Страница:
– Топе, сюди! – крикнув він.
Собака прибіг на поклик хазяїна. Той узяв голову пса в Руки, зняв з нього нашийника, розламав надвоє і сказав:
– Ось вам, Пенкрофе, аж два ножі!
У відповідь моряк двічі крикнув «Ура!» Топів нашийник було виготовлено із стрічки тонкої гартованої сталі. Досить було нагострити її об камінь, щоб одержати гостре лезо, а потім зняти шершавість уламком дрібнозернистого пісковику. Такого каміння було скільки завгодно на піщаному березі, і через дві години колоністи мали два гострі леза, що їх зовсім не важко було вправити у міцні руків’я.
Появу першого знаряддя праці зустріли із захопленням як значну перемогу. Це справді була перемога, до того ж дуже доречна.
Колоністи вирушили в дорогу. Сайрес Сміт мав намір повернутися на західний берег острова, де напередодні помітив глину, зразок якої захопив із собою. Спочатку колоністи пішли понад берегом річки Вдячності, потім перетнули плоскогір’я Широкий Обрій і, пройшовши щонайбільше п’ять миль, вийшли на галявину, що лежала за дві сотні кроків від озера Гранта.
Дорогою Герберт примітив дерево, з гілок якого індіанці в Південній Америці роблять луки. То була крехімба, дерево, що належить до родини пальмових, але не дає їстівних плодів. Вибравши довгі рівні гілки, їх зрізали, обшмульгали листя, підстругали так, щоб на кінцях вони були тонші, а посередині товщі й міцніші, й тепер лишалося тільки знайти рослину, котру вдалося б використати як тятиву. Така рослина також знайшлася; вона належить до родини мальвових і називається латиною hibiscus heterophillus. Її волокна за міцністю не поступаються перед сухожиллям тварин.
Отож Пенкроф мав тепер кілька досить потужних луків, до яких лише бракувало стріл. Їх, звичайно, легко було наробити з рівних міцних гілок без сучків, але як бути із наконечниками? Де взяти матеріал, здатний замінити метал, залізо? Очевидно, то непросте завдання. Та Пенкроф тішився думкою, що коли він постарається, то завершити роботу допоможе пан Випадок.
І ось колоністи добулися до того місця, яке обстежили напередодні. Ґрунт тут складався з рудої глини, що її використовують для випалювання цегли й черепиці, глини, цілком придатної для здійснення їхнього задуму. Труднощів через брак робочих рук вони не мали. Отож їм залишалося тільки змішати глину з піском, наліпити цегли і випалити її на великому вогнищі.
Звичайно цеглу роблять, накладаючи глину у форми, але інженер мусив задовольнитися її формуванням голіруч. На цю роботу пішло два дні. Намочену водою глину місили і ногами, й руками, а потім ту глиняну масу ділили на бруски однакового розміру. За дванадцять годин вправний робітник може виготовити ручним способом до десяти тисяч цеглин, а п’ятеро цеглярів з острова Лінкольна за два дні зліпили не більш як три тисячі штук і поскладали їх у кілька рядів із невеличким проміжком, доки вони підсохнуть і можна буде почати їх випалювати, тобто на три-чотири дні.
2 квітня вдень Сайрес Сміт зробив спробу визначити положення острова відносно сторін світу.
Напередодні він точно записав годину, коли сонце опустилося за обрій, враховуючи явище рефракції. А 2 квітня вранці не менш точно визначив час сходу сонця. Від сходу сонця до його заходу минуло дванадцять годин двадцять чотири хвилини. Отож того дня, через шість годин і дванадцять хвилин після сходу, сонце мало пройти меридіан острова, і точка, на якій воно в ту хвилину перебуватиме в небі, вказуватиме, де північ.[9]
У визначений час Сайрес відзначив ту точку в небі і, провівши уявну лінію від сонця через два дерева, які вибрав замість віх, отримав постійний меридіан для астрономічних спостережень.
Протягом двох днів, що передували випалюванню цегли, колоністи запаслися паливом: довкруж галявини пообламували гілки на деревах, визбирали весь бурелом, сушняк і хмиз під деревами. Не обійшлося, звичайно, і без полювання в околицях, тим паче, що Пенкроф мав тепер кілька дюжин стріл із дуже гострими наконечниками. Ті наконечники постачав їм Топ, притягши до табору дикобраза, не дуже придатного для споживання, зате цінного своїми довгими й гострими голками, якими втикане його тіло. Ті голки міцно понасаджували на кінець стріл, з протилежного кінця яких приладнали оперення з пір’їн какаду, аби стріли летіли рівніше. Журналіст і Герберт незабаром виявилися на диво спритними лучниками. Отож у Комині стало вдосталь і пернатої, і чотириногої дичини: водосвинок, голубів, агуті, тетеруків тощо. Більшість із них вполювали на лівому березі річки Вдячності, в тій частині лісу, яку назвали ліс Жакамара, на честь того птаха, що за ним марно гналися Пенкроф і Герберт першого дня знайомства з островом.
Дичину їли свіжою, підсмаживши її на вогні, а окости водосвинок, нашпиговані ароматичними травами, закоптили на вогнищі із зелених гілок. Така їжа була дуже поживною, однак надто одноманітною – усе смаженина та смаженина! – і колоністи аж згорали від нетерпіння почути нарешті, як булькає в горщику звичайнісінька юшка. Та не все так швидко складається, як того сподіваються: перш ніж наліпити та випалити горшки, належало скласти гончарну піч.
Під час походів, що обмежувалися околицями цегельні, мисливці не раз помічали свіжі сліди якихось великих тварин із могутніми кігтями, але що то за тварини, визначити не могли. Отож Сайрес Сміт порадив усім бути надзвичайно обачними – цілком імовірно, що в лісі водяться хижаки, а зустріч із ними не обіцяла нічого доброго.
І не помилився. Справді одного дня Гедеон Спілет і Герберт помітили звіра, що дуже скидався на ягуара. На щастя, того разу хижак не напав на них, інакше нашим мисливцям довелося б не солодко – така сутичка не обійшлася б без тяжких ран. Гедеон Спілет дав собі слово: тільки-но він матиме варту поваги зброю, тобто одну з тих рушниць, що їх раз у раз вимагав Пенкроф, то оголосить нещадну війну всім острівним хижакам і не заспокоїться, аж доки очистить від них цей острів.
Кілька днів ніхто й не думав обладнувати Комин, бо інженер сподівався знайти або при потребі й збудувати більш підхоже житло. Колоністи вдовольнилися тим, що настелили на пісок у коридорах свіжу постіль із сухого моху й листя і, виснажені важкою щоденною працею, спали на ній глибоким здоровим сном.
