тіла, яка дорівнює близько дев’яноста п’яти градусів за Фаренгейтом.
Оскільки сірчане джерело поки що не мало для них ніякої практичної користі, колоністи попрямували до густого узлісся, що здіймалося за кількасот кроків.
Там, як вони й передбачали, серед високих берегів червонозему, що свідчило про наявність у ньому окису заліза, стрімко біг прозорий струмок. За кольором берегів колоністи, не вагаючись, назвали його Червоним струмком.
Це й справді був глибокий прозорий струмок, що мав витоки у горах. То рівнинною дрімотною річкою, то бурхливим гірським потоком, то мирно протікаючи по піщаному дну, то з сердитим гуркотом стрибаючи по скелястих порогах і спадаючи водоспадом, долав він свій шлях до озера. Довжину він мав близько півтори милі, а ширину – де тридцять, а де сорок футів. Струмок був прісноводний, а це мало означати, що прісна вода і в самому озері. Ця обставина була б дуже до речі, якби на острові знайшовся притулок, зручніший за Комин.
Дерева, у затінку яких струмок вився кількасот футів, переважно належали до порід, поширених у помірній смузі Австралії і Тасманії, й відрізнялися від тих хвойних дерев, що росли в уже дослідженій частині острова за кілька миль від плоскогір’я Широкий Обрій. Тієї пори року, тобто на початку осені – у Південній півкулі квітень відповідає нашому жовтню, – вони ще не скинули листя. Найбільше тут росло казуарин та евкаліптів, деякі з них, напевне, навесні давали солодку манну, подібну до манни Близького Сходу. Серед галяв здіймалося по кілька могутніх австралійських кедрів, навколо росла буйна трава, яку в Австралії називають тусок, але кокосові пальми, що ними всіяні тихоокеанські архіпелаги, ще ніде не зустрічалися – певне, широта острова була віддалена від тропіків.
– От шкода, – бідкався Герберт, – що тут немає таких навдивовижу корисних дерев! А горіхи в них які!..
Зате в лісі водилося безліч птахів, що вільно пурхали між гілок евкаліптів і казуарин, – їхньому лету не заважала рідкувата зелень тих дерев. Чорні, білі й сірі какаду, розцяцьковані усіма барвами папуги, ясно-зелені корольки з червоним чубчиком, блакитні лорі аж мерехтіли веселковим оперенням, літаючи й оглушливо щебечучи серед дерев.
Несподівано в зелених хащах почулися незбагненні незграйні звуки: звідти долинало то дзвінке щебетання, то наче звіряче гарчання, то ніби людське плямкання. Наб і Герберт, забувши про найменшу обережність, кинулися до кущів. На щастя, там не виявилося ні хижих звірів, ні небезпечних туземців, а лише півдюжини співочих глузливих пташок, пересмішників, або, як їх ще називають, гірських фазанів. Кілька влучних ударів палицями урвали пташиний концерт і дали колоністам чудову дичину на вечерю.
Герберт помітив також красунь горлиць із бронзовим пір’ям – одні з них пишалися яскравим чубчиком, інші – зеленим комірцем, як їхні родичі з берегів Маккуорі, але ці птахи й близько не підпускали мисливців, так само, як ворони й сороки, що зграями здіймалися в небо. Пальнувши з рушниці дрібним шротом, можна було б настріляти їх цілі купи, але поки що в наших мисливців тільки й зброї було, що каміння, а замість списів грубі необтесані кийки – з ними багато не вполюєш.
Безпорадність мисливців ще яскравіше виявилася тоді, коли повз них майнула зграя четвероногих, що одним стрибком долали футів по тридцять; ті досі небачені летючі ссавці мчали так швидко і стрибали так високо над чагарниками, що здавалося, ніби вони, як білки, перестрибують із дерева на дерево.
– Кенгуру! – помітивши їх, крикнув Герберт.
– А їх їдять? – запитав Пенкроф.
– Протушковані на тихому вогні, вони смачніші за яку завгодно дичину! – запевнив його журналіст.
