Страница:
несамовито головою в молочний пухир бiля стелi, прийшли два сержанти при
збро©, понурi й суворi, забрали його й повели... VIII
Андрiй пiдiймався крутими сходами, тяжко й помалу ступаючи, немов iшов
на Голготу часто зупинявся збезсилений i заходився раптовим кашлем - йому
здавалося що всерединi щось урива ться. Вiн боявся передчасного вибуху
кровi в сво©х дiрявих легенях, а це було б зле. Вiн мусить дiйти до кiнця,
до само© крапки, дiйти власними ногами. I вiн iшов попiд гамаками, як
тодi, в першiй день, коли почував себе гегемоном, - коли серце було
сповнене вiри в людей i гордо© певностi, що його нiхто не посмi торкнути
пальцем... Тепер вiн iшов на Голготу...
Ах, коли б же хтось знав! Коли б хоч хтось знав!..
Потiм вiдчинилися якiсь дверi... Але Андрiй не побачив, що там далi за
ними було. Його завели за якусь загородку i... вiн вже не бачив, що там в
тiй яскравiй залi було, бо йому гойднувся весь свiт:
Перед ним - с т о я л и т р и й о г о р i д н и х б р а т и!!
Т р и й о г о р i д н и х б р а т и. . .
Ноги пiдкосились, i тiло похилилося, як пiдрiзаний колос... Микола
дебелою рукою пiдхопив Андрiя й притиснув його до сво©х розхристаних
грудей - i Андрiй нестримно заридав на тих грудях...
- Ну, от - посмiхався Микола й поляпував пестливо по спинi.- Ну, от. .
.
Михайло засмiявся, а Серьога закiнчив:
- От тепер ми всi вкупi.
I з викликом глянув туди, де ряснiли портупе© й блищали ордени за
столами, застеленими червоним сукном, - гордий, i мовчазний, i безстрашний
Серьога, орденоносний пiлот.
х усiх прирекли де розстрiлу. Закритий Ревтрибунал судив ©х. Але не на
пiдставi зiзнань, лише на пiдставi "свiдчень" сексотiв i провокаторiв та
на пiдставi прокурорського пафосу... А головне - на пiдставi того, чого
"суддi" не знали, лише вгадували та тямили, на що цi люди здiбнi.
Нiхто пiдсудних не захищав i не намагався, рiвно ж як i не давав нiхто
захищатись та виправдуватись ©м самим, ©х взяли не для тога, щоб
виправдати, а щоб засудити. Це був "шемякiн суд", де зовсiм вiдсутнiй
iнститут захисникiв, бо при тому настановленнi, яке всi цi "суди" мають,
iнститут захисникiв зайвий. А тим настановленням - тiльки засудити.
Пiдсуднi це знали i навiть не збиралися захищатись. дине, що вони
могли протиставити цьому "пролетарському судовi", цiй розгнузданiй
опричнинi, - це iгнорацiю й презирство.
Андрiй погано слухав комедiю, що розiгравалася, як по нотах, - його
мучило iнше. Вловивши вiдповiдний момент i ледве проштовхуючи слова крiзь
горло, Андрiй запитав Миколу:
- Миколо... А... Пiдпис? Твiй пiдпис?.. А?
- Бог з тобою! - посмiхнувся Микола, вгадавши з самого тону, що десь
надужито його пiдписом. - Мiй пiдпис?! А втiм, ця сволота мала досить мо©х
пiдписiв у мо©й валiзi, в тiм числi й чистi бланки з мо©м пiдписом.
Тягар, найстрашнiший тягар остаточно сповз з серця...
х усiх прирекли до розстрiлу.
В числi приречених була низка осiб, а мiж ними й зовсiм юна сестра ©х -
Галя. Галя Чумакiвна... Нiхто з приречених не просив помилування.
Але "помилування" прийшло... Невiдомо хто з волi подав апеляцiю, й т.
зв. "верховний суд" вироку не затвердив через "неоформленiсть справи".
Розстрiл було замiнено... двадцятилiтньою каторгою.
Лиш не замiнили нiчим Катриного божевiлля...
...Ось так скiнчилася зустрiч чотирьох братiв рiдних ще й сестри ©хньо©
- дiтей старого Чумака, добрих, i вiрних, i в рiд свiй залюблених,
нащадкiв славного роду ковальського.
Ось так скiнчилася зустрiч i тих, що до того роду прив'язанi серцем. IX
Багато дорiг пройшли вони, з багатьох рiк пили вони, багато могил
полишали вони, багатьох друзiв розгубили вони в землi й по божевiльнях, i
багато ще ©м iти, багато ще ©м проб приготовила доля,
Але всi дороги сходимi, й всi могили зчислимi, i кожна нiч - навiть
полярна нiч! - кiнча ться ранком... I вони йдуть... Зцiпивши зуби, вони
йтимуть через нiч злоби й зненавистi, не здаючись, доти, доки ©© не
перейдуть.
I в одного з них завжди звучатиме в душi "Мiсячна соната" Бетховена,
яка не мала нiчого спiльного з болючою емблемою, вирiзьбленою на
вогненному щитi далекого мiсяця, що на нiй брат пiдняв брата на вила.
Соната така, як ©© наповнило собою вiрне серце тi ©, що знала цiну любовi:
соната про дружбу, про вiрнiсть, про любов велику й непереможну, -
незалежно вiд того, чи про це думав той, хто ©© творив.
1948-50р.
Я ПОВЕРНУСЯ ДО СВО ВIТЧИЗНИ ...
Що ми зна мо про Iвана Багряного, а точнiше - що ми про нього знали до
останнього часу? Знали, що це запеклий антикомунiст, переконаний ворог
Радянського Союзу, спритний емiгрантський дiяч, бездарний графоман, який у
сво©х незчисленних опусах люттю безсилою сходить до укра©нського народу,
заклика до братовбивчо© рiзанини, до вiйни, до повалення соцiалiзму. Що
вже говорити про спецiальну, специфiчну, пропагандистську лiтературу, - не
будемо витрачати часу на цитування викривальних "праць"! Ось приклад
свiжiший, а вiд того ще бiльш промовистий: датована 1988 роком Укра©нська
лiтературна енциклопедiя (том 1, стор. 108) всi твори, що ©х Iван Багряний
видав за кордоном, характеризу як "позначенi антирадянським
спрямуванням". Коротко i ясно. Цю характеристику написав, у всякому разi
пiдписав, не хто iнший, як вiдомий проза©к Павло Загребельний. Колега його
Юрiй Смолич, спогади якого ще донедавна були чи не диним джерелом
вiдомостей про 20 - 30-тi роки в укра©нськiй лiтературi, досить прихильно
схарактеризувавши багатьох тогочасних укра©нських письменникiв, заявляв
теж категорично: "I вже справдi зовсiм iнша рiч - Багряний.
Зовсiм iнша тому, що по вiйнi, на емiграцi©, Багряний посiв одне з
найвизначнiших мiсць помiж найбiльш запеклих ворогiв: утворив
нацiоналiстичну партiю УРДП, став ©© лiдером та очолив УНРаду - так званий
"уряд УНР у екзилi, останнiй петлюрiвський послiд на емiгрантському
контрреволюцiйному загумiнку".
Цiкаво, чи не правда? рацiя навести розлогiший уривок цi © колоритно©
"Розповiдi..." Юрiя Смолича, навести без змiн i скорочень: так
переконливiше.
"Я пам'ятаю, як Багряний починав. Вiн подавав безперечнi надi©, якщо
судити з поетичного роману "Скелька", який звернув на себе увагу
тогочасних лiтературних керiвникiв i вивiв його автора в лiтературу.
