Страница:
заворушиться або загалдить - двадцять днiв карцеру! Понятно? Отже,
увага... Л я г а й!
Всi брикнули, як хто стояв, i нерухомо завмерли. Наглядач подивився,
почекав хвилину, а тодi промовив:
- Каменем лежати! - i закрив дверi.
Проблему було розв'язано. Суперечки зникли, сварки як i не було. Всi
лежали й мовчали. Всiм було добре й зручне. Нi, вiн талановитий, той
наглядач! Нiхто навiть не пiкнув проти такого способу розв'язання
проблеми, вiн всiх задовольнив. I, далебi, це таки був найкращий спосiб.
Люди трохи посовались, пойорзали, вляглися як слiд i були вже бiля
"здiйснення мрiй" - вже потрохи дрiмали. Дрiмали...
Андрiй улiгся теж, поклав пiд голови сво© згорненi штани й сорочку i
заплющив очi.
Перший день скiнчився. Ось так скiнчився перший день. Але ж тiльки вiн
скiнчився формально. Голова, мов заведений мотор, не могла зупинитися, бо
господар втратив секрет, як вимкнути iскру,- крiзь ту голову гуготiло
полум'я думок, женучи шалено. I в той же час не було нiяких конкретних
думок, жодно© тако©, на якiй би можна зосередитися, то були уривки,
шматки, жорства, порох, закручений у веремiю. Було якесь прикре почуття
роздво ностi - тiло, обважнiле вiд перевтоми, прагнуло забуття, спокою, а
душа, зiритована, поривалася геть, i збурений нею мiзок палахкотiв, тиснув
на череп, на скронi... Та помалу Андрiй оволодiв сво©ми нервами, опанував
роздво нiсть, - на мiсце вогненно© веремi© прийшов легенький смуток i
заливав помалу вогонь, гальмував шалений ритм... Минуло трохи часу, й
Андрiй вже лежав у забуттi, гойдався, немов на водах блакитних саг
вечорових, на хвилях тихо© меланхолi©. Згадалась мати. Прийшли брати й
обступили його - брати-соколи! Андрiй хапався за них серцем i вiдчував, як
тому серцевi осиротiлому хотiлося криком кричати... А потiм на них- на
братiв сво©х - глядячи, ставало тепло, й радiсно, й певно так... Один
обiця замчати його лiтаком "чорт його зна й куди"... Брати-соколи. Нi,
тi © вiри безмежно© нiщо не в силi порушити, бо коли ©© пору щити, то тодi
(аж тодi!) прийде смерть, загибель для душi. Поки ж та вiра - нiщо не в
силi тi © душi зламати. Брати стояли бiля нього муром, i Андрiй тримався
за них всiм серцем. Починав засинати...
Тягучий-тягучий крик i стогiн десь торкнувся вуха, й Андрiй
нашорошився, не розплющаючи очей, - сон спурхнув геть, сполоханий. Андрiй
прислухався - стогiн i зрушений зойк повторився... Десь за мурами... Потiм
той зойк захлинувся, тиша. Тиша. Андрiй розплющу очi й дивиться по камерi
- всi сплять, як побитi. Порозкриванi роти, обличчя, вкритi крапелинками
поту, тiла, скоцюрбленi в фантастичних позах. Простягненi ноги лежать на
чужих обличчях, але вже нiхто не свариться, навiть коли чужий брудний
палець ноги потрапив у рот... Сплять... А Андрiй не може заснути. Не вiд
страху, нi. Вiд тяжкого смутку, що обстунив душу, як вiдгомiн того
та мничого стогону- стогону людини десь, що ©© нiхто на волi вже не почу
з глибоких пiдземель, з льохiв, де кiнча ться свiт для приречених, де люди
вiдходять у небуття без свiдкiв, i не почу друг, i не почу брат...
Андрiй дивиться по камерi з-пiд приплющених вiй. Як вони мiцно сплять!
Немов тi Христовi учнi перед розп'яттям ©хньо© совiстi, ©хньо© власно©
душi. Раптом якась голова тихесенько пiдiйма ться й, витрiщивши божевiльно
очi та роззявивши рота, слуха нишком, тривожно - щелепа ©й дрiбно
тремтить, одвисаючи. А потiм, примкнувши щелепу та сапнувши спросонку,
голова заплющу очi i вклада ться знову на сво мiсце... Так зробив
Васильченко-Драшман. Так зробив через якийсь час iнженер Н.
Було вражiння, що це зробила сама голова автоматично, зринувши з
чадного сну, пiдкоряючись якiйсь жаскiй рефлексi©, i потiм знову впiрнула
в сон...
Андрiй лежав довго так. Слухав, як хрипить Ягельський, слухав тишу за
мурами, потiм гудiння якихось моторiв, гомiн далекого радiо десь з вулиць
нiчного мiста... Потiм самi собою заплющились очi i закрилось серце для
зовнiшнього свiту, i знову до нього прийшли брати... Прийшла матiнка...
Потiм прийшла заплакана Катерина... Катерина... Андрiй зовсiм виразно
вiдчув, як вона, плачучи, несмiливо опустилася бiля нього на колiна,
поклала тремтячу руку на чоло йому i сказала жалiбно, тихесенько, з мукою:
- Ц-с-с-с!...
Але Андрiй вже не мiг розплющити очей.
VI_
То була недiля, а це почався будень. Учадiла голова трiщала спросоння,
мовби через не© пере©хав трактор "ХТЗ". х усiх побудив наглядач
енергiйним i сердитим стукотом в ляду вiдчинено© кормушки й зловiсним
хрипким шепотом:
- Вс-т-тавай-й!! Закрий вiкно!
Мокрi, липкi вiд поту люди зринали i не могли зринути з сонного
очманiння, борсалися в тяжкiй атмосферi, як на днi моря, наснаженiй тухлим
смородом, надмiром вуглекисню, терпкими випарами давно не митого милом
тiла, смородом розчавлених блощиць i амiачним ароматом парашi. Але помалу
зринали... Чухались безпам'ятне, а потiм, опритомнiвши, шпарко
схоплювалися на ноги - "пов рка". Зачинивши вiкно, вони ставали в двi
шереги, дерли нiгтями несамовито по накусаних блощицями мiсцях i чекали...
Лежав лише один Ягельський, не в станi пiдвестись. Мала бути вранiшня
перевiрка.
Всi чекали якогось МЕЛЬНИКА з надi ю, мовби рiдного батька. Це нiбито
був черговий корпусу -- диний людяний з усiх, уважний, який записував усi
заяви i, хоч вони й не виконувалися нiколи, але вiн ©х старанно нотував,
головне ж - на скаргу, що нема чого курити, вiн часом давав жменю, а то й
пачку махорки! Ось це головне, як також i те, що вiн завжди вiтався,
зайшовши до камери. Сьогоднi була нiбито його черга... Але прийшов зовсiм
не Мельник, на щирий жаль всiм.
Вiдчинилися дверi, й до камери увiйшло дво вiйськових - один з них
черговий корпусу "не Мельник", другий - помiчник. Нi той, нi другий не
привiтався, зайшовши до камери, i навiть не дивився нiкому в обличчя.
Черговий корпусу - високий, сухорлявий, дуже сердитий з вигляду, з
червоними вiд безсоння чи вiд пиятики очима - ступнув на середину камери й
став, тримаючи розкритий журнал перед собою, а його помiчник став у дверях
i швидко пряв очима по вишикуваних шерегах на рiвнi рук, пильно слiдкуючи
за тими руками. Черговий мовчки перерахував усiх в'язнiв, тикаючи на
кожного пальцем, занотував результат у журнал i, байдуже повертаючись до
дверей, сказав:
- Скарги, заяви ?
- !.. -промовив несподiвано Гепнер, коли черговий був уже бiля дверей.
Той здивовано зупинився, пiдняв брови; видно не звик зовсiм до скарг i
заяв.