Не встиг Гедеон Спілет договорити, як збуджений його словами моряк, а за ним Герберт і Наб кинулися навздогін за кенгуру. І марно Сайрес Сміт гукав, намагаючись їх зупинити. Так само, як марна була спроба його супутників наздогнати спритних гнучких тварин, що відскакували від землі, наче м’ячики. За п’ять хвилин відчайдушної гонитви мисливцям забило дух, а кенгуру зникли в чагарях.
Топа спіткала така сама невдача, як і його хазяїв.
– Пане Сайресе, – сказав Пенкроф, коли інженер із журналістом підійшли до невдах-мисливців, – пане Сайресе, от бачите, як треба зробити нам рушниці. Як ви гадаєте, чи це можливо?
– Можна спробувати, – відповів Сайрес Сміт, – але спочатку наробимо луків та стріл, і я не сумніваюся: ви навчитеся орудувати ними не гірше, ніж австралійські мисливці.
– Луки й стріли? – закопилив губи Пенкроф. – То дитячі забавки.
– Не гордуйте ними, друже, – мовив журналіст. – За століття війн із луками й стрілами на земній кулі пролилися ріки крові. Порох – ще порівняно недавній винахід, а війни тривають відтоді, як існує рід людський, на превеликий жаль.
– А й справді, пане Спілете, – вибачливо сказав моряк, – я завжди вихоплююся, як Пилип із конопель. Пробачте мені, безголовому!
Тим часом Герберт, у полоні найулюбленішої з наук, природознавства, знову повів мову про кенгуру:
– Зрештою, ми зіткнулися з тими кенгуру, котрих найважче спіймати, – велетенськими довгошерстими кенгуру. А якщо я не помиляюся, є ще чорні й руді кенгуру, є гірські кенгуру і кенгуру-щури, яких спіймати набагато легше. Є добра дюжина порід оцих тварин…
– Герберте, – повчально сказав моряк, – для мене є тільки одна порода кенгуру: смажені кенгуру, і нам якраз їх бракуватиме сьогодні на вечерю.
Важко було втриматися від посмішки, почувши цю нову Пенкрофову «наукову» класифікацію. Бравий моряк нітрохи не приховував розчарування, що доведеться вечеряти самими пересмішниками, але доля ще раз змилостивилася над ним.
Справді, Топ, відчуваючи, що тут зачеплено і його інтереси, все нюшкував та шугав по кущах, а його нюх через нестерпний голод ще дужче загострився. Цілком можливо, що коли б яке-небудь звіря потрапило йому на зуби, мисливцям він не залишив би й кісточок; отож собака полював задля самого себе. Проте Наб не спускав із нього очей і мав, звісно, слушність.
Близько третьої дня Топ зник у заростях чагарників, і незабаром глухе гарчання засвідчило, що він зчепився з якоюсь твариною.
Наб кинувся за ним і побачив, що собака пожирає якесь четвероноге створіння – секунд за десять ніхто вже не довідався б яке, бо воно було б у Топовому шлунку. На щастя, Топ натрапив на цілий виводок, задушив уже трьох гризунів – як з’ясувалося, то були гризуни – і двоє з них лежало неподалік.
Наб, торжествуючи, вернувся, тримаючи в руках двох гризунів, кожен з яких був більший за зайця. Вони мали жовту шкіру в зелених цятках та коротенькі ледь помітні хвостики.
Колоністи, будучи американцями, не вагаючись знайшли для них найбільш підходящу назву: мараси – в Америці то був один із різновидів агуті, але трохи більший за їхніх тропічних родичів. Мараси – справжні американські кролики з довгими вухами і п’ятьма корінними зубами з кожного боку щелепи – саме цим вони й відрізняються від агуті.
– Ура! – закричав Пенкроф. – Смаженина прибула! От тепер можна й додому повертатися!
Незабаром колоністи знову вирушили в дорогу. Вони й далі йшли берегом Червоного струмка, що ніс прозорі чисті води під навислим сплетінням віт казуарин, банксій і велетенських каучукових дерев. Невимовної краси рослини з родини лілійних здіймалися на двадцять футів. Інші, незнайомі юному натуралістові деревовидні чагарники, схилялися над струмком, що дзюрчав під зеленим склепінням.