Багряний (справжн прiзвище Лозов'ягiн) появився з Охтирки чи
Богодухова на хвилi другого поколiння пожовтнево© лiтератури. Був вiн з
лiтературно© богеми, до того ж у Харковi бездомний i якийсь час проживав у
Вражливого - двома поверхами нижче пiдi мною у будинку "Слово". Я часто
заходив до Вражливого - ми з Вражливим водночас захоплювались вивченням
французько© мови, грою на бiльярдi та полюванням. Якийсь час в квартирi
Вражливого, - коли вiд нього пiшла дружина, - взагалi утворилося
пристановище богеми: на столi в ©дальнi постiйно ночував Плужник, на
другому - Багряний, переночувати мiг взагалi кожний бездомний. Щовечора
заходили Пiдмогильний, Ковтун, Сухомлин, ще хтось. Багряний рiдко бував
"вдома" - був непосидючий, мав якiсь побiчнi знайомства й приятелювання.
З'являвся вiн несподiвано - бушував, лаяв весь свiт i облягався спати на
письмовому столi. Звiдтам, з того стола, його i забрано" ("Розповiдь про
неспокiй трива ", Ки©в, "Радянський письменник", 1969).
Тепер надамо слово самому Iвановi Багряному, який в документi, що
зветься "Моя коротка бiографiя", посвiдчив про себе таке: "Народився 1907
року 19 вересня (2 жовтня за новим стилем - Л. Ч.), в селi Куземин на
Полтавщинi (Укра©на), в Зiнькiвському повiтi. В родинi муляра" Пiзнiше жив
i виростав у мiстi Охтирцi, на Харкiвщинi. Освiта : спершу закiнчив
церковно-приходську школу, в 1916 - 1920 роках вищепочаткову школу, потiм,
у 1922-1923 роках, скiнчив Краснопiльську художньо-керамiчну профшколу, а
з 1926 до 1930 року вчився в Ки©вськiм художнiм iнститутi (колишнiй
Всеукра©нськiй мистецькiй Академi©). Iнститут закiнчив, але до захисту
диплома не був допущений через полiтичну "неблагонадiйнiсть". Бо саме в
час вчання в iнститутi мав ще iнший фах - лiтературу, в якiй проявив сво©
антирежимнi, самостiйницьки, антикомунiстичнi настановлення.
Як письменник i поет, належав до так званих "попутникiв", тобто
письменникiв "непролетарських" щодо iдеологi©. Лiтературну кар' ру почав у
1926 роцi в Ки вi, в журналi "Глобус" та "Життя й Революцiя". В 1929 роцi
мав уже три окремих книжки i пiдданий сов тською критикою остракiзмовi,
яко "антисов тський" поет i письменник, "куркульський iдеолог". Початок
остракiзму був покладений статтею марксiвського критика Правдюка в журналi
"Критика" (число 10 за 1931 рiк, Харкiв) Органiзацiйно належав до
лiтературно© органiзацi© "Марс" (Майстерня Революцiйного Слова), що була
органiзацi ю так званих "попутникiв" i куда входили найвидатнiшi
письменники-"попутники" того часу: В.Пiдмогильний, Д. Фалькiвський, Б.
Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, . Плужник, Т. Осьмачка. Також
був приятелем найбiльш опозицiйно настро них письменникiв i полiтичних
дiячiв Укра©ни в кiнцi 20-х рокiв - таких, як М. Хвильовий, Остап Вишня,
М. Кулiш, М. Яловий, П. Христовий, О. Досвiтнiй тощо".
Ми свiдомо навели "висновки" начебто фахових коментаторiв перед
свiдченнями самого Iвана Багряного про себе. Його бiографiя густо
пересипана вигадками як злонавмисними, що ©х поширювали полiтичнi
супротивники, так i на©вно-безглуздими, що плодами простодушного
неуцтва. Ще матимем нагоду в цьому переконатися, але спиратись будемо
тiльки на факти: iнакше мало що ми збагнемо у творчостi Iвана Багряного. I
в його житт писi також.
Отже, народився Iван Лозов'ягiн у козацькiм краю, де одвiку жиди гордi,
вiдважнi, сильнi духом i тiлом люди, щохвилини готовi життям заплатити за
свободу свою i сво©х родакiв. До речi, невипадково ця прикордонна
територiя породила стiльки видатних митцiв, адже творчiсть прямим
продовженням незалежностi. Пам'ять про геро©чну боротьбу i жертовнiсть
предкiв не вмирала нiколи в нащадках i рано чи пiзно втiлювалась у
легенди, пiснi, поезi©... Тамтешнiх козакiв "упевнена рука змiцняла сивого
Мазепу" ( . Маланюк), не побоялись вони в одчайному змаганнi стати на бiк
палкого гетьмана. Зiнькiвський полк, мiж iншим, охороняв Карла ХII, короля
Швецi©. А розплатився з козаками за це росiйський цар Петро I, не лише
постинавши голови, а й наказавши стерти з лиця землi села ©хнi - разом з
дiдами, дiтьми, всякою живнiстю. Як бачимо, тактику випалено© землi було
випробувано задовго до XX столiття.
Далi налягло поневолення, покрiпачення, задурманювання свiдомостi,
послiдовне занижування морального, освiтнього, духовного рiвня "простих
людей". I коли сталася, вибухла революцiя, що принесла неминучi змiни i
великi надi© - разом, звичайно, з муками i кров'ю, десятилiтнiй Iван
Лозов'ягiн це сприйняв не як iсторичну аномалiю, не як вiдхилення вiд
верстово© дороги вселюдського розвитку, а як дино можливий порятунок для
змученого, виснаженого укра©нського народу - порятунок, бо тiльки таким,
революцiйним шляхом сягнути можна було i соцiального, i нацiонального
визволення. Тут не скажеш краще i точнiше, анiж сказав, сформулював це
Iван Багряний у сво му славетному романi: "Вiн належав до того поколiння,
що разом iз старшими прийшло зухвало в iсторiю й вiдчинило само собi й
сво©й клясi дверi грудьми, офiрувавши за те свою молодiсть зелену i буйну,
ще майже дiтьми бувши. Отакий Корчагiн з "Як гартувалася сталь"
Островського. Але не лiтературний, а реальний. Отакий романтик, хрищений в
огнi й бурi революцi© й фанатично вiруючий в iсторичну мiсiю сво © кляси,
але не за приписами офiцiйно© полiтично© спекуляцi© й не в iм'я ©©
iнтересiв, а за приписами свого серця й в iм'я iнтересiв свого народу.
Того народу, що мусить бути гегемоном на сво©й землi. А його кляса - його
авангард" Звучить як манiфест.
Так, i революцiю, i громадянську вiйну i пореволюцiйнi складнощi юнак
сприйняв не як щось сторонн чи далеке, а як свою кровну справу - як
вiдродження покривджено© ворогами Укра©ни трудово©. Це була воiстину його
революцiя, його епоха, його суспiльство - не оновлене, а нове. I тому
якось не вiриться в деякi факти, якими журнал "Укра©на" приголомшив сво©х
читачiв: йдеться про нiбито участь Iвана Багряного в "робiтничiй опозицi©"
(за твердженням Олега Гаврильченка й Анатолiя Ткаченка). Неймовiрним це
вида ться. "Робiтнича опозицiя" виникла 1920 року, а вже 1922 року на XI
з'©здi РКП (б) ©© розгромили - ну, а якого вiку був тодi Iван Лозов'ягiн?
Та й не це головне, а ось що: "загальна його настро нiсть. Не виступав вiн
тодi в ролi свiдомого борця з режимом. Навпаки, йдучи в лiтературу, досить
рано - за звича м тих часiв, обрав собi промовистий псевдонiм: Багряний.
Як Багрицький, Голодний, Первомайський, Св тлов. Не грав, не догоджав
комусь, не придурювався - щиро вiрив. Хотiв, намагався щиро вiрити. Хоча
вже мав порахунки з "владою трудящих". 1920 року, в Куземинi, де Iван жив
у дiда по матерi, 92-рiчного однорукого пасiчника... Втiм, Багряний згодом
усе описав: "...одного дня надвечiр прийшли якiсь озбро нi люди, що
говорили на чужiй мовi, i на мо©х очах та на очах iнших дiдових онукiв,
пiд наш несамовитий вереск замордували дiда, а з ним й одного сина (а мого
дядька). Вони довго штрикали ©х штиками i щось допитували, стрiляли в
лежачi скривавленi тiла з пiстолiв й реготались...Вони всi гидко лаялись.