Вони також полічили, скільки днів уже провели на острові Лінкольна після свого приземлення, і вирішили й надалі не припиняти того рахунку. 5 квітня, в середу, виповнилося дванадцять днів відтоді, як ураган закинув їх на це узбережжя.
6 квітня на світанку інженер зі своїми товаришами прийшов на галявину, де мав намір випалювати цеглу. Цілком природно, цю роботу вони мусили виконувати не в печах, а просто неба, точніше, нагромадження цегли мало стати велетенською піччю, де її випалювання відбувалося б саме по собі. Колоністи розіклали на землі в’язанку хмизу, а навколо в кілька ярусів поставили одну на одну висохлу цеглу, вибудувавши таким чином великий куб, у якому залишили продухвини. Ця робота тривала цілий день, і аж увечері колоністи запалили хмиз.
Тієї ночі ніхто й не подумав спати – усі стежили, аби не стихав вогонь.
Випалювання цегли тривало сорок вісім годин і завершилося незаперечним успіхом. Відтепер лишалося тільки дати вихолонути розпеченому цегляному громаддю, а тим часом Наб і Пенкроф за вказівкою Сайреса Сміта, зробивши з густо переплетених гілок ноші, наносили добру купу вапняку, досить поширеної гірської породи, великі поклади якої виявились на північному березі острова. З цього каміння, що розсипалося під дією вогню, вони одержали масне негашене вапно, яке кипіло й вирувало, коли його гасили водою, і було так само чисте, як і вапно, котре одержують при випалюванні мармуру або крейди. Змішуючи напіврідкий розчин гашеного вапна з піском, що не давав йому затвердіти занадто швидко, колоністи одержували чудову цементуючу речовину.
Внаслідок тривалої напруженої праці 9 квітня інженер мав уже чимало гашеного вапна і кілька тисяч цеглин.
Після цього остров’яни, не марнуючи часу, заходилися класти піч для випалювання конче потрібних у побуті гончарних виробів. Це вдалося їм без надмірних труднощів. Через п’ять днів піч завантажили вугіллям, поклади якого інженер відкрив просто неба поблизу гирла Червоного струмка, і з її комина заввишки футів двадцять повалив дим. Галявина перетворилася на завод, і Пенкроф був майже ладен думати, що з тієї печі незабаром вийдуть усі вироби сучасної промисловості.
Тим часом колоністи заходилися ліпити й випалювати звичайний глиняний посуд, досить неоковирний на вигляд, але цілком придатний для вжитку. Сировиною служила та сама глина, до якої Сайрес Сміт додавав потроху вапна і кварцу. Таким чином, вони мали справжню гончарну глину, з якої ліпили горщики й горнята, формуючи їх на камінцях належної форми, а також тарілки, миски, чани для зберігання води тощо. Всі ці вироби виходили незграбними, кособокими, але після того, як їх випалили у печі за високої температури, в Комині з’явилося конче потрібне кухонне начиння, яке на той час було не менш цінним, ніж найвишуканіші порцелянові сервізи.
Тут варто зауважити, що Пенкроф, аби з’ясувати, чи придатна ця глиняна суміш для виготовлення люльок, виліпив їх кілька штук; люльки вийшли досить потворні, але Пенкрофу його вироби дуже сподобалися, шкода тільки, що тютюну не було. Ото жаль! Треба сказати, що для Пенкрофа це була неабияка втрата.
– Байдуже! Роздобудемо ще й тютюну, всього роздобудемо, – повторював він, сповнений непохитної віри в майбутнє.
Ці роботи тривали до 15 квітня, і, зрозуміло, колоністи не марнували часу. Ставши гончарями, вони тільки гончарювали. А якби Сайресу Сміту потрібно було, щоб вони зробилися ковалями, то вони довели б, що й ковальство їм до снаги. Та наступного дня мала бути неділя, і не просто неділя, а Великдень, отож усі одностайно вирішили присвятити цей день відпочинку. Наші американці були люди набожні, ретельно дотримувалися приписів Біблії, а за теперішнього становища в їхніх серцях ще більше виросла віра у Творця всього сущого.
Отож 15 квітня надвечір вони повернулися до Комина, забравши з собою залишки посуду і лишивши погаслу піч чекати свого нового призначення. На зворотному шляху до Комина було зроблено радісне відкриття: Сайрес Сміт знайшов рослину, яка могла замінити трут. Як відомо, губчасті, бархатисті шматочки трута являють собою м’якуш грибів із родини поліпорових. Належно оброблені, ці гриби надзвичайно займисті, особливо якщо їх просочити порохом або прокип’ятити в розчині азотнокислої солі чи хлорнокислого калію. Але досі колоністам не траплявся жоден із поліпорових грибів, не траплялися навіть сморжі, які у крайньому разі могли б також так-сяк їх замінити. Зате того дня інженер побачив рослину, що належала до родини айстрових, видами якої є полин гіркий, чорнобиль, острогін тощо. Вирвавши жмут тієї трави, він простяг її морякові:
– Тримайте, Пенкрофе, ця травичка потішить вас.
Пенкроф пильно подивився на зілля із стеблом, густо вкритим довгими шовковистими волосинками, і з білястим пухнастим листям.
– А що це, пане Сайресе? – запитав він. – О, дар Неба! Невже тютюн?
– Ні, – відповів Сайрес Сміт, – це чорнобиль, по-вченому – китайський полин, а нам він служитиме замість трута.
І справді, належно висушений, цей полин дає дуже займисту речовину, особливо після того, як інженер обробив її розчином азотнокислої солі калію – на острові виявилися цілі поклади цієї речовини, котра є не чим іншим, як селітрою.
Того вечора колоністи, зібравшись у центральній кімнаті Комина, споживали досить смачну й поживну вечерю. Наб приготував юшку з агуті, окіст із водосвинки, нашпигований запашними травами, і подав до нього варені корені caladium macrorhizum, трав’янистої рослини з родини ароїдних, яка в тропічній зоні набуває деревовидної форми. Її корені мають чудовий смак, дуже поживні й нагадують портландське саго, яке подають до столу в Англії: ця страва могла певною мірою замінити хліб, якого поки що бракувало колоністам острова Лінкольна.
Повечерявши, Сайрес Сміт зі своїми товаришами пішли на берег моря подихати перед сном свіжим повітрям. Була восьма вечора. Надходила лагідна тиха ніч. Місяць, що п’ять днів тому був уповні, ще не зійшов, але на обрії вже засріблився м’яким блідим світлом край неба – те бліде сяйво можна було б назвати місячним світанком. У зеніті виблискували навколополярні сузір’я, серед яких найбільше виділявся Південний Хрест, яким кілька днів тому милувався інженер з гори Франкліна.