Через якийсь час русло струмка помітно поширшало, і Сайрес Сміт уже схильний був думати, що невдовзі вони вийдуть до його гирла. І справді, ледь колоністи вибралися з лісових хащ, порослих красенями деревами, як у них перед очима постало гирло Червоного струмка.
Дослідники опинилися на західному березі озера Гранта. На нього таки варто було подивитися! Водне дзеркало в береговому околі завдовжки близько семи миль і площею акрів двісті п’ятдесят[8] спочивало, обрамлене зеленим вінком різноманітних дерев. На сході крізь подекуди мальовничо відхилену зелену запону виблискував морський обрій. На цьому маленькому Онтаріо не злічити було водоплавних птахів. За кількасот футів від південного краю водоймища з води здіймалася скеля, заміняючи собою тисячу островів, якими й славиться однойменне озеро в Америці. Тут жили колонією безліч пар зимородків-рибалочок. Поважно, нерухомо стоячи на якому-небудь прибережному камені, вони чатували, коли близько до поверхні підпливе риба, потім, пронизливо скрикуючи, кидалися у воду і, пірнувши, за мить виринали зі здобиччю в дзьобі. Далі, на берегах і на острівці, переважно ходили дикі качки, пелікани, водяні курочки, червоноголівки, бджолоїдки, котрих природа наділила язичком, що нагадує пензлик, два-три представники лірохвостів, надзвичайно гарних птахів, хвостове оперення яких за формою нагадує ліру.
Вода в озері виявилася прісною, прозорою, ледь синюватою, а судячи з бульбашок та сплесків, від яких, перетинаючись, по поверхні розходились водяні кола, в озері водилося багато риби.
– А й справді красиве озеро! – захоплено сказав Спілет. – Отут оселитися б!
– Оселимось, – без зайвих слів відповів Сайрес Сміт.
Аби повернутися до Комина найкоротшим шляхом, колоністи пішли до південного кінця озера, де береги сходилися під кутом. Не без труднощів прокладаючи собі дорогу серед чагарників і лісових хащ, яких ніколи не торкалася людська рука, вони рушили далі до узбережжя, тримаючи напрямок таким чином, щоб підійти до плоскогір’я Широкий Обрій з північного боку. Так вони пройшли зо дві милі, і, коли розступилася остання стіна дерев, перед ними постало плоскогір’я з густим зеленим килимом трав, а трохи далі – безкрає море.
Тепер щоб повернутися до Комина, досить було, пройшовши з милю, навскоси перетнути це плоскогір’я і спуститися його схилом до коліна річки Вдячності. Але інженерові хотілося знати, де і як витікають з озера надлишкові води, тому дослідники пройшли під деревами ще півтори милі на північ. І справді було цілком імовірно, що десь існував стік, можливо, вода збігала через розколину в гранітній стіні. Адже озеро являло собою величезну кам’яну западину, яка потроху живилася водою з струмка, а її надлишок мусив десь витікати, спадаючи водоспадом у море. А якщо так, то інженер розмірковував, чи не пощастить використати силу падіння води, що досі втрачалася марно, не приносячи жодної користі. Отож, піднявшись на плоскогір’я, вони пішли далі понад берегом озера Гранта, пройшли ще милю, але, попри всі сподівання Сайреса Сміта, так і не виявили стоку води, який все ж таки мусив десь бути.
На той час було пів на п’яту пополудні. Щоб приготувати вечерю, колоністи мали повертатись до своєї домівки. Маленький загін повернувся назад і лівим берегом річки Вдячності Сайрес Сміт зі своїми супутниками дійшли нарешті до Комина. Вони розвели вогонь; Наб і Пенкроф від природи мали кулінарні здібності, один – тому, що був негром, а другий – досвідченим моряком. Отож вони швидко приготували смаженину з агуті й віддали їй належну честь.
Коли всі супутники, попоївши, вже готувались лягати спати, Сайрес Сміт витяг з кишені невеличкі камінці – зразки мінералів – і коротко пояснив:
– Дивіться, друзі. Оце – залізна руда, це – пірит, це – глина, це – вапняк, а це – вугілля. Ось що дає нам тут щедра природа, це її частка у спільну працю. А завтра черга за нами.