- Будь ласка, - процiдив презирливо нi до кого.
- заява: чи не можна би дезинфекцiю сюди - трохи блощиць побити?
Це просив професор Марксо-ленiнського iнституту республiки i, як потiм
Андрiй взнав, соратник самого Сталiна, Ленiна, Троцького...
Черговий зневажливо закопилив губу, подивився червоними очима на праву
стiну, потiм на лiву понад людськими головами, поворушив конячою щелепою й
процiдив крiзь зуби з незрiвнянним глумом:
--Не трогати!.. Бо ще не ясно, хто саме тут блощицi, а хто не
блощицi!..
I повернувся.
- Заяви ! - сказав понуро Андрiй, зупинивши тим чергового, а коли
черговий наставився на нього червоними, ненавидящими очима, проговорив у
них, зовсiм не реагуючи на червоний той погляд:
--Тут ось вмира людина. Будь ласка, лiкаря!
Черговий змiряв Андрiя оком з голови до стiп, примружився, нiби
збирався щось сказати, але нiчого не сказав, повернувся й вийшов геть.
Помiчник його, досить дурнуватий на вигляд парубiйко, гордо й трiумфально
оглянув Андрiя, оглянув усю юрбу голих людей i теж, за прикладом свого
начальника, нiчого не сказав, вийшов слiдом, закривши дверi за собою.
"Пов рка" скiнчилася, i скарги та заяви складено. Андрiй хотiв стукати,
але переляканi його колеги стримали, умовили: "Не будьте на©вним! I
пощадiть камеру! Не було ще випадку, щоб такi (особливо такi!) заяви
бралися до уваги. Не було! А кара буде!.. Не накликайте бiди. Ми не раз
домагалися лiкаря для Ягельського, i завжди нас усiх карано, та й
тiльки..."
Андрiй послухав-послухав i облишив свою упертiсть.
Потiм до камери подано через кормушку вiник -власне, то був не вiник, а
деркач - щоб пiдмести камеру. Черговим камери тепер був iнженер Ляшенко,
меланхолiйний, вiчно зажурений i безмежно насторожений чоловiк, i вiн
виконав цю функцiю - пiдмiв камеру. Пiдмiтання звелось до того, що вiн
звелiв усiм пiдняти сво© речi й податись пiд один бiк, а сам повидряпував
деркачем мундштуки спалених цигарок i безлiч живих блощиць з-за плiнтуса,
з кутка та з-пiд калорифера парового опалення, що був пiд вiкном, потiм
перегнав людей навпаки й зробив те саме з другого боку... Мундштуки й
трохи пилу було зiгнато в купку бiля дверей, до цi © купки ще було додано
те смiття, яке накопичилося за парашею, i поставлено над тi ю купкою
варту, щоб не давати блощицям розповзатись. Функцiю вартового виконував
Краснояружський - доцент сiльгоспнаук, - озбро ний деркачем. Цю купку
мусив, далебi, хтось забрати. Але перш нiж здати це добро комусь,
Красиояружський старанно переглянув геть усi мундштуки, чи не лишилося де
крихти недопаленого тютюну. Вiн це проробив з пильнiстю фанатичного
дослiдника, гiдною доцента сiльгоспнаук. Тiльки та праця була марною, бо
всi цигарки були спаленi аж до "фабрики" включно ("фабрикою" курцi
називали ту частину мундштука, де було надруковано марку пiдпри мства, на
якому цигарку зроблено, i коли жадiбний курець смалив доти, доки починало
смердiти картоном мундштука, йому гукали "фабрика горить!"). На спалених
"фабриках" не було вже жодного тютюну на горе пильному дослiдниковi й
щукачевi курецького щастя - Краснояружському, лиш було повно в тих
мундштуках блощиць, що так знамените пристосувалися в боротьбi за сво
дорогоцiнне iснування.
Краснояружський встиг саме переглянути всi мундштуки, як вiдчинилися
дверi i з коридора до купки смiття пiдкралася, зiгнувшись, якась жiнка з
великим залiзним кошиком на смiття, совком i гусячим крилом. Не глядячи на
в'язнiв, не пiдвiвши навiть голови, вона хутенько зiбрала смiття в совок,
забрала й деркач, кинула це все в завiзний кошик i щезла. Наглядач висунув
одне око з-за дверей, глипнув ним у камеру й зачинив дверi.
По коридору чувся великий рух. Це був звичайний ранковий рух: "побудка"
перевiрка, прибирання, потiм роздача хлiба, чай... За кожним цим заходом
гримали засуви, брязчали замки й ключi, клацали кормушки, глухо грюкали
дверi...
Пiсля того як було забрано смiття, вiдчинилась кормушка й перед нею
став роздатчик хлiба з величезним кошиком. Спочатку роздатчик зазирнув у
камеру, порахував бистрим оком мешканцiв, а тодi спитав у Ляшенка, що знав
сво дiло й вже стояв бiля кормушки на вартi, "скiлько?" - i видав
двадцять вiсiм пайок хлiба, а тодi ще намiряв сiрниковою коробочкою 28
порцiй цукру. В камерi все це розподiлив уже Ляшенко зi сво©м помiчником
Какасьяном. Це була клопiтна штука. Законна пайка хлiба мусила становити
600 грамiв. Але ж хто ©х важив, цi пайки? Вони були порiзанi на око. Це
були частки стандартного буханця сiрого, досить непогано випеченого, але з
пiдозрiлою мiшаниною (наприклад, в серединi сiро© пайки траплялись житнi
шкоринки або й бiлi шматочки, бо цей хлiб печено спецiально для в'язнiв,
використовуючи рiзнi вiдходи й шматки старого черствого хлiба, розмочивши
та замiсивши ©х наново з iншим тiстом) - хлiба, розрiзаного начетверо.
Бухарець важив точно два кiло й 400 гр., але ж той, хто рiзав, мав зовсiм
не точне око й руку. Через те пайки були далеко не однаковi а це безмежно
утрудняло ©х розподiл, викликаючи тяжкi ускладнення, сварки, а iнодi,
кажуть, i бiйки. Справдi, п'ятдесять або навiть двадцять грамiв хлiба,
яких бракувало в одних пайках а в iнших було лишком, це достатня пiдстава
для цiло© вiйни в камерi, межи безмежно виголоднiлими людьми. Ба, це
достатня пiдстава для майбутнiх во н i революцiй у всiй державi! I тут не
рятувала нiяка iнтелiгенцiя, нiяка терпимiсть, нiякий iдеалiзм чи
фiлантропiя. Далебi, в боротьбi людей за iснування все це одвiю ться, як
полова.
Ляшенко розклав пайки двома рядочками посеред камери на простелений
чийсь рушник для загального огляду, а всi сидiли навколо й, витягуючи ши©,
пильно розглядали тi пайки голодними, запаленими очима. Немовби це засiдав
спецтрибунал, що на спецiальнiй сесi© мав от над тими пайками вершити суд.
Довго розглядали в'язнi пайки, схиляючи голови то на один, то на другий
бiк, - потiм вирiшили, що вiд тако© от пайки треба трохи вiдняти, а до
тако© трохи додати... Вiднiмання й додавання проробив iнженер Ляшенко,
зручно оперуючи скiпочкою, спецiально для того пристосованою й пильно
зберiганою в щiлинi за плiнтусом. Йому пропонував Охрiменко нагострений
держак сво ©а.алюмiнi во© ложки, але Ляшенко вiдмовився, бо коли побачить
наглядач, то ложцi не буде нiчого, а камеру буде покарано за такий держак
тяжко, а за скiпочку не буде нiчого. Пiсля вiднiмання й додавання почалась
процедура розподiлу. Арештантська мудрiсть в тих випадках, коли треба
максимально уникнути непорозумiнь, кличе на допомогу фортуну. Так було й
тепер. Ляшенко попросив кого-небудь одвернутися до стiни й бути речником
тi © фортуни, бути Пiфi ю. Такою Пiфi ю призначили бути
Васвдьченка-Драшмана. Вiн покiрно одвернувся до стiни i, хоч був особою
статечною й всiма поважаною, проте в'язнi деякi ще перевiрили, чи вiн не
бачить Пiсля того Ляшенко прикладав палець до пайки й питав: "К ом у?", а
Васильченко вiдповiдав меланхолiйно:
--Охрiменковi.