Сайрес Сміт і тепер задивився на це чудове сузір’я, де зверху і знизу сяють дві зірки першої величини, ліворуч – зірка другої величини, а праворуч – зірка третьої величини.
Подумавши, він запитав хлопця:
– Герберте, сьогодні у нас 15 квітня?
– Так, пане Сайресе, – відповів Герберт.
– Чудово, і якщо я не помиляюсь, завтра буде один із тих чотирьох днів року, коли справжній час збігається із середнім часом, тобто завтра опівдні за годинником, (різниця може бути лише кілька секунд) сонце перетне меридіан цієї місцевості. Отож, якщо буде гарна погода, гадаю, я зможу визначити довготу острова з точністю до кількох градусів.
– Без інструментів, без секстанта? – із сумнівом у голосі запитав Гедеон Спілет.
– Авжеж, – відповів інженер. – А оскільки сьогодні безхмарна ніч, то я спробую сьогодні ж увечері визначити й нашу широту, вирахувавши, як високо над обрієм стоїть Південний Хрест – сузір’я Південного полюса. Сподіваюсь, ви добре розумієте, друзі мої, що, перш ніж братися за важливі роботи і влаштовуватися тут на тривалий час, мало визнати, що наша земля – острів, треба ще, наскільки можливо, визначити, на якій він відстані від Американського чи Австралійського континенту або від головних архіпелагів Тихого океану.
Цілком слушно, – зауважив журналіст. – Замість будинку для нас, можливо, важливіше збудувати корабель, якщо раптом з’ясується, що ми перебуваємо лише за сотню миль від заселеного людьми берега.
– Отож я й хочу, – повів далі Сайрес Сміт, – спробувати цієї ночі визначити широту острова Лінкольна, а завтра ополудні – обчислити його довготу.
Якби інженер мав секстант – прилад, завдяки якому можна дуже точно виміряти кутові відстані за кутом віддзеркалення предметів, це завдання не викликало б жодних складнощів. Увечері за висотою полюса над обрієм, а завтра в полудень за проходженням сонця через меридіан місцевості він легко визначив би координати острова. Однак не маючи секстанта, вони мусили чимось його замінити.
Отож Сайрес Сміт знову пішов до Комина. При світлі вогнища він вистругав дві пласкі лінієчки і, з’єднавши їх з одного боку, склав щось подібне до циркуля, ніжки якого можна було розсовувати і зсовувати. Скріпив він їх міцною голкою акації, гілки якої лежали в купі хмизу біля вогнища.
Змайструвавши такий прилад, інженер знову пішов на берег моря; він мав обчислити висоту полюса над обрієм, для чого треба було вибрати найчіткіший, тобто морський, обрій, а оскільки мис Кіготь затуляв південний бік обрію, Сайресові Сміту довелося шукати зручнішого місця для спостереження. Найбільше, звісно, підійшло б південне узбережжя, але для цього він мав би перебратися на той бік річки Вдячності, досить повноводої на ту пору, а це було непросто.
Все зваживши, Сайрес Сміт вирішив провести свої спостереження на плоскогір’ї Широкий Обрій, врахувавши при обчисленні його висоту над рівнем моря, висоту, яку він розраховував визначити завтра шляхом застосування елементарних теорій геометрії.
Пройшовши лівим берегом річки Вдячності, колоністи піднялися на плоскогір’я і влаштували спостережний пункт біля того краю, який вів із північного заходу на південний схід, тобто над пасмом примхливо вирізьблених скель, що обрамляли берег річки.
Ця частина плоскогір’я здіймалася футів на п’ятдесят над пагорбами правого берега річки, що спускалися двома заломами до мису Кіготь і до південного берега острова. Отже, ніщо не заступало від спостерігача півколо обрію від мису Кіготь до високого Зміїного мису. На півдні лінія обрію, освітленого першими променями місяця, різко розмежовувала море й небо, що сприяло досить точному обчисленню.
У цю хвилину Південний Хрест постав перед очима спостерігачів у перевернутому вигляді – зірка Альфа цього сузір’я опинилася внизу, тобто найближче до Південного полюса.
Це сузір’я перебуває не так близько до Південного полюса, як Полярна зірка – до Північного. Зірка Альфа Південного Хреста розташована на відстані близько двадцяти семи градусів від полюса, але Сайрес Сміт знав це і вирішив враховувати цю відстань при своєму обчисленні. Він також потурбувався, аби не пропустити спостереження за нею в той момент, коли вона проходить через меридіан острова, що мало полегшити спостереження.
Сайрес Сміт спрямував один кінець свого дерев’яного циркуля на лінію обрію, а другий – на зірку Альфа: ніби наставив на них кутомір, і відстань між двома ніжками відповідала куту між Альфою та обрієм. Аби міцніше зафіксувати отриманий кут і не допустити зміни відстані між планками, Сайрес Сміт прикріпив їх голками акації до поперечини.
Тепер лишалося тільки обчислити отриманий кут, узявши до уваги, що спостереження відбувалося не на рівні моря, а для цього конче потрібно було ще виміряти висоту плоскогір’я. Величина кута мала дати висоту Альфи Південного Хреста, а отже, й висоту полюса над обрієм, тобто широту острова, оскільки географічна широта будь-якої точки земної кулі завжди дорівнює висоті полюса над обрієм у цій точці.
Проте ці обчислення колоністи відклали до наступного дня і о десятій вечора всі спали міцним глибоким сном.
Розділ XIV
Вимірювання гранітної кручі. Застосування теореми про подібні трикутники. Широта острова. Експедиціяна північ острова. Устрична коса. Плани на майбутнє. Проходження сонця над меридіаном острова. Координатиострова Лінкольна.
На другий день, 16 квітня, у Великдень, колоністи з раннього ранку повиходили з Комина і заходилися прати білизну та вибивати й чистити верхній одяг. Згодом інженер розраховував наварити мила, як тільки знайдуться потрібні для цього складові частини: сода чи поташ і жир або якась олія. Життєво важливе питання про поповнення гардероба також мало бути обмірковане за належних обставин і в належний час. Принаймні їхній одяг був досить міцний, аби протриматися ще добрих шість місяців, зважаючи на важку фізичну працю. Поки що найголовніше завдання полягало в тому, щоб визначити, як далеко перебуває острів від заселеної землі, що й мало бути зроблено того ж дня, якщо дасть змогу погода.
Сонце, що нарешті виринуло над обрієм, обіцяло чудовий день, один із тих теплих осінніх днів, коли літо ніби прощається із землею.
Тепер належало доповнити вчорашні спостереження новими даними, вимірявши висоту плоскогір’я Широкий Обрій над рівнем моря.
– Вам, мабуть, потрібен прилад на зразок учорашнього? – запитав Герберт інженера.