Пiд старою липою посеред пасiки, коло iкони святих Зосiма i Савватiя все
було забризкане кров'ю. Кров усе життя стоятиме менi в очах".
Чекiстами були "якiсь озбро нi люди"!
Вiра - i кров. Це полюси багрянiвського свiтовiдчування, i на цьому
треба наголосити: воно багато нам прояснить у подальшiй його долi, отаке
по днання протилежностей. Вiн рано почав писати, ще в школi редагував
рукописний журнал "Надiя", не просто мрiяв про лiтературну дiяльнiсть, а й
дiяв, дуже рiшуче. О. Шугай у статтi "Через терни Гетсиманськрго саду"
("Лiтературна Укра©на", 6 вересня 1990 року) назива видану ще 1925 року в
Охтирцi (пiд псевдонiмом I. Полярний) збiрку оповiдань "Чорнi силуети".
Факт несподiваний, вражаючий. Але цiкаво, чому сам Iван Багряний про цю
книжку не прохопився нiде i пiвсловом? Забув? Чи згадувати соромився? Щось
не в характерi це Багряного. Правда й те, що вiн не мав доброго
лiтературного вишколу, знав цю слабину, та не вельми нею журився.
Впевненiстю i честолюбством не обдiлив його Бог. Майже одразу Багряний
заговорив не лише вiд власного iменi.
Була чи не була книжка 1925 року, та читачевi укра©нському Багряний
став вiдомий з публiкацi© поезi© у журналi "Глобус", де працював
вiдповiдальним секретарем його земляк Б. Антоненко-Давидович.
1927 року Iван Багряний опублiкував у журналi "Всесвiт" два прозових
твори- "З оповiдань старого рибалки" та "В сутiнках", ©х на сьогоднi
забуто, вони залишились поза увагою дослiдникiв - i даремно. В кожному
разi, до другого оповiдання треба придивитися пильнiше: там уперше
з'явля ться майбутнiй герой "Саду Гетсиманського", аltег еgо письменника -
"зав. полiтосвiтою заводського комсомольського осередку, чубатий Андрiй",
"гарячий Андрiй" В цьому портретi неважко розпiзнати автопортрет. Але що
дi ться з геро м!
Разом з адмiнiстратором цукроварнi Iгнатом Соломоновичем той Андрiй
при©здить у пiдшефне село читати лекцi©. "Одна мусiла бути по агрономi©,
друга про мiжнародне становище - обидвi з дiапозитивами". Начальства, як
водиться, нема - кого де шукати? Збiгаються селяни i... заходжуються
прибульцiв бити. До того ж ненависть ©хня оберта ться не стiльки проти
Iгната Соломоновича, врея, а проти Андрiя - проти "свого". х ведуть у
сiльраду, i тут все розвидню ться: 1920 рiк, продрозверстка в цьому селi.
"Тепер Андрiй не виправдовувався, бо добре знав, що не поможе, що
сьогоднiшнiй випадок лише зачiпка. Так, так... корiнь зла десь там... коли
вiн з братвою тут розкулачував... Скiльки рокiв пройшло, а пiзнав Смiян.
О, хiба вiн коли забуде, нiколи. Хiба вмре...(...) О, нiколи вони не
забудуть цього". Щасливий випадок, зда ться, ряту Андрiя: йому щастить
втекти, i його перехову у себе в хатi секретар сiльради, який дiста в
пiтьмi "запилену карабiнку, обойму патронiв, мисливську рушницю - вибирай,
заряжай". "Зарядили хлопцi i довго прислухались до найменшого руху". Не
витримавши напруження i побоюючись за родину товариша, Андрiй вирiшу
тiкати з села. Знаючи, що на нього чекають засiди. Вже за селом, коло
останнього млина "з реготом на нього насiли". I побили до смертi.
"Коли Iгнат Соломонович з'явився в лiкарню, Андрiй, тiльки що
привезений, лежав нерухомо. Нi лиця на ньому, нi вигляду...
Без всяких ознак життя"...
Розв'язка цiлком трагiчна: безвихiдь, морок. сенс порiвняти це
оповiдання з романом "Сад Гетсиманський": його герой, теж Андрiй,
пройшовши крiзь пекло, не тiльки не зазнав поразки, а й пiднiсся морально,
серцем посвiтлiв. Та все ще попереду.
Тим часом Iван Багряний швидко набирав лiтературнi очки. 1927 року
виходить у кооперативному видавництвi "Маса" збiрка вiршiв "До меж
заказаних" (тобто заборонених). Деякi межi поет зумiв переступити, й
ортодоксальна критика вiдреагувала негайно. 1928 року в рiднiй Охтирцi, з
допомогою землякiв, завжди радих посприяти ближньому, надто коли за це
вiддячено пляшкою оковито©, Багряний публику поему "Аvе Магiа" На
титульнiй сторiнцi стояло: Видавництво "САМ". Отже, Iван Багряний був, по
сутi, батьком укра©нського самвидаву. Поема описувала, живописала iсторiю
нещасно© дiвчини, що не з власно© волi стала проституткою, народила сина,
i от цей син тяжко вiд того стражда . Вiдомий вуспiвський голобельник Б.
Коваленко схарактеризував усе чiтко: "порнографiчний натуралiзм (...) та
густа домiшка слинявого сентименталiзму". Роздратував критика не так
змiст, як присвята, яку варто навести:
Вiчним бунтарям i протестантам,
Всiм, хто родився рабом i не хоче бути ним,
Всiм скривдженим, i зборканим,
I сво©й бiднiй матерi крик свого серця присвячую.
А тих, хто ще сумнiвався, про яку матiр мовиться, переконував остаточно
вступ, написаний як лист до друга:
"Друже мiй любий!
Прошу не називай мене поетом, бо це мене жорстоко обража .
Не iменуй мене поетом, друже мiй, бо поети нинi - це категорiя
злочинцiв, до яко© я не належав i не хочу належати Не iменуй же мене
поетом, бо слово поет скорочено стало визначати: хамелеон, проститутка,
спекулянт, авантурник, ледар...
Не iменуй же мене поетом, мiй друже. Я хочу бути тiльки людиною, яких
мало на свiтi, я хочу бути тiльки нею...
Ударившись об мур пiдлостi, вифарблено© в красивий колiр, i вiдскочивши
вiд нього, я покотився в протилежний бiк. I тепер уже не знадить вiн мене
i не вдарюся я об нього, бо це дуже боляче. Проте я де шкодую-так мусiло
бути. Це наука (...)
Ти збентежений! Так-так, це ж виходить за рямцi твого розумiння. Не
турбуйся, це ж просто: ти кажеш "Обминай те камiння, будь гнучким, будь
липким, улесливим, запобiгливим i, головне, будь покiрним - i ти будеш
щасливий". Це кажеш ти, що ма ш титул редактора...
Ну, а я кажу: "Ходи тiльки по лiнi© найбiльшого опору i ти пiзна ш
свiт. Ти пiзна ш його на власнiй шкурi. А пiзнавши свiт, ти пiзна ш себе i
не понесеш нiколи душу свою на базар, бо вона буде цiннiша за Всесвiт, i
не буде того, хто мiг би й купити.
Пробував i я ходити по-тво му i як ходять iншi, i не зумiв. Це гидко.
Це бiльше нiж гидко. А гидше те, що такi та шукають сучка в оцi тво му".
Наступна поема Iвана Багряного "Комета", яку автор надiслав до журналу
"Глобус", потрапила не до редакцi©, а до спецiалiстiв з ГПУ, що
безпосередньо зайнялися Iваном Багряним. Що ж ©х занепоко©ло? Дати
вiдповiдь нам допоможе бодай одна строфа:
Звiдкiль вiтри iсторi© гудуть-
Чито iз Заходу, чи просто десь iз Сходу?