- Кому?
- Руденковi.
Часом Пiфiя робила павзу, забувши, очевидно, прiзвище, тодi в'язнi
починали нервово хвилюватися:
"Напевно, бачить вражий син та й мiрку , кому б саме таку гарну пайку
приректи".
Така пайка, над якою Пiфiя робила павзу, здавалася справдi всiм
найкращою, бо ж павза була такою пiдозрiлою.
Так з павзами, з хвилюванням" подекуди iз смiхом iнженер Ляшенко з
комбригом Васильченком до©хали до кiнця. Найгiрша пайка, складена з
дрiбних шматочкiв i крихот, досталася самiй Пiфi©-Васильченковi, але вiн
не звернув на те жодно© уваги, цiлком пiдкоряючись вироковi долi сво©ми
власними устами.
Цукор було розподiлено простiше. Наглядач намiряв був всi двадцять
вiсiм порцiй у миску, а тепер Ляшенко перемiряв ©х з миска кожному в
ложку, в хусточку або в кухлик, хто такий мав. Вiн мiряв такою самою
мiркою - сiрниковою коробочкою, - як i наглядач, лише пiдклав на денце
коробочки картонку з цигаркового мундштука, бо спостерiг, що наглядач не
всi порцi© набирав повнi, а роздати так, щоб не вистачило бодай пiвпорцi©
- то була б цiла катастрофа для Ляшенка. Щоб уникнути цього, вiн спершу
перемiряв цукор з однi © миски в iншу, а тодi роздiляв iдеально порiвну
пiд пильним наглядом двадцяти п'яти пар очей. Не дивився тiльки Ягельський
та Андрiй, власне, Андрiй теж дивився, але не в миску, а на людей i зовсiм
iншими очима, не цiкавлячись анi тим хлiбом, анi цим цукром, лише
спостерiгав саму процедуру... А Ляшенко набирав цукру у коробочку з горою,
проводив сiрником, змiтаючи "гору" й лишаючи тiльки повну коробочку
вщерть, i так, пiдганяючи порцiю до порцi© з точнiстю до одного
кристалика, висипав ©х у простягненi ложки, хусточки, жменi. Кожна порцiя
по закону мала б виносити 20 грамiв, але в дiйсностi ©© не було й десяти
грамiв сповна.
Ягельського цукор всипали в його ложку i поклали в головах. Андрiй теж
одержав свою порцiю.
Здавалося б, що цукор розподiлено iдеально. Одначе не обiйшлося без
скандалу. Узуньяновi здалося, що йому дiсталося цукру менше, нiж iншим;
зразу вiн не сказав цього, але потiм "згадав", що з одного куточка
коробочки цукор посипався вiд незручного руху руки Ляшенка i через те йому
цукру дiсталося менше. Нiякi резони й зауваження на Узгуньяна не впливали,
йому здалося, що його скривджено i що це, напевно, зроблено зумисне, "бо ж
вiн вiрменин, а не укра©нець i не жид". Вiн розпiкав сам себе й розпiкав
Ляшенка, а хто озивався - розпiкав i того. Нервувався сам i нервував
iнших. Далi бiльше. Заходилось на велику сварку. Узуньян уже кипiв,
бризкав слиною з рота, повного золотих зубiв, кричав... Андрiй
спостерiгав, i йому було дивно з цього довготелесого вiрменина. Узуньян
вимагав вiддати вкрадений його цукор! Ляшенко зблiд, вiн вiддав би свою
пайку, але, на жаль, висипав був ©© в мокру миску i цукор розтав.
Тодi Андрiй спокiйно звернувся до Узуньяна:
- А покажiть Ваш цукор.
Узуньян показав, i Андрiй так само спокiйно висипав туди свою пайку i
додав чемно-чемно словами:
- Будь ласка! Берiть-берiть!
Всi запротестували, але Андрiй ©х заспоко©в:
- Спокiйно! Я заощаджую зуби для слiдчого i зовсiм не хочу сьогоднi
цукру, друзi мо©!
Дiставши цукор, Узуньян, на диво, зовсiм анi не почервонiв, анi не
запротестував, - вiн прийняв його, як належне, й заспоко©вся. Так
порiвняно за невисоку цiну Андрiй встановив, з ким ма справу. Нi, це
варто десяти грамiв цукру!
Пiсля хлiба й цукру ©х випущено на вранiшню "оправку", а пiсля того був
чай. Той чай роздавав наглядач, наливаючи його з великого чайника в миски
та кухлики, просуненi крiзь кормушку. Вiн наливав кожному приблизно
пiв-лiтра тепло© рудо© води, заварено© невiдомо чим. З тим ча м майже
кожен з'©в усю свою пайку хлiба i лише в декого вистачило сили волi лишити
трохи хлiба на обiд.
Цей "чай" - це i був увесь снiданок.
Пiсля снiданку всi якось пiдупали на дусi, принишкли, нашорошились, -
пiсля снiданку-бо почався iнший рух в коридорi, i нагорi, i десь назовнi.
В камерi 49-й все обернулося в слух i чекання. Всi знали, що означа та
бiганина вчвал по коридору, те безперервне гримання засувiв, той тупiт
нагорi, те гудiння машин за мурами, тi приглушенi викрики iстеричнi
вигуки, несамовитi зойки десь... Це почався буденний, "робочий" день.
Шкваркнула кормушка й схвильований та спiтнiлий конво©р зашипiв у камеру:
- На "Бе"!
Перелiчили всiх на "Бе", але потрiбного не знайшлося, хоч кожен був
певен, що це саме його й шукають, щоб вести на допит, хоча вiн i не на
"Бе". Але конво©р нiкого не взяв, а побiг десь шукати в iнших камерах.
Потiм шкваркнула кормушка й вже iнший конво©р захрипiв:
- На "Ри"!
© знову нiкого не взяв; з його вигляду можна було зрозумiти, що вiн,
бiдолашний, не може знайти якусь жертву на "Ри", вже зiпрiв, шукаючи.
Десь розiтнувся несамовитий лемент, до дверей пiдбiг наглядач i звелiв
зачинити кватирку. Зник. Всi зблiдли, пороззявляли роти, а чийсь понурий
голос проголосив:
- Комбiнат працю !..
I було чути, що таки дiйсно комбiнат працю . Цiлий корпус тюрми
здригався вiд тупоту й грюкоту на всiх поверхах. Чути було, як коридорами
вгорi, внизу й збоку - бiгли люди, однi в тяжких кованих чоботях, iншi без
кованих чобiт. В ©хньому коридорi чути було, як раз то раз клацали пальцi,
десь гупали вихiднi дверi, що вели на сходи й до брами в будинок
управлiння; в поспiху вже там не дотримувалися тишини та обережностi.
Iнодi вiдчинялася кормушка, хтось зазирав мовчки зблизька або оддалiк i
нiчого не казав. Коли нiхто не зазирав у кормушку, то безперервно зазирав
у вовчок. Iнодi шипiння на "Бе", на "Ри" кiнчалося тим, що когось брали з
камери 49-©.
За кожним таким шипiнням на "Бе", на "Ри", на "Чи" i за кожним грюкотом
Андрiй чекав теж, що ось вiзьмуть i його на допит. Але його не кликали.
Взяли Приходька, взяли Азiка, але його не брали.
В камерi вже нiхто не розповiдав анекдотiв i навiть Карапетьян не
розважав товаришiв "перськими мелодiями", - кожен зiбрався в кiм'ях,
чекав, завмирав тремтливим серцем i дивився на iнших розширеними очима,
повними остраху й розгубленостi. Рудий аматор аеродромiв дiстав раптове
розвiльнення й плакав бiля дверей, благаючи наглядача пустити його "на
оправку" поза чергою, аж знепритомнiв, i його довелося оббризкувати водою.