– Ні, синку, – відповів Сайрес Сміт, – Тепер ми застосуємо інший, хоч і не менш точний засіб.
Герберт, маючи невгамовну жадобу до знань, пішов слідом за інженером, а той відійшов од гранітної кручі аж до води край берега. Тим часом Пенкроф, Наб і журналіст займалися своїми справами.
Сайрес Сміт прихопив із собою пряму жердину завдовжки футів дванадцять, вимірявши її так точно, як тільки міг, за власним зростом, який знав достеменно, до міліметра. Герберту Сайрес Сміт доручив нести висок, тобто камінець, прив’язаний до лика.
Зупинившись кроків за двадцять від краю моря і футів за п’ятсот від гранітної кручі, що зводилася перпендикулярно до водної гладі, Сайрес Сміт застромив жердину на два фути в пісок і за допомогою виска старанно виставив її перпендикулярно до лінії обрію.
Після цього він одійшов і ліг на землю на такій відстані, щоб у полі його зору перебував верхній кінець жердини та гребінь гранітної кручі, й старанно позначив це місце на піску кілочком. Потім, звертаючись до Герберта, інженер запитав:
– Ти не забув іще основ геометрії?
– Ще трохи пам’ятаю, пане Сайресе, – обережно, аби не перехвалити себе, відповів Герберт.
– Пам’ятаєш властивості двох подібних трикутників?
– Авжеж, – відповів хлопець. – У двох подібних трикутників відповідні сторони пропорційні одна одній.
– Отож, синку, я щойно побудував два подібних трикутники, обидва прямокутні: один менший, сторонами якого будуть жердина, встромлена перпендикулярно в пісок, і пряма, рівна відстані від нижнього кінця жердини до кілочка, а гіпотенузою – мій промінь зору; у другого трикутника сторонами є прямовисна лінія гранітної кручі, яку нам треба виміряти, і відстань од кілочка до підошви стіни, а гіпотенузою – знову ж таки мій промінь зору, тобто продовження гіпотенузи першого трикутника.
– О, пане Сайресе, я зрозумів! – вигукнув Герберт. – Відстань од кілочка до жердини пропорційна відстані од кілочка до підошви стіни, а висота жердини пропорційна висоті стіни.
– Саме так, Герберте, – відповів інженер. – І коли ми виміряємо обидві відстані од кілочка, то, знаючи висоту жердини, швидко розв’яжемо пропорцію і таким чином дізнаємось, яка висота кручі, позбувшись мороки міряти її безпосередньо.
Основи обох трикутників були виміряні за допомогою тієї самої жердини, висота якої над поверхнею піску дорівнювала десяти футам.
Виявилося, що перша відстань – між кілочком і жердиною, застромленою в пісок, – п’ятнадцять футів.
Друга відстань – між кілочком і підошвою кручі – п’ятсот футів.
Закінчивши виміри, Сайрес Сміт і хлопець повернулися до Комина.
Там інженер узяв плаский камінь, принесений ним із попередніх експедицій, щось на зразок шиферного сланцю, на якому легко було надряпати цифри гострою скойкою, і написав на ньому таку пропорцію:
Тоді Сайрес Сміт знову взяв свій інструмент, виготовлений напередодні; кут між розсунутими ніжками циркуля відповідав кутовій відстані од Південного Хреста до площини обрію. Він дуже точно відміряв цей кут на колі, поділивши його на триста шістдесят рівних частин. Кут виявився рівним десяти градусам. Збільшивши цей кут на двадцять сім градусів, що відокремлювали Альфу від Південного полюса, і зробивши поправку на висоту плоскогір’я, де здійснювалося спостереження, він одержав тридцять сім градусів. Таким чином Сайрес Сміт дійшов висновку, що острів Лінкольна перебуває на тридцять сьомому градусі південної широти; але, враховуючи недосконалість своїх спостережень і обчислень (це могло дати помилку близько п’яти градусів), вважав за правильніше вважати, що острів перебуває між тридцять п’ятою і сороковою паралелями.
Аби одержати обидві координати острова, залишалося ще визначити його довготу. Сайрес Сміт вирішив спробувати зробити це того ж дня ополудні, тобто в момент, коли сонце проходитиме через меридіан острова.
Домовилися використати цю неділю для прогулянки, а якщо точніше, для дослідження тієї частини острова, що перебувала між північним берегом озера та Акулячою затокою, а за сприятливої погоди дійти і до північного схилу мису Південна Щелепа. На обід можна зупинитися серед дюн, а повернутися до Комина аж надвечір.
О пів на дев’яту того ж ранку групка колоністів простувала вже понад берегом затоки. По інший її бік, на острові Порятунку, поважно походжало безліч птахів. То були водоплавні й пірнаючі птахи з родини пінгвінів, яких легко пізнати за неприємним криком, що нагадує осляче ревіння.
Пенкрофа вони цікавили тільки з погляду придатності для споживання, і його цілком задовольнило повідомлення, що їхнє м’ясо хоч і темнувате, але їстівне.
На піщаному березі також плазували якісь великі ссавці, мабуть, тюлені, котрі, очевидно, обрали той острівець для свого лігвища. Годі було й думати про харчування їхнім м’ясом – надто воно жирне і неприємне на смак, але Сайрес Сміт довго не відривав од них очей і зрештою, не ділячись намірами, оголосив товаришам, що незабаром треба буде відвідати той острівець.
Берег, яким ішли колоністи, був усіяний незліченними скойками; деякі з них вельми порадували б любителів і знавців молюсків. Тут траплялися і фізіанели, і свердлильники, й тригонії, й багато інших. Та далеко кориснішим відкриттям стала устрична мілина, виявлена під час відпливу, – Наб помітив її серед скель милі за чотири від Комина.
– Наш Наб не змарнував сьогоднішнього дня, – радо вигукнув Пенкроф, вдивляючись у всіяну устрицями косу, що тяглася далеко в море.
– Це відкриття справді дуже корисне для нас, – погодився з ним журналіст, – а якщо взяти до уваги, що кожна устриця відкладає від п’ятдесяти до шістдесяти тисяч яєць на рік, то тут ми маємо невичерпний їхній запас.
– От тільки, як на мене, в устриць не дуже поживне м’ясо, – зауважив Герберт.
– Не дуже, – згодився з ним Сайрес Сміт. – В устрицях замало білків, і щоб утамувати голод, їх треба з’їсти дюжин п’ятнадцять-шістнадцять на день.
– От і добре! – сказав Пенкроф. – Ми їх їстимемо сотнями, перш ніж вичерпаємо всі запаси на косі. А чи не набрати нам кількасот устриць на обід?