Iз Кобеляк гудуть, мiй друже Паперов,
Iз Кобеляк гуде той вiтер неспокiйний.
Колись вiн сам за все промовить слово,
Колючий, неминучий i постiйний.
Читачевi невта мниченому треба пiдказати, що заштатнi Кобеляки були
мiсцем народження Укра©нсько© комунiстично© партi©, яка вже вважалася
нацiонал-ухильницькою, а значить, контрреволюцiйною. Тобто ГПУ мало
пiдстави зацiкавитися творчiстю й особистiстю Iвана Багряного, як кажуть,
впритул.
1930 року поет - цiлком офiцiйно - опублiкував у харкiвському
видавництвi "Книгоспiлка" iсторичну поему "Скелька" - чи не найпершу в
укра©нськiй радянськiй поезi© (в усякому разi "Марину" М. Рильського Iван
Багряний випередив за кiлька рокiв). Скелька - то назва села, що
сосiдувало з Куземиним i Грунем (звiдки походять, мiж iншим, брати Губенки
- Василь Чечвянський та Остап Вишня). В основу поеми лягла мiсцева легенда
про те, як у XVIII столiттi селяни, вчорашнi козаки, доведенi до вiдчаю
здирством, насильством, брутальнiстю колонiзаторiв, знищили росiйський
монастир, оплот русифiкацi© й покрiпачення.
Журнал "Критика" друку статтю О. Правдюка пiд недвозначною назвою
"Куркульським шляхом": "Сво©м виступом в "Аве Марi©" Багряний довiв, що
вiн не тiльки не мириться з радянською дiйснiстю, а й ма намiр боротися
проти не©, змiнити ©©. Ця сама тенденцiя вельми виразно вiдбива ться i в
"Скельцi". Багряний у всiх iсторичних процесах 17 - 18 сторiччя бачить
лише одне: нацiональне поневолення Укра©ни". I далi: "Тут все скеровано
проти росiйсько© церкви на Укра©нi та проти колонiзацi© Укра©ни росiйським
царатом. Але не в цiм лежить центр ваги та полiтична спрямованiсть цього
твору. Вiн лежить, деiнде i сяга далеко далi...
Автор - знаний сво©м езопiвським стилем i тут вiрний собi- цiлком
прозоро i хидно включа раз-по-раз свою iсторичну тему в сьогоднiшню
дiйснiсть окремими натяками..."
Гучний скандал, страшнi звинувачення. I все-таки то була ще
"пристрiлка" - без "оргвисновкiв". Судячи з усього, Iван Багряний мав би
нарозумитися й повестися обачнiше. Але не той був темперамент - i
виховання не те. Всi, хто зустрiчався з Iваном Багряним, усi в один голос
твердять, що вiн "базiкав", "молов язиком", "був необережний у висловах".
Усi одностайно пiдтверджують: "вiн нiчого не боявся". А чого б i кого б
вiн мав боятися, вiн, який трактував себе як повновладного i законного
господаря сво © кра©ни? I не криючись декларував, як от у поемi "Комета":
Поети- внухи у наш двадцятий вiк!
Звичайно, не усi i не на всiй планетi.
Я лиш всього про землякiв мо©х-
Лише про них-про внухiв-поетiв.
Родившись з крилами, не вчилися лiтать,
Родившись гордими, навчились плазувати...
I от тепер:
вони в капелi сплять -
В капелi внухiв при папi!..
Вiдвертiше висловитись неможливо. Iван Багряний немовби не помiчав, не
хотiв помiчати, що ситуацiя (i культурна, i полiтична) змiнилася - i то
дуже рiзко - на гiрше.
Слiд по собi вiн залишив - так у лiтературi, як i в людськiй пам'ятi -
вельми тривкий. Не дивно, що через кiлька десятилiть (i яких десятилiть!),
буквально сьогоднi ще можна зiбрати цiннi вiдомостi про Iвана Багряного з
уст, здавалось би, людей випадкових. Власне, всi, хто був з ним знайомий,
згадують його найкращими словами.
1930 року заявля ться у Харковi збiрка оповiдань Iвана Багряного
"Крокви над табором" - назва бiльш анiж образна. Щось нуртувало в ньому,
вiщувало майбутн .
Унiкальний спогад Дмитра Чуба (Д. Нитченка), давнього багрянiвського
приятеля i дослiдника його творчостi: "В серединi 1932 р. Багряний пода
до видавництва "Лiтература i Мистецтво" свiй новий прозовий роман
"Мариво", але його посилають на рецензiю не куди-небудь, а до ЦК партi©,
звiдки твiр поверта ться з негативною рецензi ю Барана, який знову закидав
авторовi рiзнi iдеологiчнi збочення. Рецензiя настiльки була безнадiйно
гостра, що авторовi не дали навiть копi©, що дуже рiдко траплялось. Менi
пощастило дiстати i, щоб нiхто не знав, я дав йому копiю тi © рецензi©
(...) Бачачи таке упереджене до нього ставлення, автор хотiв змiнити назву
твору i, за умовою зi мною, вислати його з якогось iншого мiста чи
залiзнично© станцi©, подавши фiктивну адресу i змiнивши прiзвище. Це б
полiпшило становище тим, що рукопис послали б якомусь iншому звичайному
рецензентовi, а не до ЦК".
Та невдовзi Багряного заарештовують. Це сталося не в Ки вi, як доводить
журнал "Укра©на", а в Харковi - на розi Сумсько© вулицi i Шпитального
провулка. Серед бiлого дня i на очах у перехожих, зосiбна письменника
Валер'яна Полiщука. Iвану Багряному закарбувалось у пам'ятку спершу
здивування Полiщукове, який, уздрiвши колегу в супроводi агента ГПУ,
запитав: "Куди?" I запам'ятався його смiх: "А-а-а... На фабрику-кухню!"
Здогадався Полiщук правильно, а от веселився даремно: удачливому i
дотепному Валер'яновi судилася ще страшнiша, анiж Багряному, доля. На тiй
же "фабрицi-кухнi" спечено було смертний вирок для Полiщука. I для
десяткiв iнших укра©нських письменникiв. Таким чином, Багряному ще
поталанило: дiстав лише п'ять рокiв заслання.
Дiялося, нагада мо, вже пiсля "викриття" й засудження СВУ та УНЦ,
напередоднi Великого Голодомору i Великого Терору. Але порiвняно м'який
вирок випадковiстю не був. Ще дiзнавшися тiльки про арешт Багряного,
знайомий письменник мовив: "Ну, цей не розколеться!" I Багряний "не
розколовся" - вiн виграв той бiй. Власне, критися йому не було потреби:
стежили за ним давно, всi його рукописи потрапляли до "лiтературознавцiв"
з ГПУ. Якi, достеменно все вивчивши, запропонували Багряному вибiр: або
доля Чупринки, або доля Тичини. "Невiдомо, яка чека на Тичину" - вiдказав
Iван Багряний, розвеселивши понурих господарiв п'ятиповерхово© внутрiшньо©
тюрми по вулицi Чернишевського, 19. Поводився Iван Багряний вкрай зухвало
i незалежно. Слiдчий Херсонський, що вiв його справу, не знав укра©нсько©
мови - Багряний добився, щоб йому дали слiдчого-"укра©нiста". Хоч на нього
й гримали: "Это вам не петлюровская организация!" Втiм, поступилися.