Один тiльки Ягельський лежав i нi на що не реагував. Це почався
"робочий", звичайний, буденний день. Кватирку зачинено, й зовсiм нiчим
дихати, а люди ще й курили, заглушаючи тремтiння нервове. Вiд браку
повiтря, вiд задухи, вiд нервового тремтiння у людей тiк пiт патьоками по
обличчях, по шиях, по спинах, - вони сидiли, пороззявлявши роти, й слухали
не тiльки вухами, а й очима, пiдiймаючи ©х вгору до стелi, до вiкна або
повертаючи до коридора - залежно вiд того,, звiдки чулися подозрiлi звуки.
Брак повiтря давався взнаки Андрi вi, що, як новак, ще не звик до такого
сопуху. Не витримавши, Андрiй звiвся, пiдiйшов до вiкна й рiшучим жестом
вiдчинив кватирку. На нього зашикали, загомонiли - "Що Ви! Що Ви робите!"
Але Андрiй махнув рукою:
- Як спита той аргат, скажете, що це я вiдчинив, - i повернувся на
сво мiсце.
"Аргат", цебто наглядач, якого звали, до речi, зовсiм iнакше i то так,
що не можна те слово повторити вголос, хоч воно й збудоване за зразком
зовсiм культурного слова "екскурсовод", лише набагато дотепнiше й безмежно
презирливе, бо в нiм вiдображено одну з найприкрiших функцiй
наглядачаводити в'язнiв до вбиральнi... Отже, "аргат" дiйсно поцiкавився,
хто вiдчинив кватирку. Вiн це зробив дуже погрозливим шепотом, просунувши
голову у вiконце.
- Це не ми... Ми не виннi... - забелькотав Узуньян жалiбно.
Андрiй уже був звiвся, щоб пiдiйти й в саме лице "аргатове" заявити
злiсно, що це вiн зробив таке добре дiло, але Охрiменко стяг його назад на
пiдлогу й переконав наглядача, що кватирку вiдчинило протягом. Вiн це
зробив таким на©вним, солодким голосочком (аж дивно, звiдки в такого
Голiята мiг взятися такий солодкий голосочок), що не повiрити йому не
можна було, а на всiх спiвкамерникiв, особливо на Узуньяна, крутнув сво©ми
волячими очима, мовляв, "Роздеру, як кошеня, кожного зрадника!"
Чи ця Охрiменкова брехня видалася правдоподiбною (кватирка дiйсно була
без закрутки й могла справдi вiдчинитися вiд протягу), чи наглядач був
затурбований чимсь важнiшим i квапився, - вiн на диво не став чiплятися,
засопiв i швидко зачинив кормушку. Кватирка лишилася вiдчинена.
Але, може було б лiпше, щоб вона була таки зачинена, - знадвору час вiд
часу залiтали в ту кватирку такi звуки, проти яких найгiрше повiтря було б
все-таки при мнiше.
Крiм Приходька й Азiка, забрали з камери ще Свистуна й
Васильченка-Драшмана. Свистун не проронив нi слова, лише був дуже блiдий i
руки його тремтiли, не потрапляючи в рукави, коли одягався. Васильченко,
виходячи, сказав усiм: "Прощавайте, братця!"
- На великий конвей р! - перебiг шелест по камерi. Скоро забрали на
допит аматора аеродромiв, i тодi Андрiй узнав низку цiкавих речей, бо, як
аматор аеродромiв зник, всi, а особливо Охрiменко, зiтхнули з полегкiстю -
можна поговорити хоч трохи щиро. Хоч трохи... Бо багато говорити й тепер
нiхто не зважувався. Бач, крiм стукача розконспiрованого, iснують ще
стукачi не розконспiрованi або ще не завербованi слiдчим, та iсну й
вовчок до того ж. Говорили бiльше натяками, "на здогад бурякiв", i лише
суперечки, що виникали часом, допомагали iстинi.
Насамперед Андрiй почув пiдтвердження, що Васильченка-Драшмана, двiчi
орденоносця, таки бито орденами по обличчi. А потiм: що його дуже
мордовано, тепер же взято, напевно, на великий "конвей р" -на довгий,
безперервний допит iз застосуванням наймодернiших, найвитонченiших тортур,
вiд чого вiн, напевно, розколеться... А може, взагалi не витрима ... Через
те вiн, мабуть, i попрощався... А завербував Васильченка знаменитий
Гаркавенко - голова обласно© партизансько© комiсi©, який тепер нiби
"очолю " "вiйськово-повстанську органiзацiю", сфабриковану в лабораторi©
НКВД...
Потiм Андрiй узнав, в додаток до попереднього слова "вербовка", змiст
слова "розколюватись" та слова "колоти". "Розколюватись" це означа не
витримувати тортур i "признаватись" у всiх злочинах, якi закида в'язневi
слiдчий, або взагалi уникати тих тортур, зiзнаючись одразу й пiдтверджуючи
все, чого хоче слiдчий. "Колоти" ж - це означа розколювати биттям людину
психiчно, мов полiняку. Наймодернiшi тортури такi, що ©х мало хто витриму
- кожен "розколю ться", а як не розколю ться, то божеволi . Так
стверджують всi, опускаючи при тому очi. Потiм Андрiй узнав, що хоч всi,
що тут сидять, нi в чому не виннi, але бiльшiсть з них (власне, тi, що
були на допитах) вже "розкололися", уникаючи мук, цебто призналися в
найдикiших злочинах, як той Аслан. Не розколовся тiльки Ягельський,
Свистун та ще Васильченко, принаймнi до сьогоднiшнього дня. Iншi
скапiтулювали i навiть не соромилися в тому признаватися, бiльше того,
вважали, що вони поступили розумно: вибрали свiдомо мiж смертю вiд тортур
i каторгою - останню, бо тут ще якась перспектива. До таких розколотих
належали - доктор Литвинов, Зарудний, Краснояружський, Охрiменко,
Приходько, iнженер Н, всi присутнi вiрмени з Карапетьяном включно,
професор Гепнер, Азiк... А тi, що ще не розкололися, бо не були на
допитах, чекали сво © черги, - такi, як Прокуда, Давид, Руденко,
Петровський... Всi розколотi чекали хто на трибунал, хто на iнший суд,
чекали прямих або заочних вирокiв, а може, ускладнення справи й дальших
допитiв, чекали очних ставок, додаткових свiдчень, взагалi ж чекали
заслання або розстрiлу, лише не звiльнення, бо тi "злочини", в яких вони
призналися й розписалися, жахливi. Вони терористи, шпигуни, повстанцi,
диверсанти, шкiдники, керiвники контрреволюцiйних органiзацiй тощо. Цi
злочини в кожного (пiдтвердженi й пiдписанi) великi до абсурду, i, може,
саме тому нiхто не брав свого "розколення" трагiчно, бо ж ясно кожному,
хто буде розглядати ©хнi справи й робити присуди, що то дурне й бiлими
нитками шите... Взагалi виходило так, що iсторiя кожного з них абсолютно
подiбна до iсторi© дурного Аслана, чесного чистiя черевикiв. Ось чому вони
так щиро смiялися з трагiчних Карапетьянових "перських мелодiй"!
I багато ще дечого цiкавого пiдслухав i взнав Андрiй, як от, скажiмо,
ознайомився з найблискучiшими перлинами новiтнього лексикону слiдчих, на
зразок:
"До лампочки!", "До клямки!", "До стелi!", "До с...!" - це як слiдчий
не хоче слухати нiяких виправдувань арештованого, тодi адресу його
говорити до котро©сь iз згаданих речей. Або ще такi перлини: "Не мотай
ниток на...!" (Це вже Андрiй чув на власнi вуха вiд Неча во©). "Набивати
увага... Л я г а й!