Собака прибіг на поклик хазяїна. Той узяв голову пса в Руки, зняв з нього нашийника, розламав надвоє і сказав:
– Ось вам, Пенкрофе, аж два ножі!
У відповідь моряк двічі крикнув «Ура!» Топів нашийник було виготовлено із стрічки тонкої гартованої сталі. Досить було нагострити її об камінь, щоб одержати гостре лезо, а потім зняти шершавість уламком дрібнозернистого пісковику. Такого каміння було скільки завгодно на піщаному березі, і через дві години колоністи мали два гострі леза, що їх зовсім не важко було вправити у міцні руків’я.
Появу першого знаряддя праці зустріли із захопленням як значну перемогу. Це справді була перемога, до того ж дуже доречна.
Колоністи вирушили в дорогу. Сайрес Сміт мав намір повернутися на західний берег острова, де напередодні помітив глину, зразок якої захопив із собою. Спочатку колоністи пішли понад берегом річки Вдячності, потім перетнули плоскогір’я Широкий Обрій і, пройшовши щонайбільше п’ять миль, вийшли на галявину, що лежала за дві сотні кроків від озера Гранта.
Дорогою Герберт примітив дерево, з гілок якого індіанці в Південній Америці роблять луки. То була крехімба, дерево, що належить до родини пальмових, але не дає їстівних плодів. Вибравши довгі рівні гілки, їх зрізали, обшмульгали листя, підстругали так, щоб на кінцях вони були тонші, а посередині товщі й міцніші, й тепер лишалося тільки знайти рослину, котру вдалося б використати як тятиву. Така рослина також знайшлася; вона належить до родини мальвових і називається латиною hibiscus heterophillus. Її волокна за міцністю не поступаються перед сухожиллям тварин.
Отож Пенкроф мав тепер кілька досить потужних луків, до яких лише бракувало стріл. Їх, звичайно, легко було наробити з рівних міцних гілок без сучків, але як бути із наконечниками? Де взяти матеріал, здатний замінити метал, залізо? Очевидно, то непросте завдання. Та Пенкроф тішився думкою, що коли він постарається, то завершити роботу допоможе пан Випадок.
І ось колоністи добулися до того місця, яке обстежили напередодні. Ґрунт тут складався з рудої глини, що її використовують для випалювання цегли й черепиці, глини, цілком придатної для здійснення їхнього задуму. Труднощів через брак робочих рук вони не мали. Отож їм залишалося тільки змішати глину з піском, наліпити цегли і випалити її на великому вогнищі.
Звичайно цеглу роблять, накладаючи глину у форми, але інженер мусив задовольнитися її формуванням голіруч. На цю роботу пішло два дні. Намочену водою глину місили і ногами, й руками, а потім ту глиняну масу ділили на бруски однакового розміру. За дванадцять годин вправний робітник може виготовити ручним способом до десяти тисяч цеглин, а п’ятеро цеглярів з острова Лінкольна за два дні зліпили не більш як три тисячі штук і поскладали їх у кілька рядів із невеличким проміжком, доки вони підсохнуть і можна буде почати їх випалювати, тобто на три-чотири дні.
2 квітня вдень Сайрес Сміт зробив спробу визначити положення острова відносно сторін світу.
Напередодні він точно записав годину, коли сонце опустилося за обрій, враховуючи явище рефракції. А 2 квітня вранці не менш точно визначив час сходу сонця. Від сходу сонця до його заходу минуло дванадцять годин двадцять чотири хвилини. Отож того дня, через шість годин і дванадцять хвилин після сходу, сонце мало пройти меридіан острова, і точка, на якій воно в ту хвилину перебуватиме в небі, вказуватиме, де північ.[9]
У визначений час Сайрес відзначив ту точку в небі і, провівши уявну лінію від сонця через два дерева, які вибрав замість віх, отримав постійний меридіан для астрономічних спостережень.
Протягом двох днів, що передували випалюванню цегли, колоністи запаслися паливом: довкруж галявини пообламували гілки на деревах, визбирали весь бурелом, сушняк і хмиз під деревами. Не обійшлося, звичайно, і без полювання в околицях, тим паче, що Пенкроф мав тепер кілька дюжин стріл із дуже гострими наконечниками. Ті наконечники постачав їм Топ, притягши до табору дикобраза, не дуже придатного для споживання, зате цінного своїми довгими й гострими голками, якими втикане його тіло. Ті голки міцно понасаджували на кінець стріл, з протилежного кінця яких приладнали оперення з пір’їн какаду, аби стріли летіли рівніше. Журналіст і Герберт незабаром виявилися на диво спритними лучниками. Отож у Комині стало вдосталь і пернатої, і чотириногої дичини: водосвинок, голубів, агуті, тетеруків тощо. Більшість із них вполювали на лівому березі річки Вдячності, в тій частині лісу, яку назвали ліс Жакамара, на честь того птаха, що за ним марно гналися Пенкроф і Герберт першого дня знайомства з островом.
Дичину їли свіжою, підсмаживши її на вогні, а окости водосвинок, нашпиговані ароматичними травами, закоптили на вогнищі із зелених гілок. Така їжа була дуже поживною, однак надто одноманітною – усе смаженина та смаженина! – і колоністи аж згорали від нетерпіння почути нарешті, як булькає в горщику звичайнісінька юшка. Та не все так швидко складається, як того сподіваються: перш ніж наліпити та випалити горшки, належало скласти гончарну піч.
Під час походів, що обмежувалися околицями цегельні, мисливці не раз помічали свіжі сліди якихось великих тварин із могутніми кігтями, але що то за тварини, визначити не могли. Отож Сайрес Сміт порадив усім бути надзвичайно обачними – цілком імовірно, що в лісі водяться хижаки, а зустріч із ними не обіцяла нічого доброго.
І не помилився. Справді одного дня Гедеон Спілет і Герберт помітили звіра, що дуже скидався на ягуара. На щастя, того разу хижак не напав на них, інакше нашим мисливцям довелося б не солодко – така сутичка не обійшлася б без тяжких ран. Гедеон Спілет дав собі слово: тільки-но він матиме варту поваги зброю, тобто одну з тих рушниць, що їх раз у раз вимагав Пенкроф, то оголосить нещадну війну всім острівним хижакам і не заспокоїться, аж доки очистить від них цей острів.
Кілька днів ніхто й не думав обладнувати Комин, бо інженер сподівався знайти або при потребі й збудувати більш підхоже житло. Колоністи вдовольнилися тим, що настелили на пісок у коридорах свіжу постіль із сухого моху й листя і, виснажені важкою щоденною працею, спали на ній глибоким здоровим сном.
Вони також полічили, скільки днів уже провели на острові Лінкольна після свого приземлення, і вирішили й надалі не припиняти того рахунку. 5 квітня, в середу, виповнилося дванадцять днів відтоді, як ураган закинув їх на це узбережжя.