Взагалi, мужня поведiнка Iвана Багряного заiмпонувала чекiстам. Прокурор
запитав його: "Бувши на нашому мiсцi, що б ви зробили такому злочинцевi,
як ви?" - "Я б розстрiляв, - вiдповiв Багряний i пояснив: - Коли ви дасте
менi кiлька рокiв, то вихова те з мене контрреволюцiонера. Тож або
випустiть, або розстрiляйте". Суддi зареготали: нечасто ©м доводилось чути
подiбнi вiдповiдi. За вироком трiйки Багряний вiдправився у заслання,
збро©, понурi й суворi, забрали його й повели... VIII
Андрiй пiдiймався крутими сходами, тяжко й помалу ступаючи, немов iшов
на Голготу часто зупинявся збезсилений i заходився раптовим кашлем - йому
здавалося що всерединi щось урива ться. Вiн боявся передчасного вибуху
кровi в сво©х дiрявих легенях, а це було б зле. Вiн мусить дiйти до кiнця,
до само© крапки, дiйти власними ногами. I вiн iшов попiд гамаками, як
тодi, в першiй день, коли почував себе гегемоном, - коли серце було
сповнене вiри в людей i гордо© певностi, що його нiхто не посмi торкнути
пальцем... Тепер вiн iшов на Голготу...
Ах, коли б же хтось знав! Коли б хоч хтось знав!..
Потiм вiдчинилися якiсь дверi... Але Андрiй не побачив, що там далi за
ними було. Його завели за якусь загородку i... вiн вже не бачив, що там в
тiй яскравiй залi було, бо йому гойднувся весь свiт:
Перед ним - с т о я л и т р и й о г о р i д н и х б р а т и!!
Т р и й о г о р i д н и х б р а т и. . .
Ноги пiдкосились, i тiло похилилося, як пiдрiзаний колос... Микола
дебелою рукою пiдхопив Андрiя й притиснув його до сво©х розхристаних
грудей - i Андрiй нестримно заридав на тих грудях...
- Ну, от - посмiхався Микола й поляпував пестливо по спинi.- Ну, от. .
.
Михайло засмiявся, а Серьога закiнчив:
- От тепер ми всi вкупi.
I з викликом глянув туди, де ряснiли портупе© й блищали ордени за
столами, застеленими червоним сукном, - гордий, i мовчазний, i безстрашний
Серьога, орденоносний пiлот.
х усiх прирекли де розстрiлу. Закритий Ревтрибунал судив ©х. Але не на
пiдставi зiзнань, лише на пiдставi "свiдчень" сексотiв i провокаторiв та
на пiдставi прокурорського пафосу... А головне - на пiдставi того, чого
"суддi" не знали, лише вгадували та тямили, на що цi люди здiбнi.
Нiхто пiдсудних не захищав i не намагався, рiвно ж як i не давав нiхто
захищатись та виправдуватись ©м самим, ©х взяли не для тога, щоб
виправдати, а щоб засудити. Це був "шемякiн суд", де зовсiм вiдсутнiй
iнститут захисникiв, бо при тому настановленнi, яке всi цi "суди" мають,
iнститут захисникiв зайвий. А тим настановленням - тiльки засудити.
Пiдсуднi це знали i навiть не збиралися захищатись. дине, що вони
могли протиставити цьому "пролетарському судовi", цiй розгнузданiй
опричнинi, - це iгнорацiю й презирство.
Андрiй погано слухав комедiю, що розiгравалася, як по нотах, - його
мучило iнше. Вловивши вiдповiдний момент i ледве проштовхуючи слова крiзь
горло, Андрiй запитав Миколу:
- Миколо... А... Пiдпис? Твiй пiдпис?.. А?
- Бог з тобою! - посмiхнувся Микола, вгадавши з самого тону, що десь
надужито його пiдписом. - Мiй пiдпис?! А втiм, ця сволота мала досить мо©х
пiдписiв у мо©й валiзi, в тiм числi й чистi бланки з мо©м пiдписом.
Тягар, найстрашнiший тягар остаточно сповз з серця...
х усiх прирекли до розстрiлу.
В числi приречених була низка осiб, а мiж ними й зовсiм юна сестра ©х -
Галя. Галя Чумакiвна... Нiхто з приречених не просив помилування.
Але "помилування" прийшло... Невiдомо хто з волi подав апеляцiю, й т.
зв. "верховний суд" вироку не затвердив через "неоформленiсть справи".
Розстрiл було замiнено... двадцятилiтньою каторгою.
Лиш не замiнили нiчим Катриного божевiлля...
...Ось так скiнчилася зустрiч чотирьох братiв рiдних ще й сестри ©хньо©
- дiтей старого Чумака, добрих, i вiрних, i в рiд свiй залюблених,
нащадкiв славного роду ковальського.
Ось так скiнчилася зустрiч i тих, що до того роду прив'язанi серцем. IX
Багато дорiг пройшли вони, з багатьох рiк пили вони, багато могил
полишали вони, багатьох друзiв розгубили вони в землi й по божевiльнях, i
багато ще ©м iти, багато ще ©м проб приготовила доля,
Але всi дороги сходимi, й всi могили зчислимi, i кожна нiч - навiть
полярна нiч! - кiнча ться ранком... I вони йдуть... Зцiпивши зуби, вони
йтимуть через нiч злоби й зненавистi, не здаючись, доти, доки ©© не
перейдуть.
I в одного з них завжди звучатиме в душi "Мiсячна соната" Бетховена,
яка не мала нiчого спiльного з болючою емблемою, вирiзьбленою на
вогненному щитi далекого мiсяця, що на нiй брат пiдняв брата на вила.
Соната така, як ©© наповнило собою вiрне серце тi ©, що знала цiну любовi:
соната про дружбу, про вiрнiсть, про любов велику й непереможну, -
незалежно вiд того, чи про це думав той, хто ©© творив.
1948-50р.
Я ПОВЕРНУСЯ ДО СВО ВIТЧИЗНИ ...
Що ми зна мо про Iвана Багряного, а точнiше - що ми про нього знали до
останнього часу? Знали, що це запеклий антикомунiст, переконаний ворог
Радянського Союзу, спритний емiгрантський дiяч, бездарний графоман, який у
сво©х незчисленних опусах люттю безсилою сходить до укра©нського народу,
заклика до братовбивчо© рiзанини, до вiйни, до повалення соцiалiзму. Що
вже говорити про спецiальну, специфiчну, пропагандистську лiтературу, - не
будемо витрачати часу на цитування викривальних "праць"! Ось приклад
свiжiший, а вiд того ще бiльш промовистий: датована 1988 роком Укра©нська
лiтературна енциклопедiя (том 1, стор. 108) всi твори, що ©х Iван Багряний
видав за кордоном, характеризу як "позначенi антирадянським
спрямуванням". Коротко i ясно. Цю характеристику написав, у всякому разi
пiдписав, не хто iнший, як вiдомий проза©к Павло Загребельний. Колега його
Юрiй Смолич, спогади якого ще донедавна були чи не диним джерелом
вiдомостей про 20 - 30-тi роки в укра©нськiй лiтературi, досить прихильно
схарактеризувавши багатьох тогочасних укра©нських письменникiв, заявляв
теж категорично: "I вже справдi зовсiм iнша рiч - Багряний.
Зовсiм iнша тому, що по вiйнi, на емiграцi©, Багряний посiв одне з
найвизначнiших мiсць помiж найбiльш запеклих ворогiв: утворив
нацiоналiстичну партiю УРДП, став ©© лiдером та очолив УНРаду - так званий
"уряд УНР у екзилi, останнiй петлюрiвський послiд на емiгрантському
контрреволюцiйному загумiнку".
Цiкаво, чи не правда? рацiя навести розлогiший уривок цi © колоритно©
"Розповiдi..." Юрiя Смолича, навести без змiн i скорочень: так
переконливiше.
"Я пам'ятаю, як Багряний починав. Вiн подавав безперечнi надi©, якщо
судити з поетичного роману "Скелька", який звернув на себе увагу
тогочасних лiтературних керiвникiв i вивiв його автора в лiтературу.