Всi брикнули, як хто стояв, i нерухомо завмерли. Наглядач подивився,
почекав хвилину, а тодi промовив:
- Каменем лежати! - i закрив дверi.
Проблему було розв'язано. Суперечки зникли, сварки як i не було. Всi
лежали й мовчали. Всiм було добре й зручне. Нi, вiн талановитий, той
наглядач! Нiхто навiть не пiкнув проти такого способу розв'язання
проблеми, вiн всiх задовольнив. I, далебi, це таки був найкращий спосiб.
Люди трохи посовались, пойорзали, вляглися як слiд i були вже бiля
"здiйснення мрiй" - вже потрохи дрiмали. Дрiмали...
Андрiй улiгся теж, поклав пiд голови сво© згорненi штани й сорочку i
заплющив очi.
Перший день скiнчився. Ось так скiнчився перший день. Але ж тiльки вiн
скiнчився формально. Голова, мов заведений мотор, не могла зупинитися, бо
господар втратив секрет, як вимкнути iскру,- крiзь ту голову гуготiло
полум'я думок, женучи шалено. I в той же час не було нiяких конкретних
думок, жодно© тако©, на якiй би можна зосередитися, то були уривки,
шматки, жорства, порох, закручений у веремiю. Було якесь прикре почуття
роздво ностi - тiло, обважнiле вiд перевтоми, прагнуло забуття, спокою, а
душа, зiритована, поривалася геть, i збурений нею мiзок палахкотiв, тиснув
на череп, на скронi... Та помалу Андрiй оволодiв сво©ми нервами, опанував
роздво нiсть, - на мiсце вогненно© веремi© прийшов легенький смуток i
заливав помалу вогонь, гальмував шалений ритм... Минуло трохи часу, й
Андрiй вже лежав у забуттi, гойдався, немов на водах блакитних саг
вечорових, на хвилях тихо© меланхолi©. Згадалась мати. Прийшли брати й
обступили його - брати-соколи! Андрiй хапався за них серцем i вiдчував, як
тому серцевi осиротiлому хотiлося криком кричати... А потiм на них- на
братiв сво©х - глядячи, ставало тепло, й радiсно, й певно так... Один
обiця замчати його лiтаком "чорт його зна й куди"... Брати-соколи. Нi,
тi © вiри безмежно© нiщо не в силi порушити, бо коли ©© пору щити, то тодi
(аж тодi!) прийде смерть, загибель для душi. Поки ж та вiра - нiщо не в
силi тi © душi зламати. Брати стояли бiля нього муром, i Андрiй тримався
за них всiм серцем. Починав засинати...
Тягучий-тягучий крик i стогiн десь торкнувся вуха, й Андрiй
нашорошився, не розплющаючи очей, - сон спурхнув геть, сполоханий. Андрiй
прислухався - стогiн i зрушений зойк повторився... Десь за мурами... Потiм
той зойк захлинувся, тиша. Тиша. Андрiй розплющу очi й дивиться по камерi
- всi сплять, як побитi. Порозкриванi роти, обличчя, вкритi крапелинками
поту, тiла, скоцюрбленi в фантастичних позах. Простягненi ноги лежать на
чужих обличчях, але вже нiхто не свариться, навiть коли чужий брудний
палець ноги потрапив у рот... Сплять... А Андрiй не може заснути. Не вiд
страху, нi. Вiд тяжкого смутку, що обстунив душу, як вiдгомiн того
та мничого стогону- стогону людини десь, що ©© нiхто на волi вже не почу
з глибоких пiдземель, з льохiв, де кiнча ться свiт для приречених, де люди
вiдходять у небуття без свiдкiв, i не почу друг, i не почу брат...
Андрiй дивиться по камерi з-пiд приплющених вiй. Як вони мiцно сплять!
Немов тi Христовi учнi перед розп'яттям ©хньо© совiстi, ©хньо© власно©
душi. Раптом якась голова тихесенько пiдiйма ться й, витрiщивши божевiльно
очi та роззявивши рота, слуха нишком, тривожно - щелепа ©й дрiбно
тремтить, одвисаючи. А потiм, примкнувши щелепу та сапнувши спросонку,
голова заплющу очi i вклада ться знову на сво мiсце... Так зробив
Васильченко-Драшман. Так зробив через якийсь час iнженер Н.
Було вражiння, що це зробила сама голова автоматично, зринувши з
чадного сну, пiдкоряючись якiйсь жаскiй рефлексi©, i потiм знову впiрнула
в сон...
Андрiй лежав довго так. Слухав, як хрипить Ягельський, слухав тишу за
мурами, потiм гудiння якихось моторiв, гомiн далекого радiо десь з вулиць
нiчного мiста... Потiм самi собою заплющились очi i закрилось серце для
зовнiшнього свiту, i знову до нього прийшли брати... Прийшла матiнка...
Потiм прийшла заплакана Катерина... Катерина... Андрiй зовсiм виразно
вiдчув, як вона, плачучи, несмiливо опустилася бiля нього на колiна,
поклала тремтячу руку на чоло йому i сказала жалiбно, тихесенько, з мукою:
- Ц-с-с-с!...
Але Андрiй вже не мiг розплющити очей.
VI_
То була недiля, а це почався будень. Учадiла голова трiщала спросоння,
мовби через не© пере©хав трактор "ХТЗ". х усiх побудив наглядач
енергiйним i сердитим стукотом в ляду вiдчинено© кормушки й зловiсним
хрипким шепотом:
- Вс-т-тавай-й!! Закрий вiкно!
Мокрi, липкi вiд поту люди зринали i не могли зринути з сонного
очманiння, борсалися в тяжкiй атмосферi, як на днi моря, наснаженiй тухлим
смородом, надмiром вуглекисню, терпкими випарами давно не митого милом
тiла, смородом розчавлених блощиць i амiачним ароматом парашi. Але помалу
зринали... Чухались безпам'ятне, а потiм, опритомнiвши, шпарко
схоплювалися на ноги - "пов рка". Зачинивши вiкно, вони ставали в двi
шереги, дерли нiгтями несамовито по накусаних блощицями мiсцях i чекали...
Лежав лише один Ягельський, не в станi пiдвестись. Мала бути вранiшня
перевiрка.
Всi чекали якогось МЕЛЬНИКА з надi ю, мовби рiдного батька. Це нiбито
був черговий корпусу -- диний людяний з усiх, уважний, який записував усi
заяви i, хоч вони й не виконувалися нiколи, але вiн ©х старанно нотував,
головне ж - на скаргу, що нема чого курити, вiн часом давав жменю, а то й
пачку махорки! Ось це головне, як також i те, що вiн завжди вiтався,
зайшовши до камери. Сьогоднi була нiбито його черга... Але прийшов зовсiм
не Мельник, на щирий жаль всiм.
Вiдчинилися дверi, й до камери увiйшло дво вiйськових - один з них
черговий корпусу "не Мельник", другий - помiчник. Нi той, нi другий не
привiтався, зайшовши до камери, i навiть не дивився нiкому в обличчя.
Черговий корпусу - високий, сухорлявий, дуже сердитий з вигляду, з
червоними вiд безсоння чи вiд пиятики очима - ступнув на середину камери й
став, тримаючи розкритий журнал перед собою, а його помiчник став у дверях
i швидко пряв очима по вишикуваних шерегах на рiвнi рук, пильно слiдкуючи
за тими руками. Черговий мовчки перерахував усiх в'язнiв, тикаючи на
кожного пальцем, занотував результат у журнал i, байдуже повертаючись до
дверей, сказав:
- Скарги, заяви ?
- !.. -промовив несподiвано Гепнер, коли черговий був уже бiля дверей.
Той здивовано зупинився, пiдняв брови; видно не звик зовсiм до скарг i
заяв.
- Будь ласка, - процiдив презирливо нi до кого.