6 квітня на світанку інженер зі своїми товаришами прийшов на галявину, де мав намір випалювати цеглу. Цілком природно, цю роботу вони мусили виконувати не в печах, а просто неба, точніше, нагромадження цегли мало стати велетенською піччю, де її випалювання відбувалося б саме по собі. Колоністи розіклали на землі в’язанку хмизу, а навколо в кілька ярусів поставили одну на одну висохлу цеглу, вибудувавши таким чином великий куб, у якому залишили продухвини. Ця робота тривала цілий день, і аж увечері колоністи запалили хмиз.
Тієї ночі ніхто й не подумав спати – усі стежили, аби не стихав вогонь.
Випалювання цегли тривало сорок вісім годин і завершилося незаперечним успіхом. Відтепер лишалося тільки дати вихолонути розпеченому цегляному громаддю, а тим часом Наб і Пенкроф за вказівкою Сайреса Сміта, зробивши з густо переплетених гілок ноші, наносили добру купу вапняку, досить поширеної гірської породи, великі поклади якої виявились на північному березі острова. З цього каміння, що розсипалося під дією вогню, вони одержали масне негашене вапно, яке кипіло й вирувало, коли його гасили водою, і було так само чисте, як і вапно, котре одержують при випалюванні мармуру або крейди. Змішуючи напіврідкий розчин гашеного вапна з піском, що не давав йому затвердіти занадто швидко, колоністи одержували чудову цементуючу речовину.
Внаслідок тривалої напруженої праці 9 квітня інженер мав уже чимало гашеного вапна і кілька тисяч цеглин.
Після цього остров’яни, не марнуючи часу, заходилися класти піч для випалювання конче потрібних у побуті гончарних виробів. Це вдалося їм без надмірних труднощів. Через п’ять днів піч завантажили вугіллям, поклади якого інженер відкрив просто неба поблизу гирла Червоного струмка, і з її комина заввишки футів двадцять повалив дим. Галявина перетворилася на завод, і Пенкроф був майже ладен думати, що з тієї печі незабаром вийдуть усі вироби сучасної промисловості.
Тим часом колоністи заходилися ліпити й випалювати звичайний глиняний посуд, досить неоковирний на вигляд, але цілком придатний для вжитку. Сировиною служила та сама глина, до якої Сайрес Сміт додавав потроху вапна і кварцу. Таким чином, вони мали справжню гончарну глину, з якої ліпили горщики й горнята, формуючи їх на камінцях належної форми, а також тарілки, миски, чани для зберігання води тощо. Всі ці вироби виходили незграбними, кособокими, але після того, як їх випалили у печі за високої температури, в Комині з’явилося конче потрібне кухонне начиння, яке на той час було не менш цінним, ніж найвишуканіші порцелянові сервізи.
Тут варто зауважити, що Пенкроф, аби з’ясувати, чи придатна ця глиняна суміш для виготовлення люльок, виліпив їх кілька штук; люльки вийшли досить потворні, але Пенкрофу його вироби дуже сподобалися, шкода тільки, що тютюну не було. Ото жаль! Треба сказати, що для Пенкрофа це була неабияка втрата.
– Байдуже! Роздобудемо ще й тютюну, всього роздобудемо, – повторював він, сповнений непохитної віри в майбутнє.
Ці роботи тривали до 15 квітня, і, зрозуміло, колоністи не марнували часу. Ставши гончарями, вони тільки гончарювали. А якби Сайресу Сміту потрібно було, щоб вони зробилися ковалями, то вони довели б, що й ковальство їм до снаги. Та наступного дня мала бути неділя, і не просто неділя, а Великдень, отож усі одностайно вирішили присвятити цей день відпочинку. Наші американці були люди набожні, ретельно дотримувалися приписів Біблії, а за теперішнього становища в їхніх серцях ще більше виросла віра у Творця всього сущого.
Отож 15 квітня надвечір вони повернулися до Комина, забравши з собою залишки посуду і лишивши погаслу піч чекати свого нового призначення. На зворотному шляху до Комина було зроблено радісне відкриття: Сайрес Сміт знайшов рослину, яка могла замінити трут. Як відомо, губчасті, бархатисті шматочки трута являють собою м’якуш грибів із родини поліпорових. Належно оброблені, ці гриби надзвичайно займисті, особливо якщо їх просочити порохом або прокип’ятити в розчині азотнокислої солі чи хлорнокислого калію. Але досі колоністам не траплявся жоден із поліпорових грибів, не траплялися навіть сморжі, які у крайньому разі могли б також так-сяк їх замінити. Зате того дня інженер побачив рослину, що належала до родини айстрових, видами якої є полин гіркий, чорнобиль, острогін тощо. Вирвавши жмут тієї трави, він простяг її морякові:
– Тримайте, Пенкрофе, ця травичка потішить вас.
Пенкроф пильно подивився на зілля із стеблом, густо вкритим довгими шовковистими волосинками, і з білястим пухнастим листям.
– А що це, пане Сайресе? – запитав він. – О, дар Неба! Невже тютюн?
– Ні, – відповів Сайрес Сміт, – це чорнобиль, по-вченому – китайський полин, а нам він служитиме замість трута.
І справді, належно висушений, цей полин дає дуже займисту речовину, особливо після того, як інженер обробив її розчином азотнокислої солі калію – на острові виявилися цілі поклади цієї речовини, котра є не чим іншим, як селітрою.
Того вечора колоністи, зібравшись у центральній кімнаті Комина, споживали досить смачну й поживну вечерю. Наб приготував юшку з агуті, окіст із водосвинки, нашпигований запашними травами, і подав до нього варені корені caladium macrorhizum, трав’янистої рослини з родини ароїдних, яка в тропічній зоні набуває деревовидної форми. Її корені мають чудовий смак, дуже поживні й нагадують портландське саго, яке подають до столу в Англії: ця страва могла певною мірою замінити хліб, якого поки що бракувало колоністам острова Лінкольна.
Повечерявши, Сайрес Сміт зі своїми товаришами пішли на берег моря подихати перед сном свіжим повітрям. Була восьма вечора. Надходила лагідна тиха ніч. Місяць, що п’ять днів тому був уповні, ще не зійшов, але на обрії вже засріблився м’яким блідим світлом край неба – те бліде сяйво можна було б назвати місячним світанком. У зеніті виблискували навколополярні сузір’я, серед яких найбільше виділявся Південний Хрест, яким кілька днів тому милувався інженер з гори Франкліна.
Сайрес Сміт і тепер задивився на це чудове сузір’я, де зверху і знизу сяють дві зірки першої величини, ліворуч – зірка другої величини, а праворуч – зірка третьої величини.