Багряний (справжн прiзвище Лозов'ягiн) появився з Охтирки чи
Богодухова на хвилi другого поколiння пожовтнево© лiтератури. Був вiн з
лiтературно© богеми, до того ж у Харковi бездомний i якийсь час проживав у
Вражливого - двома поверхами нижче пiдi мною у будинку "Слово". Я часто
заходив до Вражливого - ми з Вражливим водночас захоплювались вивченням
французько© мови, грою на бiльярдi та полюванням. Якийсь час в квартирi
Вражливого, - коли вiд нього пiшла дружина, - взагалi утворилося
пристановище богеми: на столi в ©дальнi постiйно ночував Плужник, на
другому - Багряний, переночувати мiг взагалi кожний бездомний. Щовечора
заходили Пiдмогильний, Ковтун, Сухомлин, ще хтось. Багряний рiдко бував
"вдома" - був непосидючий, мав якiсь побiчнi знайомства й приятелювання.
З'являвся вiн несподiвано - бушував, лаяв весь свiт i облягався спати на
письмовому столi. Звiдтам, з того стола, його i забрано" ("Розповiдь про
неспокiй трива ", Ки©в, "Радянський письменник", 1969).
Тепер надамо слово самому Iвановi Багряному, який в документi, що
зветься "Моя коротка бiографiя", посвiдчив про себе таке: "Народився 1907
року 19 вересня (2 жовтня за новим стилем - Л. Ч.), в селi Куземин на
Полтавщинi (Укра©на), в Зiнькiвському повiтi. В родинi муляра" Пiзнiше жив
i виростав у мiстi Охтирцi, на Харкiвщинi. Освiта : спершу закiнчив
церковно-приходську школу, в 1916 - 1920 роках вищепочаткову школу, потiм,
у 1922-1923 роках, скiнчив Краснопiльську художньо-керамiчну профшколу, а
з 1926 до 1930 року вчився в Ки©вськiм художнiм iнститутi (колишнiй
Всеукра©нськiй мистецькiй Академi©). Iнститут закiнчив, але до захисту
диплома не був допущений через полiтичну "неблагонадiйнiсть". Бо саме в
час вчання в iнститутi мав ще iнший фах - лiтературу, в якiй проявив сво©
антирежимнi, самостiйницьки, антикомунiстичнi настановлення.
Як письменник i поет, належав до так званих "попутникiв", тобто
письменникiв "непролетарських" щодо iдеологi©. Лiтературну кар' ру почав у
1926 роцi в Ки вi, в журналi "Глобус" та "Життя й Революцiя". В 1929 роцi
мав уже три окремих книжки i пiдданий сов тською критикою остракiзмовi,
яко "антисов тський" поет i письменник, "куркульський iдеолог". Початок
остракiзму був покладений статтею марксiвського критика Правдюка в журналi
"Критика" (число 10 за 1931 рiк, Харкiв) Органiзацiйно належав до
лiтературно© органiзацi© "Марс" (Майстерня Революцiйного Слова), що була
органiзацi ю так званих "попутникiв" i куда входили найвидатнiшi
письменники-"попутники" того часу: В.Пiдмогильний, Д. Фалькiвський, Б.
Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, . Плужник, Т. Осьмачка. Також
був приятелем найбiльш опозицiйно настро них письменникiв i полiтичних
дiячiв Укра©ни в кiнцi 20-х рокiв - таких, як М. Хвильовий, Остап Вишня,
М. Кулiш, М. Яловий, П. Христовий, О. Досвiтнiй тощо".
Ми свiдомо навели "висновки" начебто фахових коментаторiв перед
свiдченнями самого Iвана Багряного про себе. Його бiографiя густо
пересипана вигадками як злонавмисними, що ©х поширювали полiтичнi
супротивники, так i на©вно-безглуздими, що плодами простодушного
неуцтва. Ще матимем нагоду в цьому переконатися, але спиратись будемо
тiльки на факти: iнакше мало що ми збагнемо у творчостi Iвана Багряного. I
в його житт писi також.
Отже, народився Iван Лозов'ягiн у козацькiм краю, де одвiку жиди гордi,
вiдважнi, сильнi духом i тiлом люди, щохвилини готовi життям заплатити за
свободу свою i сво©х родакiв. До речi, невипадково ця прикордонна
територiя породила стiльки видатних митцiв, адже творчiсть прямим
продовженням незалежностi. Пам'ять про геро©чну боротьбу i жертовнiсть
предкiв не вмирала нiколи в нащадках i рано чи пiзно втiлювалась у
легенди, пiснi, поезi©... Тамтешнiх козакiв "упевнена рука змiцняла сивого
Мазепу" ( . Маланюк), не побоялись вони в одчайному змаганнi стати на бiк
палкого гетьмана. Зiнькiвський полк, мiж iншим, охороняв Карла ХII, короля
Швецi©. А розплатився з козаками за це росiйський цар Петро I, не лише
постинавши голови, а й наказавши стерти з лиця землi села ©хнi - разом з
дiдами, дiтьми, всякою живнiстю. Як бачимо, тактику випалено© землi було
випробувано задовго до XX столiття.
Далi налягло поневолення, покрiпачення, задурманювання свiдомостi,
послiдовне занижування морального, освiтнього, духовного рiвня "простих
людей". I коли сталася, вибухла революцiя, що принесла неминучi змiни i
великi надi© - разом, звичайно, з муками i кров'ю, десятилiтнiй Iван
Лозов'ягiн це сприйняв не як iсторичну аномалiю, не як вiдхилення вiд
верстово© дороги вселюдського розвитку, а як дино можливий порятунок для
змученого, виснаженого укра©нського народу - порятунок, бо тiльки таким,
революцiйним шляхом сягнути можна було i соцiального, i нацiонального
визволення. Тут не скажеш краще i точнiше, анiж сказав, сформулював це
Iван Багряний у сво му славетному романi: "Вiн належав до того поколiння,
що разом iз старшими прийшло зухвало в iсторiю й вiдчинило само собi й
сво©й клясi дверi грудьми, офiрувавши за те свою молодiсть зелену i буйну,
ще майже дiтьми бувши. Отакий Корчагiн з "Як гартувалася сталь"
Островського. Але не лiтературний, а реальний. Отакий романтик, хрищений в
огнi й бурi революцi© й фанатично вiруючий в iсторичну мiсiю сво © кляси,
але не за приписами офiцiйно© полiтично© спекуляцi© й не в iм'я ©©
iнтересiв, а за приписами свого серця й в iм'я iнтересiв свого народу.
Того народу, що мусить бути гегемоном на сво©й землi. А його кляса - його
авангард" Звучить як манiфест.
Так, i революцiю, i громадянську вiйну i пореволюцiйнi складнощi юнак
сприйняв не як щось сторонн чи далеке, а як свою кровну справу - як
вiдродження покривджено© ворогами Укра©ни трудово©. Це була воiстину його
революцiя, його епоха, його суспiльство - не оновлене, а нове. I тому
якось не вiриться в деякi факти, якими журнал "Укра©на" приголомшив сво©х
читачiв: йдеться про нiбито участь Iвана Багряного в "робiтничiй опозицi©"
(за твердженням Олега Гаврильченка й Анатолiя Ткаченка). Неймовiрним це
вида ться. "Робiтнича опозицiя" виникла 1920 року, а вже 1922 року на XI
з'©здi РКП (б) ©© розгромили - ну, а якого вiку був тодi Iван Лозов'ягiн?
Та й не це головне, а ось що: "загальна його настро нiсть. Не виступав вiн
тодi в ролi свiдомого борця з режимом. Навпаки, йдучи в лiтературу, досить
рано - за звича м тих часiв, обрав собi промовистий псевдонiм: Багряний.
Як Багрицький, Голодний, Первомайський, Св тлов. Не грав, не догоджав
комусь, не придурювався - щиро вiрив. Хотiв, намагався щиро вiрити. Хоча
вже мав порахунки з "владою трудящих". 1920 року, в Куземинi, де Iван жив
у дiда по матерi, 92-рiчного однорукого пасiчника... Втiм, Багряний згодом
усе описав: "...одного дня надвечiр прийшли якiсь озбро нi люди, що
говорили на чужiй мовi, i на мо©х очах та на очах iнших дiдових онукiв,
пiд наш несамовитий вереск замордували дiда, а з ним й одного сина (а мого
дядька). Вони довго штрикали ©х штиками i щось допитували, стрiляли в
лежачi скривавленi тiла з пiстолiв й реготались...Вони всi гидко лаялись.