- заява: чи не можна би дезинфекцiю сюди - трохи блощиць побити?
Це просив професор Марксо-ленiнського iнституту республiки i, як потiм
Андрiй взнав, соратник самого Сталiна, Ленiна, Троцького...
Черговий зневажливо закопилив губу, подивився червоними очима на праву
стiну, потiм на лiву понад людськими головами, поворушив конячою щелепою й
процiдив крiзь зуби з незрiвнянним глумом:
--Не трогати!.. Бо ще не ясно, хто саме тут блощицi, а хто не
блощицi!..
I повернувся.
- Заяви ! - сказав понуро Андрiй, зупинивши тим чергового, а коли
черговий наставився на нього червоними, ненавидящими очима, проговорив у
них, зовсiм не реагуючи на червоний той погляд:
--Тут ось вмира людина. Будь ласка, лiкаря!
Черговий змiряв Андрiя оком з голови до стiп, примружився, нiби
збирався щось сказати, але нiчого не сказав, повернувся й вийшов геть.
Помiчник його, досить дурнуватий на вигляд парубiйко, гордо й трiумфально
оглянув Андрiя, оглянув усю юрбу голих людей i теж, за прикладом свого
начальника, нiчого не сказав, вийшов слiдом, закривши дверi за собою.
"Пов рка" скiнчилася, i скарги та заяви складено. Андрiй хотiв стукати,
але переляканi його колеги стримали, умовили: "Не будьте на©вним! I
пощадiть камеру! Не було ще випадку, щоб такi (особливо такi!) заяви
бралися до уваги. Не було! А кара буде!.. Не накликайте бiди. Ми не раз
домагалися лiкаря для Ягельського, i завжди нас усiх карано, та й
тiльки..."
Андрiй послухав-послухав i облишив свою упертiсть.
Потiм до камери подано через кормушку вiник -власне, то був не вiник, а
деркач - щоб пiдмести камеру. Черговим камери тепер був iнженер Ляшенко,
меланхолiйний, вiчно зажурений i безмежно насторожений чоловiк, i вiн
виконав цю функцiю - пiдмiв камеру. Пiдмiтання звелось до того, що вiн
звелiв усiм пiдняти сво© речi й податись пiд один бiк, а сам повидряпував
деркачем мундштуки спалених цигарок i безлiч живих блощиць з-за плiнтуса,
з кутка та з-пiд калорифера парового опалення, що був пiд вiкном, потiм
перегнав людей навпаки й зробив те саме з другого боку... Мундштуки й
трохи пилу було зiгнато в купку бiля дверей, до цi © купки ще було додано
те смiття, яке накопичилося за парашею, i поставлено над тi ю купкою
варту, щоб не давати блощицям розповзатись. Функцiю вартового виконував
Краснояружський - доцент сiльгоспнаук, - озбро ний деркачем. Цю купку
мусив, далебi, хтось забрати. Але перш нiж здати це добро комусь,
Красиояружський старанно переглянув геть усi мундштуки, чи не лишилося де
крихти недопаленого тютюну. Вiн це проробив з пильнiстю фанатичного
дослiдника, гiдною доцента сiльгоспнаук. Тiльки та праця була марною, бо
всi цигарки були спаленi аж до "фабрики" включно ("фабрикою" курцi
називали ту частину мундштука, де було надруковано марку пiдпри мства, на
якому цигарку зроблено, i коли жадiбний курець смалив доти, доки починало
смердiти картоном мундштука, йому гукали "фабрика горить!"). На спалених
"фабриках" не було вже жодного тютюну на горе пильному дослiдниковi й
щукачевi курецького щастя - Краснояружському, лиш було повно в тих
мундштуках блощиць, що так знамените пристосувалися в боротьбi за сво
дорогоцiнне iснування.
Краснояружський встиг саме переглянути всi мундштуки, як вiдчинилися
дверi i з коридора до купки смiття пiдкралася, зiгнувшись, якась жiнка з
великим залiзним кошиком на смiття, совком i гусячим крилом. Не глядячи на
в'язнiв, не пiдвiвши навiть голови, вона хутенько зiбрала смiття в совок,
забрала й деркач, кинула це все в завiзний кошик i щезла. Наглядач висунув
одне око з-за дверей, глипнув ним у камеру й зачинив дверi.
По коридору чувся великий рух. Це був звичайний ранковий рух: "побудка"
перевiрка, прибирання, потiм роздача хлiба, чай... За кожним цим заходом
гримали засуви, брязчали замки й ключi, клацали кормушки, глухо грюкали
дверi...
Пiсля того як було забрано смiття, вiдчинилась кормушка й перед нею
став роздатчик хлiба з величезним кошиком. Спочатку роздатчик зазирнув у
камеру, порахував бистрим оком мешканцiв, а тодi спитав у Ляшенка, що знав
сво дiло й вже стояв бiля кормушки на вартi, "скiлько?" - i видав
двадцять вiсiм пайок хлiба, а тодi ще намiряв сiрниковою коробочкою 28
порцiй цукру. В камерi все це розподiлив уже Ляшенко зi сво©м помiчником
Какасьяном. Це була клопiтна штука. Законна пайка хлiба мусила становити
600 грамiв. Але ж хто ©х важив, цi пайки? Вони були порiзанi на око. Це
були частки стандартного буханця сiрого, досить непогано випеченого, але з
пiдозрiлою мiшаниною (наприклад, в серединi сiро© пайки траплялись житнi
шкоринки або й бiлi шматочки, бо цей хлiб печено спецiально для в'язнiв,
використовуючи рiзнi вiдходи й шматки старого черствого хлiба, розмочивши
та замiсивши ©х наново з iншим тiстом) - хлiба, розрiзаного начетверо.
Бухарець важив точно два кiло й 400 гр., але ж той, хто рiзав, мав зовсiм
не точне око й руку. Через те пайки були далеко не однаковi а це безмежно
утрудняло ©х розподiл, викликаючи тяжкi ускладнення, сварки, а iнодi,
кажуть, i бiйки. Справдi, п'ятдесять або навiть двадцять грамiв хлiба,
яких бракувало в одних пайках а в iнших було лишком, це достатня пiдстава
для цiло© вiйни в камерi, межи безмежно виголоднiлими людьми. Ба, це
достатня пiдстава для майбутнiх во н i революцiй у всiй державi! I тут не
рятувала нiяка iнтелiгенцiя, нiяка терпимiсть, нiякий iдеалiзм чи
фiлантропiя. Далебi, в боротьбi людей за iснування все це одвiю ться, як
полова.
Ляшенко розклав пайки двома рядочками посеред камери на простелений
чийсь рушник для загального огляду, а всi сидiли навколо й, витягуючи ши©,
пильно розглядали тi пайки голодними, запаленими очима. Немовби це засiдав
спецтрибунал, що на спецiальнiй сесi© мав от над тими пайками вершити суд.
Довго розглядали в'язнi пайки, схиляючи голови то на один, то на другий
бiк, - потiм вирiшили, що вiд тако© от пайки треба трохи вiдняти, а до
тако© трохи додати... Вiднiмання й додавання проробив iнженер Ляшенко,
зручно оперуючи скiпочкою, спецiально для того пристосованою й пильно
зберiганою в щiлинi за плiнтусом. Йому пропонував Охрiменко нагострений
держак сво ©а.алюмiнi во© ложки, але Ляшенко вiдмовився, бо коли побачить
наглядач, то ложцi не буде нiчого, а камеру буде покарано за такий держак
тяжко, а за скiпочку не буде нiчого. Пiсля вiднiмання й додавання почалась
процедура розподiлу. Арештантська мудрiсть в тих випадках, коли треба
максимально уникнути непорозумiнь, кличе на допомогу фортуну. Так було й
тепер. Ляшенко попросив кого-небудь одвернутися до стiни й бути речником
тi © фортуни, бути Пiфi ю. Такою Пiфi ю призначили бути
Васвдьченка-Драшмана. Вiн покiрно одвернувся до стiни i, хоч був особою
статечною й всiма поважаною, проте в'язнi деякi ще перевiрили, чи вiн не
бачить Пiсля того Ляшенко прикладав палець до пайки й питав: "К ом у?", а
Васильченко вiдповiдав меланхолiйно:
--Охрiменковi.