Подумавши, він запитав хлопця:
– Герберте, сьогодні у нас 15 квітня?
– Так, пане Сайресе, – відповів Герберт.
– Чудово, і якщо я не помиляюсь, завтра буде один із тих чотирьох днів року, коли справжній час збігається із середнім часом, тобто завтра опівдні за годинником, (різниця може бути лише кілька секунд) сонце перетне меридіан цієї місцевості. Отож, якщо буде гарна погода, гадаю, я зможу визначити довготу острова з точністю до кількох градусів.
– Без інструментів, без секстанта? – із сумнівом у голосі запитав Гедеон Спілет.
– Авжеж, – відповів інженер. – А оскільки сьогодні безхмарна ніч, то я спробую сьогодні ж увечері визначити й нашу широту, вирахувавши, як високо над обрієм стоїть Південний Хрест – сузір’я Південного полюса. Сподіваюсь, ви добре розумієте, друзі мої, що, перш ніж братися за важливі роботи і влаштовуватися тут на тривалий час, мало визнати, що наша земля – острів, треба ще, наскільки можливо, визначити, на якій він відстані від Американського чи Австралійського континенту або від головних архіпелагів Тихого океану.
Цілком слушно, – зауважив журналіст. – Замість будинку для нас, можливо, важливіше збудувати корабель, якщо раптом з’ясується, що ми перебуваємо лише за сотню миль від заселеного людьми берега.
– Отож я й хочу, – повів далі Сайрес Сміт, – спробувати цієї ночі визначити широту острова Лінкольна, а завтра ополудні – обчислити його довготу.
Якби інженер мав секстант – прилад, завдяки якому можна дуже точно виміряти кутові відстані за кутом віддзеркалення предметів, це завдання не викликало б жодних складнощів. Увечері за висотою полюса над обрієм, а завтра в полудень за проходженням сонця через меридіан місцевості він легко визначив би координати острова. Однак не маючи секстанта, вони мусили чимось його замінити.
Отож Сайрес Сміт знову пішов до Комина. При світлі вогнища він вистругав дві пласкі лінієчки і, з’єднавши їх з одного боку, склав щось подібне до циркуля, ніжки якого можна було розсовувати і зсовувати. Скріпив він їх міцною голкою акації, гілки якої лежали в купі хмизу біля вогнища.
Змайструвавши такий прилад, інженер знову пішов на берег моря; він мав обчислити висоту полюса над обрієм, для чого треба було вибрати найчіткіший, тобто морський, обрій, а оскільки мис Кіготь затуляв південний бік обрію, Сайресові Сміту довелося шукати зручнішого місця для спостереження. Найбільше, звісно, підійшло б південне узбережжя, але для цього він мав би перебратися на той бік річки Вдячності, досить повноводої на ту пору, а це було непросто.
Все зваживши, Сайрес Сміт вирішив провести свої спостереження на плоскогір’ї Широкий Обрій, врахувавши при обчисленні його висоту над рівнем моря, висоту, яку він розраховував визначити завтра шляхом застосування елементарних теорій геометрії.
Пройшовши лівим берегом річки Вдячності, колоністи піднялися на плоскогір’я і влаштували спостережний пункт біля того краю, який вів із північного заходу на південний схід, тобто над пасмом примхливо вирізьблених скель, що обрамляли берег річки.
Ця частина плоскогір’я здіймалася футів на п’ятдесят над пагорбами правого берега річки, що спускалися двома заломами до мису Кіготь і до південного берега острова. Отже, ніщо не заступало від спостерігача півколо обрію від мису Кіготь до високого Зміїного мису. На півдні лінія обрію, освітленого першими променями місяця, різко розмежовувала море й небо, що сприяло досить точному обчисленню.
У цю хвилину Південний Хрест постав перед очима спостерігачів у перевернутому вигляді – зірка Альфа цього сузір’я опинилася внизу, тобто найближче до Південного полюса.
Це сузір’я перебуває не так близько до Південного полюса, як Полярна зірка – до Північного. Зірка Альфа Південного Хреста розташована на відстані близько двадцяти семи градусів від полюса, але Сайрес Сміт знав це і вирішив враховувати цю відстань при своєму обчисленні. Він також потурбувався, аби не пропустити спостереження за нею в той момент, коли вона проходить через меридіан острова, що мало полегшити спостереження.
Сайрес Сміт спрямував один кінець свого дерев’яного циркуля на лінію обрію, а другий – на зірку Альфа: ніби наставив на них кутомір, і відстань між двома ніжками відповідала куту між Альфою та обрієм. Аби міцніше зафіксувати отриманий кут і не допустити зміни відстані між планками, Сайрес Сміт прикріпив їх голками акації до поперечини.
Тепер лишалося тільки обчислити отриманий кут, узявши до уваги, що спостереження відбувалося не на рівні моря, а для цього конче потрібно було ще виміряти висоту плоскогір’я. Величина кута мала дати висоту Альфи Південного Хреста, а отже, й висоту полюса над обрієм, тобто широту острова, оскільки географічна широта будь-якої точки земної кулі завжди дорівнює висоті полюса над обрієм у цій точці.
Проте ці обчислення колоністи відклали до наступного дня і о десятій вечора всі спали міцним глибоким сном.
Розділ XIV
Вимірювання гранітної кручі. Застосування теореми про подібні трикутники. Широта острова. Експедиціяна північ острова. Устрична коса. Плани на майбутнє. Проходження сонця над меридіаном острова. Координатиострова Лінкольна.
На другий день, 16 квітня, у Великдень, колоністи з раннього ранку повиходили з Комина і заходилися прати білизну та вибивати й чистити верхній одяг. Згодом інженер розраховував наварити мила, як тільки знайдуться потрібні для цього складові частини: сода чи поташ і жир або якась олія. Життєво важливе питання про поповнення гардероба також мало бути обмірковане за належних обставин і в належний час. Принаймні їхній одяг був досить міцний, аби протриматися ще добрих шість місяців, зважаючи на важку фізичну працю. Поки що найголовніше завдання полягало в тому, щоб визначити, як далеко перебуває острів від заселеної землі, що й мало бути зроблено того ж дня, якщо дасть змогу погода.
Сонце, що нарешті виринуло над обрієм, обіцяло чудовий день, один із тих теплих осінніх днів, коли літо ніби прощається із землею.
Тепер належало доповнити вчорашні спостереження новими даними, вимірявши висоту плоскогір’я Широкий Обрій над рівнем моря.
– Вам, мабуть, потрібен прилад на зразок учорашнього? – запитав Герберт інженера.
– Ні, синку, – відповів Сайрес Сміт, – Тепер ми застосуємо інший, хоч і не менш точний засіб.