Пiд старою липою посеред пасiки, коло iкони святих Зосiма i Савватiя все
було забризкане кров'ю. Кров усе життя стоятиме менi в очах".
Чекiстами були "якiсь озбро нi люди"!
Вiра - i кров. Це полюси багрянiвського свiтовiдчування, i на цьому
треба наголосити: воно багато нам прояснить у подальшiй його долi, отаке
по днання протилежностей. Вiн рано почав писати, ще в школi редагував
рукописний журнал "Надiя", не просто мрiяв про лiтературну дiяльнiсть, а й
дiяв, дуже рiшуче. О. Шугай у статтi "Через терни Гетсиманськрго саду"
("Лiтературна Укра©на", 6 вересня 1990 року) назива видану ще 1925 року в
Охтирцi (пiд псевдонiмом I. Полярний) збiрку оповiдань "Чорнi силуети".
Факт несподiваний, вражаючий. Але цiкаво, чому сам Iван Багряний про цю
книжку не прохопився нiде i пiвсловом? Забув? Чи згадувати соромився? Щось
не в характерi це Багряного. Правда й те, що вiн не мав доброго
лiтературного вишколу, знав цю слабину, та не вельми нею журився.
Впевненiстю i честолюбством не обдiлив його Бог. Майже одразу Багряний
заговорив не лише вiд власного iменi.
Була чи не була книжка 1925 року, та читачевi укра©нському Багряний
став вiдомий з публiкацi© поезi© у журналi "Глобус", де працював
вiдповiдальним секретарем його земляк Б. Антоненко-Давидович.
1927 року Iван Багряний опублiкував у журналi "Всесвiт" два прозових
твори- "З оповiдань старого рибалки" та "В сутiнках", ©х на сьогоднi
забуто, вони залишились поза увагою дослiдникiв - i даремно. В кожному
разi, до другого оповiдання треба придивитися пильнiше: там уперше
з'явля ться майбутнiй герой "Саду Гетсиманського", аltег еgо письменника -
"зав. полiтосвiтою заводського комсомольського осередку, чубатий Андрiй",
"гарячий Андрiй" В цьому портретi неважко розпiзнати автопортрет. Але що
дi ться з геро м!
Разом з адмiнiстратором цукроварнi Iгнатом Соломоновичем той Андрiй
при©здить у пiдшефне село читати лекцi©. "Одна мусiла бути по агрономi©,
друга про мiжнародне становище - обидвi з дiапозитивами". Начальства, як
водиться, нема - кого де шукати? Збiгаються селяни i... заходжуються
прибульцiв бити. До того ж ненависть ©хня оберта ться не стiльки проти
Iгната Соломоновича, врея, а проти Андрiя - проти "свого". х ведуть у
сiльраду, i тут все розвидню ться: 1920 рiк, продрозверстка в цьому селi.
"Тепер Андрiй не виправдовувався, бо добре знав, що не поможе, що
сьогоднiшнiй випадок лише зачiпка. Так, так... корiнь зла десь там... коли
вiн з братвою тут розкулачував... Скiльки рокiв пройшло, а пiзнав Смiян.
О, хiба вiн коли забуде, нiколи. Хiба вмре...(...) О, нiколи вони не
забудуть цього". Щасливий випадок, зда ться, ряту Андрiя: йому щастить
втекти, i його перехову у себе в хатi секретар сiльради, який дiста в
пiтьмi "запилену карабiнку, обойму патронiв, мисливську рушницю - вибирай,
заряжай". "Зарядили хлопцi i довго прислухались до найменшого руху". Не
витримавши напруження i побоюючись за родину товариша, Андрiй вирiшу
тiкати з села. Знаючи, що на нього чекають засiди. Вже за селом, коло
останнього млина "з реготом на нього насiли". I побили до смертi.
"Коли Iгнат Соломонович з'явився в лiкарню, Андрiй, тiльки що
привезений, лежав нерухомо. Нi лиця на ньому, нi вигляду...
Без всяких ознак життя"...
Розв'язка цiлком трагiчна: безвихiдь, морок. сенс порiвняти це
оповiдання з романом "Сад Гетсиманський": його герой, теж Андрiй,
пройшовши крiзь пекло, не тiльки не зазнав поразки, а й пiднiсся морально,
серцем посвiтлiв. Та все ще попереду.
Тим часом Iван Багряний швидко набирав лiтературнi очки. 1927 року
виходить у кооперативному видавництвi "Маса" збiрка вiршiв "До меж
заказаних" (тобто заборонених). Деякi межi поет зумiв переступити, й
ортодоксальна критика вiдреагувала негайно. 1928 року в рiднiй Охтирцi, з
допомогою землякiв, завжди радих посприяти ближньому, надто коли за це
вiддячено пляшкою оковито©, Багряний публику поему "Аvе Магiа" На
титульнiй сторiнцi стояло: Видавництво "САМ". Отже, Iван Багряний був, по
сутi, батьком укра©нського самвидаву. Поема описувала, живописала iсторiю
нещасно© дiвчини, що не з власно© волi стала проституткою, народила сина,
i от цей син тяжко вiд того стражда . Вiдомий вуспiвський голобельник Б.
Коваленко схарактеризував усе чiтко: "порнографiчний натуралiзм (...) та
густа домiшка слинявого сентименталiзму". Роздратував критика не так
змiст, як присвята, яку варто навести:
Вiчним бунтарям i протестантам,
Всiм, хто родився рабом i не хоче бути ним,
Всiм скривдженим, i зборканим,
I сво©й бiднiй матерi крик свого серця присвячую.
А тих, хто ще сумнiвався, про яку матiр мовиться, переконував остаточно
вступ, написаний як лист до друга:
"Друже мiй любий!
Прошу не називай мене поетом, бо це мене жорстоко обража .
Не iменуй мене поетом, друже мiй, бо поети нинi - це категорiя
злочинцiв, до яко© я не належав i не хочу належати Не iменуй же мене
поетом, бо слово поет скорочено стало визначати: хамелеон, проститутка,
спекулянт, авантурник, ледар...
Не iменуй же мене поетом, мiй друже. Я хочу бути тiльки людиною, яких
мало на свiтi, я хочу бути тiльки нею...
Ударившись об мур пiдлостi, вифарблено© в красивий колiр, i вiдскочивши
вiд нього, я покотився в протилежний бiк. I тепер уже не знадить вiн мене
i не вдарюся я об нього, бо це дуже боляче. Проте я де шкодую-так мусiло
бути. Це наука (...)
Ти збентежений! Так-так, це ж виходить за рямцi твого розумiння. Не
турбуйся, це ж просто: ти кажеш "Обминай те камiння, будь гнучким, будь
липким, улесливим, запобiгливим i, головне, будь покiрним - i ти будеш
щасливий". Це кажеш ти, що ма ш титул редактора...
Ну, а я кажу: "Ходи тiльки по лiнi© найбiльшого опору i ти пiзна ш
свiт. Ти пiзна ш його на власнiй шкурi. А пiзнавши свiт, ти пiзна ш себе i
не понесеш нiколи душу свою на базар, бо вона буде цiннiша за Всесвiт, i
не буде того, хто мiг би й купити.
Пробував i я ходити по-тво му i як ходять iншi, i не зумiв. Це гидко.
Це бiльше нiж гидко. А гидше те, що такi та шукають сучка в оцi тво му".
Наступна поема Iвана Багряного "Комета", яку автор надiслав до журналу
"Глобус", потрапила не до редакцi©, а до спецiалiстiв з ГПУ, що
безпосередньо зайнялися Iваном Багряним. Що ж ©х занепоко©ло? Дати
вiдповiдь нам допоможе бодай одна строфа:
Звiдкiль вiтри iсторi© гудуть-
Чито iз Заходу, чи просто десь iз Сходу?