- Кому?
- Руденковi.
Часом Пiфiя робила павзу, забувши, очевидно, прiзвище, тодi в'язнi
починали нервово хвилюватися:
"Напевно, бачить вражий син та й мiрку , кому б саме таку гарну пайку
приректи".
Така пайка, над якою Пiфiя робила павзу, здавалася справдi всiм
найкращою, бо ж павза була такою пiдозрiлою.
Так з павзами, з хвилюванням" подекуди iз смiхом iнженер Ляшенко з
комбригом Васильченком до©хали до кiнця. Найгiрша пайка, складена з
дрiбних шматочкiв i крихот, досталася самiй Пiфi©-Васильченковi, але вiн
не звернув на те жодно© уваги, цiлком пiдкоряючись вироковi долi сво©ми
власними устами.
Цукор було розподiлено простiше. Наглядач намiряв був всi двадцять
вiсiм порцiй у миску, а тепер Ляшенко перемiряв ©х з миска кожному в
ложку, в хусточку або в кухлик, хто такий мав. Вiн мiряв такою самою
мiркою - сiрниковою коробочкою, - як i наглядач, лише пiдклав на денце
коробочки картонку з цигаркового мундштука, бо спостерiг, що наглядач не
всi порцi© набирав повнi, а роздати так, щоб не вистачило бодай пiвпорцi©
- то була б цiла катастрофа для Ляшенка. Щоб уникнути цього, вiн спершу
перемiряв цукор з однi © миски в iншу, а тодi роздiляв iдеально порiвну
пiд пильним наглядом двадцяти п'яти пар очей. Не дивився тiльки Ягельський
та Андрiй, власне, Андрiй теж дивився, але не в миску, а на людей i зовсiм
iншими очима, не цiкавлячись анi тим хлiбом, анi цим цукром, лише
спостерiгав саму процедуру... А Ляшенко набирав цукру у коробочку з горою,
проводив сiрником, змiтаючи "гору" й лишаючи тiльки повну коробочку
вщерть, i так, пiдганяючи порцiю до порцi© з точнiстю до одного
кристалика, висипав ©х у простягненi ложки, хусточки, жменi. Кожна порцiя
по закону мала б виносити 20 грамiв, але в дiйсностi ©© не було й десяти
грамiв сповна.
Ягельського цукор всипали в його ложку i поклали в головах. Андрiй теж
одержав свою порцiю.
Здавалося б, що цукор розподiлено iдеально. Одначе не обiйшлося без
скандалу. Узуньяновi здалося, що йому дiсталося цукру менше, нiж iншим;
зразу вiн не сказав цього, але потiм "згадав", що з одного куточка
коробочки цукор посипався вiд незручного руху руки Ляшенка i через те йому
цукру дiсталося менше. Нiякi резони й зауваження на Узгуньяна не впливали,
йому здалося, що його скривджено i що це, напевно, зроблено зумисне, "бо ж
вiн вiрменин, а не укра©нець i не жид". Вiн розпiкав сам себе й розпiкав
Ляшенка, а хто озивався - розпiкав i того. Нервувався сам i нервував
iнших. Далi бiльше. Заходилось на велику сварку. Узуньян уже кипiв,
бризкав слиною з рота, повного золотих зубiв, кричав... Андрiй
спостерiгав, i йому було дивно з цього довготелесого вiрменина. Узуньян
вимагав вiддати вкрадений його цукор! Ляшенко зблiд, вiн вiддав би свою
пайку, але, на жаль, висипав був ©© в мокру миску i цукор розтав.
Тодi Андрiй спокiйно звернувся до Узуньяна:
- А покажiть Ваш цукор.
Узуньян показав, i Андрiй так само спокiйно висипав туди свою пайку i
додав чемно-чемно словами:
- Будь ласка! Берiть-берiть!
Всi запротестували, але Андрiй ©х заспоко©в:
- Спокiйно! Я заощаджую зуби для слiдчого i зовсiм не хочу сьогоднi
цукру, друзi мо©!
Дiставши цукор, Узуньян, на диво, зовсiм анi не почервонiв, анi не
запротестував, - вiн прийняв його, як належне, й заспоко©вся. Так
порiвняно за невисоку цiну Андрiй встановив, з ким ма справу. Нi, це
варто десяти грамiв цукру!
Пiсля хлiба й цукру ©х випущено на вранiшню "оправку", а пiсля того був
чай. Той чай роздавав наглядач, наливаючи його з великого чайника в миски
та кухлики, просуненi крiзь кормушку. Вiн наливав кожному приблизно
пiв-лiтра тепло© рудо© води, заварено© невiдомо чим. З тим ча м майже
кожен з'©в усю свою пайку хлiба i лише в декого вистачило сили волi лишити
трохи хлiба на обiд.
Цей "чай" - це i був увесь снiданок.
Пiсля снiданку всi якось пiдупали на дусi, принишкли, нашорошились, -
пiсля снiданку-бо почався iнший рух в коридорi, i нагорi, i десь назовнi.
В камерi 49-й все обернулося в слух i чекання. Всi знали, що означа та
бiганина вчвал по коридору, те безперервне гримання засувiв, той тупiт
нагорi, те гудiння машин за мурами, тi приглушенi викрики iстеричнi
вигуки, несамовитi зойки десь... Це почався буденний, "робочий" день.
Шкваркнула кормушка й схвильований та спiтнiлий конво©р зашипiв у камеру:
- На "Бе"!
Перелiчили всiх на "Бе", але потрiбного не знайшлося, хоч кожен був
певен, що це саме його й шукають, щоб вести на допит, хоча вiн i не на
"Бе". Але конво©р нiкого не взяв, а побiг десь шукати в iнших камерах.
Потiм шкваркнула кормушка й вже iнший конво©р захрипiв:
- На "Ри"!
© знову нiкого не взяв; з його вигляду можна було зрозумiти, що вiн,
бiдолашний, не може знайти якусь жертву на "Ри", вже зiпрiв, шукаючи.
Десь розiтнувся несамовитий лемент, до дверей пiдбiг наглядач i звелiв
зачинити кватирку. Зник. Всi зблiдли, пороззявляли роти, а чийсь понурий
голос проголосив:
- Комбiнат працю !..
I було чути, що таки дiйсно комбiнат працю . Цiлий корпус тюрми
здригався вiд тупоту й грюкоту на всiх поверхах. Чути було, як коридорами
вгорi, внизу й збоку - бiгли люди, однi в тяжких кованих чоботях, iншi без
кованих чобiт. В ©хньому коридорi чути було, як раз то раз клацали пальцi,
десь гупали вихiднi дверi, що вели на сходи й до брами в будинок
управлiння; в поспiху вже там не дотримувалися тишини та обережностi.
Iнодi вiдчинялася кормушка, хтось зазирав мовчки зблизька або оддалiк i
нiчого не казав. Коли нiхто не зазирав у кормушку, то безперервно зазирав
у вовчок. Iнодi шипiння на "Бе", на "Ри" кiнчалося тим, що когось брали з
камери 49-©.
За кожним таким шипiнням на "Бе", на "Ри", на "Чи" i за кожним грюкотом
Андрiй чекав теж, що ось вiзьмуть i його на допит. Але його не кликали.
Взяли Приходька, взяли Азiка, але його не брали.
В камерi вже нiхто не розповiдав анекдотiв i навiть Карапетьян не
розважав товаришiв "перськими мелодiями", - кожен зiбрався в кiм'ях,
чекав, завмирав тремтливим серцем i дивився на iнших розширеними очима,
повними остраху й розгубленостi. Рудий аматор аеродромiв дiстав раптове
розвiльнення й плакав бiля дверей, благаючи наглядача пустити його "на
оправку" поза чергою, аж знепритомнiв, i його довелося оббризкувати водою.