Герберт, маючи невгамовну жадобу до знань, пішов слідом за інженером, а той відійшов од гранітної кручі аж до води край берега. Тим часом Пенкроф, Наб і журналіст займалися своїми справами.
Сайрес Сміт прихопив із собою пряму жердину завдовжки футів дванадцять, вимірявши її так точно, як тільки міг, за власним зростом, який знав достеменно, до міліметра. Герберту Сайрес Сміт доручив нести висок, тобто камінець, прив’язаний до лика.
Зупинившись кроків за двадцять від краю моря і футів за п’ятсот від гранітної кручі, що зводилася перпендикулярно до водної гладі, Сайрес Сміт застромив жердину на два фути в пісок і за допомогою виска старанно виставив її перпендикулярно до лінії обрію.
Після цього він одійшов і ліг на землю на такій відстані, щоб у полі його зору перебував верхній кінець жердини та гребінь гранітної кручі, й старанно позначив це місце на піску кілочком. Потім, звертаючись до Герберта, інженер запитав:
– Ти не забув іще основ геометрії?
– Ще трохи пам’ятаю, пане Сайресе, – обережно, аби не перехвалити себе, відповів Герберт.
– Пам’ятаєш властивості двох подібних трикутників?
– Авжеж, – відповів хлопець. – У двох подібних трикутників відповідні сторони пропорційні одна одній.
– Отож, синку, я щойно побудував два подібних трикутники, обидва прямокутні: один менший, сторонами якого будуть жердина, встромлена перпендикулярно в пісок, і пряма, рівна відстані від нижнього кінця жердини до кілочка, а гіпотенузою – мій промінь зору; у другого трикутника сторонами є прямовисна лінія гранітної кручі, яку нам треба виміряти, і відстань од кілочка до підошви стіни, а гіпотенузою – знову ж таки мій промінь зору, тобто продовження гіпотенузи першого трикутника.
– О, пане Сайресе, я зрозумів! – вигукнув Герберт. – Відстань од кілочка до жердини пропорційна відстані од кілочка до підошви стіни, а висота жердини пропорційна висоті стіни.
– Саме так, Герберте, – відповів інженер. – І коли ми виміряємо обидві відстані од кілочка, то, знаючи висоту жердини, швидко розв’яжемо пропорцію і таким чином дізнаємось, яка висота кручі, позбувшись мороки міряти її безпосередньо.
Основи обох трикутників були виміряні за допомогою тієї самої жердини, висота якої над поверхнею піску дорівнювала десяти футам.
Виявилося, що перша відстань – між кілочком і жердиною, застромленою в пісок, – п’ятнадцять футів.
Друга відстань – між кілочком і підошвою кручі – п’ятсот футів.
Закінчивши виміри, Сайрес Сміт і хлопець повернулися до Комина.
Там інженер узяв плаский камінь, принесений ним із попередніх експедицій, щось на зразок шиферного сланцю, на якому легко було надряпати цифри гострою скойкою, і написав на ньому таку пропорцію:
15: 500 = 10: xОтже, висота стіни дорівнювала трьомстам тридцяти трьом футам.[10]
500 × 10 = 5000
5000: 15 = 333,33.
Тоді Сайрес Сміт знову взяв свій інструмент, виготовлений напередодні; кут між розсунутими ніжками циркуля відповідав кутовій відстані од Південного Хреста до площини обрію. Він дуже точно відміряв цей кут на колі, поділивши його на триста шістдесят рівних частин. Кут виявився рівним десяти градусам. Збільшивши цей кут на двадцять сім градусів, що відокремлювали Альфу від Південного полюса, і зробивши поправку на висоту плоскогір’я, де здійснювалося спостереження, він одержав тридцять сім градусів. Таким чином Сайрес Сміт дійшов висновку, що острів Лінкольна перебуває на тридцять сьомому градусі південної широти; але, враховуючи недосконалість своїх спостережень і обчислень (це могло дати помилку близько п’яти градусів), вважав за правильніше вважати, що острів перебуває між тридцять п’ятою і сороковою паралелями.
Аби одержати обидві координати острова, залишалося ще визначити його довготу. Сайрес Сміт вирішив спробувати зробити це того ж дня ополудні, тобто в момент, коли сонце проходитиме через меридіан острова.
Домовилися використати цю неділю для прогулянки, а якщо точніше, для дослідження тієї частини острова, що перебувала між північним берегом озера та Акулячою затокою, а за сприятливої погоди дійти і до північного схилу мису Південна Щелепа. На обід можна зупинитися серед дюн, а повернутися до Комина аж надвечір.
О пів на дев’яту того ж ранку групка колоністів простувала вже понад берегом затоки. По інший її бік, на острові Порятунку, поважно походжало безліч птахів. То були водоплавні й пірнаючі птахи з родини пінгвінів, яких легко пізнати за неприємним криком, що нагадує осляче ревіння.
Пенкрофа вони цікавили тільки з погляду придатності для споживання, і його цілком задовольнило повідомлення, що їхнє м’ясо хоч і темнувате, але їстівне.
На піщаному березі також плазували якісь великі ссавці, мабуть, тюлені, котрі, очевидно, обрали той острівець для свого лігвища. Годі було й думати про харчування їхнім м’ясом – надто воно жирне і неприємне на смак, але Сайрес Сміт довго не відривав од них очей і зрештою, не ділячись намірами, оголосив товаришам, що незабаром треба буде відвідати той острівець.
Берег, яким ішли колоністи, був усіяний незліченними скойками; деякі з них вельми порадували б любителів і знавців молюсків. Тут траплялися і фізіанели, і свердлильники, й тригонії, й багато інших. Та далеко кориснішим відкриттям стала устрична мілина, виявлена під час відпливу, – Наб помітив її серед скель милі за чотири від Комина.
– Наш Наб не змарнував сьогоднішнього дня, – радо вигукнув Пенкроф, вдивляючись у всіяну устрицями косу, що тяглася далеко в море.
– Це відкриття справді дуже корисне для нас, – погодився з ним журналіст, – а якщо взяти до уваги, що кожна устриця відкладає від п’ятдесяти до шістдесяти тисяч яєць на рік, то тут ми маємо невичерпний їхній запас.
– От тільки, як на мене, в устриць не дуже поживне м’ясо, – зауважив Герберт.
– Не дуже, – згодився з ним Сайрес Сміт. – В устрицях замало білків, і щоб утамувати голод, їх треба з’їсти дюжин п’ятнадцять-шістнадцять на день.
– От і добре! – сказав Пенкроф. – Ми їх їстимемо сотнями, перш ніж вичерпаємо всі запаси на косі. А чи не набрати нам кількасот устриць на обід?