Iз Кобеляк гудуть, мiй друже Паперов,
Iз Кобеляк гуде той вiтер неспокiйний.
Колись вiн сам за все промовить слово,
Колючий, неминучий i постiйний.
Читачевi невта мниченому треба пiдказати, що заштатнi Кобеляки були
мiсцем народження Укра©нсько© комунiстично© партi©, яка вже вважалася
нацiонал-ухильницькою, а значить, контрреволюцiйною. Тобто ГПУ мало
пiдстави зацiкавитися творчiстю й особистiстю Iвана Багряного, як кажуть,
впритул.
1930 року поет - цiлком офiцiйно - опублiкував у харкiвському
видавництвi "Книгоспiлка" iсторичну поему "Скелька" - чи не найпершу в
укра©нськiй радянськiй поезi© (в усякому разi "Марину" М. Рильського Iван
Багряний випередив за кiлька рокiв). Скелька - то назва села, що
сосiдувало з Куземиним i Грунем (звiдки походять, мiж iншим, брати Губенки
- Василь Чечвянський та Остап Вишня). В основу поеми лягла мiсцева легенда
про те, як у XVIII столiттi селяни, вчорашнi козаки, доведенi до вiдчаю
здирством, насильством, брутальнiстю колонiзаторiв, знищили росiйський
монастир, оплот русифiкацi© й покрiпачення.
Журнал "Критика" друку статтю О. Правдюка пiд недвозначною назвою
"Куркульським шляхом": "Сво©м виступом в "Аве Марi©" Багряний довiв, що
вiн не тiльки не мириться з радянською дiйснiстю, а й ма намiр боротися
проти не©, змiнити ©©. Ця сама тенденцiя вельми виразно вiдбива ться i в
"Скельцi". Багряний у всiх iсторичних процесах 17 - 18 сторiччя бачить
лише одне: нацiональне поневолення Укра©ни". I далi: "Тут все скеровано
проти росiйсько© церкви на Укра©нi та проти колонiзацi© Укра©ни росiйським
царатом. Але не в цiм лежить центр ваги та полiтична спрямованiсть цього
твору. Вiн лежить, деiнде i сяга далеко далi...
Автор - знаний сво©м езопiвським стилем i тут вiрний собi- цiлком
прозоро i хидно включа раз-по-раз свою iсторичну тему в сьогоднiшню
дiйснiсть окремими натяками..."
Гучний скандал, страшнi звинувачення. I все-таки то була ще
"пристрiлка" - без "оргвисновкiв". Судячи з усього, Iван Багряний мав би
нарозумитися й повестися обачнiше. Але не той був темперамент - i
виховання не те. Всi, хто зустрiчався з Iваном Багряним, усi в один голос
твердять, що вiн "базiкав", "молов язиком", "був необережний у висловах".
Усi одностайно пiдтверджують: "вiн нiчого не боявся". А чого б i кого б
вiн мав боятися, вiн, який трактував себе як повновладного i законного
господаря сво © кра©ни? I не криючись декларував, як от у поемi "Комета":
Поети- внухи у наш двадцятий вiк!
Звичайно, не усi i не на всiй планетi.
Я лиш всього про землякiв мо©х-
Лише про них-про внухiв-поетiв.
Родившись з крилами, не вчилися лiтать,
Родившись гордими, навчились плазувати...
I от тепер:
вони в капелi сплять -
В капелi внухiв при папi!..
Вiдвертiше висловитись неможливо. Iван Багряний немовби не помiчав, не
хотiв помiчати, що ситуацiя (i культурна, i полiтична) змiнилася - i то
дуже рiзко - на гiрше.
Слiд по собi вiн залишив - так у лiтературi, як i в людськiй пам'ятi -
вельми тривкий. Не дивно, що через кiлька десятилiть (i яких десятилiть!),
буквально сьогоднi ще можна зiбрати цiннi вiдомостi про Iвана Багряного з
уст, здавалось би, людей випадкових. Власне, всi, хто був з ним знайомий,
згадують його найкращими словами.
1930 року заявля ться у Харковi збiрка оповiдань Iвана Багряного
"Крокви над табором" - назва бiльш анiж образна. Щось нуртувало в ньому,
вiщувало майбутн .
Унiкальний спогад Дмитра Чуба (Д. Нитченка), давнього багрянiвського
приятеля i дослiдника його творчостi: "В серединi 1932 р. Багряний пода
до видавництва "Лiтература i Мистецтво" свiй новий прозовий роман
"Мариво", але його посилають на рецензiю не куди-небудь, а до ЦК партi©,
звiдки твiр поверта ться з негативною рецензi ю Барана, який знову закидав
авторовi рiзнi iдеологiчнi збочення. Рецензiя настiльки була безнадiйно
гостра, що авторовi не дали навiть копi©, що дуже рiдко траплялось. Менi
пощастило дiстати i, щоб нiхто не знав, я дав йому копiю тi © рецензi©
(...) Бачачи таке упереджене до нього ставлення, автор хотiв змiнити назву
твору i, за умовою зi мною, вислати його з якогось iншого мiста чи
залiзнично© станцi©, подавши фiктивну адресу i змiнивши прiзвище. Це б
полiпшило становище тим, що рукопис послали б якомусь iншому звичайному
рецензентовi, а не до ЦК".
Та невдовзi Багряного заарештовують. Це сталося не в Ки вi, як доводить
журнал "Укра©на", а в Харковi - на розi Сумсько© вулицi i Шпитального
провулка. Серед бiлого дня i на очах у перехожих, зосiбна письменника
Валер'яна Полiщука. Iвану Багряному закарбувалось у пам'ятку спершу
здивування Полiщукове, який, уздрiвши колегу в супроводi агента ГПУ,
запитав: "Куди?" I запам'ятався його смiх: "А-а-а... На фабрику-кухню!"
Здогадався Полiщук правильно, а от веселився даремно: удачливому i
дотепному Валер'яновi судилася ще страшнiша, анiж Багряному, доля. На тiй
же "фабрицi-кухнi" спечено було смертний вирок для Полiщука. I для
десяткiв iнших укра©нських письменникiв. Таким чином, Багряному ще
поталанило: дiстав лише п'ять рокiв заслання.
Дiялося, нагада мо, вже пiсля "викриття" й засудження СВУ та УНЦ,
напередоднi Великого Голодомору i Великого Терору. Але порiвняно м'який
вирок випадковiстю не був. Ще дiзнавшися тiльки про арешт Багряного,
знайомий письменник мовив: "Ну, цей не розколеться!" I Багряний "не
розколовся" - вiн виграв той бiй. Власне, критися йому не було потреби:
стежили за ним давно, всi його рукописи потрапляли до "лiтературознавцiв"
з ГПУ. Якi, достеменно все вивчивши, запропонували Багряному вибiр: або
доля Чупринки, або доля Тичини. "Невiдомо, яка чека на Тичину" - вiдказав
Iван Багряний, розвеселивши понурих господарiв п'ятиповерхово© внутрiшньо©
тюрми по вулицi Чернишевського, 19. Поводився Iван Багряний вкрай зухвало
i незалежно. Слiдчий Херсонський, що вiв його справу, не знав укра©нсько©
мови - Багряний добився, щоб йому дали слiдчого-"укра©нiста". Хоч на нього
й гримали: "Это вам не петлюровская организация!" Втiм, поступилися.
Взагалi, мужня поведiнка Iвана Багряного заiмпонувала чекiстам. Прокурор
запитав його: "Бувши на нашому мiсцi, що б ви зробили такому злочинцевi,
як ви?" - "Я б розстрiляв, - вiдповiв Багряний i пояснив: - Коли ви дасте
менi кiлька рокiв, то вихова те з мене контрреволюцiонера. Тож або
випустiть, або розстрiляйте". Суддi зареготали: нечасто ©м доводилось чути
подiбнi вiдповiдi. За вироком трiйки Багряний вiдправився у заслання,