Один тiльки Ягельський лежав i нi на що не реагував. Це почався
"робочий", звичайний, буденний день. Кватирку зачинено, й зовсiм нiчим
дихати, а люди ще й курили, заглушаючи тремтiння нервове. Вiд браку
повiтря, вiд задухи, вiд нервового тремтiння у людей тiк пiт патьоками по
обличчях, по шиях, по спинах, - вони сидiли, пороззявлявши роти, й слухали
не тiльки вухами, а й очима, пiдiймаючи ©х вгору до стелi, до вiкна або
повертаючи до коридора - залежно вiд того,, звiдки чулися подозрiлi звуки.
Брак повiтря давався взнаки Андрi вi, що, як новак, ще не звик до такого
сопуху. Не витримавши, Андрiй звiвся, пiдiйшов до вiкна й рiшучим жестом
вiдчинив кватирку. На нього зашикали, загомонiли - "Що Ви! Що Ви робите!"
Але Андрiй махнув рукою:
- Як спита той аргат, скажете, що це я вiдчинив, - i повернувся на
сво мiсце.
"Аргат", цебто наглядач, якого звали, до речi, зовсiм iнакше i то так,
що не можна те слово повторити вголос, хоч воно й збудоване за зразком
зовсiм культурного слова "екскурсовод", лише набагато дотепнiше й безмежно
презирливе, бо в нiм вiдображено одну з найприкрiших функцiй
наглядачаводити в'язнiв до вбиральнi... Отже, "аргат" дiйсно поцiкавився,
хто вiдчинив кватирку. Вiн це зробив дуже погрозливим шепотом, просунувши
голову у вiконце.
- Це не ми... Ми не виннi... - забелькотав Узуньян жалiбно.
Андрiй уже був звiвся, щоб пiдiйти й в саме лице "аргатове" заявити
злiсно, що це вiн зробив таке добре дiло, але Охрiменко стяг його назад на
пiдлогу й переконав наглядача, що кватирку вiдчинило протягом. Вiн це
зробив таким на©вним, солодким голосочком (аж дивно, звiдки в такого
Голiята мiг взятися такий солодкий голосочок), що не повiрити йому не
можна було, а на всiх спiвкамерникiв, особливо на Узуньяна, крутнув сво©ми
волячими очима, мовляв, "Роздеру, як кошеня, кожного зрадника!"
Чи ця Охрiменкова брехня видалася правдоподiбною (кватирка дiйсно була
без закрутки й могла справдi вiдчинитися вiд протягу), чи наглядач був
затурбований чимсь важнiшим i квапився, - вiн на диво не став чiплятися,
засопiв i швидко зачинив кормушку. Кватирка лишилася вiдчинена.
Але, може було б лiпше, щоб вона була таки зачинена, - знадвору час вiд
часу залiтали в ту кватирку такi звуки, проти яких найгiрше повiтря було б
все-таки при мнiше.
Крiм Приходька й Азiка, забрали з камери ще Свистуна й
Васильченка-Драшмана. Свистун не проронив нi слова, лише був дуже блiдий i
руки його тремтiли, не потрапляючи в рукави, коли одягався. Васильченко,
виходячи, сказав усiм: "Прощавайте, братця!"
- На великий конвей р! - перебiг шелест по камерi. Скоро забрали на
допит аматора аеродромiв, i тодi Андрiй узнав низку цiкавих речей, бо, як
аматор аеродромiв зник, всi, а особливо Охрiменко, зiтхнули з полегкiстю -
можна поговорити хоч трохи щиро. Хоч трохи... Бо багато говорити й тепер
нiхто не зважувався. Бач, крiм стукача розконспiрованого, iснують ще
стукачi не розконспiрованi або ще не завербованi слiдчим, та iсну й
вовчок до того ж. Говорили бiльше натяками, "на здогад бурякiв", i лише
суперечки, що виникали часом, допомагали iстинi.
Насамперед Андрiй почув пiдтвердження, що Васильченка-Драшмана, двiчi
орденоносця, таки бито орденами по обличчi. А потiм: що його дуже
мордовано, тепер же взято, напевно, на великий "конвей р" -на довгий,
безперервний допит iз застосуванням наймодернiших, найвитонченiших тортур,
вiд чого вiн, напевно, розколеться... А може, взагалi не витрима ... Через
те вiн, мабуть, i попрощався... А завербував Васильченка знаменитий
Гаркавенко - голова обласно© партизансько© комiсi©, який тепер нiби
"очолю " "вiйськово-повстанську органiзацiю", сфабриковану в лабораторi©
НКВД...
Потiм Андрiй узнав, в додаток до попереднього слова "вербовка", змiст
слова "розколюватись" та слова "колоти". "Розколюватись" це означа не
витримувати тортур i "признаватись" у всiх злочинах, якi закида в'язневi
слiдчий, або взагалi уникати тих тортур, зiзнаючись одразу й пiдтверджуючи
все, чого хоче слiдчий. "Колоти" ж - це означа розколювати биттям людину
психiчно, мов полiняку. Наймодернiшi тортури такi, що ©х мало хто витриму
- кожен "розколю ться", а як не розколю ться, то божеволi . Так
стверджують всi, опускаючи при тому очi. Потiм Андрiй узнав, що хоч всi,
що тут сидять, нi в чому не виннi, але бiльшiсть з них (власне, тi, що
були на допитах) вже "розкололися", уникаючи мук, цебто призналися в
найдикiших злочинах, як той Аслан. Не розколовся тiльки Ягельський,
Свистун та ще Васильченко, принаймнi до сьогоднiшнього дня. Iншi
скапiтулювали i навiть не соромилися в тому признаватися, бiльше того,
вважали, що вони поступили розумно: вибрали свiдомо мiж смертю вiд тортур
i каторгою - останню, бо тут ще якась перспектива. До таких розколотих
належали - доктор Литвинов, Зарудний, Краснояружський, Охрiменко,
Приходько, iнженер Н, всi присутнi вiрмени з Карапетьяном включно,
професор Гепнер, Азiк... А тi, що ще не розкололися, бо не були на
допитах, чекали сво © черги, - такi, як Прокуда, Давид, Руденко,
Петровський... Всi розколотi чекали хто на трибунал, хто на iнший суд,
чекали прямих або заочних вирокiв, а може, ускладнення справи й дальших
допитiв, чекали очних ставок, додаткових свiдчень, взагалi ж чекали
заслання або розстрiлу, лише не звiльнення, бо тi "злочини", в яких вони
призналися й розписалися, жахливi. Вони терористи, шпигуни, повстанцi,
диверсанти, шкiдники, керiвники контрреволюцiйних органiзацiй тощо. Цi
злочини в кожного (пiдтвердженi й пiдписанi) великi до абсурду, i, може,
саме тому нiхто не брав свого "розколення" трагiчно, бо ж ясно кожному,
хто буде розглядати ©хнi справи й робити присуди, що то дурне й бiлими
нитками шите... Взагалi виходило так, що iсторiя кожного з них абсолютно
подiбна до iсторi© дурного Аслана, чесного чистiя черевикiв. Ось чому вони
так щиро смiялися з трагiчних Карапетьянових "перських мелодiй"!
I багато ще дечого цiкавого пiдслухав i взнав Андрiй, як от, скажiмо,
ознайомився з найблискучiшими перлинами новiтнього лексикону слiдчих, на
зразок:
"До лампочки!", "До клямки!", "До стелi!", "До с...!" - це як слiдчий
не хоче слухати нiяких виправдувань арештованого, тодi адресу його
говорити до котро©сь iз згаданих речей. Або ще такi перлини: "Не мотай
ниток на...!" (Це вже Андрiй чув на власнi вуха вiд Неча во©). "Набивати