Розділ ХІІІ
Що носив на собі Топ. Виготовлення луків і стріл. Цегельня. Гончарна піч. Кухонне начиння. Перша юшка. Полин. Південний Хрест. Важливе астрономічне спостереження.
– Пане Сайресе, то з чого ж ми почнемо? – запитав на другий день уранці Пенкроф.
– Із самого початку, – відповів Сайрес Сміт.
І справді, колоністи мусили братися за все «із самого початку». Їм бракувало найнеобхіднішого для виготовлення вкрай потрібного знаряддя та начиння; не мали вони змоги брати приклад і з природи, в якої вдосталь часу, і тому вона не квапиться й не розтрачує марно сили. А їм, що не кажи, вкрай бракувало часу; борючись за існування, вони повинні були невідкладно виготовити безліч різних речей, і якщо й не винаходити їх, то принаймні зробити власними руками. Поки що залізо й сталь були для них не більше ніж рудою, гончарні вироби – сирою глиною, а для пошиття білизни й одягу треба було ще знайти із чого їх виткати.
А втім, варто зауважити, що наші колоністи були людьми в найкращому й найвищому значенні цього слова. Інженер Сміт не міг і мріяти про розумніших, відданіших і працьовитіших товаришів. Із кожним він мав відверті й цікаві розмови, знав їхні здібності.
Гедеон Спілет, обдарований журналіст, досить усього вивчив, щоб писати й говорити про найрізноманітніші речі; його талант, знання й руки дуже здадуться при створенні колонії на острові. Він не відступить перед найважчим завданням, а будучи пристрасним мисливцем, охоче перетворить своє дотеперішнє захоплення на постійне заняття.
Герберт – славний хлопчина, неабияк освічений у природознавстві, – буде вельми корисним у спільній справі.
Наб – живе втіленням відданості. Розумний, спритний і невтомний, міцний і дужий, він до того ж розуміється на ковальстві, тому також буде дуже корисним для острівної колонії.
Що ж до Пенкрофа, то він борознив усі моря й океани, теслював на корабельнях у Брукліні, трудився підмайстром у кравця на державних кораблях, обробляв землю й доглядав садок, приїздивши у відпустку до рідного краю, одне слово, як і будь-який моряк, був на всі руки майстер.
Справді важко було б підібрати п’ятеро чоловіків, більш спроможних боротися з підступною долею й здобути в тій боротьбі перемогу.
«Із самого початку», – сказав Сайрес Сміт, відповідаючи на запитання, з чого вони мають почати. І тим початком, про який говорив інженер, мало стати створення пристрою для переробки мінеральної сировини, що її давала природа. Відомо, яку роль у такій переробці грає висока температура. Палива – як дерева, так і кам’яного вугілля – не бракувало. Для його використання треба було тільки скласти піч.
– А нащо вона потрібна? – запитав Пенкроф.
– Щоб випалювати горщики, без яких ми не обійдемося, – відповів Сайрес Сміт.
– З чого ж ми складемо її?
– Із цегли.
– А цеглу з чого зробимо?
– Із глини. А тепер, друзі, в дорогу! Аби не надриватися, переносячи вантажі, ми влаштуємо майстерню на тому місці, де добуватимемо сировину. Наб носитиме нам харчі, а вогню для приготування їжі там буде вдосталь.
– Воно-то так, – озвався й собі журналіст, – але може статися, що ми залишимося без харчів, бо не маємо зброї для полювання.
– Ех, якби нам хоч звичайнісінький ніж! – мало не зойкнув моряк.
– І що це змінило б? – запитав Сайрес Сміт.
– Що це змінило б! Я швиденько зробив би лук та наробив би стріл, і ми завалили б себе дичиною!
– Так, ніж, яке-небудь лезо… – промовив інженер, ніби розмірковуючи вголос.
У цю мить Сайрес Сміт глянув на Топа, що бігав берегом моря, і його очі враз заблищали.